Поезії в одному томі

Не квітне заповідний сад.

Не бачу ні сестри, ні брата.

Ти все вертаєшся назад.

Як рік, як перстень Полікрата.

Що не втопити, не згубить,

Не замінить і не забути.

Так подих вічної судьби

Вогнем перетинає будень.

Ти не камінний сфінкс пустинь.

Ти не мара й не костомара:

В бездоннім зорі — зимна синь,

А в пристрасних обіймах — кара.

Була ти музою, й пили

Уста медузи кров уяви, —

Тоді однаково гули

Хвала й хула пустої слави.

Була владикою, що слав

Країні згубу звістувати,

І вісника кляли насхвал

Апостоли і апостати.

І тільки іноді пливло

З рамен суворо-мармурових

Співуче запашне тепло

На мить розквітлої любови.

Твоя, що майже смертна, тиша

Не впокорила й не лягла

Глухою тінню. Ні, скоріше,

Війнула помахом крила

І — ввесь увага, ввесь напруга —

Я прислухався і тремтів

На голос матері і друга,

На дівчини далекий спів

І ось розпалася завіса

Туману, снігу, самоти:

За смугою тонкою ліса,

За сизим видноколом — Ти,

Ти, що незмінна, як стихія,

Крізь простір в привидах і снах

Зростаєш, ближчаєш і вієш,

Як спів Сольвейґи, як весна.

Перший подув весни — і Твій віддих вже знову зо мною,

Перший вітер дихне — і Твоя широчінь у очах.

За чужий горизонт, за цією чужою весною

Двиготить Твоя даль, Твоя зваба, Твій біль і Твій жах.

Дальний гомін росте, мов гарматний заобрійний гуркіт...

І враз пісня, як хвиля, ударить: Ой, гук, мати, гук!

То кіннота весела, мушкети, здобуті ще в турків,

Прапори, як вітрила, над лісом піднесених рук.

А за нею колони .— піхота струнка й легкостопа,

Ген полки за полками...

І ось повертається все.

Так встає Несмертельність. Чи бачиш, днедавня Европо,

Марш Поляглих, марш Мертвих? То співи їх вітер несе.

Розцвітають їх рани. їх кров переквітла на маки.

О, святий Пантелеймон їм сцілив калічні тіла.

І на лицях їх — сонце, на грудях — невидані знаки,

І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.

1.

Досі сниться метелиця маю,

Завірюха херсонських вишень.

Золоті її очі впивають

Степовий необмежений день,

Що зростає у небо, у вічність...

Плине вітер крізь села, сади,

Золоті її очі й ритмічні

Сині хвилі річної води.

2.

Як забути? Яка ж гадюка

З серця вижерти спогад могла б:

Зір — пекучий, як мука й розлука.

Мову — мед тих пахучих силаб.

В прибережне нагріте каміння

Б'ється з плюскотом зимна вода,

Незабутньо-співуча і синя,

Несмертельна й повік молода.

І на тлі її — тіло дівоче,

Заціловане сонцем... Верни!

Поверни золоті її очі,

Сині хвилі і вітер весни.

3.

А сад вирує в хуртовині цвіту,

Бушує біла буря пелюстків.

Крізь чари весняного ненаситу,

Мов полум'я блакитне, лине спів.

То вже вертаєшся з Синюхи.

Плине Знайомий голос. Плине і пече...

Повік, повік не згасне й не загине

Той сніг вишень, те золото очей.

Червоним полум'ям півоній і троянд,

Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних

Пашіло пополудня в квітнику.

А з саду теплий легіт, мов дихання,

Доносив мед розквітлих лип, і липень —

У всій пишноті ніжности, у всій

Розкоші літа степового — млосно

Тремтів, як на високій ноті голос:

Ще мить — і обірветься, і замре...

Але трива блакитна кантилена

й немає меж, немає їй кінця.

І вірилось, що з тим липневим гимном

Зростатиме затиснуте дихання,

Що медом лип заліпляться каверни.

Що сильні квіти, повні вщерть коханням,

Наллють це тіло спрагою життя —?

І наша мати... ще на рік... зостане...

Вона сиділа в квітнику — прозора.

Під скронею, посрібленою вчасно,

В блакитній жилці бивсь нерівний живчик

І зраджував симфонію сухіт,

Що нею двиготіло схудле тіло.

На столику лежав „Кобзар”, розкритий,

Де саме „шелестить пожовкле листя"

(І, дійсно, сторінки були пожовклі

Й притиснуті футляром від пенсне,

Вони .— під легіт — злегка шелестіли).

Ще стигло молоко в високій склянці.

Благав даремно випити. ,,Я — потім”.

І хоч обличчя лагідно всміхалось,

Та очі уникали мого зору:

Були вони злегенька помутнілі

Так, ніби за серпанком вже ховали

Останню мудрість, неземне знаття,

Що тут — кінець, що більше не поможуть

Ні молоко, від туку — бурштинове,

Ні квіти ці, зомлілі від кохання,

Ні липи, що зідхають теплим медом,

Ні навіть пристрасна потуга липня —

Ця оргія надхненної природи,

Це буйне свято пахощів і барв.

І стомлена цим святом цьогобічним

Без слова, подивившись просто в очі

И не глянувши на торжество землі, —

Вона пройшла у сутінки кімнати.

Зіпершись на мою змертвілу руку,

Що раптом очутилася від іскри:

То впала яра матірня сльоза.

В кімнаті гостро пахло креозотом.

