Поезії в одному томі

Ще сяє день. Ще високо блакить.

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні і палкі,

І прийде час — ти подаруєш сина.

Я знаю — гуркотить лиха година.

Грядуть заліза й пурпуру роки.

Він буде воїн. Ждуть його — полки.

Ночами — чвал, а в спеку — люта днина.

Та пам'ятай, що ще ударить грім,

Що з тишею душа не помирилась

І руки ці зламають марний стилос,

Щоб знов творити розпочатий Рим.

Тоді очима, сповненими страху.

Не повтори немудру Андромаху.

І.

Повіє вітер з Понту. Скитський степ

Обудиться, зідхне і буйна тирса

Зеленим морем знову проросте,

І побіжать зелені хвилі.

Ширша

За синє море встане широчінь...

О, земле вічна, ти — одна на світі! —

У небі глибиніє древня синь,

Внизу — прозора велетенська тінь

Від хмари, що жене південний вітер.

І при балках оселі заквітча

Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця, —

Твій шлюбний цвіт — та срібная парча.

І чорні очі глянуть крізь віконце.

Ой, вийди в сад, що бджолами бринить.

Поглянь — земля справляє з сонцем шлюби!

... Та вдарить час. Мов меч, упаде мить.

І нікому тоді оборонить

Твою весну від вихору і згуби.

Вже й ненависть згаса, а я не вспів

Її вогнем твій смуток запалити.

Часами чути панахидний спів.

Часами — скрегіт...

Просторінь та вітер

Все поглинають. І відходиш ти

За сиву млу, в сльоту дощів осінніх,

І не збагнуть, як пророста насіння

Між бур'яну та будяку пустинь.

Голодним вовком виє листопад.

Все полягло в єдиній пізній жертві.

І нікому повстать і наступать

В осінню муть, де голос вже завмер твій,

Де губиться шматками сивий степ.

Та в глибині твоїй цвинтарно-мертвій

Зітліле зерно пружиться й росте.

Настане час — зійде — і встануть Мертві.

І знову зустріч. Це вже тричі

У днях життя її зустрів.

Тонке обличчя Беатріче

Прозорий смуток загострив.

Лани. Пшениця колосисто ничить.

Широкий вітер лине злотом хвиль.

Добридень, польовая Беатріче,

Селянська музо цих достиглих піль!

Куди ідеш? — Зажевріле обличчя

Ховає марним порухом зусиль.

У кошику вода та хліб і сіль, —

Обід батькам. Не має часу. Кличуть.

Пішла. І тихий промінь ясно згас,

І знов тече земний, звичайний час, —

Немила праця, визначені стрічі...

Ось — міряй, обраховуй, конструюй,

В умовний час хвилюйся і цілуй,

І гірко знай, що є десь Беатріче.

1.

Під позолоту повечір'я — прозоріш синь.

Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.

Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,

І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.

Так примиренно і так просто простує ніч.

На ликах Карлового Мосту відблиски свіч.

Тоді вщухає пломінь спраги — співуча мить! —

І вічність на камінні Праги ляга спочить.

2.

Літо росте й проростає крізь все, —

Ссуть коріння і пружаться віти,

Кожна квітка солодку ваготу несе,

Туго — персами воздуху — вітер.

Кров зелена кружляє по жилах рослин,

Людським тілом владає,— червона.

Всесвіт — храм, де копула блакитних глибин

Двиготить злотосоняшним дзвоном.

3.

Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,

За ростом рослин слідкуючи тільки, —

Знаходив вічности тайний знак

Райнер-Марія Рільке.

Тануло небо, як віск голубий,

На листях тремтіли соняшні краплі,

Шепотіли крилами святі голуби

Про святі міраклі.

І глибоко внизу — срібний клекіт ріки, —

В кам'яних берегах пропливала Влтава,

А над Прагою сяяли сонцем віки,

Чатувала архангелом слава.

Ані шаблі, ані ножа

Не схрестити в останнім герці!

Та ж камінно-мертва душа,

Те ж безлюбе і чорне серце.

Вже нема хуторів і держав,

Тільки трупи в житах, тільки трупи

Та від хрипу кривава іржа,

Що замкнула посинілі губи.

Може скажеш: зійде? проросте? —

Поміж ребрами хат, по дорогах

Диким зіллям здіймається степ

І регочеться з неба і Бога.

Диким, древнім, монгольським виттям

Необмежена далеч заводить.

Сірим попелом стало життя

Під огнем степової свободи.

Але сонце не згасло. Горить

Незворушене, байдуже-біле,

І освітлює тишу безсилу

Летаргічних століть.

