Шепіт на вітрі

Розділ 2 Пітер зустрічає Сіру Шкурку

Південний вітер згорнув, мов вовняне покривало, хмари, щоб не закривали неба. Сонце, відганяючи тіні, опромінило дерева. Як море, трава хвилювалась, співала пташка. Пітер скочив на Місячне Сяйво і помчав додому. Горбань Мик сидів на порозі хижі й плів батіг. Його обличчя було схоже на волоський горіх, а на чолі було стільки зморщок, що, натягаючи капелюха, він ніби накручував його на голову.

Коли він їздив верхи на диких конях, то голосно кричав і хльоскав довгим батогом. Що вище стрибав кінь, то голосніше кричав горбань Мик, і що голосніше він кричав, то вище стрибав кінь. Це було чудове видовище.

Пітер так різко зупинив поні, що аж каміння розлетілося з-під копит. Кури біля дверей хижі закудкудакали і розбіглися. Хлопчик зіскочив на землю й кинувся до горбаня Мика.

— Послухай-но! — вигукнув він. — У мене є чарівна пелюстка, яка означає, що мене люблять і я потрібний. Мені її подарував південний вітер. Він сказав, де я можу знайти прекрасну принцесу. Він сказав, що ця пелюсточка захищатиме мене. Я негайно вирушаю в путь. Коли знайду прекрасну принцесу, привезу її додому. Ми будемо продавати білих поні і на це жити.

— Ти не можеш вирушити зараз, — сказав горбань Мик. — Бо «зараз» уже минуло. Від твого «зараз» пройшла вже хвилина, тому ти поїдеш за п’ять хвилин, тоді це і буде «зараз».

Пітер усміхнувся.

— Коли ти таке кажеш, мені важко зрушити з місця.

— То правда, — сказав горбань Мик. — Це завжди важко. Найважче за все — починати справу і найлегше — припиняти її. Спочатку я покладу тобі в торбинку їжу, а тоді вже рушай.

Горбань Мик виніс із повітки торбинку і поклав туди харчі на дорогу Пітерові: ковбасу, кілька шматочків м’яса, два буханці хліба, три яблука, пакетик чаю, перцю та солі й банан.

— М’ясо підсмажиш, — порадив він хлопчикові, зав’язав торбинку і перекинув її через сідло. — Перед тим, як зняти м’ясо з вогню, підкинь трохи листя з гумового дерева, дим надасть м’ясу приємного присмаку. Дам тобі ще й казанок на чай.

— А скільки смажити м’ясо? — запитав Пітер.

— Доки воно підрум’яниться з обох боків, — відповів горбань Мик. Він узяв батіг, який щойно звив, і почав виписувати ним над головою величезні кола. — Це гарний батіг, дивись, який гнучкий, — примовляв він, а тоді хльоснув об землю, і батіг звився гарними закрутами. — Візьми його з собою, — вів він далі. — Це чарівний батіг, найкращий з усіх, які я будь-коли робив. Якщо ти потрапиш у біду — хльосни цим батогом, і я прийду, навіть якщо ти будеш на тому боці планети. Ось дивися, який у нього удар.

Він відступив назад, закрутив батогом над головою, коло за колом, все швидше й швидше, і раптом з силою опустив руку. Удар пролунав, як вибух. Дерева здригнулися, і листя, кружляючи, полетіло на землю. Звук прокотився лісом і луною відгукнувся в горах.

— Оце так батіг! — вигукнув горбань Мик. — Ми назвемо його Громовик. Бери, він твій!

Пітер так розхвилювався, що навіть не сказав «дякую». Він схопив Мика за руку, і той все зрозумів. Хлопчик узяв батіг і намотав його на лікоть. Все життя він мріяв мати свій батіг, і ось батіг у нього є.

— Мені подобається ім’я Громовик, — сказав Пітер і запитав: — Гадаєш, мені потрібна буде твоя допомога?

— Звичайно. Мало відшукати прекрасну принцесу. Аби визволити її, треба виконати три дуже складні завдання: розповісти неймовірну небилицю, приборкати дикого коня і вступити в бій з велетнем або драконом. Ось тоді ти й потребуватимеш моєї допомоги. Хльосни батогом — і я прийду. Адже ніхто на світі не вміє краще за мене їздити верхи, битися, оповідати бувальщини. Настане час — ти знайдеш прекрасну принцесу і одружишся з нею. А зараз — уперед!

Пітер злегка торкнувся п’ятами боків поні і гукнув:

— Прощавай, Мику!

Кінь пустився чвалом, ледь торкаючись копитами землі.

— Тримайся в путі моєї тіні,— крикнуло старе червоне гумове дерево, коли Пітер промчав повз нього на поні. Дереву тому було п’ятсот років, і від птахів, що знаходили в його вітах притулок, воно знало п’ятсот відповідей на п’ятсот запитань. Дикі качки, що летіли у вирій, розповіли йому, де живе прекрасна принцеса.

