Розділ 9 Бертрада

Січень 1133 року


Я працювала над новим гобеленом.

Колись я здебільшого вишивала в своєму покої нагорі. Однак по тому, як чоловік майже місяць протримав мене там під замком, звеліла перенести верстат із натягнутим полотном у солар.[51] За час ув’язнення мені до дрижаків набридла моя кімната; а в соларі були великі вікна, засклені прозорим сирійським склом, що пропускало багато світла, й ткати тут можна було до самісіньких сутінок. До того ж, як я помітила, мій чоловік і брати Блуа гаяли час переважно в соларі. А я не могла відмовити собі в задоволенні під приводом роботи нав’язати їм своє товариство.

Ось і зараз я вишивала, а вони попивали вино й теревенили біля каміна. Я майже не поверталася до них, хоча прислухалася до кожного слова. Вони ще й досі обговорювали недавні події, коли цей зрадник Ральф де Бріяр дав свідчення на користь мого чоловіка.

Я з досадою рвонула сплутану нитку й нагримала на своїх дівчат: невже їм невтямки, що вже смеркло й для роботи мені потрібні свічки? Мені чимраз важче було стримувати кепський настрій, і глибоко зачаєні почуття мимоволі вихлюпувалися на полотно.

Відтінки, обрані мною для картини, були здебільшого похмурі: чорні, темно-бордові, синяво-фіалкові. І лиш по краєчку звивалися яскраві зиґзаґи — червоні, жовті, жовтогарячі зі спалахами золотих ниток. У центрі полотна світлими нитками я вишила вервечку кістяків, які підстрибували, звивалися, спліталися в танці. Так я зображала пекло, танець смерті. Це новомодна, але похмура тема. Я почала вишивати цей сюжет іще під час ув’язнення, й він відображав стан моєї душі.

— Чому, міледі, ви вишиваєте таку страшну картину?

До мене звертався мій пасинок Адам. Останнім часом він постійно крутився поряд, хоча я уявлення не мала, чим була викликана його приязнь. Я навіть запідозрила, що це сарацинське поріддя просто жаліє мене.

Іще коли після заколоту Гуго Бігода Едгар замкнув мене, Адам раптово почав виказувати мені знаки особливої уваги. Регулярно навідувався до моєї в’язниці, приносив якісь безглузді подарунки. Він допікав мені пустою балаканиною, і якщо мені траплялося кинути на нього погляд, незмінно відповідав якоюсь дурнувато радісною посмішкою. Спочатку, коли я була налякана й катувалася здогадами, як поведеться зі мною чоловік, виявляла поблажливість до його бастарда. І коли нарешті Едгар спромігся навідати мене в місці ув’язнення, — сухий, спокійний, холодний, — Адам навіть став між нами, ніби зібрався захищати. Трісни моя шнурівка! Як це все дратувало! Адже я донька короля, Едгар не сміє заходити надто далеко в своєму гніві, й уже, принаймні, не потребую заступництва його незаконнонародженого!

Але невдовзі гнів мого чоловіка начебто вщух. Він дозволив мені виходити з вежі, знову став люб’язним та уважним. І поновив нічні візити до моєї спальні. Схоже, моє ув’язнення протягом місяця було єдиним покаранням, на яке він зважився.

Я заспокоїлася, але дуже ненадовго. Новий заколот саксів поширювався, і батько надіслав у Норфолк братів Блуа для з’ясування обставин. На жаль, гірших кандидатур король вибрати не міг. Подумати лишень — він направив для розгляду мого недруга Стефана й мого першого коханця єпископа Генрі Вінчестера! До обов’язків останнього, як представника святої церкви, входило розібратися в моїх сімейних стосунках. І я дрижала від приниження й люті, коли мій покинутий коханець вів зі мною бесіди про обов’язки та послух, із зачаєною усмішкою вислуховував мої плутані скарги на чоловіка. Генрі очевидячки тріумфував, і весь його вигляд свідчив, що нічого іншого він і не чекав від такої особи, як я. Як це принизливо, коли колишня пасія переконується в тому, наскільки ти нещасна з його наступником, та ще й вдає співчуття!

Тоді я ще сподівалася, що заколот викличе королівський гнів на адресу Едгара. Та все зіпсував Ральф. План, продуманий Гуго, був просто чудовий, і якби Ральф не дав свідчень проти нього, ніщо не завадило б цьому задуму здійснитися. А той нікчемний дворянчик заприсягся на Біблії, що зовсім не потурання графа стало причиною заворушень, а свавілля та злочинні дії лицарів, привезених мною з континенту. Хоча до чого тут я? Едгарові самому варто було б здогадатися, що Гуго Бігод не та людина, яка скаже «амінь», коли її знеславили та вигнали.

Тепер розумієте, яким був мій настрій цього Різдва. Я розраховувала, що відбудеться суд, саксів-заколотників закують у кайдани, а я виступлю чи не єдиною особою, яка дбає про припинення безладу. А насправді ці сакси залишилися святкувати в Гронвуді й, поки не минула Дванадцята ніч,[52] пиячили тут, веселилися з лицарями Стефана, а сам граф Мортен і мій чоловік заохочували їх, запевняючи, що ніщо так не скріплює дружбу, як мирова чаша, випита на Різдво.

Адам знову зупинився поряд із мною, спираючись на раму верстата. Одягнений був, як маленький лорд: у пурпуровий камзольчик із облямівкою з куниці по пелені, а пояс мав із карбованих кілець, як у принца. Едгар розбещував свого виродка до непристойності. А мені Адам набрид, як зубний біль. Я спересердя смикнула нитку. Обірвала.

— Чому ви завжди сердитеся?

Ет, і всипала б я йому гарячих! Але він нарешті відійшов до каміна, де сидів Едгар і брати Блуаські. Вони розмістилися довкола невеличкого різьбленого столика, їли фрукти, попивали вино, розмовляли. Я мотала нитки, час від часу поглядаючи на них. І чому це Стефан і Генрі не їдуть? Був би це хтось інший, я б лише раділа гостям у Гронвуді. А ці… То влаштовують огляд Едгарових коней, то їздять із ним на полювання, незважаючи навіть на цьогорічну холодну зиму. Про політику майже не говорять, а правлять суто сімейні балачки — про дружин, про дітлахів. З глузду з’їхати! І я, щоб трішки розворушити цю миролюбно налаштовану компанію, поцікавилася, як ся має первісток мого любого кузена Стефана. Всім відомо, що вони з Мод дотепер ховали від людей це маленьке чудовисько, яке на шостому році життя не розмовляло та звіром кидалося на няньок.

Стефан проігнорував моє запитання, однак його білявий вус нервово сіпнувся. І він миттю заговорив про те, що Мод знову народила, а їхній другий син Вільям — справжнісінький янголя. При цьому він згадав мою сестру Матильду, і я з подивом довідалася, що та нарешті вагітна й має народити цієї весни. Король Генріх чекає та сподівається, що вона подарує йому онука. У короля жахлива нетерплячка, він навіть оголосив — якщо в Жоффруа й Матильди народиться дитя чоловічої статі, він звелить підданцям удруге заприсягтися доньці-імператриці, бо саме через неї продовжиться вінценосний рід Вільгельма Завойовника.

— Ну, а ти, люба кузино, — Стефан таки повернувся до мене, — коли потішиш нас звісткою, що небо не обділило тебе здатністю до дітородіння? Гляди, Бертрадо, якщо зволікатимеш, граф Едгар, чого доброго, наплодить бастардів од інших леді. Ось нещодавно…

Він раптово замовк. Я не звернула б на це уваги, коли б не помітила, як єпископ Генрі зробив йому застережливий жест. Чи мені здалося? Я зустрілася поглядом із чоловіком і відвернулася. Народити йому дитя, стати череватою, важкою, незграбною… Та ще й муки пологів… Чому це чоловіки думають, що жінка тільки й мріє завагітніти та породити на світ Божий їхнє потомство?

Кілька хвилин я ретельно працювала голкою. Під моєю рукою кістяк підніс ногу, немов хотів розчавити огидну комаху.

Чоловіки за моєю спиною патякали собі про коней та собак, про те, що після нинішньої багатої на сніги зими варто очікувати нечуваних паводків і слід подбати про цілісність дамб та впорядкувати канали водовідведення. До мене долинав голос Едгара, і це був м’який, чарівливий голос…

Я знову нишком глянула на чоловіка.

Допоможи мені, Пречиста Діво! — він ще й досі подобався мені! Зараз Едгар сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла й заклавши ногу на ногу, час від часу погойдував нею, тьмяний відблиск вогню в каміні вигравав на його гаптованому золотому черевику. Який він завжди елегантний, мій чоловік. Як гарно спадають фалди його довгої туніки, як вишукано звисають із ліктів облямовані хутром верхні рукави! Мені подобався його гордовитий профіль, відрослі каштанові кучері…

Відчувши мій погляд, Едгар трішки повернувся — і в мене сироти пробігли по спині. Диявол і пекло! Чого це моє дурне серце починає щосили гупати, коли він ось так дивиться на мене! Я чудово знала цей його погляд — довгий безсторонній погляд золотавого кота. Едгар мав гнучкість і чуттєвість цієї хитрої тварини, з достеменно котячою любов’ю до затишку, тепла, спокою, що чергувалася спалахами ділової активності.

Довгі свічки обпливали духмяним воском. Мої жінки тихо пряли в кутку. Стукіт їхніх веретен діяв заспокійливо. Та й година була вже пізня. Я побачила, що Адам заснув на розстеленому біля каміна хутрі. Едгар зробив знак одній із жінок, аби віднесла його. Позіхнув і Стефан. Граф Мортен взагалі був ранньою пташиною. Вставав зазвичай, ледь на світ благословлялось, а дрімати починав, щойно в замку ввечері підіймали мости. Ось і зараз голова його раз у раз схилялася в напівдрімоті. А розмова Генрі з Едгаром, навпаки, пожвавішала. Єпископ завів мову про свій звіринець, для якого йому так і не вдалося придбати африканських левів, а потім почав допитуватися, чи не доводилося Едгару бачити цих царственних тварин у звіринцях східних правителів.

Господи, і що за дурня в головах у цих чоловіків?

Схоже, Генрі потішив невдоволений вираз мого обличчя. Він підвівся й рушив до мене.

— О, то це, видно, танок смерті! — ледь поглянувши на гобелен, визначив він. При цьому в голосі його вчувалася іронія. Ну, Генрі вже точно розумів, що саме змусило мене обрати настільки похмурий сюжет.

Ігноруючи його зацікавленість, я зробила знак жінкам, і вони заходилися знімати полотно з кросен. Я вийшла. У переході на мене так і війнуло холодом. Я стояла за дверима солара, дивлячись униз, куди вздовж стіни вели високі східці без поруччя, та зі смутком пригадувала, скільки разів під ними чекав на мене мій вірний Гуго, якими збудливими були його несподівані напади, поцілунки, обійми… На жаль, я нудьгувала без Гуго. У моєму житті немов зникла якась гострота відчуттів, очікування несподіванок. Але я розуміла, що навряд чи мені варто сподіватися на швидку зустріч із Гуго Бігодом. Особливо тепер, коли його звинувачують у заколоті. Йому, бідолашному, ще довго доведеться ховатися.

Я жахливо змерзла, поки йшла холодними переходами. Однак у спальному покої вже було затоплено камін, покоївки прогрівали постіль глиняними грілками, натоптаними гарячим вугіллям. І, коли я оглянула все довкола себе, спало на думку, що навіть моя сестра Матильда не сміла мріяти про такі зручності.

Тут усе свідчило про смак і вміння Едгара поєднувати нормандський спосіб життя із розбещеністю Сходу. Свічки в наших покоях завжди мали особливий аромат — до воску додавалися аравійські пахощі, дрова для каміна доставляли бездоганно висушеними. Меблі були з теплого золотавого дуба, вкриті майстерним різьбленням, часто з інкрустацією з перламутру, міді й навіть напівкоштовних каменів. А ложе… Воістину, воно могло називатися королівським. Встановлене було на особливому підвищенні, до нього вели три обтягнуті червоним сукном сходинки, за різьбленим бордюром лежали матраци, напхані соломою та вовною, поверх них — перини з найм’якішого орлиного пуху, тонесенькі простирадла з мереживними прошвами й ковдри з куничих шкір. І над усією цією м’якою пишнотою височів балдахін, настільки розкішно драпирований, наскільки й багато вишитий кольоровими візерунками, та ще й облямований довгими шовковистими китицями. Мабуть, половина наших доморослих леді Норфолка воліли б пошити свій найкращий туалет із цієї тканини.

І як усе це могло не поліпшити настрою? А ось, виходить, могло. Особливо, як подумаю, які невгамовні плотські бажання, які безсоромні фантазії спадають на думку моєму чоловікові, коли він лягає зі мною в ліжко…

Невдовзі по тому, як я скінчила вечірнє обмивання та лягла, надійшов і Едгар. Я старалася дихати рівно, вдаючи, що сплю. На жаль, коли він відкинув запинало й доторкнувся до мене, з його хекання я зрозуміла, що зараз відбудеться. Мимоволі зіщулилася, прислухаючись, як шурхотить його одяг. Крізь вії при світлі каміна я бачила оголене мускулясте тіло. Зізнаюся, мене вже не так бентежила Едгарова нагота, навіть приємно було дивитися на його тіло — бездоганно струнке, спритне й дуже. А в тому, як він різко скидав через голову камизу,[53] було щось хвилююче. І я мимохіть зітхнула, порушуючи видимість сну. Едгар відразу це помітив, тихо засміявся й ковзнув у ліжко швидко та легко, немов хлопчисько-пустун. Але від його веселощів мене пересмикнуло. Я зрозуміла, що він уже сповнений передчуття цієї безсоромності.

