Ставка більша за життя. Частина 2

ПЕРЕДОСТАННІЙ СЕАНС

нгрід підняла чарку, поглянула на Ганса Клосса й усміхнулася. Це була непокірна усмішка розпещеної дівчини, упевненої в тому, що, заграючи з своїм залицяльником, вона нічим не ризикує. Він її не покине.

— Ви гніваєтесь? — запитала Інгрід.

Клосс подумав, що ця дівчина дуже гарна і це йому заважає. Коли б хоч очі в неї не були такі чисті!

— На вас не можна гніватись, — промовив він. — Потанцюємо?

— Ні. Адже ви, здається, мріяли, щоб ми залишилися на самоті.

Усе-то так, але вона теж обіцяла, що проведе цей вечір лише з ним, та чомусь запросила до “Золотого змія” Шульца й Берту, котра без угаву говорила і, здавалося, ревнувала Клосса до Інгрід, бо не зводила з них очей навіть тоді, коли вони танцювали. Клосс увесь час відчував на собі уважний Бертин погляд. Невже вона теж причетна до цього діла? Треба було брати до уваги все: від учора, тобто від тої миті, коли він дістав це завдання, найгірше з усіх, а може, навіть одне з найбридкіших. Він знав, що починає важку гру.

— Про що ви думаєте? — спитала Інгрід. — Чому ви мовчите?

— Я думаю про вас, — відповів Клосс.

Дівчина на естраді співала сентиментальне танго. Світло було пригашене; здавалося, що натовп посеред зали то завмирає, то погойдується в такт музиці, щоб за мить застигнути знову.

— Мені подобається “Золотий змій”, — призналася Інгрід. — Це найкращий ресторан у Берліні.

Клоссові спало на думку, що в цьому найсимпатичнішому ресторані можна зустріти всю еліту гестапо й вермахту. Старші офіцери, які приїздять на кілька днів у відпустку, знаходять тут, на вузеньких вуличках Шарлоттенбурга, вино й дівчат. їм подобаються сентиментальні танго і пригашене світло зал. Клосс подумав також, що ненавидить їх, і через силу примусив себе усміхнутися. Він глянув на Інгрід, певніше, на її чарку: вона досі була майже повна. Ще вагався, але вже знав: іншого виходу немає.

— Про що ви думаєте, Гансе? — повторила вона і потім, не чекаючи відповіді й дивлячись на нього своїми великими очима, промовила стиха: — Я була тут востаннє напровесні, з Гейні. Тоді ще не танцювали — був траур після Сталінграда. Ми сиділи, здається, за цим самим столиком, і Гейні, достоту так, як оце ви зараз, — вона глянула на Клосса лагідніше, — сердився на мене за те, що я взяла з собою Берту.

— А хто такий Гейні?

Очі Інгрід погасли.

— Другого дня я повернулася до Стокгольма, — сказала вона, — і вже більше не бачила Гейні. Він загинув у липні, три місяці тому.

Музика стихла. Берта і капітан Отто Шульц, якого називали найелегантнішим офіцером абверу, повернулися до столика. Берта схилилася на плече Інгрід.

— Знала б ти, як оцей Отто танцює, — защебетала вона. — Він чудовий… Ти ще й досі не випила своєї чарки? Що ж ви робили?

Клосс не слухав Бертиного щебетання. Він думав про чарку Інгрід і про те, що даремно вагався. Нагоду втрачено.

— Забудь уже про нього, — знову долинув до Клосса голос Берти. — Ти молода і вродлива, весь світ біля твоїх ніг. Ти не помітила, як на тебе задивляються чоловіки… Я чула навіть розмови за столиками. “Та гарненька дівчина, — казав один поважний полковник, — шведська співачка Інгрід Кельд”. — Він сидить он там, за третім столиком…

— Такі розмови мене не тішать, — відповіла Інгрід.

Шульц уже вдруге розповідав якийсь анекдот, потім Інгрід підвелася і сама запросила Клосса до танцю.

— Ви з сентиментальних і несміливих, — сказала дівчина, а коли він міцніше пригорнув її до себе, додала: — Але й зухвалий теж. Ми знайомі з вами від учора.

— У мене надто мало часу, — прошепотів Клосс і цього разу сказав правду.

— І ви гадаєте, що вам удасться цей час використати? — розсміялася дівчина, а він знову подумав, що Інгрід Кельд, словесний портрет якої, детальний і водночас сухувато діловий, він отримав учора з Центру, в натурі дедалі більше подобається йому. Обличчя її було досить близько, він міг би заглянути Інгрід у вічі, але відвів погляд. Ця дівчина, яку він обіймає у танці, має бути убита ним. І на це було зовсім небагато часу, щонайбільше двадцять годин.

— Я справді від’їжджаю завтра вночі, — мовила Інгрід, — або, точніше, післязавтра вдосвіта. Може, ми зустрінемося в Стокгольмі?

— Хіба що після перемоги.

— Ви вірите в перемогу?

— Я німецький офіцер.

— А я, — засміялася дівчина, — шведська громадянка і маю право не вірити. Та ви, здається, знову розгнівались?

Якби він не знав про її злочини, то подумав би, що Центр помилився. Адже трапляються помилки. Та цього разу сумніву не було. Ця дівчина цілком заслужила смерті і мусить умерти — і в усьому Берліні не було нікого, крім Клосса, хто міг би виконати вирок. Наказ він дістав учора вранці, коли вже все було відомо. Завдання передав старий Арнольд, єдиний берлінський зв’язковий Клосса і єдиний його помічник. Чоловік цілком надійний, розсудливий і з великим досвідом, але вже літній і хворий. Йому треба було б відпочивати, проте ніхто так добре не знав Берліна, як він, і ніхто не міг його замінити.

Інформації з Центру були скупі, але конкретні. Арнольд доповнив їх розповіддю одного залізничника, колишнього члена КПН. Отже, Інгрід Кельд, шведська співачка, вже півтора року працювала на польську розвідку. Завербував її якийсь емісар Центру, що часто курсував з Берліна в Стокгольм і познайомився з красунею-шведкою в Парижі. Інгрід робила чимало. Вона передавала важливі інформації з Берліна в Стокгольм. Варшавські зв’язкові зустрічалися з нею завжди тоді, коли вона виступала в Німеччині, а виступала Інгрід доволі часто і мала друзів навіть поміж високих службовців з Міністерства безпеки Третього рейху. Перевіряли її теж неодноразово, довіряли їй беззастережно. Проте виявилося, що перевіряли її не гак часто, як годилося б. Коли Інгрід Кельд зрадила… Клосс обіймав її за плечі. Вона усміхалася, але на Клосса не дивилася — погляд її блукав десь по залі. Він подумав, що коли б дівчина знала про нього хоч що-небудь… Яке щастя, що Центр не наказав раніше зв’язатися з Інгрід Кельд! Ні йому, ні Арнольдові…

— Тут стільки молодих чоловіків, — порушила мовчанку шведка. — Скільки ж з них…

— Війна, — відповів Клосс. Він повинен був міцно триматися, щоб не піддатись чарам цієї дівчини. Ще раз пригадав скупе повідомлення Центру, підтверджене й тим залізничником.

Було це ось як. Три дні тому варшавський зв’язковий приїхав увечері на Остбангоф — Східний вокзал Берліна. На пероні його мала чекати Інгрід Кельд. Як завжди, домовилися про умовний знак: зв’язковий повинен був тримати в правій руці “Берлінер Цайтунг” і, вийшовши з вагона, маленькою запальничкою запалити цигарку. Інгрід теж повинна була мати газету “Берлінер Цайтунг” і три червоні гвоздики,

Клосс прекрасно уявляв собі цю сцену. Він бачив її зараз, коли дивився в обличчя Інгрід.

Зв’язковий вийшов з вагона одним з останніх пасажирів. Він уважно розгледівся, — адже був досвідченим розвідником, — та нічого підозрілого не помітив. Точніше, помітив занадто пізно… Побачив Інгрід Кельд з червоними гвоздиками в руці. Вона усміхалася до нього, може, саме так, як зараз до Клосса. Зв’язковий рушив їй назустріч. І аж тоді завважив її легкий, майже невловимий жест — можливо, помах руки або кивок. За кілька кроків, позаду дівчини, стояв чоловік у шкірянці. Ще за мить зв’язковий побачив і другого чоловіка, теж у шкірянці, який стояв ближче до входу в вокзал. А на східцях — іще трьох. Він одразу ж здогадався і вже знав: це пастка.

Інгрід ще усміхалася, коли зв’язковий скочив на колію. Тої самої миті пробасив репродуктор: “Швидкий поїзд Берлін—Прага…” Зв’язковий шмигнув перед самісіньким паровозом і вже мав шанс урятуватися або, можливо, думав, що матиме його, якщо сусідній перон не оточений.

Проте німці майстерно підготували операцію. Двоє в чорних пальтах і сірих капелюхах уже чекали на нього. Зв’язковий побачив порожню платформу і гестапівців із зброєю в руках. І тоді він вихопив пістолет. Клосс достеменно знав, про що думав зв’язковий, вперше натискаючи на курок: він думав про те, скільки набоїв у магазині пістолета і що один із них йому треба лишити для себе, якщо ті стрілятимуть не дуже влучно. Іншого виходу не було. Двоє гестапівців вискочили на перон, третій набігав з автоматом. Зв’язковий вистрілив п’ять разів, пожував і проковтнув записку, сховану в ремінці годинника. Відтак приклав пістолет до скроні, але тої ж миті його прошила автоматна черга. Прицільна.

Залізничник ще розповідав, ніби Інгрід і якийсь, напевно, відповідальний за операцію, гестапівець підійшли до вбитого. Гестапівець кричав на своїх підлеглих, ті витрушували кишені зв’язкового, а вродлива дівчина кинула на мертве тіло три гвоздики. Цей жест видався Клоссові особливо огидним.

Отже, не було ніякого сумніву: Інгрід Кельд зрадила. Чого? Примусили? Клосс не дуже в це вірив. Адже вона могла і не приїздити до Німеччини, була шведською громадянкою, і ніщо їй не загрожувало в рідній країні. Найпевніше, що вона добровільно працювала на гестапо. І робила це вже принаймні кілька місяців, бо з’ясовано, що зв’язкову, з якою Інгрід зустрічалася під час свого попереднього перебування в Берліні, заарештовано відразу ж після повернення вродливої шведки до Стокгольма. Тоді не були встановлені причини провалу, гадали, що він випадковий… Тепер же все стало ясно…

Двадцять годин… Якщо Клосс не встигне за цей час виконати вирок, то загине принаймні ще одна людина. В прийнятій Арнольдом радіограмі Центру повідомлялося, що зв’язкова, котра їде з Парижа до Варшави, має зустрітися з Інгрід Кельд на Берлінському вокзалі завтра або післязавтра, бо поїзд приходить о другій ночі. О пів на п’яту співачка повинна була виїхати до Стокгольма, отже, за дві години до від’їзду вона збиралася видати в руки гестапо ще одну людину. Попередити зв’язкову Центр уже не міг — не було контакту. Життя її залежало тільки від Клосса; якщо він не ліквідує Інгрід… Клосс навіть не припускав, що таке може статися.

— Ви весь час мовчали, Гансе, — мовила Інгрід, коли вони поверталися до столика.

