Сповідь суперниці

Розділ 4 Хорса[36]

Січень 1132 року

Я був народжений, щоб стати воїном, героєм, ватажком. А все життя животів серед дрібниць маєткового господарства. На жаль, мені не пощастило, я народився майже за двадцять років по тому, як відшуміли битви саксів за свою волю. Мені довелося жити в безрадісний мирний час.

Я нудьгував.

Після божевільних, веселих днів йоля повернувся в свій маєток Фелінг і… Одним словом, робити мені було нічого, присягаюся душею мого прародича Хорси Сакса!

Зима була якраз у розпалі. На зміну сухим різдвяним морозам прийшли крижані тумани й дощі. Поля вкрилися багнюкою, шляхи перетворились на слизькі ненадійні ковзанки. Не випадало можливості навіть розім’ятися, виїхавши з соколом на полювання. Доводилося сидіти в задимленому теплому приміщенні, пити ель та ляпати язиком.

У залі мого бургу було темно й димно. Вікна, забиті на зиму, не давали світла, через негоду довелося прикрити димовий отвір — дим чадною хмарою збирався під склепінням очеретяної стріхи. Всі мешканці маєтку зібралися біля вогню. Хто лагодив збрую, хто різьбив по дереву, жінки чесали вовну. Моя мати, шляхетна Гунхільд, сиділа на високому, схожому на трон кріслі, а перед нею на поставці лежала велика книга з округлими саксонськими літерами.

Мати голосно, співучо, читала старовинну саксонську поему «Блукач».

Мені стало зле. Так, зникли, промайнули славні літа мого народу. Та й де цей народ, де його гордовита знать? Загублені, пригноблені, змішали вони свою кров із завойовницькою. Ці трикляті нормани! Вони тепер теж величають себе англійцями, кажуть, що земля ця така само їхня, як і наша. Аякже! Ніхто не примусить мене увірувати, що якось сакси не підведуть голови, не оголять мечів, не почнуть різати горлянки завойовникам. І тоді повториться та велика кривава ніч, коли сакси одного разу вже зуміли показати себе, напоївши мечі кров’ю пихатих данів.[37] І тоді на трон знову зійдуть нащадки старої династії, до Англії повернеться слава її.

Чомусь роздумуючи про нащадків колишніх государів, я мимоволі згадав Едгара Армстронга. Адже в його жилах теж тече кров великого Гарольда Годвінсона і він нащадок датських правителів Денло. Коли він повернувся з Палестини — яке душевне піднесення я відчув! Ось, думав я, з’явився нарешті чоловік, воїн, хрестоносець, який розбудить саксів від сплячки, згуртує їх і поведе на боротьбу з завойовниками-норманами. А насправді… Цей красунчик, цей сакс, який уже встиг онорманитися, подумував лишень, як би вислужитися перед їхнім королем. Він навіть чути не бажав, щоб нас об’єднати. Він зводив свій замок, розводив своїх коней, чванився дарованою Генріхом владою і нічим іншим не переймався. Марно Бранд і решта вимагали, щоб ми трималися його, казали, що він боронитиме наші права, захистить від норманів. Я вже зрозумів, що йому не до боротьби, і не знаю чому й далі їжджу до нього.

Безперечно, Едгар гостинний господар і непогано пригощав нас цього йоля. Звичаїв він дотримується, але тільки й того. Та він не вождь, не такий, яким був його батько Свейн, чоловік, гідний моєї пошани.

Я подивився на матір. Вона вже стара, очі вицвіли, обличчя вкрили зморшки. Але вона досі струнка, мов полум’я свічки, й манери у неї величаві. Люди переповідали, ніби Свейн Армстронг поважав і шанував її більше за інших. Сам він був одружений із боязкою жінкою, хоча й саксонською принцесою. Але це був не той шлюб, якого він потребував, і подейкували, що Свейн задивлявся на шляхетну Гунхільд. Але мати завжди була велична, її всі цінували, хоча вона й стала дружиною такого кволого та безбарвного тана, як мій батько Освін. Хай це й гріх, але я не згадую про батька з повагою, а за його життя навіть соромився його, маленького, боязкого; він постійно клопотався коло своїх овець, свиней, корів. Не дивно, що коли у Фелінзі з’являвся войовничий Свейн, я так і кидався до нього. І коли той звертав на мене увагу, в мене просто душа співала. І чому Свейн не забрав мою матір із дому, не повів за собою? Не зробив її хоча б другою дружиною, як у датців? Але ні, моя мати була надто горда й ніколи б на це не пішла. Вона глибоко впевнена, що тільки вінчана дружина може стати справжньою пані в домі.

Але що поганого в старому датському звичаї шлюбу без вінчання? Колись тани мали не одну, а дві, три датські дружини, хоча церква і противилася цьому. Але ж існує чимало причин, з яких чоловіки хочуть узяти за дружину ще одну жінку — почуття, поклик плоті, особливе ставлення. Нормани заборонили цей звичай, звели роль датської дружини до становища звичайної наложниці. Ну та нормани багато чого нав’язали нам, і чому це я повинен їм коритися? Он у мене самого три дружини — все за датським правом. Але моя мати наполягає, щоб я повінчався з котроюсь із них.

Я глянув на своїх дружин. Ось вони — всі тут. Я можу взяти на ложі будь-яку, котрої забажаю. Вони ще молоді й міцні. Двоє народили мені дітей — одна трьох дівчаток, друга міцного хлопчину Олдріха. Я б і не від того, щоб повінчатися з якоюсь, але обидві — доньки простих йоменів, а рід із Фелінга надто славетний, щоб розводити його кров простою.

Зате моя третя дружина — із шляхетної сім’ї. Колись я просто викрав її — так вона мені сподобалася. Здійнявся галас, мало до кровопролиття не дійшло, але, оскільки викрадена дівчина була не єдиною дитиною в сім’ї, справу вдалося залагодити, давши її родичам відкупну.

Може ми й порозумілися б, та лоно її виявилося порожнім, вона жодного разу не завагітніла, і поступово я втратив до неї інтерес. Навіть довідавшись, що вона плутається з одним із моїх людей, махнув на це рукою. І хоча інколи ще сплю з нею, але вінчаною дружиною і господинею Фелінга ніколи не зроблю.

Так, тільки від нас, чоловіків і господарів, залежить становище наших жінок. А ось у Едгара Армстронга хоча й досі немає дружини, всіма справами керує невістка його, Ріган. І чого він не прожене її — не спить же він із нею? А цінує, поважає її, дарма, що нормандка. Для нього все одно — що норман, що сакс. І ніхто йому не дорікає. Навпаки, моя мати приязно відгукується про нього — мовляв, Едгар добрий герефа, дав лад графству.

У чому тут справа? Адже Едгар якщо чим і переймається, то виключно своїм золотом. Хрестоносець — ха! І хоча я бачив, як він вправляється зі зброєю, але, як на мене, він все одно не воїн. Напахчується, мов жінка, голиться, чепуриться, як норман. А ще ця його вченість! Тільки щось — посилається на праці якихось писак і навіть сміє стверджувати, що сакси не завжди володіли цією землею, а прийшли такими самими завойовниками, як нормани.

Біс його вхопи! Як же це сталося, що за якийсь рік цей підкуплений норманами пес став найшанованішою людиною в Норфолку? І навіть я раз по раз ловлю себе на думці про нього. Але я ж бо ним не захоплююся. Хоча й не кажу це йому у вічі, щоб ніхто не вирішив, що просто заздрю. Але чи заздрю я? Я заборонив собі про це думати. Просто мені шкода, що мої надії на сина Свейна як на ватажка воїнства саксів не виправдалися.

Стало нестерпно сидіти біля вогню, і я вийшов. Мій дім — Фелінг, маєток батька, діда, предків. Тут усе, як і належить у багатому бурзі. Споруди добротні, з грубих колод, стріхи вкриті очеретом. Сакси кажуть: «Мій дім — моя фортеця». І свої маєтки завжди цінують більше за брудні, смердючі міста, куди нормани внесли пожвавлення і де розплодилося стільки торгашів і ремісників. І де ті самі нормани ввели цей безглуздий закон — гасити ввечері по ударі дзвону всі вогні, буцімто для уникнення пожеж. Дурість яка — гасити світло за сигналом. А цей новий нормандський закон, який забороняє саксам полювати в королівських лісах? Це вже утиск наших старих свобод. Едгар же каже, закон цей прийнято, щоб уберегти звіра від масового винищення. Ніби звіра взагалі можна винищити. Тьху, знову я про Едгара.

Я перетнув подвір’я, і мене обдуло крижаним вітром. Маєток оточував вал із частоколом, по вершечку якого тяглася галерея для дозорців. Сходами я зійшов на неї. Стояв, вдихаючи холодне вогке повітря. Погода відповідала моєму настроєві — вітер, сніг із кригою. А небо затягнуте хмарами до самого обрію — наче хтось накрив світ покришкою чавунного казана. І вдалину простягаються порослі очеретом і осокою фени. Сумовитий краєвид, лише тут і там видніються групки дерев. Нудьга. І обсідають різні думки: давно час почати осушування цих земель, копання рівчаків для водовідведення, длушпання в землі. Як простолюду. А я, Хорса син Освіна, народжений бути воїном. Але за ціле моє життя, якщо не брати до уваги дрібних сутичок із норманами, я так жодного разу по-справжньому й не забарвив меча кров’ю. Живу, як сокіл, із якого не зняли ковпачка. Ах, стрепенутися б, злетіти, відчути справжнє полювання, крик жертви, її смак.

Від сумних роздумів мене відволік силует вершника, який з’явився поміж заростів осоки. Я бачив на ньому чорний плащ із каптуром, його кошлатого поні, а за посадкою визначив, що їде не воїн. Кого ж це принесло в таку негоду? Адже мчить щосили, не боїться так мчати по ожеледиці. Цікаво… А потім я впізнав його. Це опікун старої церкви Святого Дунстана панотець Мартін.

Коли я спустився з галереї, сторож уже відчиняв стулку воріт. Священик заледве вгледів мене, так і рвонувся.

— Шляхетний Хорсо! Я проїхав багато миль і благаю про допомогу.

Я слухав його плутану розповідь, й у мене навіть щелепа відвисла. Присягаюся однооким Воданом,[38] оце так! У фенах заколот. І вже не перший день. Сакси боліт повстали проти людей жадібного Ансельма, відбили їхній напад, загнали в трясовину, схрестили з ними зброю! І очолює заколот жінка, по суті дівчинка, підопічна Ансельма й онука того самого Херварда, про якого я не раз співав пісень. Звуть її Гіта. Я знав, що вона існує, але давно вирішив, що Гіта Вейк залишила мирське життя, стала затворницею в якомусь монастирі. Вона ж стала новою Боудікою[39] цієї землі, й люди ладні битися за неї.