— Ах, чоловіче мій, я така стомлена…

Ну чому дружина не має права відмовляти чоловікові в ліжку? Ця обов’язкова наша принука — спарюватися заради продовження роду… А я зовсім не хочу вагітніти. Навіть більше: мене лякає перспектива померти під час пологів… Тепер додайте до цього, що сам процес злягання — щось настільки принизливе, коли чоловік грається вашим тілом, немовби ситий кіт здохлою мишею. І я змушена коритися, не відчуваючи нічого, крім зневаги та сорому. Навіть поцілунки Едгара… Можливо, вони й здавалися б мені приємними, якби я не була така напружена, очікуючи продовження. А він, ніби не помічаючи моєї покірливої пасивності, все чогось хотів од мене, шепотів усілякі ніжні дурниці, називав ласкавими ідіотськими слівцями.І ось його рука вже ковзає по моїй нозі, задирає сорочку. Рука така тепла, наче він і не подолав ряду переходів, де в кутках замети намело. Але цей дотик змусив мене зіщулитися, спіймати його кисть, не дозволяючи дійти туди, куди вона прагла. І, як завжди, мене накрила хвиля сорому.

— Едгаре…

Мої благання перервав поцілунок, жагучий, вимогливий. Але я вже вперлася в Едгарові плечі, силкуючись його відіпхнути. І відразу його рука, над якою я втратила владу, проникла туди, куди я не хотіла її впускати. Я замукала, давлячись поцілунком, а він усе налягав на мене, цілував, поквапливо розшнуровував мою сорочку на грудях.

Я викрутилася під ним, майже вирвалася, але миттю опинилася на животі, увім’ятою обличчям у подушку. Едгар на мить завмер, але я німувала, і він підняв мою сорочку мало не до пліч, узявся цілувати мою спину, поперек, спустився до сідниць. Було відчуття, що він прагне мене з’їсти. Гірше того — розбестити. Він хотів зробити з мене блудливу повію!

Ні!

Я не змогла стримати крику, коли він коліном почав розводити мені ноги. Якось він уже оволодів мною так. У такий спосіб спаровуються тварини, і я не знаходила собі місця від сорому та приниження.

Я напружилася, намагаючись вирватися. Але Едгар був сильніший, утримував.

— Тихше, люба, тихше…

Він був такий дужий, а я — така слабка в його руках… Я сама не розуміла, чого хочу.

Едгар лежав на мені й, немов бавлячись, легенько дмухав мені в потилицю. Мені стало лоскітно.

— Заспокойся, Бертрадо. Довірся мені й не будь такою напруженою. Адже в тому, що відбувається між нами, нема нічого негідного. Ми чоловік і дружина. І апостол Павло не наказував би дружинам займатися цим, коли б це було гріхом.

Поцілунок у шию, довгий, пестливий. По моїй спині поповзли мурашки, але я не бажала здаватися. Я слабка жінка й цілковито під його владою, але все-таки останнє слово залишиться за мною. І якщо вже мені не уникнути злягання, то спаровуватися ми будемо так, як я захочу.

Я повернулася до Едгара, лягла на спину й витягла руки вздовж тіла.

— Володійте мною, чоловіче, лишень пошвидше.

Звівшись на ліктях, він дивився на мене. Я бачила його сині очі під кучериками волосся, бачила, як із них ніби щезає щось. Потім Едгар відпустив мене, відкинувся на спину, зітхнув.

— Відпочивайте, Бертрадо. Я не ґвалтуватиму вас.

Яким байдужим і холодним став одразу його голос! Я відчула, як у мені закипає гнів. Ах, трісни моя шнурівка! Та ж у глибині душі мені хотілося, щоб він продовжував… Наліг на мене, взяв силою. Я довго лежала нерухомо, а коли за деякий час глянула на Едгара — він спав. Дихав рівно й глибоко. Я насилу придушила бажання вдарити його.

Сон до мене довгенько не йшов, і я вертілася на своїй половині широкого ліжка. Чомусь пригадалися наші перші з Едгаром ночі, відразу по весіллі. Я й тоді була покірна чоловікові, адже дісталася йому не незайманою, тож щоб хоч якось залагодити враження від цього, намагалася бути слухняною в усьому. Втім, ця обставина не справила на графа особливого враження. Зате я вжахнулася від того, чого він хотів мене навчити. Він жадав, аби я стала розпусною, як дівка, щоб не могла обходитися без цього, як без їжі чи питва. Який же сором допікав мені тоді! Пам’ятаю, ранками я очей не могла підвести на Едгара, не могла навіть поряд нього перебувати. А він, споглядаючи мій стан, не хотів-таки дати мені спокій, постійно щось вигадував, перетворюючи наші ночі на якесь божевілля, але цим лише дратував мене. Він що, не розуміє: рідко яка дружина любить цим займатися? І хай я й дісталася йому нечистою, але якось не стрималася, виказала йому, що він розбещувач і… Він тільки сміявся, молов усілякі дурниці, на кшталт того, що подружнє ложе створене не лише для подружнього обов’язку, що люди один одному можуть приносити величезне задоволення. А я розуміла, що він просто хоче зробити з мене сучку під час тічки, щоб я почала так само підставлятися, і тоді він цілковито підкорить мене. Гордий граф Норфолкський, — якби хто знав лишень, на яку тварюку він перетворюється, щойно лягає поруч мене!

Ось про що я думала, лежачи в нашій розкішній графській опочивальні. Я закинула руки за голову, холодно мені не було, бо служниці заклали камін грубими полінами та присипали їх попелом, аби повільніше горіли, зберігаючи тепло до зорі. Опочивальня мала вихолонути лише вдосвіта, й Едгар уже давно відкинув хутряну ковдру та спав оголеним. Він лежав на животі, відвернувшись од мене, і глянувши на нього якоїсь миті, я вже не могла відвести погляду. Я розглядала випнуті м’язи на спині й руках, дужі плечі, крутий вигин сідниць, напівукритих куничим хутром ковдри. Оголеним він здавався навіть сильнішим, аніж удень. І це був мій чоловік… Але і я сильна жінка. Може, тому я хотіла боротьби з ним, опору, зіткнення. І поразки. Він був єдиним, кому я потай мріяла поступитися. Але лише після боротьби, щоб я скорилася силі. Брутальній силі, якщо хочете. Та, на жаль, боротьби Едгар не бажав. Він хотів приручити мене, а я б на це не пішла нізащо.

Схлипуючи від безнадії, нарешті заснула. А над ранок, коли від кам’яних стін таки потягло прохолодою, я змерзла та майже мимоволі присунулася до Едгара. Він був такий теплий, коли обійняв мене та притяг до себе, і я не опиралася. Майже вписалася спиною у вигин його тіла. Потім крізь дрімоту зрозуміла, що він таки оволодів мною, проник у мене. Але я хотіла спати й дозволяла робити це зі мною. Навіть коли він почав рухатися швидше й навіть тихенько застогнав, я й далі бачила сни. Зрештою, отаке злягання усе ж таки ліпше, ніж коли він примушує мене до розпусти, а свій подружній обов’язок я виконала.

Коли все скінчилося, ми й далі лежали поруч, Едгар і досі мене обіймав. Навіть поцілував у плече, майже муркочучи, вимовив…

Я розплющила очі. Я виразно почула, що він сказав. Це було жіноче ім’я. Гіта. Ім’я його саксонської дівки.

Мить — і я була вже на ногах. Заверещала.

Едгар рвучко сів. У нього був сонний і здивований вигляд. Клятий розбещувач! Він оволодів мною, своєю дружиною у напівсні, а марилася йому інша.

— Гіта!? — волала я. — Ось про кого мрієте?

Він потрусив головою, відгонячи сон.

— Що?

Мені не залишалося нічого іншого, як викласти йому все, що я думаю про його безсоромність, його зраду… Зраду навіть уві сні, в думках.

Він нарешті зрозумів. Знову відкинувся на подушки.

— Заспокойтеся, міледі. Ходіть до мене. А те, що було, вже в минулому.

Як він смів мені так брехати? Я не тямилася від люті. І — допоможи мені Боже! — як я його ненавиділа!

— Я не бажаю вас бачити, Едгаре! Ви… Ви… Я їду негайно! Я їду в Норідж. Подалі від вас.

— Куди завгодно, в ім’я всього святого! — він відвернувся, натягаючи на голову ковдру.

Мене трусило. Що ж, я йому покажу!

Я почала вдягатися, навіть не гукаючи слуг. Надягла теплі панчохи, нижню туніку, підшиту хутром дорожню сукню. Засичала, скубнула себе, коли заплітала косу. До біса! Едгар іще побігає за мною.

Я навмисне голосно ляскала віками скринь, з гуркотом совгала стільці. Зізнаюся, мені хотілося, аби він затримав мене, почав заспокоювати. Я ж бо уже зрозуміла, що він не спить. Чула його сердите дихання. Одного разу він навіть озирнувся на мене. Я защібала шпильку фібули[54] плаща й відповіла йому гордовитим поглядом. Ну, починай, проси мене залишитися!

Але Едгар відвернувся. Хай упаде на нього прокляття небес!

Надворі щойно на світ почало благословлятись. У мене подих перехопило від передранкового морозцю. Але, виявилося, не я перша їду з Гронвуд-Кастла. Любий кузен Стефан саме зібрався на світанку покататися верхи.

Я застала його біля стаєнь, і Стефан здивувався, коли побачивши мене о такій ранній порі. Але я не відповіла на його запитання. Голосно вимагала сідлати мені коня, звеліла розштовхати сонних грумів та охоронців.

Конюхи забігали, вивели зі стійла мою Блискавку. Та зараз я ненавиділа навіть цього коня, Едгарів подарунок. Мені було нестерпно бачити все, що нагадувало про нього.

— То кого накажете сідлати? — здивувався грум.

Я роззирнулася. У сусідньому з Блискавкою стійлі стояв високий гнідий жеребець із білою смугою на морді.

— Ось цього.

— Але це Набіг, улюблений кінь графа.

— Саме його й сідлай, дурню. Хутчій, коли тобі велять.

Відібрати в Едгара його улюбленця — це була хоч маленька, але помста.

Поки його сідлали, Набіг нервово бив копитом, а потім рвонувся так, що конюхи повисли на ньому, пригинаючи голову коня і заспокійливо погладжуючи.

Світало швидко. З рипінням і брязкотом почали опускати міст. Біля арки мостової вежі вже сидів верхи Стефан. Легко свиснув, коли побачив, якого коня я обрала.

— Кузино, Набіг норовливий. Едгар звик на ньому їздити, а ось ти…

Не звертаючи на нього уваги, я легко скочила в сідло й відразу різко натягла поводи, коли кінь затанцював піді мною та рвонув убік. Стефан посміхнувся, поправляючи хутро свого каптура.

— Одне запам’ятай, Бертрадо, Набіг не зносить батога.

Бракувало ще, аби Стефан давав мені настанови! Та й невгамовний Набіг відволікав мою увагу, гриз вудила, кружляв на місці.

Нарешті підтяглася охорона, і я стисла боки коня, скерувала його в прохід вежі. Він радісно заіржав, коли вирвався на простір. Щойно я попустила поводи, він уже мчав назустріч морозяному світанку. Від його дихання валувала пара, немовби від казкового дракона.

Снігу цього року випало більше, ніж мені доводилося бачити будь-коли в житті. Але останнім часом завірюх не було, сніг промерз, а оскільки всі дороги довкіл уже розчистили, він лежав заметами вздовж колій, тож їхати було легко. Я вихором промчала повз селище, яке оточувало замок, поїхала до лісу, що зеленів на узгір’ї. Тільки під укриттям дерев озирнулася, стримуючи коня поводами. Набіг відразу став дибки, але я спритно пригнулася до його холки й відкинулась, коли він знову опустився на чотири ноги. Бачила, як від замку за мною поспішають охоронці на своїх кошлатих конячках. Нехай поквапляться.

Коли я проминула ліс, уже зовсім розвиднілося. Набіг мчав уперед рівним алюром, пружно викидаючи стрункі чорні ноги. Мені навіть не доводилося його поганяти. Навпаки — часом я намагалася його притримати, але жеребець відразу починав метатися з боку на бік, демонструючи норов. Огидна тварина, не менш огидна за свого хазяїна. Але я знайду управу й на одного, й на другого.

У глибині душі я ще сподівалася, що Едгар отямиться й пошле за мною. Або, дізнавшись, на якому норовливому коні я поїхала, поквапиться вслід. Тому, коли холод зимового ранку трохи остудив мій гнів, а тяганина з непокірливим, нервовим Набігом стомила, я сповільнила хід настільки, що мій супровід майже порівнявся зі мною.

Тепер ми їхали легкою риссю повз укриті снігом поля. Віддалік чорніли халупи, ліловий у світанкових променях дим селянських садиб здіймався вертикально вгору. З віддаленої церковці долинув закличний голос дзвону. День вступав у свої права, але не схоже було, щоб гінці з Гронвуда від графа мали ось-ось примчати за мною.

Мені стало сумно. І що тепер? Знову я повелася як непокірлива дружина й провина за сварку ляже на мене. Однак я розпікала себе спогадом, як чоловік володів мною, марячи про іншу, й гнів та гордощі додавали мені сили не визнавати поразки.

Раніше я вміла стримуватись, не виказувати свого кепського настрою. Але, коли стала графинею та пані, частенько вихлюпувала гнів на своє оточення. Та й цього разу я повелася не найліпшим чином. Я зігнала свою досаду на коневі Едгара, забула Стефанове застереження та стьобнула Набіга батогом.

