Сніданок на снігу

Фіолетовий кролик

Коли в дев’яностих поступово загнувся військовий стратегічний аеродром, коли скоротилися планові та навчальні польоти літаків, розвалився персональний склад колишнього сто дев’яносто дев’ятого гвардійського окремого полку дальньої розвідки, коли розікрали залишки авіапального та технічного спирту, старший прапорщик військово-повітряних сил Григорій Іванович Величко вийшов на заслужену пенсію. Невеликого зросту, худорлявий, коротко підстрижений, мов бобер, — під Керенського, по-армійському завжди підтягнутий, він був енергійним сварливим чоловіком, який ніколи не сидів на місці і не любив байдикувати, натомість постійно крутився, мов дзиґа, і смикав, спонукаючи до діяльності, всіх навколо себе. Від голодухи та економічного дефолту на початку незалежності України він садив картоплю і вирощував кабачки, гнав самогонку, робив лопати з іржостійкої сталі, бо донька навчалася в місцевому університеті і її треба було вивести в люди. Григорій Іванович заробляв, як тільки міг, його лопати та інший садово-городній інвентар мали попит, і про ці лопати люди в Ніжині гордо казали, що їх робив старший прапорщик Величко, а він толк у металах знає.

Коли все трохи владналося і Україна ввела свою валюту — гривню, Григорій Іванович вирішив не займатися дурницями — картоплею та лопатами — і захотів присвятити залишок свого життя мрії дитинства — розводити кролів. Він залишив із дружиною свою двокімнатну квартиру біля центру Ніжина доньці, яка після закінчення університету пішла вчитися в аспірантуру, успішно завершила її, захистила дисертацію і стала викладачкою на фізико-математичному факультеті. Словом, Григорій Іванович перебрався жити на околицю міста — в стару батьківську хату, яку в сімдесятих збудували за фінським проектом і яка знаходилася на вулиці Льва Толстого, на Мегерках, неподалік від військового аеродрому.

Григорій Іванович на прибудинковій території збудував добротні приміщення для кроликів; також він доглядав сад, де навесні все розцвітало й пахло і де, сидячи на лавочці з дружиною, можна було розглядати своїх звіряток. Ще раніше, коли в часи економічного дефолту в Ніжині цілими днями й ночами місцева влада вимикала світло, старший прапорщик Величко любив читати історичні книги про монархічний рух у Російській імперії, а згодом про білогвардійців, про колчаківські фронти, про генерала Денікіна та барона Вранґеля. Один із його предків був чи то у Корнілова, чи то у Шкуро штабс-капітаном, і Григорій Іванович вельми гордився цим фактом. Дружина часто з нього іронізувала, що той штабс-капітан Величко ніякий не родич і що вони мають лише однакове прізвище, але її чоловік свято повірив у те, що штабс-капітан — це його рідна кров, славний предок, справжня військова династія! Часто, за чарочкою домашньої настоянки він любив розповідати, що його рід був поміщицьким і що йому належала земля від Мегерок аж до Липового Рогу. В часи перебудови Величко, щоправда, говорив, що його роду належала земля від Ніжина аж до Прилук, але в це мало хто вірив і він змушений був суттєво «підредагувати» уявні земельні наділи своїх предків. Одне слово, колишній радянський вояка і комуніст, український пенсіонер, старший прапорщик у відставці Григорій Іванович Величко, ось так, темними ніжинськими вечорами дев’яностих, при свічках і з книжками, став затятим російським монархістом і адептом «бєлого двіженія».

Особливо він любив пофілософствувати з друзями своєї доньки, коли та ще була студенткою, але найбільше — зі студентом із історико-філологічного, юним поетом Анатолієм Дністровим.

Він приходив до хати і коли бачив студента в гостях, то казав до доньки:

— О, ти хоч цю босоту нагодувала?

— Так, тату, нагодувала, — усміхалася Маша.

— Поприїжджають до нас бандерівці з Тернополя вчитися, а ти їх ще маєш годувати, — невдоволено казав він і йшов у свою кімнату.

