Сірано де Бержерак

…І з мушкетером тим жона моя втікає!

Убогий, сам один, повісивсь я в одчаї,

Та пан де Бержерак мене урятував

І за дворецького в кузини влаштував.

Та як же бідність вас негадана спіткала?

Любив поетів я, вона – бійців кохала!

Отож чого не міг доїсти Аполлоп,

Змітав дощенту Марс[21]! І так усе, мов сон,

Мов пух розвіялось…

Роксано, ви готові? Нас ждуть!

Я тільки плащ надіну свій шовковий –

І йду!

Кломіра, бачите, у тому он дімку

Щораз компанію збирає гомінку.

О, товариство там зійшлося знамените!

Сьогодні схвалено про ніжність говорити.

Про ніжність?

Певна річ!

Роксано, пізній час!

Про ніжність говорить почнуть вони без нас!

Іду!

Ля-ля-ля-ля!

Це що там? Серенада?

Звучить огидно це, немов лукава зрада!

Подвійний, йолопе, дієз подвійний там!

Дієзи, пане мій, відомі також вам?

Я учень Гасанді[22], а значить і музика!

Ля-ля…

Продовжити? Це мудрість невелика.

Ля-ля-ля-ля.

Це ви?

Уклін приношу вам,

Чолу лілейному, трояндовим устам!

Я схожу.

Ну, а це що за артисти з вами?

Це – виграний заклад. Ми не зійшлись думками

Із паном д’Асусі у справі там одній

Щодо граматики, – і віп програв як стій

Цих двох молодчиків, щоб з вечора до рана,

Аж поки нам зоря пе засія багряна,

Мене музикою пригощували всмак…

Я спершу тішився, а нині вже не так!

Хе! Йдіть до Монфлері, утніть йому павану!

Фальшиво й довго грать!

Я хочу про Роксану

Спитати – чи така ж закохана вона

У того юнака?

О! Гарний, як весна,

І розум має він, який годиться славить.

Він бистрий розумом?

За вас бистріший навіть!

Сірано

Можливо.

Майстер він до незначущих слів,

Що більше нам дають, ніж речі мудреців!

Щоправда, часом він немовби запіміє, –

Та муза прилетить, і він полуменіє!

Так?

Справді, дивні ви, чоловіки усі!

Хіба ж розумною не можна буть красі?

Отож визнання він говорить вам любовні?

Дотепні, друже мій, чудові, невимовні!

А пише?

О, ні з чим не можна порівнять!

Та ось послухайте!

«Все серце я віддать

Тобі наважився – і цим лиш багатію!»

Ну, як?

ПхеІ Так собі!

А ось: «Одну надію

Плекаю я в душі – вручити серце вам,

Щоб вашим володіть сердечним почуттям!»

їй-богу, цей зворот занадто вже дешевий!

«Вручити, володіть»…

Дратуєте мене ви!

Це ревністьі

О!

Так, так! Його ви, як поет,

До муз ревнуєте, і в цьому весь секрет.

Ну, ще послухайте: «Коли б я міг послати

В листі безумному цілунок вам крилатий,

Коли б устами ви читать могли мій лист, –

До щастя золотий я збудував би міст!»

Хм… хм… так, так… Рядки ці…

Непогані!

А ці от…

Знаєте ви їх напам’ять, пані?

Усі!

Ну, бачу я, облесник він тонкий!

Ну, вже й поет!

Поет, та ще й який!

Гаразд!

Пан граф де Гіш!

Вам краще заховатись,

Щоб часом він пе міг про дещо догадатись…

Про мій секрет!

Збагніть: впливовий, знатний він,

В мені залюблений, – не досить вам причин?

Гаразд, гаразд, гаразд!

Я мала вийти саме…

Я попрощатися прийшов сьогодні з вами.

Чому? Ви їдете?

Так, на війну.

А!

Час

Не терпить зволікань: обложено Аррас.

Сьогодні їду я.

Обложено?