Лише досвід вершниці допоміг мені втриматися в сідлі, коли кінь голосно заіржав і несамовито стрибнув. Мить — і він уже щодуху мчав дорогою, мчав так, що в мене вітер свистів у вухах. Ну, може, це було й на краще, — тепер не залишалося часу для вагань і сумнівів. Я підвелась на стременах, схилилась до кінської холки й знову щосили хльоснула Набіга. Вперед! Ця скажена їзда саме до смаку мені. Якоїсь миті я озирнулась і побачила далеко позаду вервечку охоронців. Я розреготалася й знову цвьохнула коня.

Але тут Набіг сповнив околиці демонічним іржанням, легко перескочив купи снігу на узбіччі й помчав сніговою цілиною. Я мала надію, що сніг достатньо глибокий, аби кінь швидко стомився, але він мчав дедалі швидше й не озивався на мої спроби виправити ситуацію.

Ми пролетіли повз якусь садибу, поминули селище, кілька гаїв, перескочили промерзлий струмок, і тільки тоді я почала помічати, що біг коня сповільнився.

Я побачила осторонь високі зарості чагарнику й спробувала спрямувати на них коня. Майже зависла на поводах, вказуючи йому напрямок. І він начебто скорився. Ось зараз утомлений кінь помітить перешкоду й зупиниться. Мені навіть здалося, що задум вдався: Набіг завмер перед густо переплетеним галуззям. Я перевела подих, розслабилася.

Та це було помилкою. Набіг ніби відчув, що я вже не так міцно чіпляюся за нього. Мить — і він сильно та несподівано хвицнув задом. Я вереснула, вилетіла з сідла, перекинулася в повітрі й… Мати Божа! Якби гілки чагарника не пом’якшили мого падіння, не знаю навіть, чим би скінчилася для мене ця пригода. А так я лише сильно подряпалася, загубила сітку для волосся та добряче налякалась. А коли, плутаючись у розпущеному волоссі, полах плаща, спідницях, роздираючи кущі, вибралася нарешті на відкритий простір, виявилося, що я зовсім сама. Набіг манячів десь далеко попереду й щомиті віддалявся.

Ну й що мені тепер робити? Я роззирнулась. Уявлення не мала, куди мене заніс цей гнідий демон. Від мого почту й натяку не лишилося, ніде не було помітно жодних ознак людського житла. Лише рівний відкритий простір, жовтий сухий очерет та сіре низьке небо над головою.

Із півгодини я брела навмання, спершу лаялася, а потім заплакала. Я була голодна, змерзла й не знала, куди потрапила. Та й крига біля берега струмка, вздовж якого намагалася йти, несподівано тріснула, я провалилася мало не по коліна, промочила взуття, спідниці, поли плаща.

Та видно, небо не лишило мене напризволяще. І хоча я наскрізь промерзла й навіть уже тихенько скімлила від розпачу, незабаром вийшла на добре вторований шлях. Аж раптом із-за невеликого гайочка попереду почулося мелодійне дзенькотіння бубонців і людські голоси. Я страшенно зраділа. Мало вперед не кинулася, але пригадала, хто я, та змусила себе зупинитися на узбіччі й гордо випросталась. Тільки широко розплющеними очима дивилася на кавалькаду попереду, на вершників, які їхали попарно, охороняючи розкішний паланкін, який тягли мули в багатій збруї. Дзенькіт його бубонців я й почула звіддаля.

З кавалькади мене помітили; спочатку просто придивлялися, потім на обличчях з’явилися подив, замішання. Один вершник під’їхав до паланкіна та щось промовив. Нарешті вони наблизилися, фіранка паланкіна відкинулась, і я перевела подих — упізнала знайоме обличчя абата Ансельма з Бері-Сент-Едмунса.

— О, святі угідники! — вигукнув абат. — Міледі Бертрадо? Ви тут, сама, а ваш вигляд… Як таке могло трапитися?

Я ж роздивлялася, як тепло облямовані лебединим пухом його каптур і комір, які м’якенькі в нього рукавички на хутрі. А я… Уявляю, який мала вигляд: розпатлана, подряпана, промерзла. Навіть коли я звеліла абатові не мучити мене запитаннями, а допомогти, голос мій звучав якось надтріснуто, майже благально. Але Ансельм і так уже наказав своїм людям підсадити мене в паланкін. Як хороше відкинутися на хутряні подушки! Тут була жаровня — справжня, наповнена вугіллям жаровня з бронзовою покришкою. Я простягла до неї негнучкі пальці, присунула змерзлі стопи. Ніяк не могла зігрітися. Хвала Всевишньому, добрий Ансельм дав мені вина. Ось я й назвала його добрим. Та ж я була благодійницею його обителі, щедро жертвувала на неї, допомагала Ансельму в деяких позовах із сусідами. Чи міг він після цього повестися зі мною інакше?

Я повільними ковтками попивала вино й із задоволенням жувала начинений куріпкою пиріжок. А тим часом слухала балаканину Ансельма: мовляв, повертається він із далекого приходу в Бері-Сент-Едмунсі. І якщо буде на це моя ласка, він гостинно прийме мене в своїй обителі. Я навіть розчулилася. Ансельм уже запевняв: щойно я облаштуюся та відпочину, він негайно пошле гінців у Гронвуд.

Ні, ні, якщо його превелебність хоче зробити мені послугу, нехай не поспішає зі звісткою про мене. І я навіть посміхнулася, коли уявила, який переполох здійметься, коли я зникну.

Можливо, мені варто було пояснити Ансельмові причину мого небажання повідомити про себе чоловікові, але він не розпитував, навіть головою закивав на знак розуміння.

— Звісно, дитино моя, як мені вас не зрозуміти. Едгар Армстронг не мав права ображати вас. По всьому графству пліткують про це. Знову він і ця нещасна заблукана душа Гіта Вейк.

Він умовк, але я вже втупилася в нього чіпким поглядом. А в грудях моїх неначе застряг твердий клубок. Знову… Мій чоловік і Гіта… Гіта, ім’я якої Едгар повторює навіть уві сні. Я навіть тремтіти перестала, так мене обпік гнів.

— Преподобний отче, негайно викладайте все, що вам відомо!

Але абат хитрував, плів, що він священнослужитель і не повинен вносити розбрат у родини мирян. Я вичікувала, відчуваючи, що насправді він зовсім не від того, аби дещо мені повідати. Зрештою абат не витримав — і все виявилося навіть гірше, ніж я могла очікувати.

— Гіта народила графові дитину, — нахиляючись до мене, шепотів Ансельм, мабуть, смакуючи кожне слово. — І подейкують, нібито Едгар мало що не прийняв дитя з її лона. Звісно, щастя, що його байстрюк — донька, інакше він ладен був знову взяти коханку до себе. Адже він просто труситься над своїми вилупками — над сарацином Адамом, тепер іще цією… Але як він міг при цьому так зневажати вас, свою законну дружину, як міг залишити вас на Різдво та помчати до своєї повії, яка саме мучилась пологами? А доньку прилюдно назвав своєю. І нарік родовим ім’ям Армстронгів — Мілдред. Тепер усі в Норфолку знають, що в графа Едгара є визнана донька від коханки.

Я мовчала. Паланкін погойдувався від ходи мулів, подзенькували бубонці, долинали голоси стражів. У півмороку я розрізняла сите, запалене гнівом обличчя настоятеля. Я відвернулася. Мені було боляче й холодно. Навіть серце ніби захололо.

* * *

Я й не помітила, як підхопила хворобу. Господь наділив мене міцним здоров’ям, і я майже ніколи не застуджувалася. Але тепер у грудях моїх давило й пекло, дихала я з хрипами, мучив болісний кашель. Гарячка була така, що часом я впадала в нетяму.

Одного разу отямилась і побачила поруч Едгара. Він схилився наді мною, обличчя було змарніле, під очима темні кола. Щоки вкриті щетиною — але ж раніше зазвичай він ретельно голився.

Я простягла руку й доторкнулася до його колючого обличчя.

— Це ти?

— Я з тобою. Тепер усе буде гаразд.

Стільки турботи було в його очах, стільки ніжності в голосі! І я раптом розплакалася, а Едгар пригорнув мене, і в його обіймах я відчула себе краще. Я так любила його цієї миті! Але з любов’ю прийшли й гордість та образа.

— Ти зрадив мене. Ти з цією Гітою Вейк. Її донька… Я все знаю.

Він колихав мене, як дитину.

— Едгаре…

— Заспокойся. Думай лише про нас. Ти моя дружина, і я не залишу тебе.

Я притихла, зігрілася на його руках. Заснула.

Дивно, але саме після цього я почала видужувати.

Мене чудово доглядали, я лежала в багатих покоях заміської резиденції Ансельма, у теплі й розкошах. Часто, прокидаючись, бачила поруч Едгара. Він навіть ночував у кріслі поряд мене. Доглядав, годував із ложечки, розповідав, як він хвилювався, коли я зникла. Охоронці, які проґавили мене того дня, із ніг збилися, обшукуючи околиці. Намагалися відшукати мене за слідами. Та коли повалив сніг, втратили слід і мало не збожеволіли від переляку. А тут іще Набіг повернувся в стайню без вершниці. Едгар спочатку думав, що я все-таки вирушила в Норідж, але коли довідався, що в столиці графства я не з’являлася, підняв на пошуки всіх довкіл. Злочинно повівся абат Ансельм, який відразу не надіслав у Гронвуд-Кастл звістку про те, де перебуває графиня.

Я слухала Едгара й відчувала, як разом із силами до мене повертається зловтішне торжество. Так, він, з огляду на його колишню зневагу до мене, заслужив це. А він і Гіта… І ця його незаконнонароджена Мілдред… Він уникав цієї розмови.

Якось я запитала, де мої кузени Блуа. Виявилося, теж у Бері-Сент-Едмунсі. Вони не поїдуть, поки не переконаються, що я видужую. Я воліла, щоб вони швидше вшилися. Одне це вже варте було того, щоб оклигати.

Стефан і Генрі, віддаючи данину родинним стосункам, з’явилися до мене попрощатися перед від’їздом. Я прийняла їх, напівсидячи в ліжку, спираючись спиною на підбиті біля узголів’я подушки. Стефан був привітний, ми навіть обмінялися жартами. Генрі тримався трохи осторонь, тільки перед прощанням, коли Стефан вийшов, наблизився, узяв мою руку в свої пальці, на яких мерехтіли камені.

— Я молитимуся за тебе, Бертрадо. За тебе й Едгара. Але прислухайся до доброї поради: не забувай, що в Норфолку саме Едгар фактичний господар, а ти лише номінальна володарка. Так влаштовано світ, і буде ліпше, коли ти приймеш це. А Едгар полюбить тебе, якщо ти даси йому таку можливість.

Я різко висмикнула свою руку. Умовляння Генрі були нестерпні. Бісів лицемір! Повторює мені про мою покірливість і любов до Едгара, а мабуть, не насмілиться й під тортурами зізнатися моєму чоловікові-хрестоносцеві, що саме він позбавив мене цноти. І я не втрималася, аби не нагадати йому про це. А заразом зазначила, щоб вони зі Стефаном не надто розраховували на мого чоловіка в своїх інтригах. Адже одне моє слово — і кожна з їхніх угод матиме безславний кінець. Але якщо граф Норфолк їм потрібен, то насамперед хай заручаться моєю підтримкою.

Ні, я не втратила колишньої хватки — про це свідчив вираз обличчя єпископа Вінчестерського, коли він виходив од мене. Ну що ж, нехай не забуває, з ким має справу.

Незабаром я вже почала вставати, виходити на прогулянки, навіть приймати відвідувачів. Але повертатися в Гронвуд-Кастл не поспішала. Мені подобалося в Бері-Сент-Едмунсі, а нинішнє весняне танення снігів усьому графству загрожувало повенями, й Едгар часто бував у від’їзді, тож ніхто не наполягав, аби я залишила цей гостинний дах. У Бері-Сент навіть попри весняне бездоріжжя постійно прибували прочани, тут завжди було багато приїжджих, завжди можна було дізнатися про свіжі новини, влаштувати невеличкий прийом, вечерю. Абат Ансельм повсякчас виконував мої забаганки.

Але одного разу Едгар навідав мене між поїздками та нагадав, що час би подумати про повернення додому. Очевидно, обличчя моє при цьому так перемінилося, що чоловік із глузливим смутком мовив:

— Я розумію тебе, Бертрадо. Ти не народилася для ролі господині маєтку та дружини, але ми заприсяглися перед вівтарем, і цього вже не змінити. Нам варто було б обговорити, як жити далі, й тоді ми уникнемо багатьох неприємностей у нашому шлюбі.

Так, мене це влаштовувало. Едгар пропонував мені щось на кшталт угоди, й ліпше було відразу обговорити, чого кожен із нас чекає від іншого. Це мали бути рівні умови. Без жодних біблійних проповідей про те, що дружина повинна в усьому коритися чоловікові, адже це так принижує жінку.

Того дня ми довго розмовляли, сидячи по різні боки столу, наче не чоловік і дружина, а супротивники, які укладають перемир’я. За Едгаровими умовами, я мала припинити інтриги за його спиною, не чинити нічого без його відома. У відповідь я зажадала, щоб він більше радився зі мною в управлінських справах та забезпечив вільне пересування в наших володіннях без його дозволу. Лише в разі, якщо він буде сповіщений про місце мого перебування, сказав він. Я кивнула. І виставила наступну умову: не бажаю, щоб чоловік розбещував мене в ліжку та спарювався зі мною виключно з метою відтворення потомства.