Задушну сутінь, що тісніш згущало

Олійне сяйво синьої лямпадки,

Що в пітьмі цій з'ясовувала все.

А межи шпар недомкнутих віконниць

Палахкотів побідно буйний липень.

Дзвенів нещадно-пожадливий день,

Цілуючи ненатлим сонцем землю.

Безсоромно-прекрасну, п'яну землю,

Що з пристрасти і любощів казилась,

Танцюючи розпусно-тучним тілом

Блюзнірський тан розкоші і гріха.

І, обгорнувши зяблі ноги мами,

Я вийшов з склепу чорної кімнати

В вируючий, шалений сонцем день.

Подавсь у сад, де умлівали липи,

Де яблука й морелі наливались,

Де, граючись з байдужно-синім небом

Теж байдуже пливла собі Синюха.

І там, сліпий від гніву, непритомний.

Кидав їм всім образи і прокляття.

Нагадував, що кожен клаптик, кожну

Рослину викохали її руки.

Що це ж вона важкі носила відра —

Синюшною водою поливати.

Що це ж її отут ступали ноги,

Ті ноги, що тепер отам — холонуть...

Сокирою б на цури порубать

Оці пругкі, сочисті дерева!

Сухотами Синюху покарати б,

Щоб висохла і задушила верби

Неплодністю гарячого піску!

Скарати б землетрусом тучну землю,

Щоб лява смертоносна пропалила

На попіл квіти, листя і плоди!

Засипать снігом степову розпусту

Оцього липня, знищити морозом

І вітром в дикий простір розметать!

. . . Не пам'ятаю, як упав безсило,

І сон зморив надірвану істоту...

Прокинувсь я від свіжости трави.

А коли ніч осліпленим Самсоном

Колони дня липневого зламала,

Світ проваливсь у зоряну безодню, —

Одкрили вікна .—

й вічність близька й рідна

Останній віддих мами прийняла.

Я бачив це, вдивлявсь — і не повірив,

Що віддих був останній, що — скінчилось.

Що несмертельна в мить оту померла,

І що все те, що бачу, — називають

Безсилим і порожнім словом: смерть.

Скільки бачили ганьби і чули образ ви,

Як казились навколо вас зрада і гріх,

Та камінням звучать кремезні ваші назви —

Чи Крем'янець, чи Дубно, чи древній Остріг.

Та камінням звучать і тривають, як камінь,

Мури ваших руїн серед лісу і гір,

І вдивляються башти у далеч віками

Понад колоточ діб, понад суєтний вир.

І глухі цвинтарі, й легендарні каплиці

Тихо скупчують силу, що в вічність росте.

І цю тяглість епох, що міцніша від криці,

Не зазнали ніколи ні Сівер, ні Степ.

Тільки Київ один, що встоявсь під вітрами

На кістках і на крові великих могил,

Бо ударив буран і — наостіж всі брами,

І вдиралася Азія тьмищами сил.

Все топтала й змітала на пустку, на Гобі,

Безборонно лежала нага рівнина,

Аж нарешті кінчався нещадний колобіг

І тоді опритомнювалася вона.

Тут вітри не страшні. Тут земля гудзувата

Напинається м'язами впертих горбів.

Тут здалека свій пазур простерли Карпати

І по вижлобах крейдою щириться гнів.

І даремно сполоскують води зрадливі, —

Не розчинять старезних карпатських кісток.

Лиш підземно гудуть чорториї по зливі

И надимається грізно незнаний поток.

— — — — — — — — — —

Сонце пестить палке. Гір простерлось рамено.

Іква тихо співає під соняшний сміх.

І стоять вартові, що кремезні імена їхні —

Дубно, Крем'янець, Остріг.

На далекій межі серед Диких Піль,

Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,

Вартував мій суворий прапрадід степи

Та дудоні ординської луни слухав.

Від сусідних зимовників димом тягло.

У Торговиці зляканий дзвін бамкав.

Може, братові рвали останній суглоб,

А сестрі сутеніла остання тямка...

І, турецький мушкет набиваючи, в ніч

Довго-довго вдивлявся. І хлопця кликав.

І наказував довго. І плакав сич.

І пливла темна ніч, як велика музика.

Тут спізнені черешні. Дика рожа

Ще квітне, хоч на долах — вже жнива.

О, земле рідна, знову ти нова

І я оттут як гість із Запорожжя.

Смереки, ялівець, густа трава.

Та Прут шумить — його не затривожать

Ні хащі, ні камінні бездорожжя,

Ні людські тіні, ні земні слова.

Від полонини віє прохолода.

Чим вище, тим трудніш безкрилий крок

Людини. Та зате ж яка свобода

В цих хвилях гір, в срібних нитках річок.

Ще трохи — й майже степовий, неспинний

Ось в груди вдарить вітер з України.

І.

Роковане повторення історій —

Цей смертний сон, цей ренесанс лихий.

Знов суходіл задушує в покорі

І згубний вітер зрізує верхи.

А десь дзвенять блакиттю береги,

Зростаючи в живучому просторі

Припливом хвиль, барвистістю факторій,

І груди моря грають від снаги.

О, цей короткий, цей кривавий рай,

А потім знов голодний крик: карай!

Карай і край!

Суворий Формотворче,

Кажи горбами встати цій землі, —

Вода й вогонь хай дику плоть покорчать,

Щоб степ узрів блакить і кораблі.

26.02.1934

II.

Далеко кімерійські береги,

Евксину сафірово-древні води.

Над суходолом — сизий дим юги

Та — часом — вихор чорної свободи.