Тінь від величезного стовбура гумового дерева показувала в бік гірської гряди, туди, де небо спиралося на сині верхівки гір. Пітер тримався цього напряму і скакав стежкою дінго, яка, звиваючись, вела його серед гір по долинах, де росли папоротеві дерева, широке листя яких лоскотало його по обличчю.

Того ранку він їхав, не зупиняючись, спускався берегом річки вниз і знов піднімався вгору, він любив скакати верхи на поні саме берегом річки вниз і знову вгору. На мілині, де на дні лежали жовті й брунатні камінці, Місячне Сяйво нахилявся й пив, набираючись сил. Холодна вода струменіла по його довгій шиї. І знову він мчав уперед, кусаючи вудила.

Пітер зголоднів. Він зупинився біля валунів неподалік річки, де росла висока зелена трава. Місячне Сяйво пасся, а Пітер вирішив наловити риби. Він зіскочив на землю, зняв з поні сідло й вуздечку, поклав їх під каменем, поруч кинув батіг і намацав у кишені жилку, яку завжди носив із собою.

— Пробачте, — почувся чийсь голос.

Пітер підвів голову.

Сховавшись за величезним каменем, сіра кенгуру з цікавістю розглядала хлопчика.

— Мене звати Сіра Шкурка. Я спала, — казала вона далі. — Я тут живу чи, радше, я тут сплю. Ти, звичайно, спиш уночі. Скільки ти втрачаєш! Чому б тобі не змінити цю звичку?

— Вночі багато не побачиш, — відповів Пітер.

— Так, але багато почуєш, — сказала Сіра Шкурка. — Вночі треба слухати. Але в тебе такі маленькі вуха. Мене дивує, що ти взагалі щось чуєш.

Вона вистрибнула з-за скелі і стала перед Пітером, потім сперлася на хвіст і почала гойдатися взад і вперед, як на гойдалці.

— Мені пощастило, — пояснила вона. — Зараз гойдалки в моді, а в мене є своя власна. Якщо хочеш, можеш сісти мені на коліно і погойдатися, — додала вона привітно.

— У тебе нема коліна, на яке можна було б сісти, — сказав Пітер. — Коли коліна повернуті ззаду наперед, на них неможливо сісти.

— Слушна думка, — сказала Сіра Шкурка. — Але ж неможливо й мати геть усе. Принаймні я вважала за потрібне запропонувати тобі це. А тепер скажи мені, що тебе турбує?

— Анічогісінько, — відповів Пітер.

— Як це анічогісінько? Ти ж голодний.

— Так.

— Що б ти хотів з’їсти? Можеш загадати будь-що. Подумай про свою улюблену страву і скажи мені.

Пітер замислився:

— Смажені ковбаски, пюре з томатним соусом, склянка чаю з трьома ложечками цукру й морозиво.

— Добре, — промовила Сіра Шкурка. Вона занурила лапку в свою сумку і видобула звідти стільця і стола. Знову опустила туди лапку, і з’явились скатертина, ножі, виделки й ложки, перець і сіль, пляшка томатного соусу. І, нарешті, після глибокого реверансу, витягла тарілку з ковбасками і пюре, склянку гарячого чаю і вазочку з морозивом.

— А мені, гадаю, вистачить двох жменьок улюбленої травички і трохи листячка Acacia dumoisa.

Двічі занурювала вона лапку в сумку, дістаючи для себе їжу, яку поклала на край столу.

— А тепер присувай стільця і їж, — звернулася вона до Пітера.

Пітер був вражений.

— Я не вірю своїм очам. Це неможливо!

— Я б за хвилину довела тобі, що це можливо, — сказала Сіра Шкурка, — але дуже прошу, повір мені на слово.

— Звісно ж, я вірю тобі,— сказав Пітер. — Ти справляєш враження щирої особи.

— Я і є щира, але в мене було важке життя, і я зневірилася в людях.

— Я вилікую тебе від цього, — сказав Пітер.

Він дістав з маленької торбинки, що висіла у нього на грудях, чарівну пелюсточку і дав її Сірій Шкурці.

— Що ти відчуваєш?

— У мене прекрасні відчуття, — відповіла вона. — Я почуваюся гордою, хоч насправді я не горда. — Вона подивилась на чарівну пелюстку, яку тримала в лапці, й усміхнулась. — Я почуваю себе потрібною. — І додала несміливо: — Неначе всі мене люблять.

— Саме так ти і повинна почуватися, — мовив Пітер.

— Де ти взяв цю пелюсточку?

— Мені подарував її південний вітер. Він сказав, що ця пелюстка допоможе мені під час подорожі.

