Шепіт на вітрі

Розділ 6 Пітер і Сіра Шкурка потрапляють у полон до блідої відьми

Незабаром, коли вони спустилися в широку, порослу чагарником долину, Пітер відчув, що втомився. Він озирнувся й побачив, що Сіра Шкурка відстала од нього.

— Що трапилось? — вигукнув він.

Сіра Шкурка стрибала стежкою і нарешті всілася під деревом на узліссі.

— Ти знаєш, — мовила вона. — Мені анічогісінько не хочеться робити. Єдине бажання — сидіти під деревом і грати на гітарі.

Вона витягла з сумки гітару і почала награвати народну мелодію. Пітер спішився і сів поруч з нею, прихилившись спиною до колоди.

— Я теж відчуваю щось схоже, — сказав він. — Мені зовсім не хочеться шукати прекрасну принцесу. Залишусь тут, збудую хижу в цьому лісі і байдикуватиму все життя. Цікаво, що це з нами таке сталося?

З лісу вилетіла кукабарра, сіла на дерево в них над головою і почала сміятися з них.

— Чого ти смієшся? — запитав Пітер.

— Розумієш, — мовила кукабарра, — я бачила багатьох людей, що йшли цим лісом, і на всіх без винятку нападала втома, ніхто не хотів працювати, ніхто не хотів подорожувати. Всі вони сідали під деревами і втрачали до всього інтерес. Ви потрапили у володіння блідої відьми, і вона зачарувала вас. Пітер забуде прекрасну принцесу. Ви станете до всього байдужими. Коли з’явиться відьма, вона буде дуже привітна, запросить вас до себе додому, а там вб’є і з’їсть на обід. Вона їсть людей. Це дуже злісна відьма.

Сіра Шкурка засунула гітару в сумку й підвелася. Вона кипіла обуренням:

— Я категорично проти того, щоб мене їла якась відьма. Негайно треба позбутися жахливого стану, в якому ми перебуваємо. Давай зробимо якісь дихальні вправи, пострибаємо. Нам треба знову стати сильними.

— Я не хочу. Нічого не хочу робити. Яка спека! — мовив Пітер.

Він скинув свій оксамитовий каптан і кинув його на землю, зняв з шиї ланцюжок, який вислизнув у нього з рук і впав на землю поруч з колодою. Маленька шкіряна торбинка з чарівною пелюсткою, що висіла на ньому, загубилася у високій траві.

Тепер без чарівної пелюстки, яка надавала йому сил, Пітер перестав любити людей. Його дратувала Сіра Шкурка, яка стрибала туди й сюди, намагаючись позбутися почуття дивної втоми.

— Слухай-но, краще сідай і заспокойся, ніякої користі від твоїх стрибків не буде.

— Якщо я сяду, то засну, — пояснила Сіра Шкурка. — А я хочу діждатися блідої відьми.

— Стрибай не стрибай — ніщо тобі не допоможе, — бурчав Пітер, куняючи.

Сіра Шкурка стурбовано поглядала на нього. Вона відвела Місячне Сяйво на зелену галявину, поплескала його по шиї й мовила:

— Нікуди не йди звідси. Хоч би що сталося, залишайся тут.

Пітер спав міцним сном. Сіра Шкурка відчувала, що бліда відьма десь близько, бо її чари ставали дедалі сильнішими. Кенгуру твердо вирішила боротися із сном. Вона трясла Пітера за плечі, пробувала поставити його на ноги і раптом завмерла, прислухаючись. Хтось йшов лісом.

Кукабарра побачила відьму, спурхнула з верховіття й зникла в лісі. Звивистою стежкою, похнюпившись, повільно йшла відьма. Вона підійшла ближче, підняла голову і обвела зловісним поглядом друзів. У неї був гачкуватий ніс і довге загнуте вгору підборіддя. У чорному плащі й високому чорному капелюсі, вона тримала в руці мітлу, а на плечі в неї сиділа ворона.

— Мої любі діточки! — проспівала вона ніжно. — Ходімо до мене додому. Побачите, які подарунки я вам приготувала.

Відьма прискіпливо їх оглядала, пощипала Пітера за руки, за ноги й прошепотіла:

— Пухкенький, з нього вийде чудовий м’ясний пиріг. Ходімо, поїсте зі мною.

— Ми не збираємося з вами їсти, — сказала Сіра Шкурка.

— Гадаю, твій друг не відмовиться, — наполягала відьма.

Вона торкнулася плеча хлопця, і той розплющив очі. Спочатку нічого не второпавши, він не помітив відьми, що схилилася над ним, але раптом в його очах промайнув жах, і він здригнувся.

— Підводься, — промовила відьма солодким голосом. — Підводься і йди за мною. Я твій друг і не скривджу тебе. Ходімо.

Хитаючись, Пітер підвівся і втупився очима у відьму.

— Ходімо зі мною.

Як загіпнотизований, Пітер рушив слідом за нею. Він хитався, як п’яний, але під чарами її вкрадливого голосу заспокоївся, випростав плечі і твердою ходою йшов далі.