Він продзичить, нещадний і лихий,

І знову — безрух смаглої природи.

Лиш обрієм мандровані народи

Пройдуть — і знов загублено шляхи.

Коли ж скінчиться вічний суходіл

Для бездорожжям виснажених тіл?

Коли ж земля, безвладна і заклята,

Обірветься урвищем гострих скель

І привітає хвилі й корабель,

Фаланга спраглим окликом: thalatta.

Крик Ксенофонтових фаланг

На подих простору і солі —

І ось реве бурунний лан

Рабом вітрила і бусолі.

І розгортається безкрай,

І ширше — сафірове коло.

Грай, вітре, перемогу! Грай,

Як пристрасть простір поборола,

Як обрії перемогла,

І сказ стихій — в руках побіди.

Ген майорить бузкова мла:

За нею сплять скарби Тавріди.

1.

Все відійшло: і зойк заліза,»

І гуркіт міст, і стукіт днів,

Ось широчінь блакитно - сиза,

Морського вітру рівний спів.

Тут обрій відчиняє вічність

І спрагло п'є сп'янілий зір

Удари хвиль і барв ритмічність

І все, чим дихає простір.

Все зникло: люди і облуди,

І попіл свят, і буднів біль.

О, моря материнські груди

Під пружним малахітом хвиль!

2.

Контори, крани, крам пахучий —

І дим широкий розіслав

Під елеватором ревучий,

Зерном вагітний, пароплав.

Він попливе вантажним ходом,

Прокреслюючи пінний слід,

І що б не було — вир, негода, —

Все розтинатиме бушпріт

Мерідіяни і широти. . .

Аж ген замайорить Марсель

І зсиплють степові щедроти

Серед чужих людських осель.

3.

Естакади, підойми і — раптом

Синьо-жовтий прапор спалахнув!

І думки мої збилися з такту,

І безкрай чорноморський війнув.

Підпливли. Мов варязькая старість,

Був цей шведський щогловець міцний.

А ім'я золоте — Stella maris

Задзвеніло, як здійснені сни.

4.

Вічні хвилі — безмежне плюскоче об межі,

Вічко хвилі — це дихає вічність у час

Все той самий гексаметр, що за Гомера

Під блакиттю Еллади розмірно гримів.

Так під плюскоти хвиль рокотали століття

І зривалися бурі, і тиша росла,

І верталися знов до землі золотої

Сафірово-безмежним шляхом кораблі.

5.

Вітре, вітре-вітрило, мій князю преславний,

Тут дідизна стрибогова знову росте.

І у співі морців, і в плачі Ярославни

Однаково звучать вони: море і степ.

Двоєдина держава стихій протилежних:

Там .— смарагдами трав, тут — сафірами хвиль

Володієш співзвучно в просторах безмежних

І покірливо гнуться — вода і ковиль.

6.

А бува — налягає на два дні, на три дні — штиль.

Море спить і у сні лиш недужо та важко дише,

Низьке небо мовчить над безмежжям поснулих хвиль,

Неймовірна ця сизо-молочна балтійська тиша!

Навіть чайки не чуть в зачарованості мовчання.

Двощогловець на обрії ледве примарою мріє.

Хворе море хрипить.

Чи ж те все, що було, — тільки мрія?

Вічність знов свої брами для смертних очей зачиня.

7.

Та прийдуть шторму дні похмурі, .—

Варязьким зимном дише даль.

Ввижається: таким був Рюрик,

Як ця важка балтійська сталь.

Різкіш прокреслюється обрій,

Чіткіша — металевість хвиль,

Що йдуть, як шереги хоробрі

Й несуть пекучу, зимну сіль.

8.

Ось вони набрякли бурями й потемніли гнівом,

І під хмарами похмурими піна стала сива.

Шерег хвиль іде за шерегом з пінними шликами

Люто битись з сірим берегом, штурмувати камінь,

Брязь! Ще мить вода натискує, .— хвиля не ослабла,

Зеленкавим гартом блискає, мов широка шабля.

З хижим свистом шабля гримає, підрізає й валить.

Сірий берег не витримує вічної навали.

1.

Сховалась за хвилястий виднокруг

Земна сучасність з гуркотом і чадом

І от, стихіє, подих твій і рух, —

Нещадного буття сліпе свічадо!

Розтопленим металом двиготить

Студене море і важкі буруни

Б'ють у борти, невтомні ні на мить,

І линви напинаються, як струни,

І вітер виє в щоглах, що риплять,

Схиляючись, як у степу тополі...

й згадалася непімщена земля

У цій державі жадання і волі.

Завісою кривавої імли

Відтята, снить у проклятім просторі

Вона, що на човнах перепливли

Її колись сини оцього моря.

2.

Міцніє шторм. За валом вал

Розлючену підносить голову,

Щоб знов і знов ударив шквал

Злим вихлюпом важкого олова.

І дрібно затрясе судно.

Мов душу з тіла хоче витрясти —

Твоїх глибин дибуче дно,

О, символе й свічадо пристрасти.

Зламати волю і стерно,

Замкнути хвилі над зухвальцями, —

Хай чують, як всисає дно,

Й тугими дряпаються пальцями.

Але, мов скеля, капітан

Один панує над залогою

И веде судно крізь гураґан

Раз визначеною дорогою.

Аж з'явиться спасенна синь,

Ущухне шал і море змориться,

І неозора далечінь

Свічадом тиші розпрозориться.

3.

Пливши у Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему... Т. Шевченко (з листа 18.11.1842).