— Я танцював з вами, — відповів Клосс.

Чарка Інгрід Кельд досі була повною і стояла на тому самому місці. Клосс сунув до кишені руку й намацав манюсіньку коробочку, яку дав йому Арнольд. У коробочці була отрута, що діяла через три—чотири години. Чи гестапо детально розслідуватиме вбивство? Напевно, так. На це треба зважити, хоч, правда, виявити цю отруту в організмі досить важко, навіть під час розтину трупа. До того ж у панни Кельд безліч знайомих, особливо в театрах, то, може, саме там шукатимуть убивцю, якщо здогадаються, що це вбивство.

Нагода висипати отруту трапилася несподівано швидко. Якийсь високий лейтенант, стукнувши підборами, запросив Інгрід до танцю, а Шульц квапливо, ніби боячись, що Клосс його випередить, теж повів Берту до зали. Клосс нарешті лишився за столиком сам. Ніхто, у цьому він був певний, за ним не стежив. Він висипав у чарку дрібку білого порошку — колір коньяку не змінився. Клосс запалив цигарку й примружився: завдання, власне, було виконане. Чи ця отрута діє безболісно? Чи швидко? йому хотілося б знати, що Інгрід Кельд не вмиратиме надто довго… Оркестр знову заграв сентиментальне танго. Дівчина на естраді співала низьким захриплим голосом.

— Ти спиш чи думаєш про Інгрід? — почув він голос Шульца. Капітан повернувся до столика сам. Він сказав, що дівчата залишили їх на кілька хвилин і що це слушна нагода випити чогось міцнішого. Подавши знак кельнерові, Шульц ушнипився в Клосса своїми маленькими рухливими очима.

— Встигнеш? — запитав він.

Клоссові на мить здалося, що Шульц знає все. Він дивився на нього, нічого не розуміючи.

Шульц засміявся.

— У тебе обмаль часу, — пояснив він. — Ти почав лише вчора залицятися, а щоб Інгрід була твоєю, треба доброї артпідготовки. Відколи загинув Гейні, це нікому не вдавалося.

— А хто такий Гейні? — повторив Клосс запитання, на яке йому не відповіла Інгрід.

— Ти й справді нічого не знаєш? — Шульц знав усе. — Гейні, Гейні Кетль, — вів далі він, — велике кохання нашої співачки. Чудовий хлопчина, до війни вчився в консерваторії. Він загинув кілька місяців тому в Польщі. Я завжди казав, що Варшава — страшенно небезпечне місто.

— Он як…

— Кетль був ад’ютантом генерала фон Больдта. Старий, здається, любив його. Ти бачив цього шмаркача, який запросив Інгрід танцювати? Це якийсь Штольп, новий ад’ютант Больдта і приятель Гейні. Вони разом воювали в Польщі.

Музика замовкла, і відразу ж стало гамірно. За сусіднім столиком два офіцери в чорних мундирах заспівали хрипкими голосами.

— Інгрід досі вірна йому, своєму Гейні, — шепотів Шульц. Ти прославишся на весь Берлін, якщо тобі вдасться домогтися її прихильності. Вона мешкає в його колишній квартирі на Альбертштрассе. Й колекціонує пов’язані з його пам’яттю речі… — розреготався він. — Шанси в тебе невеликі, Гансе… Але постарайся; я можу сказати тобі таємницю, — знову зашепотів він, — що твоє перебування в Берліні наближається до кінця. Звідки я про це знаю? Ну, скажімо, я бачив проект наказу на письмовому столі старого. Він вважає, що на фронті ти принесеш більше користі, аніж тут. Та ти й сам казав, що не любиш Берліна. Дивак, та й годі.

Клосс мовчав. У Берліні він уже два місяці. Його призначили в групу “Схід”, Третє відділення, яке займалося передусім особовими справами офіцерів абверу, що воювали в Польщі та на Східному фронті. Клосс міг розцінювати це призначення як вияв довіри, проте можливість діставати цінну інформацію була тут значно менша, ніж він сподівався. Через Арнольда він передав Центрові повний список офіцерів абверу та їхні характеристики — матеріал напевне цінний. Йому пощастило також добути деякі, Щоправда неповні, дані про німецьку розвідувальну мережу в північній Польщі. Але більшого, на жаль, зробити не вдалося.

У Центрі абверу існував надзвичайно точний розподіл обов’язків. Адмірал будував свій апарат на засаді втаємниченості й багатоступеневого контролю. Кожна необережність, кожне зайве слово відразу ж викликали підозру. А крім того, заплутані інтриги, шантаж, конфлікти між людьми Шелленберга й Кальтенбруннера найбільше цікавили підвладних Канаріса. Клосс неодноразово інформував свій Центр про внутрішні чвари і гризню в німецькій контррозвідці, про криваву помсту й ненависть, якими жила ця зграя кращих і гірших агентів Канаріса й Кальтенбруннера, що боролися за вищу посаду, за близькість до фюрера, за поділ награбованого. Він знав ціну таких повідомлень і все-таки вважав, що більше зробить на фронті, у бойових штабах, там, де вирішуються справи, пов’язані з військовими операціями. Зрештою, Клосс розумів, що у нього немає справжніх товаришів, борців з фашизмом, що йому дедалі важче бачити довкола себе тих, кого він ненавидить, і усвідомлювати, що вже немає. жодної можливості, окрім коротких і нечастих зустрічей з Арнольдом, аби хоч на мить скинути з себе маску, перестати грати роль…

— Ти мене не слухаєш, — перебив його роздуми Шульц. Він працював у Центрі абверу від самісінького початку війни і грав у інтригах Канаріса не останню скрипку. Клосс і Шульц подружили (якщо, звичайно, це слово може в даному разі щось означати), але фронтовий капітан ніколи, навіть напідпитку, не розголошував своїх таємниць.

— Та ні ж бо, я слухаю, слухаю, — сказав Клосс, і саме цієї миті повернулися Інгрід і Берта.

Надто збуджена Інгрід відразу ж потяглася до чарки. Берта знову защебетала, Шульц заходився сміхом, а Клосс навіть не намагався зрозуміти, про що вони так лагідно гомонять. Він не зводив очей з чарки Інгрід. Вона тримала її обережно, поволі підносячи до уст. Клосс підняв свою чарку.

— За перемогу, — мовив він хрипко.

— За перемогу, — повторив Шульц, — і за здоров’я наших дівчат.

Інгрід поставила чарку.

— Випий, — просила Берта. — Тобі відразу стане легше, і ти про все забудеш. Пам’ятаєш, як ми тоді напилися?

— Облиш! — прикрикнула Інгрід.

Нічого, скоро вона все-таки вип’є, і все скінчиться. Клоссові хотілося, щоб це вже сталося. Він відчував, що йому страшно, — ніколи досі не вдавався до отрути. Якби знав, що іншого виходу немає, волів би застрелити цю дівчину.

Оркестр заграв знову, й Інгрід рішучим рухом потяглася до чарки. І саме цієї миті звуки музики заглушив сигнал повітряної тривоги. Оркестр стих, й на середину зали вийшов літній пан у смокінгу.

— Всім до бомбосховища! — закричав він.

Пари вже юрмилися біля дверей. Долинув глухий гуркіт, а потім почулися постріли. Зенітна артилерія відповідала швидкими чергами. Всі схопилися на ноги. Невипита чарка Інгрід так і лишилася на столику. Клосс, підводячись, штовхнув стіл — коньяк тонесенькою цівкою потік на підлогу.

Вулиці були безлюдні й темні. Клосс звернув на Альбертштрассе, запалив цигарку і глянув на годинник. Наближалася одинадцята. Півгодини тому він попрощався з Інгрід. Після повітряного нальоту провів її додому, але разом з Бертою й Шульцом, та парочка ні на мить не залишала їх самих. Клосс все-таки сподівався, що Інгрід запросить його до себе. Він зайшов разом з нею аж у під’їзд, але, незважаючи на його наполягання, вона погодилася зустрітися з ним тільки завтра.

— Завтра я вже не виступаю, — сказала Інгрід. — Можете запросити мене в кіно.

— У кіно? — не приховував свого розчарування Клосс. Інгрід розсміялася.

— Я можу провести з вами дві години, рівно дві години, але оскільки ви й так мовчите, то…

Вони домовилися зустрітись о пів на сьому біля кінотеатру “Рома”.

Чи міг він чекати до завтра? Ні. Це — великий риск… І Клосс вирішив виконати вирок ще цієї ночі. План був простий. Тільки вже к лихій годині отруту й Арнольдові плани! Такі справи найшвидше вирішує пістолетна куля. Клосс зачекав, поки Берта з Шульцом зникли за рогом Кюрфюрстендамму, намагаючись цим забезпечити собі якесь алібі, не надійне, щоправда, але все-таки алібі, і знову повернувся на Альбертштрассе, до будинку, де мешкала Інгрід. Він не думав, що його запідозрять. Гестапо, напевно, дійде висновку (і матиме рацію!), що це справа рук польської розвідки, бо ніхто не вважає Клосса… А чи й справді ніхто? Не треба недооцінювати ворога. Старий Арнольд, котрий знає Берлін як свої п’ять пальців і який має величезний досвід, сказав:

— Вже кілька днів мені здається, що за мною хтось стежить… Треба змінити систему зв’язку…

Зустрічалися вони в Арнольдовій квартирі, в малесенькій кімнаті на горищі, неподалік від зоопарку. Арнольд працював у пивній на Бісмаркштрассе, але приходити туди Клоссові заборонив, бо це був третьорозрядний ресторанчик, куди заходили переважно робітники і навіть робітники-чужоземці. Клосс лише один раз бачив Арнольда за роботою: літній чоловік, накульгуючи, ставив кухлі пива на дерев’яні столи. Біля шинквасу стояло троє хлопців з нашитою на піджаках літерою “П”. Вони розмовляли по-польському! Клоссові кортіло підійти до них, і він таки наблизився. Удавав, що не цікавиться ними, проте відчув на собі їхні погляди. З ненавистю дивилися на нього всі троє, коли хазяїн пивної вклонився обер-лейтенантові, той зозла крикнув полякам: “Raus!”.[1]

— Ти дуже сентиментальний, — мовив тоді Арнольд. А сьогодні, ніби повертаючись до тієї розмови, сказав. — От я не сентиментальний, я хворий. Якщо вони знайдуть моє кубло, мені вже нікуди буде дітись.

— Треба міняти місця передачі, — запропонував Клосс.

— А хто носитиме цю “бандуру”? — спалахнув Арнольд, втупившись очима в підлогу. — Паскудне це завдання, — мовив раптом він, — я розумію. Але пам’ятай: ти мусиш його виконати. І не думай заперечувати. Панна Інгрід Кельд з нами не панькається… Якби вона хоч що-небудь про тебе або про мене знала…

Чи й справді вона нічого не знає? Центр вважає, що вони з Арнольдом у цілковитій безпеці. Центрові треба вірити. Сам же він не видав себе нічим.

Якщо хтось зустріне його в під’їзді будинку № 21 на Альбертштрассе, завдання не можна буде виконати… Все залежить від талану і випадку. Клоссові не подобалися такі завдання. Він любив тонку, добре підготовлену роботу, але цього разу вибору не було. Мусив діяти сам у чужому, ворожому місті.