Сіра Шкурка вагалася. Вона не піддалася чарам відьми і могла б залишитися на місці, але ж як залишити Пітера? Кенгуру рушила слідом. По дорозі вона робила позначки, аби потім можна було вернутися до колоди. Сіра Шкурка знала, що Місячне Сяйво нікуди не піде зі свого пасовиська.

Відьма привела їх до невеликої хижі, схованої серед акацій. Це була поганенька хатинка з високим дахом і маленькими брудними віконцями. З одного боку був димохід, з іншого — невеличкий ганок.

Відьма і Пітер зайшли до кімнати, однієї-єдиної в хижі. Це був дивний покій. Біля вогнища тут сидів чорний кіт, на крокві під стелею причаїлася сова, у здоровенному казані, підвішеному на ланцюгу над вогнищем попід димоходом, щось тихо булькало.

У кутку височіла велика клітка з прочиненими дверцятами. Відьма завела Пітера до клітки. Сіра Шкурка засинала на ходу і, як зачарована, увійшла туди ж слідом за ними.

Саме цього відьма й хотіла. Вона крутнулася, вислизнула з дверей, заклацнула їх за собою й замкнула на ключ. Пітер і Сіра Шкурка стали в’язнями.

Очевидно, вони в ту ж мить заснули, бо, коли прокинулись, був вечір. Голова не боліла, чари не діяли. Відьма сиділа на стільці й лагодила мітлу.

— Прокинулися нарешті,— мовила вона, припинила свою роботу і вп’ялася в них очима. — Добре. Не хвилюйтеся, насолоджуйтеся життям. Поки що я вас не їстиму, дам вам кілька днів, щоб набрали ваги. За хвилину я полечу на Місяць. Мені треба його тепер щоночі підмітати: відколи американці й радянці почали посилати туди різні штучки, там стало страшенно брудно. З вами лишиться сова, кіт і ворона. Я незабаром повернуся.

Вона взяла мітлу під пахву й пішла. Невдовзі почувся свист — відьма летіла на Місяць.

— Ми потрапили в халепу, — сказав Пітер. — Я залишив чарівну пелюстку поруч з колодою, а без неї ми не зможемо зробити з відьми порядної особи.

— Нам не врятуватися, — мовила Сіра Шкурка. — Нас відгодують і з’їдять. Будемо сидіти тут, поки наберемо ваги, а потім — прямісінько в казан.

Вони обговорювали різні варіанти втечі, але все залежало від дружнього ставлення до них відьми, завоювати яке здавалось неможливим.

— Чому ти зняв ланцюжок із шиї? — розгнівано запитала Сіра Шкурка.

— Не знаю, напевно, втратив розум. Чому ти не зупинила мене? Ти могла це зробити, — розсердився Пітер.

— Це твоя пелюсточка, ти й маєш за неї відповідати.

— Може, й так, але це не знімає вини і з тебе.

Сіра Шкурка промовчала.

Трохи згодом Пітер мовив:

— Цікаво, де вона взяла стільки фотокамер? Поглянь-но туди.

Під стінкою лежало близько двох десятків фотокамер. Серед них була маленька механічна лопата, що працювала на батарейках.

— Відьма, гадаю, захоплюється фотографією, — сказала Сіра Шкурка. — Я запитаю в неї про це, коли вона повернеться. В усякому разі, нам треба бути з нею дуже люб’язними. Я не хочу сердити її.

Відьма повернулась майже на світанку, коли Пітер і Сіра Шкурка спали. Вона метушилася в кімнаті, готуючи їм сніданок, але оскільки друзі вже поїли із запасів, що містилися в сумці Сірої Шкурки, вони відмовилися від їжі. Відьма обурилась і пробубоніла щось про те, що зморить їх голодом і змусить підкоритися.

Сіра Шкурка намагалася завести з нею дружню розмову.

— Ви цікавитеся фотографією? — запитала вона.

— Зовсім ні,— відповіла відьма. — Я підібрала всі ці камери на Місяці. Їх привозять туди ракети, а я, коли підмітаю, забираю їх собі. Оцю лопату я знайшла, коли вона копала яму. Я захопила її з собою, але вона тут чомусь не працює. До того ж в мене чудова колекція фотографій. Якщо хочете, можете подивитися. Я проявила всі плівки, які були в фотоапаратах.

— Іншим разом, — відмовилась Сіра Шкурка — вона страшенно не любила переглядати фотоальбоми.

Пітер сидів, обхопивши голову руками, і думав над тим, як обдурити відьму. І придумав.

— А яку страву ви збираєтесь з мене приготувати? — запитав він.

— А що б ти хотів, щоб я з тебе зробила? — відьма йому на те.

— Я б хотів, щоб мене підсмажили і приправили листям бо-бо.

— Ніколи не чула про таке, — стримано відповіла відьма, але з усього було видно, що Пітерові слова її зацікавили.

