Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXIV,

Днів через десять, а може тижнів через два після повернення до Лондона містера Піквіка з приятелями, в готель „Джордж і Яструб" увійшов якийсь джентльмен і спитав, чи живе в них такий собі Піквік.

— Поклич слугу містера Піквіка, Том, — сказала служниця з буфету.

— Не турбуйтесь, прошу, — спинив джентльмен коридорного. — Я прийшов у справах, і, якби ви ласкаво показали мені кімнату містера Піквіка, я піднімусь туди сам.

— Як ваше прізвище, сер? — спитав коридорний.

— Джексон, — відповів знайомий нам клерк Додсона й Фога.

Коридорний побрався нагору попередити про прихід містера Джексона, але той ішов слідом за ним і ступив у номер раніше, ніж слуга встиг вимовити хоч слово.

Того дня містер Піквік запросив своїх друзів до себе обідати, і вони всі сиділи біля вогню та пили вино, коли в його номер описаним вище способом увійшов містер Джексон.

— Як живете, сер? — кивнув головою до містера Піквіка містер Джексон.

Містер Піквік І собі вклонився і з деяким здивуванням роздивлявся обличчя свого гостя, абсолютно не пригадуючи його.

— Я від Додсона й Фога, — пояснив містер Джексон.

— Зверніться до мого довіреного, сер, до містера Перкера в Грейс — Іні, — аж схопився з стільця містер Піквік. — Коридорний, проведіть джентльмена.

— Вибачте, містер Піквік, — сказав Джексон, невимушено ставлячи капелюх на підлогу й витягаючи з кишені стяжку пергаменту. — Але особисте побачення в подібних випадках, містер Піквік, це — просто конче потрібна річ… Звичайна обачність… законна форма… розумієте?

Тут містер Джексон глянув на пергамент, поклав його на стіл, прикрив руками і, з чарівною усмішкою озираючись навкруги, промовив:

— Ну, та не будемо сперечатися зза таких дрібниць. Хто з вас, джентльмени, зветься містер Снодграс?

Замість відповідати на це запитання, містер Снодграс здригнувся так одверто, що іншої відповіді вже було не треба.

— Я так і думав, — ще люб’язніше сказав містер Джексон. — Маю потурбувати вас дечим, сер.

— Мене! — скрикнув містер Снодграс.

— Це — тільки повістка. Позивачка в справі „Бардл проти Піквіка" викликає вас, як свідка, — заспокоїв містер Джексон, відокремлюючи аркушик паперу й видобуваючи шилінг з кишені свого жилета. — Процес одбуватиметься пізніше, ніж зазначено в повістці. Ми гадаємо, це буде чотирнадцятого, а не десятого лютого. Ось ваша, містер Снодграс, — і Джексон поклав йому в руку повістку й шилінг.

Містер Тапмен мовчки дивився на цю процедуру коли Джексон, раптом повернувшись до нього, спитав:

— Ваше ім’я, якщо не помиляюся, Тапмен?

Містер Тапмен зиркнув на містера Піквіка і, не побачивши в широко розкритих очах цього джентльмена й тіні поради відмовлятись од свого імени, сказав:

— Моє ім’я дійсно Тапмен, сер.

— А той джентльмен, я гадаю, містер Вінкл? — допитувався далі Джексон.

Містер Вінкл промимрив щось незрозуміле, після чого обидва джентльмени дістали по клаптю паперу й по шилінгу.

— Боюся надто надокучати вам, промовив Джексон, — але я хотів би бачити ще одну особу. В мене є повістка на ім’я Сема Веллера, містер Піквік.

— Покличте сюди мого слугу, коридорний, — звелів містер Піквік і запропонував Джексонові сісти.

Зайшла гнітюча мовчанка, яку порушив, з’явившись, Сем.

— Ось повістка для вас, містер Веллер, а ось і оригінал справи.

— Де? — перепитав Сем.

— Тут, — і Джексон махнув пергаментом.

— А, так це оригінал, сер, — сказав Сем. — Дуже радий побачити оригінала. Я люблю оригіналів; це дуже втішна штука.

— А ось і шилінг від контори Додсона й Фога.

— З боку Додсона й Фога це надзвичайно мило — робити подарунки, знавши мене так мало, — сказав Сем. — Я страшенно вдячний. Вони вміють нагороджувати справжні чесноти, і це робить їм честь. Вони просто розчулили мене.

Кажучи це, містер Веллер рукавом куртки потер своє праве око випробованим жестом мелодраматичного актора, що бере участь у домашній виставі.

Поведінка Сема трохи збила з пантелику містера Джексона. Та повістки були вже віддані; говорити йому більше не було про що, і, удаючи, ніби вдягає єдину рукавичку, яку він, про око людське, завжди мав у руці, містер Джексон пішов назад до своєї контори.