Мені знадобилася вся моя рішучість, щоб сказати йому таке. Коли я насмілилася підняти на нього очі, Едгарове обличчя було холодне, майже байдуже. Що ж, він згоден врахувати мою цнотливість, якщо я, в свою чергу, зобов’язуюся допомагати йому в господарських питаннях, як і годиться будь-який заміжній леді. І знаєте, мене трохи зачепило, що після інтимних питань він так легко перекинувся на побутові теми. Однак угода є угода, тому я не виявила почуттів, а обговорила з ним і цю тему.

Були й інші питання, які ми обговорювали. Едгар заговорив про Адама. Доти, поки я не народжу дитини, він не бачить жодних причин, з яких я не повинна приділяти уваги його синові. Однак натомість я зажадала, щоб чоловік припинив ганьбити мене, зраджуючи з Гітою Вейк.

— Вона моя підопічна, а не коханка, — відповів він.

— І народила, певно, цього Різдва від святого духу, — в’їдливо зазначила я.

Я бачила, що тепер Едгарові було значно складніше зберегти самовладання. Я відвернулася, й ми довго мовчали. А коли наші погляди нарешті зустрілися, мене вразили Едгарові очі. Якби цей хрестоносець був жінкою, заприсяглася б, він заплакав би.

Він заговорив тихо.

— Не приховуватиму, що Гіта з фенленда дійсно народила від мене. І я не перший чоловік на світі, який, живучи з законною дружиною, має ще й дитину на стороні. Однак межи мною та леді Гітою давно все скінчено. Це сталося ще до твого приїзду, Бертрадо, і якщо ти завдаси собі клопоту порахувати, то зрозумієш, що дівчинку ми зачали вже давно. Але присягаюся, за весь час, що я був твоїм чоловіком, я не зраджував тебе ні з нею, ані з жодною іншою жінкою.

Мені сподобалося, що Едгар виправдовується переді мною. Інші чоловіки не повелися б так. Дивно, але я відчула навіть якесь презирство до нього. І ще нагадала: мені відомо, що він відвідав цю леді-вихованку після пологів і прилюдно визнав новонароджену своєю дитиною та дав їй ім’я Армстронгів.

— Це лише та дещиця, яку я міг зробити для дитини, — не підводячи погляду мовив Едгар. — І не думав я, що ти, сама незаконнонароджена, цим мені дорікатимеш. Але повторюю: межи мною та Гітою Вейк усе скінчено. Я не ганьбитиму більше цієї гордої жінки, а коли чутки про нас ущухнуть, я спробую виправити завдане їй зло та підшукаю гідного чоловіка.

Гарні слова. Але з яким болем усе було сказано!

— Ти досі кохаєш її. Я знаю це… Я відчуваю.

— Хвала небесам, що хоч ревнощі ти здатна відчувати.

Я пересмикнула плечима.

— Ти мій чоловік, Едгаре, як мені не ревнувати? І я наполягаю, щоб ти припинив будь-які зустрічі з цією жінкою і її поріддям, припинив…

— Це неприйнятна вимога, — різко перебив Едгар. — Та й дівчинка Мілдред — моє дитя, і я хочу знати, як вона живе, росте. Повторюю — я не зраджуватиму тебе з Гітою, не ганьбитиму її, не змушуватиму тебе ревнувати.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як наростає мій гнів.

— А тепер і ти вислухай мене, Едгаре. Якщо я довідаюся, що про вас поширилися нові чутки, — а таке цілком може трапитися, допоки люди знатимуть про твої наїзди у фени, — то клянуся Господом Богом, Пресвятою Богородицею й усіма Святими заступниками нашими, твоїй Гіті це так не минеться.

— Бертрадо! — Едгар навіть уперед подався. — Я готовий рахуватися з тобою, але не переступай межі мого терпіння.

Його терпіння?! Мені пропонують погодитися на його побаченнями з повією та її поріддям, а він іще сміє говорити про терпіння!

— О, я знаю, що кажу! Сам диявол тоді стане моїм союзником, і я навіть не уявляю, до чого доведе мене почуття приниження.

Я чомусь захекалася, неначе довго бігла. Мене душив гнів. А ще я побоювалась, що цей чоловік не поступиться. Бо мене саму налякала та прірва, яка чаїлися в мені.

— Не забувай Едгаре, що я — донька Генріха Боклерка, а він не побоявся осліпити й тримати в підземеллі навіть рідного брата!

Лише руки його, що лежали на столі, стислися в кулаки, а більше Едгар ніяк не виказав свого гніву. Дивився на мене з-під навислого на очі довгого пасма. Але коли заговорив, голос лунав спокійно:

— Якщо, дружино, почнеш лякати мене спілкою із сатаною, то врахуй: я ще не втратив зв’язків із Орденом, а брати-тамплієри знають, як примусити людей знову навернутися до Бога.

І все-таки за його спокійною інтонацією мені вчувся смуток. А, отже, він поступиться. Тут я скінчила — останнє слово мало залишитися за мною:

— Тоді, чоловіче мій, не доводь нас обох до цього.

Я здригнулася, коли за ним голосно ляснули двері. І перевела подих. Схоже, я перемогла.

Першої ночі в Гронвуді Едгар прийшов до мене. Це було наше примирення. Усе висловлено раніше, залишався тільки подружній обов’язок. Мій чоловік виконав його без звичної своєї зіпсутості, швидко й просто. Я могла бути навіть задоволена, якщо взагалі можна бути від цього задоволеною.

— Народи мені сина, — попросив Едгар перед тим, як заснути. Зрозуміло, для цього люди й спарюються.

Повені в графстві стали причиною постійної тривоги Едгара. Найбільше його турбувало те, що в багатьох місцях море прорвало греблі й родючі землі на величезних просторах просочилися сіллю та стали непридатними для землеробства. Мине не менше двох-трьох років, поки там знову зможуть господарювати, а отже, треба щось робити, аби люди не зубожіли до краю. Але яке йому діло до цього простолюду? Я не розуміла цього, хоча намагалася порадити щось розумне, посилаючись на відомі мені статті зведення законів. І часом траплялося, що я вдостоювалася похвали чоловіка за проникливість і кмітливість.

Після Великодня до нашого двору прибули посланці від короля з новинами. Ми довідалися, що моя сестра імператриця Матильда місяць тому розродилася сином чоловічої статі, якого нарекли на честь нашого найяснішого батька Генріхом. І король, як і намірявся раніше, вимагає, щоб англійська знать удруге заприсяглася спадкоємиці трону. Тож ми отримали повеління з’явитися в липні у Нортгемптон, щоб укупі з іншими лордами іще раз скласти присягу моїй сестрі.

Найважливішим для мене у всьому цьому було те, що я знову мала опинитися в товаристві найіменитіших вельмож та дам і могла багатьох засліпити блиском і багатством, які отримала, коли стала графинею Норфолкською.

Цілісінький червень я присвятила підготовці до цієї поїздки — обмірковувала вбрання, підбирала почт, мої жінки вишивали емблеми, герби, вимпели. Мені постійно доводилося радитися з Едгаром, і цей клопіт зблизив нас. Та й за цей час він жодного разу не навідав Гіту — я достеменно це знала від Пенди, який мав інтимні стосунки з моєю Кларою. Відданий пес Едгара по-справжньому присох до моєї шльондри-фрейліни й любив її без тями, не пробачаючи їй лише того, що блудила з муляром Саймоном.

У наших стосунках із Едгаром запанував мир. Я була покірлива ночами й навіть почала звикати до цього боку подружнього життя, але затято не вагітніла. Через це обіцяла чоловікові, що як не понесу до часу нашого повернення з Нортгемптона, то обов’язково здійсню паломництво в Уолсингем. Вважалося, що Діва Марія Уолсингемська особливо прихильна до бездітних жінок.

Безплідність! Саме це слово викликало у мені дрож. І яку б відразу я не відчувала до дітородіння, таке тавро — ганьба для жінки. Мені просто необхідно було народити чоловікові спадкоємця. Сина. Ось тоді він не нав’язуватиме мені Адама, тим паче, перестане згадувати, що десь у фенленді має доньку. Адже що таке донька? Заведено навіть висловлювати співчуття родинам, у яких народжуються доньки. І я не розуміла, чому для Едгара так багато значить, що саксонка народила йому таке.

Нарешті настав день від’їзду до Нортгемптона. Не знаю, навіщо король обрав для скликання знаті це зубожіле містечко. Може, тому, що тут була гарна римська дорога, а отже, зручний під’їзд, чи тому, що Нортгемптон розташовувався в центрі Англійських земель і сюди мусили зібратися вельможі з усіх кінців його королівства. І скільки люду там було! Не варто навіть і казати про ціни на житло, які підскочили відразу, чи про ринок, який виник там стихійно. Зазначу лишень, що мої надії виправдалися й наш приїзд справив належне враження. Та й приємно було зустрітися з братами Глочестером і Корнуоллом, з вінценосним батьком, навіть цій квочці, королеві Аделізі, я була рада.

Едгар винаймав для нас зручне житло в будинку ратуші, що стояв обіч будівлі, де розташувалися Стефан і Мод. Мод нещодавно народила третю дитину, доньку, названу Марією, дуже споганіла та розпливлася тілом, що однак не заважало Стефанові оточувати її ніжністю й турботою. І ще мене здивувало, що ця пара привезла в Нортгемптон свого первістка Юстаса, якого раніше ховала. Щоправда, на сьомому році життя хлоп’я нарешті заговорило, та так жваво, ніби зумисне чаїлося весь час, не бажаючи ні з ким спілкуватись. Однак, присягаюся вінцем терновим, я в житті не бачила потворнішої дитини, вкритої коростою, висипкою, плішинами. Тому, коли ми з Едгаром відвідували Стефана й Мод, я намагалася не довго затримуватися та йшла геть, щойно до покою заходило це маленьке чудовисько, яке, до того ж, витріщалося на мене.

Загалом, на мене багато хто дивився. І, трісни моя шнурівка, я ніколи ще не почувалася такою вродливою. Але ж мені було вже двадцять п’ять, у цьому віці чимало жінок, розтовстілих і знесилених численними пологами, перетворювалися коли не на бабів, то на солідних матрон, яким непристойно навіть брати участь у танцях. А я була струнка й легка, мов дівчина, одягалася у вузькі бліо за останньою модою, і якщо хто й шепотівся за моєю спиною, мовляв, за час шлюбу я не понесла від чоловіка та ще й прославилася частими з ним сварками, то говорили це швидше через заздрощі. Те, що я вважалася найвродливішою з прибулих у Нортгемптон леді, — безперечно.

І тільки батько збив із мене пиху, коли прикликав до себе та суворо вичитав за потурання баламутам на кшталт Гуго Бігода. А ще вилаяв, що я не виявила себе гарною дружиною — тим паче, сама наполягала на цьому шлюбові. І запитав, чому я дотепер не вагітна.

Так, король був брутальний зі мною, і це попри піднесений мною подарунок — гобелен «Танок смерті». Але я в’їдливо відбивала батькові випади, нагадуючи, що його законна донька не вагітніла в своєму першому шлюбі з німецьким імператором, та й для графа Анжу народила лише на шостий рік шлюбу. Якщо, звісно, не воскрешати в пам’яті ту брудну історію з народженням у неї бастарда від якогось Гая де Шампера.

Але щойно я згадала про ту справу, батько так обрубав мене, що я пішла від нього мало не в сльозах. Хоча сама винна, адже знала, як на короля діє сама згадка про того хрестоносця. Ті події тримали в найсуворішій таємниці. Хоча шила в мішку не сховаєш, і люди шепотілися, буцімто король Генріх найняв спеціальних ловців людей, обіцяв їм величезну суму, якщо доставлять до нього живого чи мертвого сера Гая.

Ось за такої ситуації при дворі в сірому важкому соборі Нортгемптона знать присягалася на вірність моїй законнонародженій сестричці Матильді. Але доводилось чути й розмови, що не всі прагнуть опинитися під п’ятою жінки й присягають Матильді лише з надією на достатньо довге життя мого батька, щоби його внук Генріх устиг підрости й досягти віку, коли корона перейде до нього, й слідом за Генріхом І престол посяде Генріх II.

По завершенні церемонії, що тривала кілька днів, почалися всілякі розваги, зокрема й соколине полювання, яке нещодавно увійшло в моду при дворах правителів Європи. Після хрестового походу лицарі перейняли навички цього в арабських емірів, і полювання з птахами почало вважатися найвишуканішим. Добре навченими були пернаті хижаки, сапсани, а кречети, яструби — надзвичайно рідкісними й коштували нечуваних грошей.

У мого батька вже було близько дюжини гарних мисливських птахів, і він гаяв з ними чимало часу на вересових пустищах поблизу Нортгемптона, а місцева знать незграбно намагалася наслідувати його. По-справжньому навчених соколів знайти було непросто, й спритні торговці втридорога продавали бажаючим пернатих хижаків, більшість із яких були дикі й не пройшли дресирування. Частенько такі птахи, випущені з руки під час ловів, просто летіли собі геть подалі від невмілих мисливців.

Я не раз бачила, як презирливо гмикав король, дивлячись на таких. Зате була приємно вражена, коли мій чоловік зумів серед виставлених на продаж птахів визначити дійсно придатних і спускав їх з рукавички на дичину зі спритністю справжнього знавця. Король і двір відзначили це його вміння, Едгар Норфолк відразу став страшенно популярний, із ним усі радилися, навіть Генріх не раз говорив із ним про тонкощі соколиного полювання, про переваги тих чи інших птахів, а коли довідався, що мій чоловік навчився ловів із птахами ще на Святій Землі, почав запрошувати його до себе, воліючи довідатися про особливості цієї забави на Сході.