Через деякий час він виходив, брався за студента і вони пиляли одне одного на теми літературні, культурні та історичні, які зазвичай переходили у теми політичні. Старший прапорщик Величко психував і казав:

— Нема на вас Івана Сірка, той би відразу повідривав яйця.

— Сірко не був монархістом, — жартував Дністровий.

— Та, багато ти там знаєш. У мене солдатіки такі розумні були. Чую — в каптьорі рок грає — аж штукатурка сиплеться. Завалюю, бачу, салага дригається під касетний магнітофон. «Синок, шо слухаєш?» Каже мені пісюн: «Та, батя, ви цього не знаєте». Шо??? Синок, ти, чьо, синок, ти «Cannibal Corpse» слухав? А «Death»? А «Metallica»? А Оззі Озборна? А «Napalm Death»? Пісюн, блін, учить курку яйце. Машка ж тоді малою була — я з нею все слухав, — гордо сказав він і погладив доньку Машу по голові, — ну, а тепер ти, католик, мені тут розказуєш: я не знаю історії, я не знаю історії… Сірко знав, кому сала треба за шкіру залити.

— Денікіну, — вставив Дністровий і підморгнув Маші.

— Папі римському, — буркнув він і пішов.

Але коли в двохтисячних у житті Григорія Івановича з’явилися кролики, то він якось забув про монархічний рух і «бєлоє двіженіє» і більше уваги приділяв живій природі. Він із таким ентузіазмом розводив кролів і говорив про них, що згодом про це гуділа вся вулиця Льва Толстого, потім Мегерки, потім весь правий берег річки Остра, а потім і весь славний Ніжин. До Григорія Івановича потягнулися люди і з округ: хто купити добротну крільчиху на розплід, хто купити свіжого м’ясця, хто за шкурками. Роки йшли, і його кроляча ферма розросталася. До нього приїздили люди з Бахмача і Чернігова, з Носівки і з Прилук, із Новгорода-Сіверського і навіть із Пирятина.

Коли Маша, яка вже стала доцентом, провела батькові Інтернет, Григорій Іванович помітно глобалізувався і його «кролячі» зв’язки вийшли за межі Чернігівщини та сусідніх областей. Він тримав близько ста двадцяти кролів, найбільше розводив «фландера бельгійського» та «барана», часто їздив Україною до своїх колег, міняв кролям кров, обновлював її, розводив і зміцнював породу, іноді схрещував. Григорій Іванович був не проти, коли батьки — сусіди чи знайомі — приводили дітей подивитися на його кролів. Особливо діти любили дивитися на рудих кролів, яких раніше ніколи ніде не бачили.

Вечорами він сидів у скайпі і спілкувався з такими ж кролятниками, як сам, не лише з України, а й Росії, Білорусі, Кавказу. Потім на нього вийшли поляки — і він спілкувався по скайпу з поляками, нічогісінько не знаючи по-польськи, але постійно додаючи: «Нема на них Івана Сірка». З одним поляком із Білостока він настільки здружився, що вони майже щовечора контактували і навчилися розуміти одне одного. Григорій Іванович сперечався з ним щодо методів виведення кролів.

— Та що ти в цьому розумієш? — сварив він поляка під час сеансу в скайпі. — Це не так робиться. Ось, зараз. Маша! Маша! Куди пропала? Принеси мені принцесу Діану!

Невдовзі приходила донька Маша, в руках вона тримала велику клітку з розкішною, волохатою, рудою принцесою Діаною. Григорій Іванович витягував принцесу Діану з клітки і показував по скайпу її поляку.

— Ось, подивися, які в неї різці, — пальцями відкривав крільчисі рота, — подивися, яка вона мордата!

— То є екстра! — присвистував Марек по скайпу.

— Екстра, — незадоволено повторював Григорій Іванович. — То є заєбісь!

— Зашибісь?

— Раз так хочеться — хай буде зашибісь, — усміхався Григорій Іванович, погладжуючи принцесі Діані довгі вушка.

