Поезії в одному томі

Ми повертаємося всп'ять

До шкур, ловецтва і сокири.

Меча важкого рукоять

Не важча від старої ліри

І свіжий подих льодовців.

Що насуваються неспинно,

Пливе, мов квітня теплий спів,

Мов віддих першої людини.

І що ж? Понівечить егіди.

Морозом спалить рідні вишні.

Тонкою плахтою води

Прикриє простір многогрішний.

Землі старої яру плоть.

Та знову ліс піде на південь

Безвладність степу побороть,

Помстить і вирівняти кривди.

Ми повертаємося знов

До ґрунту, до джерел, до корня

Збудити плодоносну кров,

Зрости у високості горні.

Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій — серпень.

Смертна постеля його ?— золото пізніх плодів.

Не поспіває строфа услід легкостопій Евтерпі —

В вірші блаженно-важкім никне далекий спів.

Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі

Нижче і нижче гудуть. Струни снуються в стернях. ...

Усміх майбутньої матері в зорі твоїм, а не пломінь.

І багряніє поволі захід короткого дня.

Серпневе небо блякне. На полях

Полукіпки. Музика возовиці

Невдовзі оживить широкий шлях.

Вже й крякають недобрі чорні птиці,

Немов над полем бою.

Справді щось

Є в тиші нив від тиші боєвиська.

Що ген за обрій рівно простяглось

В важких снопах подоланого війська.

Коротшає серпневий день.

І ніч Під шум тривожних вітів западає.

Щоб зорі іскрами віястих віч

Тремтіли і зривались над безкраєм.

Твій щедрий простір, що рокує велич,

Сади і ниви, села й городи

Широко зором обійма веселим

Сліпого діда юний поводир,

І той бреде, до неба звівши більма

І на крихке спираючись плече...

А тут не йти, лише рубати крильми

Цей вітер, що ламає і пече.

А тут простори краяти нестримно.

Вирізьблюючи напрям, як стріла,

Щоб даль знялась ширококрилим гимном

Не чайки, не шуліки, лиш — орла.

1.

Доба скрегоче і рикає

Крізь порох, полум'я і дим,

Лиш ти, волинська Навсикає,

На Ікві, в липні золотім.

Лиш ти ввижаєшся частіше,

Іонським мармуром ясна.

І ось навколо квітне тиша,

Еллада, сонце і весна.

2.

Так Одіссеєм, стомленим до дна,

Лихим безмежжям чужини глухої,

Вдивляються у острів той, ще гоїв

Солодким видивом ясного сна.

Де квітла дивним сяйвом далина

І вітер ніс далекий спів прибою,

Де, збуджений дівочою юрбою,

Узрів, як співно гралася вона.

О, так! Про чудо марилось недармо:

Це було так, немов завмерлий мармур

Поворухнулись — і раптом став живий!

І жилки в нім життям зарожевіли,

І зашаріли щоки, й затремтіли

Уста гарячі й тіні довгих вій.

3.

Ви вже — дружина. Незабаром — мати.

Вже риса болю на крутім чолі.

Та не стомлюсь до віку пам'ятати

Блакитний день волинської землі.

Співучу Ікву в шумі водоспаду,

Пруживий мармур ледь смаглявих тіл,

І Вас, пів-Артеміду, пів-наяду,

Що, пливучи, здіймає срібний пил.

Ось вечір знов. Заплющує повіки

Безсилий день. І знову, знову сам.

Так треба ніжности, так треба, щоб навіки

Удвох молитися вечірнім небесам.

Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні,

Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.

І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,

Зідхаєш і мовчиш, і молишся сама.

І знаю, знаю ще, що ніжности такої

Нам різно не знести в обіймах самоти.

І не втопити нам її в оцім спокої,

Коли земля злилась з безмежжям висоти.

І знаю, що життя — це тільки ці хвилини

Хвилини вічности. І знаю: ти — одна.

І іншої нема. Прогаю і пролине

В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.

Вже вересень в лункій блакиті тане.

Вже багряніє мантія садів,

А нам згадались київські каштани,

Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.

Сирена пароплаву із Черкас.

(У день такий я стрів навіки Вас

І ось все ті ж і очі, і долоні).

Таке своє, незнищено-родиме...

Розлука не згасила зір і слух.

Як і колись, великий Володимир

Благословляє древній виднокруг.

Ген на дзвіниці золотіє мітра,

Спливає день, як миро на чолі,

Молитвою безбуряного вітру,

Любов'ю — сонцем грішної — землі.

Стіна ж стоїть камінням нерушимим,

Роззоряне склепіння несучи.

На варті там — крилаті серафими

Й Архистратиг, опертий на мечі.

Немов розлука аж до скону.

