Сині двері зліва

Життя прекрасне

Сонце, немов білий карлик з великими очима, зазирнуло до кімнати, і наш головний герой прокинувся. Сонце було скрізь. Яскраве до неможливості грудневе сонце. Воно осяювало всі закомірки у квартирі номер два на вулиці Чорновола, ЗО, де перебував наш головний герой уже не перший день. І навіть не другий.

З обважнілою головою він підвівся з дивана, підійшов до вікна й відчинив кватирку. З вулиці долинав гомін школярів, що поспішали за свої обмальовані непристойностями парти, і нерозбірливий гуркіт вантажівок. Поверхом вище трусили килимки.

На годиннику вже десять хвилин як було десять. Так довго наш головний герой спав хіба в останні дні армії.

«Які справи у мене сьогодні?» — задавав собі питання наш головний герой.

Враховуючи те, що писати віршик він відмовився, справ не було ніяких. Але кудись подітися йому хотілося страшенно. В його варіанті це означало — втекти з квартири. Наш головний герой боявся, що мстива рука Рити Львівни, мстива і довга, наче жердина, яка підпирає виноград або сливу, така довга, що тисячу разів могла б оперезати земну кулю по екватору… так-от, він боявся, що ця рука дістане його сьогодні, дістане і почне тероризувати, волочитиме його уздовж неприємних тем для розмови й теліпатиме у різні сторони, немов свиня ганчірку, а він тільки і встигатиме, як відбивати найболючіші з ударів, проте сотні дріб'язкових насмішок, немов шрапнельна начинка, вражатимуть його в різні незахищені місця.

Він снідав швидко. Снідав тим, що зміг знайти. Третій день він майже не їв, а якщо і їв, то всілякий непотріб, від якого шлунок не збирався бути в особливому гуморі. Чомусь пригадалися оладки карлиці Рими, і стало так сумно, так тужливо і безперспективно, що нашому головному герою захотілося до мами. Тепер йому було неважко зрозуміти Івана Івановича, який так прагнув дістатися до своєї матінки. Мабуть, таки вона дуже смачно готувала, напевно ж у неї була стерильна чистота, що не передбачала цього безкінечного балагану та ідіотизму, які чорним, немов негр уночі, смерчем кружляли навколо. І, безперечно ж, у неї були відсутні, як відсутнє серцебиття у триденного покійника, всі ці інтриги та підступи. Тож здавалось закономірним, що він, приємний та добродушний Іван Іванович, страждав уже не перший рік у цьому зміїному кодлі і просився до матінки…

Бідний, бідний Іван Іванович.

Десь об одинадцятій годині наш головний герой вирішив зателефонувати Ніколаю. Він набрав номер і притис слухавку до вуха. Пі-і-іп, пі-і-іп, пі-і-іп, казала слухавка, але Ніколай так і не з'явився, тому наш головний герой не почув його збудженого та веселого голосу. Він уже збирався покласти слухавку, як гудки припинили своє жалісливе скавчання і почулося ледь вловиме шипіння.

— Алло! Алло! — закричав наш головний герой, розуміючи, що хтось таки зняв слухавку. — Алло! — повторив він.

— Алло, — сухо й обережно промовив хтось, і нашому головному герою здалося, що цей хтось, очевидно, був не Ніколаєм, а кимось кардинально іншим. Так кардинально, як бував свого часу тільки Рішельє.

— Це не Ніколай, — якесь розчарування промайнуло в голосі нашого головного героя. — Ви ж не Ніколай?

— Сусід! — раптом прокричало зі слухавки щось, і це щось виявилося Римою.

— Римо? — здивувався наш головний герой. — Ви? Чому ви?

— А чому ти? — справедливо закинула Рима. Ї ї питання можна було б перефразувати по іншому. Наприклад, «навіщо ти».

— Я… Ніколай. Ми тут… розмова у нас.

— А, — з байдужістю протягнула Рима. — Ми з Ніколаєм гульбенили всю ніч, а зараз він на виклик поїхав. Щось десь прорвало, і там без його порад не розібратися.

