Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XIII,

Немає місяця, коли б природа вбиралась у кращі шати, як серпень. Багато прекрасного навесні, і травень завжди буває свіжий та квітучий, але чари цієї пори року здаються ще більшими через контраст з зимою. Серпень не має такої переваги. Він приходить тоді, коли ми пам’ятаємо тільки ясне небо, зелені луки й запашні квіти, а спогади про сніг, кригу й хуртовину зникли з нашої голови так, як щезли самі вони з природи. А проте, яка ж і гарна пора серпень! Лани й садки гудуть шумом праці. До самого грунту схиляються обтяжені плодами віти дерев. Хліб, що складений у копиці або ще хвилюється на полі від найменшого подуву вітру, забарвлює краєвид золотавим кольором. Лагідна м’якість, здається, висить над усією землею. Вплив пори року поширюється й на вози, рух яких через стерні можна вловити тільки оком, бо жодного звука не чути.

Коли повз садки та лани повільно проїздить диліжанс, купки жінок і дітей, що збирають у решета овочі або підбирають з нив колоски, кидають на хвилинку свою роботу і, захистивши від сонця засмагле обличчя ще смаглявішою рукою, з цікавістю поглядають на пасажирів. Якийсь міцний хлопчик ще малий, щоб працювати але занадто пустотливий, щоб його можна було лишити дома самого, підводиться на рівні ноги в корзині, куди його примістили з обережності, і тупотить ніжками та вищить у захваті. Жнець припиняє свою роботу і, опустивши руки, дивиться вслід екіпажеві. Кошлатий робочий кінь поглядає сонливим оком на своїх чепурних родичів, і погляд його ніби промовляє: „Гарно дивитись на вас, але йти нога за ногою неораним полем краще, ніж мчати отак у куряві пороху". Зайшовши за поворот дороги, ви озираєтесь назад і бачите, що жінки й діти знову стали до роботи, хилиться донизу жнець, посувається вперед кінь: все заворушилося.

Такі картини не могли не відбитися на чутливій душі містера Піквіка. Твердо вирішивши будь — що будь викрити підлого Джінгла, хоч би де той здійснював свої шахрайські задуми, він спершу обмірковував мовчки способи, якими найкраще міг би домогтися свого, але помалу зовнішній світ почав притягати до себе його увагу, і згодом подорож так захопила містера Піквіка, ніби почав він її з найприємнішою в світі метою.

Нарешті диліжанс задеренчав по добре забрукованих вулицях маленького чистого городка й спинився перед великим готелем. Через півгодини містер Піквік сидів за зовсім пристойним обідом, а через три чверті години містер Веллер приніс звістку, що містер Фіц-Маршал спинився тут невідомо на який час. На вечір він пішов кудись у гості, взявши з собою й свого лакея, а коридорному звелів дожидатись його повернення.

— Ну, сер, — сказав містер Веллер, закінчуючи доповідь, — якщо ранком мені пощастить побалакати з тим лакеєм, то він розповість мені про свого пана чисто все.

— Звідки ви це знаєте? — здивувався містер Піквік.

— Боже ти мій! Сер, та так же роблять усі слуги.

— А я й забув, — признався містер Піквік.

— І тоді ви вирішите, як бути нам далі, а ми так і зробимо.

Вигадати кращий спосіб, здавалось, не можна було, і план Сема, кінець — кінцем, був ухвалений. З дозволу містера Піквіка Веллер пішов до буфету провести вечір як йому найбільше до вподоби, і незабаром товариство, що там зібралося, одноголосно обрало його на голову. Він виконував свої почесні обов’язки так успішно, що вибухи реготу доходили аж до кімнати містера Піквіка і, принаймні, на три години скоротили нормальну довжину його сну.