Гірке весни чуже вино —

Минай за шибкою вагону,

Барвиста й буйна чужино!

Ти не згасиш жаги і спраги

Росою пишної краси,

Ні ненависти, ні відваги

Ти серцеві не додаси.

Воно голодним вовком виє,

Йому пустеля — вся земля..

І марно далеч блакитніє,

І сяють луки і поля.

Блакить останню сонно точить

На мокру землю листопад.

По оргії страсної ночі

Розтерзаний осінній сад

Зідхає важко. Пізня жертві

Під хижим вітром крутячись,

Прощаючи поблідлу вись.

Лягає жовте листя мертво.

І витліє на тучний гній,

І гній віддасть прозорі первйі,

Щоб знову травні, знову червні

Повстали в соняшнім огні.

І от згадалося на мить.

Між пурпурових заграв зради —

Безкрай. Згадались мимохіть

Тамті, криваві листопади.

Як падали між ржавих трав

На чорну землю (— „добре, сину!”),

Як вітер пестив і чесав

На мертвих головах чуприну.

І як без марних похорон,

Змордоване коротким бунтом,

Впивало тіло тлінний сон,

Злютовуючись з вогким ґрунтом.

... Згадалось. Теплий день на мить

Всміхається крізь зимну просинь...

Либонь тринадцятая осінь

В пустім саду оце шумить.

1.

День не погляне, не промовить,

йдучи військовим кроком

В ніч. За сутінь западає овид

І так, без дотиків і стріч,

Мій час причаєний триває,

Склада життєпис сторінки...

Чому ж жадоба серце крає?

Чом надять лаврові вінки?

І все ввижається майбутнє

У сяйві війн, у громі сурм,

Коли крізь дні, крізь мертві будні

Заграє пурпуровий штурм.

02.01 1933.

2.

Даремний дар твоя весна,

Твоя весна — смутна й невчасна!

Дзвеніла синню вишина

Така нестримано-прекрасна,

Співали квіти й дерева,

Шуміли, зеленіли луки...

Та хижий вітер поривав

В глуху далечину розлуки.

І з-поза обрію росли

Риштовань обриси могутні —

Там готувались грози злив,

Там вже громадилось майбутнє.

Вперед? назад? — Кругом вогонь!

І не сховатися, не вкрасти

Тонке тепло твоїх долонь

І лагоду м'якого рясту.

І от ти знов встаєш в останнім світлі,

Як день цей справжня і немилосердна.

Той самий простір і та сама даль,

І вітер той же, з перед тисячоліття.

Непевний квітень ледве простягнув

Крихке проміття. Паморозь спізніла

Ще де-не-де сріблиться сріблом смертним.

Та по ярах уже порозмерзало

І там чорніє яра чорнота, І ледь тремтить...

Яка весна невірна!

Так мляво ген підводиться бліде

І хоре, й невидюще біле сонце:

Не пристрасть, не потужність, не вогонь,

Що схопить і обпалить до нестями, —

Лише старече жалісне тепло,

Що вже більмястим, вже померклим світлом

Освітлює руїни і безкрай.

1.

Ще день високий, ще трива

Зеніт мелодії в блакиті,

Ще синь і хвилі, і трава

Купаються в останнім літі,

Ще тиша соняшна дзвенить

Воздушним склом в лункім просторі,

Та, знаємо, це тільки — мить.

Бо там десь, на варязькім морі,

Здіймається в міцний порив

Напруга зимного повітря.

Дихне важким ударом вітра,

Змете красу і знизить вись,

І заламає день високий...

Ось липи шумом понялись

І нашорошились осоки.

18.09.1932

2.

На вересень, на день, на даль

Вже насувається пустеля —

Важкого неба зимна стеля

Та хмар мандрована вода.

Розчиниться розм'яклий світ

І речі попливуть імлою,

Примарою, як неміч, злою

Неплодне поле затремтить.

І буде день, як тінь, як дим,

В просторах жовтня мерехтіти.

І не зігрієшся, розбитий,

При марній ватрі самоти.

Вілянів, 21.09.1932

Все вужчає коло. Гостріш і тонкіш

Прокреслюється мій нерадісний обрій.

За ним десь веселі, хоробрі, недобрі,

А тут вагота моїх стиснутих тиш.

Тут дихати важко і тхне кожна мить

Останнім зусиллям і корчами, й cконом,

І день мій здається глибоким кессоном,

Засмоктаним трясовиною століть.

Там хвилі похмурі, там небо безсиле

І чайки кричать, і гуде океан.

Тут — цегла, цемент, недокінчене діло

І жили набряклі, і смертний туман.

Підфарбована ґречність та чемність

В комірці паперових чеснот...