Але особливо мене захопило й потішило, що й мені Едгар підніс у подарунок чудового мисливського птаха. Це була прекрасна довгокрила самка кречета, привезена з Ісландії.

— Ви моя дружина, міледі, у вас усе має бути найкращим. А я зобов’язуюся навчити вас напускати птаха на дичину та підкликати його.

Інколи Едгар був просто чарівний.

Спочатку ми їздили з ним у горбкуваті пустища за містом лише вдвох. Едгар пояснював мені всі тонкощі напуску, розповідав, що самки кречетів крупніші й агресивніші за самців, проте легше піддаються навчанню. А от самці цінуються не так високо, їх рідко використовують на полюванні, й використовують здебільшого для отримання потомства.

— Коли ми повернемося в Гронвуд, — говорив Едгар, поправляючи на моїй руці рукавичку з крагою,[55] аби сокіл не поранив, — нам, любонько, неодмінно слід буде розводити власних птахів. Рівнинні, болотисті угіддя Норфолкширу є ідеальним місцем для полювання з соколами.

Я майже не слухала його, милуючись птахом на зап’ясті. Та й не хотілося мені зараз думати про повернення в Гронвуд. Звісно, Едгар тепер візьметься до розведення птахів, як до цього займався розведенням своїх коней, своїх хортів. Він завжди знаходив собі якесь заняття. Але мені було добре тут, побіля короля, серед рівних собі. Та й на день Святої Маргарити[56] король обіцяв гучний бенкет, на якому мені неодмінно хотілося бути.

Але поки головним для мене залишалося полювання. І щоранку ми з чоловіком вирушали на пустища. Мій кречет уже не раз бив для мене дрібну дичину, яку слуги зганяли з вересу ударами бича, — жайворонків, куріпок, бекасів. Найвищим досягненням вважалося вполювати чаплю. І коли моя довгокрила мисливиця забила її, Едгар сказав, що тепер ми сміливо можемо долучатися до королівського полювання.

Він не помилився. І в належний час ісландський кречет показав себе у всій своїй красі. Це відбулося того дня, на який Генріх призначив бенкет. Але до того король вирішив нагуляти апетит на соколиному полюванні. Ми з чоловіком взяли участь. І трапилося так, що сокольники підняли з очерету велику сіру чаплю. Першою на неї свого сокола напустила Матильда. Однак зробила це, коли птах був ще далеко, й король дорікнув їй за поквапливість. Але й на нього чекала невдача. Його сокіл-сапсан, коли з нього зняли клобучок і підкинули, не звернув уваги на головну дичину, а помчав за зграєю граків, що пролітали повз нас. Отоді, за знаком Едгара, я зірвала клобучок із голови кречета й свиснула, насилаючи птаха. І моя красуня не підвела, стрімко здійнялася вгору, зробила коло, помітила чаплю й помчала просто до неї.

Ах, яке це задоволення — бачити, як мій кречет набирає висоту, описуючи кола, ніби закручуючи невидиму спіраль. Величезна сіра чапля, помітила його, шугонула геть, щосили працюючи крильми. Але їй годі було уникнути удару. І всі мисливці мимоволі закричали, коли моя птиця випередила чаплю, здійнялась над нею та зробила стрімкий випад.

— Давай, давай! — кричала я з задертою головою, плескаючи в долоні. Який усе це викликало запал!

Але приголомшена чапля таки зуміла вивільнитися й полетіла далі, однак важко й нерівно. А кречет, не бажаючи здаватися, знову по спіралі здійнявся над нею та повторив напад. І як! Він летів, немов стріла, наново майстерно вдаряв, цілячись сильними пазурами задніх пальців.

Цього разу чапля шугонула вниз, і я, король та решта, пришпорюючи коней, помчали туди, де впали обидва птахи.

Едгар гукнув сокольникові, щоб той готував здохлого голуба й кинув його як «підгодування» кречетові. Поки мисливці підбирали вбиту чаплю, а кречет ласував голуб’ятиною, всі довкола вітали мене з удачею. А я була просто щаслива. Якоїсь миті помітила, як на мене дивиться Едгар. Він під’їхав, повертаючи мені птаха вже в клобучку. Схилився.

— Ти сьогодні така гарненька, Бертрадо. Просто світишся.

Давно він не казав мені таких слів. У мене в грудях розлилося тепло.

Король гукнув нас, сказав, що чекає обох на бенкеті, де ми скуштуємо здобутої моїм кречетом чаплі, яку його кухарі приготують. Я трішки скривилася, повернулась до чоловіка й шепнула:

— Як би вони не старалися, гадаю, печеня з чаплі не припаде мені до смаку. Це м’ясо жорсткувате і завжди тхне болотом.

Подув вітру кинув кучерики мені на очі. Едгар лагідно прибрав їх. Я побачила Матильду, яка проїжджала повз нас, — можу заставити своє бурштинове намисто проти ламаного пенса — у її очах були відверті заздрощі. Певне, таки її Жоффруа Анжуйський ніколи не бував із нею таким ніжним і турботливим.

У мене був піднесений настрій, повертатися поки що не хотілося, й Едгар погодився зі мною. І як же ми мчали верхи, як гнали своїх коней! Адже це таке задоволення — мчати, насолоджуючись чудовим алюром породистих коней, сонцем, вітром у обличчя, простором! Ми добряче віддалилися від усіх, втекли, обгонячи одне одного. А довкіл хвилювалися на вугрі вересові зарості, темніли розкидані тут і там групи величезних буків, блищали на сонці струмки. З-під копит коней час від часу то здіймалася зграя куріпок і миттю зникала десь у чагарях, то несподівано з-поміж широкого лопуха вистрибував заєць, і чимдуж біг полем, притискаючи довгі вуха. А коні, пружно викидаючи ноги, мчали, перестрибували кущі, часом врізувались у потічки, здіймали фонтани бризок, що іскрилися на сонці.

Якоїсь миті я натягла поводи, відкинулась назад, зупинила Блискавку. Едгар відразу під’їхав, схилився в сідлі, обійнявши мене за стан, притяг до себе, вкрив поцілунками. І повірите… Я відповідала йому з запалом, якого в собі навіть не очікувала.

Та нарешті я звільнилася.

— Гадаю, варто вже подумати про пристойність і повертатися.

Я намагалася говорити гідно, однак ще й досі задихалася після поцілунку. В Едгарових очах танцювали бісики. Він знову й знову обіймав мене, я виривалася, сміючись.

Ми таки подолали чимало шляху й коли повернулися, коні наші були добряче стомлені. Ми в’їхали під похмуру арку міських воріт, не поспішаючи рушили вздовж навислих над головою поверхів. Вони стояли так тісно, що майже стикалися покрівлями, не дозволяючи сонцю висушити багнюку на бруківці. Тільки біля будівлі, яку винаймав Едгар, був відкритий простір і навіть вимощений кругляком майданчик, куди можна було ступити, не забруднивши черевичків і пелени. Слуги вискочили з дому, прийняли в нас коней. Я зійшла вузькими сходами нагору, до нашої кімнати. Едгар ішов слідом, озираючись, я бачила його погляд, здогадувалася, що зараз буде. Навіть слова не встигла мовити, коли він притулив мене до стіни, почав цілувати. Я вперлася руками йому в груди, марно намагаючись випручатися, але він був такий дужий, не відпускав мене… Я задихалася, у мене паморочилось у голові, я тремтіла. А його руки вже м’яли мої груди, він закинув догори мою голову, цілував шию. У мене підігнулися коліна…

…Ну, врешті-решт, це мусило трапитися!

Ці міські будинки, вузькі, незручні, тісні! Тут доводилося жити мало не на голові одне в одного, тулитись укупі з почтом і слугами. Жодного етикету. Та й навряд, чи хто з почту міг подумати, що вдень можна ось так…

Але жалкувати про це було запізно. Двері з різким рипінням розчинилася, до покою влетіло, голосно тупаючи, це потворне дитя Юстас Блуаський. Він завмер, розглядаючи нас із-під вкритих болячками повік. А тут іще голоси, рипіння сходів — увійшли Клара Данвіль, моя Маго з купою суконь, а тут іще й Пенда…

Я відскочила від Едгара, мов обпечена. А вони всі спочатку розгублено стояли хто де, потім Клара щось забелькотіла, Маго ніби нічого не помітила, взялася вкладати сукні, а Пенда церемонно виголосив, що прибуло подружжя Блуаських. Насамкінець Юстас узявся розгойдуватися на дверях, вочевидь насолоджуючись їхнім рипінням і не зводячи з нас не по-дитячому серйозного, похмурого погляду.

Лише Едгар не здавався ані схвильованим, ані збентеженим. Спокійно відірвав від дверей це Блуаське поріддя, передав його Кларі, потім попросив усіх вийти й переказати Стефану та Мод, що невдовзі ми будемо до їхніх послуг.

Я стояла обличчям до стіни, нервово намагалася дати лад волоссю, шнурівці біля горла.

— Бертрадо… — погукав мене чоловік.

Але я сахнулася.

— Який сором! Яка ганьба! Що тепер про нас говоритимуть!

Зізнаюся, я розгнівалася. Адже що може бути безсоромнішим за плотські втіхи серед білого дня! А я… А ми… Мені хотілося плакати. Та Едгар ніби й не помічав моєї досади.

— Заспокойся, люба. Ми чоловік і дружина, ми в себе вдома.

Але займатися таким соромітництвом до настання ночі! Ні, я не промовила цього вголос. Але мені було соромно, нестерпно соромно. Ось навіть ця розпусниця Клара зніяковіла, а Маго… Та ще цей укритий коростою Юстас, який уже зараз усе розповідає внизу батькам. Ні, ліпше я просто зараз спущуся до Стефана й Мод, аби пояснити, що це непорозуміння. І кажучи це Едгарові, відштовхуючи його руки, я таки вискочила на сходи, коли ж заходила до вітальні, знову розгубилася, стала перед Блуаськими, червоніючи, немов шкідлива послушка. І важко було не помітити іронічного блиску в їхніх очах. Але мені допоміг Едгар, узяв ніжно під руку, цікавлячись у гостей, чи відомо їм, як відзначилася його дружина на сьогоднішньому соколиному полюванні? Мод і Стефан відразу запевнили, що лише про це всі й говорять і вони матимуть за честь, якщо на бенкет до Генріха Боклерка ми поїдемо разом. Щоб скуштувати печеню з чаплі, — додала я, і всі розсміялися.

Увечері ми поїхали на бенкет. На той час я цілковито заспокоїлася А вигляд мала… Ах, трісни моя шнурівко! Як же я сама собі подобалася!

На мені було ошатне оксамитове бліо рідкісного персикового кольору, що тісно обтлягало мої груди й боки. Його довгий шлейф і рукави, що спадали до самої підлоги, були підшиті чорно-золотавою візерунчастою парчею. Я ще не з’являлася на людях у цьому вбранні, та відчувала, як воно мені до лиця, бачила заздрісні погляди дам і навіть, — не завжди ж мені бути другою! — моєї законнонародженої титулованої сестри Матильди. І ще б їй не дивитися! Її убір із зеленого сукна й порівняти не можна було з моїм вбранням, але, що й казати, Матильда ніколи не вміла подати себе як слід, була впевнена, що її статус спадкоємиці престолу цілком може замінити красу й витонченість. Єдина гідна деталь її туалету — легка вуаль із рожевого мусліну зі сріблястою облямівкою — була подарована їй моїм чоловіком.

Воістину Едгар знався на дамських уборах, і це нітрохи не применшувало його чоловічих якостей!

Сьогодні я радилася з ним, збираючись на бенкет, і саме Едгар порадив додати до мого бліо прикраси з темних гранатів у золотій оправі: довгі сережки, що спускалися мало не до ключиць, і чудовий пояс із застібкою з крупного граната, який недбало охоплював мої стегна трохи нижче живота. Його кінці звисали майже до колін і погойдувались, коли я рухалася, змушуючи чоловіків хвилюватися. Додайте до цього тонку золоту сітку для волосся та карбований золотий обруч на чолі — й ви зрозумієте, який вигляд я мала на бенкеті. Навіть мій брат Річард Глочестер, який аж ніяк не вирізнявся галантністю, несподівано кинув такий вибагливий комплімент, що я мимоволі розсміялася. Але наступне запитання Роберта загнало мене в глухий кут: він поцікавився, чи розмовляла я вже зі стюардом двору, батьком Гуго Бігода? І коли я заперечливо похитала головою, Глочестер попросив, щоб я поблажливо поставилася до прохання сера Роджера.

— Та я завжди милостиво ставилася до Бігодів, — відповіла я, але при цьому озирнулася, пошукала очима Едгара. Навряд чи йому б сподобалася моя відповідь.

Чоловік мій цього вечора був не менш елегантним за мене. Його каптан із бежевого оксамиту зі срібним вишиванням спадав м’якими складками до колін, а по пелені був облямований смужкою ніжного хутра куниці. Стан стягав пояс із карбованих пластин, прикрашених бурштином, і такий само бурштин світився на руків’ї кинджала, що звисав збоку. Волосся Едгар з боків зачесав назад, але спереду воно лягало на чоло природними кучерями. Граф Норфолк розмовляв про щось із Генрі Вінчестерським, але відчув мій погляд, озирнувся й підморгнув мені. Я відвернулася, приховуючи мимовільну посмішку. Мені подобався несподіваний легкий флірт між нами. І я знала, до чого він призведе. Цієї ночі навіть незручності й тіснява нашого міського житла не перешкодять Едгару взяти мене… Взяти… Я відчула, як по спині пробігли мурашки. І ладна була визнати, що хочу його. Цієї ночі… Як і раніше, впиратимусь, але він візьме своє. А я поступлюся…

Коли всі почали розсідатися за довгими, розставленими «покоєм» столами, ми з чоловіком сіли поруч. Едгар не втримався, щоб не погладити під скатертиною моє коліно. Я відразу вщипнула його за руку. Він лише розсміявся.