Немає

Ні крихти співчуття, а я в такім одчаї!

До речі, знаєте, я командир полка…

А, браво…

Бачите, річ склалася така,

Що служить в тім полку кузен ваш хвалькуватий.

О, я помщусь над ним!

Ви хочете сказати,

Що полк рушає ваш…

Звичайно!

Крістіан!

Що з вами?

Звістка ця… В очах немов туман –

Той, ким так дорожиш, іде на поле бою!

Уперше мовою солодкою такою

Мене ви тішите – у розставання мить!

Про помсту почали якусь ви говорить?

А що? За нього ви?

Ні, проти!

Чи з кузеном

Ви часто бачитесь?

Ні!

З юнаком зеленим

Заприязнився він, – водою не розлитьі

Він зветься Не… Невіль… От забув!

Скажіть –

Високий?

Так. Блондин.

Рудий?

З лиця красивий.

Пх!

І, на жаль, дурний!

О, дуже це можливе!

А помсти спосіб ви взяли собі чудний,

Завзятця Сірано шлючи на славний бій!

Дозвольте…

От коли б у час війни кривавий

Його позбавили ви подвигів і слави,

В Парижі змусивши сидіти із полком

І тільки слухати, як гомонять кругом

Про битви, про мечі, пе ворухнувши й пальцем…

Оце була б таки покара над зухвальцем!

О, дочко Євипа! Ні, далебі, нема

Нічого тоншого від вашого ума!

Оце-то помста!

Так! Він з горя ошаліє!

О, в серці будите прекрасні ви надії!

Мене ви любите… хоч трохи?

Не втаю

Своєї радості: коли злобу мою

Супроти Сірано ви поділить готові, –

Дозвольте бачити у цьому знак любові!

Не заперечую.

Накази ці полкам

У поле виступить я зараз передам, –

Мені доручено перевести цю справу, –

А цей лишу собі.

Ха-ха-ха! Браво! браво!

Ну, пане Сірано! Сквитуємося ми!…

То так ви жартувать умієте з людьми?

Буває!

Розум я втрачаю, друже милий!

Покинуть вас, коли ці очі заясніли

Чудовим полум’ям! Ні, ні! Тут є один

Близенько монастир… Там добрий капуцин

Мене погодиться, я знаю, заховати,

Бо хоч мирянам там не можна пробувати,

Та де в чому ченцям колись я помагав, –

Тож захистить мене широкий їх рукав!

До того ж Рішельє довожусь я небожем,

І нині з цього ми скористуваться зможем.

Там заховаюся, надіну маску я –

І обійму я вас, о радосте моя!

На день спізнитися дозволь мені, чудова!

А слава, друже мій?

Ба! Не про неї мова!

Аррас обложено, згадайте!

Що Аррас!

Дозвольте вечір цей лишитися при вас!

Благаю я, молю!

Ні!

О, дозволь, жорстока!

Щоб потім власного соромились ви ока?

Ні, друже!

Ах!

Ідіть!

Лишиться Крістіан!

Ідіть, хай бережуть вас небеса від ран

І повертайтеся героєм, мій Антоній[23]!

Божественна! Моя! По вашім чую тоні,

Що справді любите…

Люблю того бійця,

Що за життя його тривожусь без кінця!

О, мила, йду, лечу!

Вдоволені ви мною?

Так, я вдоволена, одважний мій герою!

Прощайте, любий мій!

Прощайте, любий мій!

Про все це слід мовчать, а то у гнів страшний

Кузен мій западе – не без підстав…

Кузене!

Ну, до Кломіри час.

Там товариство вчене,

Алькандр і Лізімон говорять про любов…

Але мізинець мій мені шепоче знов,

Що спізнимось…

Мерщій до мавп отих спішіте!

О, гляньте, молоток дбайливо як завитий!

Так, сповили тебе, дзвінкого крикуна,

Щоб звук твій не вривавсь, як варварська струна,

В гармонію речей солодку та бажану!

Заходьмо!

