Розділ 2 Едгар

Лютий 1131 року


Якби мені, двадцятишестирічному мисливцеві за удачею, який дванадцять років тому залишив Англію, сказали, що я, забачивши білі Дуврські скелі, проллю сльозу — заставив би голову проти дірявого пенса, що це чистісінька брехня!

Заставив, і був би в програші. Бо, стоячи на носі корабля біля англійських берегів, я боявся озирнутися на веслярів — аби вони потім не могли вихвалятися, що бачили сльози тамплієра.

Але це була тільки хвилинна слабкість. Спускаючись східцями на причал дуврського порту, я був уже цілковито спокійний.

У Дуврі мене зустрічали побратими по Ордену. Тамплієри не дуже давно з’явилися в Англії, і я віз їм листа від великого магістра Гуго де Паєна, а заразом чимало золота, векселів із поручительствами, а також дорогоцінні товари, шовки, прянощі, пахощі та багато іншого, що мало допомогти ордену лицарів Храму зміцніти на далекому від Святої Землі острові. Бо, як я вже дізнався, нас, лицарів-тамплієрів, у Англії не вельми шанували.

Я кажу «нас», хоча вже не маю права іменуватися тамплієром. Перебування в лоні ордена Храму дуже почесне, однак я прийняв тверде рішення залишити братство.

Це сталося, коли прочанин у запилюженому одязі привіз мені до Єрусалима листа з далекої батьківщини, у якому незнайома мені жінка, леді Ріган із Незербі, вдова мого молодшого брата Етельстана, повідомляла, що після смерті її чоловіка я залишився останнім у роду, й батько благає мене повернутися додому та вступити в права спадкоємця, щоб не перервався давній рід Армстронгів.

Того дня я зрозумів, як важко було батькові вимовити ці слова, адресуючи їх мені, нелюбому нащадку та ще й утікачеві. На жаль, із семи синів провидіння залишило йому лише мене. І хоча в мене були зовсім інші плани, інше життя, я не посмів не відгукнутися на цей заклик. Адже хіба є в людини важливіший обов’язок, аніж відповідальність перед рідною кров’ю, перед родиною?

Його слова зачепили мене за живе. Але помізкувавши, я зрозумів, що мудрий Гуго де Паєн має рацію. Уже те, що я мав постійну жінку, не дозволяло мені розраховувати на високий сан у братстві. Звичайно, тамплієри, хоча і приймали обітницю безшлюбності, мали право на так зване «потурання Боже», тобто на нечасті побачення з жінками для заспокоєння плоті. Ми були лицарями більше, ніж ченцями. Однак у мені завжди жило прагнення мати родину, і вже те, що я волів не ночувати у спальнях Ордену, а йшов у власний дім, де на мене чекали моя Фатіма і син Адам, ставило мене окремо від інших членів братства.

Тому я швидко впокорився з тим, що нічого не триматиме мене в Єрусалимі. Фатіма померла, Адама я міг забрати з собою, і все, що мені слід було зробити, від’їжджаючи, — це виконати одне-єдине доручення Гуго де Паєна. Я кажу «одне-єдине», але насправді це було дуже відповідальне і почесне завдання: відвезти листа нашого магістра, адресованого сильним світу цього, — королям, єпископам, абатам, а також переправити цілий обоз, який посилав глава тамплієрів своїм пресепторіям.

До цього обозу приєднався і мій власний, адже я повертався зі Святої землі аж ніяк не бідною людиною.

Увесь мій шлях проходив під охороною і захистом Ордену, і подумки я вже бачив, як зустрінуся з батьком і піднесу йому чудові дари Сходу, зокрема й прекрасних арабських коней, від яких в Англії можна вивести нову породу. А ще я плекав мрію звести неприступний кам’яний замок, адже після того, що я побачив, саксонський бург мого батька здавався мені майже непридатним для життя. У такий спосіб я виконаю мрію моєї матері, саксонської принцеси Мілдред, останньої доньки короля Гарольда.[7] Ту мрію, яку так і не втілив у життя мій батько.

Окрилений надією, я не помічав складнощів шляху. Та й клопотів у мене було над міру. Обов’язки, що їх на мене поклав магістр, вимагали зосередженості та постійної уваги. Втім, і про себе я не забував. Багато з того, що я віз із собою, ще дорогою обмінював на золото, бо нема ліпшого способу збагатитися, ніж, рухаючись на північ, збувати з рук товари, придбані на півдні. Ціни на них зростали, як опара в діжі. Я навіть захопився укладанням торгових угод, постійно дбаючи про власний зиск.

Не доведи Господи, аби про це довідався мій батько, шляхетний тан Свейн Армстронг із Незербі! Він глибоко зневажав усіх, хто підраховував прибутки з продажів, і був затятим прибічником старого поміщицького господарства. Справжній сакс — упертий, твердолобий, реп’ях, що чіпляється за старовину. Зрештою, ще не відомо, як батько прийме мого Адама, незаконнонародженого, але хрещеного сина сакса і сарацинки. Цей хлопчик так багато важив для мене. У ньому одному зосередилася пам’ять про Фатіму, яка була більше ніж доброю дружиною і дала мені все, що я так високо цінував — тепло й затишок домівки, кохання, прихильність.

На Сході жінки люблять інакше, ніж у наших краях, — їм на радість бути втіхою своєму панові. Але відтепер я заручений із християнкою, дамою королівської крові на ім’я Бертрада. І бачить Бог, я не в змозі передбачити, що обіцяє мені цей поквапливий шлюб.

По закінченні моєї місії в лондонському Темплі було проведено обряд виходу з Ордену. Однак і після цього гросмейстер Темпла оточив мене шаною, а під час бесіди дав зрозуміти: що б не сталося, якщо буде на це моя воля — я залишуся в лавах братства. Орденові потрібна людина, поєднана родинними зв’язками з Генріхом Боклерком, найнепередбачуванішим із королів. Бо хоча від дня започаткування братства тамплієри вважали своїм главою Папу Римського, але й земних володарів не можна було не брати до уваги. Тут, далеко від Святої Землі, Орден не мав тієї сили, що на Півдні. Тому гросмейстер і був би радий, коли б я погодився по мірі можливості стежити за рухом новіціатів Ордену до Святої Землі. За це мені обіцяно було всіляку підтримку, адже, поріднившись з королем, я мимоволі опинявся втягненим у політику, тож допомога тамплієрів могла стати просто незамінною.

Для початку Орден надав конвой для охорони мого обозу, і вже на третій день мого перебування в Англії я рушив на схід, у графство Норфолк. Пересувався, як знатний вельможа: дві мої баржі повільно пливли Темзою, далі вгору річкою Рідинг, а берегом скакали охоронці з Темпла, закуті в залізо.

Сидячи на носовій палубі першої баржі, я з насолодою вдивлявся в краєвид, що відкривався переді мною. Безперечно, лютий — не найкращий місяць для подорожі, однак зима цього року видалася м’яка, погода була хоч і похмура, але суха й безвітряна. А ще це щемливе відчуття, що повернувся додому… Чорне гілля дерев виразно проступало на тлі сірого неба. Дерев’яні будиночки на березі не здавалися сумними й похмурими, чувся гавкіт собак, мукання худоби… Річкові очерети й трави найрізноманітніших барв та відтінків, — від червоно-брунатного до золотого, пробивалися то там, то тут на темній землі й на скрижанілих берегах річки. На обрії час від часу з’являлися дзвіниці церков, на схилах темніли смуги ріллі, а інколи отара овець переходила гребінь пагорба, ніби хмарка застеляла землю.

Усе це було невимовно близьке та рідне. Навіть плямиста кішка, котра сиділа біля величезного водяного колеса млина, розчулила мене — адже на Святій Землі майже немає котів, а ті, яких вдається побачити, — худі, з великими вухами, з видовженими мордами — біс його зна що, а не коти.

Навряд чи щось подібне відчував мій син Адам. У відповідь на моє запитання він з дитячою безпосередністю заявив, що вважає Англію огидною. Сумні чорні дерева без листя, багнюка і глина розбитих доріг, постійний туман, що, здається, проникає крізь одяг, — і це в лютому, коли на Святій Землі вже квітнуть, наповнюючи все довкола чудовим ароматом, мигдалеві сади! А тут такий кепський запах, люди похмурі й ніколи не миються. Та ще й не носять тюрбанів.

На відміну від Адама, мій зброєносець Пенда, як і я, був просто в захваті від побаченого. Пенда був саксом, який народився в рабстві, ще в бурзі мого батька. Коли я хлопчиськом утік з Англії, він утікав зі мною, був мені й за слугу, й за няньку, й за охоронця.

Зараз Пенда, стоячи на носі баржі, щось весело насвистував. Зазвичай він похмурий і небалакучий, і свист для нього — вияв неабиякої радості. Я бачив його кремезну постать із широко розставленими ногами і закладеними за спину могутніми руками.

Ніби відчувши мій погляд, Пенда озирнувся.

— Кров Христова, сере! Як же добре вдома!

Його брунатне від засмаги обличчя з маленькими оченятами під важкими повіками і квадратною щелепою розпливлося в посмішці. Голити бороду за східним звичаєм він почав уже давно, тож сакса в ньому тепер і не розпізнаєш.

Неподалік від Пенди, на краю баржі, сидить мій муляр, француз Симон — Саймон, як миттєво переінакшили його ім’я в Англії. Кучерявий, швидкий, завжди готовий розреготатися або пожартувати. Абат Сугерій, довідавшись, що я збираюся зводити замок, порекомендував мені цього хлопця як досвідченого майстра-каменяра та чудового організатора робіт. Не знаю, не знаю… Поки що я зрозумів тільки, що Саймон визнаний майстер спокушати дівчат. І ще в нього неабиякі здібності до мов. Із французької він миттю перейшов на нормандський діалект; а за лічені дні, які провів у Англії, вже нахапався місцевих слів і зараз вигукував щось кумедне, звертаючись до дівчат на березі.

* * *

Надвечір ми досягли гирла Рідинга і зупинилися на ночівлю на заїжджому дворі.

Що й казати — англійські заїзди заслужено вважають найгіршими в світі. Адам просто вжахнувся — блохи, бруд, кіптява, скрізь кури й запах гною. Дрова були вогкі, від них валував дим і виїдав очі. І попри це нагодували нас добре, ель, якого винесла господиня, виявився цілком пристойним.

Мій Адам з подивом дивився на величезні шматки м’яса і скиби хліба, подані до столу. На Сході нема таких щедрих пасовиськ, як у Англії, та настільки родючої землі, щоб вирощувати пшеницю. Там ми їли м’ясо маленькими порціями, приправляючи його спеціями, а обов’язкову їжу англійців — хліб, замінювали різними овочами і фруктами. До того ж, мого маленького хрещеного сарацина здивувало, чого це у Великий Піст люди настільки спокійно їдять скоромне. Я почав пояснювати, що Англія далеко від Рима, та й англійська церква настільки самостійна, що тут багато на що дивляться крізь пальці. Зокрема, якщо й дотримуються постів, особливо в монастирях і маєтках, то простолюд частенько порушує суворо встановлений порядок. Та поки розповідав, мого сина здолав сон, і я відніс його на купу соломи в кутку.

Невдовзі розійшлися на нічліг і мої супутники. Я перевірив пости, а сам влаштувався біля вогню, трохи осторонь, щоб не так заважав дим. Сидів стомлений, але розслаблений і вмиротворений.

І тоді я подумав про Бертраду.