З першою подачею страв до зали внесли здобуту моїм кречетом чаплю. Вона була як слід вимочена в соусах і чудово просмажена. Але Едгар таки неголосно зазначив, що я мала рацію і м’ясо чаплі дійсно жосткувате. Я лише посміхнулася:

— Я частенько буваю права, адже так, чоловіче мій?

Він грайливо дивився на мене.

— Присягаюся своїм серцем, що сьогодні не сперечатимуся з вами, міледі.

Незабаром почалися танці. Здебільшого я танцювала з Едгаром. Ми стояли в шерензі танцюристів, повільно та величаво розходилися ковзним кроком, робили повороти, нахилялися. Але потім музика стала гучнішою, ми прискорили кроки, розбилися на два кола — то дами утворювали внутрішнє, а чоловіка зовнішнє, то, кружляючи, дами виходили назовні, а чоловіки, притупуючи, сходилися у внутрішньому колі. Усі повеселішали, навіть низьке склепіння Нортгемптонського замку не настільки давило на голову. В червонястому світлі смолоскипів ми підстрибували та кружляли, по черзі змінюючи партнерів, і ось уже то Вільям Іпрський, мій колишній наречений, ніяковіє, змушений обійняти мене й обвести навколо себе, то я плескаю в долоні з лукавим Джеффрі де Мандевілем. Ах, як чудово, що ми прибули в Нортгемптон!

Смолоскипи чаділи, бо повітря коливалося, розвівались вуалі, лунали удари в долоні та сміх. Обходячи залу, ковзаючи серед вервечки танцюристів, я то знаходила Едгара, кружляючи, сплітала з ним пальці, то відразу натикалася глузливим поглядом на тужливу пику графа Суррея, то встигала обмінятися жартом із братом Реджинальдом Корнуоллом, далі…

Першої миті я вирішила, що мені привиділося. Неяскраві смолоскипи, чергування світла й тіні, невиразні силуети… І ось, ніби заведена, я роблю поворот долоня до долоні з Гуго Бігодом. Я тільки кліпнула, коли впізнала його високу худорляву постать, коротко обстрижене біляве волосся, коли зблиснули під вусами його зуби в посмішці.

— Гуго!

— Т-с-с, Бертрадо. Постарайся після півночі бути біля старої каплиці в замковому саду. Я на тебе чекатиму, радосте моя…

І ось я вже роблю поворот із другим танцюристом. З наступним, ще з наступним. Я мимоволі почала озиратися, шукаючи поглядом Гуго. Не привиділося ж мені? І якоїсь миті я його помітила, він стояв біля портьєри під аркою на вході до зали. Гуго дивився на мене посміхаючись, але відразу вийшов, і лише тканина заколихалася, мов на підтвердження, що він таки був тут. Але це немислимо! Король Генріх оголосив Гуго заколотником, якби він з’явився при дворі — його миттю схопили б. І все-таки він зухвало з’явився тут. Призначив мені зустріч. Як же він сумував за мною, якщо прийшов, ризикуючи навіть власною свободою!

Мабуть, мені не відразу вдалося впоратися з хвилюванням. Едгар помітив це.

— Може ти стомилася, люба? Ти раптом стала така сумна. Хочеш, залишимо бенкет?

Я погодилася, що трохи стомлена. Полювання, їзда верхи, потім це застілля, танці. Я б і справді пішла, однак саме сьогодні Матильда наполягла, щоб я залишилася з нею ночувати. Адже ми сестри, а нам так рідко доводиться бувати разом. Я говорила все це чоловікові, побоюючись лише, щоб він не викрив моєї брехні та не вирішив запитати про це в Матильди.

Але він тільки посмутнішав.

— Звісно, я розумію. Доведеться наказати, щоб ваші слуги залишитися в замку.

Знаєте, я майже відчула себе винною, майже ладна була відмовитися від задуманого. Адже хто такий Гуго? І як він смів призначати мені побачення, коли сам повинен розуміти, що я з чоловіком? Однак я промовчала. Я хотіла зустрітися з Гуго, мені було цікаво з ним поговорити. Він же так підтримував мене раніше, був такий вірний, коли Едгар відверто ігнорував мене, примушував коритися.

Але щойно я опинилась у відведеному мені покої, як пожалкувала, що залишилася. Як там було незатишно й похмуро! І якщо, навіть у тісноті міського будинку з Едгаром я не була позбавлена комфорту, яким так любив оточувати свій побут мій чоловік, то в цих вогких кімнатах смерділо сечею чужих псів, а постіль, по суті, була ящиком із соломою. І хоча мені виділили постільну білизну та ковдру, але як бурчала моя Маго, коли збивала солому на ложі! А Клара навіть розплакалася, коли зрозуміла, що їй просто доведеться спати на підлозі вітальні. Щоб хоч якось розвіяти кепський настрій, я кілька разів смикнула Клару за коси та вліпила важкого ляпаса пажеві, який похмуро пихкав.

Однак тут прийшов сер Роджер Бігод, батько Гуго, з кошиком фруктів і духмяних свічок. Слідом за ним слуги внесли балію з теплою водою. Стюард поводився надзвичайно запопадливо, кидав на мене погляди вірного пса. Що ж, не так уже й погано мати в боржниках лорда-стюарда королівського двору.

Я відразу поцікавилася, чому серед запрошених не було Вільяма, старшого сина Бігода, на що той відповів, що згодом я про все дізнаюся.

Коли він вийшов, я зняла дерев’яну віконницю. Місяць був уповні, десь протягливо ухкав пугач. Було тепло. Чудова ніч для побачення. А Гуго…

Свічки, які приніс сер Роджер, були з позначками, поряд із якими стояли цифри, що означали проміжки часу — години й половини годин. Я всілася в крісло та почала сонно спостерігати, як жовтий віск тане біля латинської цифри X. Це означало, що мені чекати ще цілих дві години.

Щоб якось згаяти час, я пішла до Матильди. Вона ще не спала, переглядала якісь сувої. На мене навіть не глянула, але її байдужість тільки підбадьорила мене. Я почала дошкуляти сестрі розпитуваннями, чому чоловік відпустив її саму, хоча ще не забулася історія про неї та Гая Круельського. Чи не побоюється Жоффруа, що біля Матильди знову з’явиться хтось…

Мені таки вдалося допекти Матильді. Вона гнівно пожбурила перо.

— Не тобі дбати про мої чесноти, Бертрадо. Але якщо хочеш знати — на світі нема другого Гая де Шампера, отже, графові Анжуйському нема більше до кого мене ревнувати.

— Невже? Ну, а якби твій відважний хрестоносець таки побажав тебе бачити, й користуючись відсутністю Анжу, таємно прибув у Нортгемптон? Чи він так боїться гніву нашого батька, що не зважиться на зустріч із коханою?

Матильда відкинула за плече хвилю розпущеного каштанового волосся з рудим полиском.

— Ти не розумієш, Бертрадо. Сер Гай не побажав би своєю появою насамперед скомпрометувати мене. Особливо тепер, коли я на вершині слави й за мною так стежать.

Я здригнулася. А як же я і Гуго? Чи розуміє він, чим я ризикую, зустрічаючись із ним? І я відволіклася, запитала в сестри, чи впевнений її чоловік, що маленький Генріх Анжуйський його син? Чи схожий він на батька?

Матильда якось особливо гордо посміхнулася.

— О, мій Генрі Анжу! Він чудесний, і Жоффруа ні на мить не сумнівається, що це його дитина. Наш син спадкоємець графств Анжу, Мена й Турені, герцогства Нормандії та Англійської корони. А схожий він… У ньому відразу відчувається кров Завойовника. І він рудий.

Я нітрохи не розумілася на дітях. Але якщо Матильда не бреше і її син вдався у рід Вільгельма Завойовника — він матиме Англію. Якщо до того її зможе втримати Матильда.

Говорити нам більше не було про що, і я пішла до себе. Дивилася, як повільно тане віск на свічці. Боже, ще нема й XI! А мене так хилило на сон… Якийсь час я крутилася на незручному ліжку, відчувала, як поколюють соломинки крізь простирадло.

Збудило мене кахикання Маго, яка спала біля порогу. В покої було темно, тільки місячні потоки вливалися у відчинене вікно. Свічка з поділками згоріла дощенту, а значить, було вже за північ. Але віск ще не охолов, відчувався його запах, отже, не набагато я й проспала. Однак вставати, йти кудись не хотілося. Я зігрілася під ковдрою, мені було так зручно у ямці просілої під моїм тілом соломи… Чи варто вставати? Але Гуго… Мені раптом стало цікаво, як довго він зможе на мене чекати. Хай почекає. Або йде геть.

Знову я заснула, й мене вдруге збудив кашель няньки. Ні, це було нестерпно.

— Маго, йди геть. Ти мені заважаєш.

Вона слухняно вийшла, а я лежала, гублячи рештки сну, дивилась у вікно. Світло місяця було вже не таке яскраве, небо почало сіріти. Ночі в липні такі короткі. Цікаво, чи чекає на мене Гуго, чи зневірився та пішов? Та й де він був увесь цей час? І що мав на увазі старий Бігод, кажучи, що пізніше я про все довідаюся? Адже з його вигляду видно було, що він знає про мою майбутню зустріч із його сином. Але чи дочекається мене той?

Ух, як мені стало раптом це важливо! Гуго, закоханий, зухвалий, нетерплячий… Мені з ним було легко, як ні з ким іншим. Ми з Гуго розуміли одне одного, нам завжди було весело, ми дражнили всіх, бешкетували, грубіянили, знущалися. Знущалися навіть з Едгара. А без Гуго я миттю стала беззахисною. І згадалося, як принизливо було сидіти під замком. Можливо, якби не бажання чоловіка зробити мене череватою, я б і донині була ув’язнена в Гронвуді. А ось Гуго зумів помститися йому за мене, підняти по всьому Норфолку заколот так, що Едгарові вже було не до покарання дружини. Свою б голову врятувати. І все це для мене зробив Гуго. Ось це шанувальник! І зараз він чекає на мене. Звісно, чекає!

Я підхопилася, поквапливо накинула на сорочку довгу вельветову накидку, зашнурувала черевички. Скрутила вузлом волосся, абияк заколола. Трохи розпатлана, але нічого — це навіть додасть мені звабливості.

Я нікого не будила, тихо переступала через поснулих слуг. Борода Христова! — як зазвичай лаявся Гуго, — я зовсім забула, що коли в замках зупиняється стільки вельмож, їхні люди сплять де завгодно, і, по суті, цілісіньку дорогу мені раз у раз доводилося переступати через людей у переходах, спотикатися об чиїсь тіла, наступати на чиїсь руки. Нарешті вузькі сходи привели мене до дверей у сад. На вулиці було вогко, клубочився легкий туман. Але вже достатньо розвиднілось, і я легко знайшла в глибині саду похмуру, немовби висічену з кам’яної брили каплицю.

Гуго чекав на мене. І як же він налетів, як обійняв, як гнув, кружляв, цілував, як швидко й жадібно ковзали його руки по моєму тілі! Моє волосся остаточно розпатлалося, розсипалися по спині, впало на очі. І відкидаючи його, я несподівано помітила, що Гуго не сам: за ним на сходинках каплиці сиділа ще одна людина, загорнута в плащ. Його батько.

Що це? Побачення під невсипущим оком батька? Я поквапливо відштовхнула Гуго.

— Поясни все, Гуго. Хіба ти не в змозі допетрати, наскільки компрометуєш мене цим побаченням?

Сер Роджер підвівся, підійшов до нас.

— Заради Бога, міледі. Я тому й прийшов на вашу зустріч, щоб ніхто не сказав поганого про вас.

— Скажуть, якщо я взагалі наважилася на зустріч із людиною, обвинуваченою у розпаленні заворушень!

Я почула, як гірко зітхнув старий Бігод. А ось Гуго веселився.

— І все-таки ти прийшла, Берт. А значить, не менше за мене хотіла цієї зустрічі. Ну й змусила ж ти нас постовбичити тут! Хоча іншого я від тебе й не очікував, пам’ятаючи, яке ти бісеня. А ось моєму батькові, та ще з його ревматизмом…

— Я нікого не примушувала на себе чекати. Та й не давала жодних обіцянок.

— Однак і від подружнього ложа ти сьогодні відмовилася. А твій сакс увесь вечір дивився на тебе, мов кіт на сметану. Бісова баба! Змусила-таки цього жевжика забути свою бліду саксонку.

Я мимоволі посміхнулася. Але тут наперед виступив сер Роджер.

— Вислухайте нас, міледі Бертрадо. При дворі ще не знають, що мій старший син Вільям Бігод нещодавно раптово помер у одному з монастирів Нормандії.

Ми з Гуго мимоволі перезирнулися й відразу відвели очі, ховаючи посмішки. Ну я ж бо знала, як пристрасно Гуго бажав смерті старшому братові! Тепер усе, чим володіє його батько, дістанеться саме йому. Гадаю, якби не стояв зараз поряд із нами засмучений сер Роджер, я б охоче привітала Гуго з удачею. Але старий невтішно журився:

— Подумати лишень, така дріб’язкова подряпина на руці, отримана на полюванні! Але почалося запалення, мій Вільям не прожив після цього й місяця.

