Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XI

Ітонсвілці, як і людність багатьох інших городків, дуже пишалися своїм значенням для держави І думали, що кожен мешканець Ітонсвіла, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом віддатися одній з великих ворожих партій, — Голубим або Жовтим.

Голубі були завжди проти того, що обстоювали Жовті, а Жовті були завжди проти того, що обстоювали Голубі. Через те, хоч би де зустрічалися Жовті і Голубі — на громадських зборах, на базарі чи на ярмарку — лунали суперечки й міцні слівця. Якщо Жовті пропонували зробити новий дах над ринком, Голубі збирали мітинг і провалювали цю справу; якщо Голубі пропонували встановити новий водопровідний насос на головній вулиці міста, Жовті всі були проти як один, вражені такою страховинною затією. В місті були Голубі крамниці і Жовті крамниці, Голубі готелі і Жовті готелі, навіть у церкві були місця — Жовті і Голубі.

Містер Піквік з властивими йому прозірливістю й мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання городка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюел Сламкі, з Сламкі-гола, був кандидатом Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, його друзі висунули обстоювати інтереси Жовтих. „Ітонсвілська газета" застерігала ітонсвілців, що тепер на них звернуто очі не самої Англії, а й цілого цивілізованого світу, а „Ітонсвілський незалежний" владно запитував, чи й на цей раз ітонсвілці будуть свідомими громадянами, якими були завжди, абож виявлять себе низьким, рабським знаряддям у руках людей, негідних імени англійця та щастя бути вільними. Ніколи ще це місто не хвилювало таке зворушення.

Було вже поночі, коли містер Піквік і його компаньйони злізли, з допомогою Сема, з імперіала ітонсвілського диліжанса. Великі голубі прапори маяли у вінках готелю „Ітонсвілський Герб", і на кожній віконниці висіла об’ява, де велетенськими літерами сповіщалося, що комітет вельмишановного Семюела Сламкі перебуває тут щодня. На вулиці стояла юрба цікавих і дивилась на охриплого джентльмена на ганку, що, надсаджуючись і червоніючи з напруги, промовляв на користь містера Сламкі. На жаль, силі його доказів чимало перешкоджало безперестанне гупання в чотири здоровенні барабани, що їх комітет містера Фіцкіна примістив на розі вулиці. Поруч із промовцем стояв заклопотаний маленький чоловічок. Він від часу до часу скидав з себе капелюх і, вимахуючи ним, запрошував натовп гукати „хай живе!", що й виконувалось з великим піднесенням.

Не встигли Піквікці зійти з диліжанса, як їх оточила купка чесних і незалежних виборців, що тричі вигукнула „ура!“ на їх честь, і вигук цей, підхоплений усією юрбою (це ж зовсім не необхідно, щоб натовп знав, чого він кричить), роздувся в оглушливий переможний гук, який спинив навіть червоновидого на ганку.

— Хай живе! — заревла юрба наостанку.

— Ще раз! — верескнув маленький оратор на ганку, і натовп гримнув знову так, ніби легені в усіх були з заліза й криці.

— Хай живе Сламкі! — ревли чесні незалежні.

— Хай живе Сламкі! — повторив містер Піквік, скидаючи капелюх.

— Геть Фіцкіна!

— Звичайно, геть, — озвався містер Піквік.

— Ура! — і розлігся новий рев, як буває в звіринці, коли слон подзвонить на сніданок.

— Хто такий цей Сламкі? — спитав містер Тапмен.

— Не знаю, — у тон йому відповів містер Піквік. — Тихо! Не питайте. В таких випадках завжди краще робити те, що й натовп.

— А коли є два натовпи? — припустив містер Снодграс.

— Приєднуйтесь до велелюднішого, — порадив містер Піквік.

Цілі томи не можуть сказати більше.

Вони увійшли в готель. Натовп розступився перед ними, оглушливо вітаючи їх. Найперше треба було знайти притулок на ніч.

— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.

— Не знаю, сер, — відповів той. — Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер. — І він побіг, а через хвилину повернувся — запитати чи джентльмени належать до Голубих.

Містерові Піквіку та його компаньйонам обидва кандидати були байдужі, отже відповісти на запитання було нелегко. І от у дій скруті містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.

— Ви знаєте джентльмена, Перкера на прізвище? — спитав він.

— Безперечно, сер. Це — уповноважений вельмишановного містера Сламкі.

— Він — Голубий, я думаю?

— О, безумовно, сер.

— Тоді і ми Голубі,— заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, вийняв свою візитну картку і попросив передати її містерові Перкеру, якщо той дома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшись, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, сидів містер Перкер.

— А, дорогий сер! — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквіку. — Дуже радий, дуже радий вас бачити. Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами й приїхали подивитись на вибори, га?

Містер Піквік відповів ствердно.

— Гарячий буде бій, — сказав чоловічок.

— Дуже щасливий чути це, — потер собі руки містер Піквік. — Я страх як люблю бадьорий патріотизм хоч би в чому він виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?

— Та ще й яка! — запевнив чоловічок. — Ми зайняли на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий мій сер, що й казати.

— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?

— Трудно сказати, дорогий мій сер. Сумнівна річ, — відповів чоловічок. — Агенти Фіцкіна заховали тридцять три голоси у каретному сараї „Білого Оленя", — У сараї? — здивувався містер Піквік, вражений цим другим, таким майстерним, проявом політики,

— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу, — пояснив чоловічок. — Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси, А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користі ми від того не мали б ніякої, бо всі п’яні. О, то моторні хлопці — агенти Фіцкіна! Нема що й казати — моторні! Ну, та й ми маху не даємо, — конфіденціально додав чоловічок, помовчавши трохи й стишуючи голос до шепоту. — Ми влаштували вчора увечері чай — двадцять п’ять дам, дорогий мій сер, — і кожна з них пішла додому з зеленим зонтиком.

Із зонтиком! — здивувався Піквік.

— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п’ять зелених зонтиків по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і зонтики матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів… Це куди краще, ніж панчохи чи фланелеві вироби або подібні дурниці. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдюжини ярдів, не зустрівши дюжини зелених зонтиків.

Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з’явлення третьої особи припинило його сміх.

То був високий, худорлявий чоловік із піскуватого кольору волоссям на голові, що почала вже лисіти, і з обличчям, де урочиста самоповага мішалася з повним бездонної глибокодумності поглядом. На ньому був довгий коричневий сюртук, чорний суконний жилет і темного кольору штани. На жилеті теліпався в нього лорнет, а на голові він носив капелюх з дуже низьким верхом і широкими крисами. Новоприбулого представили містерові Піквіку, як містера Пота, видавця „Ітонсвілської газети". Після кількох вступних зауважень містер Пот повернувся до містера Піквіка і урочистим тоном сказав:

— Наша боротьба, певно, дуже цікавить столицю, сер?

— Думаю, цікавить, — відповів містер Піквік.

— І я маю підстави гадати, — промовив Пот, поглядом просячи підтримки в містера Піквіка, — я маю підстави гадати, що до цього до певної міри спричинилася моя стаття в останньому суботньому номері.

— Без найменшого сумніву, спричинилася, — вкинув слово чоловічок.

— Преса — могутня зброя, сер, — вирік Пот.

Містер Піквік цілком приєднався до цього зауваження..

— Але я ручуся, сер, — сказав Пот, — що ніколи не зловживав своєю колосальною владою. Ручуся, сер, що ніколи не скеровував могутньої зброї, яка була в моїх руках, ні проти священного лона приватного життя, ні проти особистої репутації. Ручуся, сер, що всю мою енергію… нехай скромну, а я знаю, що вона скромна… я присвячував… щоб запроваджувати принципи тих… які…

Бачачи, що видавець газети плутається, містер Піквік прийшов йому на поміч і промовив:

— Звичайно.