Три тисячі друзок Святого Хреста, — не полишало відчуття, що я, мов той птах, втрапив до неї в сильце. Від цього я відчував певне зачаєне невдоволення та сам на себе гнівався. Адже вигоди, які приносив шлюб із Бертрадою, були просто невимовні. Я навіть мріяти не смів, що стану зятем самого Генріха 1.1 все-таки мені було якось незатишно. В глибині душі я пишався тим, що завжди й скрізь сам скеровував свою долю. А тепер замість мене рішення приймали інші.

Як сказав східний мудрець, «єднання душ у сотні разів прекрасніше за єднання тіл». І я хотів для себе кохання в шлюбі, як основи благополуччя та ніжної дружби двох. Мрії? Можливо. По поверненні в Англію я, найімовірніше, оженився б на доньці когось із сусідів-землевласників, виходячи з практичних міркувань щодо землі та посагу. Та ні, я знав себе, знав, що крім господині потрібна мені буде подруга й палка кохана, що я навчу її всього, що сам пізнав на Сході. Сповнені пристрасті ночі, єднання плоті, екстаз… І крім цього — поклик сердець. Але тепер, коли за мене все вирішили, чи знайду я це в настільки примхливій і гордовитій жінці, як донька короля?

Що не кажи — Бертрада і чарівливо прекрасна, і знатна. Очам моїм завжди приємно було дивитися на неї. Але в її вроді крився виклик, і при кожній зустрічі я відчував, як вона прагне повелівати мною. Я корився — інакше й бути не могло, надто велика була різниця в нашому становищі, але й тоді, коли ми залишалися віч-на-віч, вона намагалася брати гору й у всьому завдавати тон. Мені ж відводилося місце покірного залицяльника.

Безперечно одне — її почуття були щирі.

Чи хотів я її як жінки? О, так! Її тіло, форми якого не ховав, а підкреслював зухвалий яскравий одяг, вабило мене доти, поки я не зустрічався з холодним колючим поглядом її очей. У Бертраді відчувалася майже чоловіча владність, і до часу я поступався їй. Але як складуться наші стосунки, коли ми станемо чоловіком і дружиною?

Раптом я спіймав себе на думці, як холодно та діловито міркую про свою наречену. Хоча, хтозна, коли за нами запнуть шлюбне ложе, чи не запалаю я пристрастю, як тієї миті, коли вона сама обійняла мене? І якою ж холодною при цьому була дівчина! Ладен заприсягтися вірою, в її словах було більше жаги, ніж у поведінці.

Хоча, коли нас знайшли, Бертрада була готова на цілий світ кричати про своє кохання. Ось тоді щось здригнулося в моєму серці. І під час розмови з королем я не збрехав, кажучи, що захоплююся його донькою і готовий служити їй до кінця днів.

Грізний Генріх Боклерк був тоді на диво м’який зі мною. М’який, але після того, як мене, закутого в кайдани, привели до нього з Фалезької вежі.

— Я сам знаю, на що здатна пристрасть, — глухо сказав він.

Але далі говорив зі мною тільки про справи. І я зрозумів, чого він чекає від мене, зрозумів, що в нього все продумано. Левом Справедливості називали його, цього тирана, який тримав свої володіння в залізному кулаці. Однак навіть у мене, який знав багатьох правителів, його вміння тонко та продумано вести справи викликало захват. Йому потрібна була своя людина в Норфолку, проте ця людина повинна була походити зі старої саксонської знаті, саме її він міг возвеличити на противагу гордовитій англо-нормандській аристократії. І водночас ця людина повинна була мати зв’язки серед церковників. Я підходив на цю роль і як обранець його доньки, і як людина, відома в церковних і світських колах Європи. А ще це був шанс возвеличити його незаконнонароджену дочку. Усе сходилося. Саме тоді я й відчув, ніби мене поставили на місце, яке довго було порожнє і на яке я годився.

Король Генріх часто звеличував людей на свій розсуд, але при цьому прагнув, щоб вони були гідні його довіри. Тому, хоч я й був заручений із його донькою, він не поспішав наділяти мене графським титулом. Та він зробив мене шерифом, своїм представником адміністративної влади в графстві Норфолкшир. І при цьому давав мені півтора року випробувального терміну. Він, як і всі нормани, вважав, що сакси мало на що здатні через свою відсталість і вперте бажання відмежуватися від усього, що походило з-за моря. Але я сам був прибульцем із-за моря, я багато вже побачив і знав, чого хочу, — влади. Я став честолюбним. Видно, вже досяг того віку, коли прагнеш могутності. Та й самому собі хотілося довести, чого я вартий. Мої заручини з Бертрадою були першим кроком на шляху до цього. І хай у короля й були сумніви щодо мене, я знав: вони зникнуть, коли я виконаю задумане — побудую в Денло цитадель, схожу на ті, що так захопили мене в Святій землі. Я так і сказав королю, і він погодився зі мною. Бо його доньці, графині Норфолкській, слід жити в гідному замку. Але в короля була й своя вимога: я не зобов’язаний приховувати, що заручився з його донькою, але було б бажано, щоб не кричав про це скрізь і всюди. Що ж, його можна зрозуміти. Генріх не хотів, коли я не зарекомендую себе гідно і заручини буде розірвано, аби всі знали, як він удома наважився запропонувати принцесу Нормандську вискочці-саксу. І, повірте, мене ця його обережність не засмучувала. Треба було піднестися від бездомного втікача до посланця тамплієрів, пізнати примхи різних дворів і підступність стосунків у землях Єрусалимського королівства, щоб зрозуміти: обережність не завадить.

Отож, я повертався додому багатим, прославленим і мало не зятем короля. Моя наречена була красунею. Непоганий результат дванадцяти років блукань.

А все-таки з думки в мене не йшло, якою гордовитою і зарозумілою стала моя наречена, коли заручини вже відбулися. Та й не тішило останнє напутнє слово Стефана Блуаського:

— Бережи тебе Боже, Едгаре. Ти навіть не уявляєш, з ким пов’язав свою долю.

Тоді я навіть розгнівався на нього. Як він сміє? І це мій давній заступник, майже друг. Та й хіба не відомо, що граф Мортен завжди спочатку говорить, а потім думає?

* * *

Протягом усього наступного дня ми рухалися без зупинки. За цей час я зміг поцінувати, який лад король-тиран Генріх І дав Англії. Цей наймолодший із синів Вільгельма Завойовника, якого стільки засуджували та боялися, зумів перетворити острівне королівство на спокійний і благодатний край.

Звісно, люди тут і далі ремствували та скаржилися — на тягар податків, на закони, які їх не влаштовували, на розкоші, що ними оточила себе знать, на негоду, врешті-решт. Люди завжди й у всьому схильні звинувачувати владу. Проте я, кому довелося побачити й інші краї — розбурхане, завжди на межі війни Єрусалимське королівство та пошматовану набігами маврів Кастилію, — я, що на собі відчув, як доводиться їздити неспокійними дорогами Франції, міг поцінувати стабільність і порядок, побачені вдома. Багато що мене приємно здивувало: впорядкованість стягування мита на шляхах, постійне їх патрулювання і майже цілковита відсутність розбійників. Простий люд без жодних побоювань подорожував у своїх справах, навіть жінки могли пересуватися без охорони. Так, король нормандець Генріх Боклерк, силоміць захопивши корону після загибелі на полюванні свого брата Вільгельма Рудого під час перебування в хрестовому поході старшого брата Роберта,[8] узурпував владу й став воістину благословенним королем для Англії. Буремні часи правління Вільгельма І Завойовника і його сина Вільгельма II пішли в небуття. Я знав, що Генріх І заохочував учених і будував монастирі, стежив за торгівлею, його казна була наповнена вщерть. Він видав закони, згідно з якими об’єднав нормандські статуси зі старими англосаксонськими ухвалами. І хоча він мало зважав на ухвали Ради, але діяв завжди мудро. Генріх старівся, а своєю спадкоємицею він зробив жінку, Матильду, хоча багатьох такий стан речей не влаштовував. І це викликало побоювання. Я думав, що Генріх оптиміст-відчайдух, якщо сподівається передати все доньці та її чоловікові Анжу.

Над вечір довгого спокійного дня мій обоз дістався кордонів Бері-Сент-Едмунса. Це було найвідоміше абатство в Східній Англії, що вже переросло у місто. Ми звіддаля побачили громаддя собору — довгастої кам’яної будівлі з високими квадратними вежами, в товщі стін яких темніли крихітні романські віконця. А довкола розповзалися будівлі під очеретяними покрівлями, вулиці, частоколи. І все — будинки, таверни, крамнички — багатіло за рахунок абатства і його визначної святині, мощів святого короля Едмунда. Це було значне місце паломництва, яке збагачувало абатство, та не менш збагатили його і чималі землі, й непомірна пожадливість настоятелів.

У абатстві зустріли мене шанобливо, але зустріч із главою Бері-Сент, абатом Ансельмом, особливих радощів не принесла. Хоча мені й цікаво було спостерігати за його гладким червоним обличчям, коли він упізнав мене і змушений був благословляти, вітаючи з поверненням.

Востаннє ми з ним бачилися, коли мені було чотирнадцять. І слово «бачилися» до обставин нашої зустрічі пристало не більше, ніж верблюдяче сідло скакунові. У мене дотепер стоїть перед очима тулуб святого отця, прив’язаний ременями до дубового ліжка. З рота його, заткнутого покляпцем, вилітало тільки глухе мукання, поки я, норовливий послушник, смугував різками тлусті чернечі стегна. А мій вірний Пенда чатував за дверима, щоб ніхто не зашкодив мені насолодитися помстою.

Коли все скінчилося, я прихопив свого раба та втік із абатства, і ми розчинилися у величезному невідомому світі.

Мабуть, мене вела рука провидіння, я добре прожив наступні дванадцять років — шість із них мандрував Європою і ще шість бився у Святій Землі. У цих мандрах я подорослішав і змінився; тепер, далебі, мені було соромно за ту свою витівку. Проте, якими б не були ті наші стосунки, по стількох роках ми зустрілися вельми люб’язно. Хоча повідомити йому про свій шлюб із Бертрадою Нормандською мені все-таки довелося. Та я попередив, що непогано було б не розпатякувати на цю тему.

Поміж пухкеньких губів абата ковзнула усмішка.

— Я не курка, щоб кудкудакати про це довкола, — заявив він, гугняво перекручуючи саксонські слова.

Цю манеру я знав. Багато норманів, коли доводилося спілкуватися з саксами, говорили так, аби підкреслити, що вони з породи панів, а сакси — лише скорене напівдике плем’я.

Тут крихітні оченята Ансельма зловтішно зблиснули, і я зрозумів, що ця людина нічого не забула й не пробачила. А за мить отримав нове підтвердження цього: абат із очевидним задоволенням повідомив: мій батько Свен Армстронг помер напередодні Різдва.

Мені забило дух. Отже, батько не дочекався свого заблуканого сина.

Я виїхав із Бері-Сент-Едмунса вдосвіта наступного дня, зробивши щедру пожертву абатству, щоб ченці відслужили гідний молебень за душу тана Свейна. Відправивши обоз під наглядом Пенди в помістя Незербі, я поквапився в Тетфорд, де була родова усипальня Армстронгів, аби помолитися над могилою батька і поміркувати про все, що нас із ним пов’язувало та розділяло.

