Поезії в одному томі

Перепрашаю, панно Ганно,

Що не забув Вас в бурі літ,

Що незагоєная рана

Й донині Ваш пекучий слід.

Вже апокаліпсом зарділи

Мого щоденника листки

Й квіток життя рожево-білі

Журливо жовкнуть пелюстки, —

Та страшно, страшно жить минулим...

Будучина сліпий туман —

Над мертвих днів глухим намулом

Ховає вогники оман.

А я, фіґляром, неустанно

Життя обдурюю, меткий.

Що знов ось: Київ, панна Ганна.

Скупих листів скупі рядки.

Не треба ні паризьких бруків.

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки.

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А — тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід...

Ні. Не знайти. Ніхто не знає,

Ніхто не чув Твоїх плачів.

Біля всесвітнього Синаю,

Як завше: золото й мечі.

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують : кари! кар !

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум'ї розлуки

Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки

І на узгір'ях — вітряки.

Там свист херсонського простору!

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш стору —

І п'єш самотній, смертний біль.

Несу отут страшний свій іспит

І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає

Заупокой старенький піп,

За весною весна минає

Під запашне зідхання лип.

Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо

І пролітає в далечінь.

Сіріє стріха під дощами,

Вже й хата стала нетривка,

І мати слухають ночами

Бронхітне гавкання Бровка.

По яких ще дорогах шукати причинної долі?

Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій

Після чарки отрути влітає соняшний чміль.

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

Зостає лише рівний профіль і зоряний зір.

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

Всі принади Твоєї страшної краси.

Кожен день тут проходить пустельний і легкий,

А Ти — там, за горами й ярами гориш.

Не поможуть ні подорожі далекі,

Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же? —

Научи мене кров'ю Твоїх молитов!

Не поможе ніхто. І не буде інакше.

І з сльозами моїми змішаю питво.

Що мені телефоти, версалі, експреси?

Нащо грім Арґентін? Чудеса Ніягар? —

Сниться синя Синюха і верби над плесом.

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сниться гомін дубів прадідівський та річка,

Бідна хата та тепла долоня сестри...

Тільки б рідного поля зворушливу стрічка!

Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потят ридав: На Захід... На Захід...

На Захід...

І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.

П'яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Знову біблія літа розкрила

Сторінки заколосених піль.

Легкий вітер напружує крила

Гнати леготом золото хвиль.

Все забув: мої смутки і скрути,

Мої грішні, бездушні слова, —

Тут, на царині, Книгою Рути

Розгортаються справжні жнива.

Про святий пророкуючи голос,

Про Месію над морем пшениць,

Тут дзвенить обітницею колос,

Під косою схиляючись ниць.

Можна смерть лише смертю здолати,

Тільки в цім таємниця буття.

І зерно мусить вмерти, щоб дати

В життєдавчому житі — Життя.

Сонця співом дзвенять гострі коси,

Сонця спів в стиглім золоті нив,

І шумлять під косою покоси,

І в'язальниць доноситься спів.

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна Твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть. Твоя в'язниця,

В ній морок смороду і мла.

Невже ж Тобі ще може сниться,

Що вільна Ти колись була?

Що над ланів, співучим злотом:

Ти билась крилами в блакить?

А тут терпінням і скорботам

Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором

Гостріш, ніж біль найгірших кар, —

Коли Тебе розпусним зором

Нагую огляда владар.

Ні, Ти — не мати! Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі, —

З них кличе, кличе глибина,

А в диких рухах ще регоче

Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,

І, — тільки просвистить аркан, —

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна —

Осяєш Ти чужий намет,

І хижий хан буде безкарно

Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:

Засне він стомлений, в тобі ж

Прокинеться кривава зрада

І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі—

Лиш горло кров'ю захарчить, —

Ти в море степової ночі

Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя

Закриє половецький степ,

І знову ніч очей покличе —

Тебе спіймать, схопить Тебе б!

Тебе б конем татарським гнати,

Поки аркан не заспіва!

Бо ти ж коханка, а не мати,

Зрадлива бранко, степова!

Хижі птиці летять зі Сходу

На червоному тлі пожеж,

Бачу, бачу Твою Голготу

І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,

Як тоді, пам'ятаєш Ти?

А степи Твої знов — пустині,

Хіба тільки нове — хрести.

Проорало глибоким плугом,

Кров'ю сіяв новий сіяч, —

Дике жито прийдеться другим

Поховай же страшний наш слід, —

Серцем спаленим все пережито

В апокаліпсі хижих літ.

Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші.

Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит, —

Ми не зазнали іншої музики

І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,

Ми ж з них хіба палили цигарки.

Пів-русини, а напів-печеніги, —

Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

То ж не дивуйсь, що, визволившись з брану,

Ти, зранена, зустріла нас, синів,

Що в дикім захваті ятрили кожну рану

Шаршавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті — Твоє тулили тіло.

І кожнен рвав до себе і радів,

А кров текла... І Ти захолоділа

В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг, —

Прости, прости, — молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловіщі,

А я творю зневажливі слова.

Знов на Богдановій дідизні

Історії свистять вітри,

Скрегочуть місяці залізні

Неповторимої пори.

Ще не одно століття йтимеш

Метою перед рухом лав!

... І буде снитись бідний Тиміш,

І гук неодгукавших слав...

Ще не один раз все повториш

Під грім історії, як в снах,

І, може, тільки втретє створиш,

І втретє запала весна!

Вітри історії розсіють

Готичні сутіні століть, —

Жагу ж зустрінути Месію

Водою днів не утолить.

Крилю голодний зір за обрій,

Обтятий Богом шестикрил,

Мій лютий плач, мій сміх недобрий,

Всі корчі демонської гри, —

Лукава пристрасть і лукавий

Холодний біль — Тобі! Тобі!

Не задля зла, не задля слави, —

Той дар гіркий віддай юрбі, —

Ні. Ось цей смолоскип поета

(В нім м'язи й мозок мій горять)

Несу туди, де мріють мети,

Де з крови родиться зоря,

Де хмарами скипілось небо

Під ярим полум'ям пожеж,

Де простір половецьким степом.

Де дика далечінь — без меж.

Чингіз і нині отаман там,

І ніч чорніє день за днем...

Вчини ж цей щит мій адамантом!

Цей меч — архангела вогнем!