Друже мій, сказати Крістіану

Прошу, як прийде він, щоб трохи зачекав!

Стривайте!

А про що – я так собі спитав! –

Його ви будете, як щоразу, питати?

Про…

Про?

Та ні про що! Прошу лише мовчати

Про всі розмови тут, як риба буть німим!

О! Буду як стіна, як камінь!

Перед ним

Питань ніяких я не буду ставить нині,

Скажу йому: летіть, як птах, у далі сині,

В імпровізації вдавайтесь огняні,

Про щастя говоріть і про любов мені!

Гаразд!

Тс!

Тс!

Щоб він не готувавсь.

Пошана!

Глядіть же!…

Сто чортів, гаразд!

Тс!

Крістіане!

Ну, все ми знаємо!

Ходімо, друже мій,

Урок свій готувать!

Ні!

Що ти?

Зрозумій, –

Набридло це мені – щоденно ролю грати,

Листи і вислови у тебе позичати,

Бояться збитися, мов учень той тремтіть!…

Ну, для початку, – так. Але тепер горить

У мене почуття, вона мене кохає –

І я вже не боюсь. Скажу, що серце знає,

Словами власними!

Овва!

Чому би й ні?

Адже що скажеш ти – відоме все мені,

І не такий же я дурний уже, їй-богу!

Належну показав мені ти путь-дорогу, –

Спасибі. А тепер я вирушаю сам,

І душу я свою ладен віддать чортам,

Коли не жде мене солодка перемога!

Вона! Ні! Сірано, не йди відсіль, на бога!

Ні, говоріть самі, коли рішили так.

О, як чудово це! Який шляхетний смак!

Я зачарована, Алькандре, Лізімоне, Бартеноїдо!

Ах, кохана Греміоно!

Про ніжність, боже мій, не чули всіх промов!

Прощайте!

А, це ви! Знов вечір. Тиша знов.

Струмують пахощі так солодко без краю.

Сідайте. Говоріть. Я жду.

Я вас кохаю.

Так, друже, про любов, про ніжність говоріть…

Люблю тебе…

Так, так! Цю тему ви візьміть

І красномовності узорами тонкими

Гаптуйте, друже мій, квітками золотими…

Люблю…

Узори де?

Палка любов моя!

Гаразд. А далі що?

Хотів би знати я,

Що любиш ти мене!

Отак, без переходу?

Вина я прагнула, а ви даєте – воду!

Ну, як ви любите мепе?

Гм… гм… На все життя!

Відкрийте ж лабіринт свойого почуття!

Дозволь поцілувать цю шию білосніжну!

Ні! Годі, я іду!

Люблю тебе так ніжно!

Знов?

Не люблю тебе!

А! це вже новина!

Тебе я божествлю!

А!

Голова дурна

Стає від пристрасті!

І це помітно, пане,

Дратує це мене, як і лице погане!

Краса із розумом повинні в парі йти!

Але ж…

Поради ви шукайте в самоти!

Я вас…

Ви любите, я знаю вже!

Прощайте!

О, згляньтеся, молю, мене не покидайте!

Я хочу…

Буде знов: «Я вас кохаю». –

Ні! Ідіть, ідіть відсіль.

Набридло це мені!

Але ж…

Оце тріумф!

Рятуй мене, мій любий!

Сірано

Ні, пане, – ви ж самі собі хотіли згуби!

Умру, коли мені не вибачить вона!

Тут може помогти хіба що сатана!

О! Глянь! Вона стоїть…

Її вікно!

Умерти!…

Тихіше!

Вмерти я бажаю!

Ну, до смерті

ІЦе далеченька путь.

Бач, темна ніч яка!

Ну, ну, і що ж по тім?

Хоч річ і нелегка,

Хоч ти того й не варт, – допоможу герою!

Скоріш перед балкон. Я стану під тобою

І підкажу що слід.

Я…

Тихше-бо! Замри!

Гов!

Тс!