— Тан Свейн був із тих саксів, які так і не впокорилися з владарюванням норманів у Англії. Він був ще підлітком, коли всю Східну Англію сколихнуло останнє значне повстання саксів, очолюване хоробрим Хервардом Вейком. Батько частенько з гордістю розповідав, що не раз бував провідником у повстанців і навіть сам великий Хервард якось похвалив його. Про те, що Хервард Вейк врешті-решт примирився із Завойовником і навіть отримав від нього землі в Норфолку, Свейн згадувати не любив. Зате в нашому домі завжди лунали пісні про славні діяння цього вождя, і батько невтомно повторював, що норманам ніколи не вдалося б скорити Англію, якби сакси не змирилися й бились далі так, як відважний Хервард.

Юність батька минула в набігах на людей короля Вільгельма — пустити кров норманам вважалося святою справою. Але коли за його голову було призначено винагороду, йому довелося ховатися. Він виїхав на північ, де збереглося чимало старої саксонської знаті й де він розраховував підняти новий заколот. Та не вдалося… Сакси стомилися від крові, захотіли жити в мирі. Навіть під владою короля-нормандця.

А Свейн Армстронг привіз із півночі у свій бург Незербі мою матір Мілдред, доньку короля Гарольда. Батько свято вірив, що шлюб із цією жінкою, яка народилася вже після загибелі короля при Гастінгсі, дасть йому право самому відродити нову династію. Він був честолюбний, і те, що його не захотіли слухати в Норфолкширі, посіяло в ньому сім’я дратівливості та злості. До того ж, дружина народжувала йому синів одного за одним, і танові довелося взятись до господарства, аби прогодувати сім’ю.

Таким я його і пам’ятав. Постійно чимось невдоволеним і похмурим. Батько використовував будь-який спосіб, аби підбурити саксів до заколоту. І він дорого поплатився за це. Після останнього заворушення, уже при Генріху Боклерку, він позбувся не тільки багатьох своїх володінь, відібраних на користь корони, але й пережив страту старшого сина й соратника Канута. Хоча батька й помилували, але змусили бути присутнім на синовій страті. Більше того, щоб тан із Незербі заспокоївся, король забрав до двору заручниками двох інших його синів. Тоді батько замкнувся в собі, в своїй злості й ненависті.

Про всі ці події я знав лише з розповідей, оскільки був ще надто малий і навіть облич старших братів не пам’ятав. Ми з моїм молодшим братом Етельстаном були пізніми дітьми, свідченням якщо не пристрасної прихильності Свейна до дружини, то його нескінченної чоловічої сили. Вижили сім синів із одинадцяти дітей, яких народила йому Мілдред, донька Гарольда. До того ж, подейкували, що батько обдарував потомством і чимало селянок із довколишніх поселень, навіть мав зв’язки з дружинами йоменів,[9] спокушав їхніх доньок. Тож у околиці нерідко можна було зустріти дітей, схожих на тана з роду, що носив прізвище Армстронгів.[10]

Мати покірно зносила все. Усі свої сили й ніжність вона віддала цьому баламутові, який вихором увірвався в її життя та вивіз із кам’яної вежі її родичів на півночі, де вона тихо жила зі своєю матір’ю, коханою Гарольда, Едіт Лебединою Шиєю. І хоча вона тужила за колишнім життям, але ніколи не скаржилася. Зате ми з Етельстаном від раннього дитинства наслухалися її розповідей про величезну кам’яну вежу її рідні, тож не дивно, що обидва мріяли звести таку саму для матері. Але я знав тепер, що за моєї відсутності брат зробив усе, аби втілити її давню мрію.

Із батьком у мене завжди були складні стосунки. Молодші — я та Етельстан — були материнськими улюбленцями, але батько весь час проводив зі старшими. Двоє братів, які залишилися при ньому, виросли такими, як і батько, бешкетниками й баламутами, та все одно він їх любив, а нас, малюків, не помічав. Підрісши, я ніби збунтувався проти зневаги до себе, був із батьком брутальний, зухвалий, в’їдливий. Може, так я просто хотів привернути до себе його увагу, а може, не міг пробачити батькові зневагу до матері, його зради. Так чи інакше, але Свейн вирішив, що я паршива вівця в сім’ї, і мене відіслали до монастиря Святого Едмунда в Бері-Сент.

У обителі я, сакс за походженням, навчився побіжно говорити нормандською, письма, арифметики, латини та історії. Я був там одним із найкращих учнів і міг би піднестись, якби наставником послушників не виявилася така непримиренна до саксів людина, як брат Ансельм. Мої успіхи його просто дратували. Ніби саксу недозволено хоча б у чомусь перевершувати норманів. Та що й казати, я не був зразковим послушником. Ухилявся від роботи, якщо вона не була пов’язана з книгами, грубіянив. Мене гнітила одноманітність монастирських буднів, мені мовби повітря бракувало за стінами монастиря. Ні, я не був створений для духовної стезі. Я мріяв про інші країни, про мандри. І ось одного разу, не в змозі знести чергових знущань брата Ансельма, я вирішив його покарати. Вже розповідав, як саме. І самі розумієте, що після такого вже не міг залишатися в Бері-Сент.

У Англії я став утікачем. Проте невдовзі мені пощастило. Молодий граф Мортенський потребував писаря, я влаштувався до нього на службу, з часом став його секретарем, а пізніше — зброєносцем. Зі Стефаном я переїхав до Hopмандії, де вже почувався в цілковитій безпеці, без жодних побоювань, що мене впізнають і повернуть до монастиря.

Уже в Нормандії я почав вивчати всі науки, як і годилося хлопцеві з доброго роду: верхову їзду, володіння зброєю, стрільбу з лука, плавання, навіть складання віршів і гру в шахи. А ще я навчався манер, нормандських куртуазних манер, які так зневажали та висміювали в домі у мого батька, але які я визнав цілком гідними наслідування й такими, що відповідають високому духу лицарства. А я завзято хотів стати лицарем. Оскільки Стефан не поспішав з моєю посвятою, я вирішив, що саме час залишити службу в нього. Та й вабили мене мандри, безмежність світу.

Я поїхав. Це було за рік по тому, як втонули на «Білому Кораблі» мої брати-близнюки. Саме тоді я востаннє мав звістку з дому. Дізнався, що ще одного мого брата ув’язнили в Норіджській фортеці за бешкети, а батько з наступним із братів мало не ополчення збирає, щоб його звільнити. Вже тоді я подумав, що добром це не скінчиться. Та оскільки навряд чи міг чимось їм допомогти, просто сподівався, що справа вирішиться сама по собі. Шкода лишень було матері. І я через надійну людину повідомив їй про себе та пообіцяв, що за першої-ліпшої нагоди посилатиму їй звістку.

Я дотримав слова — писав їй із Парижа й Клермона, з Тулузи й Наварри, навіть із Кастилії, де вперше схрестив меча з невірними і де сама правителька Уррака[11] заявила, що я гідний носити ланцюг і шпори лицаря. Потім я відбув до Святої Землі, де зустрівся з великим магістром тамплієрів і надяг білого плаща з хрестом.

У Єрусалимі я отримав останнього листа від брата Етельстана. Сумного листа, в якому він сповіщав мене про смерть матері, про те, що брат мій і досі потерпає в Норіджі, а ще один брат безславно наклав головою в якійсь колотнечі. Батько ж ніби принишк після всіх лих, які напосілися на нього, ніби втратив сили в боротьбі з напастями. А на Етельстані лежить тепер усе господарство, та мій братик вправляється й навіть сподівається назбирати грошей і здійснити мрію нашої матері — звести кам’яний замок. Тоді серце моє мимоволі затрепетало. Замок! Замок Армстронгів у Норфолкширі!

Я змусив себе не думати про це. У мене було своє життя, свої клопоти й хвилювання. Я й не підозрював, що мені випаде повернутися, допоки не отримав листа від якоїсь леді Ріган із Незербі.

* * *

Ріган — старе британське ім’я, з часів, коли нога завойовників іще не ступала на землю Англії. Але при дворі в Руані Бертрада називала вдову мого молодшого брата Ригіною де Шампер. А це вже суто нормандське ім’я. Я навіть подивувався, що мій непримиренний батько взяв у дім невістку-нормандку.

Я порозпитував трохи, і ось що з’ясувалося. Коли з сімох синів Свейна Армстронга живими лишилися тільки я та молодший — тихенький Етельстан, він уже багато на що дивився інакше. І схвалив вибір сина. Леді Ригіна була англонормандкою з родовитої сім’ї із заходу Англії, звідкілясь із Шропшира. Вона та її молодший брат Гі де Шампер були сиротами, тож виховувалися при дворі Генріха Боклерка. Про Гі при дворі говорили мало, оскільки він виїхав, щойно трохи підріс. А Ригіна стала фрейліною доньки Генріха Матильди. Вона входила до її почту і коли Матильда була імператрицею германців, і коли повернулася та вийшла заміж за Жоффруа Анжуйського. А потім Ригіна де Шампер зустрілася з Етельстаном Армстронгом, вийшла за нього заміж і почала називатися Ріган із Незербі — мабуть, аби не дратувати свекра своїм нормандським ім’ям.

Про все це мені повідав у Тетфорді старий єпископ Радульф, який добре знав мою сім’ю, під час відвідин мною усипальні Армстронгів. Я помолився над прахом батька і братів, померлих, страчених, згаслих хто від ув’язнення, хто від хвороби. Мати ж моя впокоїлася у іншому місці — в невеликому жіночому монастирі Святої Хільди, який протегувала за життя. Слід було б поїхати й туди, але спочатку мені необхідно було відвідати батьківську вотчину. Єпископ Радульф схвально відгукувався про те, як веде справи овдовіла леді Ріган, але мій обов’язок — чимшвидше вступити у володіння спадковими землями. Зараз вони нічиї, оскільки бездітна вдова Етельстана згідно з законом не має на них прав, і якщо терміново не з’являться спадкоємці, то за батьковим заповітом землі Армстронгів мають відійти абатству Бері-Сент-Едмунс. Не дивно, що абат Ансельм був такий невдоволений моїм поверненням.

Землі, влада, багатство — ось що може змінити будь-кого. І я, новий шериф Норфолка і королівський зять, як ніхто це розумів. Тому й був обурений останньою волею Свейна. У мене виникло відчуття, що батько хотів обділити мене цим, і колишня образа на нього спалахнула з новою силою. Але це був гріх, відомо ж бо, що de mortuis aut bene aut nihil.[12] І я тричі прочитав над могильною плитою «De profundis»[13] і дав слово, що коли в мене народиться син, я назву його Свейном — на честь діда.

Проте мені довелося затриматися в Тетфорді ще на два дні. Зі службового обов’язку я повинен був ознайомитися зі станом справ у графстві.

Як мене й попереджали, в Норфолкширі сильною була влада церковників. Абат Бері Сент Ансельм, Радульф Тетфордський, єпископ Норіджський і молодий єпископ Найджел Ілійський були найбагатшими представниками знаті в Східній Англії. Було й декілька родовитих нормандських сімейств — Д’Обіньї, де Кларі, де Варрені, але їхні угіддя загалом були доволі розпорошені. Основну ж масу населення, якщо не брати до уваги власників невеликих маєтків, складали фермери та орендарі-кріпаки. Були й раби, але в незначній кількості, й мешкали вони переважно в маєтках і бургах як домашні слуги. Єдине, що здалося мені дивним, — нечисленність саксонської знаті.

