Сповідь суперниці

Розділ 6 Ріган

Серпень 1132 року

Тиждень тому Едгар став графом Норфолкським. Обряд інвеститури[46] відбувся в Лондоні, де в цей час перебував король.

Я чекала, що новоспечений граф повернеться разом із леді Бертрадою, але помилилася. Я стала настільки провінціальною, що вже вважала, ніби наречена до весілля повинна не менше місяця провести в домі майбутнього чоловіка — щоб ознайомитися з колом обов’язків господині. Проте зовсім інше, коли йдеться про персон королівської крові.

Більше того — після повернення Едгар повідомив мені, що так і не побачився з нареченою, яка досі в Нормандії. Чекати на неї слід тільки в день вінчання — у день поминання святого Лаврентія, тобто десятого серпня.

Цілий тиждень перед весіллям минув для мене в гарячкових приготуваннях до урочистостей. Довелося спішно їхати в Норідж, аби взяти на себе левову частку турбот. Скажу, як на сповіді, я добряче стомлювалася. Одна справа стежити за господарством у маєтках і зовсім інша — брати на себе приготування до бенкету з нагоди весілля графа. Але раніше я мала певний досвід готування до таких урочистостей, до того ж, Едгар був моєю родиною і мені хотілося зробити все якнайкраще, як і годилося при дворах феодальних сеньйорів.

Зрозуміло, з донькою короля повинно було приїхати чимало титулованої знаті, й граф Hopфолкський не міг осоромитися перед усіма цими вельможними персонами. Тому ніколи було навіть присісти й перепочити, не кажучи вже про те, щоб подумати про власний від’їзд. Адже, як ми домовилися з Едгаром, — я поїду, щойно його дружиною стане Бертрада Нормандська.

Я не зносила Бертраду. Зарозуміла, підступна, в’їдлива. Я знала її ще дитиною і пізніше, вже дорослою, але такою само лицемірною і хитрою. Але в неї було становище, якого рідко вдавалося досягти позашлюбній доньці, — тут я не могла не віддати данини її розуму та здібностям до інтриг. Принаймні, батько розбещував її, моя пані Матильда довіряла їй, а Едгар вирішив зробити її своєю дружиною. Не знаю, чи варто було відкривати Едгару очі на те, чим насправді була його наречена? Я вирішила нічого не говорити. Адже шлюб із нею ніс йому чималий зиск і пошану, а вже одне це варте було того, аби прагнути цього шлюбу. Що ж до вад самої Бертради… Що ж, Едгарові ще доведеться пізнати її і навчитися вгамовувати. Адже врешті-решт, верховенство в шлюбі завжди залишається за чоловіком.

Невдовзі в Норідж почали прибувати гості. Напевне, з часів датських королів це стародавнє місто не відвідувало стільки знаті. Прибули брати нареченої, графи Глочестер і Корнуолл із дружинами, граф Стефан Мортен, графи Лестер, Честер і Екзетер, єпископи Тетфордський, Ілійський і Лінкольнський, навіть абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса поквапився прибути на поклін до Едгара, забувши старі образи. Сама ж наречена висадилася в Ярмуті, де відпочивала після переїзду морем. Що до мене, то мені було дивно, що вона не поспішає зустрітися з нареченим. І яким нареченим!

Я вже давно не згадувала своїх наївних сподівань на те, що Едгар стане моїм чоловіком. Це було, коли він тільки приїхав, і я побачила, наскільки він схожий на мого бідного Етельстана. Тільки ще вродливіший. Щоправда, Едгар відразу дав мені зрозуміти неможливість цього. І якщо я й засмутилася, то в цьому винне тільки моє дурне серце. Але я завжди пишалася своєю волею і незабаром силоміць загасила почуття, що ледь жевріло. Я стала для Едгара, як він і хотів, другом, підтримкою, сестрою. Ніколи й не думала, що з якимось чоловіком мене пов’яжуть такі довірчі й чисті стосунки. Так, Едгар воістину став мені братом. Колись у мене й справді був брат, Гай, але ніколи я не відчувала з ним такої теплоти і взаєморозуміння, як із Едгаром. І я воліла не думати про близьку розлуку.

Коли напередодні вінчання прийшла звістка, що Бертрада прибула в абатство Святої Елізабет, що поблизу Норіджа, я, заклопотана святковими приготуваннями, не надала цьому значення. З морського узбережжя саме доправили тридцять барил свіжих устриць, і встановили їх у битий лід. Двадцять два баранячі тулуби засмажили на великих рожнах. Було й три бики, десять оленячих туш, безліч шинки, ковбас, дичини, домашньої птиці, кроликів, ще й три павичі, яких я звеліла начинити сухими фруктами і внести в залу на срібних тарелях із усім барвистим оперенням. І це не кажучи про рибу: форель, міногу, лососину, тріску, чудових в’юнів. Були й овочі: зелений горошок, редиска, варений буряк, салат, цибуля, цілі гори зелені. Пекарі працювали не покладаючи рук, щоб випекти чудовий білий хліб; масла й меду мало бути вдосталь, як і безлічі сортів сиру. А ще вафель, бісквітів, зварених в цукрі фіалок, кілька фруктових пирогів, які мали подавати з кремом і марципанами.