— Ясно, — промовив наш головний герой, і йому стало незручно, соромно й навіть образливо. Він відчув присмак якоїсь зради. Настільки якоїсь, що її неможливо було б навіть пояснити.

— Слухай, сусід, ти, цейво, я до тебе заходила вчора ввечері, а тебе не було. Я хотіла тобі коє-шо пояснити. Ти на мене не ображайся. Мені абсолютно пофіг, розумієш, пофіг. Це не я, це все мамка. То вони щось затівають, а на мене зла не тримай. Ти мені потрібен, як пень колоді.

— Ніколай? — чомусь запитав наш головний герой. Певно, фразеологізм такого плану, як її останнє речення, органічно звучав би з уст Ніколая. Все це певним чином наштовхувало на роздуми.

— Слухай, сусід, я завжди думала, що ти нормальний мужик. Тепер же мені здається, що за тобою домік Павлова плаче.

— Хто плаче?

— Який ти нудний, сусід! Давай, пока! А! Ще. Мамку мою не бійся. Вона тебе не битиме. Просто єйний характер такий. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді давай!

І вона щезла, як, бува, щезають рідкісні види метеликів.

«Характер такий, — задумався наш головний герой. — У всіх у вас характери. Один я безхребетний. Як отой метелик».

І він, знесилений, упав на диван.

З'явилось велике бажання знепритомніти, але це йому не вдалося. Бентежні думки стосовно Рити Львівни навіть після втішливих слів Рими не полишали нашого головного героя, і він вирішив, що невеличка прогулянка районом неабияк збільшить шанси його занепокоєнню зменшитися у розмірах, а настрою — піднятися на кілька сходинок.

Як вирішив, так і вчинив. До цього часу сонце вже встигло сховатися у свинцевий накип, що зловісно, немов ядерна катастрофа, нависав над містом. У повітрі стояв незримий і майже нечутний гул. Так гуде зазвичай у голові при високій температурі. Довжелезний затор тягнувся з самого Подолу. Він починався десь на Верхньому Валу, далі тягнувся через усю Глибочицьку, простягав свій гуркотливий та горлатий організм уздовж Чорновола і закінчувався на кільці Севастопольської площі. Це був великий затор, грандіозний. Немов всесвітній потоп або виверження Везувію. Дивним було те, що він утворився в такий, у принципі, незатористий час, між одинадцятою та дванадцятою годинами. Біля кіосків та магазинів нікого не було. Всі стояли у заторі. Лише наш головний герой, втретє у житті піднявши комір, прогулювався вгору по Чорновола.

— Я бичок подніму-у, горькій дим затяну-у, — насвистував він пісеньку шкільної молодості, прийнявши рішення завернути на Андрющенка, де не так докучали безкінечні клаксони та смердючі вихлопні гази. Біля чорного в'їзду на територію дитячої лікарні він побачив кошеня. Це була маленька ангорка.

— Цуцику, — звернувся він до кішечки. — Ти змерз, цуцику?

Але цуцик не відповів, натомість притиснувся до холодної цегляної стіни і притис вуха.

Кошеняті було щонайбільше місяців із чотири. Воно було чисте і перелякане, немов інтелігент, що забрів до хуліганського кварталу. Наш головний герой підняв цуцика та запхав його під пальто.

— Цуцику, — звернувся він до нього. — Ти ж не проти, що я тебе так називаю? Знаєш, я тебе вже люблю.

Від слова «люблю» Цуцик випустив кігтики у светр нашого головного героя і простогнав зворушливе «няув».

— Давай я тебе нагодую, малий.

У кварталі від нашого головного героя маячив один з мережевих супермаркетів. Він швиденько рушив до магазину, а Цуцика лишив у камері схову, щоби той, не дай бог, не втік чи не замерз, як казав дід нашого головного героя, у драбадан. До речі, про діда. «Треба буде про нього подумати», — подумав наш головний герой.