Єпископ Радульф пояснив:

— Цей край свого часу добряче покарали за заколоти. Більшість саксонської знаті знищили, але ті, що залишилися… Господь свідок, я не знаю, чого від них чекати. Сакси — неспокійний, завжди готовий вдатися до зброї народ. А ви, Армстронгу, походите з їхнього племені, ви нащадок їхніх королів. Тому, щойно ви з’явитеся, вони чекатимуть, що ви очолите їх. І не знаю тоді, чи знову кров не заллє цю землю.

Я спробував заспокоїти старенького єпископа, але він вочевидь побоювався і мене, й моєї нової могутності. А коли почув, що я отримав ліцензію на спорудження замку, зовсім зажурився. Схоже, вирішив, що я збираюся звести цитадель, аби сакси звідти могли чинити набіги.

— Я був проти й тоді, коли Етельстан Армстронг почав зводити Гронвуд, — досить непривітно зазначив він.

— Гронвуд?

Я знав, що колись це був наш маєток, конфіскований після батькового заколоту. Невже його повернули?

Єпископ Радульф пояснив:

— Леді Ріган не була бідною нареченою, коли Етельстан одружувався з нею. І вона викупила цю землю для чоловіка, внесла в родину як посаг. Тож Гронвуд тепер у Армстронгів. Якщо вона, певна річ, не побажає його повернути.

Повернути? Згідно з законом, вона мала право забрати назад свою шлюбну частку, але такий розвиток подій мене аж ніяк не влаштовував. Ліпшого місця, ніж Гронвуд, для спорудження фортеці годі й побажати. Це було узвишшя на межі заболочених низовин фенів, на березі мальовничої річки Уїссі. До того ж, неподалік від Гронвуда починалися ліси — чудовий будівельний матеріал. І якщо братова вдова не продасть мені Гронвуд за пристойною ціною…

Про себе я вирішив, що жінка, яка змогла порозумітися з моїм батьком і одружити на собі хлопця, молодшого від себе на сім років, — напевне, хитра бестія. І мені не так уже й легко буде її умовити.

Ми зустрілися, коли наступного дня я прибув до бургу Незербі. Звісно, саксонський бург не міг справити враження на людину, яка бачила кам’яні громаддя Моавського Крака, Сафарда і Крак де Монреаля.[14] Та все-таки Незербі мав переконливий вигляд. Маєток оточував подвійний частокіл із загострених колод, а над ворітьми височіла дерев’яна дозорна вежа. Далі виднілися очеретяні покрівлі з вирізаними ще за датським звичаєм головами драконів на стиках. Маєток Незербі був чудовий не за своєю архітектурою, а за розмірами. Частоколи охоплювали значний простір із кількома подвір’ями і господарськими спорудами. Все це було знайоме мені з дитинства, та все ж таки серце моє запульсувало десь біля самого горла. Я повернувся додому.

Перші нас помітили жінки, що поверталися від річки з кошиками випраної білизни. Вони поставили свою ношу на землю і з голосними криками бігцем кинулися до воріт. Майже миттєво залунав звук рогу, здійнявся галас, цілий натовп слуг вибіг назустріч.

Ми переїхали міст, перекинутий через рів, проскочили під аркою дерев’яної вежі та зупинилися на подвір’ї, де лунав хор привітань. Я впізнав декого з челяді, але більшість була мені незнайома. Та це не завадило слугам радісно вітати мене за старою саксонською традицією, що походить іще від давніх патріархальних часів, коли пан і його люди були однією родиною. Принаймні, мої сакси виявляли напрочуд щиру прихильність, без тієї затурканості, угідливості, які мені так часто доводилося бачити в інших краях.

Я помітив Пенду, який пробирався до мене крізь натовп. Не зважаючи ні на кого, він відразу заговорив про справи: крам розпаковано й розкладено, коням відведено найліпші стійла, а про все інше подбала леді Ріган.

— Вона тямуща дівка, — скінчив розповідь мій супутник, вищої похвали жінці не знаючи.

«Тямуща дівка», як і годиться господині, стояла на ґанку. Вигляд мала такий, ніби ось-ось збиралася впасти без тями. Але поки я спішувався та підходив ближче, леді Ріган уже опанувала себе, навіть вимучила якусь подобу посмішки.

«Яка вона неприваблива», — сяйнула перша думка. А слідом: «Яка елегантна».

Удова мого молодшого брата була низенькою опасистою товстункою. Обличчя мала кругле, з грубими, майже чоловічими рисами, шкіру пористу, з хворобливим масним полиском. Справляли враження лише очі — виразні, темно-карі, майже чорні. Але вбрана була з витонченістю пані, яка звикла жити при дворі. Вбрання було темних жалобних тонів, як і годилося вдові, тільки на голові — шапочка з білого полотна, яка щільно обрамляла щоки та підборіддя, а поверх неї накинуте було запинало з м’якої чорної вовни, яке плавними складками спадало на плечі та спускалося на темний, майстерно пошитий одяг. Із прикрас — тільки застібка біля горла. Леді Ріган була вдягнена на саксонський манір, але як пані найшляхетнішої крові.

Вона прийняла в служниці закутий у кільця ріг і з поклоном простягла мені.

— За зустріч і ваше повернення додому, сере Едгаре.

Аби показати, що питво не отруєне, вона зробила традиційний ковток. Я ж із задоволенням допив рідний пінявий ель і пройшов у дім. Усю його центральну частину займала величезна зала. Підлога була глинобитна, але застелена свіжим очеретом. Посередині височіли двоє великих відкритих вогнищ на кам’яних подіумах. Вогонь у них було розведено, й дим підіймався до відкритих угорі душників. Сама зала була такої ширини, що поперечні крокви підпиралися різьбленими стовпами — це створювало враження, наче ми в храмі. На стінах під скатами покрівлі розташовувався ряд вікон із зачиненими віконницями, як і слід було холодної пори. Вздовж них тяглися галереї на підпорах, на які виходили двері з бічних покоїв і спалень.

Тут уже все приготували до мого приїзду. Стільниці зняли зі стін і встановили на поперечинах. Головний стіл у центрі на невеликому підвищенні було застелено скатертиною, а позаду стояло крісло для господаря — я впізнав батькове крісло з високою округлою вгорі спинкою. За ним побачив розвішений на стіні яскравий килим із тих, що я привіз зі Сходу.

Леді Ріган простежила за моїм поглядом і, схоже, зніяковіла.

— Я не мала права вішати його тут без вашого дозволу. Але коли розпаковувала крам, вирішила, що це для нього найкраще місце — і від кіптяви вогнищ далеко, і саме на видноті. Але якщо ви накажете прибрати, я виконаю вашу волю.

Та я не став нічого змінювати і якомога м’якше подякував їй. Вона, вдова, яка не народила дитини, почувалася ніби зайвою в домі, куди повернувся його справжній господар. За нашим саксонським звичаєм я повинен був виділити їй вдовину частку спадку, за нормандським — тільки повернути посаг. Та свій посаг вона перетворила на Гронвуд. Я не знав, як заговорити про це.

Ріган поводилася трохи нервово — то починала звично розпоряджатися, то раптом запитувала на все мого дозволу. Дізнавшись, що я хочу скупатися з дороги, мерщій відвела мене в бічну прибудову, де вже було заготовано балію, а на вогні грілися казани з водою. Дійсно завбачлива особа. За традицією, господиня мала мити гостя. Але я був і гість, і господар, а вона — пані, яка опинилася в ролі годованки. Тому ми не знали, як поводитися, поки я врешті-решт не роздягся й не сів у балію. І тут помітив, що Ріган стоїть у кутку, притискаючи до себе глека. Вона так дивилася на мене, що я зніяковів. І приховав збентеження за непристойною усмішечкою.

— Вам є на що подивитися, міледі?

Це було брутально. Ріган зашарілася.

— Я просто… ніколи не бачила такого дужого чоловіка.

Вона додала в балію духмяної води, і, не дивлячись на мене, почала намилювати шматину.

— З обличчя, сере, ви з Етельстаном дуже схожі, — неголосно заговорила вона за мить. — Щойно ви в’їхали на подвір’я і зняли шолом, мені навіть стало зле, так ви схожі. Але він завжди був таким хлопчиком, мій любий чоловік, — тихо-тихо додала вона.

Я мовчав. Сам пам’ятав, що Етельстан був слабким і хворобливим. А Ріган — міцна, здорова жінка. Чому ж вона не завагітніла від нього?

— Скільки років ви прожили з моїм братом?

— Три. І це були найкращі для мене роки.

Це казала жінка, життя якої до того минало при дворі знатних персон і, з чуток, повірниця й подруга імператриці Матильди. Отже, все це ніщо в порівнянні з життям у старому бурзі з хворим чоловіком і буркотливим свекром. І в голосі її вчувалася щирість.

Та я був циніком, і в мене зародилися певні підозри: я схожий на Етельстана, але здоровий та міцний, ще й став власником маєтку, який вона три роки вважала своїм. А у норманів існує звичай, за яким один із братів померлого повинен одружитися з його вдовою, якщо не хоче, щоб її спадок або вдовина частка пішли з сім’ї. Чи не розраховує на це Ріган? І щоб розставити все по місцях, я сказав, що заручений із кревною сестрою її колишньої пані, Бертрадою.

Я не зміг прослідкувати за реакцією жінки, оскільки Ріган якраз виливала на мене воду з цебра. Коли ж заговорила, голос її звучав майже весело, хоча й без належної пошани:

— О, ця принцеса. Всі казали, що вона неперевершена майстриня вишивати гобелени.

— 1 це все, що ви можете сказати?

— А навіщо? Не я ж одружуюся з нею.

— Але, схоже, ви не схвалюєте мого вибору?

— До чого тут моя думка? Але те, що для Армстронгів велика честь поріднитися зі своїм королем, — безперечно.

Вона насухо витерла мені голову, дала простирадло для розтирання і вийшла. Та все ж таки в мене склалося враження, ніби вона щось не договорює.

Увечері я сидів на чолі столу та смакував усі приготовані на честь мого повернення страви. Чого тут тільки не було: норфолкський копчений оселедець, форель, тушкована в білому вині з кропом і кмином, смажені коропи, ніжно-рожева лососина, пироги з устрицями із затоки Уош. Були й густі каші з сушеними фруктами, горохове пюре, мариновані гриби. І неперевершений десерт — коржики з горіхами, велика таріль печених яблук, залитих гарячим медом, усілякі коржі, печиво з цукатами. А напої — сидр, вино, пінявий темний ель, домашні настоянки з фруктів на травах.

Я був задоволений і не приховував цього. Я вдома, де всі мені раді, я розмовляв зі старими слугами, які пам’ятали мене ще хлоп’ям, зачіпав молоденьких служниць, жартував. Можливо, хтось би й засудив мене за те, що я так просто поводився з челяддю та домашніми рабами. Але я сакс, а в нас прийнято, щоб слуги не тільки поважали, але й любили свого пана, і я не бажав анічогісінько міняти в старому порядку.

* * *

Перш ніж узятися до виконання обов’язків шерифа графства, я хотів трохи перепочити й переглянути домашні справи, приділити якийсь час господарству. Мого батька завжди стомлювало це заняття, і справи він вів украй кепсько. Проте, як я зрозумів, мій брат був набагато дбайливішим господарем, і маєток перебував у ліпшому стані, ніж я розраховував. Та й у брата була чудова помічниця в особі дружини. Я зрозумів це, коли вона принесла сувої записів по господарству. Справи були в цілковитому порядку. Тут я знайшов цифри прибутків і витрат, відомості про те, скільки бушелів[15] проса, пшениці та жита зібрано, скільки відкладено на насіння й де продавалися надлишки. Були й записи про прибутки від льону та вовни, зазначалося, що закуплено на ринках і що зберігалося в коморах.