Заграли ми для пана Монфлері павану…

А тепер у засідку ідіть.

Коли хто з’явиться – негайно сповістіть:

Як буде жінка, то – веселої заграйте,

А буде чоловік – сумної зачинайте!

Ну, клич її тепер!

Роксано!

Це дрібне

Каміння кинемо.

Хто кликав там мене?

Я.

Хто ж бо?

Крістіан.

А, ви!

Дозвольте слово

Мені промовити.

Тихіше!

Ваша мова

Мені не до смаку.

Ідіть відсіль мерщій!

На бога!

Ви мене не любите!

Який

Докір нечуваний!

Казать, що не люблю я,

Коли від пристрасті усі слова гублю я!

О! Краще це!

Амур у серці зріс моїм,

Чуттям огрівапий… безумним і палким…

І за колиску він… гаряче серце має.

Це краще! Та коли віп ваше серце крає,

Могли б Амура ви в колисці задушить!

О, це я пробував… але ж бо уявіть…

Новонароджений – це Геркулес…

Могутній.

Це краще!

Задавив він дві змії отрутні…

Невіру й гордість…

О! Це зовсім до ладу!

Скажіть лише, – чому, немовби на біду,

Заникуєтесь ви, збиваєтеся в мові?

Тс! Надто тяжко це!

Слова такі чудові,

А спотикаються. Чому це?

Бо дійти

До ушка вашого в обіймах темноти

Не так-то й легко їм!

Мої ж до вас доходять!

Мій розум легко тут пояснення знаходить:

Слова Роксанині в велике серце йдуть,

Мої ж – намацують в маленьке ушко путь!

До того ж – знизу йде моя несміла мова,

А ваша – зверху вниз…

Та зміна загадкова,

Я бачу, сталася: як плавно річ пішла!

То їй гімнастика, Роксано, помогла!

А справді, високо страшенно я над вами!

Коли б мене убить хотіли ви словами, –

Доволі кинути з височини одно!

То я зійду до вас!

Ні!

Ближче під вікно

Сюди, на лаву цю ставайте!

Ні!

Чому-бо?

О, дайте чарові продовжитися, люба!

Так солодко – у тьмі про ніжність без кінця,

Без краю говорить, не бачивши лиця!

Не бачивши лиця?

Це ніби сон прегарний!

Ви бачите мій плащ, немовби щось примарне,

Я сукні білої лілеї весняні,

Та світом тільки ви лишаєтесь мені,

Я – тільки тінню вам… О, мрії час чудовний!

Коли сьогодні я і справді красномовний…

Так, справді!

…Це тому, що вперше нині зміг

Дать простір без межі для почувань своїх, –

І вперше цілою душею вам одкрився.

А дійсно, й голос ваш немовби одмінився!

Собою, в темряві, я хочу буть самим

І все сказати вам, чим я живу…

А втім,

Це все таке чудне… таке нове для мене…

Нове?

Так! так, нове! Від запалу шалепий,

Уперше щирості я повну волю дав!

Перед одвертістю я завжди острах мав…

Чому?

Боявся я… ну… насміху, знущання!

Холодним розумом мертвив я поривапня!

Не раз би мрією я зорі знять хотів, –

А рву квітки дрібні серед земних садів!

Що ж, гарні і квітки…

Сьогодні, на просторі,

Квіток не хочу я, а рвусь туди, де зорі!

Іще ніколи так не говорили ви!

А! Стріли, факели – все геть із голови!

Є речі на землі і кращі і свіжіші!

Пощо сироп цідить в оранжерейній тиші,

Як вільна, радісна, схвильована ріка

Для спраги нашої в безмір’ї протіка!

А дотеп, грація?… А витонченість мови,

Метафор квітчаних мереживо чудове, –

Це не потрібне все?

Догоджував я вам, –

Та нині, сповнений великим почуттям,

Кажу, що говорить про німф та про амура,

Наслідувать рядки солодкі Вуатюра[24], –

Не значить ображать природу чарівну,

Ці зорі, пахощі, цю ніч, цю тишину!

