Сніданок на снігу

Генеральські тьотки

Він зайшов у великий, просторий кабінет із низкою робочих столів і працівників, мовчазний, непривітний, заклопотаний. Хлопці і дівчата відірвали очі від моніторів і подивилися на літнього завідувача відділу. Він стояв у розстібнутому темно-зеленому пальті, ледве перевів подих, але потім трохи попустив вишневу краватку, розшпилив верхній ґудзик сорочки і подивився на свого заступника, який зайшов за кілька хвилин до нього і саме читав роздруківку біля одного зі столів.

— Слава, де наш похоронний календар?

Сорокарічний коротко стрижений брюнет відірвався від роздруківки, скинув окуляри:

— Я зняв. А що?

— А як ти думаєш?

— Знову? — здивувався Слава.

— Так, Ярославе Дмитровичу, знову.

Слава розсіявся.

— Діставай календар і вішай на стіну — він як ніколи актуальний, — також усміхнувся завідувач відділу.

— І як же це сталося?

— Не питай. Поки ти прохолоджувався у середземноморській відпустці, нам знову підкинули двох чортових відьом, — сказав Ігор Матвійович.

Співробітники заворушилися, почали перешіптуватися й уважно їх слухати.

— Кого? — перепитав Слава.

— Кого-кого — цих чортових генеральських тьоток. Двох лише недавно спровадили — одну на пенсію, а іншу Господь прибрав. Прости, Господи… — перехрестився він. — А тепер знову! Все повернулося на круги своя.

— Значить — це наша доля, — усміхнувся Слава.

— Доля… Зробили з відділу якесь чистилище для тьоток… — ледве стримувався Ігор Матвійович.

Він скинув з себе шарфика, пальто й продовжив:

— Вони ж ні хріна робити не вміють. Хто за них працюватиме? Знову ми? Знову наша молодь? Їх повикидали з інших робіт, бо вже, певно, всіх добряче дістали, а на завершення прислали до нас — помирати! Цей дурдом триває вже двадцять років! Двадцять років я чекаю, коли цих тьоток нам більше не постачатимуть! Кожен директор мені каже, що більше такого не буде, але все одно їх підсаджують! Директори міняються, а з ними і тьотки.

Ярослав Дмитрович його заспокоював і казав, що нічого страшного, переживемо. Співробітники, декілька тридцятилітніх хлопців і двоє дівчат, перезирнулися й почали стежити за Ігорем Матвійовичем. Вони навіть трішки усміхалися, бо історія з «генеральськими тьотками», як їх зневажливо називав завідувач відділу, була його найболючішим місцем і відділ до неї вже звик. Час від часу керівництво прилаштовувало у відділ перебути до пенсії або коханок, або дружин, або вдів чи родичок якихось загадкових генералів-силовиків чи високопосадовців.

Ігор Матвійович покликав Ярослава Дмитровича та ще одного співробітника до себе в кабінет. Поки завідувач відділу бурчав, вішаючи своє пальто в шафу, поки він розчісувався і мостився за своїм столом, Ярослав Дмитрович з іншим співробітником дістали саморобний календар і прикріпили його до стіни — одразу навпроти столу Ігоря Матвійовича. На календарі виставлені роки, починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, під кожним роком декілька рядків, у яких записувалися слова «Білочка», «Клуша», «Духовка», «Бультер’єр», «Дракула», «Я-не-такая-я-жду-трамвая», «Бліда поганка» та інші. Це все були клички «генеральських тьоток», які їм присвоювалися завідувачем та співробітниками поза їхні очі. Напроти кожної клички стояли значки: «в» — вибула, або «†» — померла.