У під’їзді не було нікого. Клосс глянув на список мешканців і подумки прочитав: “Гейнц Кетль, квартира 40, п’ятий поверх”. Сходи були широкі, застелені м’якою доріжкою, як годиться в пристойних міщанських кам’яницях. Він наклав на дуло глушник і сховав пістолет у кишеню плаща. Вистрілити і збігти цими сходами вниз? Божевільна думка! Може, все-таки відкласти цю операцію на завтра? Але ж він не застрелить її ні в кінотеатрі, ні на вулиці! Хіба що приготувати шоколад з отрутою? Таж він навіть не знає, чи Інгрід любить шоколад… Для Клосса простір війни обмежився враз кам’яницею на Альбертштрассе, але подумав про тих, що загинули через Інгрід, і міцніше стиснув руків’я пістолета. Він мусить виконати вирок.

Клосс не зробив навіть попередньої розвідки. Він не знав, чи панна Кельд мешкає сама. Вважав, що так… Інакше Шульц сказав би йому про це. На дверях ще й досі висіла візитна карточка “Гейнц Кетль”. “Він загинув у Польщі”, — пригадав Клосс слова Шульца. Кілька місяців тому. Кілька місяців тому зрадила й Інгрід. Чи є між цим якийсь зв’язок? Коли навіть і є, то це вже не має ніякого значення. Клосс не збирався вдаватися в психологію: він збирався вбити.

Натиснув на кнопку дзвінка. Довго тривала по ньому тиша, нарешті почулися кроки, клацнув замок. Клосс зняв запобіжник, готовий у будь-яку мить вихопити зброю з кишені. Він вирішив вистрілити, не заходячи до квартири. Відчинила літня жінка в халаті й нічному ковпаку. Голос у неї був різкий, схожий на чоловічий:

— Ви до кого? — спитала вона.

Цього Клосс не чекав. Він мовчав, через силу приходячи до тями.

— Це, мабуть, до мене, фрау Шустер, — почув він голос Інгрід. Вона ще й досі в тій самій темній сукні, в якій він бачив її в ресторані. Фрау Шустер буркнула щось собі під ніс і відійшла від дверей. Проте до кімнати не пішла, і Клосс відчував на собі її пильний і неприязний погляд.

— Це ви?! — здивувалася Інгрід. — Ви все ж таки сміливі. — В її тоні не було гніву, скоріше гордовите вдоволення.

Клосс заговорив швидко й недоладно. Що він мусив Ще раз її побачити, що дуже цього прагнув…

— Ви помилилися, — рішуче перебила Інгрід. — Ми домовилися з вами зустрітися завтра біля кінотеатру. Я, власне, повинна б на вас розгніватись і не вибачати… — Вона кивнула на прощання головою, не подавши руки.

У під’їзді стояв вахтер, уважно дивлячись на Клосса. Обер-лейтенант подумав: коли б він застрелив Інгрід, цей чоловік повідомив би в гестапо його детальний портрет. Погано підготовлена операція дуже часто призводить до провалу — це елементарне правило конспірації майже завжди підтверджується.

Завдання, однак, ставало дедалі важчим. Ця фрау Шустер, напевно, господиня або родичка Гейнца Кетля, неодмінно знатиме про завтрашнє рандеву Клосса з Інгрід. Що ж робити? Треба обміркувати план, який би лишив його поза підозрою. Але на думку нічого не спадало…

Клосс поволі йшов по Альбертштрассе, потім опинився на широкій вулиці, обсадженій деревами.

Завиваючи сиреною, промчав поліційний автомобіль. Клосс побачив будинок, відмежований од тротуару залізною огорожею. Біля входу стояв вартовий у мундирі СС. Клосс знав цей будинок. Це була резиденція берлінського гестапо. Клосс пам’ятав прізвища і знав у обличчя багатьох людей, що працювали в цьому будинкові, часом бачив їх на нарадах у командора.

Гауптштурмфюрер Мюллер… Напевно, саме він організовує операції, в яких бере участь Інгрід Кельд. То досвідчений працівник контррозвідки, холодний і жорстокий, йому довіряє сам Кальтенбруннер. Було б помилкою недооцінювати такого ворога. Клосс багато дав би за те, аби довідатися, що знає і що замишляє гауптштурмфюрер Мюллер. У берлінському гестапо не було, однак, нікого з наших; була колись, правда, Ельзі, він пам’ятав цю молоду веснянкувату блондинку. Вона співробітничала з Арнольдом. Дівчина проковтнула ампулу з ціаністим калієм, коли Мюллер знайшов у її сумочці копії секретних документів.

Так, Клосс мав із цим гестапівцем власні рахунки. Він минув вартового і глянув на темні заґратовані вікна. Гестапо діє вночі; гауптштурмфюрер, напевно, ще працює.

Інгрід Кельд не прийшла. Клосс півгодини чекав на неї біля кінотеатру “Рома” — від о пів на сьому до сьомої вечора. Став у чергу по квитки, але потім роздумав. Почав прогулюватися перед кінотеатром, палячи цигарку за цигаркою. Цілісінький день він пробув на нараді у командора, не вдалося навіть подзвонити до Інгрід, перевірити, чи вона вдома і чи не змінила своїх планів. Тепер у нього залишалося кілька годин, і якщо шведка вже перебуває під охороною гестапо, нічого не вдієш… “Пам’ятай, що зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі”, — повторював Арнольд. Тільки він, Клосс, міг урятувати цю жінку. А Інгрід не прийшла. Вулиця перед кінотеатром спорожніла, двері зачинили, сеанс почався. Клосс кинув недокурок на тротуар і подався до Альбертштрассе. Квартира Інгрід від кінотеатру була недалеко, він дістався туди за п’ять хвилин.

Клосс вибіг на сходи і подзвонив. Йому знову відчинила фрау Шустер.

— Це ви? — здивовано запитала вона. — А де ж Інгрід?

— Саме про це я й хотів запитати! — майже вигукнув Клосс.

— Вона вийшла ще до пів на сьому. Сказала, що йде до “Рома”, бо має там зустрітися з вами.

— Вона не прийшла.

— Може, передумала, — з відтінком задоволення мовила фрау Шустер, але тої ж миті на її обличчі з’явилася тривога. — Інгрід ніколи не запізнюється, — пошепки додала вона.

— Мені хотілося б знати, куди саме вона пішла.

— І я б хотіла знати! — вибухнула фрау Шустер. — Я ж сказала вам, як добрій людині! Не прийшла, то й не прийшла, — вела вона далі. — І не морочте ви їй голови, дайте їй спокій.

Оце й усе, що довідався Клосс. Може, Інгрід пішла в театр, може, швендяє з Бертою по місту, а може, гауптштурмфюрер Мюллер вирішив, що перед операцією їй найбезпечніше буде в гестапо? “Зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі…” — знову майнула думка. Що ж іще можна зробити? Не піде ж він до будинку поліції і не застрелить панну Кельд у кабінеті Мюллера,

Клосс вийшов на вулицю. У під’їзді знову стояв швейцар і старанно чистив люльку? цього разу він навіть не глянув на Клосса.

— Ви не бачили часом, — запитав обер-лейтенант, — куди пішла панна Кельд, шведська співачка із сорокової квартири?

Швейцар довгенько мовчав. Він узяв цигарку, якою пригостив його Клосс, і сховав люльку в кишеню.

— Бачив, бачив, — відповів той. — У напрямку Бісмаркштрассе. Але вона недалеко відійшла, бо під’їхав чорний “мерседес”, вискочили двоє чоловіків і запросили її в машину.

— Вони були в мундирах?

Швейцар підозріло глянув на Клосса.

— Ні, пане обер-лейтенант, у цивільному.

— Панна Кельд чекала машину? — Але запитання було зайве; швейцар тільки знизав плечима і сказав, що він же нічого не знає.

Клосс не сумнівався — це гестапо! Мюллер хоче бути впевненим — він не з тих, що люблять ризикувати. Інгрід Кельд стала недосяжною, наказ залишився невиконаний. Проте Клосс і не думав відступати: зв’язкову треба врятувати, треба знайти інший вихід.

Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.

— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.

Клосс сів на ліжко.

— А ти як гадаєш? — запитав він.

Арнольд знизав плечима.

— Центр сьогодні повторив наказ.

— Ти можеш описати портрет зв’язкової?

— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.

— Попроси негайно.

— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.

— Запізно. Що ж робити?

— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.

— Що ж робити? — повторив Клосс.

Арнольд мовчав.

— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.

— Ти збожеволів!

— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.

— Центр не схвалить цього плану.

— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…

Арнольд кидав картопляники на сковорідку. Робив він це вправно і дуже швидко. Поставив на стіл бляшанку з мармеладом.

— Я люблю картопляники з солодким, — пояснив він. — І взагалі люблю всякі солодощі, тільки шкода на них витрачати купони.

Клосс підвівся.

— Що ти надумав? — стривожився старий.

— Те, що сказав. Іншого виходу я не бачу. Коли б я знав, що Інгрід до другої ночі не повернеться додому…

— І що тоді? — Арнольд заходився вже їсти. Він аж давився, запихаючи картопляники в рот пальцями.

— У мене є кілька непоганих пластикових “іграшок”, — спокійно сказав обер-лейтенант. — Навівши механізм на певну годину, я залишу одну з них у квартирі Інгрід. Мене й раніш відвідувала така думка, та жаль було тієї фрау Шустер. Але тепер…

— Ти завжди був сентиментальний, — зауважив Арнольд.

Наближалася вже десята вечора, коли Клосс знову з’явився в районі Шарлоттенбурга. Заходячи до ресторану “Золотий змій”, він залишив у роздягальні плащ і невеликий, але досить важкий портфель. Все-таки жевріла надія, що застане тут Інгрід (адже ж Мюллер міг запросити її на вечерю; Клосс був певний, що не видасть себе, бо Інгрід Кельд і раніше водилася з високими чинами СД) або Берту з Шульцом, які могли про неї щось знати. У залі було тіснувато; співала та сама співачка, грали те саме танго, і сиділи ті самі офіцери вермахту в своїх парадних мундирах. Клосс відразу побачив Шульца — той самотньо сидів за тим же столиком, що й учора.

— Ти сам? — запитав він, коли Клосс підійшов до нього.

— Як бачиш.

— А Інгрід? — У голосі капітана звучала неприхована іронія.

— Я шукаю її, — відповів Клосс. — Ти не знаєш, що могло з нею статися?

— Сідай і пий. Цей коньяк непоганий, і дають його тільки по блату. Сюди приходили гестапівці, любий мій. Ти їм дуже потрібний. Фріц Шабе, права рука нашого знаменитого гауптштурмфюрера Мюллера, тебе розшукував.

Клосс простяг руку до чарки. Він уже навчився стримувати себе. Шульц, який пильно стежив за ним, не помітив на його обличчі й тіні тривоги.

— Мене? — байдуже перепитав Клосс. — Якого дідька їм треба?

— Вони хочуть дізнатися, що сталося з Інгрід Кельд, — відповів капітан тим самим тоном. — І, напевно, вважають, що ти дещо про неї знаєш.

— Тільки те, що вона не прийшла на побачення. — Коньяк був і справді непоганий. Клосс довго нюхав запашний напій. — “Армагнак”?

