Сині двері зліва

Невже?

— У мене є чай, — винувато промовив наш головний герой. — Чаю? Вино кудись поділося, — збрехав він, адже того вина в цій квартирі зроду не було.

— Я не хочу чаю.

— A?

— He треба чаю.

— Тоді що?

Валя не відповіла. Вона оглянула кімнату, торкнулась якихось речей і важко зітхнула. Було в ній щось від важкозітхательки.

— Я хочу кохання, — несподівано для нашого головного героя промовила Валя. Вона стояла посеред кімнати, обпершись на комод, у середній шухляді якого покоїлося спіднє нашого головного героя. Вона стояла вся бліда й нерухома, і нестримна сила спокуси утримувала її позиції у кровопролитному двобої з безмірно владною силою покірливості й невинності.

— Не треба чаю. Я не хочу, — повторила Валя і розстебнула верхній ґудзик своєї блакитної й ніжно-мереживної сукні.

— А? — відкрив рота наш головний герой і почав гарячково згадувати, чи не пахне у нього під пахвами.

— Я хочу, щоб у тебе пахло під пахвами, — сказала Валя.

— Я навіть не знаю, — розгублено зашепотів наш головний герой, безглуздо нахиляючи голову до пахв.

Далі все відбувалося, немов у лихоманці. Принаймні, наступного дня наш головний герой згадував це саме так. Валя зробила крок назустріч і розстебнула другий ґудзик. Потім третій. Смикнула полотняну мотузочку, і світ разом із нашим головним героєм побачили дві округлі, ідеальної форми, немов накачані гелієм, кулі. Ні, не кулі, диньки. Господи, який несмак — диньки! Це ж треба! Які диньки? Ні, не диньки. Грудки. Ні, не грудки — груди. З охайними, як двадцятип'ятикопієчна монетка, сосками.

— Я хочу, щоб ти сьогодні мене слухався, — сказала Валя, сміливо перейшовши на «ти», і схопила руку нашого головного героя. Якимсь напрочуд вправним рухом свого тіла вона скинула сукню, а руку нашого онімілого головного героя поклала собі трохи нижче живота, туди, де починалася інтимна поросль. Шкіра її тіла виявилась засмаглою (на відміну від обличчя) — очевидно, без солярію не обійшлося. Але такий контраст нашому головному герою навіть подобався. В цьому була саме та еротичність, у неправильному, якої так часто не вистачає.

— Як тобі? — запитала Валя неприродним голосом.

— Тепло, — пискнув наш головний герой і середнім пальцем увійшов туди, де вологе прибирання зазвичай не потрібне.

— Тепер цілуй мене там.

— Там? — здивувався наш головний герой.

— Там.

Варто зазначити (вибачте, що перериваю таку пікантну сцену своїми балачками), наш головний герой до такої делікатної справи, як цілування дражливих місць, ставився з деяким побоюванням. Він вважав, що це можуть собі дозволити хіба дуже близькі люди. Хоч як наш головний герой не бажав Валентини Казимирівни, дуже близьким він із нею все-таки не був. І от зараз, коли вона попросила його цілувати її там (там-тара-рам!), він неабияк розгубився. Що робити далі, наш головний герой не знав. Тобто яке рішення прийняти. На яку сторону схилитися. Але Валя, побачивши його занепокоєння, заспокоїла нашого головного героя, сказавши:

— Ви ж хотіли перетворитися на казкового ельфа та пити мій солодкий нектар? Це смачно.

Смачно? Ну що ж… Він став на коліна (немов суцільна вада, соціальна провина) і взявся обережно цілувати. Запах, який оточував голову нашого головного героя, зводив його з розуму. Так пахнуть мигдальні тістечка та еротичні сни, так пахне непорочна ніжність, що просочується крізь мускус і мерзенність, крізь сморід та смерть. Значить, от як воно пахне, подумав наш головний герой і вмочив свого язика у терпку й трохи солонувату невагомість. Йому це сподобалося. Так само, як сподобалося і відчуття страху, яке все більше і більше поглинало його разом із таким потужним відчуттям відчайдушності, такої собі десперади. Нарешті наш головний герой зрозумів, що це чимось схоже на безрозсудний політ, на затяжний стрибок, він відчув себе японським богом вітру з грузинським прізвищем. Він відчув себе… чоловіком?

— Тобі подобається? — запитала Валя.

Йому подобалось.

— Мені подобається, — мугикнув він.

— Не відволікайся, — простогнала Валя, обпершись однією рукою на комод, у нижній шухляді якого зберігалися різні необхідні речі, а другою — міцно притиснувши голову нашого головного героя до сокровенного свята, яке завжди з тобою.

Все це тривало не більше п'яти хвилин, після чого Валя взяла нашого головного героя за підборіддя й підтягнула до свого обличчя.

— Давай на диван.

— На диван, — покірливо, немов Валя в їхню першу зустріч, повторив наш головний герой.

Перемістившись у горизонтальне положення, Валя зняла з нашого головного героя штани і те, що було під ними.

— Тільки повільно.

— Повільно, — повторив наш головний герой.

— Молодець.

Цієї миті одна неприємна приказка голкою ковзнула в його голові: кортік-дєвок-портіть. Ковзнула і відійшла. Тоді наш головний герой зміг зм'якнути і віддатися лише своєму вірному пегасу інстинктів.

