Шепіт на вітрі

Розділ 9 Битва з велетенськими котами

Тієї ночі друзі спали під деревом скраю Недремного лісу. Наступного ранку вони прокинулися на світанку, згорнули спальні мішки, які Сіра Шкурка закинула в свою сумку, і сіли снідати на березі річки. Повз них над річкою до далеких лісових водойм летіли чорні качки. Іноді чирок або дика качка проносилися так близько, що чути було шурхіт їхніх крил.

— Я б хотіла тут жити, — мовила Сіра Шкурка.

— Я теж, — сказав Пітер.

Старе дерево, під яким вони сиділи, раптом зашепотіло, неначе вітер прошурхотів його листям. Пітер підняв голову і прислухався. Він пильно дивився на листя, що ворушилося, чекаючи, поки можна буде розібрати слова.

— Послухай, — звернувся він до Сірої Шкурки. — Мені здається, що дерево хоче нам щось сказати.

Сіра Шкурка подивилася вгору і завмерла в чеканні.

Шепіт ставав дедалі голоснішим.

— Недремний ліс — жорстоке місце. Тут кожна травинка прислухається і вичікує,— промовляло дерево. — Вам здаватиметься, що за вами стежать тисячі очей. Тримайтеся стежки і не звертайте вбік, щоб оглянути річки й водоспади, повз які проходитимете. В центральній долині на вас нападуть велетенські коти — величезні, мов леопарди, і смугасті, мов тигри. Вони верещать, виють і навівають жах. Побийте їх і будь-що дістаньтеся до Останнього пагорба. — Листя перестало шурхотіти. Шепіт ущух, Пітер підвівся і погладив стовбур дерева.

— Можливо, доведеться витратити не один день, аби перейти цей ліс, — сказав він Сірій Шкурці. — Рушаймо.

— Я готова, — мовила кенгуру. Вона зачекала, поки Пітер сяде на Місячне Сяйво, і побігла слідом за ними. Біля річки поні зупинився, щоб напитися води. Розсипаючи бризки, вони поскакали по мілині, потім видерлися на другий берег і рушили вузькою стежкою до лісу.

Друзі опинилися серед високих струнких гумових дерев, що застигли в мовчанні. Зрідка траплялися акації і чорне дерево. Крізь опале листя де-не-де пробивалися дикі квіти, цвів верес. Пітер глибоко вдихав чисте повітря і пустив Місячне Сяйво легким галопом. Сіра Шкурка стрибала поруч з ними.

Вони не зупинялись цілий день, а коли засутеніло, знайшли старе гумове дерево, величезне дупло якого було встелене сухою корою. Під стелею дупла причаїлися вапнисті ластівчині гнізда. В цьому дуплі друзі й заночували. Їх розбудили перші промені сонця.

Наступного дня вони відчули, що подорожувати стало значно важче. Часто стежка губилася в заростях, іноді колоди затуляли їм путь. Вони легко долали ці перешкоди. Місячне Сяйво й Сіра Шкурка розбігалися й перелітали через колоди, мов на крилах. У повітрі Пітер і кенгуру торкалися один одного і разом приземлювалися. Це було чудово.

Незабаром друзі втомилися і Пітер, від якого раніше не чути було будь-яких скарг, почав нарікати на труднощі. Сіра Шкурка також невдоволено бурчала.

— Дуже сумнівно, щоб ми коли-небудь вибралися звідси, — сказала вона.

— Нам ніколи не знайти прекрасної принцеси, — докидав Пітер. — Здається, ми йдемо вже цілу вічність, а замку й сліду немає.

— Єдиний вихід — повернути назад, — наполягала Сіра Шкурка. — Мені набридло це постійне підслуховування і стеження. Краще було б…

Раптом почулося дике виття, від якого кров стигла в жилах. Воно лунало з густого лісу край байраку, куди, звиваючись, вела стежка. То тут, то там чулися жахливі пронизливі крики, їх ставало все більше, і незабаром увесь байрак сповнився таким несамовитим вереском, що Пітер і Сіра Шкурка оніміли від жаху й розгублено дивилися один на одного.

