Шепіт на вітрі

Розділ 16 Змагання з брехні

Наступного дня до Великого залу з усіх куточків королівства почав з’їжджатися народ: фермери й садівники, скотарі й золотошукачі. Прибув навіть сам генеральний директор компанії «Олово, мідь, цинк, свинець, золото, нафта» з дружиною й дітьми. Король підлещувався до впливового прибульця, бо покладав на нього великі надії, сподіваючись, що той знайде нафту в його володіннях. Тому й запросив генерального директора сісти з родиною в першому ряді.

Генеральний директор і сам був непоганим брехуном.

— Я маю намір запозичити кілька ідей з ваших оповідей, ваша величносте, — заявив він королю.

— Хіба я можу вас чогось навчити? — скромно промовив король. — Я лише аматор, у мене немає вашого досвіду. Але запевняю вас, хоч кого б вони виставили проти мене, — він кивнув у бік Пітера і Сірої Шкурки, які разом із горбанем Миком заходили до залу, — я все одно виграю.

Лована в цей час сиділа поруч з королевою на одному з тронів, розставлених по залу спеціально для членів королівської родини.

Король розмовляв з баньїпом, який був страшенно задоволений тим, що його хитрість зіграла свою роль і друзі пройшли до замку. Баньїп умостився на величезній колоді посередині спеціально збудованого подіуму. Поруч був трон, призначений для короля і прикрашений такою кількістю діамантів, що їхнє сяяння сліпило очі. Горбань Мик піднявся на подіум і сів на колоду поряд із банкіром, який переглядав якісь папери. Пітер улаштувався на стільці ліворуч від королівського трону.

Незабаром з’явився король і сів на троні. Він розправив своє вбрання, щільніше насунув корону на голову і прибрав урочистого вигляду.

— Вам зручно, ваша величносте? — запитав горбань Мик.

— Дуже, — мовив король. — У мене завжди краще працює фантазія, коли я сиджу на підвищенні, тому під час змагань я волію сидіти на троні.

Баньїп розгорнув пергаментний документ у палітурці з червоної шкіри й урочисто проголосив, відкриваючи турнір:

— Згідно з правилами, ви можете розповідати побрехеньки, сидячи на троні або на звичайному стільці. Ви можете брехати, сидячи верхи на коні чи якійсь іншій тварині. Можна брехати, наближаючись до судді, тобто до мене, але не віддаляючись від нього, бо я сприйматиму це як образу. Ви можете брехати…

— Досить, — роздратовано урвав його король. — Прейдімо до змагання. Я чудово знаю правила, адже сам їх писав.

— Це ви вже брешете, ваша величносте? — запитав горбань Мик, який вважав короля за дуже слабкого супротивника. Він не сумнівався в тому, що виграє в нього з першої спроби, не вдаючись навіть до хитромудрої брехні, а відбувшись лише простенькою небилицею чи звичайною нісенітницею.

— Ні, я ще не починав, — відказав король.

— Тихо! — заревів баньїп.

Публіка розсілася по місцях. Усі вболівали за горбаня Мика, сподіваючись, що він виграє в короля, бо любили Ловану й хотіли, щоб вона одружилася з Пітером.

— Отже, розпочинаємо. Король оповість свою першу брехливу історію. За побрехеньку я даватиму одне очко, потім додаватиму по одному за кожну мовлену неправду і, нарешті, десять очок — за особливо вдалу брехню.

Король відкашлявся й почав.

— Замолоду я добре заробляв тим, що збував на півдні стволи покинутих шахт для будівництва колодязів.

— Давно це було? — запитав баньїп.

— Багато років до мого народження, — відповів король.

— Чудовий вступ до брехливої оповіді. Такого я ще не чув, — сказав баньїп. — Брешіть далі.

— Ця робота потребувала великої спритності,— повів далі король. — Я мав бути гранично чесний і мати глибокі знання з математики.

— Чому?

— Треба було додавати, множити, віднімати.

— Розумію, але я хочу знати, скільки ви брали за колодязь.

— Сто доларів, — сказав король.

— Лише одне очко, — мовив баньїп.

— Чотириста доларів.

— Це краще, ще одне очко.

— Колодязі я вантажив на фургони, запряжені волами, — проводив далі король. — Вони тягли їх до Мельбурна, їм було дуже важко.

— Скільки у вас було волів?

— Двісті двадцять.

— Багато, — мовив баньїп.

— Так. Крізь ланцюг, що зв’язував волів, я просмикнув телефонний дріт від фургона до візника, якого спеціально найняв. Коли треба було зупинитися, я дзвонив візникові по телефону з фургона і він зупиняв першу зв’язку. Інші воли, коли відпускався ланцюг, теж зупинялись. Задні воли зупинялися лише через півгодини після передніх. Зупинитися негайно було неможливо. Ця система спрацьовувала досить добре, але одного разу я не зміг додзвонитися до візника, а коли, нарешті, додзвонився, воли встигли пройти десять миль.

— На мою думку, за таких умов подорожі це значна відстань, — сказав баньїп. — Кажіть далі.

— Щоранку, коли ми вирушали в путь, виникало безліч проблем, — розповідав король. — Спочатку рушали передні воли, через півгодини, коли натягувався ланцюг, стартували задні. Ми втрачали так багато часу на старти й зупинки, що я дістався Мельбурна тільки через шість місяців. Мені пощастило продати один шахтний ствол чоловікові, який хотів мати на своєму подвір’ї колодязь. І колодязь вийшов дуже гарний. Але я кинув цю справу, бо вона себе не виправдовувала.

— Це все? — запитав баньїп.