Відвіку покарано степом

І простір всю силу п'є.

Під смаглявим монгольським лепом

Та проказою — тіло твоє.

І не вирватися, не стерти,

Вгрузлим тулубом не повстать,

І даремно благають смерти

Перепалені болем уста.

Ні, не вмреш ти. Марком

Проклятим Будеш мукою мірять віки

Та у пітьмі голодної хати

Тишком-нишком стискать п'ястуки.

Та у чорній нестямі істоти,

Де гарчить гайдамацька душа,

Відчуватимеш зимний дотик —

Солодкаву зрадливість ножа.

Але й ніж не спасе, не поможе...

Дикий вітер та чорний степ, —

Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! —

Мертвим, чортовим зіллям росте.

Вже закінчили жати жито.

Голодні обрії. Глибінь.

А тут — тонкий, порожній зшиток

І вічний заповіт: люби!

І трудний хліб чорствий, щоденний,

І темні многотрудні дні,

І в снах — Еллада і Атени

Та хмурі степові вогні.

А поруч, як весталька сонна,

Вартує жертовник — вона,

Проста, Земна моя Мадонна,

Проста. Земна моя Жона.

Розквітлий сад і місячна імла.

У вогких вітах — голос солов'їний.

... І ніч майова п'яно попливла,

І гріх стає, мов дівчина, невинний.

Ні. Тричі ні, о, Фавсте молодий,

І ти о, Марґарито, світла й чиста:

Між трав і квітів — вогняні сліди

Того, хто все закляв отут, — Мефіста.

В сп'янілих квітах дишуть тьма і гріх.

Все отруїла тьмяна пристрасть ночі.

З-під темноти сичить стиснутий сміх:

Ще мить — він з'явиться і зарегоче.

Українські візантійські очі —

Як я знаю цей нещирий зір!

В сонних рухах роблено-дівочих

Ще прадавнє, вроджене: ясир.

Тільки там пекли буяння, врода,

Запашний, як квіти степу, чар, —

Тут — тавро калічного народа,

Втіха ката й мати яничар.

Тільки там, видряпуючи очі.

Як вовчиця, гинула в борні,

Тут — рабиня, кожному, хто схоче,

Дике тіло, що кохає гніт.

Дике тіло й мертву душу — Боже!

О, який же чорний гріх споїв,

Щоб віки, віки по бездорожжю

Нести Вієм невидючий гнів.

Не ім'я благодатне — Марія —

На зеленій біблії піль, —

Все малює моя малярія

Фантастичний фатальний біль.

Мозок видряпатись не годен

З міцно збитої кулі кісток, —

Що ж мені повідневі води,

Перший пружний, липучий листок?

І оці нарцизи безкровні,

І незаймана ніжність вишень...

Хай загинуть бліді, молитовні,

Всі, що свято кохали день,

Всі, що вірили і горіли

Восковою свічкою літ.

„Хай живе засмальцьоване рило

Непідлеглої небу землі!”

1.

Відійшли у негоду, у розталь.

За плечима хрипів Батий.

Прокаженна земна короста

Відбивала татарські сліди.

Сизий простір, за милею — миля,

Мовчазний і ворожий .— минав,

І мороз на тілі Поділля

Підкопитні кріпив письмена.

2.

В ті розжеврені, хижі години

Невже ж спочивав Господь?

Страшно покритки Катерини

Мордували покірливу плоть.

Страшно й соромно лоно голе

Випиналося з-під ганчірок...

Чом же дике, неплодне поле

Не відвідав тоді пророк?

Чом не кинув у тіло повії

Блискавкою — благодать?

Ти склепив тоді хмарні вії

І ніхто не посмів нагадать.

Лиш, вслухаючись в шуми земнії,

Як одбой вигравав сурмач,

Гамувала пречиста Марія

Свій нестримний жіночий плач.

25.05.1926

3.

А осінь глуха і зимна

Стіною туману йшла.

Лиш епоха пекуча і димна

Ще дзичала крізь ню, як стріла.

Розтремтілі простори гойдались

І хилились крокам у такт,

І летіла горбата далеч

Від хреста — і — до хреста —

Там, де Захід зіяв, як брама,

До відвічних прабатьківщин.

Над непімщеними ж полями

Ще гримів наш залізний чин.

О, бідний, жалісно-убогий

Гіперборейський примітив:

Тупі, кирпаті, злобні боги,

Одноманітний, голий спів;

Болотяна імлиста площа,

Берізки хорі і брудні, —

Даремно сірий дощ полоще

Замурзані навіки дні...