Спочатку Ріган поставилася до мого бажання все з’ясувати з певним упередженням, ніби я втручався в те, що вона вважала своєю прерогативою. Але поступово ми порозумілися, наше спілкування стало більш невимушеним.

Я поділився з леді Ріган своїми планами: з осені сіяти боби й горох, ввести чотирипільну систему; потім варто було б замість старих водяних млинів звести вітряні за зразком побачених мною на Сході — на рівнинних землях Норфолкширу вони бездоганно працюватимуть. Та й із оранкою на волах скінчити час — відтоді, як у Нормандії почали використовувати хомути, коні не так надсаджуються на грудному ремені. Варто зазначити, що Ріган уважно вислухала мене, давала доречні поради. Проте мене досі хвилювало питання Гронвудських земель і того, як саме вона має намір ними розпорядитися. Я вже дізнався, що Етельстан чимало зробив, беручись до зведення замку, й мені кортіло чимшвидше побувати там, аби самому побачити все на власні очі.

Ріган сама заговорила зі мною про поїздку в Гронвуд. Це було настільки несподівано, що я навіть на мить розгубився.

Ми вирушили туди світлого, по-весняному м’якого дня. Леді Ріган їхала трішки попереду, вказуючи шлях. Ми не взяли навіть слуг, із нами був тільки муляр Саймон.

Побачене на Гронвудському узгір’ї вразило. Я й не очікував, що Етельстан так багато встиг. Насамперед я побачив земляний вал, з вигляду такий, наче насипаний був нещодавно. Ми їхали вздовж нього, поки серед цього довгого рукотворного насипу не виявили прохід. За узвишшям був рів, наповнений водою з річки Уїссі, що протікала неподалік. Земляний вал і рів обгинали велетенський простір, а на протилежному березі цього рову на два-три фути вже піднявся мур грубої фортечної стіни. З товщини її видно було, що розраховували звести стіну дуже високу. Проїхавши за неї, я побачив величезну викопану яму — під донжон.[16] Був він, як і заведено в Норфолку, шестикутної форми й просто здоровенний. У мене подих перехопило від розмаху, з яким діяв мій кволий молодший братик. І моїм найпершим обов’язком було продовжити його починання.

Я роззирнувся навсібіч. Видно було, як зроблена свого часу гігантська робота зупинилася зі смертю Етельстана. Я побачив неподалік ряд повіток, де, напевне, раніше зберігалися інструменти, стоси будівельного лісу та купи світлого вапняку, який не темніє навіть від часу. Я був у захваті. А я ж казав королю, що зможу звести замок для його доньки за чотири роки. Етельстан, по суті, заощадив мені рік.

Місце будівництва добре охоронялося. Стражники, які стовбичили на пагорбі, з нашою появою схопилися були за списи, але впізнали леді Ріган, заспокоїлися і вже спостерігали за нами здаля. Не видно було тільки будівників.

Саймон увесь цей час невідступно їхав за мною, і очі його під темними кучерями палали, мов жарини. Він перехопив мій погляд, захоплено свиснув.

— Присягаюся вінцем терновим, сере! Це ж просто неперевершено! Коли почнемо?

— А з чого б ти почав?

Він миттю посерйознішав.

— Яма для підмурівку почала обсипатися. Слід підправити.

— Що ж, я пришлю тобі в поміч усіх своїх кріпаків. А ти вже простеж, аби робота виконувалася швидше, щоб усе вирівняли до початку сівби. Не хочу відривати людей від землі, якщо серед них, звісно, не знайдеться охочих заробити на будівництві. А в місті треба буде найняти найдосвідченіших робітників.

Ми спішилися й відпустили коней. Саймон перераховував: потрібно буде стільки-то каменю, стільки-то лісу, стільки-то будівельників. Він вважав, що заготованого зараз будівельного матеріалу цілком вистачить для початку. Але мені доведеться простежити, щоб поставка матеріалів здійснювалася постійно. Де ми добуватимемо камінь? У самому Норфолку не було своїх копалень, тож доводилося купувати його за ринковою ціною в Нортгемптоні або Лінкольнширі. А це дорого, дуже дорого, але я зі шкіри лізтиму, щоб упоратися. Я ж недарма був тамплієром — умів укладати угоди.

Якоїсь миті я побачив Ріган. Вона стояла неподалік, слухала, і по її обличчю текли сльози. Я затнувся. Як же сміливо ми взялися порядкувати з тим, що мені поки не належало! Я й не знав іще, чи вдасться мені залагодити з нею питання про Гронвуд полюбовно.

Відчувши мій погляд, жінка пішла геть. Один із охоронців підвів до неї коня і притримував стремено, поки вона сідала. Я кинувся був услід, гукнув, але вона зробила жест, яким ніби просила, щоб її залишили на самоті.

Стражник, схоже, вирішив, що це я образив жінку, й досить брутально запитав, що мені до леді Ріган? Сакси не виказували жодної запопадливості. Але свою пані-нормандку вочевидь любили.

— Як тебе звуть, солдате? — запитав я.

Похмурий, неголений воїн дивився спідлоба.

— Утред, син Цедріка, сере.

— Ти непоганий хлопець, Утреде. І можеш дізнатися, що я жодним чином не образив твоєї господині. Хіба тобі не відомо, хто я? Тоді покажи тут усе.

У Незербі я повернувся пізно. Ріган була в ткацькій. Коли я ввійшов, вона працювала за верстатом, але миттю звеліла одному з прислужників принести мені попоїсти. Я сів біля стіни з мискою на колінах, відіслав слуг.

— Нам треба поговорити, Ріган, — сказав я за деякий час. Я зумисне звернувся до неї лише на ім’я, мов до родички. Бачив, як човник на мить завмер у її руках, але по тому вона продовжила роботу.

— Вам нема чого побоюватися мене, сере Едгаре. Я не збираюся заявляти свої права на Гронвуд. Думаю, мене влаштує будь-яка інша відкупна, скажімо, ви відпишете мені дохід з трьох млинів за декілька років, і це окупить мою вдовину частку. Я ж незабаром поїду.

Якийсь час ми мовчали, і вона далі совала човником по нитках, натягнутих на раму верстата.

— Тобі гірко буде втрачати Гронвуд? — запитав я згодом.

— Було б гірко, якби я не побачила, не зрозуміла, що ви хочете зробити те саме, що й Етельстан. Замок був метою його життя. Це як виконання обітниці, як мрія. А скільки сил він доклав, щоб втілити її! Я навіть трохи ревнувала його до Гронвуда. Він жив ним. А коли вмирав, дуже сумував, що зробив так мало.

— Він зробив дуже багато, Ріган.

— Так. Але сам він так не вважав. А сьогодні, коли ви були там… Я бачила у вас той самий вогонь, те саме бажання, що і в мого бідолашного чоловіка — впокой, Господи, його душу. І я хочу, щоб Гронвуд залишився у вас, у сім’ї Армстронгів.

Мене раптом охопив зачаєний сором. Ця жінка була навіть більше членом сім’ї, ніж я — прибулець зі своїми честолюбними намірами.

— Я побудую цей замок, Ріган. Такий замок, якого ще не бачили в тутешніх краях. І він буде гідний пам’яті Етельстана Армстронга.

Вона посміхнулася.

— Тільки ось я його вже не побачу.

— Та чи обов’язково тобі від’їжджати? Які твої плани?

— Я поїду додому, в Шропшир. Там я вступлю в обитель Діви Марії Шрусберійської, як і вирішила колись, іще до заміжжя. У мене в Шропширі три великі маєтки — Тавісток, Круел і Орнейль. Прибутки з них стануть моїм внеском під час вступу до монастиря.

Назву своїх земель вона вимовила з гордістю і зробила особливий наголос на останньому — Орнейль, — мабуть, найзначнішому. Я теж мимоволі звернув увагу на звучання назви Орнейль. Це видалося мені знайомим. Але тоді я не надав цьому значення.

— Чому ти хочеш заховатися від світу, Ріган? Ти ще не стара, дужа жінка, ще можеш вийти заміж, мати родину.

Вона стиха засміялася.

— Ну, ні. Я вже отримала відведений мені запас кохання і щастя, й меншим не спокушуся ніколи. А те, що вирішила прийняти обітницю… Я ніколи не була красунею і завжди знала, що колись прийму постриг. Це обдумане рішення. Я не хотіла заміж, знаючи, що чоловік не буде ніжним із такою, як я. А в мене достатньо гордості, щоб не віддавати себе цілком тому, для кого я буду обов’язковим, але неприємним доповненням до мого посагу. Тому, хоч і виросла при королівському дворі та люблю світ розкошів, пристрасті й гріха, я знала свою подальшу долю: одного разу покину все це та стану черницею. І Бог свідок, я не вважаю це для себе жертвою. Бо я дуже корислива жінка, сере, і черничий клобук бачився мені лише першою сходиною до подальшого вивищення. Я розважлива і знаю, що такий внесок, як дохід із моїх майорів, моя нормандська родова кров і моє знайомство та дружба з Матильдою Англійською — добра поміч, аби стати колись ігуменею. А ігуменею я хотіла стати завжди. Адже це єдина стезя кар’єри для жінки шляхетного походження. Ігуменя за силою і могутністю — той самий лорд-землевласник. Вона керує землями, маєтками, селами, лицарями; на свій розсуд стягує орендну платню й укладає торгові угоди, судить своїх підданих і віддає накази. Вона має необмежену владу, живе в багатстві й нікому, крім єпископа, не підпорядковується.

— А як же думки про божественне? — швидше іронічно, ніж суворо запитав я.

Ріган серйозно глянула на мене.

— Якщо я зможу правити й творити людям добро — чи не найвище це служіння Господові тут, на землі?

Так, вона мала рацію у виборі свого шляху. А неправий був я, коли підозрював її в планах щодо себе, бо думав, що вона розраховує, ніби я заміню їй Етельстана. Вона, мудра жінка, розуміла, що коли шлюб і угода, то радше для чоловіка, який шукає зручностей і вигоди. А жінці в сім’ї потрібні кохання та ніжність. Ріган уже отримала це з моїм братом.

Я встав і підкинув дрів у вогонь.

— У мене є до тебе прохання, сестричко, — я вперше назвав її так, і вона посміхнулася.

Я відкинув за плечі своє волосся — тепер воно доходило вже до лопаток — світле, вигоріле майже до білястого кольору, але помітно темніше там, де відросло біля коренів.

— Я не можу з’явитися з рескриптом короля про своє призначення шерифом, допоки ношу цю гриву хрестоносця. Тому, будь ласка, пострижи мене.

Тільки дуже близькій жінці чоловік міг дозволити постригти йому волосся. І Ріган зніяковіла.

— Ти сакс, а вони не стрижуться по-нормандськи. Багато хто з твоїх одноплемінників не схвалить цього.

Я знизав плечима.

— Я не сакс і не норман, я — англієць, бо сам вважаю себе таким. Усе, чого я хочу, — щоб сакси й нормани поважали один одного, жили в злагоді.

— Дай Боже, — зітхнула Ріган, підводячись.

Вона принесла ножиці, звеліла мені підсісти ближче до вогню й накинула на мої плечі полотнину. Від дотиків її ніжних рук мені було приємно, ножиці трішки лоскотали, я щулився і сміявся, коли вони торкалися потилиці. Ріган теж сміялася. Воістину брат із сестрою — нічого не скажеш.