— Напевно, це велетенські коти, — збагнула Сіра Шкурка. — Пам’ятаєш, нам про них розповідало дерево? Буде добре, якщо ми виберемося звідси без бійки.

— Буде добре, якщо ми взагалі виберемося звідси.

Стежка вела їх униз схилом пагорба. Праворуч височів стрімчак, порослий адіантумом і мохом. Ліворуч, унизу під ногами, тяглися густі зарості «колючого Мойсея» та червоного дроку. Крізь чагарник пробивався струмок, який перетинав стежку біля підніжжя пагорба. По той бік долини, на схилі пагорба, порослого рідколіссям, чорним силуетом на тлі неба височіло розлоге обгоріле гумове дерево.

Вони побачили, як повз нього пробіг велетенський кіт, схожий на тигра. Довгими стрибками він мчав навперейми Пітеру і Сірій Шкурці. За ним неслися інші коти. Пітер помітив, як на дні байраку несамовито здригався чагарник, крізь який вузькими стежками продиралися хижаки. Вони зловісно вили. Пітер міцно тримав повід, стримуючи Місячне Сяйво.

— Треба тікати, — сказала Сіра Шкурка. — Вперед! Мене не раз переслідували собаки, але ніколи не думала, що доживу до того, що за мною гнатимуться коти.

— Тільки б вони не роздерли на шматки Місячне Сяйво.

— Дістань Громовика, розмотай його і крути батогом навколо себе. Не підпускай котів до Місячного Сяйва. Тих, хто стрибатиме на нього, бий по спинах. Ну як, ти готовий?

— Готовий, — відповів Пітер. У правій руці хлопець тримав Громовика, у лівій — повід. Він підвівся у стременах, нахилився вперед, і Місячне Сяйво кинувся в галоп. Його грива тріпотіла на вітрі. Він мчав із шаленою швидкістю, насторчивши вуха. Сіра Шкурка не відставала од хлопця. Стрибаючи, вона сягала тієї самої висоти, що й Пітер, а приземлившись, не губила швидкості, а, миттєво відштовхнувшись своїми сильними лапами від землі, знову злітала в повітря.

Місячне Сяйво впевнено скакав стежкою, обминаючи глибокі рівчаки, перестрибуючи баюри.

Спереду на стежку виплигнув смугастий, мов тигр, кіт. З грізним риканням він кинувся на Сіру Шкурку, яка приготувалася відбити цей напад міцними задніми лапами. Вона завдала коту могутнього удару в груди і своїми довгими кігтями відтяла в нього шмат шкури. Кіт заверещав і покотився по землі.

Коти оглушливо вили. Вони вилітали з-за кущів, мов смугасті снаряди. Пітер хльоскав батогом направо й наліво. Шмаття котячої шерсті розліталися навсебіч і, кружляючи в повітрі, опускалися на землю. Від цих ударів коти падали непритомні, а коли приходили до тями, Пітер вже мчав далеко попереду, і вони були безсилі наздогнати його.

Жодному з них не вдавалося дістати Пітера своїми пазурами. Один хижак учепився в сідло й подер штани хлопця. Той вдарив звіра по голові свинцевим руків’ям Громовика, кіт розімкнув кігті і впав непритомний на землю. Інші коти далі атакували друзів з кущів. Вони дряпали Місячне Сяйво по боках, але той мужньо відбивався від них залізними підковами. Коти сторчма злітали вгору, а тоді з диким вереском тікали від поні подалі.

У цей час Сіра Шкурка вела бійку зі страшенно лютим хижаком, який зумів уникнути її міцних лап. Вона схопила кота в залізні обійми і стискала доти, доки той знепритомнів. Тоді вона жбурнула його на землю й поскакала далі.

Друзі наблизилися до струмка, який перетинав стежку, і у високому стрибку пролетіли над ним. Велетенські коти, що причаїлися на березі, стояли на задніх лапах і збиралися вчепитися в Пітера і Сіру Шкурку, але не дотяглися до них — друзі летіли на недосяжній висоті.