„Ні лотосу, ні лавра” — позем! —

Ні натяку на вертикаль,

І лиш тупим тяжким морозом

На півроку закута даль.

В нещасний час, „на зло Европі”,

Ваш божевільний деміюрг

Створив кубло гнилих утопій,

З туману й крови — Петербург.

Та гниль і зло не стали тілом,

Незродженого — не створить,

І місто марно протремтіло

Марою мертвих двох століть.

Харчовані невласним хлібом.

Ви мріяли — зламать, збороть

І дикунів державна диба

Нам люто мордувала плоть.

Полуботок, Шевченко, Гоголь —

Здушить, скалічить, отруїть!

Не лицарство, не перемога,

А тільки зрада, підшепт, їдь,

А тільки найнята отруя

Та куля, куплена за бруд.

Страшіться ж! Закінчився суд ?—

І кара йде, і гнів вирує.

Встала Обида в силах Дажь-

божа внука, вступила дівою на

землю Троянію, восплескала лебе-

диними крили на синім морі у

Дону плещучи, упуди жирня

времена.

Слово о Полку.

1.

Прокляттям, прокляттям ця назва

Це світле і тихе „поляни”,

Мешканцям залитої кров'ю

І п'яної кров'ю землі, —

З обличчям в розтерзаних язвах,

З очима в кривавім тумані,

Чиї воронії брови

Загнулись в татарські шаблі.

О, ні! Не світлий, не тихий

Селянський, вечірній спокій, —

Єдиним полем бою

Розгорнулася далечінь:

Вітром регоче — лихо,

Псами виють — епохи,

На вітровім безкраю

Сурмою

Вітер

Історії, —

В просторах

Дзвенять мечі!

Ти думав: повернешся з поля, —

Чекає вечеря, жінка,

Сонцем нагріта призьба,

Місяць, бандура.. . Так?

А крик від пекельного болю!

А бою криваві обжинки!

А в грозах і бурях іспит!

А смертю роздерті уста!

24.11.1924

2.

Лежиш, розпусто, на розпутті,

Не знати — мертва чи жива.

Де ж ті байки про пута куті

Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе? Безсила,

Безвладна, п'яна і німа

Неплодну плоть, убоге тіло

Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій

Та сльози п'яних кобзарів —

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

Під сонні пестощі султана

Впивала царгородський чар,

Це ж ти — попівна Роксоляна,

Байстрюча мати яничар!

Чаплінському — ясир кохання —

Це ти, безславна і лиха,

В Богдановій ятрилась рані

Вогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку — тільки й щастя.

Щоб в корчах зради завмирать —

Це ти, пусте, неплодне трясця.

Ти, Пріська гетьмана Петра.

Звідціль черкаська твоя шатость

І рабська кров твоя звідціль.

І діти, мов дурні курчата,

І сліз — пісні, й бандури — біль,

І та розслабленість ледача

І серця, й розуму, і рук,

Безсила насолода плачу

Безсоромно-плебейських мук...

Невже ж калюжею Россії

Завмре твоя широчина?

... А над степами вітер віє!

А в небі гуркотить весна!

А степ гарматами пооран

Тремтить від крови і кісток,

Та про бої віщує ворон,

Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древле! Панцир з міди

Замінить лахи й ганчірки, —

І знов дівоча стать

Обиди Звитяжно гляне у віки.

Ти стелиш степовий килим

Знов гарбам, копитам та юртам

І очі застеляє дим,

І кров нуртує тюркським нуртом,

Як і тоді.

Батий? Тімур?

— Цілуй, цілуй кінець халату!

Чи ж захистить софійський мур

Сліпий простір і утлу хату?

Бог не пожалував віка:

Вже сім століть ця епопея —

По кам'янистих ташликах

Та по рибальських балаклеях.

Рвучкий мутиться Кагарлик

І сонно котиться Синюха, —

Та той же зойк, та той же крик.

Лунає жалісно і глухо.

Вже сонце тьмарить хмара зла,

Ягнята клацають зубами.

Ти ж бур'янами поросла

І замість хати — вовчі ями.

Та з бунту ще не збився гурт,

Гудзами не набрякли жили,

Важкої крови тюркський нурт

Залізне лезо не прошило

І воля не знайшла вістря...

Так, покриткою, йдеш віками

І в дикім лоні, наче камінь,

Монгольське важчає байстря.

Воркував голубий Іордан за Її плечима,

Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,

Її звали — Марія.

— А як же вгадать твоє ім'я,

Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?

Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи,

Кедри широкошумні кликали в холодок...

...Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок,-

Чи це станеться в буряній ночі осінньої зливи?

