Посмертні записки Піквікського клубу

РОЗДІЛ XXII

Моторні наче бджоли, якщо не сказати: легкі наче феї, зійшлися чотири Піквікці ранком двадцять другого грудня того року, коли відбувалися й відбулися ці правдиво описувані події. Старий рік, як то робили давні філософи, готувався згуртувати круг себе друзів, щоб серед гамору святкування тихенько й спокійно піти собі геть. Весела й радісна була пора; весело й радісно було і чотирьом, серед сили інших, серцям, що з приємністю чекали на її прихід.

Містер Піквік з його друзями сіли на імперіал Маглтонського диліжанса, позакутувані в шуби, шарфи та довгі дорожні плащі. Портпледи й чемодани вже були на місці, і містер Веллер з кондуктором силкувалися втиснути в невеликий ящик під передком величезну рибину, в багато разів більшу за ящик і вкладену в довгий коричневий кіш, зверху прикритий соломою, залишений насамкінець, бо йому безпечніше лежати на півдюжині барилець місцевих устриць. Всі вони становили власність містера Піквіка й розташовані були в порядку на дні ящика. Обличчя містера Піквіка виявляло найпалкішу цікавість, коли він дивився, як містер Веллер з кондуктором намагались убгати рибину в ящик, спершу — вперед головою, потім — хвостом, перекидали кіш то вгору верхом, то вгору дном; пхали його в ящик то боком, то прямо. Невблаганна рибина вперто опиралася проти всіх тих викрутасів, аж доки кондуктор ударив у самісіньку середину коша, який зараз же зник у ящику, а разом із ним зникли і плечі та голова кондуктора, що, не сподівавшись такого раптового припинення пасивного опору рибини, зазнав дуже неприємного штовхана на невимовну потіху всіх воротарів та прохожих. Після того містер Піквік усміхнувся дуже добродушною усмішкою і, виймаючи шилінг з кишені жилета, попросив кондуктора, коли той вилазив з ящика, випити за його здоров’я склянку теплого бренді з водою. Кондуктор усміхнувся, а за компанію усміхнулися й пани Вінкл, Снодграс та Тапмен. Кондуктор з містером Веллером зникли на п’ять хвилин, дуже ймовірно, ковтнути теплого бренді з водою, бо від них, коли вони повернулися, дуже тхнуло ним. Кучер виліз на передок, містер Веллер зскочив на місце позаду, Піквікці натягли на ноги плащі й закутали шарфами носи, конюхи зняли з коней попони, кучер весело крикнув: „гаразд", і коні рвонули з копита.

О третій годині того ж таки дня веселі й свіжі подорожні стояли вже на сходах маглтонського готелю „Голубий Лев", чимало випивши дорогою елю та бренді, що дозволило їм чинити опір морозові, який закув у залізні кайдани землю й прегарним мереживом вимережив дерева та живоплоти. Містер Піквік заклопотано лічив барильця з устрицями й доглядав за тим, як з ящика диліжанса витягали кіш з рибиною, коли йому здалося, ніби хтось легенько смикає його за рукав. Оглянувшись, він побачив, що особою, яка таким способом намагалася притягти його увагу до себе, був улюблений паж містера Вордла, читачам цієї неприкрашеної історії відомий більше під виразистим назвиськом гладкого хлопця.

— Ага! — сказав містер Піквік.

— Ага! — промовив гладкий хлопець і, глянувши на кіш з рибиною та барильця з устрицями, радісно захмикав. Він протягом останнього часу ще погладшав.

— А обличчя у вас досить таки рожеве, голубчику, — зауважив містер Піквік.

— Я заснув трохи перед самим каміном, — пояснив хлопець, обличчя якого після годинного сну коло вогню набуло кольору цегли. — Хазяїн прислав мене сюди з візком, щоб я одвіз ваш багаж додому. Він хотів був посилати по вас верхові коні, а потім вирішив, що такого холодного дня вам краще буде пройти пішки.