Придбавши молока, дешевого корму для котика та дві пачки курячих пельменів для себе, наш головний герой дістав Цуцика з камери схову і під невдоволеним поглядом охоронця (схожого, за описом Івана Івановича, на того охоронця, якого іменують доктором і який ладью обзиває турою) пішов додому. Проходячи повз віконечко Корф, наш головний герой відвернувся і навіть не глянув у її бік. Він би з великим задоволенням набив Марії Федорівні ще одного синця, тим більше що досвід у цьому він уже мав неабиякий, але це вже було б розцінене як злісне хуліганство, і списати на самозахист навряд чи вийшло б.

У квартирі Цуцик заліз під диван і вилазити звідти навідріз відмовився. Він аргументував свою позицію незвичною атмосферою, а на додачу підтвердив це протяжним шипінням.

— Характер, — припустив наш головний герой, але налив молока у блюдце. — Захочеш — візьмеш, — сказав він Цуцику. — Хоч відігрієшся, і те слава богу.

Сказавши це, наш головний герой увімкнув телевізор. По всіх каналах, окрім національного, йшла реклама. Національний показував передачу про Києво-Печерську лавру. На цьому наш головний герой і заснув. Але не до кінця. До кінця заснути йому не давали думки про діда, який мав бути головним персонажем цього думання і про якого він збирався думати, стоячи в супермаркеті. Дід нашого головного героя був хорошим.

Такі діди насправді рідкість.

В нього були сильні руки і гаряче серце.

Ще давно, до народження нашого головного героя, дід був головою колгоспу. Це був добрий і чесний господар, який за все своє життя ніколи нічого не вкрав і ніколи нікому не заздрив. Дід набив свої руки за довгі роки щотижневих ударів по одній сільській фізіономії. Цю фізіономію звали Ромою. Його батько був циганом, мати — росіянкою, яких спочатку звів концтабір під славним містом Любліном, а потім закохав один в одного фронт, куди вони пішли одразу після звільнення в'язнів цього концтабору Червоною армією. Батька, щоправда, швидко вбили. Свої ж, конокради. А матір загинула трохи пізніше від рук своїх же російських урок. І залишився їхній син сам-один, і кров циганська текла в його жилах, і сонце розігрівало її, і кочував Рома від села до села, аж поки не забрів до Чернігівської області, де закохався у славну україночку Галю, й народилося у них двоє не дуже гарних, але цілком здорових діточок. Так уже любив Роман свою Галю, що аж завидки брали односільчан, але разом з тим був у ньому стрижень кочовий, що тягнув його до безкінечного циганського танку по степах та луках. Він стримував ту свою кров горілкою. Як напивався, одразу забігав до хати та лупив з горя свою Галю. Тільки та була мудрою жінкою, все розуміла і пробачала Романові його жорстоку вдачу. Але сам Роман собі не пробачав, йому неодмінно треба було покарати себе, і тоді він ішов по селу та чіплявся до людей, аби ті, добрі люди, надавали йому по пиці. Коли ж він отримував бажане, то весь у синцях приходив додому, брав баян, стілець, виходив на вулицю, сідав під старезною, немов літочислення, вільхою і починав грати. Довго грав, міг і до ночі, і до ранку грати. І ніхто не наважувався йому заборонити це, бо тоді робився Роман сильнішим за дуб і страшнішим за самого нечистого — всіх умент розкидував і знову сідав розтягувати міха баяна.

Але набридло йому бути битим кожним зустрічним. Якщо отримувати, то від людини знаної, яку поважають. І став він до діда нашого головного героя ходити. Прийде у суботу ввечері, стане на ґанку і кричить:

— Василю! Василю, друже!

Вийде тоді друг до Романа, розмахнеться і як трісне його межи очі — той аж до клумби з незабудками й відлетить.