Осінній Балтик злобно б'ється в борт

І пароплав — мов запорозька чайка .—

Стрибає в хвилях. Даль закрила порт.

Багріє захід, як зловісна байка;

Козак кона скривавлений... Китайка

Вінчає чоло... Хмарний похід орд...

Та ось міцніє шторм. В один акорд

Злилися чорний шквал і біла чайка.

Вона кигиче, як тоді, як там.

І от, під згубний гул грізного моря,

Варязький відгук скованим братам —

Встають чубаті хвилі Чорномор'я,

Ревуть у тьмі...

Та іншим серце мліє.

Музика бурі родить Гамалію.

4.

Від зимної суворости цієї

Далеко південь теплий і п'янкий,

Ті грона винограду, ті вінки

І соняшний гексаметр Одіссеї,

Що дише ним блакитний Гелеспонт.

Та тільки тут горить нордійська спрага

Узріть дорійську ліпоту колон

І радісний розмай архіпелагу!

Так, тільки тут, де тліє скудний день,

Де в бідних соснах, зроджених гранітом,

Північний вітер пусткою гуде,

Пече жага за простором і світом.

І легкий човен — дерев'яний птах —

Крилами весел рвався в світ далекий.

І землю прорізав навіки шлях —

Путь із варяг у греки.

5.

(Riddarholm — гробниця Карла XII).

То ж тут мета цієї прощі,

Мета шляхів неперехресних,

Де спить історія, як мощі,

І все здається: ось воскресне.

Ростуть у вись стрільчасті стіни

І тануть в прапорах хрещатих,

Що над ковчегом домовини

Виконують посмертні чати.

Та в прапорах тих, споловілих

В полтавську спеку, тайно скритий

Під порохом століть безсилих,

Зідхає український вітер.

Труну ж, що чорна і таємна.

Як доля мовчазна і тьмяна.

Ось стережуть ненадаремно

Ці мушкетерські барабани.

Бо в грізний час тріюмфу й згуби,

Час встання з мертвих — над тобою

Не ангельські заграють труби,

Лиш — барабанний гуркіт бою.

З гробниці, вищої над трони,

Ти встанеш і варязьким кроком —

У шоломі, а не в короні —

Перейдеш Вироком і Роком.

Чим далі, тим похмуріш мряки,

Тим небезпечніша дорога...

О, ніби Ніке з Самотрака,

Твоя смертельна перемога:

З одірваною головою,

Безумна і посмертно-біла,

Вона несе над полем бою

Своє сліпе й крилате тіло.

Але в руках, у тьму простертих,

В несамовитій силі руху —

Така страшна погорда смерти,

Таке сліпуче сяйво духа,

Що кам яніє скудний розум,

Заблуканий в словесних пущах,

І шкіра терпне, і морозом

Проймає теплі жили сущих...

І ось встає із піни Понту

Над хвиль розгойданим свічадом

Співуча мрія горизонту —

Сліпуча Степова Еллада.

І підтятий і зламаний, як поконаний демон,

Він ще все намагається — вже пригаслий Карло.

... Ні, занадто фатально розгортається тема.

Щастя важко кружля степовим орлом. . .

Десь за гуркотом бою, за обрієм простору —

Голуба Скандинавія, вікінгів край.

Там весна — легким леготом, вітер — синій і гострий

І в коханій — під пристрастю — ясно сяє сестра.

Тут — безсилою жінкою, непритомно-прекрасна,

Розгорнулась обаполи голим тілом земля.

. . . Раптом куля вкусила і кістка хряснула:

На синім — червона пляма.

Він загнуздав і стримав при безодні

Баских стихій скаженого коня.

О, як же люто чуєм ще й сьогодня

Вогонь і дим того страсного дня!

Той час, той гук, коли в гарматнім горлі

Ревла і клекотіла яра мідь,

Коли свердлив орлиним зором Орлик

Батальний вир, похоплюючи мить,

Ту мить страшну, що нещадимо й мертво

На два віки камінням налягла. . . .

Поки пливла й гула гарматна мла

О, як безсило ще пручалась жертва...

Він загнуздав і зняв на хижий чвал,

А ти — летів, розіп'ятий і скутий

В сліпий простір, що — ґвалтами навал —

Став цвинтарем покори і покути.

Розчинитись єством в цім сенсі:

Illusrissimus Dominis Mazepa

Dux Cohortis Zaporoviensis.

Срібна чуприна, чоло пророче,

Ні, не порожній зір Ніоби —

Зимні телескопічні очі

Бачать майбутнього буряні доби.

В панцир закуто груди і плечі,

Тінню за ними — спалені крила,

Серце юне і тіло старече

Пурпур і бронза окрили.

Риму козацького сивий Марсе! —

Чули століттями, віщий гетьмане,

Гул погребовий полтавського маршу

Крізь Петербургу затруті тумани.

Квітень не всує спалахнув у січні,

О, імператоре пізніх літ! —

Вічна пам'ять плечам владичним,

Що обіймали блакитний міт.

Від віку й донині Еллада й Юдея —

Два ворога лютих на древній землі —

Хрестом і залізом та ядом ідеї

Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких колоній

Гриміли століття меча і огня,

Здіймались до неба безсилі долоні

І марно молили великого дня.

В коріннях зростаючих ґотик, як язва,

Клубилося чорне, гніздилося зло —

То ґетто душилось в пархатих міязмах,

То ґетто , то ґетто труїло й гнило.

І помста сичала, і ятрилась зрада,

І ядом руїни труїлася кров.