— Правильно, правильно, — поквапився відповісти містер Піквік, добре пригадуючи останню свою подорож по цій дорозі. — Ми краще підемо пішки. Сем!

— Сер? — озвався містер Веллер.

— Допоможіть служникові містера Вордла покласти багаж у візок і їдьте потім разом із ним. Ми вирушимо зараз.

Віддавши таке розпорядження й розрахувавшись з кондуктором, містер Піквік з трьома приятелями подався стежкою через поля й незабаром зник з очей, Сем же, поклавши багаж, сів на передок і, вдаривши віжками по старій коняці, рішуче покотив до Мейнорської ферми.

Містер Піквік і його приятелі, у яких від ходи пожвавішав кровобіг, весело посувалися вперед. Земля була тверда, як криця. Припорошена памороззю трава хрускала під ногами. Сухе чисте повітря проймало морозом, А швидке наближення сірого присмерку примушувало піквікців в великою приємністю думати про вигоди, що чекали їх на гостинній фермі.

Була обідня пора такого роду, що може спонукати двох літніх джентльменів, які опиняться вдвох серед поля, скинути пальта й з дитячою щирістю почати гратись у чехарду, і ми твердо переконані, що запропонуй тоді містер Тапмен свою спину, містер Піквік з величезною радістю пристав би на ту пропозицію.

Але містер Тапмен не мав охоти робити йому таку послугу, і приятелі йшли вперед, весело розмовляючи. Звернувши на стежку, що йшла між двома живоплотами, вони почули гомін багатьох голосів і, перше ніж устигли розібрати звідки він виходить, опинилися серед товариства, що дожидалося їхнього прибуття. Звернуло увагу піквікців на цей факт голосне "ура!", що вихопилось з рота старого Вордла, як тільки їх побачили.

Поперше, там був сам Вордл, що виглядав, якби то було можливо, ще веселішим ніж звичайно, потім там була Белла з своїм вірним Трандлем, і нарешті там була Емілія і ще вісім чи десять молодих леді. Леді приїхали на весілля, що мало відбутись наступного дня, і були в щасливому й урочистому настрої, як і всі панни в таких важливих випадках.

Церемонія рекомендування була дуже нескладна. Ми сказали б навіть, що церемонії не було ніякої. Через дві хвилини містер Піквік кепкував з молодих леді, що відмовлялись перелазити через пліт, поки він на них дивиться, або, мавши гарненькі ніжки, по п’ять хвилин простоювали на перелазі, удаючи, що бояться ворухнутись, і поводився з ними так, ніби знав їх усе життя. Цікаво відзначити, що містер Снодграс помагав Емілії значно старанніше, ніж того вимагав її страх перед трифутовим перелазом, біля якого було покладено, як східці, два камені; а одна кароока молоденька панна в чепурних, оторочених хутром черевичках аж надто верещала, доки містер Вінкл не запропонував підсадити її. Всі почували себе вдоволеними й щасливими.

Але коли так любо й весело було поза будинком, то як же щиро й сердечно привітали наших подорожніх на фермі і Стара леді сиділа на своєму звичайному місці в залі, тільки, бувши в трохи поганому настрої, недочувала більше, ніж звичайно. Взимку вона не виходила на повітря і, подібно до багатьох інших старих, вважала за особисту образу, коли хтось дозволяв собі щонебудь, чого не можна було їй.

— Мамо, — сказав містер Вордл, — містер Піквік. Ви впізнаєте його?

— Кинь це, — поважно відповіла леді,—І не турбуй містера Піквіка таким старим мотлохом, як я. Нікому я зараз не потрібна, і зрештою — це природна річ. — Тут стара пані хитнула головою й тремтячими руками почала обсмикувати свою шовкову сукню.

— Вибачте, мадам, — промовив містер Піквік, — але ви кривдите свого старого друга. Я приїхав сюди спеціально, щоб перекинутися з вами словом та заграти у віст, і ми покажемо всім оцим хлопцям та дівчатам, як треба танцювати менует, ще перед тим, як вони постаріють на сорок вісім годин.