Він скрушно махнув рукою і відійшов. А Гуго затяг мене за ріг каплиці, стискаючи мої зап’ястя, поквапливо зашепотів:

— Розумієш, Берт, тепер я єдиний спадкоємець у роді Бігодів. І посада стюарда двору, й наші володіння в Саффолку, Норфолку — все має стати моїм. Але не стане, поки Генріх Боклерк не перемінить гніву на ласку. Мій батько має гарну репутацію в короля, але й він не насмілюється просити за мене. А ось ти… Ти завжди була улюбленицею короля й ти зможеш замовити слівце за свого вірного лицаря. Адже я завжди був твоїм лицарем, Берт.

Я вирвала в нього свої руки. У мене з’явилося відчуття, що мене просто використовують. Я вважала, що Гуго, ризикуючи волею, заради мене пробрався в Нортгемптон, а він просто розраховував, що я вимолю йому прощення в короля.

— Іди до біса, Гуго!

Але він не давав мені піти.

— Послухай, Бертрадо, Едгар не завжди буде таким милостивим до тебе. І тобі ще не раз знадобиться моя підтримка. Певна річ, у Норфолкширі я не зможу з’являтися, але Саффолк зовсім поряд, і я перебуватиму близенько, тобі завжди буде на кого покластися, в кого шукати підтримки. Ех, і накоїмо ми з тобою, Берт! А зараз тобі тільки й потрібно сказати королю, що, здіймаючи заколот у Норфолку, я діяв за твоїм повелінням, аби помститися чоловікові за ув’язнення… А мені це допоможе. Я зможу тоді відкрито з’явитися в Східній Англії, буду поряд, стану твоєю людиною.

Він знову й знову переконував мене, ловив мої руки, цілував, притискав до себе. Навіть не образився, коли я вліпила його кілька досить відчутних ляпасів — лише безгучно сміявся…

Та я таки пішла, не сказала ні «так», ані «ні». Я була розлючена. Однак, уже лежачи в ліжку, подумала, що Гуго в чомусь має рацію. І можливо, знову мені знадобиться.

Тому наступного дня, відразу після трапези, я домоглася зустрічі з батьком. Це була далеко не найприємніша наша розмова. Але зрештою король пообіцяв, що прийме Гуго, якщо той дійсно залишився єдиним спадкоємцем Бігодів, та ще й виконував наказ настільки нерозважливої жінки, як я.

До Едгара я повернулася в піднесеному настрої. І що, запитується, очікувало на мене, коли я під’їхала до винайманого ним будинку? Бігали слуги, на вози вантажили клунки з речами, виводили коней. Похмурий Пенда не глянув на мене, але пояснив, що граф звелів готуватися до від’їзду й мені варто поквапитися.

Я бігцем кинулася сходами. Едгар стояв у верхній кімнаті, спостерігаючи, як розбирають і складають наше ліжко. Я так і налетіла на нього: чому це ми їдемо, коли ще вчора він і не згадував про це? Як це їдемо, коли більша частина вельмож ще веселяться у Нортгемптоні? Я теж хочу залишитися!

Едгар спокійно обернувся до слуг, чемно попросив усіх вийти. І мені не сподобалося, як він подивився на мене, коли за ними зачинилися двері.

— Зараз ти перестанеш верещати, Бертрадо, та скоришся мені, як своєму чоловікові й панові.

Було в його голосі таке, що змусило мене здригнутися. Я впізнавала ті самі інтонації, коли Едгар вигнав моїх лицарів, а мене звелів посадити під замок. І я спробувала заспокоїтися, поцікавилася, що змусило його прийняти настільки несподіване рішення, адже ще вчора…

Ух, як зблиснули його очі! Немов у вовка на полюванні.

— Учора все було інакше. І моя дружина не бігала на побачення до людини, яка для мене мов чума.

Ах, он як! Не знаю, в кого він випитав усе, але І мене раптом охопила лють. І я не боялася його, хоча б тому, що в Нортгемптоні я перебувала під захистом батька й чоловік не зміг би тут попихати мною, ніби своєю кріпачкою. Я так і крикнула йому в обличчя. А щодо побачення, на яке він натякає, то воно зовсім не було тим, про що він думає, я не зраджувала його з Гуго Бігодом і…

Я й зойкнути не встигла, як раптом виявилася притиснутою до стіни, а рука Едгара зімкнулася на моєму горлі. Я мало не задихалася, а він спокійно й холодно дивився на мене.

— Мало того, що навколо мене всі тільки й шепочуться, як ти бігала на зустріч із Бігодом, мало того, що сміються за моєю спиною… Моя дружина та людина, яку я оголосив своїм ворогом, яка в Норфолку поза законом… Це так ти підтримуєш честь нашої родини, Бертрадо?

Едгар нарешті розімкнув руку і я, кашляючи та задихаючись, осіла на дощану підлогу. Я злякалася його. Раніше він нічого подібного собі не дозволяв. Навіть коли я відверто повставала проти нього. І якби я не була настільки налякана, я б заволала, гукала б на допомогу, здійняла крик, щоб усі довідалися, як поводиться з королівською донькою цей брутальний сакс. Однак я тільки терла горло й дивилася на його шнуровані чоботи, які зараз перебували в такій небезпечній близькості. Адже він лишень брутальний сакс… І я боязко попросила вислухати мене.

— Едгаре, все зовсім не так, як ти думаєш. Ми з Гуго виросли разом, він мені як брат, я не зраджувала тебе з ним… у біблійному сенсі. Але в нього помер старший брат, тепер Гуго може успадкувати все. Ось він і його батько, сер Роджер Бігод, зустрілися зі мною й попросили замовити слівце батькові…

Я затнулася й навіть замружилась, коли Едгар присів поруч. Заговорив повільно, але так само страшно.

— Ти все-таки не розумієш, Бертрадо. Я заявляю, що ця людина — злочинець, король погоджується зі мною, а ти відразу просиш за нього. Це ще гірше відступництво, ніж просто зрада, хіба не розумієш? Та ти принижуєш мене перед королем, показуєш, що моє рішення для тебе ніщо, ніби я взагалі не відіграю для тебе жодної ролі як чоловік і правитель графства. Що ти за дружина тоді, чого варті всі твої клятви перед вівтарем? І що тоді за родина в нас, зрештою, коли ти бігаєш на побачення до мого ворога й просиш милості для нього?

— Це не було побаченням, — уперто повторила я. — Ми з Гуго, як я сказала, бачилися не наодинці. Там був присутній і стюард двору, він засвідчить, що ми з його сином не коханці…

Я затнулася, і щойно він устав, знову зіщулилася. Але ні, він був спокійний.

— Ти ж не дурна, Бертрадо, повинна розуміти, що після твого клопотання за мого ворога, я не зможу з’явитися при дворі. Ти поставила мене в таке становище… І ми їдемо негайно. За даних обставин це найліпше, що можна зробити. А те, що ти не здійснила подружньої зради… Що ж, я готовий у це повірити. Ти надто холодна, щоб зрадити. Ти нездатна відчути справжній потяг.

Ми повернулись у Норфолк і розпочався новий етап нашого життя — порізно. Я знову зачаїла образу. Гірше принизити принизити мене було вже неможливо. Він дав зрозуміти: в мені є вада, яка не дозволяє мені навіть переспати з іншим. Ну гаразд, я помщуся йому. Ні, я не збиралася робити його рогатим. У чомусь він мав рацію — мені це огидно. Однак я знала, як завдати йому болю. І моєю помстою мала стати ця його кохана шльондра з фенленда — Гіта Вейк.

* * *

Мені не знадобилося зумисне розпитувати про саксонку. Розмови про неї я чула без перестанку. Так я довідалася, що купці з континенту, які торгують вовною, охоче ведуть із нею справи й що вона почала власну сукновальну справу, досить прибуткову на той час. Одночасно з цим я довідалася, що цю так звану «леді Гіту», охоче почали приймати в деяких поважних нормандських родинах. Останнє бісило мене особливо. Адже ця дівка була збезчещеною повією, і попри це навіть родовиті Д’Обіньї або зарозумілі Де Клари робили їй ласку, запрошуючи на полювання чи бенкети.

Колись Едгар пообіцяв мені віддати Гіту заміж. І, гадаю, для настільки багатої та самотньої леді знайшлися б охочі обвінчатися з нею. Однак у мене не вистачило б сміливості заговорити з ним про ту обіцянку. У мене, котра завжди знала, як вказати місце будь-кому й уміла домогтися свого! Але хоча інколи, під час судових засідань чи розглядів позовів ми й засідали разом із чоловіком, чомусь останнім часом я навіть не сміла підвищити голосу в його присутності. Крижана холодність Едгара збивала з мене пиху. Ми навіть більше не спали разом, а якщо обставини й змушували залишатися під спільним дахом, Едгар завжди мав окрему опочивальню. Не дивно, що чутки про наші стосунки знову поповзли графством. І як завжди трапляється в подібних випадках, більш винною стороною всі вважали жінку. Як це було принизливо! Втішало лишень, що навіть покинувши мене, Едгар не відрікся від нашого договору й не подався до своєї Феї Туманів. Але я ще не забула його слів про те, що він «не має наміру ганьбити цю горду жінку». Ух, як же я її ненавиділа!

Занурюючись у свою зневіру, я більше не шукала розваг. Інколи вирушала самотою у фени, шукаючи зустрічі зі своєю суперницею. Та я об’їздила усе довкіл, а одного разу навіть провідника найняла, який доправив мене на човні майже до самого лігвища клятої саксонки. Я цілісінький день спостерігала за тими, хто відвідує ці місця.

Тауер Вейк виявився багатим маєтком на острові посеред озера зі старою вежею та безліччю будівель по берегах. І тут на мене чекав іще один удар — серед тих, хто того дня прибув до кремінної вежі, я впізнала свого пасинка Адама. Я й раніше чула розмови про прихильність сарацина до Гіти, але мене це не обходило. А ось зараз, коли побачила хлопчиська, який верхи на поні їхав у Тауер Вейк, я розлютилася. Маленький зрадник! Під час зустрічей зі мною сама щирість, а сам раз у раз навідується до Едгарової повії.

А потім я зустріла її.

Це трапилося на початку жовтня. Того дня я звеліла осідлати собі одну з білих арабських кобил. Колись Едгар обіцяв подарувати мені таку, однак сталося так, що я взяла її сама. А чому ні? Он у саксонки була біла кобилиця, чому б це не взяти й собі?

І ось я на прекрасному білому коні виїхала у фени, рухаючись знайомою стежкою вздовж заростей верболозу, повз повноводий струмок. День випав сонячний, вітер грався вербовим гіллям, розгойдував очерет. Крізь цей шелест я почула віддалені голоси та сміх і, вичікуючи, зупинила свого коня.

Нарешті з-за вигину струмка з’явився човен. Ним правила, відштовхуючись жердиною, молода жінка в зав’язаній на саксонський манір шалі. Човен був простою плоскодонкою, і вона легко з ним вправлялася. На носі спиною до мене сидів хлопчик. І по знайомій темній потилиці я відразу впізнала Адама. А коли човен робив невеликий поворот, я помітила, що на колінах він тримав маленьку дитину у вінку з осінніх квітів.

У мене навіть подих перехопило. З місця не могла зрушити, хоча так давно прагла цієї зустрічі, а тепер наче заклякла.

Жінка щось говорила Адаму, він сміявся. Але ось вони наблизилися на достатню відстань і вже не могли не помітити мене. Я відчула погляд саксонки, побачила, як завмер сміх на її губах. Озирнувся й Адам.

Картаючи себе за малодушність, я штрикнула шенкелями боки коня, виїжджаючи вперед. Ці троє тепер були зовсім близько, але, схоже, не бажали зупинятися. Саксонка й далі працювала жердиною, не дивлячись у мій бік. Я мимоволі скерувала коня вздовж струмка, не відриваючи погляду від горезвісної Феї Туманів.

Не найприємніше відчуття — впевнитися, що твоя суперниця не потвора. Я перевела погляд на дітей. Точніше, на маленьку дівчинку. Скільки їй? Я подумки підрахувала — місяців дев’ять. Зовсім черв’як. Але в цьому черв’якові я з болем помітила виразну подібність до Едгара. Ці сині, трішки видовжені очі, лінія рота. З-під дурнуватого вінка видно кучерики білявого, майже лляного волосся. Дитина витріщалася на мене, не припиняючи ссати пальця. Нема нічого безглуздішого за дитину з пальцем у роті. Я помітила, як Адам, не зводячи з мене переляканого погляду, бездумно взяв руку дівчинки, сильніше притис її до себе. Схоже, він страшенно любив сестру. Ох, уже ці виродки мого чоловіка!

Адам перший перервав мовчанку:

— Слава Ісусові Христу, міледі.

— Повік слава, — завчено відповіла я. І розлютилася, що поводжуся так буденно. — Агов ти, дівко! — гукнула до Гіти. — Дивлюся, ти надто горда, щоб привітати свою пані.

Вона повернулася нарешті до мене. Очі мала сірі, я б навіть сказала, безбарвні. Кому таке може сподобатися?

— Хіба нас відрекомендували одна одній, міледі?

— У цьому нема потреби. Ми обидві знаємо, хто з нас хто.

— Дійсно, знаємо. І я трохи здивована, міледі, що зустрічаю вас без почту й супроводу, та ще й у моїх володіннях.