Два ворога лютих — Юдея й Еллада —

Від Тибру, від Райну аж ген по Дніпро. . .

Ще сяє іонійська синь, густа

Від меду й мірри сонця... І щоденно

П'янять, як вперш, Аспазії уста

Й пливе життя, присвячене Атенам.

А ввечері, коли оливний ґнот

Осяє світлом затишок кімнати,

Про Скитію згадає Геродот,

А Фідій — в перепалці з Гіппократом —

Забубонить, і молодий Сократ

Із смаком оповість останній дотеп, —

Тоді (в її приязності стократ)

Зника не лиш Сократова бридота.

Зникає день тривоги і змагань,

Напруження обов'язків державних...

Вона — як німфа, а вони .— поглянь —

Чи ж не покірні злагіднілі фавни?

І знов розмова свій міняє цикл —

Про вірші, про виставу Евріпіда,

Й не відчува розмріяний Перікл,

Що десь дорійська вже встає Обида,

Що вже Атен кінчиться довгий день,

Що забурлить життя стояче плесо

Й на тишу, на пересит цей гряде

Важка стопа фаланг Пелопонесу.

І цей розм'яклий, випещений цвіт,

Де легкий хміль, п'янкі гетери й жарти, —

Нещадний мусітиме здати звіт

Перед сліпим від бою воєм Спарти.

Складім приречення, братове,

І спрагу радісну, і біль

Тут, де нагробок бетоновий

Застиг в трикутнику топіль

І де в бетон навіки вжерлась

Розжевреним тризубом мідь.

Бо, справді, тут не все померло

З тих неоспіваних політь.

Тут віють бурі і століття .—

Лиш вслухайтесь в високий гуд,

Що ним співають верховіття

Про славу і воєнний труд.

Земля замчиськ і городищ,

Де кожен камінь б'є глаголом

В щити тисячолітніх тиш,

Що над щербатим видноколом

Ще стережуть летарг століть.

Ржавіє жито. Жухне гречка.

Заснув Остріг. Почаїв снить

І в снах маячить Берестечко.

Віки поразок і звитяг.

Але — ні козака, ні смерда

Й замість Богданових ватаг

Ввижаються полки Ольґерда.

От з'являться і задуднять

Шляхи потіхою походу,

І спраглий кінь на схилі дня

Скупається у Синіх Водах.

І відпливе ординський вал,

В степ несучи жахливу славу,

І довго буде чутно чвал

І видно заграву криваву. . .

Але за мить зникає все:

Знов рівнина лягає низько.

Ось хлопчик скулений пасе

Товар над висхлим торфовиськом.

Ідуть копиці здовж межі,

Косар крилатим кроком крочить,

Поміж стернями шлях біжить

Назустріч присмерку і ночі —

Де ген, на тлі клублястих хмар,

На чорноті нічної бурі

Величність князівських мар

Любартові зардіють мури.

Зелена Сіверщина — там вітри

Гудуть тисячолітнім ладом Слова,

Полками йдуть дружинники-бори

І пісня їх висока і соснова.

Дуднять в лісах незнаємі шляхи

І враз — горбата далеч Подніпров'я.

Там вдарить подув гострий і сухий,

Що пахне полином та кров'ю.

І простором розгониться земля. . .

О, згубо обріїв, о, хижий плиг безкраю!

Віки — несита жадоба твоя

Живить і тне, кохає і карає.

Даремно тіло пишно-золоте,

Де сині жилки рік, цілує щедро

Понтійське сонце, і вона росте

І квітне — буйна степова Деметра.

Та білим громом перетне стебло,

Та спалить колос чорним суховієм

І родиться сліпе, калічне зло,

Що будяком колючим бовваніє.

І от земля — не золото, а мідь,

І небо — не блакить, але — залізо,

І під залізним небом клекотить

Пророчий крик.

І в нім — проклін і визов.

Так владарний розгін до пінисто-сафірного Понту

Зустрічає зрадливе вістря степового ножа:

То врізається Азія в жовтий провал горизонту

І стирається вираз землі, і зникає межа.

Проревіли пороги — підрізано княже коріння,

І перекотиполем стає середовище сил...

А там — море, там море плюскоче в понтійське каміння,

Там блакитною брамою кличе безсмертя краси.

Там, заквітчаний лавром, всміхається мармур живучий.

Білі сосни колон під копулою неба зросли.

Там розбуджену душу ніхто і ніщо не розлучить

З вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли.

І тому ця смертельна напруга, цей порив упертий,

Невгасима жага, що несе до мети крізь віки:

Безголовая Ніке, осяяна славою смерти.

Безвлад крил необорних і вірність сліпл' руки.

Внизу біда яриться злом,

Торгуються глупота й зрада,

Вгорі ж побідний Юр списом

Прохромлює в'юнкого гада.

І гад конає і сичить,

І на той сик його безсилий

Нечиста сила верещить,

Розлючена нечиста сила.

І знов чаїться до часу,

І знов майструє маски й назви.

Щоб сяйвну затінить красу й

Стигматами розквітлі язви.

Дарма. Над тишею склепінь

Де вічність Божа тайно спіє,

Росте нестримно в височінь

Панцероносний брат Софії.

Він стереже нагорний храм,

Ковчег невпинної обнови,

Твердиню вірности вікам,

Твердиню вірности до крови.

І ось над суєтою днів,

Де марна колоточ ловитви,

Горить любови ярий гнів

І хрест меча, і меч молитви.

І в смуті лютої пори,

І в гострих блискавицях бурі

Над містом тьмяним, угорі,

Панує Переможець-Юрій.