Стара леді повеселішала, але не хотіла показати цього відразу і тому сказала тільки:

— На жаль, я не можу чути його.

— Та годі вже, мамо, — втрутився містер Вордл. — Не сердьтесь. Згадайте про бідну Беллу. Мусите підбадьорювати її.

Добра стара леді чула його слова, і губи її затремтіли. Але старість має право на деякі примхи.

Були вони і в неї. Отже, старенька ще раз обсмикнула свою сукню і, звертаючись до містера Піквіка, промовила:

— Ах, містер Піквік, коли я була дівчиною, молоді люди були зовсім інші.

— Безумовно, мадам, — погодився містер Піквік, — і ось чому мені так до вподоби ті кілька чоловік з них, які зберегли ще сліди старовини. — І, кажучи таке, містер Піквік притяг до себе Беллу, поцілував її в лоб і примусив сісти на ослінчик коло ніг старенької. Чи то вираз на обличчі внучки, повернутому до бабусі, чи то зворушливі слова містера Піквіка розчулили стару леді; може, була тут і якась інша причина — ми цього не знаємо. В кожному разі, стара зовсім розтанула, кинулась на шию Белли, і ввесь її поганий настрій випарився в потоці мовчазних сліз.

Непомітно й весело минав вечір. Галасливі були жарти й регіт навколо круглого стола. Довго ще по тому, як пішли до себе жінки, ходили круг стола келихи з старим вином, заправленим прянощами. Міцний був сон і солодкі снилися сни цієї ночі. Цікаво відзначити, що сни містера Снодграса мали постійний зв’язок з Емілією Вордл, а головною постаттю в мріях містера Вінкла була молода кароока леді з лукавою усмішкою і в надзвичайно гарненьких черевиках, оторочених хутром.

Ранком наступного дня містер Піквік прокинувся від гомону голосів і тупотіння ніг, що могли розбудити навіть гладкого хлопця. Великий муж сів на ліжку й прислухався. Служниці та гості ввесь час бігали туди й сюди. Теплої води просили так голосно, голок і шпильок вимагали так часто і стільки разів приглушеним голосом скрикували: „Затягніть мене, будь ласка, душко !", що містер Піквік з сердечної простоти спершу подумав був, що в домі скоїлось щось жахне і, тільки очунявши трохи, згадав про весілля. Як випадок цей був незвичайний, то містер Піквік одягався ще дбайливіше, ніж завжди, а одягнувшись, зійшов до їдальні.

Всі служниці в новісіньких сукнях з рожевого мусліну і в білих чепчиках на головах ганяли по всьому будинку в стані такого збудження, яке й описати не можна. Стара леді вийшла до столу в глазетовій сукні, яка протягом двадцяти років не бачила світла, коли не рахувати кількох гультяїв — сонячних променів, що крізь шпарку зазирнули в скриню, де вона лежала. Містер Трандл тримався бадьоро і майже не виявляв хвилювання. Добродушний старий джентльмен намагався бути дуже безтурботним і жвавим, але не завжди мав успіх у своїх спробах. Всі дівчата були в білому мусліні і в сльозах, крім двох — трьох, ушанованих дозволом бути нагорі коло нареченої й дружок. Піквікці вбралися в свої найкращі костюми і аж сяяли в них. З площадки перед домом долинав гамір цілої юрби хлопців, юнаків І дорослих, так або інак зв’язаних з фермою. У петельці в кожного з них був білий бант, і всі вони метушились та галасували під проводом містера Веллера, що встиг набути величезної популярності і почував себе на фермі так, ніби народився тут.