Багатьох із цих генеральських тьоток Ярослав Дмитрович й більшість співробітників не застали. Білочка(†) — померла у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому році, про неї лише відомо, що вона була колишньою утриманкою-коханкою одного з впливових і покійних соратників Щербицького, яка потрапила у відділ моніторингу та обробки даних доживати до пенсійного віку, щоб вийти на пенсію держслужбовцем. Ярослав Дмитрович туманно знав, що це була енергійна, худорлява, шустра жіночка, яка колись була дуже красивою і любила носити одяг гарячо-помаранчевих, рудих кольорів, за що її і прозвали «білочкою». Клуша(в) — вийшла на пенсію в тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому році, але про неї мало що було відомо, ветеранам відділу вона запам’яталася тим, що була трохи забрьоханою, затурканою жіночкою. Так само майже нічого не було відомо про Духовку(в), яка також пішла на пенсію, але в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому році. Духовка дуже любила пекти пиріжки й піцу і постійно всіх пригощала, але користі від неї по роботі не було жодної.

Після них прийшли справжні відьми, одразу дві — Бультер’єр і Дракула. Малоросла, збита, м’язиста жіночка зі скляними очима Бультер’єр(†), яка померла на початку двохтисячних, і бліда, висока, мов баскетболіст, пофарбована в дикий чорний колір із такими ж дико-чорними нафарбованими віями Дракула(в), яка пішла на пенсію у дві тисячі четвертому році, якраз напередодні Помаранчевої революції. Вони одразу створили коаліцію і захотіли скинути керівника відділу з єдиною метою: щоб підрозділ очолила Бультер’єр. Ці жіночки так усіх допікали, хамили колегам, без причин сварилися, плели інтриги, що, фактично, зіпсували нормальну робочу атмосферу. Вони намагалися перетягнути на свій бік рядових співробітників, постійно доносили керівництву, тиснули через серйозних тузів навіть на директора Центру, який спересердя викликав до себе керівника відділу й розпитував, що там у вас за бардак, чого вони постійно жаліються, на мене вже тиснуть дуже впливові люди. Керівник відділу усміхався й казав, що ці жіночки хочуть керувати відділом, а його, керівника, та заступника, Ярослава Дмитровича, посунути.

— Але ж це неможливо, — здивовано сказав директор.

— Звісно ж, що це маразм, — підтвердив Ігор Матвійович.

— Людина без вченого ступеня не може очолювати такий підрозділ. Це чітко сказано у Статуті.

— Вони хочуть переписати Статут, — усміхнувся Ігор Матвійович.

— Як це?

— А ось так — зібрати всіх нас — і змусити під них переробити Статут.

— Це державний орган, а не лавочка. На це ніхто не піде, — усміхнувся директор, — дурдом.

Дракула і Бультер’єр зрозуміли, що відділ їм не захопити, і відразу змінили тактику. Спершу вони притихли, бо «впливові дзвінки» нічого не вирішували, ходили вправно на роботу, сиділи з дев’ятої до вісімнадцятої, ляпали язиками, пили каву з булочками, бігали час від часу на перекур, але так нічого і не робили. Тим часом стало зрозуміло, що їх необхідно інтегрувати в роботу. Керівник відділу дав Дракулі завдання підготувати аналітичну записку щодо річних рішень, програм і положень органів державної влади в царині міграції. Від слів «аналітична записка» Дракула відразу розгубилася, її бліде лице моментально почервоніло, а від слова «міграція» їй взагалі стало зле.

Дракула моментально опанувала себе, вона виструнчилася, підвела голову, висунувши підборіддя, й твердим і чітким голосом сказала:

— На якій підставі ви даєте мені таке доручення?

— На підставі того, що це відповідає вашим посадовим обов’язкам.

— Чому нема наказу про це доручення? — не відступала Дракула.

— Тому що для такого поточного, планового завдання жодних наказів не потрібно, — усміхнувся завідувач відділу.

— Я маю право дізнатися про мої обов’язки?

— Ви вже стільки часу тут працюєте — про них давно треба було дізнатися.

— І де я маю про це дізнатися? — нервово посміхалася Дракула, кров’яні судини на її шиї від люті аж пульсували.

— Обов’язки виписані в посадових інструкціях. Мене дивує, що ви, як держслужбовець із багатолітнім стажем роботи, який перейшов до нас із поважного міністерства, про це нічого не знаєте.

— Не вам судити — що я знаю, а що ні!

Ігор Матвійович усміхнувся і зі співчуттям розвів руками.