— А як, сер, — сказав Пот, — а як, сер, — дозвольте спитати вас, безсторонню людину, — як ставиться громадська думка в Лондоні до моєї суперечки з "Незалежним"?

— О, цікавість, безумовно, дуже збуджена, — відповів містер Піквік з лукавою усмішкою, імовірно випадковою.

— Суперечка, — продовжував Пот, — триватиме, доки мені вистачить здоров’я, сил і невеличкого таланту, яким мене обдаровано. Від цієї суперечки, сер, — хай вона паморочить усім голови й збуджує всі почуття, не даючи змоги віддаватись обов’язкам буденного життя, — від цієї суперечки, сер, я не відмовлюсь, доки не знищу „Ітонсвілського незалежного". Я хочу, щоб мешканці Лондона й мешканці цілої країни, сер, знали, що вони можуть звіритись на мене… що я не покину їх, що я вирішив змагатися до краю, сер.

— Поведінка ваша надзвичайно благородна, сер, — сказав містер Піквік, стиснувши великодушному Потові руку.

— Ви, сер, я бачу, людина чутлива й розумна, — промовив містер Пот, ледве переводячи дух після такої патріотичної декларації.—Я надзвичайно щасливий, що познайомився з такою людиною.

— А мені,— відповів містер Піквік, — дуже приємно чути таку вашу думку. Дозвольте, сер, познайомити вас із моїми товаришами, членами клубу, який я мав честь заснувати.

— Буду вельми радий, — сказав містер Пот.

Містер Піквік вийшов і, повернувшися з своїми приятелями, належним способом представив їх видавцеві „Ітонсвілської газети".

— Тепер, любий Пот, — сказав маленький містер Перкер, — треба улаштувати тут наших друзів.

— Я гадаю, ми могли б спинитися в цьому готелі,— сказав містер Піквік.

— Тут немає жодного вільного ліжка.

— Неприємна штука, — зауважив містер Піквік.

— І навіть дуже, — ствердили його супутники.

— Є один план, який, мені здається, легко було б здійснити, — сказав містер Пот. — В готелі „Павича" я бачив два вільні ліжка, а від імени місис Пот можу запевнити, що вона буде щаслива дати в себе пристановище містерові Піквіку і одному з Його друзів, якщо двоє інших джентльменів з слугою не проти того, щоб улаштуватися в „Павичі".

Містер Піквік відмовлявся, він ні в якому разі не погоджувався турбувати люб’язну дружину містера Пота. Містер Пот настійливо повторював свою пропозицію. Нарешті вирішили, що це — єдиний прийнятний вихід. Так і зробили. Пообідавши всі разом у готелі „Ітонсвілський Герб", наші герої розлучилися: містер Тапмен і містер Снодграс пішли до готелю „Павича", а містер Піквік і містер Вінкл — до містера Пота. Перед тим вони умовилися зібратись усім завтра ранком у ратуші і взяти участь в поході, який проводжатиме вельмишановного Семюела Сламкі до місця виборів.

Сім’я містера Пота складалася з нього самого та його дружини. Усі, кого геніальність піднесла на горду висоту, мають звичайно якунебудь хибу, надто дивну в порівнянні з їхньою натурою в цілому. Якщо в містера Пота була яка хиба, то хіба та, що він занадто покірливо ставився до примх своєї дружини.

Місис Пот того вечора була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чималою мірою завоювати її прихильність, І вона, не вагаючись, довірливо сказала йому, що містер Піквік — „привабний старенький".

Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках „Павича", коли двоє друзів розпрощалися з гостинними господарями й пішли до своїх спалень.

Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, тупіт коней розлягались по вулицях вже на світанку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій пожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різноманітності.

— Ну, що, Сем, — звернувся містер Піквік до свого слуги, який з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет, — все кипить, я чую.