Не заходячи в подробиці, скажемо, що вінчання відбулося в парафіяльній дінгліделській церкві, і відправив його старий священик; що підпис містера Піквіка ще й досі зберігся під шлюбним актом; що кароока молода леді накреслила своє ім’я непевним і трохи тремтячим письмом; що підписи Емілії та інших дружок — дуже нечіткі; що вся церемонія пройшла якнайкраще; що всі панни визнали, що вона не така страшна, як вони думали раніше; і хоч власниця карих очей та лукавої усмішки запевняла містера Вінкла, що ні за що в світі не погодилася б на таке, ми, проте, маємо найсерйозніші підстави гадати, що вона помилялася. До наведеного вище маємо додати, що містер Піквік перший поздоровив молоду і при тому надів їй на шию прекрасний золотий годинник на золотому ланцюжку, яких до того часу, крім ювеліра, не бачило жодне око людське. Потім весело, як міг, оддзвонив старий церковний дзвін, і вся громада подалась додому снідати.

— Вордл, — сказав містер Піквік, коли вони сіли до столу, — склянку вина на честь цієї щасливої події!

— З насолодою, друже, — відповів містер Вордл. — Джо! Ач, клятий хлопець, знову заснув.

— Ні, я не сплю, сер, — озвався гладкий хлопець, вилазячи з темного кутка, де він уминав чималий пиріг, хоч далеко не з тою повільністю та поважністю, що характеризувала всі вчинки цього джентльмена.

— Налий вина містерові Піквіку.

— Слухаю, сер.

Гладкий хлопець наповнив склянку містера Піквіка і став позад стільця свого пана, з похмурою радістю стежачи, як рухались ножі й виделки та як переходили страви з тарілок до ротів товариства.

— Щасти вам боже, друже, — сказав містер Піквік.

— І вам, милий друже, того ж, — відповів Вордл, і вони випили один до одного.

— Місис Вордл, — промовив містер Піквік, — нам, найстаршим, з цієї радісної нагоди слід було б випити чарочку.

Стара леді в своїй глазетовій сукні велично сиділа на чільному місці стола, мавши по один бік від себе новоодружену внучку, а по другий — містера Піквіка.

Хоч наш герой говорив не дуже голосно, вони відразу зрозуміла його і випила повну склянку на його щастя та довгий вік. Потім люба старенька вдалася в найточніше та найпростіше оповідання про своє власне весілля, докладно описала високі закаблуки, що носили тоді, і окремо розповіла кілька подробиць з життя та пригод покійної красуні леді Толімглавер. Оповідаючи, стара леді весело реготала, а молоді панни й собі заходилися сміхом, бо аж ніяк не могли зрозуміти, про що розказує бабуня. Їхній регіт примусив стару леді розповісти ще одну знамениту історію, яка мала вдесятеро більше успіху, і це остаточно створило їй гарний настрій. Потім розрізали пиріг, — і, коли він кружляв по столу, молоді панни відламували від своєї пайки по маленькому шматочку, щоб, поклавши його під подушку, побачити уві сні суженого.

— Містер Мілер, — удався містер Піквік до свого старого знайомого — гучноголосого джентльмена, — склянку вина.

— З великою охотою, — урочисто відповів гучноголосий джентльмен.

— А зі мною хіба не вип’єте? — спитав добродушний старий священик.

— А зі мною? — промовила його дружина.

— І зі мною, і зі мною, — підхопили двоє бідних родичів на останніх місцях, що завзято пили й їли і з усього сміялися.

Містер Піквік із захопленням приймав кожну нову пропозицію, і його очі випромінювали радість та задоволення.

— Леді й джентльмени! — раптом виголосив він, звівшись на ноги.

— Слухайте, слухайте! — у надпориві почувань скрикнув містер Веллер.

— Покличте сюди всіх слуг, — звелів містер Вордл І тим урятував Сема від привселюдної догани, яку той інакше неодмінно дістав би від свого пана. — Дайте їм по склянці. Нехай вип’ють за здоров’я молодих. Прошу далі, Піквік.

І серед цілковитої мовчанки, перериваної подеколи шептанням служниць, містер Піквік розпочав свою промову.