Ні! Розкрий все брутальне та темне,

Гей, ти, слизька людська площино!

Покажи свою мертву гнилизну,

Ярий погляд відважно стерпи...

Знаю я твою душу безслізну,

Твого серця порожні скарби.

Знаю: в тілі актора-плебея

Тліє спокій сліпого раба.

Що ж для нього оця епопея?

Ця епічно-трагічна доба?

Що для нього ця готика духу,

Переможний, вогненний марш?

Ось він смокче азійську сивуху,

Обертаючи драми у фарс.

Тільки шлунок та слинява похіть,

Автоматика вбогих повій — —

А над світом палає епоха

І даремно гукає на бій.

Марите по барах, по каварнях

Та по дансінґах вдаєте шал,

А над світом в випарах цвинтарних

Важко дише світова душа.

І м'ятеться і маячить душно...

Не розкрити спалені уста.

Дика добо, відбивай бездушно

Свій астмічний, свій фокстротний такт!

Мертві мислі. Найняті ідеї.

Юрби, що збігаються на жер,

Що в туман історію веде їм

По-інерції тупий шофер.

Людський штамп. Ім'я з маленьких літер.

Марні числа. Числа без облич.

Чуєте? Гуде зловісний вітер,

В порожнечах павз лунає клич.

Не заглушать зойки механічні

Тоскний вий дикунських позіхань:

Вдарить час, нещадний як поличник,

Спопелить людоподібну твань.

Зимний квітень з снігом і вітрами —

Ця весна замерзла зеленцем.

Захід, мов широкий отвір' брами,

Знов зіяє кров'ю і кінцем.

І заходить ніч. І тьма Батиєм

Обляга непевний небосхил.

Скільки діб ще офіруєш Ти їм?

Скільки ще Ти додаси їм сил?

Бачиш — дискутують, метушаться

Під нестримним ґотиком склепінь,

Але з рук їм випадає праця,

Сатана нашіптує: загинь.

Так під белькіт і безглуздя джазу,

Солодко заламуючись вділ.

Поглинають пристрасть і відразу

Гекатомби вже бездушних тіл.

А понад збунтованим розтопом

Безфоремної речовини

Фосфоричним привидом Европа

Протинає дим височини.

Епічні будні в привидах утопій —

О, низино непевної доби!

Ось підозрілим присмерком Европи

Обволіка останні вже горби.

Невже ж заллє потоком тьми? Зрівняє

Глухий хаос? І над водами Дух

Широкими крилами заширяє,

Готуючи свій космотворний рух.

О, витримать! Затерпли пальці зимні

Держати древню ліру. Тишина.

В далечині туманній, темній, димній

Злилися низина і вишина.

I

Вже досить справ щоденних, гри,

Любови вбогої й черствої, —

В ушах пекучий шум від крил

Історії над головою,

Що важко й низько править лет.

О, вагото доби твердої!

Хто в лоні цім: чи Архимед,

Чи римлянин, сліпий від бою?

II

Цю дійсність, імлами повиту,

Цей вік, що не з мармуру — з гіпсу

Тне вітер Старого Завіту,

Рве вітер Апокаліпси.

І рушаться, падають стіни,

Й даремно туляться люди

До фатаморґан пустині,

Зрадливих обрисів злуди!

Та з-поза обрію, знаю,

Надходять суворі фаланги:

Ліворуч — пломена Синаю,

Праворуч — з мечем архангел.

III

Твій простір знову безборонно-голий

І Дике Поле .—дике й нічиє,

А в кармазинах варвар низькочолий

Ген цезаря незграбно удає.

О, моя муко, спрагнення моє,

Чи ж чужина не скінчиться ніколи?

Ні, чую, бачу — родиться, встає,

Шумлять моря, радіють суходоли.

Підземний гул ось близиться й росте,

Пекучим димом вдарить межи очі

І карою здригнеться спраглий степ

У третю стражу світової ночі.

А поки — гнів під корчами огиди,

Любов .— під ваготою зненавиди.

Що Петроград і Ленінград, що кожне

Нове ім'я тому, що стало — гній?

Народжений з порожнього — порожній,

Осквернені простори — у вогні.

Хай зміцнював полярний вітер мертво,

Творя державу, як крижаний дім, —

Розтопить все й ложре вогненна жертва

І попелу не буде, — тільки дим.

Так, тільки дим їдким задушним чадом

Перед кирпатим богом тундр і пурґ...

Ось: світлий Юрій над забитим гадом,

Над тим, що називалось „Петербург”.

Ростуть риштовання стрункі.

Формується надхненний камінь

А неба простори лункі.

Як завше, висяться віками.