Тої ночі містер Піквік спав погано: згадка про дуже неприємну справу з місис Бардл не йшла з думки. Другого дня він рано поснідав і, взявши з собою Сема, подався до Грейс — Інського скверу побачитися з містером Перкером.

— А, дорогий мій сер! — підвівся з крісла містер Перкер. — Ну, що нового у вашій справі, любий сер? Як там наші приятелі з Фріменс — каурта? Вони не сплять, я знаю. Вони — спритні хлопці. Безперечно, дуже спритні.

Сказавши це, маленький чоловічок узяв понюх тютюну на ознаку захоплення спритністю панів Додсона та Фога.

— Вони — дуже великі негідники, — розсердився містер Піквік.

— Як сказати, — промовив маленький чоловічок. — Це, бачите, залежить від погляду на цю справу. Та не будемо сперечатись за терміни, бо ви, очевидно, не можете стати на професіональну точку погляду. Ну, та й ми часу не гаяли. Я запросив на захисника серджента[32] Снабіна.

— Він добрий адвокат? — спитав містер Піквік.

— Чи добрий адвокат?! — скрикнув Перкер. — Серджент Снабін — це краса корпорації адвокатів. Заробляє втроє більше, ніж будьхто з нас. Його запрошують на всі найважливіші справи. Цього не слід розголошувати, але ми, фахівці, добре знаємо, що серджент Снабін крутить суддями, як хоче.

Сповістивши про це, маленький чоловічок взяв ще одну понюшку й таємничо підморгнув до містера Піквіка.

— Вони прислали повістки трьом моїм друзям, — сказав містер Піквік.

— Ну, звісно і Важливі свідки: бачили вас у такому становищі. В нас немає таких свідків, ми візьмемо під перехресний допит їхніх свідків і покладемось на красномовність Снабіна, — продовжував містер Перкер. — Напустимо туману на суддю й надіятимемося на присяжних.

— А як вирок буде проти мене?

Містер Перкер усміхнувся, взяв велику понюшку тютюну, перегорнув вугілля у каміні, знизав плечима й красномовно замовк.

— Ви думаєте, мені доведеться платити? — спитав містер Піквік, що уважно стежив за телеграфними знаками відповіді.

Перкер ще раз перегорнув дрова в каміні, хоч ніякої потреби в цьому не було.

— Боюсь, що так.

— Тоді мушу попередити вас, що я твердо вирішив не платити нічого, — урочисто промовив містер Піквік. — Нічого, Перкер! Жоден фунт, жоден шилінг, жоден пені з моїх грошей не перейде до кишень Додсона й Фога. Це — моє остаточне й невідмінне рішення! — І містер Піквік на доказ невідмінності своїх намірів щосили стукнув кулаком по столу.

— Чудово, мій любий сер, чудово, — не сперечався Перкер. — Вам це краще знати.

— Звичайно, — поквапливо відповів містер Піквік. — А де живе серджент Снабін?

— На старому сквері в Лінкольнс-Іні.

— Я хотів би побачити його.

— Побачити серджента Снабіна? — тоном величезного здивування скрикнув Перкер. — Неможливо, любий сер. Бачити серджента Снабіна! Та це ж нечувана річ. Його не можна бачити, не заплативши наперед за візит й не визначивши заздалегідь часу консультації. Ні, цього зробити не можна, дорогий сер, абсолютно не можна.

Містер Піквік, проте, твердо вирішив, що це не лише можна, а й треба зробити, і через десять хвилин разом з своїм повіреним був уже в конторі самого великого серджента Снабіна.

Після довгих переговорів з клерком, їх нарешті допустили до кабінету знаменитого адвоката.

Коли клієнти увійшли до кабінету, адвокат писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквіку, відрекомендованому Перкером, адвокат попросив їх сісти, обережно поклав ручку на чорнильницю і обхопив руками свою ліву ногу.

— Містер Піквік, відповідач у справі "Бардл проти Піквіка", серджент Снабін, — пояснив Перкер.

— А я беру участь у цій справі? — спитав адвокат.

— Берете, сер, — одповів Перкер.

Адвокат похитав головою, чекаючи дальших пояснень.

— Містер Піквік хотів неодмінно побачитися з вами, сер, і перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї невинності, він не був би тут. Я наче правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.

— Абсолютно правильно, — ствердив той.

Серджент Снабін дістав свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно усміхаючись, спитав:

— Хіба справа містера Піквіка така вірна?

Довірений знизав плечима.

— Ви думаєте викликати свідків?

— Ні.