По закінченні вона принесла мені цебро з водою, аби я поглянув на своє відображення. І коли вода заспокоїлася, я зміг роздивитися себе.

— Присягаюся могилою Святого Петра — я помолодшав років на десять.

Я бачив у воді смагляве, видовжене обличчя, яке і впізнавав, і не впізнавав. Лише подекуди на кінцях, наче сивина, залишалися світлі пасма. Над лобом волосся лежало природною плавною хвилею, а за вухами і ззаду було коротко обстрижене. Від цього шия здавалася кремезнішою, різкіше позначилися лінії підборіддя і вилиць. Я став схожий на нормана, а не на сакса чи хрестоносця.

Озирнувшись, я побачив, як Ріган, ретельно збирає обстрижене волосся, струшує його з полотнини у вогонь. Вигляд у неї був задоволений і дивно домашній. Я відчув ніжність до неї. Вона — єдина моя рідня, єдина людина, яка чекала на мене вдома. І тоді я вирішив звернутися до неї з проханням.

— Ріган, тобі не слід поспішати з від’їздом. Ти потрібна мені.

Більшої дурниці годі було сказати. Вона впустила на підлогу полотно, відсахнулася. Я підскочив.

— О ні! Заради Бога, пробач мене. Я зовсім не те мав на увазі.

Вона дивилася на мене якось дивно, і я поквапливо пояснив:

— Бачиш, леді Бертрада не приїде до мене цілий рік, навіть півтора. Я весь цей час буду зайнятий справами графства, а тут… Я б хотів, щоб ти залишилася в Незербі, щоб я відчував, наче в мене є родина, дім, куди я можу приїхати. Мені це дуже важливо, Ріган. І я прошу тебе залишитись як сестру, як друга.

Ріган підняла полотнину, і я з полегшенням побачив, що вона посміхається.

— Я ще жодному чоловікові не була другом. Що ж, це навіть цікаво. Та й хочу я спостерігати, як росте Гронвуд. Але я залишуся з однією умовою.

Вона перестала посміхатися.

— Ти відпустиш мене, Едгаре, як тільки Бертрада Нормандська ввійде господинею в твій дім.

* * *

Дорогою зі Святої Землі я інколи думав, що вдома сумуватиму. Нудьга — ось чого я не зносив. Проте не міг навіть припустити, що з прибуттям до Англії мене так захоплять справи.

По-перше, я вступив на посаду шерифа, і вже одне це почало відбирати в мене левову частку часу. Насамперед мені довелося розібратися в судових позовах, яких назбиралося чимало. Добре хоч, що не було вбивств і розбійних нападів, тож мені не довелося починати своє правління зі страт. А дрібні правопорушення загалом були пов’язані з земельними питаннями чи майном: то йомени намагалися пересунути межу ділянки, щоб розширити свою територію за рахунок сусідів, то мірошник обдурював довірливих селян, то якийсь працівник украв мішок зерна в сусіда — на все це я накладав штрафи. Були і сварки між сусідами, від когось утекла дружина чи щось інше. Займався я і справами купецьких гільдій, вводив нові ухвали, призначав нових доглядачів на королівські заповідники, налагоджував зв’язки із зарозумілим місцевим духовенством. Доводилося чимало сил і коштів із казни графства виділяти на ремонт старих гребель на узбережжі, щоб води Північного моря не ринули на низовини графства.

До Великодня я відправив у Лондон свій перший звіт про справи графства. Потім узявся до підготовки та огляду ополчення. Треба було визначити, скільки лицарів перебувають у бойовій готовності в Норфолку, скільки людей можуть привести до війська, як вони озброєні відповідно до статку та звання кожного. Справи затягували мене, але я ніколи не нехтував можливістю заїхати на будівництво в Гронвуд.

Будівельний майданчик завжди здавався гамірним вуликом. Вже скінчили фундамент донжона, майстрові почали копати ями для підмурівків кутових веж. Саймон спорудив кілька механізмів, що дозволяло зменшити кількість найманих працівників на будівництві. Берег біля річки Уїссі був суцільно завалений колодами, які сплавляли лісоруби, і брилами вапняку, які доправлялися сюди з копалень Нортгемптону, — ось вона основна стаття моїх витрат. Проте мені суттєво допомагала торгівля східним крамом, та й посада шерифа давала достатньо грошей, аби я міг дозволити собі купувати вапняк навіть за ринковими цінами. Чимало коштували й перевезення, особливо, коли я зіткнувся із заздрощами до мого багатства. Дехто не дозволяв везти вантажі прямим шляхом через фенленд, а примушував звертати на обхідні шляхи, що завжди обходилося недешево. Особливою жадібністю відзначалися монастирі, зокрема абатство Бері-Сент, яке хоча й було розташоване в Саффолку, але мало багато володінь у західному Норфолку. Той самий абат Ансельм прагнув якомога більше здерти з мене за перевезення по своїй землі або примушував робити такий гак болотами фенленда, що, напевно, задоволено потирав руки, підраховуючи мої збитки. Але й у цьому варіанті було таке, що змушувало мене впокорюватися. Коли я їздив спостерігати за доставкою краму, то міг навідатися до невеличкого монастиря Святої Хільди, де було поховано матінку. Я довго молився над її могилою і завжди залишав щедрі пожертви, аби сестри-бенедиктинки молилися за упокій її душі.

Після молитов завжди приємно з головою зануритися в роботу. І присягаюся вірою, мені подобалося таке життя. Ще я зробив відкриття: мені до смаку відчуття влади. А заразом у мене почала прокидатися особлива ніжність до тієї, що дала її мені, — до Бертради Нормандської. Я навіть почав сумувати за нею. Надсилав куртуазні послання та щедрі подарунки. Певна річ, незважаючи на таку ніжність до нареченої, я не обмежував себе в спілкуванні з жінками. У мене було кілька легких романів і постійних коханок, з якими я гаяв час, коли дозволяли справи й вимагала плоть. Причому, я тільки чудувався: які ж не привчені наші жінки, до ласки! Я ніби відкривав для них світ плотських утіх. Та наука ніжної пристрасті, яку я пізнав на Сході, була, по суті, невідома тут, і мені було радісно бачити реакцію у відповідь на розбуджену мною пристрасть у холодних тілах мешканок півночі моєї батьківщини. Проте це була тільки гра в кохання, я не вимагав від цих жінок почуття у відповідь, я любив їхні тіла, але не прагнув зачіпати душі. А душа моя чекала на Бертраду. Я хотів бути гідним її, стати графом. Його милість Едгар граф Норфолк — чудово звучало!

Справи знову вимагали моєї присутності, і я вирушав у дорогу. В мене був свій почт, і коли я об’їздив Норфолк, вигляд мав, як у справжнього лорда. Ці землі лише починали оживати після заколотів і воєн. Норманів тут зустріли суворо, й сакси жорстоко поплатилися за це. Дотепер то тут, то там виднілися руїни колишніх саксонських бургів, наполовину зарослі травою та ожиною. Одного разу я здаля бачив знамениту кременеву вежу вождя саксів Херварда Вейка. Сакси пишалися його пам’яттю, але я дав собі слово, що допоки живий і при владі, не дозволю чварам знову принести смерть і розруху в Норфолк.

Та як я зрозумів невдовзі, це дуже непросто.

Найупертіші з саксів і далі виховували синів за старими традиціями. Вони не визнавали жодних нововведень, пишалися минулою славою і мріяли відродити колишні звичаї та вольності. І розраховували на мене як на сакса, що опинився при владі.

Дехто зі старої саксонської знаті навідував мене під час моїх наїздів у Незербі. Вигляд у них був мальовничий, проте мені, який побував при багатьох дворах Європи, вони видавалися дикими: в хутряних накидках, із безліччю золотих прикрас, у ще дідівських довгих туніках з виїли-тими напів’язичницькими символами. Часто вони ходили голоногими, в грубих черевиках, з ременями, що хрест-навхрест обвивали гомілки. Носили довгі бороди і гриви волосся, стягнутого довкруж чола карбованими обручами на кшталт корон. Я в своєму нормандському одязі серед них здавався іноземцем. Але я дотримувався старих звичаїв і приймав їх, як і годилося знатному ерлу.[17] Подавав їм чашу дружби, по вінця наповнену вином, робив перший ковток, щоб упевнилися, що вино не отруєне, а по тому чашу пускали по колу, відпивали по ковтку, присягаючись один одному у вічній дружбі.

Ріган завжди знала, що робити. Стіл накривали щедро, але без викрутасів і жодних вишуканих страв, а все по-старому — величезні обсмажені телячі ноги, норфолкська кров’яна ковбаса, свиняча відбивна, варена риба. Уся ця груба їжа, що кепсько перетравлювалась, була заважка для мене, бо на Сході я придбав звичку споживати невеликі порції м’яса з чималою кількістю овочів. Але мої гості були задоволені, хвалили за те, що шаную старі звичаї, хоча і докоряли, що став шерифом у норманів — герефою, як вони називали мене на саксонський манір. І бурчали, що вислужуюся перед завойовниками.

— Але ж мене призначив сам король, — ховаючи досаду за усмішкою, відповідав я. — А навіть ви не можете заперечувати, що Генріх Боклерк править цією землею і є помазаником Божим.

Так, гості мої були саксами старого ґатунку — з тих, хто й через роки не змирився з поразкою Гарольда Годвінсона і чекав лишень, аби вхопитися за меч і битися з ворогом — навіть без жодної надії на перемогу. Можливо, в глибині душі я й поважав їх за мужність, але набагато сильніше мене дратувала їхня впертість. Це були запеклі бунтарі, та все-таки люди одного зі мною племені. Вони наче зумисне демонстрували свою брутальність, голосно плямкали, пили так, що швидко п’яніли, кидали кістки під стіл або в рабів-прислужників, гучно відригували або випускали гази. Я знав їхні старі звички — наїстися по зав’язку та напитися до втрати свідомості.

Головним і найшанованішим із них був Бранд, син Орма. Він був багатший за інших, і здорового глузду в нього було найбільше. Величезний на зріст, із розкішною білявою чуприною і на подив опецькуватий. Його маленьких вух майже не було видно із-за товстих завжди червоних щік, а черево заважало пройти, коли всі сідали за стіл. Говорив він глухим поважним басом і страшенно пишався, що рід його походив від данів, які правили в Денло ще за часів короля Альфреда Великого.

— Ми од віку володіли цією землею, — гордо промовляв він, хоча слова його інколи й переривала найвульгарніша гикавка. — Ти, Едгаре Армстронгу, вчена людина і напевне знаєш, якими великими були англи за старих королів. То вип’ємо ж за них!

Поруч із Брандом сидів молодий Альрік із Ньюторпа. Штовхаючи в бік свого діда Торкіля, який бився ще при Гастінгсі, він умовляв його розповісти «про ту славну битву».

З якого дива він називав її славною, якщо сакси зазнали тоді нищівної поразки? Але я ввічливо слухав: і про те, як сакси під орудою Гарольда Годвінсона окопалися на пагорбі, й про те, як Вільгельм Виродок обманом виманив їх звідти, а нормандська кіннота наскочила на героїв, несучи смерть і руйнацію, і як поліг у своїй останній січі король Гарольд, коли ворожий спис проштрикнув йому очне яблуко. Все це я знав напам’ять, але шанобливо слухав розповідь сивого, як лунь, патріарха і разом зі всіма гепав кубком об стіл і викрикував славу Гарольду Годвінсону. А чом би й ні? Гарольд був моїм дідом по матері, та ще й дійсно одним із найліпших саксонських королів.