— Так.

— Чудова брехня, і найнеймовірнішим є те, що ви везли стволи на фургонах, тимчасом як могли відправити їх залізницею.

— Тоді ще не було поїздів.

— Зрозуміло. А тепер послухаймо горбаня Мика.

Старий підвівся й почав свою розповідь:

— Якось на фургоні, запряженому волами, я віз з Бурка п’ять тонн олов’яних свищиків.

— Добрий початок, — мовив баньїп, записуючи щось у своєму нотатнику.

— А куди ви їх везли? — запитав Пітер.

— Нікуди, — сказав горбань Мик.

— Але ж ви повинні були їх кудись везти, — вставив король.

— Я нікуди їх не віз, — мовив горбань Мик. — Якби я їх куди-небудь віз, я врешті-решт їх привіз би і тоді вони перестали б мені належати. А оскільки я нікуди їх не віз, то вони завжди були зі мною.

— А яка з них користь? — запитав Пітер.

— Жодної,— відповів горбань Мик. — Хоча їх можна було б використовувати як дарунки.

— Здається, ви брешете, — сказав баньїп.

— Саме цього від мене й чекають, еге ж? — запитав старий.

Баньїп розгубився.

— Звичайно, — поквапився відповісти він. — Я забув. Поки що у вашій розповіді не було ані слова правди. Кажіть далі.

— Налетів вітер, — вів далі горбань Мик. — Дерева гнулися, знялася курява.

— Це схоже на правду, — перервав його баньїп. — Свіжий вітер завжди хитає дерева і здіймає куряву. Боюсь, що я змушений буду зняти десять очок. Не забувайте, що ви повинні брехати весь час.

— Мені слід було сказати, що налетів вітер, але не здійняв куряви і жоден листочок не ворухнувся на деревах, — вніс поправку горбань Мик. — В імлі годі було щось побачити на відстані витягнутої руки. Вітер віяв у протилежних напрямках, і його потоки, зіткнувшись, застигли у смертельному двобої. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Ні,— відповів баньїп.

— На це я й сподівався, — мовив горбань Мик.

— Уявіть собі двох биків, що уперлися головами один в одного і стоять нерухомо, — пояснив Пітер.

— Правильно, — сказав старий.

Баньїп розгнівався. Він суворо глянув на Пітера.

— Я суддя цього змагання. До чого тут бики? В його історії про це не йдеться. Говоріть, прошу! — звернувся він до горбаня Мика.

— Я вибився із сил, підганяючи волів, які вгрузли в пісок, коли видирались на пагорб, — вів далі старий. — Це була важка робота. Воли торкалися головою колін, я зігнувся двічі, хльоскав батогом і кричав: «Гей-но, гей!» І раптом почув гарну музику. Я сперся на батіг і прислухався. Лунала п’ята симфонія Бетховена. Річ у тім, що олов’яні свищики були в пачках. Мотуззя, яким вони були зв’язані, перекрило деякі отвори, решта отворів залишалася відкритою. Від кожного струсу фургона одні отвори на свищиках відкривалися, інші закривалися. І трапилося так, що вони закривалися й відкривалися у такому порядку, що шалений вітер, дмухаючи в свищики, викликав звучання музичного шедевра. Скажу чесно, мене це вразило.

— Мене це теж дивує,— мовив король похмуро.

Баньїп заглибився у підрахунки, які робив у своєму записнику, подивився на стелю, постукав олівцем по зубах. На одній із сторінок записника він намалював кінську голову, закреслив її й промовив:

— Враховуючи правила змагань, зазначені в третьому Розділі меморандуму, і зміст подальших посилань, я оголошую переможцем горбаня Мика.

Люди зааплодували і закричали: «Ура!»

Якась фрейліна знепритомніла, не тому, що в цьому була потреба, просто їй подобалося непритомніти на таких змаганнях. Її шляхетна вдача не переносила брехні.

Король лютував. Він скочив з трону, поли його плаща розлетілися, мов крила. Він затримався на сходах, що вели до трону, і сердито вигукнув:

— Я обурений результатом змагань! Тепер ніхто не віритиме видатним брехунам. Я змушений буду вибачатись перед директором компанії «Олово, мідь, цинк, свинець, золото» за те, що ми не виправдали його сподівань на інтелектуальну гру.

— Дуже прошу вас, не робіть сцен, — сказав генеральний директор, написав щось на клаптику паперу й віддав його королю. «Завжди будемо раді прийняти вас членом нашої Ради директорів». Настрій короля після того, як він прочитав цю записку, значно поліпшився, але лють його не вгамувалась.

— Нічого, залишилося ще два завдання і є можливість перевірити, на що здатний цей самозванець, який удає із себе принца. Нехай приведе сюди Вогнекса, дикого коня з Глибоких гір, осідланого, загнузданого і об’їждженого. Лише тоді він зможе взятися за виконання останнього завдання, — сказав король і попрямував до виходу.

За ним рушила королева. Надворі трапилася прикра подія — королева наступила підбором на свій шлейф і одірвала облямівку. Якась фрейліна кинулася закріпляти її шпилькою. Королю довелося стояти й чекати на королеву, зберігаючи почуття власної гідності, що насилу вдавалося йому після поразки в змаганні з брехні.

Пітер провів принцесу Ловану до її покою. Вони йшли під руку довгими коридорами замку й віталися з людьми, яких зустрічали по дорозі. Обоє привітно вклонялися. Пітер піднімав свого капелюха з пером, а принцеса ласкаво всміхалася. Потім ті, до кого вона всміхалася, говорили:

— Це було так прекрасно, як спів лісових пташок.