— Леді й джентльмени… ні, я не казатиму — леді й джентльмени, а назву вас — мої друзі, мої любі друзі, якщо дами дозволять мені таку вільність…

Тут мову йому перебив громовий вибух оплесків з боку жіноцтва. І серед цього галасу виразно чути було голос власниці карих очей, що обіцяла розцілувати любого містера Піквіка. Містер Вінкл люб’язно запропонував їй свої послуги як посередника. „Ідіть собі геть!“— відповіла на це кароока леді, додавши поглядом: „коли можете".

— Мої любі друзі,— казав містер Піквік, — я пропоную випити до молодої й молодого; нехай благословить їх бог. (Оплески й сльози). Мій юний друг Трандл, — я його знаю, — чудова всіма сторонами людина; а його дружина — чарівна жінка, що, я певен, спроможеться дати і в іншому місці щастя, яке протягом двадцяти років сіяла вона в отцевому домі. (Тут гладкий хлопець вибухнув таким ревним плачем, що містер Веллер мусив був узяти його за комір і вивести з кімнати). Я хотів би бути молодшим, — казав містер Піквік далі,— щоб стати чоловіком її молодшої сестри. (Оплески). На жаль, це не можливо, і я щасливий тим, що старість дозволяє мені бути її батьком. Принаймні, ніхто не закидатиме мені будьяких прихованих лихих намірів, коли я скажу, що однаково люблю й поважаю їх обох. (Оплески й схлипування).

Батько молодої, наш спільний друг — чесна й благородна людина, і я пишаюся тим, що знайомий із ним. Це — чудовий, добрий, незалежний у своїх поглядах, гостинний і щедрий чоловік. (Ентузіастичний ухвальний гомін бідних родичів, особливо на два останні прикметники). Я певен, ми всі однаково гаряче бажаємо, щоб його донька жила якнайщасливіше, і щоб, дивлячись на її щастя, він мав той душевний спокій і задоволення, на які він цілком заслуговує. Отже, вип’ємо за них та побажаймо їм здоров’я і довгого безтурботного життя.

Містер Піквік закінчив свою промову серед бурі оплесків, і легеням надштатної публіки під керуванням містера Веллера довелось попрацювати ще раз. Містер Вордл випив за містера Піквіка. Містер Піквік випив за стару леді. Містер Снодграс випив за містера Вордла. Містер Вордл випив за містера Снодграса! Один з бідних родичів випив за містера Тапмена; другий — за містера Вінкла. Всі раділи й веселилися, аж доки таємниче зникнення під столом двох бідних родичів дало зрозуміти, що настав час перепочити.

За обідом усі зійшлися знову, відбувши перед тим, за порадою містера Вордла, подорож миль у двадцять п’ять, що мала знищити прикрий ефект вина та сніданку. Бідні родичі, щоб досягти тих же наслідків, цілісінький день пролежали в ліжку, але їхні спроби були даремні, і вони так там і лишилися. Містер Веллер увесь час підтримував веселий настрій у слуг, а гладкому хлопцеві тільки й роботи було що їсти та спати.

Обід пройшов не менш галасливо й жваво, як сніданок, але на відміну від сніданку під час обіду не було сліз. Далі прийшла черга на десерт і на нові тости. Потім подали кофе та чай і, нарешті, почався бал.

Найкраща вітальня на Мейнорській фермі була гарна, довга кімната з високим каміном і з такою широченною дошкою над ним, що по ній вільно можна було б проїхати в новітньому кебі. В одному кінці вітальні, у бесідці з різака й плюща сиділи два добірні скрипачі й єдина на увесь Маглтон арфістка. В кожному закутку, на кожному карнизі стояли масивні срібні свічники на чотири свічки кожен. Килим був знятий; свічки горіли ясно; вогонь у каміні палав; потріскували дрова; веселі голоси та щирий сміх дзвеніли в кімнаті.

Ніби щоб додати більшого інтересу цьому цікавому видовищу, містер Піквік, уперше за пам’яті своїх найдавніших друзів, з’явився без гетрів.