Увечері, стомлена, я вийшла подихати повітрям на галерею. Ця галерея була останнім нововведенням Едгара в Норіджському замку й мала вельми привабливий, навіть елегантний вигляд: напівкруглі аркади, здвоєні колони з кам’яним різьбленням. Вона оперізувала фасад над широченним майданом, де мали відбутися змагання стрільців, скачки, бої на палицях та інші розваги в дні весільних урочистостей.

Несподівано в дальньому кінці подвір’я, там де розташовувалися мішені, я побачила Едгара.

Трохи непідходяще заняття знайшов він для себе зараз, враховуючи, що завтра мало бути його весілля. Едгар метав ножі. Він взагалі часто вправлявся в метанні — звичка зі Сходу. І я рідко бачила людину, яка б так влучно кидала. У цьому була навіть якась пишнота. Я стояла на галереї та спостерігала, як виблискують леза в призахідному промінні, коли Едгар робив швидкий замах, блискавично метав їх і вони впиналися в мішень з тупим дрижанням.

Незабаром він помітив мене, але не припинив свого заняття. І несподівано я зрозуміла, що він роздратований. Це видно було в кожному його русі, в різких кидках, в тому, як він підходив до мішені, виривав ножі, метав знову. Нарешті вкотре зібрав їх, віддав зброєносцю й попрямував до мене.

— Тебе щось турбує? — запитала я, коли він зійшов на галерею.

Едгар сперся на колону й очужіло втупив погляд у далину. Не надто він зараз був схожий на щасливого нареченого. Не отримавши відповіді, я таки запитала, чи бачився він уже з нареченою, на що Едгар байдуже кинув, що був зайнятий цілий день, а коли вибрав час і заїхав у абатство, Бертрада якраз приміряла вінчальну сукню. Побачити наречену у весільному вбранні завчасно вважається поганою прикметою.

— Завтра ми зустрінемося з нею перед вівтарем. Ось тоді й подивимося, наскільки гарна моя суджена.

Він якось злісно гмикнув. Я захвилювалася.

— Що тебе гнітить, родичу?

Знову це напружене мовчання. А потім несподіване запитання:

— Ріган, тобі щось відомо про Гіту?

То ось про кого він думав напередодні свого весілля! Я трохи сторопіла. Адже після від’їзду Гіти Едгар ніби й не цікавився своєю коханою. Тільки раз якось обмовився, що Гіта оселилася в Тауер Вейк, живе тихо, господарює і ніби непогано справляється.

— Ти сумуєш за нею? — обережно запитала я.

Важке зітхання, що зірвалося ніби мимоволі, було красномовнішим за будь-яку відповідь.

— Я дав собі слово забути про неї, — зізнався він нарешті. — Думав, так буде ліпше. Навіщо нівечити її долю? З часом забудеться, що вона спала зі мною, а потім можна буде підшукати їй чоловіка. Чи сумував я за нею? Так, я був ладен по-вовчому вити, так мені її бракувало. Та все ж таки… Знаєш, Ріган, адже я послав їй запрошення на весілля. Вона моя підопічна, і я вирішив, буде непогано, якщо витягну її з боліт у Норідж. Хай, думаю, розважиться.

— Навряд чи їй припала до смаку така пропозиція, — зазначила я.

Плечі Едгара раптом похилилися, він заховав обличчя в долонях.

— Це мана якась. Мені хоч би побачити її.

— Ти зустрінешся з нею ще не раз. Ти її опікун. Але запрошувати на вінчання, та ще й після всього… Як на мене — це жорстоко, Едгаре.

Але мимоволі я погладила його по плечі.

— Я й не думала, що ти страждаєш. Але людина повинна без скарг приймати все, що відбувається з волі Божої.

— Навіщо ж тоді Господь дав мені спершу зустрітися з Бертрадою, а потім, як хворобу, вселив у мене кохання до Гіти?

— Шляхи Господні несповідимі.

— Амінь! — сказав він злостиво, ніби огризнувся.

Я навіть відсахнулася. Але Едгар помітив це. Він завжди був дуже чуйним. Спіймав мою руку, стис, ніби вибачаючись.

Цієї ночі я довго не могла заснути. Дивні думки лізли в голову — і це мені, жінці, яка вирішила віддалитися від мирського життя. А думала я, чому не народилася вродливою, сріблястою і легкою, як Гіта Вейк? Тоді б і Едгар дивився на мене інакше. Але чи змогла б я так, як Гіта, забути про все заради його кохання?

І раптом із жахом усвідомила, що розумію її. І не тільки розумію, але й заздрю — цій збезчещеній, покинутій, але коханій жінці.