Молодий Альрік вказував на мене.

— Дивися, дідусю, ось сидить онук славного Гарольда Годвінсона.

Торкіль здивовано витріщав на мене вицвілі блакитні очі. Він був дуже старий і часом погано розумів, що діялося навколо. Але для саксів він був наче жива реліквія, соратник Гарольда. Старий чудово пам’ятав усе, що відбувалося в дні його молодості, але нові звістки забував миттю. І дивлячись на мене, ніяк не міг уторопати, чого це Альрік вважає мене внуком славного Гарольда, якщо я — викапаний нормандський барон.

Сам Альрік мені подобався. Я знав його як дбайливого господаря, привітного сусіду й люблячого чоловіка. Зараз йому було дев’ятнадцять, не більше, з тринадцяти літ він був повінчаний із маленькою пустункою Елдрою, жили вони в дружбі та злагоді, хоча дітей Бог їм не дав. Елдра тужила з цього приводу, та люди подейкували, що подружжя ще досить молоде, аби встигнути наплодити цілий виводок синів. І дивлячись зараз на Альріка, я не розумів, як він потрапив до цієї норовливої компанії. За вдачею він був м’який, та й зовнішність мав по-жіночому ніжну — невисокий на зріст, із золотавими кучерями, гарними рисами обличчя, але весь всипаний ластовинням, просто над міру.

Але найзухвалішим і найнебезпечнішим серед саксів, звісно, був Хорса з Фелінга. Хорса був моїм однолітком, і мені складно пояснити, що я відчув, коли побачив його вперше. Він був на диво схожий на мого батька. Цей хижий яструбиний ніс, ця манера ледь-ледь кривити в усмішці рота, ці залисини на високому чолі. Я гнав од себе ці думки, знаючи, що мати Хорси, леді Гунхільд, має славу дуже гідної та поважної жінки, але зі схожістю нічого не вдієш. Отже, ми були зачаті майже в один час.

Тому Хорса й привернув мою увагу. Він був яскравим, невгамовним і вкрай небезпечним. Дужий, плечистий, але жилавий і рухливий — справжнісінький тобі хижак. Навіть у його трохи косуватих рудих очах було щось від небезпечної тварини.

Хорса був достатньо освіченою людиною, а наші старі пісні й оповіді знав напам’ять. І він вставав за столом, стискаючи в руці окутий ріг, та починав декламувати:


— Славний!

Пригадай,

спадкоємцю Хальфдана,

тепер, дарувальнику,

як я на битву

іду, о велемудрий,

що обіцяно мені:

коли я, конунг,

життя позбудусь,

тебе рятуючи,

ти не відмовся,

від слави, честі,

від обов'язку отчого,

і захистом стань,

для сподвижників наших,

дружини вірної,

коли я невдовзі загину.


При цьому Хорса виразно дивився на мене. Та й не тільки він. Усі вони спрямували на мене палаючі погляди, вирішивши, що я повинен стати новим Беовульфом,[18] вести їх у бій проти нечисті — норманів, і тоді вони будуть готові віддати за мене життя. Що ж, це їхня думка. Я не переконував їх, але й не підтримував. Просто слухав Хорсу, потягував ель, бачив, як на очі моїх гостей, цих суворих закостенілих варварів, набігають сльози.

— Ах, які люди правили за старих часів! — зітхав огрядний Бранд, втираючи очі величезними, схожими на клешні руками. — Беовульф і…

Я втручався, пояснював, що в «Беовульфі» йдеться не про англійців, а Гармунд, Оффа і Еормер — єдині сакси в поемі. Але Бранд тільки махав на мене руками. А Хорса не вгамовувався.

— Білий Дракон![19] Постоїмо за стару добру Англію! Пом’янемо її великих королів!

Я пив із усіма. У голові моїй уже шуміло, і я лютував — певна ознака, що я п’яний. Поки я хоч щось тямив, я втримувався від суперечок із цими схибленими на старовині саксами. Але від елю, вин, меду наче сам біс тяг мене за язика.

— Пом’янемо, пом’янемо! — підхопився я. — Присягаюся кров’ю Господа, нам є на кого рівнятися з минулого: царювання Егберта, Альфреда Великого й Етельстана дійсно було славним. А вже як розікрав Англію, стоячи навколішки перед вікінгами, Етельред Нездатний! А Едвард, якого прозвано Сповідником…

— Мовчи, собако! — вибухнув Хорса. — Наш Едвард Сповідник був святим!

— І цілковитим нікчемою, зазначу. Якби він пам’ятав про свій обов’язок залишити країні спадкоємця… А він то обіцяв трон Вільгельму Нормандському, то раптом прославляв Гарольда Годвінсона, — чи стала б Англія яблуком розбрату між саксами і норманами, якби не це?

Тут я торкнувся забороненого. Осквернив їхню головну святиню — пам’ять про колишню велич, яку в їхніх очах ніщо не могло знеславити. Але я був п’яний, усе навкруги пливло, хоча я й помітив, як мій вірний Пенда, який сидів біля порогу, поволі поклав руку на руків’я меча. Але сакси — не нормандські лицарі. Ті за найменшу образу готові викликати на поєдинок, вихопити мечі. Сакси ж у цьому відношенні не такі спритні. Як тільки їх сповнює гнів, вони діють по-дідівському — точніше, починають бійку.

Так і сталося. Почав колотнечу Хорса. Схопив кубок та пожбурив у мене, але промахнувся й влучив у шляхетного Бранда. Миттєво сусід Хорей заїхав йому у вухо за таку образу їхнього глави. І почалося — галас, метушня, удари, прокляття, тріск і грюкіт поламаних і перекинутих меблів. Хтось повалив моє крісло. І чималих зусиль мені довелося докласти навіть для того, щоб стати навкарачки.

— Білий Дракон! Сакси! Білий Дракон! — волали навкруги.

Останнє, що я бачив зі своєї схованки під столом, — це миготіння ніг. А ще я бачив, як молодий Альрік поволік геть свого діда Торкіля, а той при цьому войовниче розмахував напівобгризеною кісткою. Далі все потьмяніло, і я заснув. Навіть не відчув, як Пенда, мов дбайлива нянька, виніс мене із зали на руках.

Пробудження після таких гулянь було болісним. Спрага, головний біль, печія в шлунку — наче оцту ковтнув. Одне тішило — звістка, що неспокійні гості вже роз’їхалися. До наступного разу, поки я виберу час відвідати маєток. Бо якщо сакси й були запальні, то й відходили швидко. Я теж був такий. Тому повинен був прийняти їх як гостинний господар, щойно вони знову надумали б навідати мене.

А поки що вирушаю в справах. І, Боже праведний, як же приємно мчати легкою риссю назустріч туманному сходу сонця! Цим м’яким золотавим сходом можна милуватися лише на таких рівнинах, де на багато миль не видно жодного пагорбка. А довкола колосяться ниви: ячмінь, жито, навіть пшениця, яку я посіяв на своїх угіддях. На північ від них починаються заплавні луки фенів, де селяни пасуть свою худобу. Чується бекання овець, їм відповідають ягнята. У блакитному туманному серпанку я бачив їхні тіні. Вівці виявилися дуже прибутковою справою в Англії, приїжджі фламандські купці добре платили за вовну і, як я дізнався, ціни на неї зростали з року в рік. Але, крім овець, у мене були й інші плани — щодо моїх коників.

Привезені з Палестини, легконогі, з оксамитовою шерстю і хвостами, що стеляться за вітром — вони розкошували на широчезних луках Норфолка. Я дорогою заїхав на них подивитися і був у цілковитому захваті. Що є на світі прекрасніше за гарних коней — ці досконалі створіння Божі? Втім, їхав я сюди не милуватися, а вислухати звіт старшого конюха про те, що всі кобили мої жеребні й наступної весни очікується приплід. Такий самий стан справ був і з тими кіньми місцевої породи, яких злучали з арабськими жеребцями.

Воістину, для мене цей рік обіцяв бути вдалим у всіх відношеннях.

На жаль, радів я зарано. Бо набагато пізніше, вже в листопаді, отримав від короля таємне послання. У ньому йшлося про те, що я мушу докласти всіх зусиль, аби вистежити і затримати людину, котру, за деякими відомостями, бачили в Норфолку та яку я добре знаю. Ця людина — особистий ворог короля, і за її голову було призначено нечувану нагороду — триста фунтів англійським сріблом. Ім’я цієї людини — Гай Круельський.

Тільки дочитавши до цього місця, я зрозумів, що ця людина — мій родич.

* * *

Вогкого листопадового вечора я наближався до Незербі. Боки мого розпаленого коня парували. Я їхав без охорони. Небесне склепіння розгорталося над дорогою, мов перевернута чаша — темне посередині та блідо-блакитне ближче до обрію.

Бург Незербі виник попереду темною примарною масою. Я бачив дим над ним, чув гавкіт собак. Це був час, коли люди вже скінчили трапезу і вкладалися спати. Але я знав, що Ріган зазвичай лягає пізніше за всіх. І мені треба було перемовитися з нею віч-на-віч.

Вона була здивована моїм пізнім візитом.

— Едгаре? Я притьмом звелю принести тобі попоїсти з дороги.

Я підніс руку, зупиняючи її, сказав, що не голодний і прибув, аби поговорити на самоті. Вона ще й досі посміхалася, поки з мого похмурого вигляду не зрозуміла: щось трапилось.

— Яку звістку почую від тебе?

Я простяг їй сувій, з якого на шнурі звисала королівська печатка.

— Ім’я Гі, це ж англійською Гай? — запитав я. — Тут перелічені всі його імена: Гі де Шампер, Гай Круельський, сер Гай із Тавістока або Гі Д’Орнейль.

Пробігши очима послання, вона поклала його на лаву поряд себе. З вигляду була спокійна, тільки руки ледь-ледь тремтіли.

— Так, це мій брат. Я не мала звісток про нього літ із десять. І не знаю, що саме він накоїв.

— Він особистий ворог Генріха Англійського.

Вона знизала плечима.

— Дуже пишномовно як на простого лицаря. Хоча… Що ж, Гай завжди був, як кажуть, lat fo famosus.[20]

— Та все-таки він твій брат! Єдина плоть і кров!

Щось завирувало в її темних очах. Кутики губів затремтіли.

— Едгаре, я розумію: якщо ти оголосиш розшук цієї людини… Мого брата… Ти тільки виконаєш свій обов’язок. І кажу тобі — роби, що вважаєш за потрібне. Ми з Гаєм розлучилися, коли я була дуже молода, а він — зовсім хлопчисько. Тоді йому було тринадцять, якраз час, аби піти на службу та навчання до знатної персони. І Гая в якості пажа відправили до двору старого Фулька Анжуйського. Більше ми з ним не спілкувалися. І, поможи мені Боже, я не дуже сумувала з цього приводу. Адже ми ніколи не товаришували з молодшим братом, він дражнив і кривдив мене. Чому я йому вибачала? Це важко пояснити. Було в ньому щось… наче диявольська чарівність… і диявольське безпутство. І хоча відтоді, як він полишив Анжу, я не мала про нього звісток, завжди підозрювала, що коли йому й судилося якось проявити себе, — це буде недобра слава.

— Дарма ти такої думки про нього, — сказав я майже зло.