І так щосуботи. А коли діти підросли, став Роман пити ще частіше. Тож хоча і зняли вже діда нашого головного героя з головування у колгоспі, але приходити до нього Роман не припинив. Чи не щодня ходив він до діда, а той безвідмовно лупив Романа. Саме таким чином і стали в діда дуже сильними руки. Надзвичайна та сила передалася згодом нашому головному герою, разом із дідовими чесністю й порядністю. І хоч як мати не змушувала його часом іти проти власних принципів, він ніколи не міг собі такого дозволити, а якщо і міг, то у дуже маленькій кількості і в дуже незначних випадках, і силу свою застосовував лише у надзвичайних випадках.

…Стоп! Стоп! Тпр-р-р, зальотниє! А тепер повернімося на кілька століть… ну добре, не століть, на певний час. На певний час назад. Що сталося? Жив наш головний герой? Жив. Щось його не влаштовувало? Та, в принципі, все влаштовувало. Щось його гнітило? Померла його кохана. З'їли її свині. Погано. Відлежався, виплакався, місяць минув, третій, але ж все то якось забулося. Звичайно, рубець залишився — з ребро долоні. Далі? Він працював у лікарні, був поважною людиною і, у певних масштабах, відомою особистістю. Мав славу. Добру славу. Сенсу в житті, хоч і був християнином, щоправда, не бачив і ні в що не вірив. Медицина — це вам не іграшки, тут по живому ріжуть. Але головне, що столиця, з усіма її мерами та Ритами Львівнами, нашому головному герою, у принципі, триста років була потрібна, тобто не потрібна вона йому була триста років. Вийшло ж так, що наполягла матінка, наполягли сусіди, дядя Вітя навіть сумку подарував. Дорожню. І поїхав наш головний герой, приїхавши до того, що тепер було б добре, якби він влаштувався працювати у «швидку допомогу». Як там? 03? Ні, здається, вже 103. Неважливо, зрештою. Отож, стане він працювати на «швидкій допомозі», збагатиться досвідом, віддасть чимало сил, енергії, можливо, врятує не одне життя. А далі? Стане він лікарем? А сенсу? Який сенс бути одним з двадцяти восьми тисяч лікарів у цьому місті, якщо можна бути одним-єдиним у своєму селі? Плюс до того бути щасливим, мати господарство, корову, знову ж таки, кроликів. Питання.

Зрозуміло, що сенсу не було ніякого. Сенс — то для теологів і теософів, а життя — воно для людей. Звичайних людей: лікарів, учителів, майстрів там різних, водіїв. Чи існує ціль у їхньому житті? Питання. Отже, якщо немає сенсу жити в столиці, то тим більше його не буде і на батьківщині. Але, припустімо, він би знайшов той смисл. Оно діти — квіти життя. В цьому ракурсі страждання, постійні угноєння компостом, полив, підгортання, врешті-решт, просто необхідні, щоби квіти виросли здоровими і гарними, з духмяним повівом, як і належить квітам…

Але ж хіба не він, не наш головний герой, був найрозумніший і найкращий? Він. І найрозумніший, і найкращий. Значить, потрібна була лише самка, яка б народила йому сина. Ну, можливо, доньку. Неважливо. То яка тоді різниця, хто б йому міг народити? Валя, яку він і не знав, зрештою, чи Свєта, сусідка, онучка дяді Віті? Питання. Та у нього у селі таких валь було хоч греблю гати, як кажуть. Ну, добре, не гати і не греблю. Але чи потрібна вона була йому? Невже всім тим змістом переїзду до столиці була Валя? Невже одна, вибачте, піхва могла зруйнувати весь його затишок, усю теплість та захищеність утроби? І чи не краще було б повернутися назад, до рідної лікарні, й зажити у благополуччі та злагоді? Не краще…

Тепер повернемося назад, перестрибнемо цей певний час і опинимося у шкурі нашого головного героя, який закидає собі досить справедливі питання: а що люди скажуть? Що сказали б його односельці, коли б повернувся наш головний герой, так нічого і не досягти? Так і сказали б: що, зламався? Програв? Алес?

Алес.