Уранці всі вчорашні роздуми вже не здавалися істотними. Навколо всі посміхалися, все було святково і жваво. Я весело жартувала зі служницями, що допомагали мені одягтися.

Я завжди любила гарний одяг. Він додає жінці впевненості в собі, покращує її настрій. І я хотіла в свій останній вихід до знаті мати вигляд справжньої пані, а не простої селючки.

За нормандською модою жінки носили вузькі, туго зашнуровані сукні-бліо — підкреслювали кожен вигин тіла. Священики вважали такий одяг диявольською звабою, що вводить чоловіків у спокусу. Але що більше вони паплюжили бліо в своїх проповідях, то бажанішими вони ставали для модниць. Зізнатися, я теж вважала вузькі бліо елегантними і зухвалими. Особливо, якщо в пані статура, яку не соромно підкреслити. Проте я вже була немолода жінка, мені перейшло за тридцять зим, і якщо навіть у молодості я не вирізнялася особливою грацією, то зараз моє тіло ще більше втратило форму, погладшало. Тому я вирішила одягтися за місцевою саксонською традицією, в пряму туніку, складки якої приховують недоліки статури. Але щоб моя туніка була обов’язково розкішна, бо я впевнена: якщо юність прикрашає і проста спідничина, в зрілості жінка вигляд має тим ліпший, що дорожче вбрана.

Отже, моє останнє світське вбрання складалося з верхньої туніки, що сягала тільки гомілок, і пошитої зі справжнього оксамиту темно-червоного кольору з багатим гаптуванням на плечах і по пелені. Під неї я вирішила надягти іншу, довшу, з легкого фландрського сукна барви морської хвилі, теж із вишиванням по пелені. На ногах мала шнуровані черевички, що підкреслювали стопу, бо ноги в мене маленькі й зберегли витончену форму. Волосся вклала низьким вузлом, а згори накинула гаптовану сріблом широку шаль, зав’язавши її на саксонський манір: вона облягала голову й щоки, м’якими складками обвивалася навкруг шиї, а її широкі краї закидалися за спину. Довкола голови був тонкий карбований обруч, а на зап’ястках — браслети з блакитним емалевим малюнком.

У такому вигляді мені було не соромно з’явитися й перед титулованою англійською знаттю. Я мала вигляд родовитої англійської леді, та коли помітила, що серед прибулих на весілля нормандських пані багато хто вбрані значно простіше, хоча й у модні бліо зі шнуруванням, була задоволена.

Багатьох зі знаті я зустріла на паперті собору Святої Трійці, де мало відбуватися вінчання. Дружини Глочестера і Стефана Мортена вельми приязно віталися зі мною. А граф Глочестер навіть чемно передав мені вітання від моєї пані леді Матильди. І відразу спитав про мого брата. Я відповіла, що не маю про нього звісток, але не втрималась і поцікавилася, чим невгамовний Гай викликав немилість короля Генріха? Усмішка Глочестера стала трохи натягнутою.

— Хіба в Норфолку не відомо про це? Що ж, це й на краще. Гай… Він образив одного з членів королівської сім’ї.

Така відповідь мене не вдовольнила. Але з того, що Глочестер запитав про Гая після слів про Матильду, я почала здогадуватися — це якось пов’язано з нею… Або з її чоловіком. Я відчула по-жіночому настирливу цікавість, але тут пролунали крики, зазвучали сурми, і я відволіклась, спостерігаючи за кортежем Бертради, що з’явився на соборній площі.

Це було красиве видовище. Ошатні лицарі, пажі, герольди, всі на чудових конях під вишитими чепраками з позолоченими китицями, яскраві паланкіни для пані. Сама наречена їхала на гарній рудій кобилі. Зліва від неї гарцював білявий худий чоловік, такий собі Гуго Бігод, начальник охорони принцеси, а зліва їхав її брат граф Корнуолл із рудою чуприною, властивою всім нащадкам Завойовника. На Бертраду я дивилася з особливою увагою. Вигляд вона мала задоволений і щасливий, як і годиться нареченій у день весілля. Але це пояснювалося ще й тим, що на неї було звернуто всі погляди. Бертрада завжди була пихата.

Я відшукала поглядом Едгара. У розкішному вбранні з темного оксамиту із золотим гаптуванням, у графській короні, високий, ставний, величавий — він мав вигляд справжнісінького лорда. І він посміхався. Мені важко було зрозуміти — чи це просте вміння триматися, чи відверта радість. Якби я не бачила його вчора таким пригніченим… Хоча Бертрада могла змусити засяяти будь-якого чоловіка. З якою гідністю вона трималася! Як легко зісковзнула з сідла, з якою витонченістю вклонилася нареченому! Щоправда, вийшла якась затримка. Я не зрозуміла що сталося, але чула, як Мод, яка стояла трохи поперед мене, сказала своєму чоловіку:

— Поглянь, Стефане, цей вискочка Бігод не втримався, щоб не зняти Берт із коня. І як він дивиться на Едгара! Воістину, він би душу заклав, аби опинитися на його місці.