— Спочатку Гіті та її людям вдалося відбитися від людей Ансельма, — говорив священик, не помічаючи дощових патьоків, що текли по обличчю. Його каптур, як і борода, промок начисто, але очі палали. — Я не втручався, вважаючи, що моє звання духовного пастиря не сумісне з війною. Але вчора з Бері-Сент-Едмунса прибув сам абат Ансельм і з ним ціле військо. Вони оточили землі леді Гіти й не приховують своїх намірів розквитатися з бунтівниками. Вчора просто біля моєї церкви сталася запекла сутичка й досвідчені вояки абата розбили загін бунтівників. Ті відступили вглиб фенів, а воїни наступають і не сьогодні-завтра доберуться до Тауер Вейк, де сховалися леді Гіта зі своїми людьми. Ось тоді я й вирішив не зволікати, а спробувати повідомити саксонським танам, у якій небезпеці Хервардова онука.

Я вислухав його, і зненацька кров моя зануртувала. Сірий похмурий день раптом засяяв для мене несамовитим світлом слави. Повстання! Нарешті.

Я насилу перевів подих.

— До кого ти вже звертався, попе?

— Спочатку я поїхав у Незербі, щоб попередити герефу. Але Едгар Армстронг, як виявилося, вже два тижні як поїхав, подейкують, навіть Норфолк залишив.

Я це пригадував. Два тижні тому Едгар кудись зібрався, покинув нас і бозна-куди поскакав. Ну й біс із ним. Від нього все одно пуття нема.

— Опісля, — вів далі священик, — я побував у молодого тана Альріка з Ньюторпа. Він негайно зібрав своїх людей і вирушив у фенленд. А я кинувся до вас. Адже всім відомо, що Хорса з Фелінга — відомий захисник прав і свобод саксів.

Певна річ, це чистісінька правда. І тепер я мушу приспіти на допомогу онуці Херварда. Не зволікаючи жодної миті. Це буде мій заколот. Тому, щойно я зачув, що панотцеві Мартіну слід поспішати ще й до шляхетного Бранда, я схопив його за барки:

— Стонадцять чортів! Зараз ти, попе, поведеш мене до Тауер Вейк. Я негайно зберу своїх людей.

Це ж треба, хлопчисько Альрік уже зняв зі стіни меча, я ж іще животію у Фелінгу! І я розсердився, коли священик запротестував, мовляв, не може вести мене, бо йому треба до Бранда й решти. Він вважав, що коли тани об^,єднаються, а мудрий Бранд зуміє перемовитися з Ансельмом, все ще може скінчитися миром. Ні, побий мене грім! К дідьку товстуна Бранда, к дідьку переговори. Я хотів заколоту, крові, сутичок. І не хотів пропустити годину своєї слави.

Зібралися ми швидко. Мої хлопці засиділися в закіптюженому маєтку, тож радісно сідлали коней, вдягалися у обшиті бляхами куртки, брали величезні сокири — славну зброю, що нею ще наші предки билися із завойовниками Вільгельма. Я звелів навіть синові Олдріху збиратися. Йому вже чотирнадцять, він і йоль цього року відзначав зі мною. Навіть розказував, як до дівки чіплявся. Звідки було взятися дівці на йоль, пояснити не міг. Брехав, напевне. Хоча в Незербі й пліткували, що сам Едгар не позбавив себе задоволення провести ніч з якоїсь заїжджою персоною. Біс його вхопи! Знову я про Едгара.

Жінки у Фелінгу, налякані нашими зборами, квоктали, плутаючись під ногами, плакали. Мої дружини чіплялися за мене. Тільки шляхетна Гунхільд була спокійна. Сама зняла зі стіни сокиру й подала мені.

— Молитимуся, щоб усе обійшлося малою кров’ю.

Але я хотів крові. О, як я її хотів! Нарешті я був соколом, із очей якого зняли ковпачок і який рветься в політ. А всі ці голосіння! Жінки дурні та кволі. Хоча знайшлася одна, яка не побоялася війни. Але ж у ній текла кров самого Херварда! І ще не знаючи її, я ладен уже був життя за неї віддати.

Їхали ми так швидко, як тільки змогли. Перед очима миготіли то струмені дощу, то лапатий сніг. Хмари тулилися до землі, й невдовзі смеркло. Коні ковзалися в багнюці та ожеледі, їхати було нелегко, але я, по суті, не стежив за дорогою, довірившись такому знавцеві фенів, як панотець Мартін. І коли дорога дозволяла нам їхати поряд, починав розпитувати його про Гіту Вейк. Дедалі більше захоплювався нею. Виявляється, ця смілива дівчина залишила свій монастир, щойно дізналася, що її люди в халепі. Вона якраз прибула в Тауер Вейк, коли туди прийшли людці негідника Уло, і за її наказом їх усіх побили. Опісля вона звернулася по допомогу до герефе Едгара, але він відмовив. Просто втік, як я тепер зрозумів, пригадуючи, з яким поспіхом він залишав йоль. І це нащадок Гарольда Годвінсона? Ні, це покидьок, боягуз, нідерінг![40]

Невдовзі ми виїхали на тракт, достатньо зручний для швидкої верхової їзди. Це був старий, прокладений ще римлянами шлях, який вів із Денло в центральні графства Англії. Beлика частина його входила колись до володінь Херварда, але її, як і все інше, прибрало до рук абатство Бері-Сент-Едмунса. І всі впокорилися з тим, що абат бере за проїзд чимале мито. Проте ось нарешті з’явилася жінка, яка зуміла вказати їм їхнє місце. А ці пси нормани ще сміють казати, які саксонки вбогі та непривабливі!

Попереду заманячів темний зруб сторожової вежі. Я звелів своїм людям бути напоготові. Панотець Мартін узявся був застерігати, що не варто зараз вплутуватися в бійку, мовляв, буде розумніше вступити в землі Гіти, не привертаючи до себе уваги, показати Ансельму, що вона не беззахисна. Але я лише цитькнув на священика. Можна подумати, він нас викликав, щоб грати в фенах «у туфлю по колу».

У вежах обабіч дороги зазвичай було по двоє-троє охоронців, які стежили за сплатою мита. Зараз же під накриттям біля зрубу було прив’язано з десятеро міцних коней, і щойно ми наблизилися, з отвору дверей вийшли кілька озброєних вояків. Один із них, у шишаку з металевим наноссям, виступив на крок уперед, підніс руку, наказуючи зупинитися.

— Назвіться і сплатіть мито в ім’я Святого Едмунда.

Панотець Мартін почав щось казати, але я чекати більше не міг. Руків’я сокири ніби саме стрибнуло мені в руку, й наступної миті я з розмаху опустив її на кований шолом нормана. Ха! Надійна зброя не підвела. Ударна сила сокири не рівня мечу — шишак тріснув, як горіхова шкаралупа. І почалося.

Воїни Ансельма були пішими, тож ми теж зіскочили з коней. Битися сокирою краще по-старому, стоячи на землі, п’ятою впираючись у ґрунт, а не довіряти ненадійному норову коня. Наші обшиті бляхами панцирі з дубленої шкіри не гірші, ніж у норманів. Але сокири — ото вже славна зброя! — вони кришили їхні мечі, й кілька хвилин над принишклим болотом стояли крики, стогін та гучний дзвін криці. Враз стало задушливо. І весело. Смерті я не боявся. Я бачив перед собою ворогів і хотів їх знищити.

Усе відбулося швидко. Єдине, що ми прогледіли, — це коли один із людей Ансельма скочив на коня й помчав геть.

— Наздогнати! — гукнув я.

Марно, він утік.

Я озирнувся. Мої хлопці чудово впоралися зі справою. Норманів було перебито, стогнали поранені, я наказав їх добити. З моїх людей тільки одного було вбито та двох поранено. А ще я побачив, як мій син Олдріх забився в кущі та реве і скиглить, немов щеня. Я виволік його звідти.

— Не ганьби мене боягузтвом. Це твій перший бій, тож поводься, як чоловік.

Але Олдріх лише трусився, й мені стало бридко. Я відіпхнув хлопця та пішов до своїх поранених. У одного з рота йшла кров, і я зрозумів, що він не житиме. Другого, Гірта, що загравав до однієї з моїх дружин, було поранено в стегно. Я звелів повкладати обох на коней.

— Рухатимемося далі. У Тауер Вейк їм нададуть допомогу. І де панотець Мартін?

Священик з’явився з-за рогу вежі. Невже ховався? Ніби ж не боягуз, та й дужий, на ярмарках брав участь у боях на палицях. Але зараз я глянув на нього з презирством.

— Що, отче, не до смаку наша кривава меса?

Переляканим він не здавався.

— Не слід було так чинити, Хорсо. До чого ця бійня? Тепер у Ансельма буде зайвий привід для нападу.

— До бісової матері! — огризнувся я. — Ви що ж, думаєте я з своїми людьми маршем пройду повз людей клятого абата? Ні, я вийшов на війну, і нехай тепер нормани трусяться від переляку.

Священик промовчав і почав заспокоювати мого синка. Коли ж я віддав наказ рушати, цей піп заявив, що залишає нас. Мовляв, йому ліпше поїхати до Бранда, який знає, як вести переговори, й марно крові не проливатиме.

Тоді я знову згріб його за каптур і велів вести нас уперед.

Тут піп пробурчав:

— Кожне опудало на своєму городі — імператор.

Якби він не був потрібен мені як провідник, я відлупцював би його. Але я ще йому пригадаю ці слова. Коли, наприклад, він почне канючити пожертви на свою недоруйновану церковцю Святого Дунстана.

До вежі Херварда ми прибули, коли вже смеркло. І мені сподобалося, як були влаштовані засідки на підступах до неї та пости на болотах. Невже всім цим керує жінка? Я був ладен їй низесенько вклонитися. Хоча вона заслуговує на поклоніння вже як онука Херварда.

У вежі нас радо зустріли. Я роззирнувся. Таак… Затишне колись житло тепер було кам’яним кістяком із перекриттями поверхів. Людей тут було повно. А ще коні, худоба, кури. Розвернутися ніде. Я побачив Альріка. Хлопець зрадів.

— Шляхетний Хорсо, друже! Якщо ще кілька таких саксонських танів долучаться до нас, дамо ж ми прочухана Ансельмові!

— Спробуємо самі впоратися, — буркнув я у відповідь. — Головне зараз — відбитися від Ансельма з Бері-Сент. А там полум’я заколоту перекинеться на весь Норфолк, на все Денло.

Поки я з’ясовував, як ідуть справи, на гвинтових сходах, що тяглися вздовж стіни, з’явилась жінка.

І першою моєю думкою було — я десь уже її бачив. Може, вона мені наснилася? Не знаю, але скажу — я й не підозрював, що онука Херварда така красуня.

Вона підійшла, і я, — ну чисто нормандський куртуазний чепурун! — припав перед нею на одне коліно, доторкнувся губами до чарівної ручки.