О, зрозумійте ж ви, що почування щире

Убити може враз манірність та без міри!

А дотеп, грація?

Коли цвіте любов, -

Це злочин, далебі, звертатись до промов,

До слова гострого, до вигадки пустої!

Як почуттям одним сердець займеться двоє, –

Хвилина надійде, коли любов жива

По вітру рознесе фальшиві всі слова!

Коли ж хвилина ця зустрілася вже з пами, –

З якими звернетесь до мепе ви словами?

О, всі, усі слова тобі, тобі одній

Під ноги кину я у суміші п’яній,

Не намагаючись букета з них зробити!

Тобою повен я, тобою вщерть налитий!

Як ім’я дороге в повітрі пролуна –

В моєму серці враз відповіда струна!

Про тебе всі думки, всі мрії безугавні!

Я знаю, що торік, дванадцятого травпя

Ти зачіску свого намислила змінить.

Хто довго дивиться на сонце крізь блакить,

Перед очима той вогненні бачить кола!

На тебе я дивлюсь, прекрасна, ясночола,

Не день, не два, не три, – і кола осяйні

І в темну ніч, і вдень в очах мигтять мені!

Ах, справді це любов…

Як можна ще назвати

Цю пристрасть, безум цей, це почуття крилате?

Любов, – проте я в ній ніяк не егоїст,

В це слово золоте я свій вкладаю зміст!

Коли б я тільки знав, що для твойого щастя

Я маю перейти усі лихі напасті, –

Згодився б радо я! Аби лиш в далині

Твойого усміху побачить тінь мені, -

Я все, усе б віддав без жодного вагання!

До подвигів мене зове моє кохання, -

Для тебе я ладен па смерть, на хрест піти!

Це почуваєш ти? і співчуваєш ти?

Скажи – в цій темряві – мене ти зрозуміла?

О, ця прекрасна ніч! Цей сон солодкий!

Мила, Мене ти вислухай! Найменшу із надій

Своєю ніжною прихильністю зігрій!

Умер би радо я в блаженну цю хвилину!

Та це ж мої слова тебе, тебе єдину

Хвилюють, радують – і ти уся тремтиш

В блакитнім мареві, немов гнучкий комиш!

Тремтіння рук твоїх я чую в цім жасмині, –

Цілую я його, мов пальчики богині!

Так… я…

Занадто лунко!

Занадто квапишся!…

Якраз-бо слушна мить,

Коли від слів твоїх уся вона тремтить!

Так… це сказав я… так… але, небесні сили!

Я бачу, що зробивсь я нині надто смілий!

Тож домагатись ви не хочете свого?

О! Домагаюсь я…

Жадаю я цього…,

Але я? турбує це дівочі почування,

І я благаю вас – відмовити в проханні!

Чому ж бо? Що таке?

А, Крістіане, цить!

Що там ви шепчете?

За сміливість провчить

Хотів я сам – і сам промовив стиха:

«А, Крістіане, цить!»…

Ой, хтось іде на лихо!

Це що? Весільна там, а там – погребний дзвін?…

Ну? Жінка? Чоловік? Ага! Це капуцин!

Чому ви граєте, мій брате, в Діогена[25]?

Найти бажаю я, де тут живе Мадлена Робен…

Тут зайвий він!

Вона живе отам!

Праворуч, у кінці!

Спасибі щире вам! В молитві я за вас переберу всі чотки!

Щасливо! Хай вам шлях простелиться короткий.

Ну, поцілунок той – добудь його!

Ні! ні!

Чому? Однаково ж – різниця тільки в дні –

Коли це станеться.

Так, правда! Неминуче

Зіллються в певну мить нестримно і жагуче

В цілунку п’яному її й твої уста…

А буде, друже мій, цьому причина та,

Що русий маєш ус, вона – рожеві губи…

Ні, краще буде хай причина…

Ви, мій любий? Ви говорили про…

Про поцілунок. Так!