— Як граф Норфолкський, чи наречений принцеси? — з натяком озвався Стефан.

Мимоволі я звернула увагу на цього Бігода. В ошатній накидці поверх начищеної кольчуги, худий, довготелесий, із підстриженим їжачком білявого волосся, гостроносий. Начальник охорони принцеси — кгм. А погляд такий, ніби ладен кинутися на Едгара. Я подумала, що Едгару варто докласти чималих зусиль, аби поставити цього гордовитого нормана на місце.

Проте за мить я й думати про нього забула. Я побачила в натовпі постать у знайомому ліловому плащі. Очам своїм не повірила. Гіта. Невже вона таки наважилася приїхати? Стоїть спокійна, ошатна, й лише блідість виказує її хвилювання: щоки майже зливаються зі складками шалі, що вкриває голову.

Я поглянула на Едгара. Чи бачить він її? Адже його коханка стояла в першому ряду глядачів перед собором. Ні, Едгар усю свою увагу віддав тільки Бертраді. Посміхаючись, узяв її за самі кінчики пальців і, тримаючи її руку в повітрі, повів до сходинок ґанку.

За традицією, одруження відбувалося перед порталом собору, на очах народу, який зібрався. Наречений з нареченою зійшли на підвищення і стали навколішки. Бертрада опинилася тепер зовсім близько до мене, і я змогла розгледіти її як слід. Інколи вона поверталася до нареченого, і тоді я впізнавала це худорляве, трохи смагляве обличчя, гостре підборіддя, різко означені вилиці. Бертрада змінилася відтоді, як я її бачила востаннє, стала старша, здавалася досвідченішою. У погляді її виразно читалися розум і якась в’їдлива зарозумілість. Чомусь згадуючи її, я уявляла цю жінку чорнявкою, але зараз там, де з-під легкого головного запинала вибивалося волосся, можна було помітити, що воно в неї темно-руде й звивається хвилястими спіралями. Її весільне запинало було легке й білосніжне, за останньою модою, з хвилястими краями. Одягнена вона була дуже модно: в сріблястому парчевому бліо, яке облягало тіло, мов рукавичка, підкреслюючи його безперечну красу; шлейф так і струмував по сходинках, як і новомодні дуже широкі, гаптовані золотом рукави. На поясі в неї був золотавий кручений шнур, який двічі охоплював стан і був зав’язаний вузлом трохи нижче живота, його довгі кінці з китицями сягали землі. Все це було прекрасно й зухвало. Як і корона на її голові, що виблискувала камінням і зубцями-лілеями на королівський манір.

Вінчав пару єпископ Норіджський. За його знаком Едгар почав вимовляти потрібні слова:

— Я, Едгар Армстронг, граф Норфолкський, перед Богом і людьми беру тебе, Бертрадо, за дружину, обіцяю ділити з тобою радощі й печалі, бути з тобою в хворобі й здоров’ї, відтепер і до гробу, допоки смерть не розлучить нас.

Він говорив голосно й упевнено, ніби й не зізнавався ще вчора в своїй хворобливій прихильності до іншої жінки.

Я мимовільно пошукала її, цю іншу, в натовпі. Чому вона приїхала? Навіщо бути присутньою при всьому цьому? Я бачила, як вона рвонула складки шалі на горлі, немов їй забракло повітря. До неї наблизився воїн — я впізнала Утреда. Бачила, як він схилився до пані, щось говорив, але вона похитала головою, заперечуючи.

Тепер над натовпом звучав голос Бертради:

— Я, Бертрада Нормандська, перед Богом і людьми беру тебе, Едгаре, за чоловіка. Присягаюся берегти тобі вірність, бути доброю дружиною, обіцяю бути поступливою вдома і слухняною в ліжку.

Від цих слів, як завжди в таких випадках, натовп пожвавився, почулися смішки.

Єпископ Норіджський освятив обручки, й Едгар узяв ліву руку нареченої та вимовляв, надягаючи золоте кілечко по черзі на пальці:

—— У ім’я Отця, у ім’я Сина і Святого Духа.

Нарешті він надягнув обручку на безіменний палець нареченої і промовив:

— Амінь!

Бертрада стала його дружиною.

Натовп заревів, у повітря злетіли сотні білих голубів, заграла музика, зазвучали фанфари. Наречені стояли обличчями до глядачів. За наказом графа в натовп почали кидати гроші, зчинилася тиснява. Тепер усі учасники дійства мали пройти в собор, де готувалися до урочистої меси.

Та вони зволікали. Я побачила, як Едгар сполотнів, завмер, безтямно стискаючи руку жінки, з якою щойно повінчався, і не зводячи погляду з натовпу. І я здогадалася, кого він там побачив.