Ранком наступного дня, коли містер Веллер душем за півпені зганяв з себе всі гарячкові залишки вчорашньої вечірньої бесіди (він запропонував монету одному молодому джентльменові, що служив у конюшенному відомстві, і намовив його качати воду собі на голову та обличчя, доки він остаточно очуняє), його увагу привернув молодий чоловік у малинового кольору лівреї. Він сидів на лаві серед двору, дуже пильно читав якусь книгу, що дуже скидалась на молитовник, але подеколи поглядав і на містера Веллера, немов зацікавившись оригінальною системою обмивання.

„Чого це ти дивишся так?“ — подумав містер Веллер, коли очі його вперше зустрілися з поглядом незнайомого в малиновій лівреї, що мав широке, жовте бридке обличчя, глибоко запалі очі й велетенську голову, з якої звисали пасма чорного волосся.

А незнайомий перебігав поглядом від свого молитовника до Сема і від Сема до молитовника, немов хотів почати з ним розмову, Нарешті Сем дав йому таку нагоду, фамільярно кивнувши йому головою і сказавши:

— Як поживаєте, друзяко?

— Щасливий сказати, що почуваю себе добре, — відповів той невимушеним тоном і закрив книгу. — А як вам ведеться, сер?

— Як ходячій пляшці з бренді,— з ніг не падаю, — сказав Сем. — А ви спинилися в цьому готелі, дядю?

Малиновий молодий чоловік відповів ствердно.

— Чого ж це вас не було з нами вчора ввечері? — спитав Сем, щосили тручи рушником своє обличчя. — А ви ж маєте такий компанійський вигляд, як жива форель у кошику з вапном, — вже тихіше додав він.

— Яз своїм паном виходив учора з дому, — була відповідь.

— А як його прізвище? — і містер Веллер аж почервонів від хвилювання й від тертя разом.

— Фіц-Маршал, — сказав малиновий чоловік.

— Давайте вашу руку, — промовив містер Веллер, простягаючи свою. — Будьмо знайомі. Я відразу сподобав вас, голубчику.

— Ото диво! — надзвичайно щиро відповів малиновий чоловік, — І ви мені теж дуже сподобались, і я увесь час хотів почати розмову з вами, поки ви стояли під краном.

— Та невже?

— Слово честі. Хіба ж це не цікаво?

— Надзвичайна річ, — погодився Сем, на споді душі радіючи з недоумства незнайомого, — А вас як звати, старий?

— Джоб.

— Чудове ім’я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?

— Тротер, — відповів незнайомий, — А ваше?

— Моє прізвище Волкер[22], а мого пана — Вілкніс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип’ємо ми по чарці, містер Тротер?

Містер Тротер згодився на таку люб’язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов з Семом до буфету, де вони незабаром заходилися обговорювати добрі властивості налитої в цинковий глечик збудної суміші, яка складалася з британської можевелівки та запашної настоянки гвоздики.

— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.

— Погане, — журно відповів Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк. Найгірше, що мій пан намірився одружитись.

— Не може бути!

— І ще гірше. Він хоче викрасти одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже багату спадкоємицю.

— Який негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певно, тут?

Хоч яким байдужим тоном було поставлене це запитання, та містер Тротер показав, що розуміє свого нового друга: він налив ще одну склянку, загадково зиркнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що викачує воду насосом, натякаючи на спробу містера Веллера викачати тайни з нього — містера Тротера.

— Ні, ні! — на закінчення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.

Кажучи так, малиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим втишити спрагу. Сем помітив цей натяк і, високо цінуючи делікатну манеру, з якою його було зроблено, сказав прислужникові наповнити цинкову посудину.

— Отже це — секрет? — повторив Сем.

— Мені здається, — відповів малиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.

— Ваш пан, певно, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.

Містер Тротер усміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руді, правою три чи чотири рази поляскав по кишені своїх малинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.

— А, ось воно що! — сказав Сем.

Малиновий чоловік многозначно хитнув головою.

— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Веллер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник?

— Я знаю, — зітхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові,— я знаю, і це саме й гнітить мене. Але що ж я можу зробити?

— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.

— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і невинність. Вона буде заперечувати, так само як і мій пан. Хто мені повірить? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще, як обмовника. Ось що вийде.

— Так, це так, — погодився Сем.

— Якби я знав якогось солідного джентльмена, що погодився б узяти цю справу на себе, може, що й вийшло б. Але в тому то й полягають труднощі. Я не знаю тут жодного джентльмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.

— Ходім зі мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку малинового чоловіка. — Мій пан буде той джентльмен. — І, перемігши нерішучий опір Джоба Тротера, Сем потяг свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши щойно наведений нами діалог.

— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратних дюймів.

— Честь вам і шана за це, але виказати — ваш обов’язок, — заспокоював його містер Піквік.

— Ну-ну, — втрутився Сем, який дивився на сльози містера Тротера з явним нетерпінням, — годі поливати. Толку від того ніякого.

— Сем, — докірливо сказав містер Піквік, — я з жалем помічаю, що ви не маєте ніякої пошани до почуттів цього молодого чоловіка.

— Почуття у нього чудові,— відповів містер Веллер, — прекрасні почуття, і прямо шкода, якщо він марно їх розтринькає. От я й думаю, що краще б він їх ховав у своїх грудях і не давав їм випаритися без пуття у гарячу воду. Сльози ніколи ще годинника не заводили і парової машини не рухали.

— Це правда, — погодився містер Тротер, — я більше не буду розпускатися.

— От і добре, — сказав містер Піквік. — Ну, а де ж цей пансіон?

— Це великий старий будинок з червоної цегли, зараз за містом, сер.

— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір— викрасти леді?

— Сьогодні вночі сер, — одповів Джоб.

— Вночі! — скрикнув містер Піквік.

— Якраз вночі,— повторив Джоб. — Оце саме й непокоїть мене найбільше.

— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів, — хвилювався містер Піквік. — Я негайно поїду до начальниці…

— Вибачте, прошу, сер, — перебив його Джоб Тротер, — але це вам нічого не дасть.

— Чому?

— Мій пан — дуже спритна людина, сер.

— Я це добре знаю, — сказав містер Піквік.

— Він зовсім причарував стару леді,— пояснив Джоб, — вона не захоче й слухати вас, хоч би ви впали навколішки й почали присягатися. Особливо, як у вас не буде інших доказів, крім слів слуги, що, бувши звільнений за якусь провину, мститься тепер своєму панові. А містер Фіц-Маршал, напевне, так і скаже.

— Що ж його тоді робити? — спитав містер Піквік.

— Переконати стару леді можна лише впіймавши його, як він буде красти дівчину, сер, — відповів Джоб.

— Але впіймати його під той саме час — справа, боюсь, дуже важка, — зауважив містер Піквік.

— Не знаю, сер, — відказав Джоб, а поміркувавши трохи, додав — Навпаки, це, я думаю, буде дуже легко.

— Як? — зацікавився містер Піквік.

— Надзвичайно просто. Ми з моїм паном змовилися з двома служницями, і ті обіцяли заховати нас у кухні, о десятій вечора. Коли всі поснуть, ми вийдемо з кухні, а молода леді — з своєї спальні. Коні й екіпаж чекатимуть нас, і ми зараз же й поїдемо.

— Ну, так що ж я маю робити? — спитав містер Піквік.

— Мені здається, сер, що якби ви на той час були в садку самі…

— Сам? Чому ж сам? — здивувався містер Піквік.

— Я гадаю, що старій леді неприємно буде, коли про таку історію знатиме багато людей. Що менше — то краще. Знову ж таки — візьміть на увагу й переживання молодої леді.— Джоб Тротер глибоко зітхнув, і сльози знову виступили у нього на очах.

— Ніколи я ще не бачив такого хлопця, — сказав Сем. — Що у нього — водопровід у голові чи що?

— Сем, — сказав містер Піквік суворо, — придержте свій язик.

— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер.