— Як це мило з твого боку — дати її мені,— подякувала Сіра Шкурка. — Хочеш іще ковбасок?

— Ні, спасибі. Я ще й ці не з’їв.

— У нас їх багато, — запевнила Сіра Шкурка й почала їсти свою травичку.

У Пітера була повнісінька тарілка, і коли він усе з’їв, то сказав:

— Я думаю, ковбасок більше не треба, бо не лишиться місця для морозива.

— Це справді проблема, — погодилась Сіра Шкурка. — Ну що ж… Тоді встань і стрибай круг столу. Таким чином ти утрамбуєш ковбаски і вивільниш місце для морозива.

Пітер тричі пострибав навколо столу.

— Ну як, допомогло? — запитала Сіра Шкурка, коли він знову сів за стіл.

— Так, — відповів Пітер і заходився їсти морозиво.

— Не можна не визнати, що наука чудова річ, — мовила Сіра Шкурка. — Треба тепер прибрати, — додала вона. — Я митиму посуд, а ти витирай. — Вона добула із сумки миску із гарячою водою, витягла кухонний рушничок і простягнула Пітерові. — Як тільки впораєшся, вкидай речі в мою сумку. Спершу — ножі й виделки ручками вниз. Урешті-решт, я жива істота, мене можна порізати чи продірявити так само, як і тебе.

— Я буду обережним, — пообіцяв Пітер, який був упевнений, що стільки речей не вміститься в сумці. Проте і ножі, і виделки, і чашки, і тарілки зникали в ній, тільки-но потрапляючи туди. Це було схоже на те, як листи й пакети зникають у поштовій скриньці. Навіть стіл і стілець зменшилися й зникли, наче ніколи не існували.

— Не розумію, чому ти не розпухаєш, — сказав Пітер. — Куди це все зникає?

— Це справді цікаво, — зауважила Сіра Шкурка, розкриваючи обома лапками свою сумку і зазираючи всередину. — Мене й саму це часто дивувало. А втім, принада чар — в їхній нез’ясовності. Все, що трапляється, треба сприймати таким, як воно є.

— А з тобою це траплялось, коли ти була маленькою дівчинкою? — спитав Пітер, який ставився до Сірої Шкурки, як до схожої на нього особи.

— Хочеш почути історію мого життя?

— Хочу.

— Гаразд, — сказала Сіра Шкурка і почала знову гойдатися. — Я народилася в Каслмені в бідній, але чесній сім’ї.

— Здається, я вже колись про це чув, — Пітер зморщив чоло, силкуючись пригадати.

— Може, й чув. Немає нічого нового під сонцем. Бідні, але чесні батьки зустрічаються дуже часто, багато хто з кенгуру народився в Каслмені,— Сіра Шкурка махнула лапкою, невдоволена тим, що її перебили. — Мої батьки пишалися мною, бо я нічим не відрізнялася від інших маленьких кенгуру. Якби я була схожа, наприклад, на коня, вони навряд чи були б задоволені.

— Звісно, — сказав Пітер.

— Я звикла до такого ставлення і так жила, аж поки ось опустила лапку в свою сумку і знайшла там пук зеленої цибулі. Відтоді в очах суспільства я стала дивачкою, і всі одвернулися від мене.

— А що ти зробила з цибулею? — запитав Пітер.

— З’їла.

— Я люблю цибулю, — сказав Пітер.

Сіра Шкурка сунула лапку в сумку і дістала йому цибулину.

— У цієї сріблясте лушпиння. Трапляються різні.

Пітер поклав цибулину в кишеню.

— Я пішла звідти, — вела далі Сіра Шкурка. — Хіба могли нормальні кенгуру товаришувати зі мною, коли моя сумка була повна чар. Варто було мені захотіти, і я могла видобути звідти рояль. Я була така несхожа на інших, що до мене почали ставитися з підозрою. Розумієш, коли я пішла до школи, я ніколи не купувала собі олівців, гумок, шкільних підручників, а просто діставала їх зі своєї сумки. Діти вважали, що я цупила ці речі й ховала у сумці. Вони казали своїм матусям, що я злодійка. Моя мати знала, що я ніколи нічого не вкраду, проте часто казала: «Чому ти не така, як усі кенгурята?» Діти почали кидати в мене каміння, ніхто не хотів бавитися зі мною.

— Як прикро, — промовив Пітер.

— Мені теж було прикро, — зітхнула Сіра Шкурка. — Врешті-решт я змушена була втекти. Кенгуру люблять, щоб інші кенгуру від них нічим не відрізнялись, а я була не така, як усі.

— Ти можеш добути зі своєї сумки все, що побажаєш? — спитав Пітер.

— Все.

— І навіть слона?