А можна ж було б вистояти, видряпатися, прислухатися до матері і… по трупах, по трупах, до найсмачніших грушок, нагору…

— Алло!

— Алєу!

— Ніколай? Я такий радий тебе бачити, Ніколай! Тобто чути, — думки про дідуся перервалися.

— Що робиш?

— Чекаю.

— На кого?

— На щастя.

— На долю, на многая літа, чи як там?

— Ага. Я вам телефонував…

— Да, Рима казала.

— А що, ви з…

— Ох, новенький! Не баба — вогонь! Ну, це вже моє лічне. Вона про тебе розказала. Все розказала. Не бійся, новенький, прорвемося. А за те, що вцідив Львівні, тобі від мене персональне і велике вері гуд та дякую.

— Яблуко? — не дочув наш головний герой.

— Ага, і яблуко теж. Ти молодець. Я тобою пишаюся. Знаєш, ти якщо хочеш, заходь.

— Куди?

— До мене.

— Як до тебе?

— В гості. Я на п'ятнадцятому поверсі живу. Квартира сто дванадцять. Зайдеш?

— Коли?

— Сьогодні. Зараз.

— Зайду, а чого ж?

— Ну, тоді чекаю, наче дівка чаю.

І він зник. Стрімко, немов стріла, що була пущена з лука Амура. Десь так.

За чотирнадцять хвилин наш головний герой встиг збігати до магазину, купити цукерок, пряників і вина. За три хвилини встиг перевдягнутися в ошатний костюм і піднятися ліфтом на п'ятнадцятий поверх. Довго стукати не довелося. Двері одразу відчинила Рима.

— А Ніколашки немає, - винувато промовила вона, стоячи на порозі квартири у синіх, немов Чорне море, шортах і сірій, немов Баренцове море, майці.

— Як немає? — здивувався наш головний герой. — А вино? — І він розчаровано глянув на пляшку кримського «мерло».

— Вино давай, — і мініатюрні ручища Рими потяглися за пляшкою. — «Мерло»? Прям як річка біля села Сінне.

— Чого?

— Нічого. Богодухів знаєш?

— Чув.

— Ну, є там село Сінне і річка Мерло. А це шо? Цукерки? Венеціанська ніч? Собі залиш. Не люблю, — і вона хряпнула дверима, ледь не притиснувши носа нашому головному герою.

— Ей! — і наш головний герой знову застукав у двері.

— Не стукай! — почувся підступний і писклявий голос Рими. — Ніколая терміново викликали.

— То я почекаю.

— У чужій квартирі?

— Ми з Ніколаєм друзі.

— Це ти так думаєш, а я не думаю. Я взагалі тебе не знаю. Прийшов тут.

— Я не тут і не прийшов. Вино віддайте. Це нам з Ніколаєм.

— Ні, це нам з Ніколаєм.

— Рима, це не смішно.

— А як на мене, смішно, — розсміялася Рима і відчинила двері. — Заходь. Пошутіть уже не можна.

— А, — посміхнувся наш головний герой, заходячи до квартири. — 3 вами і не зрозуміло, де жарти, а де не жарти.

Квартира Ніколая була зовсім крихітною. Зрештою, такою ж, як і в нашого головного героя. Розташування квартири було таким самим, але розміром вона здавалася як мінімум удвічі меншою. Коридор прикрашали обідрані шпалери, зі стелі сипалася крейда. Лампочки не було. Сама ж кімната, окрім ліжка, старого столика з різними ніжками та чотирьох телефонів, що стояли на підлозі, нічим іншим оздоблена не була. Ну, хіба ще висів годинник у вигляді дорожнього знаку «Зупинку автотранспорту заборонено». Все.

На кухні пахло помийним відром та хлоркою. На холодильнику був прикріплений магнітом фотографічний знімок якоїсь дівчини.

— Сестра, — відрекомендувала фотографію Рима.

— Дуже приємно.

Сиділи за брудним до неможливості столом, що стояв на кухні під брудним до неможливості вікном.