Потім вони далі обговорювали принцесу Діану, і Григорій Іванович ретельно демонстрував її по скайпу, перевертав, розвертав, намагаючись показати все можливе. Поляк Марек усе присвистував і казав, що то є екстра. Старший прапорщик Величко запросив його в Ніжин, а потім одразу хихикнув:

— Оце запросив у Ніжин одного грузина — хотів купити в мене породу. І що ти думаєш? Рауль приїхав. Спустив усі гроші. Гульдебанив місяць у готелі з дівчатами. Але породу в мене купив — і поїхав. Потім мені ще тиждень різні дами дзвонили і питали: «Коли приїде Рауль?» Навєрно понравилось. Отак-то.

Григорій Іванович, схоже, працював над виведенням породи дуже професійно та наполегливо, бо одного чудового дня крільчиха породи «фландер бельгійський» принесла виплодок, у якому був один фіолетовий кролик. Старший прапорщик Величко був страшенно втішений, бо такого ще світ не бачив.

Спершу він нікому нічого не говорив, бо кроляча місцева мафія була настільки язиката, що не дала б йому проходу і захотіла би цього кролика купити. Він вкотре перерив увесь Інтернет, перечитуючи статті й дослідження про породи, але про фіолетового кролика не знайшов жодних даних. Григорій Іванович вирішив, що це просто порушені сегменти кольору і що з часом колір кролячого хутра зміниться. Але кролик підростав і його фіолетовий колір ставав ще очевиднішим. Господар дуже прискіпливо за ним стежив, нікого не підпускав, відсадив від інших кролів, щоб, не доведи Господи, його не зачепила якась кроляча епідемія чи вірус. До фіолетового кролика він навіть заборонив підходити дружині, не те що стороннім.

— Ти зі своїм фіолетовим кроликом зовсім звихнувся, — усміхалася вона вечорами, дивлячись телевізор.

— Жінко, ти нічого не розумієш. Дивися свій зомбіящик, — казав він, одягав окуляри і залазив в Інтернет.

— Добре, що ти в нас — усі уми поїв.

Дивлячись на свого улюбленого фіолетового кролика, Григорій Іванович сильно страждав — його мучило бажання поділитися з людьми, що такий кролик є на світі. Одного разу він зважився і написав на електронну адресу одразу кількох центральних телеканалів — «1+1», «5 каналу» та «СТБ». Він чекав, що йому прийде відповідь, але на електронну скриньку відповідь не приходила, а на мобільний — так і не телефонували. Григорій Іванович не розумів у чому річ.

Дружина сказала, що телевізійники, певно, подумали, що це черговий розіграш або що ти алкаш.

— Шо?! Я алкаш?! — визвірився він на дружину.

— Я цього не казала…

— Я взагалі не п’ю! Тільки на свята! У колі сім’ї! Спитай Машу!

— Грішо, ну, Грішо… я ж не навмисне…

— Востаннє, коли я набухався, так це з тим пісюном Дністровим! Коли це було? П’ятнадцять років тому! А може, і більше!

Григорій Іванович розізлився і гримнув дверима. Але про його фіолетового кролика країна й далі не знала. Утім, уже знали сусіди і часто про це розпитували. Старший прапорщик знехотя відповідав, що сам його пофарбував — для жарту. І вони одразу відчіплялися. Одного вечора вирішив він показати свого кролика Мареку з Білостока, але того тиждень не було на зв’язку і лише потім він нарешті з’явився і сам постукав у скайп.

— Ти там часто любив казати «то є екстра», так-от — я тобі зараз покажу повну екстру, — сказав Григорій Іванович і підніс до монітора комп’ютера фіолетового кролика.

Поляк Марек просто пришизів і зірвався зі свого м’якого крісла, він так швидко забелькотів, що Григорій Іванович не відразу зрозумів його слів.

— От, бачиш — нова порода! — гладив фіолетового кролика Величко.

