Постріл

16

Розмова з Вітькою справді не вийшла. Але те, що побачив тоді Миша, внесло в його уяву істотну поправку: Вітька захищав матір від п'яного батька.

Після учкому, ввечері, Миша пішов до Білки.

Вузькими вищербленими цементними сходинками спустився в підвал, відчинив двері з подертою обшивкою із брудної мішковини й опинився в темному коридорі з вологими стінами, просоченими гнилими запахами сирої штукатурки, злиденного житла, смердючого ганчір'я, підгорілої олії.

Кімната була теж волога, з голими стінами, низькою склепистою стелею, що надавала їй вигляд келії.

Під стелею тьмянів маленький прямокутник вікна, що виходив у яму, прикриту з двору гратами.

На ліжку, застеленому ганчір'ям, сиділа тітка чи бабуся Білки — жебрачка, прохачка. За квадратним, грубим столом на табуретці — Білка.

Табуретка була єдина. Миша став, прихилився до одвірка.

Білка спідлоба глянула на нього й відвернулася.

Стара, белькочучи, перебирала ганчір'я на ліжку.

— Слухай-но, Білко! — сказав Миша. — Як твоє справжнє ім'я?

— Білка! — визивно відповіла дівчинка.

Миша обернувся до старої:

— Як її звати?

— Хтозна, — прошамкотіла та, перебираючи ганчір'я, — приблудне дівчисько. Підібрала на вокзалі, ще в голод, от і живе. Як хрестили, не знаю. У дворі Білкою називають.

— Чому в школу не ходиш? — запитав Миша.

— Не хочу й не ходжу.

— А якщо в колонію відправлять?

— Утечу.

— Брали її, — сказала стара, — втекла, хоч звідки втече, моторна.

Стіл був порожній, жодних слідів їжі, навіть посуду не було: ні склянки, ні каструлі, ні чайника.

— На що ж ви живете?

— Що люди добрі дадуть, на те й живемо. І Білка он годує, не зобижає, спасибі!

— А ти де дістаєш? — запитав Миша в Білки.

— Де треба, там і дістаю.

— Можна попастись.

Гойдаючи ногами, Білка заспівала:

Вона урвала пісню:

— Ти чого прийшов?

— У гості.

— Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?

— Грошей у мене немає.

— А на кіно в тебе вистачить?

— На кіно, мабуть, вистачить.

— Теж мені кавалер знайшовся!

— Чим не кавалер?

— Лягавий — ось хто ти!

— Ну вже й лягавий!

— Лягавий! — повторила Білка, не міняючи пози — сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.

— Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.

— Мені і у в'язниці добре — там годують.

— У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш: чотири стіни, грати.

— А за що у в'язницю, що я накоїла?

— Сама знаєш.

— Знаю, а не скажу.

— А я тобі скажу: буфет у кіно обікрала.

Білка нічого не відповіла.

— Ти думала, ніхто не знає. А я знаю.

— Ну й знай!

— Посадять у в'язницю, й тобі буде погано, й твоя бабця з голоду помре. Скільки тобі років?

— Ніскільки.

— Чотирнадцять років записано, — сказала стара.

— Записано… — всміхнулася Білка. — Де це?

— У будинкоуправлінні, а як же інакше?

— Хочеш, на фабрику влаштую? — запропонував Миша.

— Чого, чого? — насмішкувато перепитала Білка.

— На фабрику влаштую, на роботу. Здобудеш спеціальність, матимеш зарплату, одягнешся. Хіба погано?

— Усе ж краще, ніж із злодіями плентатися, — докинула стара. — Ти послухай, що людина говорить.

Білка мовчала.

— Хустку б купила, ботинки, — вела далі стара. — Взимку босоніж не побіжиш. Цукру б попоїла.

Білка знову затягла тонким голоском:

— Я поговорю на фабриці, — сказав Миша.

— Сам працюй, якщо тобі треба! — відповіла Білка.