Між нарцизами Назореї — біла лілея —

Під збанком з водою хилила смагляве плече... —

В басаманах ріллі, о, кривава моя Галілеє,

Чорна праця землі степовую мадонну пече!

Між зеленої рути — блакитним барвінком встала,

На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров. . .

Та недаром, недаром гарматами проорало

Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро!

Та недаром, недаром ввесь степ кістками засіян

І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль.

Припонтійським степам породи степового Мессію,

Мадонно Диких Піль!

Поможи мені, римський орле.

Моїх каторжних предків тавро!

Над життям моїм — кара на горло,

На руках моїх — зрадницька кров

І в багрянім тумані — зокілля...

Обірвався проваллям шлях.

Тільки вітру остання хвиля

Погасає на диких полях.

Так невже ж це історія вмерла

И на могилах твоїх полягла?

Нащо ж сяйво гранчастого берла

І крило вороного орла!

Нащо ж тяжко котився чавунний

Гул нечуваної доби

І — під чвал степової фортуни —

Нещадимо гукало: добий!

Ні, не вірю. Не вірю.Не вірю.

Буде. Буде. І будемо ми

Дратувати залізом звіря,

Руйнувати логово тьми.

Ще почуємо подих просторів —

Чорноморського вітру гуд,

Ще глибоким плугом історії

Перейде наш Останній труд.

Бо незбагнено-темен і димен

Цей уперто-тривалий час,

Час залізний варягів і римлян,

Час сталевий вогня і меча!

1.

По зморі монгольського іга,

По трупній отруті Москви

Цей город архистратига

Знов квітнув, як ярий цвіт.

Зі сходу надходили бурі

Гуділи рвучкі вихорі, —

Він золотом у лазурі

Горів на своїй горі.

І щедро спадали шрапнелі,

І кулі клювали лице,

Та мури Мазепи й Растреллі

Уперто казали: рцемъ.

І, дійсно, лист Ваш — подих моря,

Солоність вітру й воля хвиль.

В живім просторі неозорім

Зростає дух і слабне біль.

Так, уявляю: білі дюни,

Блакитний віддих глибини,

А вітер вічний, вітер юний

Співа про звабу далини.

Там очі вічно смокчуть далеч,

Там конкістадор — чоловік,

І те, що даль пророкотала,

Стає легендою навік.

Як іонійськая колона

Рожевіє дівочий сніг,

Ховаючи опуклість лона

В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором

Двійник Мадонни на землі.

Ось пурпуром Цітери — сором

І на щоках і на чолі.

І б'ється кров в блакитних венах,

Як птах під вітром весняним.

В яких готичних кантиленах

Навіки виспівати гимн!

Там — Приснодівою — Мадонна,

Тут, на землі, зорієш — ти,

Що в пурпуровій мушлі лона

Ховаєш перлу чистоти.

Я знаю, що потрібно інших слів.

Не грішних цих, що — стерті, як монета,

Не мертвих цих, що в життьовому злі

Свій трупний яд ховають для поета.

Така доба, такий рвучкий розлив!

Та не убгать в закінченість сонета

Цей вир, і корчі, жили і вузли,

Цей лютий пруг назустріч темним метам.

Я знаю, що колись, в вечірній час,

Здивований нащадок усміхнеться

На неміч строф, на вбожество окрас,

На наших Юліянів і Люкрецій...

Гула найнеповторніша із діб,

Та не почув нічого людський дріб.

Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів.

Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,

Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,

І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.

Звідтіль, де бігун маґнетично стискає півкулю,

їх міць досягла розперезаного рівника.

Це їм, що пускають у звіря нехибну кулю.

Крицева ніколи ще не затремтіла рука.

Тут жінка безсила — земля розімліла від спраги.

Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх.. .

Та буря сурмить. Чую — йдете, грядете варяги,

Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.

И зачнеться ізнову від муки родильного крику.

З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.

І Рюрик країну ще раз нарече ,,Гардаріка”.

І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.

Все, що має статися, вже сталось.

День тверезий. Праця з-під ярма.

Чи ж почую, як щоденний галас

Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,

Розчахнеться димна височінь

І велике мовчання, як слава,

Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться мов листя,

Башти захитаються й падуть.

Десь зі сходу, з-поза передмістя

Білим сонцем встане Страшний Суд.

Він дихне холодним духом бурі

І змете руїни, як сміття.

Ані Божа Мати, ані Юрій

Людського не захистять життя.

І душа без стін і без одежі

Встане перед карою Руки. . ..

Тільки вітер в Книзі Спостережень

Перелистуватиме віки.