Солодке слово це, а ви його ніяк

Сказать не зважитесь! Та що ж у нім страшпого

Адже ж легенько так ви перейшли дорогу

Від жартів до зітхань і від зітхань до сліз!

Чому б тепер не міг жіночий ваш каприз

Від плачу перейти до ніжного цілунку?

Мовчіть!

Ну, що таке в цім чарівнім дарунку?

Любові присяга, що йде із уст в уста,

Хвилини райської порука золота,

Секрет, проказаний не в ушко випадково,

А в милі губоньки! Це пчілка, що чудово

Дзвенить, гойдаючись в троянді запашній,

Це серця перший дар, це юності напій,

Це змога в прпторку всю душу прочитати!

Мовчіть!

Шляхетний лорд[26], щоб дар оцей дістати

Від тої, що любив найбільше на землі,

Усе їй склав до піг, що мають королі,

І пишної добув цілунок королеви!

Ах! Прикладом таким дивуєте мене ви!

Так! Я ладен усе, як гордий Букінгам,

Віддати без жалю, без роздуму лиш вам,

Сумний і відданий, як він…

Як він красивий!

Красивий! Я забув…

Тож будь, як він, щасливий –

Троянду ту зірви, якої прагнеш ти!

Іди!

Той бренькіт бджіл, той спів душі…

Лети!

Але… омана ж це… Подумать дай хвилину…

…Любові присягу…

Та швидше-бо, тварино!

Роксано!

Ох! У серці біль який!

Бенкет кохання там почався золотий, –

А я, мов Лазар той, недоїдки збираю!

А втім, без мене він не трапив би до раю,

І на устах його вона мої слова

Цілує!

Грають знов!

Музика ж не нова –

Той тне веселої, сумної – той хлопчина…

Напевне, знов вони віщують капуцина!

Роксано!

Що таке?

Нічого… Я прийшов…

А, друг мій Сірано! Ну, що таке там знов?

Привіт, кузене мій!

Привіт, моя кузино!

Я схожу!

Знову він!

Пробачте на хвилину – Мадлена тут Робен!

Сказали ви Ролен!

Та ні! Не л, а б! Кажу ж я вам: Робен!

Ну, що тут?

Лист.

Еге!

Про діло йдеться боже.

Вельможний пан…

Де Гіш!

Як сміє він? Як може?

О, більш не смітиме!

Тебе ж кохаю я -

І вигадаю щось…

Улюблена моя,

У похід кличуть нас невтомні барабани,

Мій полк шикується. Та я задля Роксани

Лишаюсь, хоч її порушую наказ.

Я тут, в монастирі, і шлю листа до вас

Через немудрого святого капуцина.

Не догадається смиренна ця тварина,

Про що ідеться в нас. Рум’яних губок сміх

Знов хочу бачити, конаю я без них.

Із дому вас прошу всіх зайвих відіслати, -

І я прийду до вас. Насмілююсь гадати,

Що вже пробачено мені непослух мій

І зостаюся ваш…

Ну, отче пресвятий,

Ось що тут сказано:

Вельмишановна пані!

Я кардиналове висловлюю бажання.

Через достойного і мудрого ченця

Шлю вам листа цього. Великого отця

Ви волю вволите – і вийдете за пана

Барона Невільєт, на ім’я Крістіана.

Хай він немилий вам, та люб він чи не люб,

А треба взяти з ним вам християнський шлюб:

Небесний вирок це, скоріться ж без печалі.

З пошаною до вас ваш друг… Ну, і так далі…

Благочестивий пан! Я сумніву не мав,

Що для святої він мене мети послав!

Читати вмію я?

Гм!

Але ж це жахливо!

Це ви – пан Невільєт?

Ні, я!

Це просто ДИВОІ

Постскриптум: прошу вас на монастир святий

Дукатів сотню дать…

Достойний муж який!

Ну, що ж, скорітеся!

Скоряюся, панотче!