Стежка пішла вгору, Пітеру й Сірій Шкурці довелось напружити всі сили, щоб одірватися від котів, які наступали їм на п’яти. Котів ставало дедалі більше, вони насувалися зусебіч, але друзі проносилися повз них так швидко, що хижаки не встигали навіть вистрибувати з-за кущів.

Зараз усе залежало від витримки, а її Пітеру й Сірій Шкурці не бракувало. Верещання переслідувачів стихало вдалині. Пітер пустив Місячне Сяйво риссю, аби поні перевів подих.

— Тепер вони до нас ніколи не посунуть, — мовила Сіра Шкурка, яка почувалася героїнею. Пітер нічого не відповів. Він страшенно втомився, йому хотілося якнайшвидше знайти місце для ночівлі.

Друзі піднялися на верхівку гори, звідки видно було ліс, що простягався довкола. Вони застигли в мовчанні. Перед ними височів Останній пагорб, на гребені якого росло червоне гумове дерево. Здавалося, сукуватий стовбур зігнувся під тягарем старих покручених віт. Ті віти тягнулися в небо, щоб увібрати в себе сонце та дощ і віддати їх дереву, часткою якого були.

Пітер і Сіра Шкурка кинулися до дерева. Поні легким галопом виїхав на зарослу травою галявину, Пітер зіскочив на землю. Слідом за ним з’явилася Сіра Шкурка. Дерево, про яке абориген сказав південному вітрові, що воно старе як світ, стояло непорушно. Воно вчепилося в землю своїм могутнім корінням так міцно, що ніякий буревій не зміг би його звалити. Сама присутність цього велета сповнювала друзів неабиякою силою. Тепер для них не було нічого неможливого. Вони твердо знали, що знайдуть прекрасну принцесу.

Друзі зголодніли. Сіра Шкурка дістала із сумки стіл, стільці та страви, гідні принца. Вони сіли їсти і зійшлися на думці, що це найкраща трапеза з усіх, які вони їли досі. Після вечері друзі прибрали начиння в сумку, а Сіра Шкурка витягла звідти два спальних мішки, які вони розгорнули і розстелили так, щоб лягти головами до стовбура дерева. Вони розсідлали Місячне Сяйво і пустили його пастися у високу траву на галявині.

Друзі лежали й чекали, поки зійде місяць. Південний вітер обіцяв, що в його світлі Пітер побачить замок прекрасної принцеси.

У східній частині неба замерехтіло слабке сяйво. Воно освітило дерева, які застигли в чеканні срібного фейєрверка, що сповіщав про появу місяця. Жовта ламана смуга з’явилася на обрії. Вона швидко збільшувалася й нарешті перетворилася на золотий диск, що спирався на край землі. В його сяйві окреслилися контури башт і зубчастих стін величного замку.

У них над головою листя червоного гумового дерева почало шелестіти, почувся шепіт. Звуки злилися у низький приємний голос. Дерево казало:

— Пітер, ти бачиш замок прекрасної принцеси. Твої пошуки наближаються до кінця. На тебе чекає ще багато труднощів, але ти сміливий хлопець і любиш людей. Чарівна пелюстка завжди тебе захищатиме і даватиме тобі силу для досягнення високих цілей. Вона змінила життя тих людей, з якими ти зустрічався під час подорожі, і, хоч деякі з них були жорстокі й лихі, тепер вони допомагатимуть людям, яких зустрічатимуть на своєму шляху, і ніколи їх не кривдитимуть.

Завтра в тебе багато справ, але до замку вже недалеко. Дикі істоти не нападатимуть на вас. Шукай можливості зустрітися з прекрасною принцесою. А зараз спи. Ніхто й ніщо не турбуватиме тебе в затінку моїх віт.

Дерево махнуло гілкою й привітно торкнулося Пітера своїм листям.

Хлопцю дуже сподобалося це дерево.

— Чула, що воно казало? — прошепотів він Сірій Шкурці.— Ще й торкнулося мене листячком. Це чудово!

— Здається, то воістину друг, — промовила кенгуру, засинаючи.

Коли друзі спали, дерево накрило їх своєю затишною тінню. А коли стемніло, одяг Пітера змінився. Тепер це було вбрання принца, та й сам Пітер уві сні мав вигляд справжнього принца.