— У яких ще інструкціях це написано? Чого я про це нічого не знала раніше? — знову запалилася Дракула.

— Коли вас брали на роботу — ви розписалися під тим, що ознайомлені зі своїми посадовими інструкціями.

Дракула фиркнула, різко розвернулася й гримнула дверима.

З Бультер’єром ситуація виникла трішки простіша, дізнавшись від Дракули про несподіваний поворот подій, вона сама прийшла до Ігоря Матвійовича й запитала про доручення. Завідувач відділу усміхнувся й доручив їй підготувати моніторинг рішень органів влади різних рівнів у царині науки за поточний рік. Бультер’єр так само переполошилася, але більше від слова «моніторинг».

Через місяць Дракула здала свій текст незрозуміло про що, який не був схожим ні на аналітичну записку, ні на жоден інший жанр. Так само Бультер’єр — ця жіночка скинула на робочу електронну пошту Ігоря Матвійовича з десяток посилань на урядовий портал і портали кількох міністерств із приписом «там є декілька положень і програм». Ігор Матвійович моментально викликав двох молодих співробітників і передоручив доручення Дракули і Бультер’єра з дедлайном — три дні. Через три дні в нього на столі лежала добротна аналітична записка та моніторинг. Він викликав Дракулу та Бультер’єра і запропонував цим жіночкам зробити звіт за зроблену місячну роботу.

Дракула знову показала кігті:

— На якій підставі ви вимагаєте в мене звіт?

— Це обумовлено в посадових інструкціях. Прочитати? Вони в мене є роздруковані… — усміхнувся він.

— Ні, дякую.

Завідувач відділу показав їм, як би мали виглядати документи, яких вони не змогли підготувати. Бультер’єр гортала вісімнадцятисторінковий моніторинг, зроблений молодим спеціалістом, який лише рік працював після закінчення університету, а Дракула гортала семисторінкову аналітичну записку і її бліде лице знову наливалося кров’ю. Вона гнівно прошипіла, що ми сюди прийшли на державну службу, а не писати якісь дурні моніторинги та аналітичні записки. Після цього вони більше з ним не віталися й поводилися так, ніби його не існує. Вони ігнорували засідання відділу, а коли завідувач заходив у кабінет, де сидів увесь підрозділ, демонстративно вставали й виходили.

Генеральські тьотки влаштовували істерику, коли отримували зарплату. Вони оскаженіло накидалися на завідувача відділу з криками, чого їм мало нарахували, чого нема надбавок і премій, як у інших співробітників. Ігор Матвійович лише співчутливо розводив руками і відповідав, що інші співробітники працюють, у них є значні досягнення, результати їхньої праці відомі керівництву, а роздавати премії та надбавки за незрозуміло які «високі досягнення» — це не в його компетенції, і що він не має права розтринькувати бюджетні кошти не за призначенням, бо це, по-перше, неморально, а по-друге, незаконно. Бультер’єр і Дракула вилетіли із його кабінету, немов ошпарені. Тиждень їх ніхто не бачив, навіть жодних чуток про них не було. Заклопотаний директор пообіцяв, що ситуацію вирішить. Невдовзі генеральських тьоток із відділу прибрали і перевели в інший підрозділ, але формально вони числилися у відділі й надалі.

Полегшенню колективу не було меж. Усі сміялися, згадували про генеральських тьоток і щиро з них кепкували. Бультер’єр і Дракула переїхали зі своїми пожитками на інший поверх, при зустрічі з працівниками відділу вони не віталися і дивилися на них, ніби крізь скло. Завідувач відділу сказав, що ми все одно занесемо їх у наш славний календар, адже й вони — частина нашої героїчної трудової історії.