Після Марека у скайп до Григорія Івановича постукали ще декілька поляків, потім один німець. Він трохи дратувався, бо не розумів, що той від нього хоче, фашист проклятий. Німець ламаною російською сказав про фіолетового кролика. Григорій Іванович показав і йому цього кролика. Одного вечора знову постукали у скайп. Величко натиснув «з’єднати». На нього подивилася страшна, лиса, бульката, темношкіра пика, яка усміхнулася й привітно помахала йому рукою, долоня якої була світліша. Якраз у них гостювала Маша з внуком Ростиславом.

— Машо! Тут якийсь негр англійською лопоче. Можеш перекласти?

Маша підійшла до батька.

— Його звати Майкл. Він зі США. Штат Кентуккі. Він хоче подивитися на фіолетового кролика. Він науковець, — сказала донька.

— Ще чого! Якомусь чортовому натовцю буду показувати нашого фіолетового кролика!

Маша усміхнулася і сказала американцеві, що зараз кролика принесуть. Дружина Григорія Івановича також усміхнулася і пішла за кроликом.

— Бачив я їхніх генералів, — не заспокоювався Григорій Іванович. — Прилетіли до нас, щоб подивитися на наші ТУ-22. Контролювали знищення нашої стратегічної авіації. А в Прилуках, на аеродромі, всі ТУ-160 порізали! І ракети порізали! Х-55! Це такі були ракети! Льотчики плакали, коли дивилися! Турки боялися, німці боялися, як наші хлопці літали з плановими польотами. А ці генеральські морди в чорних окулярах дивилися, як на металолом пускали наші стратегічні пташки! Та твоє Б-52 проти ТУ-160, — сказав Григорій Іванович до Майкла у скайп, — гавно собаче, пху!

Американець Майкл, певно нічого не розуміючи, мило усміхався і лопотів про кроликів. Нарешті дружина Григорія Івановича принесла клітку з фіолетовим кроликом. Американець постійно вигукував «ітс кул!», а Величко злостиво усміхався. Дружина збоку спостерігала за ним і бачила, що йому дуже приємно.

— Бачиш, — сказав він Маші, — втерли ми носа Майклу. Не вміє він породу вирощувати.

— Не вміє, — підбадьорила Маша батька.

На початку жовтня Григорію Івановичу Величку наснився дуже тривожний і незрозумілий сон. Фіолетовий кролик незрозуміло як утік зі своєї клітки і побіг вулицею в напрямку до колишнього стратегічного аеродрому. Григорій Іванович гнався за ним вулицями, рівчаками, людськими городами, гнався довго, порвав собі піжаму, загубив одну домашню тапку, але нарешті кролик вибіг на бетонне покриття аеродрому. Стояли новісінькі навіть не ТУ-22, а ТУ-160, яких Григорій Іванович бачив лише двічі в житті, коли їздив у відрядження на полтавський стратегічний аеродром. Літаки були, ніби відполіровані, — бездоганно блищали на сонці. Пілоти, дружньо розмовляючи, ішли до своїх кабін. Григорій Іванович помітив, як кролик побіг по трапу і потрапив на борт одного з ТУ-160. Молоді пілоти йшли та одягали шоломи, він мимоволі почув від них, що вони полетять бомбардувати Росію. «Як Росію?» — обурився старший прапорщик Величко і почав кричати, щоб віддали йому кролика, що він у них на борту. Але пілоти жартували, що нема жодного кролика і полетіли. Григорій Іванович стояв у піжамі на летовищі і дивився, як грізний стратегічний ТУ-160, запакований ракетами Х-55, вирулював на злітну смугу, щоб полетіти та скинути свої пташки на Росію.

Зранку Григорій Іванович пішов до своїх кролів і жахнувся: клітка з фіолетовим кроликом була порожня. Він підняв на ноги усіх — дружину, доньку, п’ятирічного внука Ростислава, потім сусідів навколо, потім усю ніжинську кролячу мафію. Величко викликав міліцію, щоб проводили розслідування, щоб не сиділи, склавши руки, а буквально рили землю. Він накричав потім на слідчого, накричав по телефону на свого родича, який працював у міському відділку міліції, накричав на однокласницю, яка була помічницею прокурора міста. Григорій Іванович так розійшовся, що всипав перцю усім, кому тільки міг.