— “Армагнак”, — підтвердив Шульц. — І ти нічого більше не знаєш?

— Я ж не святий дух, — різко відповів Клосс. — А чого їм треба від Інгрід?

— Не здогадуєшся?

— Ти говориш загадками. Я людина проста і люблю ясність. Кажи, що ти знаєш?

Шульц усміхнувся.

— Дуже мало, — поволі мовив він. — Тільки те, що Фріц Шабе вже допитував швейцара і якусь фрау Шустер. Їм, очевидно, дуже потрібна Інгрід Кельд.

— Гестапівці часто розшукують людей, яких уже тримають у себе.

— Ти сміливо говориш, — прошепотів Шульц. — Я не раджу тобі казати цього Шабе. Гадаю, що справді є якась важлива причина.

— Шабе тобі не сказав…

— Він поводився принаймні так, ніби Інгрід уже вбита, а йому доручено вести слідство.

— Але ж вона вийшла з дому лише кілька годин тому.

— Тим-то й ба. І ти кажеш, що Інгрід не прийшла з тобою на побачення. А може, вона домовилася ще з кимось, наприклад, з Мюллером… І до того ж зовсім не в інтимних справах…

— Ти так гадаєш?..

— Я нічого не гадаю, — різко перебив його Шульц. — А ось і Фріц Шабе…

Високий гестапівець у мундирі штурмбанфюрера наближався до їхнього столика. На правій щоці в нього був широкий шрам, окуляри й зачіска викликали в уяві образ рейхсфюрера СС. Клосс зустрічався колись з Фріцом на нараді в командора. Шабе тоді підійшов до нього, відрекомендувався і сказав: “Ви теж були на Східному фронті? Це добре. Такі люди нам потрібні в Берліні”. Тепер він говорив значно різкіше:

— Я вже годину розшукую вас, обер-лейтенанте Клосс. Де Інгрід Кельд?

— Я теж хотів би це знати. — Клосс підняв свою чарку і дивився на гестапівця. — Вип’єте з нами? Це “Армагнак”.

— Ми не жартуємо, — холодно сказав Шабе. — Це справа державної ваги. Наша розмова має офіційний характер. — Він сів. Шульц кивнув кельнерові, і той відразу приніс на таці ще одну чарку. Гестапівець навіть не пригубив.

— Тут щось не так, — почав Клосс, вирішивши, що найкращим методом оборони буде недооцінка запитань Шабе. — Панна Кельд вийшла з дому ще на початку сьомої, а зараз уже кілька хвилин на одинадцяту. Вона могла зайти до подруги або ще кудись…

— Ні, — раптом обірвав його Шабе. — Адже ви теж підозрювали, що тут щось сталося… Розпитували двірника…

— Вона не прийшла на побачення, — розсміявся Клосс. — Я трохи приревнував… Хотілося б знати, кому вона віддала перевагу…

— І тому ви допитувалися, чи ті люди в чорному “мерседесі” були в цивільному чи в формі?..

— Атож.

— Що ви робили потім?

— Нічого. Прогулювався вулицями, заглянув до кількох кав’ярень, нарешті, прийшов сюди… І все-таки я не розумію…

— Облишмо гратися в піжмурки, панове з абверу, — різко сказав Шабе. — Інгрід Кельд мала повернутися додому найпізніше о дев’ятій вечора…

— Невже вона домовилася і з вами?

— Обер-лейтенанте Клосс, ви забагато собі дозволяєте. Інгрід Кельд потрібна не мені, а рейху. Цього з вас годі?

— Годі, — відповів Клосс. — З цього треба було й починати, що вона ваша людина.

Шабе стукнув кулаком об стіл. Маска спокою зникла геть з його гіммлерівської пики.

— Ви що, гордуєте нами? Але якщо ви поцупили у нас з-під носа цю дівчину…

— Ви дозволите, пане штурмбанфюрер, — прошепотів Шульц, — доповісти про цю підозру адміралові?..

— Доповідайте, кому хочете!

— Заспокойтеся, Шульц, — втрутився Клосс. — Якщо йдеться про мене, то я ладний вам допомогти…

— Годі буде, коли ви не перешкоджатимете, — грубо відповів Шабе. — А може, вона все-таки прийшла до кінотеатру?

Вони дивилися один на одного. Клосс спокійно закурив, узяв чарку.

— Колись я поясню вам, — сказав він, — як я ставлюся до людей, котрі мене ображають. Невже ви гадаєте, що це я послав отих двох битих жаків у “мерседесі”, аби вони мені привезли Інгрід на побачення?

Шабе підвівся.

— Я пропоную вам, панове, нікому не розголошувати нашої розмови. Ми знайдемо дівчину, навіть якщо… — він не доказав. — Панове з абверу, — мовив перегодя, поправляючи окуляри жестом свого вождя, — полюбляють нічні кабаре. І зустрічаються тут, звичайно, зовсім випадково…

Шульц покликав кельнера і замовив ще пляшку коньяку. Здавалося, що розмова з Шабе не справила на нього ніякого враження. Штурмбанфюрер ще не встиг вийти, як капітан уже говорив Клоссові про двох дівчат, що самотньо сиділи за столиком біля вікна. Обидві були гарненькі й схожі одна на одну — повнолиці білявки з некрасивими ногами. Шульц пропонував розважитися: ще не пізно, та й не вертатися ж їм зараз до своїх холостяцьких квартир. Поки вони в Берліні, треба користатися з цього, а про Інгрід подбає Шабе. Нехай поклопочеться…

— Я візьму твій мотоцикл, — попросив Клосс.

— Навіщо? — враз серйозним тоном запитав Шульц, пильно дивлячись йому в очі.

Клосс передбачив це: обмірковуючи розмову з штурмбанфюрером, він дійшов висновку, що гестапо справді не знає, куди зникла Інгрід. А Шульцові щось відомо. Невже це якась гра між Канарком і Кальтенбруннером? Досі такого ще не траплялося, принаймні він не чув, щоб абвер викрадав агентів гестапо. Йому, зрештою, було все одно, на кого працюватиме Інгрід Кельд — на адмірала чи на Гіммлера. У Берліні в нього, Клосса, союзників не було, одні вороги.

— Навіщо? — повторив Шульц. — Ти хочеш шукати [нгрід Кельд на свій страх і риск?

— Припустимо.

— Вислухай мене уважно… Я раджу тобі залишитись тут і розважатися всю ніч… Жодна жінка не варта того, щоб заради неї важити кар’єрою.

— Навіть так? Ти все-таки щось знаєш?

Шульц роблено всміхнувся.

— Ні, друже, я справді не знаю, де зараз Інгрід Кельд… Але хоч би де вона була, шукати її не варто.

— Так ти даси мені свій мотоцикл?

— Ти страшенно впертий, Клосс. Я дам тобі мотоцикл, бо сподіваюся, що ти трохи погасаєш вулицями і підеш собі спати. Свіже повітря добре протверезить тебе. І забудь про Інгрід Кельд. Раз і назавжди забудь…

Клосс зупинив мотоцикл на розі Бісмаркштрассе. Ніч видалася зоряна, місяць висів над Берліном, освітлюючи чорні блоки будинків і руїн, скелети спалених кам’яниць з найхимернішими контурами. Обер-лейтенант вибрав чудовий спостережний пункт під вітриною крамниці, де продавалися капелюхи, крамниці з наглухо забитими дверима. Йому, ніким не поміченому, видно було звідси й вузький коридор Альбертштрассе, і кам’яницю, в якій мешкала Інгрід, і автомобіль перед під’їздом, з якого нещодавно вийшов Шабе в супроводі есесівців.

Клосс подумав, що йому пощастило, бо якби він приїхав на кілька хвилин раніше і зайшов, як збирався, у квартиру Інгрід, то гестапівці неодмінно застали б його там. Розмова з Бертою, однак, затяглася і допомогла Клоссові.

Берта виявилась набагато розумнішою і цікавішою, аніж здалося Клоссові під час першої зустрічі. Він застав її ще в театрі і запросив до маленької кав’ярні, де в цей час сиділи лише пенсіонери й закохані. Клоссові не довелося довго пояснювати суть справи, бо Берту вже допитував Шабе: Вона, розповідаючи про нього, легенько всміхнулася, сказавши: “Той пан Шабе, який прагне бути схожий на Гіммлера”.

Клосс зауважив, що побоюється за Інгрід, що він, звичайно, говорить з нею, з Бертою, не як офіційна особа, але коли вона знає щось таке, що допомогло б розшукати дівчину… Та Берта нічого не знала, в усякому разі, не знала про факти, які допомогли б натрапити на слід. Це саме вона сказала й Шабе. Проте Клосса цікавили не факти; він прохав Берту розповісти про Інгрід, хотів знати про неї якнайбільше. Він намагався здобути довіру панни Берти Вашке — і, певно, не без успіху, бо дівчина заходилася розповідати.

Інгрід, казала вона, протягом останніх місяців страшенно змінилася. Точніше, після смерті Гейні. Це було велике кохання, вони мали побратися восени цього року — весілля збиралися справити під час останньої відпустки Кетля. Інгрід вирішила оселитися в Берліні, хоч до цього мріяла забрати свого любого до Швеції, вирвати його, як вона казала, з пазурів війни. Гейні був музикантом.

— Я знала його давно, — мовила Берта, — ще до знайомства з Інгрід. Він навчався в консерваторії і заробляв на прожиття лекціями, бо порвав усякі стосунки зі своїм батьком, — тут дівчина трохи тривожно глянула на Клосса, — високим офіцером СД, а пізніше гауляйтером на Заході. Гейні не хотів брати від нього грошей — він був чудовий, справді чудовий хлопець. Це, ясна річ, не означає, що я у всьому була з ним згодна, — квапливо додала вона, і Клосс подумав, як важко колись буде визволити цих людей з тенет постійного страху й підозри.

— Коли Гейні приїздив з Польщі у відпустку, — вела далі Берта, — то розповідав досить погані речі про німців, дуже погані. Тепер я, звичайно, вже можу про це говорити: колись він навіть мав намір утекти до Швеції. Потім немовби змінився — зробився похмурий, мовчазний і тільки при Інгрід знову ставав колишнім Гейні. Закохані поїхали на кілька днів у гори і повернулися дуже щасливі. Я пам’ятаю також від’їзд Гейні до Польщі. Я теж проводжала його на вокзалі, Інгрід плакала там, хоч вона не плаче ніколи; а потім, коли поїзда вже не стало видно, вибухнула страшенним гнівом. Вона говорила так голосно, що я злякалася й хотіла втекти. “Я ненавиджу вашу Німеччину, — кричала вона, — ненавиджу вашу війну! Ви хочете панувати над світом, а вмієте тільки завдавати страждання іншим людям і собі теж. Німеччина буде знищена — і що швидше, то краще!”

Через кілька днів прийшла звістка, що Гейні загинув на вулицях Варшави, його вбили поляки. Я не могла впізнати Інгрід. Вона співала щодня і жила, здавалось, тільки на сцені. Після виступів замикалася в кімнаті Гейні й нікого до себе не пускала. Згодом повернулася до Швеції, а коли влітку приїхала знову, то до мене навіть не зателефонувала. Я зустріла її в бідненькому ресторанчику неподалік від зоопарку. Вона сиділа з якимось офіцером СД, здається, з цим же Шабе. Була напідпитку. Побачивши, підбігла до мене. “Я повинна помститися за смерть Гейні, — сказала вона, перш ніж ми поцілувалися. — І месником буду я. Світ підлий і жорстокий. Найкраще жити без ілюзій”.