Дзичать параболи епох

І, догорівши, догасають —

Все визначає вічний Бог,

Всьому велить, всього сягає.

Падуть імперії в огні,

Стрілець покутує свій промах

І людство тратить творчі дні

На невмолимих гіпподромах.

Складнішає життя. Стає мудріше й гірше.

Спокійно зважуєш глупоту, зло і гріх,

Щоб не римованим, а трудним білим віршем

Розкрити їх єство і виразити їх.

Все устоялося — ні мусувань, ні піни:

Дзвінка прозора міць щоденного вина.

Крізь шум і злобу дня, крізь ненависть і кпини

Мечем архангела — промінна тишина.

Все протинає зір. Гірка і марна втіха —

Все бачити і чуть і в людях, і в речах,

Іти крізь галас дня, крізь хаос сліз і сміху,

І слухають самоту в безрадісних ночах.

Рахуємо, втручаємось і нищим,

Щоб дать стихії рукотворний шлях,

А дух людський стає, чим далі, нижчим

І, як була, так і пребуде грищем

Сліпих стихій незмінена земля.

Прокопуєм геометричні луки,

Прокреслюєм канву координат,

А Він з небес простре космічні руки

І над зухвальством сіє засів муки,

І смертю нам життя перетина.

Так марні, так нікчемні наші чари,

Щоб формула закляла темний міт.

Ось — світ живий, нестриманий і ярий:

В нім не спроєктувати Ніяґари

Й бетонами не змалпувать граніт.

Окоп сливе пустий. Так мало нас зосталось —

Закляклий кулемет і скількись там рушниць,

Чотар лежить в крові. Юркові відірвало

Правицю, а Петро від вчора стигне ниць.

За бруствером мовчить розстріляная тиша.

Зрадливо пахне хлор — то спогад і натяк.

Лиш зрідка десь гукне і, ось, уже задише

І важко вибухне. Й озветься стріл: так-так.

Перервано зв'язок. Та й що ж тут доносити?

Зміняти — нікому. Санітарів — чортма.

Контужена рука цигарку крутить.

Вітер Передранковий знявсь і опадає тьма.

О шостій знов почнуть. Твоя черга на чати.

За старшого — Ґудзій. Перелічить живих.

Ну, сотне, веселіш! Глядіть не підкачати!

Десь запасний замок. .. Одіб'ємо і цих.

Діла ростуть у невмолимі черги.

Громадиться цеглинами життя.

Як рух, як пруг, як вічний вир енергій.

Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань,

Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів

Пульсує і іскрить одне і те ж —

Від хаосу до космосу просторів,

Від атому до голубих безмеж.

Відроджуюсь по кожній страті

Свідомістю, що дні оці

Sub specie aternitatis

Зіллють начала і кінці.

Розтерзані хірургом речі,

Одвертай механізм часу —

Все ясно і шкода перечить,

Чи марно проклинать красу.

Вже знаємо, що було й буде,

П'ємо прозорий яд знаття,

Що все тваринніш будуть люди,

Що все рослинніше — життя.

Та мудра сліпота стихії

Знайде свій шлях під гуркіт гроз

І божий дух ентелехії

Просяє космосом хаос.

Готична ніч. На небі, як у книзі,

Механіка виконує закон.

Холодний місяць — лисий метафізик —

Обчислює народження і скон.

Прислухайся: оцей нічний Елізій

Зідхає глибиною темних лон —

Симфонія, а не прозорий сон,

Замерзлий в нерухомій, синій кризі.

Ударами припливів і відпливів

Здіймає груди вічний океан

І в скелі б'є. І космос, як пеан,

Гримить в безкрай...

Ні, ще ніхто не вивів

Тієї формули.

І марно в безмір сфер

Крильми кігтястими ширяє Люцифер.

Хай нерухомо ми стоїм.

Чекаючи страшного знаку.

Так сотня крізь гарматний дим,

Готується зустріть атаку,

Просвердлюючи зором даль

І нашорошуючи ухо,

Аж заговорить люта сталь

І завирує завірюха.

Уста затиснуті — горять,

Заціплені — скрегочуть зуби,

Та в пурпуровім часі згуби

Рука не змучиться карать!

Набряклий м'язень не тремтить:

Так в кулеметі, пружно-звинна,

Чекає на останню мить

Замком затиснена пружина.

Дні і ночі, і ночі без Тебе!

Божевільним вітрам доручив,

Дикий, синій, нестримний степе

Нестримну Твою широчінь!

Ні, вже не випрошу й не візьму —

Слізьми не окропляти шлях.

Я перейшов на темну схизму,

Братами виклятий монах.

Я скарб кривавої любови

На чорну сажу пропалив,

А гнів, живої сили повен,

Сконав під лезом грішних слів.