— Не подобається мені цей план, — промовив містер Піквік у глибокій задумі.—А чому не міг би я попередити родичів молодої леді?

— Тому, що вони живуть за сто миль звідси, — відповів Джоб Тротер.

— Це справді заковика! — промовив тихо містер Веллер.

— А потім ще цей сад, — додав містер Піквік.— Ну, як я туди добудуся?

— Мур круг нього дуже низький, і ваш слуга підтримає вам ногу…

— Мій слуга підтримає мені ногу, — повторив містер Піквік. — А ви, напевне, будете коло дверей з кухні до саду? І де ті двері?

— Помилитись ви не можете, сер. З дому в сад виходять лише одні двері. Постукайте в них, як тільки проб’є пів дванадцятої, і я вам зараз же відчиню.

— Не подобається мені ваш план, — повторив містер Піквік, — але іншого я не бачу, і тому, що від нас залежить тепер все життя дівчини, я пристаю на цей план і прийду в сад.

Отже, вдруге вже містер Піквік через свою доброту вплутався в справу, в яку він волів би не вплутуватись.

— А як зветься пансіон? — спитав містер Піквік.

— Вестгейт — гауз, сер. Як дійдете до кінця міста, візьміть трохи праворуч. Будинок стоїть осторонь, недалеко від шляху, і на воротах висить мідна дошка з назвою.

— Знаю, знаю, — зрадів містер Піквік. — Я бачив його, коли бував тут. Можете покластися на мене.

Містер Тротер уклонився й рушив був до дверей, коли містер Піквік спинив його і сунув йому в руку гінею.

— Ви — славний хлопець, — сказав він, — ваше добре серце вражає мене. Не дякуйте, прошу. Не забудьте— рівно об одинадцятій.

— Не бійтесь, сер, не забуду, — і по цих словах Джоб Тротер разом з Семом залишив кімнату.

День минув. Настала ніч, і коло десятої Сем доповів, що Джінгл і Джоб Тротер вийшли з готелю, запакувавши речі й звелівши покликати екіпаж. Змова, очевидно, наближалась до кінця, як казав Тротер.

Пів одинадцятої. Містерові Піквіку час виряджатись у свою делікатну експедицію. Відхиливши пропозицію обачного Сема взяти з собою плащ, він, щоб ніщо не заважало йому перелазити через стіну, вибрався в путь зовсім легко одягнений.

Місяць був у повні, але його закривали хмари. Надзвичайно суха ніч була темна — хоч око виколи. Стежки, огорожі, лани, будинки й дерева лежали в густому мороці. Повітря було гаряче й душне. На крайнебі миготіли блискавиці — єдине, що надавало хоч будь-якої різноманітності монотонній темряві, яка повивала все. Не чути було жодного звука, лише коли — не-коли долинало здалека гавкання якогось невгамовного пса.

Вони знайшли будинок, намацали мідну дошку на воротах, обійшли круг муру й спинилися коло тої частини його, що відділяла їх від саду.

— Допоможете мені перелізти й повернетесь до готелю, Сем, — наказав містер Піквік.

— Гаразд, сер.

— І не лягайте, доки я повернуся.

— Звичайно, сер.

— Тепер беріть мене за ногу і, коли я скажу „підіймайте", легенько підніміть мене.

Віддавши ці попередні розпорядження, містер Піквік ухопився за мур і шепнув: „Підіймайте", що й було бездоганно виконано Семом. Чи то тіло його еластичністю своєю не відрізнялось од його розуму, чи то слово „легенько" Сем розумів грубіше, як його пан, та тільки безсмертний джентльмен раптом перелетів через мур і, зламавши три кущі агрусу та один кущ чудових троянд, на весь зріст простягся на землі.

— Ви нічого не ушкодили собі, сер? — голосним шепотом спитав Сем, трохи отямившись від здивування, викликаного таємничим зникненням його пана.

— То ви ушкодили мене, а не я, — відповів зза муру голос містера Піквіка.