Клосс запитав ще, чи Інгрід часто бувала в товаристві офіцерів СД. Берта відповіла на це ствердно. І сказала також, що кілька разів співачку запрошував до себе й генерал фон Больдт, колишній начальник Гейні. А обер-лейтенант Штольп… був перед тим з нею у театрі.

— Ви його бачили, — мовила Берта, — він запрошував до танцю Інгрід у “Золотому змії”.

Генерал фон Больдт! Клосса давно цікавив цей старий пруссак, котрий, як подейкують, ніколи не вшановував Гітлера надмірною симпатією. Однак це не заважало йому виконувати всі накази фюрера. Больдт руйнував Варшаву, Больдт командував армією на Південному фронті в Радянському Союзі. Тепер він, переведений у ставку Головного командування вермахту, виконував важливі штабні завдання. Больдт був слухняний, і водночас ширилися чутки, що він був одним з керівників військової опозиції проти Гітлера, опозиції, що жила передчуттям поразки. Чи могла його зацікавити Інгрід? Отже, абвер або Головне командування вермахту. А може, є ще якась версія? Може, Інгрід Кельд просто втекла? Нарешті — гестапо… Мюллер любив послугуватися провокацією. Треба добре пильнувати, щоб не потрапити в розставлені пастки.

Клосс не зводив очей з кам’яниці й нарешті побачив гестапівців, що виходили з під’їзду. Попереду крокував Шабе, за ним двоє гестапівців вели фрау Шустер. Літня жінка йшла випроставшись, несучи перед собою велику сумку, ніби грізну зброю. Навіщо Мюллер це зробив? А може, бідолашна фрау Шустер просто бовкнула щось зайве? Клосс не мав часу на роздуми. Коли автомобіль рушив, він почекав ще кілька хвилин і прослизнув у під’їзд. Клосс вважав, що гестапівці вже не повернуться, а якщо й повернуться, то нескоро. Отже, в нього є кілька хвилин. На сходах не було нікого. Своєю вісбаденською відмичкою він легко відчинив квартиру Гейні Кетля.

У коридорчику, в кімнаті й на кухні горіло світло — гестапівці забули його вимкнути. На кухні була розкидана постіль, на якій, напевно, спала фрау Шустер, відчинений буфет. Посуд, серветки, баночки, деякі продукти — все валялося на підлозі. Такий самий розгардіяш був і в кімнаті.

А втім, кімната обставлена гарно, якось інакше, ніж пересічні міщанські квартири, що їх Клосс бачив у Берліні. Балконні двері були завішені товстою барвистою тканиною, низенький стіл, тахта, кілька простих стільців і, звичайно, — на стіні великий портрет хлопця в лижному гольфі. Це, певно ж, Гейні Кетль. Клосс подумав, що в більшості німецьких квартир можна побачити фотокартки хлопців у мундирах.

Речі Інгрід Кельд валялися на підлозі, викинуті з шухляд і валізок. Гестапівці порозпорювали валізки, відірвали підкладку пальта, побили баночки і пляшечки з парфумами. Що ж вони шукали в своєї агентки? Що сподівалися знайти? Не довіряли їй? Але ж вона уже неодноразово довела їм свою лояльність. А можливо, гестапівці просто гадали, що при обшукові знайдуть щось таке, що кине світло на досі невідомі зв’язки Інгрід? Що дав цей обшук, Клосс, звичайно, не знав.

Обер-лейтенант присів на підлозі і ще раз переглянув речі Інгрід Кельд. Він був знайомий з інструкціями, що їх давали зв’язковим польської розвідки, і знав, де найлегше знайти схованки. Тому навіть не. глянув на сукні й туалетні дрібнички, які, однак, гестапівці оглядали найретельніше. З валізок та шухляд він повитягав паски для суконь і вовняних кофтинок, потім постягував з них пряжки і, користуючись складаним ножем, почав уважно їх промацувати. Нарешті, знайшов те, що шукав, — посріблена пряжка була тонка й вузенька, але всередині її містилася майже непомітна схованка. Клосс усміхнувся: гестапівці до цього б не додумалися. Він відігнув тонесеньку бляшку й витяг скручений папірець. Текст був зашифрований, але на звороті папірця Клосс все-таки побачив дописане, напевно, рукою Інгрід, прізвище — Едмунд Кірстговен. Він знав це прізвище — Кірстговен був резидентом американської розвідки в Швеції. Від кого Інгрід дістала цього папірця? Хто хотів через неї зв’язатися з американською розвідкою?

Кілька хвилин Клосс вивчав шифр. Він видався йому нескладним, але все-таки вимагав часу. Тому Клосс сховав папірець у запальничку, вимкнув світло і прочинив двері до кімнати. Проте вийти з квартири йому не вдалося.

Зупинившись у коридорі, він почув, що хтось відмикає замок. Інгрід? Гестапо? У кого могли бути ключі від цієї квартири? Клосс сховався в кухні. Звідтіля він побачив того чоловіка у відчинених дверях, у світлі, що падало з сходової клітки, і відразу впізнав його. Це був обер-лейтенант Штольп, ад’ютант генерала фон Больдта.

Він робив те саме, що недавно робив Клосс. Причинивши за собою двері, Штольп засвітив у коридорі електричного ліхтарика, увімкнув світло і заходився нишпорити в квартирі.

Клосс блискавично прийняв рішення. Витягши з кобури пістолет і знявши з запобіжника, наблизився, так тихо, що Штольп тільки тоді відчув його присутність, коли до нього доторкнувся холодний метал і пролунав голос:

— Не обертатися! Руки вгору!

Штольп виконав наказ.

— Розповідай, — прошепотів Клосс, тримаючи палець на куркові й торкаючись дулом пістолета потилиці Штольпа. — Де Інгрід Кельд?

— Не знаю.

— У тебе її ключі, тебе вже ніщо не врятує. Я рахуватиму до трьох і стрілятиму.

Штольп мовчав.

— Подумай як слід. Я пристрелю тебе, а потім викличу сюди гестапо, — схитрував Клосс. Він, зрештою, був певний, що Штольп також боїться Мюллера.

— Раз… два… — почав лічити Клосс і міцніше притиснув дуло до потилиці.

— Я не знаю, — прохрипів Штольп, — я виконую наказ.

— Чий? Говори — я не чекатиму й секунди.

— Генерала, — через силу вимовив Штольп.

Він усе-таки був не з хороброго десятка.

“Я на місці Больдта наказав би його розстріляти”, — подумки мовив Клосс. Тепер він уже знав, хто хотів використати Інгрід для встановлення зв’язку з американською розвідкою. Але чому вона не доповіла про це Мюллерові? А може, вона таки доповіла?

— Що тобі наказано тут знайти?

Штольп довго мовчав.

— Говори!

— Листа, — прошепотів він.

Клосс уже знав те, що хотів.

— Не рухайся! — наказав він і почав поволі відступати до дверей. Одначе Штольп, переставши відчувати дотик металу, спритно й продумано відскочив убік.

Але Клосс був спритніший; сильний удар, один із тих, які він годинами натреновував протягом кількох місяців, повалив Штольпа на підлогу. Клосс на мить освітив його обличчя ліхтариком і зачинив за собою двері. Збіг сходами вниз. Тепер він знав уже все, мав у голові навіть план дій, тільки часу для його виконання було обмаль…

Вілла генерала фон Больдта була далеко від центру міста, в районі, забудованому ще в тридцяті роки. Треба було перетнути Тіргартен і виїхати на широку алею, що вела трохи вгору. Добротні й чепурні будиночки, схожі один на одного, потопали в садках за металевими огорожами. Номер 58-й мав бути недалеко. Клосс збавив швидкість, потім скочив з мотоцикла й пішов безлюдним тротуаром. Навкруги панувала тиша, яку часом порушував гавкіт собак.

Задум Клосса був надзвичайно ризикований, проте він вважав, що інакше зробити не можна. Треба було переконатися, що Інгрід Кельд перебуває у фон Больдта і що вона не вийде на волю, а коли й вийде, то не раніше як завтра. Він знав, що розмова з генералом буде нелегка, але знав і те, що має в своїх руках неабиякі козирі. Щоправда, за браком часу не вдалося розшифрувати записки, та Клосс був упевнений, що саме фон Больдт намагається встановити зв’язок з Кірстговеном через Інгрід. Очевидно, вчора Штольп вручив Інгрід записку для резидента американської розвідки, а незабаром після цього генерал довідався (можливо, від Шульца, бо Шульц все-таки якось причетний до цього), що Інгрід Кельд працює й на гестапо. Генерал злякався, що його викриють, і вирішив діяти негайно. Чи він звелів ліквідувати Інгрід?.. Якби ж це знати напевно! Клосс розумів цих генералів, що після Сталінграда почали готувати змову проти фюрера. Вони поглядали на Захід, але ладні були до кінця боротися зі Сходом. Він не міг не зважати й на те, що Больдт зуміє-таки домовитися з Інгрід, а може, навіть і з Мюллером…

Тим часом він вирішив якнайкраще використати свої козирі. їх він перевірив, розмовляючи по телефону з фон Больдтом. Спочатку поїхав було до штабу Головного командування вермахту, де працював генерал. Черговий офіцер зустрів його здивовано й сказав, що фон Больдта вже немає і що до нього додому можна телефонувати тільки у винятково важливих справах. Клосс відрекомендувався і попросив з’єднати його з генералом.

— Сьогодні я нікого не зможу прийняти, — почув він голос фон Больдта, коли Клосс відрекомендувався йому офіційно.

— Йдеться про завдання, яке ви, пане генерал, доручили обер-лейтенантові Штольпу, — сказав Клосс тихо і з притиском.

На другому кінці проводу запала мовчанка: старий пруссак, напевне, щось обмірковував.

— Приїздіть, — нарешті різко кинув він у трубку.

Біля брами стояв солдат вермахту. Почувши прізвище Клосса, він натиснув кнопку — двері відчинилися. На східцях, що вели до вілли, на нього вже чекав обер-лейтенант Штольп. Він стояв без кашкета, з забинтованою головою. “Він не повинен би мене впізнати, — подумав Клосс, — я ж намагався змінити голос… та коли й впізнає…”

— Пан генерал на вас чекає, — сухо промовив Штольп.

У вітальні Клосс скинув плащ і, повагавшись якусь мить, взяв чорний портфель з собою. Він згадав про пластикову “іграшку”, яка спокійно лежала між паперами на дні портфеля. Коли не буде іншого виходу… Клосса провели до величезної кімнати з важкими меблями, письмовим столом під чималим портретом Бісмарка. На стінах ще висіли портрети Гінденбурга і Клаузевіца. У своєму домашньому святилищі генерал фон Больдт не знайшов місця для портрета фюрера. Господар сидів у глибокому кріслі за письмовим столом, монокль злегка викривляв його обличчя. На Клосса він дивився так, як дивляться на не дуже дисциплінованих підлеглих, у яких вистачає нахабства порушувати спокій своїх начальників усілякими дрібницями. Девізом генерала Больдта здавна були слова: “У зоні, що підлягає моїй владі, не може статися нічого надзвичайного”.