Невдовзі, через місяців сім-вісім, так само несподівано їм на голову звалилася мовчазна літня жіночка. Коли директор завів про неї мову, то аж розсміявся, розуміючи весь абсурд ситуації. Жіночку прийняли мужньо і з розумінням, натякнули — щоб не каламутила воду. Це була Оксана Георгіївна, до якої згодом приклеїлося прізвисько «Я-нє-такая-я-жду-трамвая». Оксана Георгіївна була дуже тихою, неконфліктною та привітною людиною, вона ніколи не показувала ініціативу, але з турботою й теплом ставилася до інших співробітників. У неї була маленька слабкість — вона страшенно любила поезію і на її робочому столі стояли томики російських поетів Срібної доби, а також Володимира Сосюри і Максима Рильського. Коли в неї запитували, то її реакція була трохи меланхолійно-автистичною, ніби її силоміць виривали з невідомого й незримого світу, в якому вона щойно перебувала думками і не хотіла його покидати. За це їй і дали відповідне прізвисько. Коли про неї дізналися Бультер’єр і Дракула, то відразу почали набиватися їй у подружки, певно, намагаючись долучити її до своїх пліток, які вони й надалі розпускали про відділ. Але ця жіночка залишилася байдужою до цих ініціатив і невдовзі її залишили в спокої.

Втім, любов до поезії в ній дивним чином гармоніювала з бюрократичною педантичністю, що нікому не вкладалося в голові. Одним словом, помітивши цю рису, завідувач відділу повністю перекинув на її плечі діловодство підрозділу, з чим вона справлялася блискуче. Цю «генеральську тьотку» відділ найбільше цінував, і коли вона пішла на пенсію — це чомусь сталося дуже швидко, — в календарі прибуття і вибуття генеральських тьоток прізвисько «Я-нє-такая-я-жду-трамвая» було перекреслено і над ним дописано «Оксана Георгіївна Олійник».

Через рік їм підсунули нову тьотку — дружину якогось генерала спецслужб, яка була дуже неприступна на вигляд. Видно, що їй відразу не сподобались ні колектив, ні її статус, ні ситуація загалом, у якій вона опинилася. Вона майже ні з ким не говорила, поводилася підкреслено дистанційовано, у керівництва вимагала, щоб їй дали кімнату на першому поверсі, бо через хворобу легень їй важко підійматися сходами. Над своїм робочим місцем на стіні вона демонстративно повісила відомчий календар головного управління контррозвідки. «Мабуть, для устрашенія», — жартували у відділі. Три місяці вона добивала завідувача відділу та директора за кімнату, і її нарешті переселили в невелику вузьку комірчину на першому поверсі, де ледве вміщувався один стіл і шафа. Тьотка також ігнорувала засідання відділу й поводилася так, ніби їх не існує. Взагалі було не зрозуміло, чим вона займається і перед ким звітується за роботу, хоча її щодня бачили — вона ходила в туалет, ходила мити свою чашечку кави, виходила на обід, іноді заходила в інші відділи, де в неї завелися приятельки.

Прізвисько «Бліда поганка» до неї прикріпилося несподівано: вона запросила на свій день народження — в актовий зал Центру — невелике коло співробітників, переважно директора, його заступників і завідувачів відділів. Ігор Матвійович і Ярослав Дмитрович також туди потрапили. Усі пили шампанське, вино, коньяк, закусювали різними салатиками, бутербродами, нарізаними шинками, ковбасами, сиром, фруктами. Але після цього банкету декільком співробітникам, а серед них Ігорю Матвійовичу та Ярославу Дмитровичу, стало геть зле зі шлунком.

Ігор Матвійович сказав:

— Відьма.

Ярослав Дмитрович добавив:

— Бліда поганка.

— Славо, точно! Бліда поганка! Зриш у корінь, — пожвавився завідувач відділу й випив пігулку від болю у шлунку.

Роки минали. Бультер’єр, яка перенесла інсульт і яку страшна хвороба наполовину паралізувала, несподівано померла. Дракула ще раніше пішла на пенсію, так жодного разу більше і не привітавшись із працівниками відділу. Бліду Поганку перевели працювати в іншу державну установу. Було ще декілька генеральських тьоток, але вони також непомітно з’явилися нізвідки і так само непомітно зникли, певно, відчуваючи не свій формат праці, або ж ішли з інших, невідомих нікому, причин.

Після навали генеральських тьоток наступило затишшя. Якраз до сьогоднішнього дня, коли Ярослав Дмитрович тільки-но вийшов із відпустки.