Докреслюю останнє титло —

Всіх літер вичерпано зміст. ...

Вже мерехтить самотнє світло,

Вже загримів замковий міст.

П'янкіші ночі — тверезіші ранки.

Так дні ідуть. За лютим — знову март

Чутніше і страшніше голос бранки

Над аркушами стратегічних карт.

Але рука вже не тремтить. Не варті

І крихти стратить сили на останку, —

Хай замість танку степова тачанка:

Не жарт, коли у ній крилатий гаріт.

Запілля — брак. Фронти — суцільним колом.

Не приглядайсь безоким очодолам.

Де в чорних ямах причаїлась смерть.

То — тільки мить. Бо з першим пружним кроком

Розірветься завіса, і потоком

Поплине даль аж ген по синю твердь.

А син питає: як дійти? де шлях?

І просить рисувати все те саме:

Тополі, хату, соняшні поля,

Вітряк понад вишневими садами

І річку, що як стрічка, чи як спів

Пливе в хвилясту далеч...

Сину, сину,

Як з'ясувать, що шлях той — помста й гнів,

Що треба йти в незнане до загину.

А серце бідне ось крихке, як мак,

А нерви чулі й чуйні, як бандура...

І все ж лише варяг, лише козак,

Міцний п'ястук, тугая вия тура.

І все ж із серця виллять треба мед

І полум'ям наллять його залізним,

Бо тьма, як мур. І чорний вітер дме

На тім шляху до давньої дідизни.

Вона виростає, як буря, як шквал,

Спадає мечем і пожаром,

Вдаряє кордоном у груди навал,

Нестерпним осліплює чаром.

Вона — як обіймів напруга п'янка,

Як пристрасти хвиля жагуча...

Та крицею твердне державна рука,

Бо глянь: під вершиною — круча.

Лиш крок, лиш несхоплена хиба, як мить,

Секунда полегші й перерви —

І серце порожнявою загримить,

Нитками потріскають нерви.

То ж хвилю на хвилю, удар на удар,

Однаково .— сонце чи хмари.

Бо влада це — серце. В ній доля і дар,

І щастя пекуче, і кара.

1.

Знову март і Марія, і вечір, —

Десь далеко зідхала весна,

Від зідхання тремтіли плечі

І дзвеніла від зір тишина.

Так з'явилась Ти ще раз і ще раз.

Простір дихав вітрами. Внизу ж

Місто чорно гуло, як печера, —

Улоговина тіл і душ.

І повірив навік, що воскреснеш.

Мляво падав посмертний сніг,

Та, здавалось, то — цвіт черешні,

То — заобрійні квітнуть пісні.

2.

Марія. Март. За містом — мовчання.

Зорясте небо в вічність провалилось.

Широкий вітер простір розчиня —

І серце затремтіло і забилось.

Нінащо обережність, сором, гарт...

Війнув огонь. Сплелись гарячі руки.

Все злютувалось: ніч, Марія, март —

В один порив нестриманої муки.

3.

Твоя весна вже виростає в літо:

Таємніше луна нечастий сміх,

Достигле тіло, золотом налите,

Тремтить, як плід, на пружних вітах ніг.

Не знати ще, то — пелюстки чи сніг,

Та вітер пестить тихше і ніжніше.

Дрижить вся стать. В ній кожна жилка дише

Предчуттям жадібних уст моїх.

Бува, почуєш пісню і спахнеш

Пекучим болем пізньої любови —

І от — далечина Твоїх безмеж,

Твоїх небес нестриманая повінь:

Пливе, пливе блакитна широчінь,

Росте, росте співучим колом обрій;

Від білих хмар лиш смарагдова тінь

Біжить ланами, лиш вітри недобрі

Напружують свій навіженний чвал...

О, як забуть Тебе, єдину в світі!

Твій зір мені ясніш за сонце світить

Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя земля! —

Яке ж залізне серце муку стерпить:

Оттут в недужих мріях уявлять,

Як „в кінці греблі шумлять верби”.

Як до Тебе протоптати тропи?

В сивій млі спостерегти мету?

Чи ж пропалить синій жар Европи

Азії проказу золоту?

Ось мовчиш незбагнена, незнанна,

Мов прозорий жовтень, нелшва,—

Щож Тобі — прокляття чи осанна?

Мертві звуки, неживі слова.

Рівний простір в язвах позолоти

Залягає площиною піль,

Тільки часом — Твій єдиний ґотик -

Повстають жертовники топіль,

Перетявши безнадійний позем,

Вносячи мірило у безкрай,

Що завжди беззахисний на грози

Сумно мріє про майбутній рай.