Він не подав Клоссові руки, показавши тільки на стілець. Обер-лейтенант Клосс не збирався викладати перед ним своїх карт, принаймні відразу.

— Я приятель панни Інгрід Кельд, — почав Клосс і глянув на генерала, але на обличчі старого пруссака не ворухнувся жоден м’яз. — Я відважуюсь припустити, — вів Клосс далі, — що ви, пане генерал, маєте в своєму розпорядженні матеріали (він подумки відзначив, що думку сформулював невдало), які можуть вплинути на долю цієї молодої дівчини.

— Ви, напевно, збожеволіли! — промовив генерал, а Клосс подумав, що кожний прусський офіцер, побачивши генеральський гнів, геть утратив би відвагу. Проте він не був прусським офіцером, і непорушне обличчя Больдта, окрім ненависті, викликало в нього, тільки азарт.

— Звичайно, ви можете заперечити, пане генерал, — спокійно сказав Клосс, — але тоді я думатиму, що то обер-лейтенант Штольп на свій страх і риск і без наказу намагався вчинити обшук у квартирі панни Кельд, користуючись при цьому її власними ключами.

— Мої офіцери все роблять тільки з мого наказу, — зауважив генерал і запалив сигару.

“А він все-таки до певної міри лояльний”, — подумав Клосс.

— Ви дозволите, пане генерал, запалити й мені? — запитав уголос.

— Авжеж, — буркнув фон Больдт, не запропонувавши йому сигари.

— Отже, якщо, — Клосс уже говорив майже пошепки, — Штольп не діяв на власний розсуд, то те, що він шукав, було потрібне особисто вам, пане генерал. А ключі він міг одержати тільки з рук Інгрід Кельд, яка десь о пів на сьому вечора зникла при загадкових обставинах.

— А що там шукав Штольп? — Генерал витяг монокль і тепер з певною цікавістю розглядав Клосса.

— На це, пане генерал, ви легко знайдете відповідь, — чемно відповів обер-лейтенант.

— Дурниці! Я не люблю наклепів, юначе.

— Я вважаю, — генералів гнів не справляв на Клосса ніякого враження, — що Штольп погано виконав своє завдання.

Вони міряли один одного поглядами. Генералові фон Больдтові за все життя ще ні разу не доводилося розмовляти з якимось там обер-лейтенантом як з рівним.

— Чого ви все-таки хочете? — пробурмотів він.

Клосс ледь помітно усміхнувся; обличчя генерала вже трохи проясніло.

— Небагато, пане генерал. Підтвердження, — Клосс якийсь час не міг підібрати потрібного слова, — що Інгрід Кельд перебуває у вашому розпорядженні. І кілька слів про те, що ви збираєтесь з нею зробити.

Генерал мовчав. Повагавшись якусь мить, він простяг Клоссові сигару й срібний ножик.

— Звідкіля вам відомо про Штольпа? — запитав він.

— Я бачив його в квартирі Інгрід Кельд.

— То це ви його так почастували?

— Авжеж.

— Що вам ще відомо?

— Багатенько, — відповів Клосс. Він все ще не збирався відкривати своїх карт.

— Нічого ви не знаєте, — несподівано промовив генерал. — Ви що, мріяли про лаври в гестапо?

— Я не сказав, що маю намір піти до Мюллера. У нього є кого послати на розшуки Інгрід.

Клосс глянув на генерала й подумав, що, певно, припустився якоїсь помилки. Фон Больдт усміхався. Але за мить його обличчя знову стало серйозним.

— Штольп намолов вам усяких дурниць. (“Він не вірить, — подумав Клосс, — що я знайшов ту записку, але хай вважає так і далі”). Якщо ви порядний німецький офіцер, а я вас все ще за такого маю, — це звучало майже патетично, — то ви повинні мені довіряти й розуміти, що всі мої діяння — в ім’я блага великої Німеччини, — генерал глянув на портрет Бісмарка. — Честь офіцера велить вам бути дисциплінованим і мовчати.

“Старий дурень, — подумав з люттю Клосс. — Якби я тобі сказав, що в мене твоя записка до Кірстговена. — Він глянув на свій портфель, що лежав коло нього на підлозі. — Звичайно, ти міг би наказати ліквідувати мене, хоч черговий офіцер і знає, що я поїхав до тебе… Правда, черговий офіцер мовчатиме”.

Клосс думав над усім цим і водночас говорив:

— Отже, ви, пане генерал, не хочете нічого сказати мені про Інгрід Кельд?

— Шантаж вам не вдався, — відповів генерал. І згодом додав: — Пораджу вам, юначе: забудьте про неї.

“Це вже занадто”, — подумав Клосс.

— І ще одне: забудьте й про нашу розмову.

— З великою охотою, пане генерал, — прозвучало це, однак, досить фамільярно. — З великою охотою, — повторив Клосс. — Коли б тільки я був певний…

— У чому?

— У тому, що Інгрід Кельд не поїде ранковим поїздом до Стокгольма.

Клосс подумав, що сказав зайве. На обличчі генерала з’явилося здивування. Він вклав у око монокль і дивився на Клосса з неприхованою цікавістю.

— Не розумію.

— Я міг би мати таку певність?

— Хай так, — відповів генерал фон Больдт.

— Тоді дозвольте мені йти, пане генерал.

“Ми обидва припустилися помилок, — застібаючи плащ, міркував Клосс уже в коридорі. — Старий пруссак навіть не спробував витягти з мене, що я знаю насправді, а я сказав трохи забагато. Якщо Інгрід Кельд розповість Больдтові, яке завдання дав їй Мюллер на сьогоднішню ніч, генерал може здогадатися, в чім річ, і я в його руках. Але ж і він у моїх теж. Як кажуть — зловив козак татарина… Тільки б він не випустив Інгрід! Цікаво, що буде далі? Що він учинить?”

Генерал фон Больдт набрав по телефону тільки йому відомий номер і довго чекав, аж поки в трубці почувся знайомий голос. Потім покликав Штольпа і наказав йому привести до кабінету Інгрід Кельд.

Інгрід Кельд, дівчина, яку Клосс вже понад двадцять годин марно намагався вбити, сиділа навпроти генеральського письмового столу.

— Ви курите? — запитав фон Больдт.

— Я можу не курити й не пити, — відповіла Інгрід, виказуючи всім своїм виглядом байдужість і зневагу. Вона дивилася на портрет Бісмарка; обличчя залізного канцлера здавалося їй симпатичнішим і людянішим, ніж обличчя господаря кабінету.

— Я не люблю воювати з жінками, — рішуче мовив фон Больдт.

— Зате ви любите ув’язнювати жінок у своєму власному підвалі, — миттю відрізала співачка.

— Облишимо гратися в піжмурки, люба пані. — Генерал уклав монокль і потягся по сигару. — Ставка надто висока. Я, звичайно, думаю не про себе і не про своїх підлеглих, я думаю про Німеччину. Ви, пані, доброхіть зголосилися допомогти мені і передати мого листа… — тут він кашлянув, — певній особі в Стокгольмі.

— Я виконала б свою обіцянку.

— Ви жартуєте, пані, — чемно сказав генерал. — Сьогодні вранці мені доповіли, що ви… — він знову кашлянув, — працюєте в Мюллера з гестапо. Це правда? — різко спитав він.

Інгрід вагалася лише якусь мить.

— Так, це правда.

Фон Больдт зітхнув.

— Мені не хотілося вірити, — мовив він, — коли я це почув. Я не збираюся випитувати, чому ви так вчинили, але зараз вимагаю від вас чітких і відвертих пояснень. Не знаю, чи зможу випустити вас на волю, але… але не виключено, що дам вам можливість вижити. Отже, прошу: що знає Мюллер?

— Нічого, — відповіла Інгрід.

— Брехня, — генерал не підвищив голосу. — Де мій лист?

— У моїй квартирі.

— А точніше — де?

— Пане генерал, — Інгрід вперше глянула на нього, — я поверну вам листа, якщо ви повернете мені волю. Присягаю, що не сказала Мюллерові ані слова. Я… — вона хотіла зараз пояснити йому найважливіше, але була певна, що він не зрозуміє.

Що може знати прусський генерал про кохання? Інгрід жила тільки для Гейні, думала тільки про Гейні. “Ми маємо право ненавидіти”,— сказав він колись. Коли ж він загинув, вона повторювала ці слова, додаючи: “Ми маємо право на помсту”. Помста тепер стала метою її життя. Інгрід кинула виклик убивцям свого коханого… Вона не відчувала ні докорів сумління, ні жалю тоді, коли віддавала в руки Мюллерові чергову жертву. “Смерть Гейні Кетля, — сказав їй тоді гауптштурмфюрер, — дорого їм коштуватиме. — І додав: — Я розумію і поцінюю вашу ненависть. Я теж ненавиджу”.

Інгрід відчула, що генерал пильно дивиться на неї.

— Я… повторила вона. І додала байдуже: — Я працюю тільки проти поляків.

Генерал трохи помовчав. Його похмуре обличчя ледь проясніло.

— Як би хотілося в це вірити… — стенув він плечима. — Простодушна і невинна брехня, люба пані. Щирість доводять по-іншому.

— Я гадала, — прошепотіла Інгрід, — що ви, начальник Гейні, довірятимете мені.

Їй уже, власне, було байдуже, чи цей літній чоловік довірятиме їй. Вона боялася повернення до Стокгольма, боялася самоти. Колись просила Мюллера доручити їй справді ризиковане завдання, ладна була поїхати навіть до Варшави, якої ніколи не бачила, й поглянути на вулиці, де загинув Гейні, на людей, які бачили з вікон, як він загинув, і якщо й не стріляли самі, то все ж раділи тому пострілові.

А Гейні ж і справді у думках був з ними. Тому, вбиваючи його, вони зрадили. “Тому і я зрадила”,— подумала вона.

“Ти зовсім не розумієш цієї війни, — казав, бувало, Гейні, — ти наївна шведка. Але я тебе дуже кохаю”, — відразу ж додавав він.

— Я повинен довіряти агентові гестапо, — перебив плин її думок генерал. І відразу ж після цього були сказані слова, яких би вона воліла не чути ніколи. Інгрід здалося, що її зненацька пробудили від сну і кинули в таку жорстоку дійсність, таку голу й порожню, що всі подальші події будуть уже тільки болем і розпачем.

— Довіряти жінці, — повторив генерал, — яка допомагає тому самому Мюллерові, що вбив найближчу їй людину…

— Що ви сказали! — вигукнула вона. — Гейні вбили поляки!

Генерал був безжалісний.

— Це офіційна версія, люба моя, — пояснив він. — У мене вже немає причин приховувати цього. Виявилося, що обер-лейтенант Кетль зрадив, працюючи з польською підпільною організацією. Мюллер ліквідував його особисто. Як на мене, то краще було б, якби його судив польовий суд, але й метода Мюллера по-своєму добра: родина Кетля, а особливо його батько, не зазнали ніяких прикрощів, а ви… Я все-таки думав, що Мюллер вам усе розповів…

Інгрід мовчала, бо вже відучилася плакати.