Дивно, як багато можуть розповісти погляди. Едгар, чоловік доньки короля, і його покинута кохана, там, унизу, дивилися одне на одного не відриваючись, ніби й не помічали нічого навколо. Вона — штовханини й галасу, він — поглядів і здивованих знизувань плечима. Бертрада навіть нетерпляче гукнула його. Він не помічав. Я бачила, як Бертрада ніби зрозуміла щось, теж почала обмацувати поглядом натовп. Але тут, хвалити Бога, Гіта нарешті відвернулася, Утред розчистив їй шлях у натовпі, й невдовзі вони зникли.

Тільки після цього Едгар зміг опанувати себе. Посміхнувся дружині, й вони поволі пройшли вглиб собору. Я ж… Я мала дурість піти за Гітою. І, звісно, в мене нічого не вийшло. У такому натовпі я відразу її загубила. Що ж, тепер я могла або повернутися в собор, або вирушити в замок, простежити за останніми приготуваннями до бенкету. Я віддала перевагу другому.

У замку мою увагу відразу привернув Адам. Цей зазвичай тихий хлопчик зараз розкапризувався.

— Я все одно піду до неї, я знаю, де її знайти!

Але Пенду не так легко вмовити. Він просто замкнув хлопчака, не звертаючи уваги на його гнівні вигуки та плач. Побачивши мій погляд, Пенда знизав плечима.

— Майстер Адам твердить, що піде до Гіти Вейк. Та де там! Щоб я дозволив хлопчиськові тинятися переповненими всіляким набродом вулицями? Сер Едгар із мене голову зніме, якщо з ним щось трапиться.

Адам був дивною дитиною, я так і не навчилася знаходити з ним спільну мову. Я взагалі не знала, як поводитися з дітьми. Може, тому, що сама так жодного разу й не зачала. Адам же навіть дратував мене. Ця постійно сумна пичка, бажання зачаїтися десь, ця така не властива дітям релігійність — усе викликало в мене подив. Але коли з’явилася Гіта, Адам потоваришував із нею. Вона ж панькалася з ним, відповідала на його безглузді запитання, співала йому. Малий відтанув, став жвавим і товариським, а коли Гіти не стало, тяжко переживав її від’їзд. Він знову почав усіх цуратися і без кінця дошкуляв батькові розпитуваннями. Коли ж Едгар напрямки сказав, що Гіта більше не повернеться, Адам надовго впав у меланхолію.

Давши управителеві останні настанови, я пішла до Адама. Пенди ніде не було видно, і я ввійшла до хлопчика без перешкод. Він сидів у кутку біля стіни, але при моїй появі підхопився і, як ведмежа, затупцював на місці. Я поманила його до себе.

— Ти казав Пенді, ніби знаєш, де знайти Гіту Вейк?

Він кивнув. Тоді я пообіцяла відпустити його до неї, але за умови, що туди ми підемо разом.

Чому я захотіла зустрітися з Гітою? Колись я вважала її зухвалою і набридливою. Потім ми навіть порозумілися. З Гітою було легко, вона була тямуща й доброзичлива. І коли вони розлучилися з Едгаром, іноді мені бракувало нашого спілкування.

Цього дня Норідж був прикрашений і заповнений людом. Довкола грала музика, люди танцювали просто на вулицях. На перехрестях стояли діжки з елем, а навколо веселилися цілі полчища гуляк. Усі були веселі, задоволені. Адже їхнім графом став Едгар Армстронг, який викликав прихильність до себе місцевих жителів ще коли був шерифом. А те, що він одружується з донькою короля Генріха, ще більше надихало народ. Тепер у графства будуть нові пільги, нові привілеї, люди бачили в цьому успіх і охоче пили за здоров’я наречених.

Адама теж охопили загальні веселощі. Із захопленням роздивляючись навсібіч, він повідомив мені, що ще вчора бачився з леді Гітою. Вона присилала до нього Утреда, і в передвесільному сум’ятті ніхто не помітив відсутності хлопчика, хоча його не було близько трьох годин. Він вважав, що його сьогоднішній візит стане для леді Гіти приємною несподіванкою.

Але набагато більшою несподіванкою для неї виявилася моя поява. Гіта наймала невеличкий флігель у будинку торговця вовною, і сама відімкнула нам на стукіт. На ній були вільна світла сукня, біла шаль із шовковистим полиском, яку вона нервово стягла біля горла, ледве вгляділа мене. Відступила в затінок, ніби ховалася.

Адам був чуйною дитиною. Він миттєво вловив незручність і винувато пробурмотів, що не міг прийти сам, бо інакше його не відпустили б.

Гіта лагідно посміхнулася хлопчикові.

— Ти не зробив нічого поганого, мій любий. Іди до Труди, вона пригостить тебе солодким сиропом і вафлями. А ми поки поговоримо з леді Ріган.