Фіолетовий кролик ніби провалився під землю. Коли пошуки та розпитування людей нічого не дали, Григорій Іванович настільки змінився, відгородившись від усіх, що рідні за нього аж переполошилися. Старший прапорщик Величко перестав розмовляти. Пригнічений, мовчазний, почорнілий, він цілими днями сидів на лавці у своєму саду, закутавшись у теплу куртку, і дивився на пожовкле листя на землі, яке навіть не хотів згрібати. Він занедбав своїх кролів, за якими доглядала тільки дружина.

Через місяць він зібрав дружину, доньку та онука, посадив їх на дивані, сам став перед ними, заклавши руки за спину, і твердо сказав, що розпродасть усіх кролів.

Ошелешена дружина одразу на нього накинулася:

— Ти при своєму розумі? Стільки зусиль! Стільки років! Ти забув, як ми останню копійку в твоїх кролів вкладали?! Ти забув, як їх важко вирощував? Як їздив в інші області і скуповував, щоб були нормальні породи?

Маша відразу вивела Ростиславчика в іншу кімнату й увімкнула йому телевізор.

— Ти нічого не розумієш, — сухо сказав він.

— Та забудь ти про свого фіолетового кролика! Скільки нервів мені з’їв тими кролями! Кожен день — кролі і тільки кролі! Зранку — кролі, в обід — кролі, ввечері — кролі, вночі — так само розмови про кролів!

— Ти нічого не розумієш, — ніби механічно повторив Величко.

— Трагедія велика, — не вгамовувалася дружина, — пропав якийсь кролик. У дві тисячі третьому — тоді була трагедія, коли майже всі кролі померли! Тоді так не побивався за ними!

— Ти не розумієш, — втретє тихим голосом повторив чоловік, — я досягнув неможливого.

Але тиждень за тижнем — і вони заспокоїлися, хоча й враження від тієї важкої розмови й досі було гнітючим.

Маша прийшла з Ростиславчиком перед Новим роком — допомогти поставити та прикрасити іграшками ялинку. Бадьорий Григорій Іванович спершу грався з онуком солдатиками, потім поставив ялинку, з горища дістав ящики з новорічними іграшками та дощиком. Коли його дружина покликала Ростиславчика їсти на кухню, разом із Машею він прикрашав ялинку.

— Ну, де цей твій дружбан Дністровий? — вчепився він до доньки, одягаючи на ялинку корону. — Чого не приїжджає?

— Як і ми — у клопотах, — усміхнулася Маша й подала йому синю скляну кульку на мотузочці.

— Ух, бандерівець, католик клятий, — пробубонів старший прапорщик Величко і повісив кульку на ялинку.

— Він не бандерівець і не католик, — усміхнулася Маша.

— Нема на нього Івана Сірка, — взяв іншу іграшку.

— Ага — Денікіна… — підколола його донька.

— Так! Антона Івановича нема на нього! Мій предок, штабс-капітан Величко йому б точно яйця відірвав! Подай мені ще іграшок.

— Кому? Денікіну?

— Т-так… Я тобі щас дам, Денікіну… Так-от — тоді контррозвідка вміла працювати. І штабс-капітан Величко знав, що нада з такими робити. Ну, так коли він приїде? Нема з ким випити.

— Так він уже не п’є.

Григорій Іванович знехотя сказав:

— Ладно. Далі — одягай сама, — і пішов у свою майстерню.

Після розведення кроликів, яких він минулого місяця нарешті розпродав, старший прапорщик Величко знову робив лопати з іржостійкої сталі, а також інший садово-городній інвентар. У нього було багато якісного матеріалу. Стратегічні бомбардувальники ТУ-22 з місцевого аеродрому даремно не пропали: сарай був повністю закладений листами блискучого металу. Замовлення поступали часто. Його інструменти славилися серед дачників усього Ніжина та округи.

13 квітня 2013, Київ