До біса, я дійсно на її землі! Але й у Норфолку. А Норфолк — моя земля. І я не втратила нагоди вказати на це. Додала, що коли вона виявить до мене неповагу, я звелю своїм людям прибути у фенленд і покарати її.

Обличчя Гіти Вейк залишалося спокійним. Навіть не дивлячись на мене та й далі правлячи човном, вона сказала:

— Хіба я чимось образила вашу світлість, що ви відразу заговорили про непошану? Чи хочете брутальною розмовою змусити мене відповісти вам так, як вимагають мої гідність і становище? У такому разі я постараюся ігнорувати вашу неприязнь.

— Я розмовляю з тобою, як жінка зі становищем має право говорити зі шльондрою, яка народила в блуді. Ти… Ти й твоє поріддя…

Цієї миті дитя, налякане моїми різкими словами, зморщилося, почервоніло й вибухнуло огидним вереском. Саксонка лише щось неголосно сказала Адаму, й він почав крутити дівчинку в руках, підкидати. А сама жінка й досі правила човном. Я могла дати їм спокій, але її зневага зачепила мене за живе.

— Ти зависокої думки про себе, саксонська сучко, — я нервувала, смикала поводи й сумирна біла кобилка піді мною теж почала хвилюватися. — Ти так поводишся, ніби вважаєш, що це нижче за твою гідність — розмовляти з жінкою, у якої хотіла вкрасти чоловіка.

Гіта Вейк несподівано підвела плоскодонку до берега й, утримуючи жердиною та дивлячись мені у вічі, заговорила:

— Не робить вам честі, леді Бертрадо, те, що ви поводитеся зі мною ось так. Свою чашу принижень і гіркоти я й так випила сповна. І ваші слова не можуть заподіяти мені більшого болю. Буде ліпше, якщо ми зараз розійдемося, і я не згадуватиму більше ваших лихих слів, а ви не думатимете, що образивши мене, зможете повернути собі чоловіка.

Я буквально задихнулася від злості. Смикнула повід, майже задерла голову коня. Він здибився на передні копита, пирхав, трусив головою. Я ще й досі німувала від її натяку. Звісно, ні для кого в графстві не було таємницею, що ми з Едгаром не ладнаємо. Але нема більшого приниження за те, ніж коли про це нагадує суперниця.

А вона тим часом вела далі:

— Вам не варто думати про мене, пані. Адже ви його законна дружина, ви його родина й доля. Тому любіть його, зробіть щасливим, будьте йому другом і помічницею. І тоді мир і спокій повернуться у ваш шлюб, ви народите йому сина…

І ця змія ще сміла докоряти мені безплідністю!?

— Мовчи! Це від тебе мені вислуховувати поради? Від тебе… Та ти народила моєму чоловікові цю жалюгідну істоту!

Я відчувала такий біль, дивлячись на Едгарову доньку! О, як за одну мить я зненавиділа цю дитину! Дитину, яку Едгар нарік родовим ім’ям Армстронгів, визнав своєю, ні на мить не замислюючись, яка це образа для мене. Цієї дитини не повинно було бути.

Я щосили стисла боки коня, послала його вперед. Кобила заіржала, зробила стрибок, саме коли саксонка відіпхнула човен від берега. Передні копита вдарили по днищу човна майже коло самісінької дитини.

Тріск, крик, сплеск води, холод… Човен умить пірнув, усі попадали в струмок. Але я втрималася в сідлі. Коневі тут було по груди, а я лише ноги й пелену спідниць намочила, коли розвернула тварину та змусила вибратися на берег. Звідси, з висоти свого сідла спостерігала, як решта борсаються у воді.

Насамперед Гіта вихопила з води доньку, яка жахливо верещала й захлиналася від крику. Пригорнула, підняла вище, почала дряпатися на берег, однією рукою тримаючи дівчинку, другою чіпляючись за кущі. Ах, як шкода, що струмок не дуже глибокий! Я б умить зараз могла позбутися суперниці, її поріддя, та й Адама на додачу. Адже Адам так волав і борсався у воді, що якби було хоч трішки глибше, напевне б захлинувся. А так він зумів схопити простягнену Гітою руку, вона витягла його, другою рукою притискаючи до себе доньку. При цьому щось говорила спокійним рівним тоном. Адам перестав вовтузитися, заліз на укіс, навіть прийняв із рук Гіти сестру. Гіта повернулася до мене. Фурія, справжнісінька фурія! Її шаль сповзла, вологі пасма прилипли до обличчя, а очі… Вірою присягаюся, вони вже не здавалися мені безбарвними, а ніби почервоніли — такий у них палав виклик.

Але чи ж мені її боятися? Обліплену сукнею, обтяжену дітьми… Ну, просто обдерта, мокра кішка. Бачив би зараз Едгар свою прекрасну Фею Туманів!

Я голосно засміялася. Але далі все відбулося так швидко, що я й оком не встигла змигнути. Гіта залишила обох дітей на схилі, блискавично схопила довгу жердину, що стирчала з води, замахнулася… Мене оглушив різкий біль від удару по обличчю, я охнула, впала, задерла ноги. Мій кінь кинувся геть, а я лежала горілиць, розгублена, відчуваючи в роті присмак крові. І раптом знову тупий біль і навіть повітря забракло, коли саксонка налягла, притисла жердину впоперек мого горла так, що годі було дихнути. Я бачила над собою її перекошене від люті обличчя. І задихалася, задихалася… Зараз у моєму горлі щось хрусне, зараз я вмру…

Я нарешті змогла зітхнути. Ця божевільна таки отямилася, послабила натиск.

— Слухай ти, нормандська зміюко, — почула я над собою її майже спокійний голос. — Якщо ти ще хоч раз спробуєш заподіяти зло моїй дитині… Якщо ти хоч наблизишся до неї… Присягаюся ранами Христа, я знищу тебе. Я зроблю так, що тебе затягнуть у болото, й ніхто не дізнається, в якій трясовині спочиває тіло королівської байстрючки.

Наді мною зовсім близько були її скажені світлі очі, злиплі пасма. Соромно зізнатися, як я тоді злякалася. Навіть заплакала. Але вона вже відпустила мене, відійшла. А я скиглила, скиглила, мов собака… Побитий собака. Безтямно поправила свої мокрі спідниці, що задерлися під час падіння, спробувала сісти.

Крізь розпатлане, нависле на обличчя волосся й пелену сліз я бачила, як саксонка бере білу кобилу за вуздечку та виводить її на стежку. Потім вона сіла в сідло, гукнула Адама, прийняла від нього своє промокле й заплакане дитя, допомогла хлопчиськові піднятися позад себе на круп. По тому пустила коня навальним клусом, і незабаром вони зникли за кущами.

«За крадіжку чужого коня…» — раптом зовсім не до ладу пригадалася мені фраза із судебника. А чому не до ладу? Гіта Вейк украла мого коня. Більше того: вчинила на мене розбійницький напад. Я можу заявити на неї в суд графства. Та я… Яка ж я дурна!

Я завила вголос від болю, безпорадності й приниження. Мені хотілося качатися в багнюці, рвати на собі волосся.

Як я могла дозволити так повестися з собою, так знеславитися?! Але ж я була досить сильною жінкою, в мене завжди за поясом стирчав невеличкий меч, яким я вміла непогано користуватися. Але про це миттю забула від ляку. Та й що, запитується, змусило мене поїхати ось так без охорони у фени? Всі ці розмови, що під рукою мого чоловіка землі в Норфолку стали безпечними… А ось на мене напали! Напала відома заколотниця Гіта Вейк. Ні, я неодмінно здійму такий галас… От лишень якби не Адам. Він же скаже, що саме я напала на них. Хоча хто йому повірить? Я знаю, хто. Едгар. Повірить не мені, а цій сучці Гіті Вейк і своєму молокососові.

Я трохи заспокоїлася, але обмацала себе й знову заплакала. Ця розбійниця скалічила мене! У мене було обдерте й розпухле горло, наливалися синявою вилиця й повіки, губи були розбиті до крові, а двоє передніх зубів хиталися. Мої дрібні зубчики, що блищали, мов перли!

Не переповідатиму, як довго я, скоцюрблена від холоду, обдерта, брудна, добиралася додому, як зустріла якогось фенлендця на поні, якою приниженою почувалася під його здивованим і жалісливим поглядом. За моїм наказом він доставив мене в Гронвуд, де мене не насмілилися ні про що запитувати, просто піклувалися, лікували, догоджали. Але я ненавиділа ці співчутливі погляди, ненавиділа голосіння Маго, ненавиділа навіть своє побите відображення в люстерку. Всі ці примочки мені поки що мало допомагали, а спухлі ясна й розхитані передні зуби просто лякали. Пречиста Діво, змилуйся, поверни мені мою красу!

Коли мене переодягли, підлікували й припудрили, я відіслала всіх геть. І майже до темряви просиділа в соларі над гобеленом. Встромляла голку у вишивання так, немов прохромлювала серця усіх ненависних мені. Раз… і я проштрикнула серце клятої Гіти… Два — й на вістрі голки серце верескливого дитяти. Ще раз — і зламаний Едгар. Встромила знову — й нехай стече кров’ю серце Адама…

Раптом звуки на подвір’ї привернули мою увагу. Там хтось гукав Адама. Невже гадюченя насмілилося повернутись? Я розчинила віконницю й у густих сутінках побачила хлопчиська, який зупинив біля ґанку викрадену сьогодні білу кобилу. Малий кинув поводи слузі, почав підійматися сходами. Чомусь я була впевнена, що хлопчисько зараз прийде до мене.

Я вийшла із солара, стала на вершечку сходів, які вели вздовж стіни донизу, до переходу на галерею. Настінних смолоскипів тут іще не запалили, й слабке вечірнє світло потрапляло тільки крізь напівкруглі аркові отвори вздовж галереї внизу. Зараз тут нікого не було, і я бачила, як увійшов Адам. Він помітив мене, якийсь час потупцював на місці, потім рушив нагору, тримаючись ближче до стіни. Як же бридко клишаво ставив він ноги! Зупинився Адам трохи нижче від мене. Напевне, розглядав, як мене спотворила його обожнювана саксонка.

— Я привів вашого коня, міледі, — сказав миролюбно.

Я мовчала. Він ще потупцяв на місці, знову заговорив:

— Я нікому не розповів про те, що трапилося. І леді Гіта звеліла мені…

— Боїться.

— Ні, міледі. Ви ж бо дружина мого батька. Нехай про те, що трапилося, не пащекують. А те, що було у фенах… Ви не хотіли згубити маленьку Мілдред, адже так? Це просто нерозумний кінь. Я так і пояснив усе леді Гіті. А коня у вас вона взяла, щоб швидше довезти мою сестричку до Тауер Вейк. Мілдред була зовсім мокренька, могла й застудитися. Вона дуже гарна дитина, моя сестра. Я люблю її.

— Ти ж часто буваєш у Тауер Вейк, Адаме?

— Так.

Я глибоко втягла ніздрями повітря.

— Відтепер я забороняю тобі там бувати.

Він мовчав якийсь час.

— Не гнівайтесь, міледі Бертрадо, але я все одно поїду туди.

Я схопила його за плече, сильно стисла.

— Ні, не поїдеш, мерзенний виродку. Я звелю тебе відшмагати, якщо ти хоч крок ступиш у бік фенів. Чуєш, я здеру з тебе шкіру. І з тебе, й із цієї Гіти Вейк. Я всім розповім, як твоя Гіта напала на мене!

— Пустіть, мені боляче!

Він шумно дихав, схлипував:

— Я їжджу туди тому, що в Тауер Вейк мені добре. Леді Гіта любить мене. І Мілдред любить мене. А я люблю їх. А ви… Я й хотів би любити вас, але ви лиха. А Гіта добра. Я люблю її. І мій батько любить її.

Ну це вже було занадто! Я не стрималася й щосили відважила цьому щеняті ляпас.

Він змахнув руками, почав падати.

Бог свідок — я цього не хотіла. Хоч би як я ненавиділа цього нав’язаного мені виродка, але такого — не прагла. Я не розрахувала силу, не очікувала, що він такий кволий.

Біля стіни, що тяглася вздовж широких сходів, скраю не було поруччя. Від мого удару Адам не встояв, перечепився, опинився на самісінькому краєчку. Якусь мить він ще балансував… Не пам’ятаю, чи кинулась я до нього. Здається, просто розгубилася. І він упав. Не так там було й високо. Ганяючись за покоївками, молоді челядники часто зістрибували звідси вниз. А Адам… Він просто невдало впав. Звук був — ніби розсипали сухий горох.

Я обережно наблизилася до краю. Хлопчисько лежав унизу з розкинутими руками й ногами. Голова була якось дивно звернена назад.

І тут увійшов слуга, який мав запалювати настінні смолоскипи. Один із них палав у його руках, і в цьому тремтливому світлі він відразу помітив непорушного Адама на кам’яних плитах, а потім і мене на верхньому майданчику сходів.

— Святі угідники! Сюди, сюди, рятуйте!

Я заціпеніло спостерігала, як на його крик збігається челядь. Принесли ще вогню. Заголосила якась жінка. Розштовхуючи всіх, з’явився Пенда. Я завжди трохи побоювалася цього дворового пса мого чоловіка, а зараз бачила, як він схилився над Адамом, потім повільно звів на мене погляд. Погляд злого собаки. Та як він сміє, зрештою! Ця дитина лише нагуляний син його хазяїна. А я тут пані. Але те, як Пенда дивився на мене… Те, як усі вони дивилися на мене…

І тоді я закричала:

— Я не винна! Він сам! Він сам перечепився на сходах у темряві! Я тут ні до чого!

Загрузка...