— Ніколи не чули про бо-бо? — вигукнув Пітер. — За цією рідкісною рослиною шукають по всьому світові. Якщо покласти листя бо-бо у м’ясну страву, вони нададуть м’ясу неповторного присмаку. Мені розповів про неї горбань Мик і навчив, як знайти цю рослину в лісі. В неї такий чудовий смак, що люди присвячують усе своє життя пошукам бо-бо. Я не хотів би, щоб мене підсмажили без цієї приправи.

— А де ж її взяти? — поцікавилася відьма.

— Я бачив бо-бо в лісі, там, де ви нас спіймали, — сказав Пітер. — Хочете я принесу вам його?

— Опиши мені цю рослину, і я сама знайду її.

— Її не можна описати, її можна лише показати, — наполягав Пітер.

Відьма вагалася. Жадібна вдачею, вона страшенно хотіла знайти бо-бо, але боялася, що хлопець обдурює її.

— А ти справді станеш смачніший?

— Звичайно, — запевнив її Пітер. — Такої смачної страви ви ще не куштували.

— Гаразд, — погодилася відьма. — Проведеш мене туди, де росте бо-бо, а надумаєш дурити, оберну тебе в жабу.

Вона відімкнула двері клітку й випустила Пітера. Сіру Шкурку залишили замкненою в клітці. Почута розмова здивувала кенгуру, але Пітер підморгнув їй на прощання, і вона заспокоїлась.

У лісі Пітер одразу ж попрямував туди, де вперше відчув на собі чари відьми. Йому треба було знайти торбинку з чарівною пелюсткою. Він добре пам’ятав, що загубив її поруч із колодою.

Вони йшли стежкою. Відьма ні на крок не відходила од нього. Пітер побачив Місячне Сяйво, який пасся на галявині, трохи далі лежала колода. Він рухався повільно і робив вигляд, що шукає рослину.

— Так це тут росте бо-бо? — запитала відьма.

— Десь тут.

Він зупинився поруч колоди, побачив ланцюжок, що виблискував у траві, і ступив уперед, щоб підняти його, але відьма, яка теж помітила ланцюжок, випередила Пітера і нахилилася, щоб підняти торбинку.

Пітеру урвався терпець. Він відчув, що через цю негідницю його чудовий план от-от зірветься. Її поза наштовхувала його на думку. Він замахнувся і щосили копнув її попід спину.

Відьма не чекала такого удару. Вона злетіла в повітря, перелетіла через колоду і впала догори ногами. Пітер схопив торбинку, надів ланцюжок на шию і витяг чарівну пелюстку.

Відьма люто заверещала і схопилася на ноги, мов кішка, її обличчя перекосило від гніву. Вона хижо вистромила свої пазуристі пальці.

— Зараз я оберну тебе в жабу, — зловісно просичала вона.

Пітер перелякався, але простягнув їй пелюстку й вигукнув:

— Це лист бо-бо! Ось, візьміть, перш ніж зачаруєте мене!

Відьма завагалася. Прокляття застрягли у неї в горлі, вона вихопила пелюстку в хлопця.

— Давай сюди! — заверещала вона і затиснула пелюстку в своїй руці. І одразу ж відчула, що з нею щось відбувається. Вона так звикла бути лихою, що чинила страшенний опір чарам пелюстки. Вона не хотіла бути ні улюбленою, ні потрібною, їй подобалося ненавидіти.

Відьма впала горілиць і борсалася, неначе на неї напали, щосили била по землі кулаками. На губах її виступила піна.

— Ні, ні, ні! — кричала вона. — Я не хочу, щоб мене любили!

Але чари пелюстки перемогли її. Вона ще довго качалася по землі, та нарешті вгамувалася й поволі звелася на ноги. Її потворне обличчя змінилося, на ньому з’явився вираз співчуття й доброти, вона лагідно дивилася на Пітера і нарешті сказала:

— Пробач мене.

Нині, коли в Пітера знову була чарівна пелюстка, він прагнув допомогти старій. Хлопець поклав руку їй на плече й мовив:

— Тепер ви відчуваєте себе по-справжньому щасливою. Забудьте все, що було раніше. Навчіться любити людей, і вони любитимуть вас.

— Думаю, що я звикну бути доброю, — пообіцяла відьма, — але звикати до цього дуже важко.

Пліч-о-пліч вони пішли до хижі.

— Якщо хочете, я цієї ночі допоможу вам підмітати Місяць, — запропонував Пітер.

— Буду рада, — відповіла відьма.

Коли вони зайшли до хижі, Сіра Шкурка здивувалася зі змін, що сталися з відьмою та Пітером.

Відьма випустила її з клітки і запропонувала почуватися, як вдома.

Пітер розповів про все, що з ним трапилося, і додав:

— Завтра ми рушимо далі, а сьогодні вночі я допоможу відьмі підмітати Місяць. Я хочу, щоб вона відчула, що таке дружба.

— Гарна ідея, — підтримала його Сіра Шкурка й пошепки спитала: — Ти знайшов свій оксамитовий каптан?

— Ні, він зник.

— Я так і думала, — сказала Сіра Шкурка.