Їй здавалося, що вона чує голос Гейні: “Ти просто наївна шведка”. Потім подумала про людей, яких видала до рук гестапо. Перед очима постало обличчя вбитого на вокзалі. “Не пощастило”, — сказав тоді Мюллер. Він любив убивати особисто.

— Я ще раз повторюю, — допитувався генерал, — де мій лист?

Хіба її тепер цікавив генерал фон Больдт та його лист до Кірстговена? Вона мовчала, дивлячись на генерала повними ненависті очима.

— Ви не хочете відповідати! — Генералові вже урвався терпець. — То, може, ви хоч скажете, хто такий обер-лейтенант Клосс? І чому він так цікавиться вами?

Клосс? їй здавалося, що вечір, проведений у “Золотому змії”, це вже далеке минуле. Коли ж це було?

— Клосс дуже хотів, щоб ви не їхали ранковим поїздом до Стокгольма. Чому? Ви мене чуєте?

— Чую, — незичливо відповіла вона. — …Клосс хотів… — Інгрід подумала, що Мюллер нетерпеливо розшукує її і що ще один зв’язковий — людина, яку вона має зустріти на вокзалі, незабаром опиниться в смертельній небезпеці… — Відпустіть мене, — прошепотіла вона.

— Спершу ви все розповісте. Подумайте — я даю вам час до ранку.

Підвал, куди Інгрід замкнули знову, був задушливий і сирий. Високо вгорі, над дерев’яною лавкою, виднілося щільно зачинене ґратчасте віконце. На кам’яній підлозі солдат вермахту поставив склянку чаю і тарілку з хлібом, помащеним маргарином та повидлом. її не збиралися морити голодом.

— Я не їстиму, — сказала Інгрід.

Солдат, юний хлопчина у касці й з автоматом, дивився на неї з якоюсь жадібною цікавістю… Може, він бачив її в театрі. А може, взагалі ніколи не стикався з жінками, такими, як вона, жінками з іншого світу.

— Їжте, фройляйн, — лагідно прошепотів він. А потім кинув на лавку свою вдяганку. — Вночі холодно.

Відтак, обережно зачинивши за собою двері, вийшов. Інгрід почула, як клацнув замок. У дверях було щось схоже на вічко — вузеньке віконечко, а точніше — щілина, крізь яку дівчина побачила темний коридорчик і солдата, що схилився на столик коло стіни. Поклавши автомат поруч, він скинув чобіт і шкарпетку й заходився масажувати собі ногу. В будинку панувала вже цілковита тиша. Інгрід снувала туди й назад між дверима і лавкою, лічачи кроки, намагаючись не думати, не відчувати, не прагнути. Але все-таки відчувала і прагнула. Вона усвідомлювала, що мусить звідси вирватися, що її знову огортає жадоба помсти, а далі… Вона вже знала, що буде далі, і не відчувала страху…

За кілька хвилин у голові Інгрід визрів готовий план. Трохи жаль було дівчині цього солдатика, що кинув їй на лавку свою вдяганку, але якби їй навіть довелося зараз убити, вона б убила не вагаючись.

Вона розстебнула блузку, почала гатити в двері, а потім закричала…

Клацнув замок, і на порозі з’явився солдат з автоматом через плече.

— Що сталося, фройляйн?

— Я задихаюся! — вигукнула Інгрід. — Тут немає чим дихати. Відчиніть, будь ласка, вікно. Я туди не дістану.

Солдат подивився вгору, на заґратоване віконце, — став на лаву. Автомат заважав йому, і він поставив його до стіни.

Все сталося так, як Інгрід собі й уявляла. Солдат, довгенько поморочившись з вікном, що було забите наглухо, нарешті відчинив його. Потім обережно скочив з лави — і саме в цю мить дівчина вхопила автомат і з усієї сили вдарила його прикладом по голові. Вартовий зсунувся з лави, а точніше осів на підлогу, і на його обличчі відбилося здивування.

Інгрід вискочила в коридор.

Сходи вели до якихось сіней, просторих і темних. Інгрід намацала двері, обережно відчинила їх і опинилася в кухні. Побачила перед собою широке вікно й місяць, що висів над садом. В усьому будинку стояла тиша. Інгрід була на волі. Зараз вона вистрибне у вікно, перебереться через високу металеву огорожу, що оточує віллу, й опиниться в далекому, невідомому їй районі Берліна. А потім пішки добиратиметься до центру міста.

У той час, коли Інгрід Кельд розмовляла з генералом фон Больдтом, Клосс крокував довгим, яскраво освітленим коридором резиденції абверу. Черговий офіцер відчинив двері, і вони разом зайшли до першого секретаріату. Капітан, що стояв за письмовим столом, глянув на Клосса й зняв телефонну трубку. Доповів про відвідувача і, дочекавшись відповіді, буркнув:

— Ідіть далі!

Ця церемонія повторилася ще двічі. Біля кожних дверей стояв унтер-офіцер вермахту, виструнчений і байдужий, схожий більше на статую, ніж на вартового. Клосс уже був колись у адмірала і знав цей церемоніал, який тоді видався йому більше смішним, ніж грізним. “Метод впливу на уяву”, — думав він зараз, чекаючи в останньому секретаріаті біля письмового столу вже не капітана, а підполковника.

Коли він під’їхав на стоянку автомашин абверу, щоб поставити там мотоцикл, і побачив Шульца, відразу збагнув, що генерал фон Больдт встиг скоріше, ніж він сподівався, зробити наступний хід.

— Сам старий хоче тебе бачити, — повідомив Шульц. — Негайно.

Отже, Больдт зателефонував адміралові! Невже й Канаріс через старих пруссаків шукає зв’язку з американською розвідкою? Клосс зрозумів, у якому небезпечному становищі він опинився. Адмірал — це не Больдт! Усі козирі, які має в своїх руках Клосс, можуть в одну мить обернутися проти нього. Наміри шефа німецької розвідки залишаються таємницею, бо цей досвідчений гравець ніколи і ні з чим не ходить навмання: інтриги, які він плете, завжди багатоярусні. Можливо, він хоче нацькувати Больдта на Гіммлера, а може, надумав цього ж Больдта продати, щоб заслужити довіру в фюрера, бо саме ж він, а не Кальтенбруннер, напав на слід змови… Та й невідомо також, що сказав йому Больдт. То якої ж дотримуватися тактики? Клосс вирішив, що є тільки одна можливість…

— Портфель і зброю залишіть, будь ласка, в секретаріаті, — попередив підполковник і розчинив широко двері.

Від порога до письмового столу, що стояв посеред величезної кімнати, — кільканадцять кроків. Клосс крокував, неначе на учбовому плаці, а потім застиг, дивлячись на адмірала — малого й непримітного на тлі великого портрета фюрера. Шеф розглядав його уважно, з спокійною цікавістю знудьгованого начальника. Обличчя адмірала чимось нагадувало хижого птаха.

— Ганс Клосс, — відрекомендувався прибулий обер-лейтенант.

— На кого ви працюєте? — закричав шеф.

Клосс знав, що відповідати треба негайно і не вагаючись. Все залежатиме від того, чи цей фахівець таємної війни повірить його словам.

— Я працюю на вас, пане адмірал!

— Чому вас цікавить Інгрід Кельд?

— Я закохався в неї, — Клосс відповів, не вагаючись і секунди.

Адмірал замовк. Він знову дивився на Клосса і, напевне, зважував його відповіді. Зважував їхню ймовірність.

— Ви, мабуть, ідіот, Клосс! — гримнув шеф.

— Так точно, пане адмірал, — відразу ж погодився обер-лейтенант. Він усе ще сподівався, що було б непогано, якби Канаріс повірив, що Клосс у цьому спектаклі грає роль комедіанта, коханця-невдахи, заплутаного в інтригу, сенсу якої не може збагнути.

— Це ми вже встановили, — несподівано лагідно усміхнувся адмірал. — А зараз швидко кажіть: що ви знаєте?

Треба справді говорити швидко, не вагаючись, не добираючи слів. Адмірал відразу може вловити будь-яку фальш. І Клосс розповів, що зникла Інгрід, що він вирішив її знайти на свій страх і риск і саме тому пішов до неї на квартиру. Там він захопив зненацька Штольпа, ад’ютанта генерала фон Больдта, котрий признався йому, що, за наказом свого начальника, шукає якогось листа.

— Я гадав, пане адмірал, — вів далі Клосс, — що йдеться про любовні листи генерала до панни Кельд. Вона, очевидно, не хотіла повернути йому тих листів, а генерал боявся скомпрометувати себе. Я підозрював також, що генерал намагався вести з панною Кельд якісь переговори і що вона знаходиться у нього на віллі. Зізнаюся, що я робив це все під впливом ревнощів і страху за свою дівчину…

Чи повірить цьому Канаріс? Чи є якийсь шанс, що він проковтне цю казочку.

— Ви шантажували генерала?

— Я вважаю, пане адмірал, що таке визначення не зовсім точне.

Адмірал знову зважував відповідь. Він навіть заплющив очі — певно, був дуже стомлений, бо обличчя його здавалося майже сірим.

— Ви кривите душею, пане Клосс, — нарешті тихо сказав він. — Доволі вміло, але кривите. Ви не такий, якого хочете зіграти в моєму кабінеті.

— Я просто відвертий, пане адмірал! — вигукнув обер-лейтенант і відчув, що струна ось-ось лопне.

— Відвертість? — скривився адмірал. — У нашій службі? Я дещо чув про вас… Гаразд, я ладний проковтнути цю версію, — в його голосі забриніла іронія. — Я переконаний, що ви не хочете завдавати клопоту начальству… своїми дурощами. Бо це ж дурощі, правда? — У голосі адмірала з’явилися владні нотки. — Якщо ми обидва щось знаємо, тобто якщо ви вважаєте, що я теж знаю, то це тільки ваше припущення. Ви згодні?

— Так точно, — відповів Клосс.

— Отже, треба мовчати. Ви вже про все забули. І пригадаєте тільки тоді, коли я накажу. Якщо я дам вам такий наказ, тоді ви мусите дещо згадати. А коли вам заманеться працювати на когось іншого, то я знайду вас і під землею. Один із підлеглих Мюллера кілька годин тому розмовляв з вами і паном Шульцом, правда?

— Так точно!

— Їх цікавить ця справа. Я вважаю, що версія, нібито генерал фон Больдт мав щось спільне з Інгрід Кельд, є всього-на-всього витвором вашої фантазії. Може, вона вам приснилася?

— Так точно!

Адмірал криво усміхнувся.

— Ваші почуття не цікавлять мене, пане Клосс, про Інгрід Кельд забудьте. Раз і назавжди.

Клосс повернувся в секретаріат, взяв свого портфеля й одягнувся. Вони, здається, не заглядали до портфеля! Якби заглянули, йому було б важко тоді вибратися з цього будинку. Крізь тонку шкіру Клосс намацав свою пластикову іграшку. На місці!

Він поволі рушив широким коридором, обминаючи вартових коло дверей. Ці живі статуї, здавалося, не помічали його. Він дихнув на повні груди тільки тоді, коли опинився на вулиці. Проте радіти було зарано: це ще не кінець, ця ніч принесе ще йому, певно, чимало несподіванок. Адже ж Мюллер і його підлеглі шукають Інгрід Кельд по всьому Берліні. Цікаво, чи гауптштурмфюрер звелів за ним стежити? Коли навіть і так, то Клосс вважав, що йому все-таки вдалося заплутати гестапівських хортів по дорозі від штабу до вілли фон Больдта. Але він не був у цьому цілком певний. Тому вирішив іти додому й чекати виклику Мюллера — не сумнівався, що такий виклик буде.