Вона запитала:

— То ви і є Хорса з Фелінга?

Мені полестило, що вона заливалася рум’янцем, ховала очі, лише інколи якось тривожно поглядала на мене з-під довгих вій.

Я споважнів. Біс його вхопи! — я завжди можу визначити, коли подобаюся жінці. А ніяковість леді Гіти виказувала її з головою. Чиє б самолюбство не тішила думка, що він хвилює таке чарівне створіння!

Леді Гіта була не вища середнього зросту, але здавалася статною завдяки манері триматися з чарівною гідністю. Шкіра в неї — перлисто-біла. Губи… Пухкі, яскраві. Напевне, солодко такі вуста цілувати. Волосся світлого сріблястого кольору ніби дощем розсипане по плечах. Вії по-дитячому пухнасті. Очі ж… Добрі очі, барви крицевого клинка. Та все ж таки…

— Ми не зустрічалися раніше, леді?

— Ні!

Вона відповіла різко, навіть ніби перелякано. І це навело мене на думку, що можливо.

Вона відступила, приклала руку до грудей, уклонилася всім нам.

— Благаю Бога і Його Пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що відразу відгукнулися на заклик самотньої жінки.

Вона вміла розмовляти з людьми. Я бачив якими гордими стали обличчя в моїх вояків. Та й сам я ніби на голову повищав.

— Керуйте нами, шляхетна пані, й ви побачите, що не всі ще сакси впокорилися під владою клятих завойовників.

Далі ми сиділи біля вогню та обговорювали наше становище. Я не забув розповісти, що вже вступив у сутичку з людьми Ансельма. І обійшлося малою кров’ю: лише двоє поранених. Гіта вже наказала двом своїм жінкам подбати про них. Однією з її прислужниць був немолода товстунка, але коли я побачив другу, то спохмурнів. Знав я цю дівку. Пухкенька така, золотаві кучерики обрамляли лоб. Звали її Ейвота, колись я зумів її спіймати. Зухвала селянка дряпалася й кусалась так, що я ледве впорався з нею. Але своє взяв. Знаю я цих жінок: вириваються, вищать, кігті випускають, немов кішки. У мене самого зараз на обличчі були свіжі подряпини. Певне, чіплявся до когось під час йоля, але, хоч убий, не пам’ятаю, до кого. Та то пусте — зараз мене хвилювала тільки онука Херварда. Цікаво, що б сказала моя матінка, якби я привіз господинею у Фелінг леді Гіту Вейк? Але її ще треба заслужити.

І я старався.

Усі наступні дні присвятив військовим справам. Більшість людей Гіти пропонувала битися старим перевіреним способом: розсипатися невеликими загонами у фенах і завдавати швидких і несподіваних ударів. Я відразу відкинув цей план, нагримав на Утреда й решту тих, які наполягали. Ні, в нас є Тауер Вейк, вежа на острові серед озера, її не так просто захопити. І нам треба зосередити тут усі сили. Я заявив, що цілком зможу оборонити її від людей Ансельма. Звелів заготувати все до захисту, відновити у вежі ворота з міцних колод, обкути їх залізом, запасти харчів, зробити більше дротиків і стріл. Адже навіть якщо нам судилося загинути, все одно ще пустимо кров прибічникам клятого абата!

Утред був незадоволений моїм планом триматися за вежу. Так ми тільки притягатимемо сюди основні сили абата, твердив він. Адже люди Ансельма — добірні воїни. Навіщо ж нам спокушати долю, підставляючи себе під удар? Я гнівався, слухаючи його. Чого домагається цей простолюд? Невже думає, що я, шляхетний Хорса, побажаю, як в’юн, ховатися в очеретах серед боліт, а не прийму бою? Утред здивовано дивився на мене, казав, що радить вдатися до тактики Херварда, а його ж ніхто не порівнював із в’юном.

Леді Гіта інколи була присутня при наших суперечках. Вигляд мала спокійний і була на диво смілива, як людина, що ухвалила рішення і якій уже нема чого втрачати. Я захоплювався її витримкою. Оце жінка! Яких би синів вона мені понароджувала! Звісно, вона тендітна, тоненька, але в неї така сила духу, що народила б мені лише синів.

А лягти з нею в ліжко я хотів. Незважаючи на її тендітність, було в ній щось, і воно вабило мене так, як самотнє дерево притягає блискавку. Якась теплота, беззахисність… Врода. І де тільки я міг бачити її раніше? Ну ніяк не в обителі Святої Хільди, туди я ніколи не навідувався. А дарма. Внучка Херварда! Мені давно слід було зацікавитися нею. Досі я забрав би її, зробив своєю дружиною. І така дружина миттю прославила б мене.

Якось увечері я зійшов слідом за нею на оглядовий майданчик нагорі. Вона не чекала на мене, озирнулася так, ніби побоювалась. Я ж усміхався. Яка ж вона все-таки красуня! Підперезане вбрання підкреслило її тендітність, каптур був відкинутий, і волосся здавалося майже білим на тлі чорної тканини. Вона сторожко дивилася на мене, але не відштовхнула, коли я владно пригорнув її. Я б міг почуватися улещеним, якби вона не стояла, мов нежива, не зводячи з мене своїх величезних очей барви світлої криці… Чи срібла, якщо хочете.

— Зараз я залежу від вас, сере Хорсо, — мовила вона. — Але сподіваюся, ваша шляхетність і честь не дозволять вчинити зі мною зле.

Щось було в її голосі, якась сумна приреченість, від чого мій запал ніби згас. Тоді я вирішив сказати, що й на думці не маю збезчестити її.

— Коли все скінчиться, міледі, я заберу вас у свій бург Фелінг і зроблю там господинею.

Вона ніби посміхнулася, але в цій посмішці було більше суму, ніж веселощів.

— Але ж у вас уже є три господині, як мені відомо.

— До бісової мами! Я вижену їх, щойно ви ступите на мій поріг.

Вона в моїх руках була така тоненька, така беззахисна, що я відчув потяг. Провів рукою по її стегну, вигину талії, торкнувся грудей. Ого, а в цієї груди — те, що треба.

Але вона раптом відступила, вирвалася.

— Ви думаєте, що тепер будь-хто може робити зі мною що завгодно?

Я нічого не зрозумів. Про що вона? Адже я запропонував їй стати господинею Фелінга!

Довкола вежі густішав туман. Останнім часом помітно потеплішало й Тауер Вейк немовби вгрузав у цій білястій імлі. І ми з Гітою були немов удвох на зачарованому острові. Я і ця срібляста туманна фея, що й боялася мене, й була від мене залежна. Присягаюся Святим Дунстаном, до чогось це та зобов’язувало!

Але цієї миті на сходах позаду залунали кроки і з’явилася ця сучка Ейвота. Так і кинулася між нами.

— Згадайте про шляхетність, Хорсо з Фелінга! Перед вами леді, а не дівка з фенів.

Біс його вхопи! Та ця селянка мене зовсім не боялася. І це після того, як я мав її, як хотів!

— Ану відступися, голубонько. Я роблю міледі пропозицію, і вона майже згодна.

— Пропозицію! — пирхнула ця руда соромітниця. — Ось звільните її від Ансельма, а тоді й говоріть про одруження.

А Гіта, яка до цього була така покірлива у моїх руках, раптом схопилася за неї, попросила провести.

Я залишився на вежі. Вдарив кулаком по одному із зубців парапету, так, що відчув біль. Кров Водана! Вони що, забули, наскільки залежать від мене? Якщо ми викрутимося, Гіта просто зобов’язана прийняти від мене шлюбні браслети.

І тут я почув звук, від якого мало не підскочив. Клятий туман! Не було б його, я б давно помітив, коли з’явився ворог. А так ріг сурмив біля самісінької вежі. І з крижаною ясністю я зрозумів, що настав час випробування. Бісів абат був перед Тауер Вейк!

Звук рогу став для всіх громом серед ясного неба. Мій боягузливий синочок Олдріх знову плакав. Великий Водане! — невже це я породив таке кволе створіння? Я озирнувся, наказав усім стулити пельки. Сам зайняв позицію в амбразурі бійниці, що виходила на дамбу. Ах, якби не туман! Я ледь розрізняв силует вершника перед піднятим мостом. Те, що міст працював, було моєю заслугою, і я внутрішньо пишався, що був такий передбачливий.

— Хто це сміє сурмити в ріг на землі леді Гіти Вейк, зчиняє переполох, наче лис, що заліз у курник?!

Вояк відвів свою дуду від рота й голосно гукнув:

— Згідно з законом ці землі перебувають у користуванні преподобного абата Бері-Сент-Едмунса. Він розпоряджається ними як лорд-опікун неповнолітньої дівчини Гіти Вейк, яка виявилася такою нерозважливою, що приєдналася до бунтівників. Але отець Ансельм готовий пробачити її, якщо вона добровільно вийде до нього і здасть для суду і слідства всіх підлих бунтівників, які посміли повставати зі зброєю в руках проти свого пана і добродійника.

Мене охопив гнів. Я озирнувся й побачив поряд з собою Утреда, який спирався на дротик. Хотів був вирвати в нього зброю і проштрикнути зухвалого парламентаря, але Утред затримав мене.

— Ця людина — герольд. Ми вкриємо себе ганьбою, якщо нападемо на нього.

І хто б це мене вчив?! Простолюд нахапався лицарських манер від псів-норманів? Але дротик він тримав міцно. І мені довелося відвернутися до герольда.

— А зараз вислухайте наші умови. Ви негайно заберетеся з цих володінь, інакше чимало матерів носитимуть жалобу за божевільними, які вирішили напасти на саксів біля вежі славного Херварда! І це кажу я, Хорса з Фелінга, захисник старих саксонських вольностей і знедолених дівчат.

Цієї миті поряд із герольдом з’явився ще один вершник. Навіть туман не зашкодив мені розпізнати в цій огрядній постаті на мулі жадібного абата з Бері-Сент-Едмунса.

— Хорса? Призвідник безладу в Норфолку? — долинув до мене його сповнений отрути голос. — О, всім відомо, що ти розбійник. І якщо я розправлюся з тобою, то, — присягаюся мощами Святого Едмунда! — ще не один шляхетний лицар або землевласник у цих краях подякує мені, що позбавив їх від такої зарази. А знищити тебе, знищити всіх вас, заколотники, я маю повне право. Згідно з законом я опікун і розпорядник цих земель. І онука Херварда належить мені, як і все її майно та володіння. Повставши ж супроти мене, вона повстала й проти короля Англії. І варто лишень мені наказати… Але я духовний пастир і добрий самарянин. Я буду милостивий, якщо ви складете зброю. Але суду не вдасться уникнути нікому. І я…

— Попе, ти ще не охрип читати проповіді в тумані? — перервав я просторікування цього нормана в сутані. — Скоро тебе турбуватиме горло. А згодом і зуби, якщо спробуєш розгризти такий горішок, як Тауер Вейк.