— Інтересна гра, сер, — сказав Сем. — Наші зібрались біля „Ітонсвілського Герба" і кричать так, що аж тремтить усе.

— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Сем?

— Я такої відданості не бачив ще ніколи.

— Енергійний народ, правда?

— Напрочуд. Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони досі не луснули.

— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся, — сказав містер Піквік, визираючи у вікно.

— Авжеж що свіжі,— згодився Сем, — ми з двома слугами з "Павича" після вчорашньої вечері здорово обполоснули тих незалежних.

— Ви облили виборців? — жахнувся містер Піквік.

— Та ще й як! — ствердив Сем, — Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному та під насос. Тепер вони всі в повному порядку. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.

— Не може бути! — скрикнув украй здивований містер Піквік.

— Що з вами, сер? Хіба ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь! в цьому немає нічого дивного,

— Нічого? — повторив містер Піквік.

— Нічогісінько, сер, — відповів його слуга. — Увечері напередодні минулих виборів, супротивна партія підкупила служницю з „Ітонсвілського Герба", щоб вона заправила дечим бренді з водою чотирнадцяти виборцям, що там стояли.

— Що ви звете „заправити бренді з водою"? — не зрозумів містер Піквік, — Підсипала туди опіуму, — пояснив Сем. — І будь я проклят, коли вони не спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти в ліжко знову.

— Оригінальні тут порядки, — зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок, і зібралася вся родина.

З сніданням не барилися. Кожен з джентльменів прикрасив свій капелюх величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місис Пот. Містер Вінкл запропонував супроводити леді на дах будинку поблизу місця виборів, а містер Пот та містер Піквік пішли до „Ітонсвілського Герба" самі. Із одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх „мужі ітонсвілські", у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо кричали "ура!“

Довго й голосно лунали вітальні вигуки, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку", коли у вікні над юрбою з’явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіазм, коли вельмишановний Семюел Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, мімікою висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській газеті".

— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.

— Все, дорогий сер, — відповів чоловічок.

— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.

— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на лицю стоїть двадцятеро добре вимитих людей, кожному з них ви стиснете руку. Серед них — шість матерів з немовлятами на руках. Кожне з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер, це завжди справляє добре враження.

— Зверну, — пообіцяв вельмишановний Семюел Сламкі.

— А якби ви, дорогий сер, — закінчив обачний чоловічок, — якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.

— Може це міг би зробити хтось із членів комітету? — спитав вельмишановний Сламкі.

— Ні, цього не можна, — одказав агент, — і я думаю, що коли це зробите ви особисто, то воно дуже збільшить вашу популярність.

— Ну, нічого не вдієш, — промовив вельмишановний Семюел Сламкі,— доведеться поцілувати.

— Процесіє, стройся! — скрикнули всі двадцять членів комітету.

Під привітні вигуки натовпу оркестр, констеблі[15], комітетники, виборці, верхівці і екіпажі зайняли свої місця; двокінні коляски були напхані стількома джентльменами, скільки могло в них влізти. В колясці, призначеній для містера Перкера, сиділи містер Піквік, містер Тапмен, містер Снодграс і з півдюжини членів комітету.

Настав урочистий момент, коли вся процесія, спинившись, чекала, поки сяде в коляску сам містер Сламкі. Раптом юрба вибухнула привітними криками.

— Він вийшов, — сказав маленький містер Перкер, сильно зворушений надто тому, що з свого екіпажу не бачив, що робилося спереду.

Нові вигуки, ще голосніші.

— Він стискує руки! — скрикнув маленький агент.

Знову крики, далеко дужчі.

— Він гладить дітей по голівках! — пояснив містер Перкер, ввесь тремтячи від хвилювання.

Буря вигуків розітнула повітря.

— Поцілував одне з них! — не тямився з радощів Перкер.

Другий порив бурі.

— Цілує друге! — задихався чоловічок.