Це він підніс — відданний нгі загладу

Вітрам азійським — золоте чоло,

Щоб стерегти незбуджену Елладу

Над вируванням пристрастей і злоб.

І від віків повзуть під стіни орди,

Як ніч, як тьма, як чорна сарана...

Навколо ж нарід, мирний і негордий,

В масній землі нестямно порина.

І від віків столичний город — вдовий:

І князь, і каган одійшли навік,

Лишень живуть міцним життям будови,

І голосний — їх кам'яний язик.

О, жаден гетьман з цих козацьких прерій

Не переніс до тебе свій намет,

Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій.

Тут — летаргія несмертельних мет.

Ні, не тобі мандровані держави.

Ти спиш і сниш один варязький сон,

Що встане день, покличе голос ржавий

І Третій Рим розірве свій полон.

Бо не в гіперборейських трясовинах

А тут, де вічне море й древній степ

Де гуркотить майбутнім Україна,

Він із землі залізом нам зросте.

. . . Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці,

Тд нерушимих стін не захитать!

А вколо — хлібороби міднолиці,

Висока синь і золоті жита.

Дні Твої скалічено криваво,

За туманом мерехтить мета...

Так обридла підозріла слава,

Так гнобить нещадна самота.

Вию псом на мертвім полі бою,

Стережу цей попіл і кістки, —

Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:

Сходяться зерна, пружаться рістки.

Під морозним вітром — біла тризна,

Сніг сліпить, вирує рівнина, —

Та встає озимина залізна,

Крізь крижаний сніг — озимина.

Бачу їх — високих і русявих,

Зовсім інших, не таких, як ми, —

Пристрасників висоти і слави,

Ненависників тюрми і тьми.

Ось їх стислі руки, ясні лиця,

Голос невблаганний, як наказ,

В гострім зорі зимно-синя криця —

Вірний щит від болю і образ.

Спадкоємці бою, бурі діти!

Загримить ще раз така пора —

Сміливо могили перейдіте.

Коли треба, — розтопчіть наш прах!

Щоб без вшанувань, без академій

Кров жадала неминучих кар,

Криця зустрічала серця кремінь,

Викресала іскрами удар!

Щоб тверезі зимно-сині очі

Загорялись, гострі і палкі,

Лиш тоді, як обрій зарокоче,

Боєм зустрічаючи полки.

І коли доба метальним словом

Збудить в серці переможний ямб,

Присуд Божий в даль Твою громово

Ознаймить гарматній дитирамб.

Рубенс, розкоші сад, затони забуття,

Безлюбих м'язів плоть і пристрасть, і безсилля,

Та безнастанно в них тече живе життя,

Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі.

Да - Вінчі — дзеркало затьмарених глибин,

Де усміх ангелів спокусно-таємничий

Під тінню льодовців, на тлі густих -ялин,

Що з-поза них країна дивна кличе.

Рембрандт — сумний шпиталь з Розп'яттям на стіні,

Де сліз і молитов глухий не тихне гомін,

Де спалюється бруд в страждальному вогні

І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь.

Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти

Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі

Так, що з Гераклами сплітаються Христи

Й примари-велетні могильні рвуть одежі.

Роз'ярення борця і безсоромність фавна,

Прачорний дух раба, що бурю береже, —

Все злютував в одне зухвало і безправно

Владика злочину — розлючений Пюже.

Ватто — версальський баль, де вогники-серця,

Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях.

Де вічний маскарад і танці без кінця,

І в глибині свічад вирує божевілля.

Клублище шабашу, зародки в казанах,

Там перед люстрами паскудства відьми коять,

Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя,

Все, що ввижалося в його кошмарних снах.

Делякруа — скупий суворий краєвид,

Криваве лоно вод, важке скорботне небо

І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер,

І темні духи зла поміж зелених віт...

І цей гучний хорал, що душу нам пече, —

Блюзнірства, молитви, прокльони, сказ, покута,

Мов гомінка луна із тисячі печер —

Для серця смертного — божествена отрута.

Це — клич, повторений сотнями вартових,

Крізь сотні рупорів ?— це накази могутні,

Це .— пломінь маяків на сотнях скель стрімких,

Відчайний крик ловців у пралісах безпутніх.

І що це справді так — о, Боже, хай цей крик,

Як доказ правоти горить і не згоряє,

Хай цей пломінний зойк колує з віку в вік

Й на межах вічности Твоєї умирає.

Ліворуч скалівського шляху,

Високим берегом Синюхи

Встає горбами і хрестами

Архангородський ниций цвинтар.

Сліпа каплиця дерев'яна —

Побіч нерівної доріжки

В кущах бузку та в карловатих

Вишнях, кривих і сухоруких.

Там за каплицею — глухіше,

Горби могил давно зрівняло,

Переплелись коріння й віти

В суцільні займища гущавин.

А ближче тут .— ще простір рівний,

Всім вистачить — синам і внукам —

В свій час зайняти місце вічне

В родючій степовій землі.

1.

Отож — по черзі.

Хрест дубовий,

А до хреста прибитий образ:

То — замість Сина — розіп'ята

Пречиста Мати на хресті.

А під хрестом — горбок квітчастий.

Тендітні квіти заглушає

Буйним, несамовитим ростом

Висока степова трава.

Отут спочила наша мати. . .

Трудилась серцем, працювала,

Молилась і співала зрідка,

Аж поки смерть не підкосила

Зів'ялий цвіт її життя.