- І скоро прийде Ніколай? — поцікавився наш головний герой, колупаючи жирну брудоту, що в'їлася в табурет.

— Сказав, що вискочить на годинку.

— Тоді почекаємо.

Минула годинка, а може, й більше. На відміну від квітчастих наліпок, що наш головний герой у дитинстві тримав під обкладинкою шкільного щоденника, розмова не клеїлася.

— Відкривай вино, — запропонувала Рима.

— А Ніколай?

— Та потім ще збігаємо.

Відкрили вино, цукерки. З'явилися спільні теми: роздільне харчування, вітаміни, уринотерапія. Перейшли на Риту Львівну, на мешканців будинку, на продавщиць.

— Тут всі з пиздиком, — пояснила Рима. — У нас не те, що у вашого брата на селі, життя нервне. Розумієш, дуже нервне. Кожен хоче більшого, урвать, як то кажуть.

— У нас уже теж, — зауважив наш головний герой. — Село — вже не те село, яке було ще за мого дитинства. Всі або в Ніжині, або в Києві працюють. Хто на будівництві, хто в охороні. Тлетворное вліяніе Запада. Старі помирають, молоді мають зовсім інші види на життя, телебачення, комп'ютери, знову ж таки.

— А до чого тут комп'ютери?

— Порнографія. Анал, орал, гонзо, знову ж таки бедеесем, різні штучки, бандаж, гей-порно. Все це руйнує, розумієш. Я вже не кажу про бізар або ту кокс ін є ван хол. Страшна річ ці комп'ютери.

— Та, — відмахнулася Рима, — до чого тут порнуха?

— Наркоманів купа, — далі гнув свою лінію наш головний герой, докладаючи до своїх слів біль і гнів. — Вінт, трава, гаш. А цей, як його, фен? То це так, більш-менш інтелігентно, а якщо на чорній? Ширєво там різне? У нас по селах так варять — дай бог кожному… себто навпаки, не дай. Бабусь стареньких, як у дев'яностих, за квартири вбивають!

— А?

— За квартири, тобто за будинки. Або… за пенсії.

— Як за пенсії?

— Ну от, наприклад, ситуація. Жили в нас на краєчку села дві бабки. Матір і донька. Доньці було сімдесят три, матері — дев'яносто п'ять. Якось уночі до них постукали. Донька відчинила, на порозі стояли двоє, один із них одразу вистрелив жінці в черево. На звук виповзла мати — тоді вона ще могла ходити. Ї й вистрелили у голову. Обчистили хату й утікли. Забрали алюмінієвий посуд, триста сімдесят гривень, кип'ятильник, телевізор і щось із ганчір'я: хустки, постіль, килим старий. Так що ви думаєте, Римо, мати вижила! Ї й усього лише відстрелили вухо.

— Усього лише? — гнівно перебила нашого головного героя Рима. — Усього лише відстрелили вухо? Дев'яностотрирічній жінці…

— Дев'яностоп'яти…

— Дев'яностоп'ятирічній жінці відстрелили вухо! — Рима нервово смикала своїм маленьким тілом, і її зморшкувате чоло помітно рухалось.

— Тож і я так думаю. Краще б вони її вбили. Хто ж тепер доглядатиме стареньку? Вона у маразмі була, і все, що могла сказати міліції, так це те, що два козарлюги приходили до них посівати.

— Посіяли, — скрушно зітхнула Рима.

— Ну, а в сусідньому селі так там пацанва винаймає всяких волоцюг, і ті вбивають їхніх бабуль. Переважно душать. Або молотками. А потім ці вдячні виплодки приїжджають на похорон, плачуть і за тиждень ділянки разом із хатами продають фермерам.

— Ужас!

— Не те слово. А одного разу фермер якийсь знайшов під будинком захований скарб. Ще, певно, часів Тимчасового уряду, чи, може, воєнного комунізму… Так вигулькнув нащадок, якийсь циркач з Чернігова, що років із п'ять судився з тим фермером, поки не розкрилося, що це він і винайняв людей, аби ті вбили його бабу з дідом. Отак-от.