Третій порив.

— Перецілував їх усіх! — верещав ентузіастичний маленький джентльмен.

І під оглушливі привітання натовпу процесія рушила.

Як зіткнулася вона з ворожою процесією І які були наслідки цього, ми сказати не можемо, бо, тільки процесія рушила, держак одного з прапорів Жовтих насунув капелюх містера Піквіка йому на очі, рот і вуха. Сам він каже, що його тиснули з усіх боків, і, коли він знову дістав змогу бачити, перше, що впало йому в очі, були хмара пороху і натовп бійців з розлюченими, дикими обличчями. Потім, пише він, якась незрима сила викинула його геть з екіпажу, і він примушений був і собі взяти участь у бійці, але з ким і як — сказати не може. Далі якісь люди ззаду виштовхали його на дерев’яний поміст, і, поправивши капелюх, він побачив себе оточеного друзями в першому ряді на лівому боці помосту. На правій половині розташувались Жовті, а в центрі стояв мер із своїми підручними. Один з підручних — гладкий Ітонсвілський герольд — дзвонив щосили в здоровенний дзвінок, щоб установити тишу, а містер Гораціо Фіцкін і вельмишановний Семюел Сламкі, притискаючи руки до серця, надзвичайно привітно вклонялися перед морем голів, яке бурхало в них під ногами, заллявши просторий майдан. Звідти неслася така хуртовина викриків, лайки, стогонів і лементу, що зробила б честь землетрусові.

— Джентльмени! — вигукнув мер, силкуючись перекричати натовп. — Браття! Громадяни ітонсвілські ! Ми зійшлися сюди, щоб обрати до парламенту нашого представника, гідного покійного…

— Хай щастить мерові в усьому! — вигукнув хтось з юрби. — І нехай ніколи не кидає він цвяхів і каструль, що принесли йому стільки грошей!

Цей натяк на фах оратора викликав ураган надпориву, що, супроводжений дзвоном, не дав розібрати решту промови. Чути було лише останні слова, де мер висловлював щиру подяку за увагу, з якою його вислухали, і на цю подяку натовп відповів новим вибухом веселості, що тривав із чверть години.

Далі виступив високий худорлявий джентльмен в дуже накрохмаленій білій краватці. Натовп не один раз просив його „послати додому хлопця подивитись, чи не забув він свого голосу під подушкою". Джентльмен просив дозволу назвати ім’я поважаної усіма особи, гідної репрезентувати Ітонсвіл у парламенті. Коли ж він сказав, що це має бути Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, то фіцкіністи заплескали в долоні, а сламкісти зняли такий галас, що і він, і другий оратор, який підтримував його, вільно могли б співати куплети замість промови—їх однаково ніхто не чув.

Після прихильників Гораціо Фіцкіна, есквайра, на помості з’явився маленький червоновидий добродій дуже жовчної вдачі. Він пропонував назвати ще якусь іншу гідну особу. Дуже можливо, що жовчний джентльмен виголосив би чудову промову, але він був занадто дражливий і не міг зрозуміти жартів аудиторії. По кількох красномовних фразах на користь містера Сламкі червоновидий добродій став викривати нахабство тих, що перебивали йому мову, і обмінюватись серйозними загрозами із своїми опонентами. В наслідок цього зчинився такий гвалт, що джентльмен мусив висловлювати свої почуття на мигах і, нарешті, поступився місцем для чергового оратора, який виголосив півгодинну промову не спиняючись, бо заздалегідь послав її до „Ітонсвілської газети", де вона була вже надрукована.