Де Гіша я затримати прошу – сюди він хоче

Прийти…

Я зрозумів!

Щоб обвінчати їх –

Багато часу вам потрібно?

Ні, яких

П’ятнадцять там хвилин…

Ідіть же… Я пізніше!

Ходімте!

Як мені задержати де Гіша?

А! Славна вигадка!

Ну, це вже чоловік!

Тремоло звучить по-похоронному. Це він!

Напевне він!

Ну що ж! Хай я й не звик,

Та атмосферу цю зумію стурбувати!

Та де ж подівся він, той капуцип проклятий?

Овва! а голос мій! Змінить його – та як?

ІІу, якось вибрешусь, – адже ж я Бержерак.

Це тут. Та бачу я погано. Ця личина!

Ой, що це?

Відкіля упала ця людина?

Упав я з місяця!

Що, що?

Скажіть мені,

Котра година?

Що?

В якій я стороні?

Чп день у вас, чи ніч?

Зима чи, може, літо?

Але ж…

Що? Я оглух, немов мене прибито!

Проте, добродію, дозвольте…

Я упав

З самого місяця!

Так, так…

Я вам сказав,

Що з місяця я впав…

Гаразд, гаразд, мосьпапе…

Ви чули – з місяця!

Це диво нечуване!

Це не метафора…

Так, так…

Чи рік, чи мить, –

Не можу сам цього я добре зрозуміть, –

Із шафранової летів я кулі тої.

Гаразд. Ну, я піду!

Серед землі якої

Я опинивсь тепер?

Це місто чи повіт?

Куди це я упав, немов аероліт?

Прокляття!

Я собі пе обирав дороги,

І хто зна, де тепер мої ступають ноги!

Це місяць чи земля?

Напевне, це вона!

Ах, чорношкірий ви! Яка ж це сторона?

Чи не Аляйр, бува?

Це маска, а не шкіра!

О! Маска! Ну, тоді далеко від Алжіра!

Це, може, Генуя, Венеція?

Та ні!

Дозвольте, я пройду, бо з дамою мені

Тут треба стрітися!

А! Ясно! Я в Парижі!

Цей дурень не дурний!

Що? е новини свіжі? Смієтесь ви!

Так, так. Ну, дайте ж бо пройти.

В Парижі я упав, побачивши світи!

Упав я – вибачте – з остаппім ураганом,

Покритий досі ще етером і туманом

Та пилом зоряним. Ось волоски планет…

Ось пір’я із хвостів заблуканих комет…

Дозвольте!…

Тут мене Велика Ведмедиця

Вкусила… Довелось навтікача пуститься, –

І я на Терези наткнувся на бігу, –

Он там вони мою показують вагу.

Ви в мене б молока із носа надоїли,

Що дав Молочний шлях мені…

Пекельні сили!

Не з пекла – з неба я. Там бачив раз чи два,

Як на ніч Сіріус тюрбан свій надіва.

Двох бачив Ведмедиць – сердиті досить звіри!

Під час польоту я струну зламав у Ліри.

Про все це напишу я величезний том,

Що жодний ще таких пе бачив астроном,

І там, де зірочки стоять над сторінками,

Прикрашу справжніми його я зірочками,

Бо кілька пригорщей їх в небі захопив…

До біса… Хочу я…

Ага! Я зрозумів!

Прошу вас…

Хочете дізнатись ви од мене,

Чи клімат місяця гарячий чи студений,

Чи є там мешканці, на тому гарбузі,

І чи на двох вони, чи на одній нозі?

Та ні! Бажаю я…

Щоб чесно я признався,

Яким я побитом до місяця дістався?

Що ж! Це мій винахід…

Ну, божевільний він!

Звичайно, спосіб э, мосьпане, не один.

Відкинув, звісно, я орла Регйомонтана[27], –

Нікчемна вигадка, я запевняю пана, –

Так само голуб той нітрохи не для нас,

Що ним прославився прадавній Архітас[28]!