— Це ваша відповідь? — за хвилину-другу запитав Ансельм.

— Ось наша відповідь! — гукнув я та все-таки вихопив дротик в Утреда, який на мить відволікся, і метнув у абата.

Мабуть, туман став причиною, бо я промахнувся і вістря проштрикнуло не клятого попа, а його мула. І я реготав, дивлячись, як цей тлустий святенник вибирався з-під бідолашної тварини, як, плутаючись у фалдах сутани, дамбою втікав геть. А вояк-герольд навіть обігнав його, певне, побоюючись, що наступний кидок припаде йому.

— Не слід було цього робити, — сухо сказав Утред. — Це тільки розлютить абата.

— Хіба в нас був вибір? — знову огризнувся я. І поглянув туди, де стояла леді Гіта. Вона сполотніла. Запитала тільки:

— Як довго ми зможемо витримати облогу?

— Та скільки завгодно. У нас є вода, пшоно, овес, молоко, є наша худоба. А ваш дід, міледі, будував свій кременевий прихисток на совість.

Чомусь здалося, що мої слова не надто її втішили. Вона пішла. Пізніше я бачив, що вона стояла навколішки, настільки заглиблена в молитву, що й не помітила, коли я підійшов. І я був змушений чекати, поки скінчить молитися. Але моє терпіння не безмежне. Я схопив дівчину за плече.

— Ось що, міледі.

Вона зітхнула й підвелася, наклавши на себе хрест. Не чекаючи, поки я скажу, що хотів, заговорила сама:

— Від початку було помилкою те, що ми покладалися на Тауер Вейк. І хай допоможуть нам Бог і святі догідники, бо тепер у нас немає ради.

Це означало — вона жалкує, що довірилася мені. Віднедавна в глибині душі я й сам усвідомлював, що не правий. Але визнати це мені не дозволяла гордість. Тому я запевнив леді Гіту, що наше становище не настільки безнадійне — вежу чудово укріплено, підкрастися до неї можна тільки насипом, але й насип не допоможе нашим ворогам, бо його перетинає рів, а міст піднято. Довкола — глибоке озеро, й навіть якщо ці нормандські розумники спробують атакувати нас на плотах і човнах, то в Тауер Вейк достатньо каміння, стріл і дротиків, аби послати їх рибам на з’їжу. Головне для нас — протриматися хоча б декілька днів, а там піднімуться сакси з усього графства і допоможуть нам.

— Сумніваюся, — перебила мене дівчина, й так різко, що я сторопів. Вона ж, немовби відчула себе винною, взяла мою долоню своїми маленькими ручками. — Хіба ви не розумієте, Хорсо, що до повсталих долучаються охоче, коли вони перемагають, а не коли в халепі.

— Кепської ж ви думки про своє плем’я, Гіто Вейк, — перебив я її. — Воно довгі роки знемагало від тиранії норманів і тепер…

— Я б не назвала це тиранією, — відмахнулася Гіта. І щойно я набрав у груди повітря для відповіді, швидко заговорила: — Ви що, не помічали, скільки років сакси мирно домовлялися з норманами, вступали в змішані шлюби, народжували спільних дітей, вели спільні справи?

— Про що ти говориш, дівчино?!

Я презирливо посміхнувся.

— Зараз я наче слухаю цього зрадника Едгара Армстронга, який продався норманам. Ви говорите, як він, і це дуже сумно, якщо врахувати, що наш герефа залишив графство, вважаючи за краще просто зникнути, аби не втручатися у вашу справу, дозволивши нормандському попові розтерзати вас.

Вона здригнулася, задихала так, що я подумав: ось-ось розплачеться. Може, слід було втішити її, але я все ще був сердитий. Та й відволікла поява Альріка. Молодий тан прийшов повідомити, що під прикриттям ночі нормани прокралися до мосту й намагаються ножівками перепиляти дошки там, де ланцюги утримують міст.

Мені стало вже не до леді Гіти. Кров знову зануртувала, я відчув себе соколом, який рветься в політ. А потім… Присягаюся старими богами саксів — це була скажена ніч!

Туман заважав нам цілитися у ворожих воїнів, які обліпили міст. Тоді я розпорядився кидати з башти підпалені в’язки галуззя, і в світлі їхнього полум’я наші стріли та дротики почали влучати точніше. Але на зміну полеглим з туману виникали дедалі нові вояки.

Тим часом нормани оточили вежу на плотах, на яких було встановлено захисні мантелети[41] й при світлі вогнів досить влучно вбивали з луків наших захисників. Кляті нормани! Врешті-решт я вирішив відкрити вежу та вчинити вилазку, щоб скинути вояків, які рубали міст. Але пізно зрозумів свою помилку. Щойно ворота Тауер Вейк відчинилися, як нормани кинулися на міст, мов оси на мед. Закипіла справжня запекла сутичка. Брязкіт зброї, прокляття, крики — все змішалося в пекельній какофонії. Ми відбивалися, рубалися, прикриваючись від стріл щитами. Люди падали, мені залило очі чиєюсь кров’ю. Я рубав майже наосліп. А пошкоджений міст уже нахилився, завис на одному ланцюзі й став таким слизьким від крові, що ми з’їжджали по ньому, як по глиняному схилу. Я сам мало не звалився, але мене втримали. І хто? Мій син Олдріх. Він виволік мене, коли я вже чіплявся за край, допоміг підвестися, а наступної миті сам почав осідати, і я ледь устиг підхопити його та внести у вежу, бо в нього влучили відразу дві стріли. Олдріх волав не своїм голосом, як у лихоманці. А тут ще частина норманів проникла за стулку воріт. Вони билися в самій вежі, серед коней і кіз, які, бекаючи, рвалися з прив’язі. Я кричав, щоб зачинили ворота, не зважаючи на наших людей, що залишилися зовні. Головне було — встигнути сховатись у вежі.

Олдріх уже не волав: бідолаха знепритомнів. Я передав його комусь на руки, розвернувся, рубонув сокирою найближчого нормана та кинувся на допомогу ковалю Аббі з Цедріком, які зачиняли стулки воріт. Останній, кого я помітив, — свого кульгавого вояка Гірта, що намагався протиснутися в отвір стулок. Я відштовхнув його назад, і стулки зачинилися. Ми вкинули бруси в пази і змогли перевести подих попри те, що ззовні щосили гупали та ломилися у ворота. Я навіть розрізнив голос Гірта, прокляття, послані на мою голову, а ще за мить — лише його відчайдушний зойк.

— Це ж був ваш вояк, — і досі важко дихаючи, сказав мені Цедрік.

Я тільки рукою махнув. Ліпше втратити одного чи двох, рятуючи решту. До того ж, Гірт спав із однією з моїх дружин.

За ворітьми стояв жахливий грюкіт. Мабуть, нормани намагалися прорубати їх сокирами. Далі з глухим гуркотом, упав міст — цим псам вдалося все-таки опустити його. І тоді удари у ворота подвоїлися. Звісно, їх зробили сумлінно й нападники потребували принаймні тарана. Поки ж наші стрільці могли познімати тих, у кого не зникло бажання підставляти себе під наші стріли й дротики.

Але виявилося, Утред приготував для них дещо ліпше. Він звелів лити на нападників киплячу олію з вежі. І як же кричали, волали, стогнали ці нормани! Солодка була картина! Вороги горіли, кидалися, качалися по дамбі, падали у воду, тонули. Коли олія проникає під обладунки, її пекельного вогню не остудить навіть крижана вода.

Врешті-решт нормани відступили. Ми тріумфували, кричали, реготали. А тут ще з такими зусиллями відвойований ними міст запалав і Тауер Вейк виявилася відрізаною від дамби. Щоправда, й брама задиміла; нам довелося неабияк попрацювати, поки загасили її. І все це під обстрілом норманських лучників.

Коли все скінчилося, я відчув, як стомився. Але найдивніше — на мені не виявилося жодної подряпини. Ну хіба не привід для радості! Але я не тріумфував. Зійшов нагору, де лежали поранені. Жінки надавали їм допомогу, перев’язували. Я побачив леді Гіту, що схилилася над Олдріхом. Мій син був без тями. Сьогодні він повівся, як чоловік, і врятував мене. А якщо судилося йому померти, я з гордістю згадуватиму про нього.

Гіта побачила, як я дивлюся на сина.

— Він міцний хлопчина, Хорсо. І хоча наконечник однієї стріли насилу вдалося дістати, а держак другої роздробився, але життєво важливі органи все-таки не ушкоджені.

Вона розрізала куртку й туніку на плечі Олдріха та промивала рану якимось розчином із різким запахом. Що ж, значну частину життя вона провела в монастирі, а там непогано навчають зцілення.

— То я можу бути спокійний за Олдріха?

Гіта якось дивно глянула на мене.

— Цього я не казала. Поранення серйозне. Добре, що він непритомний і не відчуває болю. Я ж зі свого боку зроблю, що можу. Але боюся…

Вона якось винувато розвела руками.

— Кістку суттєво зміщено. Вістря глибоко увійшло, нам довелося сильно розрізати м’язи, щоб дістати його. І ці тріски від держална стріли…

Я відвернувся, не міг дивитися, як вона щось витягає з кривавого місива, на яке перетворилося плече Олдріха. Крові я не боявся тільки під час сутички. А так… Я не міг цього бачити, починало трішки нудити.

Гіта тихо промовила:

— Боюся, що ваш син, Хорсо, не зможе більше володіти рукою.

— Рука ж бо ліва, — кинув я, ще й досі не в змозі озирнутися. — Це головне. Справжньому воїнові потрібна права, щоб володіти зброєю.

І знову цей її дивний погляд. Я пішов. Мені треба було хоча б трохи відпочити.

Я розплющив очі від галасу в вежі та поза її стінами.

— Кров Водана! Що відбувається?

Але особливої тривоги я на обличчях людей не помітив. Радше навіть натхнення.

— Білий дракон! Білий дракон! — лунав довкола давній англійський клич.

Я підскочив. Ось воно! Почалося! Я був упевнений, що це наспіли саксонські тани зі своїм ополченням і завдали удару норманам.

Виявилося, все було набагато простіше. Наші люди з боліт зробили вилазку на табір Ансельма, підпалили кілька наметів, забрали коней і відступили. Коли зовсім розвиднілося, їх уже не було, а в таборі ворога панувало сум’яття. Але й то добре. Хоча навіть я бачив, що серйозних втрат нападники нашим ворогам не завдали. І я розумів, що вони скоро отямляться та знову посунуть на вежу Херварда.