— Сподіваюсь, не дуже, сер? — занепокоївся Сем.

— Дурниця. Трохи тільки подряпався. Ідіть мерщій, а то нас можуть викрити.

— Надобраніч, сер!

І вірний слуга навшпиньки відійшов від муру, залишивши містера Піквіка самого.

Випадкове світло блимало то по різних вікнах будинку, то на сходах, показуючи, що пожильці збираються відпочивати. Не бажаючи підходити до дому перед призначеною годиною, містер Піквік скарлючився в кутку біля муру й чекав її наближення.

Таке становище могло змусити підупасти духом багатьох людей. Та містер Піквік не підупав духом і не вагався. Він знав, що наміри його чесні, і цілком звірявся на порядність Джоба. Було, правда, темно, щоб не сказати моторошно, але людина розважлива завжди знайде, про що поміркувати. Містер Піквік доміркувався до дрімоти, коли його розбудив годинник на сусідній церкві, вибивши пів дванадцятої.

„Тепер час" — подумав містер Піквік, обережно зводячись на рівні ноги. Він глянув на будинок. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувся до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже дужче, а потім і втретє — ще дужче.

На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блиснуло світло від свічки, хтось довго морочився з ключем і засувом, І, нарешті, двері відчинились. Двері відчинилися надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік дедалі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік втягнув голову назад із спритністю того чудового мелодраматичного актора Панча, що, лежачи в музичному ящику, чекає на суддю.

— Це, певно, кішка, Сарро, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі.

— Киць-киць!

На це ласкаве запрошення ніхто не відповів, і служниця знову зачинила двері.

— Дивно! — сказав до себе містер Піквік. — Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме цю ніч… дуже шкода, — і він обережно підійшов до муру, чекаючи слушного часу, щоб повторити свій сигнал.

Не пробув він там і п’яти хвилин, як сліпуча блискавка розрізала небо, потім гучно вдарив грім, жахливим гуркотом розкотившись у далечінь. Потім блиснула друга блискавка, сліпучіша від першої, і загуркотіло вдруге ще дужче, а тоді линув страшної сили дощ.

Містер Піквік чудово знав, що під час грози дерево— дуже небезпечний сусід. Коло нього одне дерево стояло з правого боку, друге — з лівого, трете — ззаду і четверте — перед ним. Залишившись на цьому місці, він неодмінно впав би жертвою нещасного випадку. А вийшовши на середину саду, він міг потрапити в руки констебля. Разів зо два він пробував перелізти через мур, але тепер він не мав інших підпор, крім тих, якими обдарувала його природа, і тому тільки дістав силу неприємних дряпаків на колінах та стегнах і ввесь упрів.

— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.

Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:

— Хто там?

„Це не Джоб", — подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.

Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:

— Хто стукає?

Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.

Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.

— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п’яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.

Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!"

— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?

— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.

— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.

— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад І подивіться.

Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала П досить голосним „Сором вам !", за що тут же дістала попередження про звільнення.

— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.

— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.

— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.

Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.

— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п’ять механічних дівчат.

— Боже мій! — скрикнули двадцять дев’ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?

— Чоловік! Чоловік за дверима ! — верещала міс Смісерс.

Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідної пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.

— Леді, любі леді… — почав був він.

— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша І найбридкіша вихователька. — Яке страховище!

— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.

— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.

Тут знявся ще більший галас.

— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.

— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік. — Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв’язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.

— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць,

— Покличте начальницю, тоді я все розповім, — настоював містер Піквік, напружуючи якомога свої легені. — Покличте її… не турбуйтесь тільки та покличте начальницю, — і знатимете все.

Чи вплинуло чесне Піквікове обличчя, чи його манери, чи спокуса, проти якої так трудно встояти жінці,—спокуса довідатись про щось, укрите таємницею, — ми того сказати не можемо, але поміркованіші (три-чотири особи) потроху заспокоїлись. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирості було негайно ув’язнено і, коли той погодився, посадили його в комірчину, де вдень висіли капелюшки та торбинки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з’явилася місис Томкінс —І переговори почалися.