Вчини мене бичем Твоїм,

Ударом, вистрілом, набоєм,

Щоб залишивсь хоч чорний дим

Над неповторною добою.

Хай безсоромні очі їсть

Тих, що живуть без сліз і чести,

Хто скинув і любов і злість,

Бо не під силу було нести.

Хто все зідхав — заснуть, втекти,

Сховатись за Мазепу й Крути,

Коли грозою йшли — віки! —

Над полем рути і отрути.

Твоїм бичем мене вчини,

Щоб басаманувати душі,

Щоб захитать і знову зрушить

Смертельний чар дичавини!

Імлиста мжичка. Прогуде трамвай,

Промчиться по асфальті мокре авто —

І знову чуть, як виє в голих вітах

Старого парку хижий листопад.

І ліхтарі хитаються й скрегочуть.

Мов вішальник на шибениці, й тиша

Все шамкотить Сибіллою беззубо,

І ніч пливе, мов згуба без кінця.

Але й в ночі не спить це чорне місто:

Заулками, алеями, садами

Минуле в нім блукає, як повія,

І тьма кишить від блудних, грішних душ.

1.

Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.

Осипається цемент, ворушиться давня жорства.

Балакучий ручай, холодок обважнілого саду

І самотній намет — все покриє піщанка верства.

Пломінь злиже життя і вітри розвіватимуть попіл.

Що сідатиме сіро на вилицях мертвих облич,

Тільки сурми Останнього Суду по дивній Европі

Просурмлять свій — від краю до краю — розлючений клич

28.08.1939

2.

З блискавок, із гуркоту і гуду і

Зирина довічна першина:

Зимне небо, синь Страшного Суду,

Апокаліптична тишина.

Дні хвилі, ані хмар — перерва,

Інтервал сліпої наготи,

Гострий крик оголеного церва

Під пустинним небом самоти.

О, той жах нищительної чести —

Глянуть в вічні очі Судії,

Що осліплять пломенем пришестя

І пропалять помисли мої.

Злякане сонце з-за хмар тільки диск показало пригаслий.

Ранок завинувсь у млу. Мжичка засіяла знов.

Тиша лягла на поля, де війна перейшла гураґаном

І покотилася ген в захід і північ.

А схід

Просторами причаївсь і зрадливо пантрує події,

Щоб, крадучися, урвать і гієною знов утекти...

Віку страшний і великий!

Правнуки заздрити будуть

Тим, що обличчя твого бачили помсту і гнів.

Готські навали твої, фаланги нових Олександрів,

Цезарів очі палкі, Риму воскреслого мідь,

Поступ важких легіонів у димі із крови й заліза,

Тверду тевтонів ходу, що невблаганна, як час.

О, так. Я знаю. Аджеж прозрівав

Мій дар гіркий годину мсти і гніву:

Це смеркле небо, цю кривавість слав,

Проорану гарматним плугом ниву,

Цей плач Атен і переможний крик

Нещадної, роз'яреної Спарти,

І грім ескадр, і бомб разючий сик,

І невмолимий рух руки на карті.

... Та як п'янкий, як заповідний сон,

Що не доснивсь, що обіцяє й кличе. —

Вечірнім сонцем сяйвний Партенон

Пливе в Готичну ніч середньовіччя.

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,

І гукає з нас кожен в туман, в самоту,

А епоха дзичить, як бризантна граната,

І прострелює млу, і влучає в мету.

Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт.

Невмолима жага пожадливих ескадр.

І ревуть з-поза гір батарії далекі,

І рокованим дійством бушує Театр.

Наша юність — палка, наша юність — грозова,

Гураґанна, гарматна, шрапнельна весна, —

Задудни нам походом і вибухни знову,

Динамітом нещадним пекучо-ясна!

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти.

Мов по трупах років, перекрочить добу,

Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий

Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу

І прийняв її жар, як належну заплату,

Як заслужений дар від воскреслих століть:

Нашу юність палку, нашу юність крилату

Нам ще раз пережити, обернену в мить.

Вже майже все забув. А потай,

На самоті, йдучи до сну,

Ще пам'ять, як дружина Лота,

Звертає зір в минувшину.

І все вишукує. І руки

У порожнечу простяга.

Та вже солодкої ошуки —

Охляла — не дає снага.

Це молодість, підвладна чарам.

Вбачала там вогонь і мсту,

Де справді діють: чин і кара.

Закон удару й зір в мету.

Це сталося на Зимному Поділлі

В рік пам'ятний.

Прещедрий урожай

Вже звозили, й музика возовиці

Пливла під споловілою блакиттю,

Аж поки не спадала рання ніч,

Рясна від зір важких та довговіїх.