Коли я обійшов пости і перевірив, скільки в нас лишилося запасів, мені стало трохи зле. Але я цього не виказав. Коли руда Ейвота покликала мене снідати, я вийшов, ніби нічого не сталося, навіть підморгнув красуні. Але вона досі дивилася на мене спідлоба. Я спостерігав, як вона ніжно доглядає свого чоловіка. Кажуть, його нещодавно було поранено, але він уже видужував: під час учорашнього штурму навіть допомагав лити олію з вежі. Що цей хлопець уже цілком здоровий, я зрозумів, коли помітив, як вони з Ейвотою накрилися ковдрою. Незабаром з їхніх рухів і стогону рудої я зрозумів, що вони злучаються. Звична справа. Люди, які живуть у тісняві, часто змушені цим займатися при сторонніх. Але зараз це чомусь мене розсердило. Що б сказав чоловік цієї дівки, якби я повідав йому, як силоміць узяв його красуню і що вона, хоч як опиралася спочатку, потім все-таки обм’якла й так само стогнала піді мною.

Але Ейвота була мені зараз ні до чого я хотів Гіту. Розпитав і дізнався, що вона про щось говорить із Утредом у верхньому покої — відгородженому ширмою неподалік від сходів на оглядовий майданчик.

Сім’я диявола! Я відчув справжні ревнощі. Чому це Утреда, а не мене вона запросила для наради?

Але щойно я підійшов до них, як Гіта чемно вказала мені на лаву біля стіни, де вже сидів її вояк. Бач, простий воїн, а поводився, немов гордий тан — лише трохи посунувся, поступаючись місцем. Гіта сиділа на лежанці, по суті, на застеленій хутром купі соломи. Ех, коли я введу її у Фелінг, у неї буде справжнє дерев’яне ложе з пуховими перинами та сухими духмяними травами, з підвищенням у головах і хутряною запоною, за якою ми зможемо усамітнюватися. Бо тільки високородні мають право сплітатися в обіймах далеко від сторонніх очей.

Щойно я уявив, як розведу ніжки цієї сріблястої красуні, плоть моя так і підскочила. Я навіть засовався на лаві. І якби не було тут Утреда, я б і на ту лежанку її вклав. Щось проглядало за її спокоєм і холодністю, якесь зачаєне полум’я, до якого мені так хотілося доторкнутись.

— Ви вже були в Олдріха, сере Хорсо?

Її запитання змусило мене прокинутися від мрій. Вона це питала, не дивлячись на мене. Сиділа, скулена, загорталася в напинало. У вежі справді було холодно, дрова та хмиз доводилося економити. Ах, якби вона дозволила мені себе зігріти!

— Що? — перепитав я, бо за роздумами не відразу вловив запитання.

Гіта пояснила:

— Хлопчик увесь час марить. Але щойно прокинеться, відразу кличе вас.

Вона, мабуть, чекала, що я негайно піду до сина. Натомість я поцікавився, про що вони розмовляють із Утредом.

Тепер до розмови приєднався вояк. Сьогодні вже зрозуміло, сказав він, що, скільки б ми не бадьорилися, довго протриматися в Тауер Вейк не вдасться. У відповідь на моє заперечення, що болотяні люди й надалі нам допомагатимуть, він тільки рукою махнув. Фенлендці не надто вправні воїни, а люди Ансельма тепер будуть на сторожі. Та ще й із вежі помітили, що люди абата валять дерева і, схоже, мають намір виготовити таран. Він, Утред, вважає, що необхідно щось зробити, поки не пізно.

— І що ти пропонуєш? — зі знущальними нотками поцікавився я. Не думає ж цей простолюд, що знайде раду там, де не бачу виходу навіть я.

Утред замислено пошкріб щетину на щоці.

— Те, що абат Ансельм зважився на таке самоправство, я пояснюю лише відсутністю нашого герефи Едгара. А поки…

— Поки ми повинні захищати леді Гіту. Бо навіть якби Едгар Армстронг був у Денло, навряд чи захотів би сваритися з впливовим Ансельмом з Бері-Сент-Едмунса. Він лиже чоботи норманам, поки ми… О великий Водане! — та про що це я? Хіба ви, міледі, не зверталися вже до нього за допомогою? І отримали відмову.

Гіта вся зіщулилася. Вигляд мала такий, ніби ось-ось розплачеться. Але стрималася, заговорила спокійно:

— Ерл Едгар відмовився підтримати повсталих, посилаючись на свою присягу королю. Проте й він відзначав, що преподобний Ансельм багато собі дозволяє. І він би не припустив такого, якби залишився в графстві.

Далі говорив Утред.

— Коли справи вимагають від’їзду шерифа, за все відповідає його помічник. Я трохи знаю цього хлопця з Норіджа. Звуть його Роб де Чені, й хоча він нормандець, але народився і виріс у Денло, в нього ніколи не було сутичок із саксами. Тому є сенс послати до нього гінця з повідомленням про все, що тут відбувається, і ліпше довіритися його суду, ніж дозволити Ансельму розправитися з нами.

Я став запевняти, що жоден нормандець не захищатиме саксів. Але ці двоє не надто й слухали мене, і тоді я сказав, що як уже посилати гінця, то ліпше до саксонських танів, яких повинен був попередити панотець Мартін. І взагалі дарма ми відпустили священика.

— Так, дарма, — несподівано сказала Гіта. Стомлено і приречено зітхнула. — Якби панотець Мартін був тут, усе можна було вирішити набагато простіше. Ви ж пропонували мені стати вашою дружиною, Хорсо. І коли б священик повінчав нас… Але вже нічого не вдієш.

Як спокійно і байдуже вона це сказала! А у мене навіть у роті пересохло. Певна річ, якби леді Гіта стала моєю вінчаною дружиною, Ансельм не мав би на неї прав як опікун. У кращому разі він міг би тільки судитися, що вона вийшла заміж без його схвалення. Але тоді його спроба виступити проти нас зі зброєю була б протизаконною. А я б так відразу отримав дружину, яка підняла б мій престиж у очах саксів. Але якого диявола!

І я сказав, що ми й так можемо оголосити нормандському попові, що вже стали чоловіком і дружиною за старим датським правом. Але Гіта лише сумно посміхнулася. Ні, за нормандськими законами цей шлюб не буде визнаний і право розпоряджатися її долею залишиться у Ансельма.

Вони знову говорили про гінця. Як, коли Тауер Вейк у облозі? Але виявилося, Утред готовий узятися за це, і в нього навіть усе продумано. Він пояснив, що спуститься у воду, з допомогою мотузки, вплав дістанеться до берега, а далі спробує прослизнути крізь ворожий табір і звідти пробратися до найближчого саксонського маєтку, де позичить коня, на якому поїде до помічника шерифа в Норідж. І хоча це складно й небезпечно, але Утред розраховує виконати все з настанням ночі. Якщо ж його схоплять… Що ж, Ансельму відомо, що Утред — людина леді Ріган із Незербі, й він на цьому наголошуватиме. Нібито Утред сам приїхав у Тауер Вейк, щоб переконати леді Гіту припинити опір, але виявився замкнутим у вежі, коли її оточили абат із людьми короля.

— Буде ліпше, коли ти скажеш, що це я захопив леді Гіту й від її імені розпалюю заколот, — несподівано для себе самого запропонував я. — Так ти зможеш видати себе за повіреного Гіти, якого нібито вона послала з цим донесенням, а заразом відведеш гнів Ансельма від самої дівчини. Хай уже краще думає, що вона тут ні до чого, а всім керує Хорса з Фелінга.

Утред глянув на мене, і його очі несподівано потеплішали. Але цей простолюд мало мене цікавив. Інша справа — Гіта. Жодна з моїх дружин не дарувала мені таких захоплених поглядів. І я відчував сум’яття, яке мені, загалом, не властиве. Тому, не знаючи, що ще додати, зовсім розгубився і пішов.

Ніколи не думав, що погляд прекрасних очей здатен так сколихнути душу. Звісно, я жадав її по-плотському, але саме тієї миті, коли я проявив несподівану великодушність, ця дівчина з волоссям барви льону й сріблястими очима стала раптом дорога мені надзвичайно. І я зрозумів, що відтепер мені потрібні її захоплення, відданість, її ніжність. Тепер я просто не мислив життя без неї.

Ці думки не йшли у мене з голови аж до самого вечора, коли ми почали готувати до відправки гінця. Довелося зачекати, поки остаточно смеркне, табір норманів нарешті затихне, а туман стане густішим за вівсяний кисіль. Навіть з вершечка вежі я не міг роздивитися, як Утред спустився у воду — пролунав тільки легкий сплеск.

Я мимоволі зіщулився, коли уявив, що зараз відчуває воїн у крижаній воді. Можливо, йому дійсно вдасться прокрастися повз табір норманів, але в глибині душі я був не проти, щоб його схопили. Тоді Утред буде вимушений збрехати, що Гіта Вейк моя полонянка, і з цієї миті наші імена будуть пов’язані нероздільно.

Вона й зараз була тут, поряд, на вежі, а навколо плив туман. Я хотів доторкнутися до неї.

— Гіто, — хрипко прошепотів я.

Вона наблизилася, у темряві я відчував її погляд.

— Я ніколи не забуду, як ви хотіли врятувати моє добре ім’я. І завжди молитимуся за вас, Хорсо з Фелінга.

Я простяг до неї руки.

— Хочу тебе…

Вона відступила.

— О, не призначайте ціни своїй великодушності!

— Гаразд, — процідив я крізь зуби. — Але й ви не забувайте про неї. І пам’ятайте, чим зобов’язані мені!

Зрозумів, що бовкнув не те, коли Гіта відскочила.

— Ми в такій небезпеці, — вже сухіше мовила вона, — що не маємо права на «пам’ятайте». І якщо все обійдеться… Що ж, шляхи Господні несповідимі. А поки що, Хорсо, вам таки слід піти навідати сина.

Наступного дня туман розсіявся і несподівано засяяло сонце. За такої погоди взимку завжди кращає настрій. Проте для нас радості не було. З Тауер Вейк ми дивилися на дамбу, що вела до вежі, й розуміли, що люди Ансельма готові до вирішального штурму. Вони тягли таран, величезне дерево, обстругане й оббите на кінці залізним «лобом», встановлене на колесах, над ним височіло дерев’яне накриття, щоб наші стріли не зашкодили тим, хто штовхатиме облогову споруду. Вони підкотили її, залізний «лоб» ударив у браму, здригнулась уся вежа.

У Тауер Вейк стояв жахливий галас. Іржали коні, бекали кози, кричали люди. Крізь цей гармидер я насилу зміг догукатися, щоб ворота завалили зсередини чимось важким. Лише коли люди взялися робити завал, я зійшов нагору. Удари тарана стрясали вежу. Наші воїни стріляли згори, але марно — накриття над тараном захищало нападників від стріл і я звелів не витрачати їх даремно. Наказав готувати олію, чортихнувся, дізнавшись, що вона ще не достатньо розігріта. Прокляття, про що, запитується, раніше думали ці бовдури? Значить, нехай ллють воду! І знову я лаявся, коли побачив, як дашок над тараном захищає людей Ансельма від окропу.