Усмішка на обличчі в серджента стала виразніша. Він енергійно похитав ногою, відхилився на спинку крісла і на знак сумніву кашлянув.

Хоч які дрібні були ці ознаки, але вони впали в спостережливе око містера Піквіка. Він поправив свої окуляри, крізь які стежив за виявленням адвокатових почувань, і, не звертаючи уваги на підморгування та застережні знаки містера Перкера, енергійним тоном промовив:

— Ви звикли вдаватись у найскладніші юридичні питання, сер, і моє бажання бачити вас у такій дріб’язковій справі, напевне, здається вам примхою.

Серджент спробував прибрати поважного вигляду, та не спромігся й знову всміхнувся.

— Люди вашої професії, сер, — продовжував містер Піквік, — бачать завжди найгірші властивості в людині. Всі її вади та хиби на ввесь зріст постають перед вами. З власного досвіду, вивчивши присяжних, ви знаєте, як багато важить „афект" (я не роблю вам ніякого докору з цього приводу). І ви ладні накинути й усім іншим бажання користуватись знаряддям, до якого ви вдаєтесь в інтересах своїх клієнтів. Я думаю, що саме через це всі юристи недовірливі і аж надто обачні. Свідомий незвичайності свого становища, я, проте, прийшов до вас, сер, щоб, як казав мій друг Перкер, запевнити вас у своїй правоті. Я не винний у зрадницькому вчинку, в якому мене обвинувачують, і хоч як високо ціную вашу допомогу, та коли ви не певні моєї невинності, я примушений буду відмовитись від ваших послуг.

Задовго до кінця цієї промови, занадто прозаїчної, як на вдачу містера Піквіка, серджент заглибився в міркування. Проте через кілька хвилин він знову повернувся до реального життя і, побачивши перед собою своїх клієнтів, підвів голову від паперу, на якому збирався вже був писати, і досить нечемним тоном спитав:

— Хто, крім мене, бере участь у вашій справі?

— Містер Фанкі, — відповів повірений.

— Фанкі, Фанкі, — повторив адвокат. — Ніколи не чув такого імени раніше. Він, певно, дуже молода людина?

— Так, дуже молода, — ствердив Перкер, — він уперше виступив тільки цими днями. Дозвольте… зараз скажу… він у корпорації всього вісім років.

— А, я так і думав, — промовив серджент тоном, яким дорослі звичайно говорять про безпорадних немовлят. — Містер Малард, пошліть по містера…. містера…

— Фанкі, Голборн — каурт, в Грейс-Іні,—допоміг Перкер.

— Містера Фанкі й перекажіть йому, що я буду дуже радий бачити його в себе.

Містер Малард пішов виконувати доручення, а Снабін знову заглибився в міркування й міркував, аж доки прийшов містер Фанкі.

Цей малюк — адвокат іншими сторонами був цілком доросла людина. Він дуже нервувався й навіть трохи заікався з хвилювання.

— Я не мав приємності бачити вас раніше, містер Фанкі, — сказав серджент Снабін поблажливим тоном.

Містер Фанкі вклонився. Щодо нього, то він мав приємність бачити серджента, і протягом восьми з чвертю років заздрив йому.

— Ви, здається, виступаєте разом зі мною в цій справі, — промовив серджент.

Будь містер Фанкі заможніший, він би послав по свого клерка довідатись, чи й дійсно він виступає. Будь він спритніший — приклав би палець до лоба і удав, що пригадує, чи є таке діло серед багатьох доручених йому справ. Але він не був ні багатим, ні спритним і тому тільки почервонів і вклонився.

— Ви знайомі з документами, містер Фанкі? — спитав серджент.

Тут знову таки містерові Фанкі слід було сказати, що він забув усі деталі справи; але він сумлінно протягом двох місяців тільки й робив, що читав ці документи, і на запитання ще більше почервонів і ще раз уклонився.

— Це — містер Піквік, — серджент хитнув пером у той бік, де стояв наш герой.

Містер Фанкі вклонився з пошаною, яку завжди викликає в адвоката перший клієнт, і знову схилив голову перед своїм принципалом.

— Може, ви пішли б і вислухали все, що вважатиме за потрібне сказати вам містер Піквік, — запропонував серджент. — Звичайно, потім ми з вами ще порадимось.

Натякнувши таким способом, що в нього взяли вже багато часу, серджент Снабін зараз же приклав до очей лорнет, недбайливо вклонився всім і знову пірнув у справу, що лежала перед ним.

В наслідок розмови, яку він мав з містером Фанкі на вулиці, містер Піквік довідався, що передбачити, який буде вирок, дуже важко, що ніхто не може заздалегідь сказати цього І що вони зробили дуже добре, перехопивши серджента Снабіна в противної сторони.