— Не знала я, Гіто, що тебе збентежить зустріч зі мною, — зазначила я, коли дівчина провела мене в невеличкий садок і ми присіли на лаву. — Раніше у нас були більш приятельські стосунки.

Вона спробувала посміхнутися й при цьому загорталася в шаль, ніби мерзла. Але ж цього серпневого дня було не те що тепло — навіть спекотно.

— Просто все вийшло трохи несподівано. Якщо ти помітила, я взагалі прагну не зустрічатися ні з ким із оточення Едгара.

Здається, я її розуміла. І просто сказала, що зайшла попрощатися, бо скоро назавжди покину ці краї. Вона, схоже, занепокоїлася.

— Шкода. Ми не бачилися з тобою весь цей час, проте сама думка, що зустріч можлива, була мені приємна.

Чомусь ця фраза зворушила мене. Я взяла її руку в свою.

— Як же ти жила весь цей час, дівчинко?

Вона зітхнула.

— Спочатку було важко.

Вона затамувала зітхання, почала розказувати. Повідала, як спочатку цуралася людей, як їй було гірко, коли в спину летіла брутальна лайка, й не стільки від рівних за становищем, скільки від простолюду. Адже прості люди особливо примічають усе, що стосується знаті, нібито готові визнати вищих за становищем як кращих, вони не пробачають їм найменшої промашки. Поки Гіта жила під заступництвом Едгара, її поважали як його датську дружину, але щойно вона поїхала, всі сприйняли це наче вигнання, і вона враз стала не ліпшою за покинуту повію. Багато знатних домів зачинилися для зганьбленої жінки, а дружини місцевих танів демонстрували їй своє презирство. Тільки Альрік і Елдра не змінили свого ставлення до неї, та ще Хорса часом навідувався в її вежу серед фенів.

— Пригадується, у Хорей були щодо тебе наміри, — зауважила я.

Вона кивнула, мимоволі поправила біляве пасмо, що вибилося з тугої зачіски. Сказала, що Хорса, навіть по-своєму зраджений, і зараз виявляє до неї певну увагу, але вона всіляко дає зрозуміти, що не може стати його дружиною.

Я не розуміла Гіту. Звісно, Хорса — не Едгар. Проте, якби погодилася, враз могла позбутися свого ганебного становища, стати господинею в його бурзі. Запитала я і про те, чому Гіта не повернулася в монастир. І знов у відповідь коротке: «Не можу».

— Незрозуміла затятість, — сказала я. — Чи розумієш ти, Гіто, що сама прирікаєш себе на ганебну самотність? А самотня жінка — ніщо в нашому світі.

— Ну, не зовсім так.

Вона навіть посміхнулася. І вже зовсім по-діловому переповіла, як веде свої справи: збирає податки, звеліла осушити болота, стягує мито за проїзд фенами. А ще вона непогано заробила на торгівлі вовною.

— Головне — не байдикувати, не жаліти себе. І якщо щастя — справа провидіння, то зручностей і комфорту можна домогтися й самотужки. А Едгар, варто віддати йому належне, привчив мене жити в розкошах.

Я пам’ятала, як розбещував її Едгар. Пригадала і вчорашнє його одкровення. Але говорити їй про це не збиралася. Сказала тільки, як жорстоко з його боку запросити її на весілля.

— Так, мені було боляче отримати це запрошення.

Її шаль сповзла, і вона поквапилася загорнутись у неї. Сказала запально:

— Але я сама хотіла побачити вінчання, побачити його наречену.

Навіщо їй було роз’ятрювати свій біль? Але я зрозуміла. Навіть біль від Едгара був їй солодким. І тоді я обережно заговорила про те, що Едгар, як її опікун, цілком може віддати її заміж на свій розсуд.

У очах Гіти ніби загус срібний лід.

— Побачимо, як йому це вдасться.

Скільки виклику в голосі! Немов і не розуміє, що в графа Норфолка на неї всі права. Проте тримається так, ніби має щось, і воно дає їй цю впевненість.

І я незабаром зрозуміла, що то за «щось».

Прибіг Адам. Підсів до Гіти, обійняв. Я б хотіла ще поговорити з нею, але при дитині це було неможливо — він цілком заволодів Гітиною увагою. Я терпляче чекала, поки вони наговоряться. Якась пуста розмова — чи був Адам гарним хлопчиком, чи досі відмовляється від меду, треба їсти мед, він такий корисний.

Якось так трапилося, що голублячись до Гіти, Адам стяг із неї шаль. І можливо, якби не була Гіта настільки тоненька, я б нічого не помітила. А так… Сукня, що лежала легкими фалдами, несподівано натяглася на невеликому, але виразно опуклому животі.

То ось чому Гіта так загорталась у шаль. Вона не хотіла, щоб хтось дізнався. Хтось, хто може повідомити Едгару, або просто розпатякати, що внучка Херварда носить під серцем дитину від чоловіка Бертради. Виродка, байстрюка. І тепер мені стало зрозуміло, що вона мала на увазі, не бажаючи повертатися в монастир і відкидаючи залицяння Хорей. Бідолашна дівчинка… Чутки про неї тільки почали стихати, а тепер знову потягнуться плітки.