Дошки брами вже тріщали. Таран відкочувався і знову вдаряв.

— Ет, зараз би гака! — вигукнув Альрік, дивлячись вниз. Але миттю відскочив, коли поряд об кам’яний парапет чиркнула стріла.

— Гака? — перепитав староста Цедрік. Погляньте, он у воді біля підніжжя вежі напівзатоплений човен. Він має якір. Може згодитися за гак?

— Святі мощі! Ну, звісно!

Я бачив цього човна, точніше його ніс, що стримів із темної води. Від нього у воду тяглася мотузка. Я вже хотів віддати наказ, щоб мене обв’язали мотузкою і спустили, але стримався. Я був поганим плавцем, та й від думки про холодну воду охоплював страх. Ліпше полум’я битви, ніж холод підводної імли.

І я гукнув Альріку:

— Це твоя ідея. Давай-но, діставай якір.

Таран не вгавав. Гарячково поспішаючи, ми обв’язали мотузкою Альріка та почали спускати. Ось уже коли світлий день ні до чого. Нормани негайно помітили Альріка, й полетіли стріли. Проте він неушкодженим досяг поверхні води й відразу пірнув. А коли з’явився на поверхні, в його руці вже був якір. Він швидко зрізав його ножем із міцної мотузки.

Вороги не припиняли стрілянини, й вода довкруг молодого тана так і здіймалася хвилями. Він сховався за носом човна, в який відразу вп’ялося кілька оперених стріл.

— Прокляття! Ворушися, Альріку! Ти там у них як мішень на стрільбищі!

Ми тягли щосили й молилися світлим духам, щоб не дали ворогам поцілити в Альріка або щоб він ненароком не впустив якір.

Якоїсь миті серед людей, які вчепилися в мотузку, я помітив і леді Гіту. Вона тягла нарівні з усіма. Та ось білява голова хлопчини з’явилася над парапетом, і я вмить вирвав у нього якір. І поки решта, в тому числі й Гіта, витягали мокрого блідого Альріка на майданчик вежі, я вже прив’язував якір — міцний, із добротної норфолкської криці — до мотузки зі скручених ременів. Альрік, промоклий, але наполегливий, — ось, що значить справжній сакс! — уже був поряд, узявся мені допомагати.

А потім нам таки вдалося підчепити якорем таран. Тут стало зовсім не до жартів — наші кістки тріщали від натуги, коли ми, мало не падаючи на землю, налягали на ремені. Таран почав перекошуватися, а Цедрік, який стояв біля парапету й дивився вниз, закричав, що один із воїнів Ансельма намагається перерубати джгут, який утримував якір. Мотузка була завтовшки як рука. Ну ж бо ще! Наляж!

І ми зробили це! Ми перекинули таран. Люди Ансельма попадали у воду, кинулися назад. Засвітла вони були, як на долоні, й ми стріляли в них, влучали, тріумфували.

Того дня у всіх був піднесений настрій. Гіта особисто обнесла кожного чаркою елю. Цікаво, чи відпочивала колись ця дівчина? Бо якщо не сиділа над пораненими, то готувала їжу або молилася. Така вродлива, тендітна й водночас, така мужня. Воістину ця жінка гідна була стати дружиною такого воїна, як я. Але одне мене змушувало замислитися: що виразніше я давав їй зрозуміти, які в мене щодо неї плани, то більше вона мене сторонилася. Ну та нічого. Ми всі замкнуті в Тауер Вейк, і вона рано чи пізно зрозуміє, що від долі не втечеш.

Але наступного дня все змінилося так, що я й припустити не міг.

Зранку ми дізналися, що люди Ансельма готують нові облогові пристрої. Скільки ще штурмів ми витримаємо? Тим паче, багато хто вважав помилкою те, що послухали мене й зачинились у вежі. Серед фенів, казали вони, ми, принаймні, мали б свободу маневру.

Щоб не дати людям остаточно втратити віру в мої здібності полководця, я зібрав саксів і виголосив полум’яну промову про святість нашої боротьби. Кожен повинен пам’ятати, що ми не просто бунтівники — за нами правда, крім цього, ми заступилися за беззахисну жінку. І якщо удача відвернеться від нас, не слід страшитися смерті. Якщо й доведеться залишити земну юдоль, то ми прихопимо з собою немало клятих норманів і нас оспівають у піснях, як великого Херварда!

Потроху мені таки вдалося підняти бойовий дух. Був у мене цей дар. І я з насолодою побачив, як очі в людей спалахують ненавистю, як вони потрясають зброєю і напружують м’язи.

Крик Цедріка не відразу й привернув їхню увагу. Слід зазначити, що старий рів не слухав моєї промови, бо якраз чатував на вежі. А тут раптом спустився, кричить щось, хапає то одного, то другого за плечі, щось пояснює. Нарешті його помітили Гіта й Альрік, побігли кудись, а люди тим часом посміхалися, передаючи звістку один одному. І я зрозумів, у чому річ. Один із моїх людей пояснив збуджено:

— Військо! Ціле військо з’явилося з фенів, переполохавши людей Ансельма.

— Це сакси?

— Ні, не схоже.

— Невже Утред привів людей із Норіджа?

Ми всі кинулися до бійниць.

На березі озера дійсно панувало незвичайне пожвавлення. Видно було, що воїни Ансельма похапали зброю, але в бій ніби не рвалися. Ще б пак, їх оточила ціла рать закутих у броню вояків, піших і кінних, на списах у котрих розвівалися прапорці з якимось зображенням. Я знав про ці нормандські штуки з емблемами, але мені вони ні про що не говорили. Проте незабаром я зрозумів, хто привів людей. Упізнав вершника в світлому плащі, який виділився з натовпу, коли зупинив коня перед Ансельмом. Шериф Едгар. Я тихо вилаявся.

А навкруг уже радісно гукали:

— Це Армстронг! Наш герефа повернувся!

— Тепер він дасть усьому лад!

— Дивіться, й Утред із ним. Їде сюди, посміхається. Ха! Чи часто можна побачити Утреда усміхненим? Значить, усе гаразд.

Хтось із людей навіть замахав у вікно.

— Еой! Утреде, сюди!

Вояк уже під’їхав до вежі, гукав, що можемо виходити. Але я не хотів так просто дозволити цьому Армстронгові забрати в мене перемогу й коли люди кинулися вниз, випередив їх, загородив прохід.

— Ви всі наївні дурні! Невже забули, що наш шериф насамперед людина Генріха Боклерка? А ви бунтівники. Та невже вам буде веселіше, якщо в кайдани вас закує цей прегарний Едгар, а не Ансельм із Бері-Сент?

Вони зам’ялися, але тут наперед протиснувся Цедрік.

— Побійтеся Бога, пане Хорсо! З Едгаром мій син, а вже він би не заманював нас у пастку.

— Та обдурений він, як і всі ви! Цей Армстронг хитрий лис. Ви не знаєте його так, як я.

Але мене вже не бажали слухати, рвалися назовні, хтось почав розтягати завал під брамою. Я розгнівався. Як вони сміють не коритися мені? Навіть вихопив сокиру.

— Присягаюся всіма духами цих місць, що зарубаю будь-кого, хто спробує відчинити вежу, поки не з’ясуємо всього до кінця!

Чи налякала їх моя погроза, чи самі вирішили дізнатися, що на них чекає, але вони відступили. Цедрік навіть зійшов до бійниці, почав перемовлятися з сином. Я чув кожне їхнє слово, й щось осіло в моїй душі.

Хитрун Армстронг діяв напевне. Щойно дізнався про повстання, як поквапився до короля та підніс справу так, що Ансельм перетворився на винуватця заколоту, бо сам змусив людей вдатися до крайнощів своїми утисками. Шериф навів докази, й король дав йому повноваження, аби залагодити спір на законних підставах. Для цього Едгар викупив у Генріха опікунські права на неповнолітню Гіту Вейк.

Прокляття! Цей пес здатен кому завгодно заткнути пельку своїм золотом. І тепер він тут — із опікунськими правами на Гіту і її землі. Ансельм же віднині має вигляд мало не розбійника, який вчинив замах на чужу власність і пролив кров.

Нічого не скажеш, подальший наш опір був би дурістю. Люди раділи, що мерзотника-абата буде покарано, а їхня пані отримала могутнього покровителя в особі ерла Едгара.

А я? Виходить, мене вже не вважають гідним того, щоб захищати онуку Херварда? Та якби не я, ще не відомо, що з нею було б!

Але тут я побачив саму леді Гіту. Вперше за ці дні вона посміхалася. Не помічала ні мене, ні мого погляду, в її очах палало нетерпіння. Вона квапила своїх людей і сама рвалася геть із вежі… Скажу лишень, що я йшов за нею, коли леді Гіта прямувала туди, де насипом уже наближався її новий опікун.

Біля підніжжя вежі шериф стримав коня, зіскочив з нього — і просто до неї. У мене промайнула думка, що ось так просто й ухопить її в обійми.

Вона ж пильно-пильно дивилася на нього. Бісова дівка! Від мене постійно ухилялася, а з цим… Вони стояли близько-близько. Холодний сонячний вітер розвівав її волосся, а Едгар у шоломі поверх хауберта,[42] смаглявий, мов сарацин, тільки очі сині, як небо в зимовий день. І мене вони не помічали, хоча тінь моя падала на них.

— Ну ось ми й побачилися знову, Гіто, — сказав Едгар.

Знову?

Вона посміхалася. І як посміхалася! Просто сяяла.

— Ви врятували мене, врятували всіх нас!

Кров Водана! Вони говорили так, ніби були давно знайомі.

— Я багато думав про тебе, Гіто. Відтепер ти під моїм захистом і…

— Я така рада! — майже схлипнула вона.

Я не втерпів, зробив крок уперед.

—— Ти просто купив її, шерифе. Купив на своє кляте золото. А ми не жаліли себе, захищаючи онуку Херварда.

Нарешті він перевів погляд на мене. Спочатку ніби й не впізнав, але потім скривив рота в усмішці.

— О, хоробрий Хорсо. Ото б здивувався, якби тебе не було там, де буча.

Добре, що втрутилася Гіта. Інакше б я…

— Мілорде Едгаре, прошу бути милостивим до людей, які забарвили свою зброю кров’ю, захищаючи мене. Тан Хорса, тан Альрік…

— Звісно, я дякую вам, хоробрі мужі, що заступилися за мою підопічну. І відтепер ви можете розраховувати на мою підтримку і заступництво.

Та хай йому біс! Поводиться так, ніби він і не нашого вже племені, наче й не його обов’язок стояти горою за саксів. Хоча я давно знав, що Едгар Армстронг сакс, який онорманився. І дивувався, чому всі так його вихваляють — він же бо не зробив жодного випаду мечем, не сьорбнув вражої крові. Ні, що хочете думайте, але, як на мене, перемога, отримана хитрістю і підкупом, ніколи не вважатиметься гідною вихваляння.