Минуло вже більше ніж три години, а Ніколай так і не думав з'являтися. Не виключено, що він про це думав, але враження складалося геть інше. Коротше кажучи, не прийшов Ніколай. Наш головний герой ще порозказував різні сільські страшилки, як-от, наприклад, про мужика, що пив безперестану, буянив, ходив селом, когось навіть підрізав, а потім у дружини його онкологію знайшли, грудь відрізали… І що ви думаєте, мужик залишив записку, мовляв, він тепер став посміховиськом для всього села, дружина в нього з однією цицькою тощо, взяв мотузку, пішов у лісок і повісився. Інша історія була про те, як хлопчика на сільській дискотеці однокласники зґвалтували і він також повісився… Наостанок наш головний герой лишив оповідку про дядька, що напився до білої гарячки і повісив спочатку свого собаку, а потім сам вліз у петлю з троса, до якого відро було прив'язане. Колодязне. Хоч би відро одчепив, варвар. І вже зовсім у якості постскриптуму він розповів про любов свою, Марину, про те, як свині її з'їли… Тільки того, що вона любов його, — не сказав. Це було зайвим.

А Ніколай так і не з'явився. Мобільний його не відповідав. Сутеніло. Алкоголь розпарив мозок, стало гірко і сумно. Невздовзі уже наш головний герой затягнув тужливу пісню, а Рима, не знаючи слів, почала просто підвивати йому. Довго вони вили своїми п'яними голосами. Сиділи, обійнявшись, неначе пупсики, і плакали, плакали.

— Хороший ти, сусід. Славний такий, — сказала Рима нашому головному герою, коли той, так і не дочекавшись Ніколая, стояв у коридорі жалюгідний, немов ялинка після закінчення новорічних свят.

— Та і ти, подружко! — вперше звернувся він до Рими на «ти». — То у вас з Ніколаєм любов?

— Та так. П'ятий рік валандаємося. Йому, либонь, стидно, шо я карлиця, заміж не кличе, та і я не хочу. Мама теж не хочуть. Кажуть, що Ніколай поет, а поети — всі дурачкі.

— Ніколай поет?

— О, ще й який! Він тільки зовні може здатися таким, як то кажуть, циніком, а так він стіхі пише, навіть під гітару співає. Бард.

— Навіть так? Я і не знав.

— Ну, тоді я тобі нічого не казала. Він приховує. Мало хто знає. Кому потрібен сантехнік-поет? Сантехнік має бухати, а Ніколай ні-ні. Дуже рідко. Він хороший, і, мабуть, я його люблю.

— Ого! Любиш?

— Куди я дінусь? Ну все, давай, передавай вітання… хоча кому ти можеш його передати?

— Як кому! — раптом зрадів наш головний герой. — Цуцику.

— Кому?

— Котику. Маленькому. Його Цуциком звати. Підібрав сьогодні. Ангорка, здається, чи помісь якась. Я не дуже на тому знаюся.

— Котик! — заплескала у долоні Рима. — Я хочу глянути на котика!

— Ну ходім, глянеш на Цуцика.

І вони разом спустилися до помешкання нашого головного героя. Коли відкрилися вхідні двері, кошеня одразу ж кинулося зустрічати.

— Диви, а вранці такий зляканий був. Під диваном ховався.

Ще з годину вони вовтузили того Цуцика. Рима, глянувши на котячий корм, сказала, що таке йому їсти ще зарано, і збігала додому за ковбасою. А потім принесла ще борошна, яєць, яблук і напекла нашому головному герою смачнючих оладок, від чого той дуже нервував і бігав по квартирі, шукаючи, чим би таким віддячити Римі.

І вже майже вночі, перед самим сном, коли хміль з голови потроху вивітрився, наш головний герой, перебуваючи у феноменально піднесеному настрої, подумав: життя прекрасне.