І в кожнім з нас, як вічна рана,

Що капотить сльозами крови,

Горить ім'я єдине — Мати

На все життя, на всі часи.

Сухенька, люба, безгріховна,

З очима, повними любови.

Що їх блакить від сліз злиняла, —

Такою в серці назавжди,

Та ще ота рухливість, жвавість,

Ота свята природність праці,

Що їй була, як спів, як подих,

Що в ній бриніла, як струна.

Рояль, Шпільгаґена й альбоми

Змінила на твердішу долю:

Дружина-мати тільки й знала

Родину, поле та город.

Всіх опромінювала сяйвом

І зло — ставало безборонне.

З усіх околиць провожали

Старі й малі в останню путь.

Пригадую, як плакав Дід

Дитиною (чумак дебелий.

Обличчя — степового вовка,

Тверда статура — козака),

Кропив слізми труну легеньку: —

Невісточко, чому ж не я в ній?

— Чом, замість тебе, молодої,

Я, ветхий деньми, не спочив?

Але мовчало небо ясне

І навіть вітер не озвався,

Лише співали: Святий кріпкий,

Святий безсмертний. — А за два

Несповна роки упокоївсь

На дев'яносто восьмім році —

Чумак останній з тих околиць —

Старий, кремезний дід Василь.

... Отут спочила. Степ та небо.

Під сонцем щедрим, як в Елладі,

Палахкотить невтомний вітер,

Пнучи прудкі вітрила хмар.

Замислишся .— і вже не знаєш,

Чи час Богдана, чи Батия,

Чи десь дуднять полки Петлюри,

Чи це ще — „Слово о полку”...

Спочиньте ж. Мамо. Хвала Богу,

Що на війну не провожали,

Що образом Пантелеймона

Не Ви, а батько попрощав,

Бо ще б сумнішим, ще б страшнішим

Зоставсь Архангород Путивлем:

Не наречена, не дружина —

То мати б сліпла від плачу.

То ж далі.

Довший горб — де Дідів,

А хрест дубовий — вище й ширше, —

Під стать старому... Любий Діду,

Незамолимий маю гріх:

Жива історія, скарбниця

Оповідань, байок, бувальщин, —

Та так я вірив в вічність Вашу,

Що нічого не записав.

Не записав тих слів коштовних,

Що Ви точили вечорами,

Коли соломою палили

Лежанку Вашу, і в вікно

Дивилась ніч, як казка синя

В сузір'ях зимних і таємних,

Дзвенів морозом нерухомий

Замерзлий воздух, як кришталь,

А в хаті було так нам тепло,

Так любо і цілком... спокійно,

Коли б не репліки Бабуні:

— „Ет, проти ночі — отаке

Верзеш старий — дітей страхати!”

На що, бувало, Дід замовкне,

Цигарку скрутить... Затягнувшись,

Одіпре: „Мой! Мовчи, стара,

А то, їй-бо, не посоромлюсь,

— Такого облизня впіймаєш,

Що тільки... “ В тім непевнім місці

Бабуня — миттю і— до мисок! —

І починала вже обтерті

Ложки ще раз перетирати...

А Дід, перечекавши, — далі —

Чумацьким возом повідань.

(Пізніш у Гоголя я дещо

Знайшов з того. Лиш дратували

Фальшива синтакса та мертвий,

Набальзамований язик).

* * *

У хаті мешкав Дід зимою,

А літом — в курені, пахучім

Від тютюну, що в низках жовтих,

Щодня темніючи, сушивсь.

В тім курені свої майстерні

Мав бондар, слюсар і артиста.

(Бо крім діжок, ножів, начиння —

Різьбив по дереву гаразд).

Щасливих радощів дитинства

Дід був, сказати б, арсеналом:

Шаблі, рушниці, коні — все це

Враз з орденами постачав.

Так. Мушу гріх той визнать Діду:

Був вихователь „негуманний”

Й пацифістичних уподобань

Мені, таки не прищепив.

* * *

Часів жорстоких син і свідок

Наґвалт — не визнавав сучасся,

І Київщина — через річку —

Була для нього ще — Польща.

Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив

І синя степова Синюха

Річпосполиту відділяла

Від українських Диких Піль.

Шість миль до Гуманя і поруч

Торговиця — місця, де Гонта

Гуляв,як ночі кара люта,

Як тьми й відчаю чорний сказ.

— — — — — — —

— — — — — — —

Шкода, що внуки вже не мали

Ненависти й призирства Діда

До лапотняка-кацапури,

— Як зараз, чую дідів бас!

Шкода! Бо, може б, не зазнали,

Циганських мандрів по чужинах

І не віддали б на поталу

Країну крови та пісень...

Хоч кріпаком не був він зроду,

Але слова „сквозь строй”, „шпіцрутен”

(Точнісінько — „чека” й „комуна”) —

Для нього мали певний зміст:

Бо сов-предтеча — Аракчесв

Вже намагавсь творить „колхози”

На тій землі, де Запорозька

Нова Америка буде.

Тож добре знав мій Дід Россію,

Її тупу державну дибу!

Але й фальшивих сентиментів

Не мав до своїх земляків.

І то було не хуторянство,

Чи запорозька дута пиха,

— Звичайно, степові варяги,

Були йому рідня й рівня.

Херсонських прерій піоніри —

Були йому, напевно, ближчі,

Ніж тогобічні „малороси”,

Чи сьогобічні „польщаки”, —

Але боліла в серці цілість

Свого народу і отчизни —

За всю непімщену цю землю,

За всі ці чини і часи.

