Постріл

27

Миша не міг забути, як оглянувся Вітька, шукаючи матір. Він побачив Вітьку таким, яким знав у дитинстві, той Вітька не міг убити. І Вітька, котрий шукав очима матір, теж не міг і не вбив Зиміна. Суто психологія, звісно, а все-таки не міг убити.

Якось Миша зайшов до Люди. Вона читала, відклала книжку, коли Миша зайшов, глянула на Мишу глибоким, очікувальним, зовсім новим поглядом, потім раптом усміхнулася:

— Сідай!

У Миші защеміло серце від цієї усмішки. Дивне дівчисько, горде. Він пригадав розмову з Миколою Львовичем. Микола Львович сказав того разу: «Це робить їй честь». Вона й зараз тримається так само, намагається тамувати своє горе, не нав’язує його нікому. А вони співали про неї: «Я манірність, тру-ля-ля-ля…»

— Де мама? — запитав Миша.

— Скоро прийде.

— Як вона?

— Мені здається, що вона досі не розуміє, що скоїлось, не вірить, не усвідомлює. То раптом стає такою, мовби сама померла. А буває, що раптом починає гарячково звинувачувати Вітьку Бурова, хутко, хутко, і все про Вітьку, все про нього, ніби хоче і себе й мене переконати, що саме він в усьому винен.

— Певно, вона так і думає, — зауважив Миша.

— Атож, переконана в цьому. Вона завжди його побоювалась, хоч не завжди зізнавалася, храбрувалася, а тепер твердить, що до всього він намагався ще на її очах влізти у вікно.

Миша поглядом примірився до пожежної драбини.

— Це досить складно.

— Я те ж саме їй сказала, а вона відповідає: «Складно? Для нього?»

— А що було в портфелі?

— Службові папери, якісь документи на брак.

— Навіщо вони Вітьці?

— Можливо, він їх просто викинув. Мама твердить, що йому був потрібен портфель. Адже вони збиралися в Крим. Андрій заялозив том енциклопедії на «К». Андрій же зовсім ще дурник. Він, наприклад, своїм почерком, з помилками через кожні два слова, виготовляв «дАкумент». В «дАкументі» вказувалося, що вчитель Вітя Буров їде зі своїми хворими на сухоти учнями в Крим.

— Для Криму потрібен не портфель, а чемодан. Але припустимо. Скажи, якщо не секрет, чому про зникнення портфеля твій батько не заявив у міліцію?

— Фатальна помилка. Якби заявив, то лишився б живий. Але розумієш… Того вечора вдома лишався один Андрій, тато побоювався, що підозра впаде на нього. Крім того, якщо Андрій якось причетний до пропажі, то тато сподівався, що з часом він зможе повернути документи. Навіщо вони хлопцям?

— Невже Андрій причетний?

— Ні, ні в якому разі, цього не може бути. Я намагаюсь уявити собі хід татових думок.

— Ну гаразд. Вітька вкрав портфель, припустимо навіть за допомогою Андрія. Але вбивство…

— Я не вірю, що Вітька вбив тата, не вірю… — сказала Люда. — Гадаю, що нас хотіли пограбувати, прослідкували, коли ми поїхали на дачу, залізли в квартиру, але тато несподівано повернувся з дороги.

— Правда? Чого?

— Згадав, що йому треба написати доповідну записку. Звичайно це дуже дивно, я досі сушу над цим голову.

— Справді, дивно, — погодився Миша.

— Взагалі багато незрозумілого… Наприклад, про зникнення портфеля я дізналася після того, як убили тата.

— Тобі не говорили? Приховували? Весь тиждень?

— Так.

— Чого?

— Мама каже: не хотіли хвилювати мене… Я в це не дуже вірю.

— І Андрій теж не знав?

— Андрій знав, вони питали в нього, де портфель.

— Отже, тільки від тебе приховували?

Люда пильно глянула на Мишу.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Просто констатую цю обставину.

Та для самого Миші ця обставина була зрозуміла: Зимін не довіряв Люді через Навроцького.

Чи може Миша зараз довіряти Люді? А якщо вона перекаже Навроцькому?.. Після того, що скоїлося, навряд. А втім… Нехай думає іншого разу, з ким швендяти по ресторанах!

— Хочу, щоб ти на всяк випадок знала: в портфелі справді були документи на брак. Але цей брак було відпущено твоєму знайомому, Валентинові Валентиновичу…

Миша докладно розповів Люді про епізод з вагоном.

— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.

Люда ошелешено дивилася на Мишу.

— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…

— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.

Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.

— Ну, ти чого…

— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.

«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».

— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.

— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…

Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.

— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.

Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:

— Я уб'ю цього мерзотника.

— Перестань! — мовив Миша. — Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, — не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?

— Я з ним більше не бачусь, — відказала Люда.