— Що ви робили в моєму садку, чоловіче? — спитала місис Томкінс.

— Я прийшов попередити, що одна з ваших вихованок збирається тікати цієї ночі.

— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п’ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?

— З вашим другом, Фіц-Маршалем.

— Моїм другом? Я не знаю такої особи.

— Ну тоді з містером Джінглем.

— Ніколи за життя не чула такого прізвища.

— Значить, мене обдурили, й ошукали! — скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови… і підлої, низької змови. Пошліть у готель „Ангела", мадам, якщо ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка благаю вас.

— Це порядна людина, бо в нього є лакей, — шепнула місис Томкінс одній з виховательок.

— На мою думку, місис Томкінс, цей лакей доглядав його, — відповіла вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.

— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишається тут захищати нас.

Отже, двох служниць відрядили до готелю „Ангела" шукати містера Семюела Веллера, а решта троє залишились захищати місис Томкінс, трьох виховательок і тридцять вихованок. Містер Піквік сидів у коморі під гроном торбиночок на сендвічі і з усією філософічністю та силою волі, які міг прикликати собі на допомогу, чекав повернення посланців.

Минуло півтори години, доки містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Семюела Веллера і… старого Вордла з його майбутнім зятем — Трандлем.

— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з’ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, в якому я опинився. Мій слуга, певно, сказав уже вам про нього. Ствердіть, будьте ласкаві, що я не злодій і не божевільний.

— Все вже з’ясовано й стверджено, мій друже, — відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл стискав йому ліву.

— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Веллер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Веллер запально стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місис Томкінс. Важко описати обурення, з яким начальниця поставилась до самої думки про можливість існування десяти чоловіків у її установі.

Містер Піквік, з’ясувавши частково справу, міг уже піти. Але ні дорогою додому, ні за вечерею він не промовив і слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордла й спитав:

— Як ви потрапили сюди?

— Ми з Трандлем приїхали на полювання, — пояснив Вордл. — Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись від вашого слуги, що й ви тут. Але я дуже радий, що зустрівся з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз.

Містер Піквік не відповів, не спитав навіть нічого про своїх дінгліделських приятелів і невдовзі пішов до себе, звелівши Семові прийти поправити свічку, коли він подзвонить.

Дзвоник задеренчав, І містер Веллер з’явився своєю власною особою.

— Сем! — промовив містер Піквік, визираючи спід ковдри.

— Сер! — озвався містер Веллер.

Містер Піквік зробив паузу, а містер Веллер зняв нагар з свічки.

— Сем! — неначе силуючи себе, промовив містер Піквік.

— Сер! — знову відповів містер Веллер.

— Де той Тротер?

— Джоб, сер?

— Так.

— Поїхав, сер.

— З своїм паном, я гадаю?

— З паном чи з товаришем, але в кожному разі поїхав. Вони до пари один одному.

— Джінгл, думаю, здогадався про мої наміри і напустив на нас того хлопця з його історією, — промовив містер Піквік, ледве переводячи дух.

— Так і я думаю, сер, — погодився містер Веллер.

— То все було, звичайно, брехня?

— Все до крапки, сер. Ловко зроблено, сер. Чиста робота.

— Сподіваюся, іншим разом вони від нас уже так легко не вислизнуть, Сем, — сказав містер Піквік.

— Не думаю, щоб їм пощастило, сер.

— Де б не зустрів я того Джінгла, — пообіцяв містер Піквік, підводячись на ліжку і з страшною силою гупнувши кулаком по подушці,—я не тільки виведу його на чистий світ, як він того заслуговує, а ще й особисто налатаю йому боки. Не будь я Піквік.

— А я, де не впіймаю цього меланхолійного хлопця з його чорним волоссям, — сказав Сем, — я витисну справжню воду з його очей. Не будь я Веллер. Надобраніч, сер!