А тлом стояла тиша, тиша серпня,

Така глибока, майже бездиханна,

Що яблуко, спадаючи, здавалось

Гранатою: ось вибухне неспинно

І знівечить — зруйнує тишину.

1.

Той день важкий був, хмурний і нервовий.

Брехало радіо. Зуділи мухи.

Господар все вдивлявсь в непевне небо,

Блідіш була, ніж завше, господиня.

І пані-матка в тьмяному салоні

Над клявішами згадувала Брамсом

Віденську молодість...

Гостинний дім

Із тих, що їх вже залишилось мало,

А надто в нашім краю. Був маєток,

Мовляв, поміщицький, старе гніздо

Старого роду княжого, що завше

Позістававсь в народі — чи не диво?

Ще руського (варязького) коріння.

Був рід владичним ще за Ярослава

І може, власне, десь за Осмомисла,

Із Сіверщини перейшов сюди,

Щоб стать при злотокованому столі

Імперії старої спадкоємця

Й, гамуючи боярські коромоли,

Нести тягар історії вперед.

І не було перерв у службі роду.

Бо й геть пізніше бачимо ізнов,

Як рід дає ставних та пишновусих

Богданові — дотепних дипломатів,

Мазепі — генералів орлооких,

Післяполтавських ревних діячів,

Для Орлика помічників відданих,

Що спомагали чйнами і злотом

Відчайний змаг ізгоя.

Час минав

Зеніту. Розпливалась псевдо-тиша

І псевдо-добробут. А попід ними,

За лаштунками з рококових рож,

Під золотим мережевом пишноти

Зрів динаміт змізкованих ідей.

Щоб незабаром вибухнуть.

І, дійсно, —

Та романтична буря загула.

Наполеон! Як вірилось... Здавалось,

Повстане з пеплу Троя українська

Й повернеться Еней — козак моторний

До батьківщини будувати Рим.

Та романтична буря прогула

Безнаслідно для краю: оминула.

І от по бунтах, по „весні народів”

(А як вона звабливо обіцяла!) —

Безверхе дев'ятнадцяте століття

Безкрилим супокоєм розпливлось,

І душно-теплярняний пополудень

Тривав ще довго: аджеж fin de siecle

У сутінках переступив в Двадцяте.

... Останній в роді, як останній дуб

На краю поріділого байраку,

Ще намагавсь у присмерку безчасся

Тримати чоло високо — і тут.

Де господарство грало, як оркестра,

Симфонію спізніло-пасторальну,

І там, побіля цісарського Бурґу

Веселої дунайської столиці.

Де відблиск Риму тускло догасав...

І так прийшла Велика Косовиця:

Рік Чотирнадцятий —

кінець і початок.

Гніздо спустіло. Зразу, як осідок

Штабів преріжних, далі — лазаретів,

Що кров'ю й йодоформом віддихали.

А там, коли з-під рваного мундуру

З'явився голий звільнений монгол. —

Завила осінь в борознах окопів

Спорожнених, пожежа зжерла палац

І тільки сови жили між руїн.

А власників, сполоханих, як птахів

З розтерзаного бурями гнізда,

Розвіяв подмух владний.

Та лишилась

Життійна іскра в попелі руїни, —

Владарний дух її роздмухав знов

І ось почав спроквола оживати

Глибокий корінь. Дужий пень проріс

І в паростку — і Рід і Дім воскресли.

2.

Не спалося.

Осінній місяць пряв

Останні чари літа в здичавілім

Старезнім парку. І вікно здавалось

Отвором у міжзоряні безкраї,

Звідкіль густим потоком ллялось сяйво

Холодне, міжпланетне, ледь зловісне,

З пливкою прозеленню глибини.

Не спалося. Дрімота-півдрімота

Творила зовсім нетутешній світ,

Ані земний, ані небесний, — тільки ж

У тім таємнім сяєві півсна

Здавалось все можливим і природним.

... То ж не здригнувся я й не здивувавсь,

Коли з потоку місячного світла,

Як з-під завіси дивної, з'явився

Начальник.

Був він у знайомім френчі

Тьмянозеленім (як лежав в труні)

В ботфортах польових, в райтузах синіх, —

Так добре знаний, простий і ясний.

Сказати б навіть, надто вже він просто

І надто дійсно виглядав.

І усміх

Крізь світло місячне, отже — містичне,

Сяв злотом соняшним — живим і денним,

І заливав обличчя дороге,

І прозолоть ряхтіла на мундурі.

Він крок зробив матеріяльно, важко,

Присів на ліжко і почав...

Немов би

Нас не ділило двадцять літ, труна

На рівенськім кладовищі, події,

Що наступили потім, довгі роки

Кордонів, мандрів, болю і зусиль.

В цім було щось від нехтування факту

Так аджеж безперечного, як смерть.