Скребли покора і ледарство,

Пекли каліцтво й рабство мертве

І раєм страченим минуле

Вставало в присмерку століть.

Отож приходила гризота, —

Рубанок падав з рук, і лайка

Лунала люто. Дід рятунку

Шукав в... горілці, як і всі.

* * *

Він „рятувався” раз на місяць, —

Звичайно, в свято чи в неділю,

Коли даремно ждала Діда

Бабуня з церкви на обід.

Нема, й нема. Нещира втіха —

— „Та, може, трохи ярмаркує”,

На жаль, нікого не втішала:

Ярмаркувати Дід не вмів.

Вже й ярмарок рідіє. Спека

Спадає звільна. По спочинку

Архангородці під хатами

Балакають у холодку.

Нема.. . Схилялось сонце. Тіні

Вкривали вулицю. В Синюсі

Кипіло золото з блакиттю

Й перетоплялося в срібло.

Ставало тихо. Тільки птаство

Цвірінькало в медовій тиші...

Тоді .— як човен, повен бурі,

На обрії з'являвся Дід.

Немов протест проти спокою,

Проти ледачої природи,

Архангородців, миру, тиші,

Покірного конання дня, —

Грізний і гнівний він надходив.

(Хоч треба б інше дієслово:

Він, в вечеровім сяйві, дійсно

„То виринав, то потопав”).

Отак то, певно, в онім часі

Передовий козацький човен

До стін Стамбулу чи Скутарі

На диво й пострах наближавсь.

Для нас, дітей, було це — диво,

Та для Бабуні був це — пострах,

Хоча й сама вона відваги

Не мала б в кого позичать.

Сама, але й залога ціла

Колись турецької фортеці

Не мала б вигляду такого,

Як Діда подруга стара:

Ставним стояла маєстатом

Богиня дому і родини,

Тримаючи в руці дебелій

Не булаву, а — макогін.

(У данім разі берло влади

Призначення подвійне мало,

І символ рейментарства тяжко

Звисав додолу і чекав).

Але слабе перо сучасне

Для тих подій, що наставали!

Занадто все було епічним, —

Потрібен minimum Гомер.

Скажу лишень: коротка й бурна

Баталія в старих бувала.

Горшки бабусині на цури

Побивши, йшов спочити Дід.

Так січовому атавізму —

До ewig Weibliches погорді —

Віддавши дань, — Дід спав до рана

І, певне, мав козацькі сни.

А ранком, завше через Маму,

Відношення диломатичні

Встановлював і потім мирно

Пив натщесерце сирівець.

Тепер ось сплять собі рядочком,

Забувши про турботи й сварки,

За все життя своє зазнавши

Один— розлуки в смерти — рік.

* * *

А недалеко й Батько бідний

Такий сумний, такий трагічний...

Десь, певно близько й брат, підтятий

Совітським голодом — на смерть.

3.

Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,

Що кожен рік був довгий, як віки,

Що кожен час, і днина, і година

Пекли ім'ям єдиним: Україна.

Що б не робив, куди б не йшов, — завжди

Скорботний голос потішає: жди.

О, так, зазнав на чужинецьких бруках,

Як палить мозок мука і розлука,

Як кров із серця Смокче хижий сум

І люта пам'ять казиться від дум.

Як кожний день дме зимном порожнечі.. .

И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі.. .

А десь Вона — не знаю чим! — живе:

Архангород, Синюха, Скаліве, Торговиця...

І над розлогим степом

Таке ясне херсонське наше небо.

Нема на світі інших Батьківщин

Понад одну, що є — наказ і чин.

Нема землі коханої так палко,

Як та, що в ній, що не верства, то — балка,

А там — байрак, а там — горби могил

І хмари-велетні, і синій небосхил.

Не Капітолії, не мармори Корінту,

Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.

Що поховав навіки під горби

Кісток і попелу освячені скарби,

Кісток і попелу, що — квітли й колосились

І, внукам та синам наллявши в тіло сили.

Трудами й працею замкнувши коло літ, —

Запричастилися правічної землі.

Був чорний мор, гула війна буруном, —

Та знов весна викохувала вруна,

Бо ті, що плугом тут орали переліг —

Віддали Богу — дух, а тіло — цій землі.

І так із роду в рід триває тяг великий,

І нашою стає оця земля навіки.

* * *

Даремно, вороже, стоїш, —

Тяжка стопа твоя — непевна!

Рука раба стискає ніж,

Земля і рід злилися кревно.

Не одірвати, не рознять, —

Ти ж пробувава не раз, не два вже, —

І наслідком була — різня!

І так — навік. І так назавше.

Дарма припрошуєш — „Скорись!”,

Удосконалюючи пута, —

У відповідь буде: обріз!

У відповідь буде: отрута!

Безбатченку — ти не збагнеш

Чим дише слово Батьківщина,

Прозрієш в полум'ї пожеж,

Научишся під нашим чином.

Повік весна і хміль, і слава

Та синє сяйво вишини —

Так вималювала уява

Цей світ твердий, цей світ страшний.

Літа злітають пелюстками,

Чоло проорують роки,

Та бачу тільки крицю й камінь

І „на узгір'ях вітряки”...

Нічого вже не залишилось

Ані уяв, ані марінь — — —

Але недаром серце билось

І очі вічно пили синь.

Але недаром, о, недаром

Я креслив літери цих літ:

Мій жар спахне колись ударом

І в дійсність обернеться міт.

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

Ввійде у складники держави.

Як криця й камінь слів моїх.