— Так чого ж це я тебе покликав? — задумався Ігор Матвійович і показав Ярославу Дмитровичу на крісло.

— Ви казали про мій кабінет. Скільки там є місць.

— Усе вірно. Так от, до нас уже приписали нових тьоток. Одну я вже відшив — її перекинуть на сусідній відділ. Але от інша виявилася не по зубах, словом, навіть директор навідріз відмовився про неї говорити. Блатняк конкретний, що тут ще скажеш. Так от, Славо, я оце подивився на свій доленосний трудовий шлях. Мені вже п’ятдесят восьмий пішов. Я вже трохи натерпівся. Бери, друже, генеральську тьотку під своє крило, роби з нею що хочеш, хоч любов’ю займайся — ну, тільки не в робочий час і не на території. Це я, звісно, жартую.

— До чого ви хилите? — усміхнувся Ярослав Дмитрович.

— Забирай її до себе, я не маю де цю тьотку навіть примостити. Хочеш — зроби її своєю помічницею, хочеш — припахай як слід. Роби все, що тобі заманеться. Я вже старий із ними воювати.

Генеральська тьотка з’явилася в кабінет Ярослава Дмитровича наступного дня, з самого ранку. Кабінет одразу наповнився її дикими солодко-в’їдливими парфумами. Вона була пофарбованою в крикливо-фіолетовий колір і на голові носила якусь зачіску-клумбу. Подвійне підборіддя, напіврозкриті очі, стиснуті губи не віщували для Ярослава Дмитровича нічого доброго. Вона сухо привіталася, представилася Антоніною Річардівною. «Ясний пень, така грізна і не Річардівна», — подумав Слава. Генеральська тьотка подивилася на порожній стіл, який принесли лише вчора під вечір, і накинулася з купою обурених запитань.

— Чому моє робоче місце й досі не облаштоване?

— Я не відповідаю за облаштування робочих місць, — усміхнувся Ярослав Дмитрович.

— А за що ви відповідаєте?

— Я є вашим безпосереднім керівництвом.

— У такому разі вам необхідно подбати, щоб робочі місця ваших працівників були облаштовані належним чином.

— Вони і так облаштовуються належним чином.

— Тоді нехай мені принесуть мій комп’ютер, телефон, канцелярське причандалля, лампу для читання, аудіоколонки, течки для паперів, усе необхідне для праці.

— Похвально бачити, коли людина так рветься працювати.

— Я не вбачаю тут нічого смішного, — сказало подвійне підборіддя.

— Коли вам облаштують місце — на вас чекає дуже відповідальне завдання.

— Яке ще завдання? — насторожилася Антоніна Річардівна.

— На вас чекає дуже відповідальне завдання — підготовка моніторингу.

— Якого ще моніторингу? — насторожилося подвійне підборіддя.

— Моніторингу рішень в освітній сфері, які діють у країнах Європейського Союзу.

— Якого Європейського Союзу? Мені нічого такого не казали. Я не повинна такого робити… Що це все означає?

— Це означає, що ви будете моніторити ситуацію, вивчаючи іноземні сайти освітніх та урядових організацій, будете робити узагальнення, компонувати матеріал по темах, головну суть викладати в коротких резюме і так далі.

Антоніна Річардівна обурено витріщила на нього очі, вона цілий робочий день лопотіла про свою важливість, про те, коли, де і ким вона працювала, а Ярослав Дмитрович лише усміхався, казав «чудово» і висловив сподівання, що цей вагомий досвід знадобиться у подальшій роботі.

Додому він прийшов геть виснажений, голова від порожніх розмов розколювалася. Він повечеряв, випив знеболювальне і ліг спати. Ярославу Дмитровичу наснився дивний сон, ніби в нічному небі пролітає зграя генеральських тьоток, у них очі світяться, ніби автомобільні фари, а роти й обличчя розмальовані фіолетово-червоними кольорами, наче в якоїсь західної рок-групи далеких вісімдесятих. Крізь сон він запитав, чому в Біблії не сказано: «…І прийдуть по тебе генеральські тьотки».

10 квітня 2013, Київ