Усі довкола тріумфували, лише я залишався похмурим. Одне тішило — кисла пика Ансельма. Так, клятому попові не уникнути тепер суду й значного штрафу. Я не зміг утриматися, щоб не сказати йому про це. Абат сидів на колоді, приготованій для колишнього тарану, мерзлякувато загортався в свою розкішну оксамитову хутряну пелерину.

— Не корч із себе героя, Хорсо, — сухо сказав він. — Ти ж не зробив нічого, щоб долучитися до них. І якби зять короля не заступився за вас, Бог свідок, ми б узяли вашу цитадель і ти б думав про каяття в гріхах, стоячи під шибеницею.

Зараз Ансельм був схожий на безсилу бабу, котра тільки й може, що лаятися. Але дещо в його словах мене спантеличило. Що цей піп белькоче про заступництво королівського зятя? Адже наскільки я знаю, зятем короля був якийсь граф Анжу, чоловік імператриці Матильди. І яке йому діло до нас?

Відповідь Ансельма мене здивувала. Виявляється, в Генріха Боклерка є ще одна донька, щоправда, незаконнонароджена, але все-таки його плоть і кров. Звуть її Бертрадою Нормандською, і наш шериф Едгар заручений із нею ще минулої зими.

— І він користується своїм становищем, — шипів Ансельм, косуючи на Едгара, який стояв неподалік. — Родич короля — ха! Високо злетів сакс, проте тому, хто так піднявся, болячіше падати. І я ще подивлюся, чим для нього обернеться бажання взяти під опіку дівчину Гіту Вейк, коли його дружиною стане така непроста леді, як Бертрада.

Я нічого не знав про нормандку Бертраду. Та й начхати мені було на неї, хай вона хоч тричі була б королівським байстрям. Головне, мені більше не загрожувало те, про що я підозрював, дивлячись на Едгара й Гіту. Нічого між ними не буде. А отже… І я твердо вирішив не зволікати й за першої ж нагоди попросити руки леді Гіти в її опікуна. І хай тільки спробує мені відмовити — я ж відстояв життя і свободу його підопічної!

Мабуть, я навіть ладен постати разом із нею перед вівтарем. Хіба вона того не варта?

Було вирішено, що частина людей шерифа вирушить супроводити Ансельма в Норідж для судового розгляду, частина візьметься давати лад Тауер Вейк, а решта подасться в Незербі. Що ж стосується Гіти, то й мови не було про її повернення в Святу Хільду. Жіночий монастир не місце для бунтівниці. Це мене потішило — я вже сушив голову, як би швидше вирішити питання з одруженням, поки Едгар не забрав дівчину.

А поки шериф прийняв пропозицію Альріка перепочити в його бурзі Ньюторпі й заразом відзначити благополучне завершення подій. Альрік рвався до своєї дружини Елдри, тому й помчав уперед під приводом того, що йому необхідно віддати розпорядження для прийому гостей.

Я весь час тримався поблизу Гіти. І дивина — тепер вона була зі мною набагато привітніша, ніж досі, посмішка грала на її обличчі, й у мене промайнула думка — а чи не спробувати мені просто зараз звернутися до шерифа за дозволом на шлюб із нею.

І проте щось мене зупиняло. Більш за все те, що я не був упевнений, чи отримаю згоду самої нареченої. Навіть у Тауер Вейк моя впевненість була набагато міцнішою. Та ще й мені дуже не подобалося, як Едгар Армстронг дивиться на Гіту. Не слід було б опікунові так задивлятися на підопічну. В цьому погляді палало неприховане бажання. Невже ти забув, з ким заручений, красеню Едгаре?

Я дочекався нагоди й сказав Гіті, що допомогти їй Едгар зміг лише тому, що заручений із донькою короля. Вона не здивувалася, але помітно посмутнішала. Проте швидко себе опанувала, сказала, що знала про заручини шерифа ще з Різдва.

Її відповідь змусила мене замислитися. Звідки б це дівчині, яка була далеко від мирського життя, в закритій для всіх обителі, знати те, про що не відали ми, саксонські тани, відзначаючи свято йоля в маєтку герефи Едгара?

Не полишала мене й невиразна тривога — де я міг бачити Гіту раніше? І раптом у мене виникло якесь видіння… Білява дівчина спускається сходами в бурзі Незербі. Мої спогади тієї хмільної ночі. Спочатку я не повірив собі, але спомин ставав дедалі виразнішим. Невже Гіта побувала в шерифа під час йоля? І всі ті чутки, що в Едгара під час святкувань гостювала якась леді, з котрою він провів ніч? Я заборонив собі про це думати.

Гіта підійшла до мене, поцікавилася, чи заберу я Олдріха з вежі зараз, а чи пришлю по нього пізніше. Але зараз мене хвилювали зовсім інші думки. Життю хлопчика ніщо не загрожувало, він видужував, то чого мені було про нього зараз думати? Пришлю, коли зможе сісти на коня.

Вислухавши мене, Гіта ствердно кивнула. Сказала, що так дійсно буде краще й Олдріха тут гарно доглядатимуть. Я ж замість відповіді несподівано запитав, чи не міг бачити її раніше в бурзі Незербі?

Вона так зблідла, що я зрозумів — не помиляюся. А її невиразна відповідь, мовляв, їй невідомо, про що я, не примусила мене засумніватися в правильності здогаду. Повія! Онука великого Херварда — лише продажна дівка, яка заплатила герефі тілом, аби той узявся її захищати.

Але я нічого їй не сказав. Більше того, я поїхав із ними в Ньюторп. Дивився на Едгара з Гітою, які очолили кавалькаду, гмикав, спостерігаючи, як вони намагаються триматися так, ніби між ними не було тієї ганебної близькості. Він протекційний і послужливий, вона — привітна, жвава, вдячна. Але для себе я вирішив одне: не відмовлятися від неї. Мені потрібна онука Херварда, щоб народжувала мені синів, щоб мій рід поєднався з великим повстанцем, і я не поступлюся нею цьому щасливчикові Едгару. Досить із нього й доньки короля.

Проте похмурий настрій не полишав мене весь той час, поки ми їхали до Ньюторпа. Дорога тут була цілком пристойна — твердий насип із рівчаками водовідведень для фенів. Альрік взагалі мав славу дбайливого господаря. Як і його Елдра. Я побачив їх обох на ґанку маєтку. Повітря наповнене було різноманітними пахощами, що збуджували апетит, і в мене після тієї жалюгідної баланди, яку ми їли в Тауер Вейк, навіть слина потекла. Скрізь у маєтку відчувалися порядок і турбота. Подвір’я розчищено від болота й посипано піском, стовпчики ґанку зовсім нові, з мудрим різьбленням, а в домі гуло у печах полум’я, глинобитна підлога була виметена, а вкладені на підставки стільниці застелені багряним сукном. Елдра привітно зустріла всіх, посміхалася нам. Слуги виставляли страви: кров’яні ковбаси, оленину, декілька видів сиру, паштети, короваї хліба, всілякі соління і, звісно, ель, темний пінявий ель.

Я зайняв своє місце за столом і звелів чашникові налити повний кубок. Пив і дивився на Едгара. Той був веселий, привітний, та все одно озирався на віддалений кінець зали, де за вишитою завісою сховалися Гіта з господинею. Елдра невдовзі повернулася — як добра пані, не могла залишити гостей надовго. Її справа — стежити, щоб у гостей було всього вдосталь, але вона все терлася біля Альріка, а цей бичок дивився на неї закоханими очима і так і намагався обійняти й всадовити поруч. Елдра сміялася і ухилялась, але нас не обдуриш — напевне, ще до нашого прибуття вони не втратили нагоди втамувати голод одного за одним.

Веснянкуватому Альрікові пощастило з дружиною. Невисока, та доладна, з темно-русявими косами, що звисали з-під білосніжної головної пов’язки заміжньої жінки, вона була напрочуд приваблива. Хотів би, щоб і в мене у Фелінгу була така сама весела, хазяйновита дружина. Справжня дружина, яка мала б право носити ключі господині біля пояса, якими поки що володіла моя мати.

Коли з’явилася Гіта, я більше не думав про Елдру. Дружина Альріка дала їй переодягтися в одну зі своїх суконь, із сукна барви піску. Досі я бачив Гіту тільки в широкому темному вбранні на зразок чернечого. А зараз вона була такою світлою, легкою. Комір її плаття прикрашало коричневе вишивання, а біляве розплетене волосся стікало по спині, мов блискуче срібло, гарно стягнуте на чолі тасьмою з орнаментом. Дух перехоплювало, настільки вона здалася мені вродливою. Я бачив, як вона про щось перемовилася з Елдрою, як вони розсміялися. І тоді я гукнув її, зробив жест, пропонуючи зайняти місце поряд зі мною, вона знизала плечима, посміхнулася, але пішла за Елдрою і сіла між нею і старим Торкілем. Послужливо підклала старому каші в миску. А якраз напроти неї сидів Едгар. Цей вовк не зводив з неї очей, був серйозний, тільки судомно ковтнув, коли вона боязко йому посміхнулася.

І я розлютився. Напевне, тому й пив стільки. Помічав, що гості в Ньюторп усе прибувають. Приїхав товстий Бранд, почав щось пояснювати Едгарові, говорити про самоуправство Ансельма, який у кожен саксонський маєток послав людей і стежив, щоб ніхто не смів долучитися до повсталих. Не смів — ха! Ця свиня чудово знала, що в них була можливість перерізати горлянки воїнам Ансельма, але ні, вони не бажали кровопролиття, послали виборних до абата, прагнучи залагодити справу миром. Ніби це було ще можливо. Боягузливі пси!

Я знову пив. Почало шуміти в голові, але від цього ніби полегшало. Та мені весело не ставало. До мене підсів Утред, розповідав, як йому вдалося тоді прокрастися крізь табір Ансельма, як він поспішав, пробираючись дорогою з фенів, біг так, що майже не мерз у мокрому одязі. А потім несподівано зустрів Едгара з його людьми, і йому дали теплий одяг, гаряче питво, коня, а потім він повів усіх прямою дорогою до Тауер Вейк. Я слухав Утреда, пив із ним, цокаючись так, що ель виливався з чаш, стікав по пальцях. Чи це було вино… темне, солодке. У мене паморочилося в голові, шуміло у вухах. Я гриз оленячий окіст, давився ним. Якоїсь миті розрізнив обличчя панотця Мартіна біля себе. Вхопив священика за бороду, силкувався сказати, що коли б він не втік… Тоді б Гіта Вейк була вже моєю, і я б не сидів із нею зараз за столом, а на правах чоловіка і пана м’яв її ніжну плоть, відчував би ротом смак її шкіри… Пізнав би пал її лона.