Почав він, мов продовжував розмову,

Перервану учора.

„Отже знов,

Поручнику, на нашу батьківщину

Війне вогонь вже близької війни.

Вона висить у цім безхмарнім небі

Над площиною довгих зжатих нив,

В охлялім сонці, у напрузі тиші,

В одвертих обріях далечини.

Ударить час і осінь завирує

Гарматним гуком, вихором атак,

Стаккатом скорострілів, гострим сиком

Авіобомб, залізним хрипом танків

Та жвавим маршем жовнірських пісень.

І позолоту просторів осінніх

Покриють теплі плями багреця.

Вже двадцять літ минає. Двадцять літ...

Держава. Київ. Наступи і відступ.

Так, ніби вчора це було — не правда ж?

Та ж певно, Вам не раз отак здається,

Що — лиш збудитися — і встануть знов:

Штаб армії, війни гарячий віддих

(О, незабутньо билось серце війська!)

Стрічковий стрекіт апаратів Юза,

Уриваний радіозвітів зойк

Та рапорт вартового... І напруга

Баских думок над аркушами мапи,

І схрещення концепцій суперечних,

І рішення, що зроджується трудно

І — тепле ще — тужавіє в наказ.

Або раптовна подорож на фронт..

В зарання маршу, в ніч, вагітну боєм, —

Як непорушно в небі сяли зорі

І блідли перед ранком, і світав

Бурхливий день судьби і перемоги.

І та остання подорож — в сніги,

В метелицю, в крутіж глухої скрути

З Гречан, без тху, до війська, навпростець,

Повз Пашківці, що були незалежні

І виразно воролсі, і дурні,

І хитрі сліпотою самозгуби —

О, символе прокляття — Пашківці!

... А потім — Любар. Крапка. Несмертельний

Малоросійський жарт-одноактівка,

Де аджеж були й чарка й ковбаса,

Шельменко і блудлива молодичка,

І простачок-господар, но і конче,

Москаль-чарівник в тіні лаштунків.

Ще щастя, що вдалось той водевіль

Перерубать шаблюкою Походу

І дати Дев'ятнадцятому Року

Його легенди гідний епілог”.

Він навіть встав і перейшов кімнату

Знайомим кроком стриманого гніву.

„Рік Дев'ятнадцятий! Рік іспиту і кари.

Рік неповторної симфонії судьби,

Де чергувалися в нестримному потоці

Падіння й злети, де гучний тріюмф

Був, водночас, безоднею упадку:

Найгірша бо поразка розгорталась

Найширшим виднокругом перемог!

Прогаяно сліпучу мить побіди.

Проґавлено. А мить така була.

І то не раз... Бігме, немає доль

Ласкавих, злих, щасливих чи безщасних,

Є доля —» справедлива і одна”.

Він знову сів.

„Повториться не раз

Листопадовий посвист завірюхи

І ожеледь походів, і вітри

Чужин холодних.

Той Великий Льох

Ще вимагає трусів і вулканів,

Щоб обудити викляті скарби.

Аж вибухне в степу готичний пломінь

І кволе серце крицею наллє

Велика віра. Побороти сумнів —

Саме це слово зимне, як гадюка,

Й отруйне, як вона, — зблювати з уст

І викреслити з мови.

Мус і віра.

Мус віри. Звіря переможе Дух.

Велика віра...”

3.

Тиша ще дзвеніла.

Вікно точило зеленаве сяйво.

Повіки зліплювалися.

Його

Вже не було. Лише знайомий голос

На струнах променів бринів здаля,

Віддалюючись місячним туманом

І зближуючись в шепіт — ось над вухом —

Найтихша з таємниць:

„Її нема,

Ви розумієте — немає смерти.

Коли ж настане визначений час —

Імлистий день, у листопаді, в лютім,

Пручнеться серце, помилившись в ритмі,

І, поки залунає гострий крик

І скляну тишу на скалки розіб'є,

І спізниться вже непотрібний лікар, —

Ви будете далеко —

— Там, де літо

Ще все триває пахощами липня

І квітне невечірний день дитинства

Над синім сріблом степової річки,

Лямованої легким злотом верб.

Ви йтимете так, як колись вертались

Із школи десь на свята. Ще здалека

Побачите акації і дім,

Штахети жовті, фіртку...

І назустріч

Вам вийдуть — Ви вже ясно пізнаєте:

Високий — дід в святочному жупані.

При ньому — бабця в хустці старовинній.

Ще далі — батько в сірому жакеті

І, врешті, разом з братом, — Ваша мати.

Усміхнена й заплакана разом.

Але — то сльози радости по довгій,

Ах, як же довгій і гіркій, розлуці”.