— Ви збираєтесь танцювати? — запитав його Вордл.

— Авжеж збираюся, — відповів Піквік. — Хіба ви не бачите, що я одягся спеціально для цього? — І містер Піквік показав на свої смугнасті шовкові панчохи і бальні дуже гарно зашнуровані черевики.

— Ми, здається, готові, — сказав містер Піквік, стоячи з старою леді в першій парі. Він так нетерпеливився, що чотири рази починав, і все невчасно.

— Зараз почнемо, — відповів Вордл. — Можна !

Дві скрипки й арфа взяли перші ноти, а містер Піквік зробив перші па, коли навкруги заплескали в долоні й залунали крики:

— Стійте, стійте!

— В чім річ? — спитав містер Піквік, що почав уже розпалюватись і не спинився б ні за що в світі, якби не спинились музиканти.

— А де ж Арабелла Елен? — крикнула з дюжина голосів.

— І Вінкл, — додав містер Тапмен.

— Ми тут, — озвався названий джентльмен, виринаючи з якогось кутка з своєю гарненькою дамою. І важко було сказати, хто був червоніший — він чи юна кароока леді.

— Дивна річ, Вінкл, — із серцем сказав містер Пік. вік. — Невже ви не могли раніше стати на своє місце?

— Нічого тут дивного немає, — відповів містер Вінкл.

— Та й правда, немає, — з промовистою усмішкою погодився Піквік, глянувши на Арабеллу. — Тепер я й сам бачу, що це не дивно.

А втім, розводитись у цьому питанні не було часу, бо скрипки й арфа із запалом стали вже до роботи. Схрестивши з своєю дамою руки, містер Піквік пройшов од середини до самого кінця кімнати, потім назад до каміна й знову до дверей… ввесь час притупуючи… пропустив другу пару… знову вперед… повторив усі фігури… ще раз притупнув… пропустив ще пару, і ще, і ще… ніколи не бачено такого танцюриста. Нарешті танець скінчився; знеможену стару леді посадили в крісло, її заступила дружина священика; а наш джентльмен, хоч ніхто не просив його, все ще тупцював на своїм місці в лад музиці й усміхався до своєї партнерки з лагідністю, що перевищує всякий опис.

Задовго перед тим, як містер Піквік утомився, молоді зійшли з кону. По закінченні танців у їдальні на першому поверсі влаштували знамениту вечерю й довго сиділи за нею. Прокинувшись наступного ранку досить пізно, містер Піквік невиразно пригадав, що запрошував обідати до себе, в готель „Джордж і Яструб", щось коло сорока п’яти осіб, як тільки вони приїдуть до Лондона, і зробив з цього висновок, що трохи перебрав минулої ночі.

— Отже, ви кажете, сьогоднішній вечір усі ваші проведуть на кухні? — спитав Сем у покоївки Емми.

— Так, містер Веллер, — відповіла покоївка, — на святвечір всі щороку збираються там. Пан суворо додержує цього звичаю.

— Гарний хлопець ваш пан, — зауважив містер Веллер. — Я ніколи не бачив такої добрячої людини й такого справжнього джентльмена.

— О, він таки й дійсно джентльмен, — пристав до розмови гладкий хлопець. — Бачили б ви, якого кабана вигодував він до різдва.

— А ти таки нарешті прокинувся, юний боа-констриктор[29], — засміявся Сем, і всі троє пішли на кухню, де згідно з старовинним звичаєм, що його споконвіку додержувала родина Вордлів, зібралась уже вся родина.