Я не знаю, про що я подумав, а що сказав уголос священикові. Чи то він відштовхнув мене, чи я сам упав обличчям на стіл… у м’який соус, яким був залитий окіст, що стояв переді мною.

…Якоїсь миті я опам’ятався. Ще погано розуміючи, підвів голову, відчистив обличчя від печені, в якій лежав. Хтось прудко прибрав від мене таріль, хтось намагався допомогти підвестися, підтримував під лікоть. Я відштовхнув послужливу руку, озирнувся. У залі вже була напівтемрява, полум’я догоріло, лише подекуди по обвуглених полінах іще пробігали язички. І в цьому тьмяному світлі я розрізнив стомлених челядинців Альріка, які прибирали рештки трапези й витирали стіл жмутами соломи. Самих хазяїв у залі не було, але багато гостей, як і я, позасинали тут-таки. Хто задрімав, простягнутий на лаві, кого слуги вкладали на соломі вздовж рубаних стін. Між ними лежали і величезні миролюбні вовкодави Альріка. Я помітив Утреда, який спав, обійнявши таке ось кошлате чудовисько. Побачив і отця Мартіна, впізнав його темну рясу з хрестом на грудях у відблисках вогню. Священик спав серед інших на соломі, зручно влаштувавши голову на товстому череві Бранда, йому навіть не заважало громове хропіння тана. Я пригадав, про що говорив панотцю Мартіну. Якби він не пішов із Тауер Вейк, то Гіта була б моєю… Гіта. Де вона?

У голові моїй гуло. Я потрусив нею, борючись із болісним похміллям. Помітив прислужника, який зливав рештки елю з кубків у одну чашу, і коли той хотів випити, встиг вихопити її. Але щойно почав пити, побачив Гіту. Побачив їх.

Дивно, що я не помітив їх одразу. Вони сиділи на колишніх місцях, недалеко від вогню, і я бачив їхні постаті, трохи схилені одне до одного через стіл. Вони розмовляли і, здавалося, не помічали ні мене, ні слуг, взагалі нікого. Я не міг розібрати, про що вони говорили, бо через гудіння в голові погано вловлював їхні голоси. Але Гіта простягла руку через стіл, і Едгар спіймав її, пристрасно поцілував. Він не відпускав дівчину, дивився на неї. Вона на нього. Я бачив її ніжний профіль на тлі вогню, бачив цю блискучу хвилю волосся, що стікала по спині, по плечах. Я дивився на неї, не міг надивитися. І, розуміючи, що втрачаю її, хотів завити.

Але в горлі моєму ніби спух клубок, я лише хрипів, а постать Гіти ніби танула, розпливаючись у каламутній, блискучій імлі. Сльози. Я був п’яний. Я був нещасний. І сльози заливали мої очі, обличчя. Я ледве зміг розрізнити, як вона підвелася… Вони підвелися, як він обійшов стіл, і їхні тіні злилися в одну… Обійнялися. Навіть це перетворювало їх на єдину істоту.

Я сидів, як бовдур, бачив, як мій ненависний ворог, цей Едгар, щасливчик Едгар, виводить Гіту, як вони зійшли сходами й зникли в якомусь покої. Тихо стукнули двері.

Я здригнувся, але залишився на місці. Як довго? Я не знав.

Хтось знов узяв мене під лікоть.

— Шляхетний Хорсо, давайте я вам допоможу. Будьте ласкаві, встаньте, я вас відведу, соломки підтрушу.

Отже, я спатиму серед собак і п’яних. Я — герой облоги Тауер Вейк, який не жалів навіть власного сина. А вона… А він… Чому все дістається йому?

І я заревів.

Наляканий слуга так і відскочив.

Я встав, навалюючись на стіл, почав перелазити через нього.

— Усі дияволи пекла!

Я шукав свою сокиру. Де вона? Її не було поряд. Та нічого — на стінах серед мисливських трофеїв тут і там висіли схрещені списи, бойові палиці. А там, біля вогнища, мерехтіло лезо старовинної двосічної сокири. Я кинувся до неї, наступаючи на тих, що спали під стіною, спотикаючись. Схоже, я натрапив і на шляхетного Бранда сина Орма. Він рохнув, почав підводитися.

— Білий дракон! Білий дракон! — волав спросоння, відштовхуючи мене.

Я таки зірвав зі стіни сокиру. Відіпхнув Бранда, який чіплявся за мої коліна, мигцем помітив перелякане обличчя панотця Мартіна. Хтось із челяді намагався втримати мене, вирвати зброю.

Я ревів і так розмахував сокирою, що вони поквапливо відскочили. Загавкав якийсь пес. Я ж ні на що не звертав уваги, спотикаючись і розштовхуючи тих, що намагалися мене втримати, кинувся туди, де на верхню галерею вели сходи. Падав на них, чіплявся за поруччя.

Угорі я вихором промчав галереєю до тих самих дверей, штовхнув їх, наліг усім тілом. Двері були замкнуті зсередини.

— Едгаре! Відчиняй, нормандський собако! Відчиняй, бо виб’ю двері й розмажу сокирою твою кляту стрижену голову.

Я з розмаху всадив лезо сокири в дерев’яну поверхню і відчув, як затремтів держак у моїх руках, а удар озвався до пліч.

— Відчиняй, підлий спокуснику саксонських наречених!

На мене ззаду навалилися, закричали. Я розметав їх, як вепр розкидає собак на полюванні. Знову й знову встромляв сокиру в дошки дверей. Краєм ока побачив Альріка, який з’явився на галереї, на ходу накидаючи туніку. Знизу сходами біг дебелий Бранд. Але мені було не до них. Я вдарив знову. Лезо вп’ялося в дерево дверей, полетіли тріски. Я не встиг вирвати сокиру, коли Альрік ззаду накинувся на мене. І Утред звідкись з’явився, повис на плечах.

І цієї миті двері відчинилися. Я побачив роздягненого до пояса Едгара з мечем у руках.

— Якого диявола, Хорсо!

— Якого диявола? Та пустіть мене! Я мушу розтрощити голову цьому паскуднику, який спокусив дівчину, що належала мені.

Мене не відпустили, але запала тиша. Я чув клекіт у власних грудях. Дивився на Едгара і якби мій погляд мав смертоносну силу, від нього не лишилося б і тіні. Як я його ненавидів! Ненавидів ці вузькі сині очі, це пасмо волосся на лобі, це гордовите підборіддя. Я бачив м’язи його грудей, рук і відчував майже вовче бажання вчепитися в них зубами, загризти його.

— Прокляття! Відпустіть мене. Дайте нам схрестити зброю, мені й цьому норманському лизоблюду!

Я таки вирвався. Едгар міцно стис меча, але з місця не зрушив. І я не напав на нього. Бо якраз тоді побачив Гіту. Вона сиділа на ложі за його спиною, перелякана, з розпатланим волоссям, притискаючи до грудей хутряну ковдру.

— Бачите? — я вказав усім на неї. — Ця дівчина обіцялася мені. Вона сама сказала, що якби в Тауер Вейк був священик, то він би обвінчав нас. А цей пес викупив права на неї та збезчестив. І я його вб’ю.

Я перехопив зручніше держално сокири. Навіть зубами зарипів від злості.

— Леді Гіта дала тобі слово? — тихо, але з люттю запитав Едгар.

— Ні! — раптом скрикнула Гіта. — Це була лише мить, аби позбутися Ансельма. Ні, ні, ні!

І вона заплакала, накрившись ковдрою.

Едгар вийшов і зачинив за собою двері.

— Ти хочеш битися за неї, Хорсо? Будь ласка. Але тільки тоді, коли ти не будеш п’яний. І коли поясниш, на якій підставі заявляєш права на Гіту Вейк.

На нас дивились і мовчали. Я розсердився.

—— Ну, ти, звичайно, вважаєш, що маєш на неї право. Ха! Опікун, який швиденько затяг свою підопічну на ложе розпусти. Мало тобі, що заручений з Бертрадою Нормандською, ти зажадав іще й плоть потішити з онукою самого Херварда. Ти її знеславив, собако! Нідерінг!

Незважаючи на пізню годину, навколо нас уже зібралося чимало люду. Хто питав, що трапилося, хто вже допетрав самотужки. Але щойно я вимовив це старе саксонське прокляття, всі враз затихли.

Я бачив, як заходили жовна на щоках Едгара. Але він стримався.

— Ніколи, навіть на сповіді, я не зізнаюся, що втримало зараз мою руку, Хорсо. Це справа давня. Це зв’язок між нами, який я кляну, але змушений терпіти. А щодо твоїх прав на Гіту… Тільки її слово вирішить, кого з нас вона вибере. І як ти… Як усі ви зрозуміли, вона вже зробила свій вибір. Я не неволив її. За власним бажанням і з доброї волі вона надала перевагу мені, а не тобі, Хорсо з Фелінга.

— Я б не знеславлював її, — прохрипів я, принижений його словами про вибір самої Гіти. — Я б зробив її своєю господинею.

— Так, у домі, де вже є три господині. Датські дружини — чи не так? Чи хотіла леді Гіта жити серед них?

— Датська дружина — це наш давній шанований звичай у Денло. Ніхто не має права дорікати чоловікові, який бере в дім жінку за старим законом батьків. А з леді Гітою я був готовий навіть повінчатися. Проте тепер… Тепер мені не потрібна збезчещена тобою дівка.

Я навіть плюнув у бік зачинених дверей. Зараз я ненавидів цього розпусника. Ненавидів за перевагу, надану Едгару, а не мені. І я вже постараюся, щоб про її ганьбу дізнався весь Норфолк.

З люттю ввігнав сокиру за якийсь дюйм від голови шерифа, повернувся та пішов геть, розштовхуючи цікавих. Унизу я звелів принести елю й підняв чашу за погану славу останньої з роду великого Херварда.

Стоячи біля поруччя галереї Едгар спостерігав за тим, як я п’ю.

— Ти згадав старий закон, Хорсо. Що ж, хай я і заручений із нормандкою, але відтепер за старим датським законом леді Гіта стане моєю дружиною. І хай ніхто не сміє дорікнути мені, що я зневажив ту, яку обрав за велінням серця. Всі чули, що я сказав!

Він повернувся й увійшов до покою. До неї. Гепнув дверима.

Люди довкола перемовлялися. Поступово почали розходитися. Старий закон про датську дружину — вони це відразу сприйняли. Інколи в Денло датські дружини мали більше влади й шани, ніж вінчані дружини. І я вчинив дурницю, бо сам підказав Едгару цей вихід. Але таки було щось, і воно обіцяло мені розраду. Там, за морем, жила інша. Донька короля. І Едгар був пов’язаний із нею нерозривно.

— Дияволове сім’я! — буркнув я, посміхаючись. — Подивимося, що на все це скаже Бертрада Нормандська.