Вона здавалася розгубленою.

Я підійшов до вогню, поставив ногу на край вогнища, зіперся на коліно долонями й довго стояв так, не зводячи погляду з язиків полум’я на соснових полінах.

— Я приїхав сьогодні в Незербі, не для того, щоб запитати, чи даєш ти, Ріган, згоду на затримання сера Гая. Я приїхав сказати: я радий, що ти його сестра. Грішник він чи святий, розбійник чи невдаха, але я дотепер живий і вільний лише завдяки йому, Гаю Круельському. Я знав його під іншим ім’ям. Пам’ятаєш, ти якось згадувала, що один із ваших маєтків має назву Орнейль? Ще тоді це слово здалося мені знайомим. Гі Д’Орнейлем звали твого брата в Святій Землі. І це був найкращий лицар у почті короля Єрусалимського Бодуена II. Потім його прозвали Чорним Яструбом. Але все по порядку…

Я сів поряд із нею та почав свою розповідь.

Ще коли я щойно прибув до Палестини, там багато говорили про молодого лицаря Гі Д’Орнейля, що його сам король Бодуен наблизив до своєї персони, ним повсякчас захоплювався. Він входив до штату особистих королівських охоронців, казали, що нема ліпшого майстра бою на мечах. Лицар Гі не просто рубав, він розробив складні прийоми захисту й нападу, особливу тактику бою, і людям здавалося, що його клинок відчуває душу господаря, сам знаючи, як вести атаку. Раніше в поєдинку на мечах перемагав той, хто був сильніший фізично, — тепер воїни, які вчилися у Гі Д’Орнейля, казали, що перемагає лише майстерніший і спритніший.

Я тоді дуже захоплювався військовими мистецтвами. Мій Пенда навчив мене давнього саксонського бою з сокирою, воїн-араб тренував у метанні ножів, а кінної атаки зі списом я навчався у найбільшого магістра Гуго де Паєна, командора ордена Храму. З мечем я так само чимало тренувався, але раз-по-раз чув: аби пізнати справжню красу сутички з мечем, необхідно взяти урок у цього відчайдушного молодика Гі.

Мені дуже кортіло з ним зустрітися, проте доля весь час розводила нас. Адже в Святій Землі вести осіле життя не вдається, постійно кудись мчиш, десь несеш службу, б’єшся. І так уже виходило, що коли я бував у Єрусалимі, Гі Д’Орнейль ніс службу на кордоні, а коли я від’їздив у справах Ордену, він бував при дворі короля Бодуена або супроводив його величність у поїздках.

А потім трапилося нещастя. Бодуен Єрусалимський гостював у графа Моавського, і з ним був вірний Гі Д’Орнейль. Граф Моавський влаштував полювання для Бодуена, але під час ловів король, захопившись цькуванням, перетнув кордон графства і був полонений турецьким еміром Балоком. Це була величезна ганьба для всього християнського світу. Ганьбу трішки применшувало те, що на місці, де короля схопили, відбулося справжнє побоїще. Охоронці його величності стояли за свого сеньйора до смерті, й земля була просто всіяна їхніми трупами. Та й трупами турків теж. Проте слідів Гі Д’Орнейля знайдено не було. Він просто зник. Тому всі вирішили, що саме він був тим Іудою, який навів людей Балока на короля.

У тому балансі рівноваги сил в Палестині, коли світ християн і сарацинів так тісно переплетений, зрада — річ не найдивніша. І ніхто не сумнівався, що Д’Орнейль зрадник. Його затаврували ганьбою, прокляли та взялися до справи нагальнішої — збирання грошей на викуп короля та охорону кордонів його володінь.

Майже два роки ми нічого не знали про Гі Д’Орнейля. Потім король утік з полону і його радісно зустріли як християни, так і піддані-мусульмани. Тоді Бодуен побіжно згадав, що Гі відчайдушно бився за нього, вбив чимало воїнів-сарацинів, але врешті-решт на нього накинули аркан і емір Балок наказав доставити до нього живим такого майстерного воїна. Пізніше стало відомо, що Гі прийняв мусульманство і живе у еміра в пошані. У будь-якому разі ім’я його залишилося проклятим і люди плювали, згадуючи його.

Минув іще один рік. І до нас дійшла звістка, що в районі Едеського графства і земель атабега Алеппо з’явилася ватага, яка чинила відчайдушні набіги на караванні шляхи. Атабег був у мирі з королем Єрусалиму і звернувся до Водуєна з проханням допомогти йому знешкодити розбійників, які завдавали його торгівлі таких втрат. Особливу нагороду він призначив за голову ватажка розбійників — Чорного Сокола, як називали його місцеві жителі. Робота такого штибу, тобто знешкодження розбійників, завжди випадала на долю тамплієрів. І магістр Ордену Храму доручив це завдання мені.

Я не розповідав Ріган, скільки часу ми полювали на людей Чорного Сокола, як довго вони залишалися невловимими і зникали, немов розчинялися межи каміння Сирії, коли ми були впевнені, що вже оточили їх. Але я повідав їй, що мимоволі ми перейнялися повагою до їхнього ватажка, захоплювалися його тактикою, спритністю, відвагою. Ми не соромилися висловлювати своє захоплення вже тому, що напасники грабували тільки купців-арабів, але жодного разу не образили паломників-християн. А для нас, християн Святої Землі, це багато важило. І хоча ми зобов’язані були охороняти каравани союзників-мусульман, але, по суті, співчували Чорному Соколу.

— Але якось, — провадив я, — ми таки зіткнулися з ватагою і вступили в сутичку. Розбійники виявилися набагато чисельнішими, ніж ми очікували, вони ліпше знали місцевість. Ми потрапили в пастку, опинилися в оточені. Я бачив, як один за одним гинули мої соратники, поки сам не був поранений і не впав із коня.

Прийшов я до тями в якійсь печері. Був такий кволий від втрати крові, що ледве міг поворухнутися, і зі свого закутка спостерігав, як бенкетували розбійники, як веселилися і ділили здобуте в сутичці. І тоді я побачив його. Відразу зрозумів це ватажок. Він був спокійний і величавий, не брав участі в загальному тріумфуванні, сидів осторонь, і погляд його був відсутній, навіть сумний. Одягнений був, як кочівники-бедуїни: на голові запинало, прихоплене навколо лоба повстяним кільцем, одяг східного крою, широкі шаровари. З вигляду молодий, смаглявий і чорноокий, але щось у його рисах підказало мені: він не араб, а європеєць. Ватажок невдовзі відчув мій погляд, і очі наші зустрілися. Скільки туги було в тих бездонних темних очах!

Він підійшов, заговорив зі мною бездоганною нормандською. Суть його слів зводилася до того, що він знає, хто я. Тому мені й подаровано життя — за лицаря-тамплієра заплатять добрий викуп. Був він навіть люб’язний, та я тільки буркнув щось у відповідь, а тоді не втримався і сказав, мовляв, горіти йому в пеклі за зв’язки з нехристами, гірше того, з розбійниками. Проте ці слова наче й не зачепили його. Усміхнувшись, ватажок зазначив, що це йому й без мене відомо, і в голосі його так само лунала туга.

Тоді я ще не знав, що це Гі Д’Орнейль. Коли ж розбійники привели до мене лікаря-араба, щоб оглянути мою рану, той бовкнув, що Чорний Сокіл колись служив у християн, а потім жив під опікою еміра Балока, поки не став на шлях розбою. Тут мене й осяяв здогад.

За декілька днів загін Чорного Сокола знову вистежили воїни Ордену та завдали йому жорстокої поразки. Небагато розбійників повернулося до свого лігва в печері, та всі вони палали бажання поквитатися зі мною.

Саме тоді ізгой Гі й став на мій захист. Один проти всіх. І побий їх хрест! — треба було його бачити. Він був наче бог війни, ніби сам демон і великий герой. Ніколи не бачив, щоб людина так билася. І як би я не ставився до нього, був у захваті.

Він відбив мене, а ввечері потай вивів із печери, дав коня, води та вказав шлях. Я запитав: що скажуть його товариші, коли виявлять мою втечу, але він у відповідь безтурботно махнув рукою.

І тоді я назвав його на ім’я.

Гі здригнувся і спохмурнів.

— Не варто було вам виказувати, що впізнали мене.

У його голосі почулася погроза, але я не боявся. Не вб’є ж він мене тепер, коли сам і врятував.

— Те, що я впізнав вас, залишиться тільки зі мною, присягаюся своїм лицарським званням. Молитимуся, щоб ви полишили свої теперішні справи, знову стали гордістю християн.

Він розреготався.

— Усе марно! Я настільки знеславлений, що байдуже, як зустріну свій кінець. Скрізь серед побратимів по вірі мене вважають зрадником. Я ж був вимушений прийняти віру Магомета, а християни подібного не пробачають.

— Що б вам не довелося пережити, добродію, ви не порушили головної заповіді Ісуса Хріста: «Полюби ближнього, як самого себе». І довели це, рятуючи мене.

Він довго дивився на мене.

— Ви думаєте, в мене ще є шанс?

— Чому б і ні? Пригадайте притчу про заблукану вівцю і слова Спасителя: «.. На небесах більше радощів за одного покаянного грішника, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, що не мають потреби в спокуті». Тому облиште своє згубне заняття, поверніться в лоно Святої Матері Церкви і…

— Хто мені повірить? Тут, у Святій Землі, я надто відомий і зганьблений.

— Що з того? Світ великий. Є місця, де вас не знають, де ви зможете почати все спочатку. І знову стати гідним лицарем.

— Амінь, — тихо сказав він і пішов у ніч.

Більше я його не бачив. Але невдовзі дізнався, що банда Чорного Сокола перестала наганяти жах на подорожніх. Більше того, якось один із прочан, які побували в Єрусалимі, повідав, що якийсь Гі зі Святої Землі побував у Римі й сам Папа прийняв у нього сповідь і дав відпущення гріхів. Мені дуже хотілося вірити, що це й був мій рятівник.

Я замовк, дивлячись на Ріган. Вогонь майже згас, вона сиділа, загортаючись у шаль, і я не бачив її обличчя.

Я вів далі:

— Одного не розумію, як ця людина, що так важко отримала прощення, могла знову стати поза законом аж настільки, що сам Генріх Боклерк оголосив її своїм ворогом?

І тут Ріган затремтіла та голосно схлипнула.

— Коли Гай народився… Того дня померла наша мати, подарувавши йому життя. Для батька це був удар. Він був ніби не в собі. А в домі було кілька злиденних, які вирішили — якщо в господаря народиться син, їх щедро пригостять. Батько це зрозумів і розгнівався. Він вигнав їх усіх геть, хоча була зима й мела завірюха. Усі вони загинули.

Всі, крім однієї старої. Вона стояла за частоколом маєтку і кляла батька… та його сина. Як потім розповідала моя нянька-валлійка, у Гая на грудях тоді з’явився знак —— трикутник, перевернутий униз кутом. А там, в Уельсі, подейкують, що це прикмета вигнанця. Ось мій брат і вигнанець… на все життя.

Я сів ближче.

— Присягаюся тобі, Ріган, що я не вчиню з ним підло. Я зроблю все, аби він зрозумів: я друг йому… родич. І докладу максимум зусиль, щоб він не потрапив до рук людей короля.

Вона знайшла в темряві мою руку й піднесла до губів.

— Хай благословить тебе Господь, Едгаре.

— Хай буде він і з тобою.

Загрузка...