І сонце зійшло, і квіти проросли крізь мертвий виморожений ґрунт, і солов'ї звили свої гнізда під стріхою цього будинку, й ангели співали чистими голосами, і божественне орання увінчалося солодкими плодами, і херувими насолоджувалися смоківницею та п'янким виноградом. Кімнату осяяло чисте, немов сік незайманих німф, світло насолоди та всепоглинаючого безумства. І ніч була довгою — найдовшою в цьому році, і блаженство було безкінечним, немов гумор Господа Бога, і люди по всій планеті витанцьовували кадриль, від чого голови їхні світліли, а чересла ставали легкими, немов пір'я тих ангелів, що співали чистими голосами.

А коли ніч підійшла до свого вивершення, Валя поцілувала нашого ледь притомного головного героя у чоло, вдяглася і вискочила з квартири номер два, вхідні двері якої були оббиті синім дерматином.

Наш головний герой лежав на своєму не до кінця зручному дивані, і він, диван, здавався йому зараз просто царевим ложем.

У голові щасливого коханця не було жодних думок, крім однієї сонної і сп'янілої звивини: невже?

З цим виснаженим «невже?» наш головний герой і заснув.

А вранці, точніше, майже вдень, а саме о дванадцятій годині вісімнадцять хвилин, він прокинувся з однією навіженою думкою. Точніше, спочатку наш головний герой майже прокинувся, хвилин п'ять ніжився у хиткому маренні спогадів про нічне безумство, але о дванадцятій вісімнадцять він був раптово розбитий думкою, яка своєю незглибимою навіженістю поцілила його в саме, як то кажуть, серце. Вночі, тобто майже вранці, коли пішла Валя, наш головний герой не надав значення тому, куди саме вона пішла. Він тоді взагалі нічому не надавав значення, крім свого щастя та жахливої втоми, які, переплітаючись, навалилися на нього, немов борці греко-римської боротьби навалюються один на одного. Але зараз, згадавши, що Валя пішла не куди-небудь, а саме до своєї лікарні, де на неї чекали ці монстри, вбивці у халатах, а також коньяк і танці, оргії і бог його знає що ще, нашому головному герою так зсудомило праве плече, що він пустив сльозу. Від чого конкретно була пущена ця сльоза — до кінця так і не зрозуміло: від болю фізичного чи болю душевного. Ех.

Картини, які вирували, немов хвилі Амуру, в голові нашого головного героя, зривали ту саму голову з петель. Невже це була саме така оргія, яку наш головний герой колись бачив на відеокасеті свого двоюрідного брата, невже якийсь Василенко або Василь Кирилович могли робити з його (ЙОГО!) Валею ті самі речі, які він робив цієї ночі, невже вона могла дозволити комусь іще цілувати своє прекрасне тіло й торкатися його брудними пальцями з траурною каймою під нитями? Як? А головне — навіщо? І якщо Валя дозволяє їм таке робити з собою, значить, така вона, ця Валя. Така… нечиста, чи що? Сука, проститутка. Гурія!

Але ж він любить її. Ну добре, не любить. Просто закохався. Одружитися хотів. І хоче. Хоче-хоче! А вона так. Ніж у спину.

А, може, оргія була назвою чогось іншого? Не оргії зовсім, а, наприклад, спільного й одночасного читання вірщів. Або так називалася якась інтелектуально-розважальна гра? І ніяка Валя не така, і зовсім вона не гурія. І ніякий Василенко з брудними нігтями не торкався і ніколи не торкнеться її тіла…

Так чи інакше, але… але як же ж важко…

Насилу піднявшись з дивана, наш головний герой почалапав, наче комодський варан, до ванної. Скрізь, по всій квартирі, відчувався запах жінки. Навіть у ванній. Добряче вмившись і втамувавши спрагу гнилісною водопровідною водою, наш головний герой вийшов на холодний, немов сніг, балкон і вдихнув пригорщу холодного, немов крига, повітря. Стало легше. За кілька хвилин він заварив собі кави, яку випив ледь не миттєво, затим знову заварив, і, вже сидячи на кухні, стиха попиваючи гарячу і гірку та вдивляючись крізь вікно у засніжений спокій, наш головний герой нарешті зміг зібратися з думками, розкласти все по поличках і зробити висновки. Сказати, що останні були втішними, не можна, але й вішатися приводу не було. Навряд чи він тепер працюватиме в ОХМАТДИТІ, і навряд чи він женитиметься на Валі. Постійно доводиться очікувати удару від Рити Львівни, Ніколай загуляв, а Іван Іванович — схиблений на своїй ледве не святій матінці і ладен будь-чого наговорити, аби наш головний герой повірив у можливість одруження. Корф, яка спочатку мала бути наставницею і взяти шефство над нашим головним героєм, грає в ідіотську гру, відому лише їй одній. А він… а він залишається жити у квартирі свого найлютішого ворога. В нього закінчуються гроші (власне, їх майже і не було), перспектив працевлаштування — нуль, і лише Цуцик безцеремонно треться об його ногу.

- Їсти хочеш? Давай я тобі молочка наллю. А де ж ти був усю ніч? Спав? Нічого не чув? Точно? Дивись мені. Ти ще маленький.

Наш головний герой налив молочка, і зголоднілий Цуцик накинувся на нього, немов вовк на свої ноги, які, як відомо, його годують.