До стелі посеред кухні старий Вордл власноручно почепив велику гілку омели, що дала привід до загальної чарівної метушні та боротьби[30]. Серед усього цього гармидеру містер Піквік з галантністю, що зробила б честь нащадкові леді Толімглавер, взяв бабусю за руку, поставив під міфічною омелою й шанобливо поцілував. Старенька скорилася цьому прояву чемності з усією гідністю, що пасувала до серйозного та важливого обряду, але молоді панни трималися трохи інакше. Чи то вони не пройнялися повагою до традицій, чи то думали, що змагання надає більшої вартості поцілункові, тільки вони верещали та відбивалися, ховались по кутках, загрожували, дорікали, словом — робили все, але не залишали кухні. І раптом, коли менш настирливі джентльмени, призведені до розпачу їхнім опором, вважали справу за програну, всі вони вирішили, що змагатися більше нема чого, і ласкаво дозволили поцілувати себе. Містер Вінкл поцілував леді з карими очима, містер Снодграс поцілував Емілію, а містер Веллер, не визнаючи забобонів щодо омели, цілував Емму та інших служниць. Бідні родичі цілували всіх, навіть найбільш некрасивих подруг молодої, які в замішанні раз — у - раз ставали під саму омелу. Вордл, притулившись спиною до каміна, з величезним задоволенням дивився на ці сцени, а гладкий хлопець, скориставшись з нагоди, привласнив і дощенту знищив чудовий окраєць пирога, прихований для когось іншого.

Метушня й гомін трохи вгамувалися. Обличчя палали, локони порозкручувалися. Містер Піквік, поцілувавши, як оповідалося вище, стару леді, стояв під омелою і вдоволено дивився на те, що робилось кругом, коли кароока дівчина, шепнувши щось іншим паннам, зненацька вихопилась наперед і, обнявши нашого героя за шию, ніжно поцілувала в ліву щоку. Раніш, ніж містер Піквік встиг, отямитись, його оточило й перецілувало все жіноцтво.

Любо було бачити містера Піквіка в середині гурту, що тяг його то в один, то в інший бік; дивитись, як цілують його хто в підборіддя, хто в ніс, а хто й в окуляри, і чути вибухи сміху, що розлягався по всіх усюдах. Але ще любіше було спостерігати, як трохи згодом, із зав’язаними шовковою хусточкою очима, грав він у піжмурки. Спершу він натикався на всі стіни, мацав у кутках, а потім, упіймавши одного бідного родича, сумнівно й граціозно викручувався спід його довгих рук, викликаючи цим захоплення в усіх глядачів. Бідні родичі ловили тих, кому, на їхню думку, це було до вподоби, а коли гра припинилась, ловили один одного. Втомившись грати в піжмурки, товариство — пани разом із слугами — почало розважатись драконом[31], а після того, як увесь ізюм виловили і всі пальці пообпікали, сіли напроти каміна, у якому жарко палав огонь, до добрячої вечері й величезної святкової чаші, трохи меншої від звичайного казана в пральні, де приємно шипіли й булькотіли в елі чудові на вигляд, такі привабливі гарячі яблука.

— Алеж це — просто розкіш, — зауважив, озираючись кругом, містер Піквік.

— Наш незмінний звичай, — відповів містер Вордл. — На святвечір усі ми разом із слугами, як бачите, сидимо тут, доки виб’є дванадцяту годину, і, чекаючи на різдво, розважаємось фантами та різними старими історіями. Трандл, голубчику, поворушіть дрова.

З розворушених полін шугнули вгору міріади іскор. Гарячочервоне полум’я освітило найдальші кутки кімнати й веселим відблиском заграло на всіх обличчях.

— Ну, — сказав Вордл, — а тепер — різдвяну пісню! Як немає кращої, то я заспіваю своєї…

— Браво! — гукнув містер Піквік.

— Наливайте! — крикнув Вордл. — Не раніш як через дві години побачите ви дно чаші. Наливайте ж усім а я співатиму.

І, кажучи так, бадьорий старий джентльмен, не гаючись, ясним міцним голосом розпочав веселу різдвяну пісню.

Пісню привітали оглушливими оплесками (бо друзі й утриманці — чудова аудиторія) і особливо захоплені були бідні родичі. У камін підкинули нових полін, і чаша почала кружляти знову.