Я швидко відвела погляд. Але занервувала й Гіта, схоже, помітила це, дивно поглядала на мене. Нарешті я вирішила, що треба йти. Адам був незадоволений, він хотів залишитися.

Сказавши, що не варто турбуватися — вона пришле хлопчика з Утредом, Гіта вийшла провести мене. Дорогою я несподівано пригадала нашу першу зустріч, і цей спомин потішив нас обох. На прощання ми сердечно обійнялися.

— Хай бережуть тебе Бог і всі святі, Гіто! Боюся, що їхня допомога буде тобі вельми до речі.

Вона сумно кивнула. Зрозуміла, що мені все відомо.

Коли я повернулася в замок, там уже на повну силу веселилися. Гості сиділи за столами, горіло безліч смолоскипів, у центрі зали виступав фігляр, підкидаючи і ловлячи різнокольорові кульки. Потім зазвучали пісні. Вони були відверто похітливі, про пристрасть та щастя розділеного почуття. Читалися й вірші — теж на тему любовної млості. Все це було зовсім не схоже на бурхливі застілля саксів, на всьому лежав відбиток шляхетних манер, таких шанованих нормандською знаттю, особливо в присутності пані. Без пані й нормани дозволяли собі звалитися п’яними під стіл. Я жила при дворі, знала це, й мене не вводила в оману церемонність бенкету. Хоча й було приємно сидіти на бенкеті ошатною та стриманою, слухаючи пісні про любов.

Такі куртуазні святкування тут, у Англії, були за новину. Тому багато хто з англійських запрошених просто дивувався, як відверто співають на бенкеті про любов і її насолоду, та й більшість пісень зверталася до прекрасної нареченої. Я навіть почула, як один барон неголосно говорив сусідові: як це граф Едгар не викличе всіх цих нахаб на бій. Зате англійські пані були просто в захваті, а одна, чоловік якої строго звелів їй піти й не слухати такого соромітництва, просто розплакалася.

Почалися танці. Зі свого місця я спостерігала, як Едгар під руку з дружиною вийшов у коло танцюристів. Вони розкланювалися, обходили одне одного, витончено з’єднавши долоні. І, безперечно, були гарною парою. Але зараз, дивлячись на Бертраду, я мимоволі порівнювала її з Гітою. Певна річ, Бертрада красуня, але чогось мені подумалося, що при всій її яскравій зовнішності, вона поступається Гіті. Було в новій графині щось неприємне: цей колючий погляд, жорсткий рот, манера триматися підкреслено гордовито. Гіта ж була м’якшою, вона випромінювала тепло.

І ще я помітила, що коли Едгар відходив до гостей, біля молодої графині тут-таки опинявся Бігод. Звичайно, нареченій не забороняється відповідати на люб’язності гостей, але надто вже часто її можна було побачити з цим білявим норманом. Але до честі Бертради зазначу, що жодного разу вона не подарувала йому теплішого погляду чи люб’язнішої відповіді, ніж іншим. А цих інших поряд із нею завжди було чимало — всі ці англійські вельможі, що прагли засвідчити пошану доньці короля, і особливо її почт, який так і звивався навколо. Як я зрозуміла з балачок, багато хто з них збирався залишитися в Норфолку, щоб увійти до її штату. Але більшість лицарів і пані, які прибули з цією позашлюбною донькою короля, були дворянами не надто високого роду, що служили за платню. А значить, Едгару доведеться розкошелюватися на їхнє утримання. Він, безперечно, людина не бідна, але я ще не знала нікого, хто б погодився мати стільки годованців.

Якоїсь миті граф і графиня наблизилися до лави, де сиділи я та ще кілька пані в літах, які не брали участі в танцях. Едгар із Бертрадою щойно вийшли з кола, жваві та усміхнені. Едгар помітив мене, підійшов, підвів дружину.

— А ти все сидиш у куточку, моя люба Ріган.

Я встала, поклонилася, він відрекомендував мене дружині.

— Це моя невістка, вдова мого брата, леді Ріган із Незербі, моя помічниця, мій незамінний друг. І стільки зробила, щоб сьогоднішнє свято вдалося на славу.

У мене на душі стало тепло від його слів. Боже, яка ж він таки гарна людина! Але тут я відчула погляд Бертради. Та глузливо оглянула мене. Очі холодні, кутики губів презирливо опущені.

— Так, Ріган де Шампер у дівоцтві, якщо не помиляюся.

Я вклонилася.

— Мені приємно, що ваша милість пам’ятає мене.

— Авжеж, пригадую. Що ж, мене влаштує, якщо мені прислуговуватиме жінка такого давнього нормандського роду. Сподіваюся, ви будете такі само слухняні, як і при моїй сестричці Матильді?