Так, божевільний він, – а безперечно вчений!

Щоб небо гвалтом взять – є способи у мене!

Так, способів аж шість я вигадав отих!

Наберіть роси до скляночок топких

І тіло все своє обвішайте склянками,

Роздягтись догола, як на руках у мами.

Коли ж росу оту поглинуть небеса,

То й ви полетите у небо, як роса!

Так. Спосіб це один.

У скриню із кедрини

Повітря напустить з гірської верховини,

А щоб повітря те ще більше розрідить –

Із вигнутого скла дзеркала приробить,

Що нагріваються на сонячнім промінні,

І скриня полетить із вами в небо сине!

Це другий.

Коника стрибучого зладнать

Із криці доброї, уміло засідлать,

А потім порохом у небо підірвати, –

І чоловік злетить, неначе птах крилатий!

Це третій!

Догори щоразу в’ється дим, –

Наповнить ним балон і полетіти з ним!

Четвертий!

Маєте, добродію, і п’ятий:

Як місяць ущербивсь – воловий мозок ссати

Він любить, – тож себе тим мозком помасти –

І вирушиш нараз у зоряні світи!

Так, п’ятий!

Слухайте ж! Візьміть залізне деко,

Вмостіться добре там, готові в путь далеку,

І вгору кидайте великий ви магніт, –

Так і полинете за ним в незнаний світ!

Доженете магніт, – знов кидайте угору,

І ви на місяці опинитеся скоро.

Шість мудрих способів!

А ви ж із них котрим

Скористались, кажіть!

Я? Сьомим!

Ну? Яким?

Не угадаєте, клянусь життям щасливим!

Цікаво!

Як? Що таке?

Припливом!

Підвладний місяцю приплив той і відплив!

От, покупавшись, я над морем раз сидів, –

А місяць притягав до себе срібні води.

І раптом – довго ждав такої я нагоди! –

Спочатку піднялась в повітря голова,

Бо по купанні там найбільш води бува,

А далі від піску і тіло відірвалось

І, вгору летючи, як птах заколихалось.

І враз…

І враз?

І враз…

От і минувся час!

Із шлюбом їхнім я поздоровляю вас!

Та що це? П’яний я? Цей голос!

Ніс, о боже!

Це ви? Це Сірано?

У всякім разі – схожий!

Уже ідуть вони, мій папе, з-під вінця!

Хто?

Небо!

Ви?

Ну, вигадка оця –

Великі б їй могли позаздрити артисти!

Мандрівне місячний, небесний машиністе,

І вас мені тепер дозвольте похвалить!

Ви баляндрасами зуміли б зупипить

Святого, далебі, перед ворітьми раю!

Про все це книгу вам я написати раю!

За раду дякую, скорюсь охоче їй!

Достойну пару ви з’єднали, пане мій.

Не сумніваюся.

Ну, а тепер в дорогу

Належить мужа вам випроваджать свойого.

Що?

Полк ваш виступить сьогодні у похід,

І вам з’явитися туди негайно слід.

Таж полк лишився в місті!

Не бачу в тому я ніякої користі!

Ось мій наказ. Ідіть, бароне, до полка.

О, Крістіане мій, яка печаль тяжка!

До ночі шлюбної іще їм далеченько!

Мене він думає цим засмутити, ненько!

Іще дай губоньки!

Та ну-бо, годі з вас!

Не розумієш ти, який тяжкий це час!

Ні, розумію я.

Вже військо вирушає!

Мій друже дорогий, його вам доручаю!

Глядіть, щоб небезпек ніяких він не знав!

Гаразд, але ж війна не із безпечних справ!

Щоб він розумний був…

Наказу я скорився,

Хоча, признатися…

Щоб він не застудився!

Всіх сил я докладу…

Щоб вірний був мені!

О, так! Старатимусь, хоч, звісно, на війні…

Ще про одно прошу, вмліваючи з одчаю:

Щоб часто він писав!

О, це я обіцяю!