— Дивись уважно, — сказала Сіра Шкурка. Вона глибоко занурилась у сумку, зробила могутній рух — і з’явився слон. Запаморочений, він, хитаючись, ходив навколо, тяжко дихав і нарешті прихилився до дерева.

— Що трапилось? — бубонів він. — Де я? В мене запаморочення.

— Ти в Австралії,— сказала Сіра Шкурка.

— Що?! — скрикнув слон. — Ніякої Австралії! Це ж протилежна сторона світу. Поверніть мене негайно додому.

— Візьми себе в руки, — наказала Сіра Шкурка. — Ти втратив гідність. Що б сказала твоя мати, якби вона тебе зараз побачила?

— Вона б здивувалася, що я тут, — сказав слон. — Я ніколи нікуди не йду, не попередивши її. Ви ж знаєте, як матері хвилюються. А я оце збираю банани в африканському лісі…

— В африканських лісах банани не ростуть, — поправив його Пітер.

Слон набрав повні груди повітря. Він був єдиною дитиною в сім’ї, і йому дозволяли пізно лягати спати. Але щоб йому суперечили… О боже!

— Що ти про це знаєш? — допитувався він. — Хіба ти був там колись? — Він уже не спирався на дерево, а твердо стояв на ногах.

— Ні, не був, — сказав Пітер, шкодуючи, що встряв у розмову.

— Так-от! — вигукнув слон. — Я саме їв банани, коли побачив, як величезна волохата лапа схопила мене за ногу кігтями.

Сіра Шкурка підняла лапку і похмуро подивилася на неї.

— Оригінальний опис, — пробурмотіла вона.

— Я пручався, — казав далі слон, — проте не встиг навіть сказати: «Здаюсь» — як мене потягли по стінці сумки, підбитої хутром, і я опинився тут. Куди котиться наш світ, хотів би я знати? Мене завжди поважали. Верніть мене негайно додому!

— Досить розумне прохання, — прокоментувала Сіра Шкурка. Вона простягла лапку, вхопила слона за ногу і щосили смикнула. Слон впав сторчма в її сумку і зник там.

— Сподіваюсь, це для тебе було уроком, — сказала вона, звертаючись до Пітера. — Якби ти попросив мене витягти лева з сумки, він би вже давно нас з’їв. З чарівними сумками — кепські жарти!

Пітер засмутився.

— Не треба навіть думати про таке! — вигукнув він. — Сама думка про лева, який з’являється з твоєї сумки, може спричинити його появу. Вкрай небезпечно мати таку сумку.

— Аж ніяк ні,— сказала Сіра Шкурка. — Ніщо не з’являється з моєї сумки, доки я сама не дістану. Годі знайти надійніший пристрій, ніж оцей. А тепер ти розкажи історію свого життя.

Пітер розповів їй про горбаня Мика, про те, як він об’їжджає диких коней, повідомив, що шукає прекрасну принцесу, розказав про Місячне Сяйво і про те, як гарно на ньому скакати наввипередки з бурею.

— Для свого віку ти чудово оповідаєш. Це треба якось використати. З тебе вийде вправний погонич.

— Чому саме погонич?

— А чим це погано?

— Тим, що погоничі не заробляють собі на хліб, розповідаючи історії.

— Твоя правда! — сказала вона. — Але уяви, яким щасливим має почуватися погонич, який вміє розповідати історії так, як ти. Набагато краще бути щасливим погоничем, ніж кимось іншим, але сумним.

— А й справді,— сказав Пітер, який над цим ніколи раніше не замислювався, — я міг би бути погоничем, щасливим погоничем, та насамперед треба знайти прекрасну принцесу.

— Тоді рушаймо! — сказала Сіра Шкурка. — А то втрачаємо час на балаканину.

— Хіба й ти рушаєш зі мною? — запитав Пітер здивовано.

— Звичайно, — сказала Сіра Шкурка. — Ти дав мені чарівну пелюстку, і тепер ми любимо одне одного. Я твій друг на все життя. Лови Місячне Сяйво — й нумо вперед!

Пітер пішов по свого капелюха, якого лишив під каменем, та не знайшов його. Це був старий повстяний капелюх, якого він дуже любив. Зате на тому місці лежав інший розкішний капелюх — синього кольору з плюмажем із пір’ячка страуса і через те схожий на ті, які носять принци.

— Це капелюх принца! — вигукнула Сіра Шкурка. — Але ж тут немає принців.

Пітер приміряв капелюха.

— Знаєш, — сказав він, — цей капелюх наче шили для мене. Я дав тобі чарівну пелюсточку і зробив тебе щасливішою. А коли сам віддаєш любов, то обов’язково отримаєш щось навзаєм. Думаю, цей капелюх — щось на зразок винагороди мені.

— І я так вважаю, — сказала Сіра Шкурка.