Я сторопіла. Скільки презирливої зарозумілості в її голосі! За що?

Вона вже поверталася, щоб відійти, але Едгар затримав її.

— Міледі, ви помиляєтеся. Леді Ріган — не служниця. Вона член сім’ї.

— Я ніколи не помиляюся, сере. І знаю місце кожного. Тому не вчіть мене, як із ким триматися.

Пихата і далеко не така розумна, як про неї говорять. І Едгар дав їй зрозуміти це, неголосно нагадавши, що перш за все вона його дружина і повинна слухатися його. Обличчя Бертради пішло плямами.

— А чи не забуваєте ви, що стали графом, бо так захотіла я?

— Як, нагадаю, і ви схотіли стати моєю дружиною, — відрубав Едгар. — І як кожна дружина, повинні підтримувати людину, якій присягалися перед вівтарем бути слухняною.

Пані, які сиділи поряд, так і нашорошили вуха. Я почала нервувати, просити молодят не сваритися такого дня.

— Помовчіть, красуне! — сухо обірвала мене Бертрада й пішла геть. Заграла музика, і я побачила, як вона подала руку Бігоду, що запросив її на танець.

Едгар з посмішкою повернувся до мене.

— Ти потанцюєш зі мною, Ріган?

Так, я пішла з ним у коло. Ми про щось говорили, не про Бертраду. Але, хвалити Бога, вони швидко помирилися. Принаймні, у неї вистачило розуму посміхатися, коли Едгар підійшов.

Але тепер я зрозуміла, на що розраховувала Бертрада, одружуючись із ним. Наказувати, дати зрозуміти йому, що титулом він зобов’язаний виключно їй. Не найкраща перспектива для такого чоловіка, як Едгар. Чи розумів він це? У будь-якому разі, він тримався, і коли після бенкету молодят відвели в покої для наречених, мав вигляд ніжного закоханого. Як і годилося перед шлюбною ніччю.

На другий день були призначені змагання стрільців, кінні перегони та інші веселощі. Я цілком могла б бути на них присутня, але нагадала собі, що вже обрала для себе інший шлях. «Амінь, — сказала я собі. — Скінчено. Починається інше життя». І ледь почало світати, полишила Норідж.

Я не люблю прощань, тому не шукала зустрічей із Едгаром. Та й не до мене йому тепер. Тому я обмежилася коротким прощальним посланням, яке передала Пенді. Я розуміла, що в мене тепер буде нове життя і що швидше я порву з минулим, то краще. Але все-таки, коли прибула в Незербі, зрозуміла, що якась частина мене назавжди залишиться тут. Якоїсь миті я навіть зачинилася в ткацькій і виплакалась як слід. А потім пішла в спальню, де в одній зі скринь усі ці роки лежала невеличка оздоблена сріблом скринька. В ній я дбайливо зберегла зібрані дитячі дрібнички, що колись дарували мені надію, а пізніше примушували страждати від власної незатребуваності. Я перебирала їх востаннє. Потім звеліла відвезти скриньку в Тауер Вейк.

Я поїхала, не озираючись. І якою несподіванкою було для мене, коли зробила зупинку в єпископстві Ілі й побачила Едгара, який мене наздогнав. Він був без почту, на змиленому коні. І перше, що зірвалося з моїх вуст, коли минуло здивування, — що не личить ясновельможному графові Норфолку їздити ось так самотою, як простому волоцюзі. Він тільки махнув рукою: пусте — так він тільки швидше зумів мене наздогнати.

— А ваша дружина? Не личить кидати її в перші дні після весілля.

І знову недбалий помах руки: Бертрада вся у веселощах, вона не сумуватиме за час його відсутності. Вже одне це свідчило, як складаються їхні стосунки. Проте… Проте… Мене раптом охопила ніжність. Яка я рада була його бачити!

Але Едгар просто накинувся на мене з докорами.

— Ти не мала права так чинити, Ріган. Поїхати ось так, не сказавши: «Прощавай».

— Я залишила тобі послання, — виправдовувалась я. — Та й що може бути гіркіше за довгі прощання?

Я стояла на сходах будинку для прочан у єпископстві, дивилася, як він нервово постукує себе нагаєм по халяві. Наша мовчанка затягувалася. Я лише дивилась на нього, милуючись востаннє. Ці довгасті сині очі, розпатлане після швидкої їзди волосся, гордовита постава. Я розуміла, що й досі люблю його.

— Ти напишеш, як доїхала, — сказав він за деякий час. — А я відповім, як тут у нас справи. Знаєш, у Єрусалимському королівстві дуже поширене таке спілкування в листах. Давай введемо такий звичай і в Англії?

Напевне, я зраділа. Мені приємно підтримувати з ним зв’язок. Та й цікаво дізнатися, як тут усе складеться.

— Хай не залишить тебе Господь своїми милостями, Едгаре, — сказала я наприкінці.

— Хай буде він і з тобою, — відповів він.