Потім до виборців звернувся Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла. Не встиг він розпочати, як оркестр, найнятий вельмишановним Семюелем Сламкі, заграв тепер з такою силою, що ранковий виступ його здавався просто дурничкою. У відповідь на це Жовті заходилися лупцювати по головах і плечах Голубих. Описати картину бійки, що зчинилася, нам не легше, ніж мерові було втихомирити її, дарма що він відрядив дванадцять констеблів з категоричним наказом заарештувати привідців, кількість яких не перевищувала двісті п’ятдесяти чоловік, чи коло того. Гораціо Фіцкін та його прихильники нетямились з люті. Нарешті Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа біля Ітонсвіла, попросив, щоб вельмишановний Семюел Сламкі з Сламкі-гола ласкаво відповів, чи не з його згоди грає цей оркестр. Вельмишановний Семюел Сламкі відмовився відповісти, і тоді Гораціо Фіцкін, есквайр, сунув кулак під самісінький ніс вельмишановного Сламкі, який після того викликав Гораціо Фіцкіна, есквайра, битися на дуелі до загину. На таке порушення всіх здавна відомих правил мер відповів наказом виконати ще одну фантазію на дзвоні і заявив, що примусить таки і Гораціо Фіцкіна, есквайра, з Фіцкін — лоджа,! вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола додержувати порядку. Після такої жахної загрози в справу втрутилися прихильники обох кандидатів і, по півгодинних розмовах парами в усіх кутках помосту, Гораціо Фіцкін, есквайр, привітав вельмишановного Семюела Сламкі, а вельмишановний Семюел Сламкі привітав Гораціо Фіцкіна, есквайра. Оркестр замовк. Юрба більш-менш вгамувалася, і Гораціо Фіцкін, есквайр, дістав змогу продовжувати своє слово.

Промови обох кандидатів, абсолютно різні всіма сторонами, мали єдину прекрасну спільну рису. Обидва оратори над усе звеличували гарні прикмети й чесноти ітонсвілців. Обидва висловили думку, що незалежніших, освіченіших, розумніших, благородніших і безсторонніших людей ніж ті, що голосуватимуть за них, не було ще ніколи. Кожен невиразно натякнув, що свинячі властивості прихильників ворожого кандидата унеможливлюють виконання ними громадських обов’язків. Фіцкін сказав, що ладний робити все, що від нього зажадають його виборці. Сламкі сказав, що не поступиться нічим, аби тільки задовольнити тих, хто голосуватиме за нього. Обидва запевнили, що промисловість і торгівля ітонсвілські близькі їхнім серцям, як ніщо в світі, і кожен з них мав змогу з цілковитим довір’ям до своїх слів запевнити, що оберуть саме його.

Балотували підніманням рук. Мер підрахував голоси на користь вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола. Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-лоджа, зажадав таємного голосування і домігся свого. Потім була висловлена подяка мерові за вміле керування виборами, а мер подякував виборцям і побажав, щоб надалі він міг виявити свою вмілість, сидячи в кріслі (бо на цей раз йому довелося тільки стояти).

Похід знову вишикувався, екіпажі повільно покотили назад, а учасники походу кричали загрозливо або ухвально, залежно від того, що підказували їм їхні почуття чи примхи.

Увесь час, поки відбувалося голосування, усе місто перебувало в гарячці. Все було влаштоване якнайпристойніше і з нечуваною щедрістю. Збуджуючі напої по ресторанах коштували незвичайно дешево; ресорні фургони їздили по вулицях для зручності виборців, яким запаморочилася б голова — пошесть, що під ту пору в жахних розмірах поширилася серед виборців і під впливом якої їх часто бачили простягненими на бруці в стані цілковитої нечулості. Невеличка купка виборців не проявляла своїх виборчих симпатій до останнього дня. Вони були розважливі й обережні люди і не піддавались на докази жодної з партій, які не шкодували часу, щоб переконати їх. За годину до закриття ящиків містер Перкер попросив приватного побачення з цими інтелігентними, з цими благородними, з цими патріотичними людьми. І ті дали згоду. Його аргументація була коротка, але переконлива. Всі двадцять чоловік пішли гуртом до ящиків і, коли повернулися, вельмишановного Семюела Сламкі з Сламкі-гола було обрано остаточно.