“Найгірше те, — думав Клосс, — що я опинився між Канарком і Кальтенбруннером. Це, правда, має і свої переваги. Інформація про інтриги абверу і спроби зв’язатися з американцями знадобляться Центрові. Треба дивитися на союзників! А офіцерська змова?”

Клосс мимоволі задоволено усміхнувся: він, звичайно, не довіряв цим панам у мундирах, котрі виконували всі накази фюрера на Сході й на Заході. Він, якщо це буде можливим, ладний урятувати їх від гестапо, але не більше. Так чи інакше, пан гауптштурмфюрер Мюллер багато від нього не дізнається.

Запрошення в гестапо прийшло, однак, значно швидше, ніж він сподівався. Клосс дійшов ще тільки до Кюрфюрстендаму, як коло тротуару загальмував чорний автомобіль. З нього вискочив Фріц Шабе і досить-таки чемно запросив Клосса в машину. Сидячи між двома есесівцями з незворушними обличчями, як і в вартових Канаріса, обер-лейтенант обмірковував дві справи, котрі зараз здавалися йому найважливішими: чи Мюллер знає про його візит до Больдта і що робити з чорним портфелем? Якщо гестапівці привезуть його як заарештованого, то відберуть і портфель. А тоді… Клосс відчув у роті якусь гіркоту. Це кінець, а в нього немає з собою отрути. Чи ж витримає? Треба намагатися довести гестапівців до люті — тоді є можливість, що вони застрелять його не зволікаючи.

У кабінеті Мюллера горіло яскраве світло. Клосс сидів на стільці посеред кімнати. Портфель тримав на колінах. Він повинен встигнути вихопити “іграшку” — ця думка трохи заспокоювала його. До нього поступово повертався азарт гравця, якого він часом боявся і який все-таки допомагав у найважчі хвилини.

— Розказуй, де Інгрід Кельд? — гаркнув Мюллер.

Клосс мовчав.

— Розказуй! — верескнув гестапівець. Методи цього фахівця були, однак, досить примітивні.

— Я хочу тобі нагадати, — почав Клосс, — що ти розмовляєш з німецьким офіцером.

Якусь мить Клоссові здавалося, що Мюллер його вдарить; він майже впритул бачив обличчя гестапівця, витріщені очі й кадик. Нарешті Мюллер опанував себе.

— Ви не хочете говорити, — процідив він крізь зуби, наголошуючи на слові “ви”. — Нам уже доводилося мати справу з різними німецькими офіцерами.

— Я не знаю, — спокійно відказав Клосс. — Мені, на жаль, не вдалося цього встановити.

Його спокій і чемність вивели німців з рівноваги.

— Про що йшлося під час зустрічі з адміралом? — запитав Мюллер.

“Отже, вони знають про це”, — подумав Клосс.

— Зателефонуйте, будь ласка, адміралові, — не гаючись, відповів вій.

— Ви глузуєте з нас! — закричав Мюллер. — Ви, певно, ніколи не мали справи з гестапо. Та й не знаєте ще, чи вам вдасться взагалі звідсіля вийти… Я… — він поперхнувся власними погрозами.

“Зараз”, — подумав Клосс. І схопився з стільця. Його крик анітрохи не поступався крикові Мюллера.

— Мені соромно за вас! — загримав Клосс. — Ви поводитеся, як звичайні есесівці! Як ви ставитеся до офіцера, котрий хоче з вами працювати! Як до ворога!

— Ви хочете з нами працювати? — повторив Мюллер. На його обличчі з’явилося здивування. — Може, закурите, обер-лейтенанте?

“Крик діє на них, як холостий постріл”, — подумав Клосс.

— Охоче, — відповів він.

— Давайте поговоримо по-діловому. Сідайте. Чи розмова з адміралом стосувалася й Інгрід Кельд?

Клосс затягся димом. Він почував себе зараз як гравець у покер, що має дві пари і не може їх звірити. У суперника був принаймні фуль.

— І так, і ні, — сказав він.

На обличчі Мюллера з’явилася недовіра.

— Що це означає? — пробурмотів він.

— Адмірал, — поволі говорив Клосс, — дуже хотів би знати, чому вас цікавить Інгрід Кельд. Він вилаяв нас, тобто мене й Шульца, за те, що ми її випустили з рук. Вважав, що її можна було використати.

— Он як! — Важко було зрозуміти з цих слів, чи Мюллер вірить. — Отже, ви вважаєте, що адмірал не знає, де Інгрід Кельд?

— Не знає, — відповів Клосс і подумав: не виключено й те, що одного дня Канаріс продасть його, Клосса. Він, звичайно, не дав би й ламаної копійки за лояльність шефа німецької військової розвідки, але зараз не міг грати інакше.

— Ми все-таки гадали, — мовив Мюллер, — що в абверівців теж рильце в пушку. Викрали в нас прекрасну агентку! — верескнув він, знову втрачаючи контроль над собою. — Бо заздрять моїм успіхам. Канарісові кортить довести фюрерові, що тільки його апарат чогось вартий. Але це йому не вдасться…

— Пане гауптштурмфюрер, — сказав Клосс і знову відчув подих великої гри, — я вчора ввечері був з Інгрід у “Золотому змії”. Бачив, як вона, розмовляла там з якимось молодиком у цивільному… — Гестапівці слухали з величезною увагою, а Клосс снував далі свою химерну оповідь. — Я, певна річ, не надав тоді цьому епізодові ніякого значення, ба, навіть забув про нього і лише сьогодні пізно ввечері якось зіставив цей факт із зникненням Інгрід… (“А якщо Больдт все-таки випустить шведку, отоді я матиму халепу”, — думав він. Та вже після розмови з генералом це навряд чи могло статися). Отже…

— Як виглядав цей чоловік? — закричав Мюллер.

— Високий, з худим, видовженим обличчям. Характерний шрам на щоці. Як у пана Шабе…

Клосс змовк. Мюллер підозріло глянув на свого помічника.

— Я не чув, на жаль, їхньої розмови, але коли проходив повз них, то кілька слів запам’яталися мені: завтра в Потсдамі.

— Чому ви про це нічого не сказали?

— Я ревнував Інгрід. Думав, що йдеться про якесь побачення. Вночі їздив у Потсдам…

— Ага, то ви їздили мотоциклом у Потсдам?

— Авжеж, — відповів Клосс.

— Шабе! — вигукнув Мюллер. — Негайно машину з солдатами і в Потсдам! Ви поїдете з нами?

— Ні. Я хотів би вже вернутися додому, — промовив Клосс. — Гадаю, що на сьогодні з мене вистачить.

Цього Клосс, однак, не сподівався: його завели в гараж у глибині якогось дворища і коли він глянув на їхні обличчя, холодні й рішучі, то зрозумів, що найважче ще попереду. Виходить, чатували на нього неподалік від резиденції гестапо. А потім виринули з пітьми і вхопили його попідруч… Шульц і Штольп. Елегантний Шульц і незграбний ад’ютант Больдта з перебинтованою головою.

— Ви збожеволіли! — сказав Клосс.

Ті мовчки ввели його в гараж і обидва витягли зброю, Клоссів пістолет Шульц сховав собі в кишеню.

— Гансе, — промовив Шульц, — Гансе, наївний чоловіче… Ти гадав, що нас ошукаєш. Я ж тобі казав: сиди собі в “Золотому змії”. Вклепався ти в паскудну історію, голубе…

— Працюєте разом, — серйозно мовив Клосс. — Я здогадувався про це.

— Не панькайся з ним! — гаркнув Штольп. — Це він так почастував мене. — Штольп помацав рукою голову. — Розповідай! — звернувся він уже до Клосса. — Що ти наговорив Мюллерові?

Клосс зненацька пирснув сміхом. Страшенно дурне становище! Що це за клубок!

Обоє дивилися на Клосса, як на причинного…

— Розповідай! — крикнув Штольп.

— Дурненький мій, якби я їм хоч що-небудь сказав, то ви б уже тут не корчили з себе героїв. А втім, ви переконаєтесь у цьому за годину: Мюллер не прийде до Больдта і не знайде Інгрід Кельд.

— Це вже не має ніякого значення, — промовив Шульц. — Ця дівчина втекла!

Тепер йому вдалося вивести Клосса з рівноваги. Отже, все надаремно! Весь задум розвалився, як карткова хатка! Інгрід Кельд знову на волі! Смертельна загроза нависла не тільки над зв’язковою, а й над ним теж!

— Ідіоти! — вибухнув Клосс. — Як ви могли дозволити їй втекти! А нехай вас… — Тут йому кортіло вилаяти їх по-польському. Німецькі лайки не були такі соковиті.

Обидва офіцери дивилися на нього страшенно здивовано. Цей вибух люті був цілком щирий: вони не мали в цьому сумніву.

— Так ти їй не допомагав утекти?

Вони гадали, що це він! Ну, звичайно, у них були підстави так думати. Тепер вони нічого не розуміють.

— Я не приховуватиму, — сказав Шульц, — що ми вскочили в халепу. Інгрід Кельд знає надто багато. Та й ти теж знаєш багато…

— …але ти в наших руках, — докінчив Штольп і зняв із запобіжника пістолет.

— Мені прикро, Гансе, — Шульц теж підняв зброю.

— Сховайте свої іграшки. — У голосі Клосса не було нути страху, тільки лють. — Ви телепні, справжні телепні! І вся ваша офіцерська конспірація — дитяча забавка, цукерка для гестапо… Ви поводитеся, як блазні… Ти, Шульце, гадаєш, що я не залишив собі шляху для відступу? Якщо мене не стане, лист до Кірстговена потрапить у належні руки, — тепер Клосс відкрив свої козирі. Більше йому нічого не лишалося! А що він, шантажуючи, трохи переборщив…

— Ти знаєш! — крикнув Шульц.

— Знаю… і навіть більше. Я хочу врятувати вас, ідіоти, ще раз хочу вас врятувати… Сховайте ж нарешті свої іграшки!.. Хоч користі з вас, власне кажучи, ніякої… Нічого ви не варті, панове офіцери…

Шульц поклав пістолет у кобуру. Штольп, повагавшись якусь мить, зробив те саме.

— Я хотів би тебе, Гансе, мати за спільника, — сказав він.

— Май за кого хочеш, — знизав плечима Клосс.

Згодом йому доведеться розплутувати всю цю справу і розіграти її до кінця. Тепер же його цікавило зовсім інше: коли втекла Інгрід, як саме і скільки в нього лишилося часу? Точніше, тільки останнє: скільки ще лишилося часу? Минуло кілька хвилин — і Клосс ступав уже по сходах будинку на Альбертштрассе. Він вважав, що Інгрід або ж повернеться додому і звідти зателефонує Мюллерові, або ж з вілли Больдта піде в гестапо і приїде з Мюллером по свої речі. Поки вона дістанеться до центру міста, мине більше години. На вокзалі їй треба бути о другій годині ночі, щоб видати в руки гестапо зв’язкову, що прибуває з Парижа. Поїзд до Стокгольма, яким вона мала поїхати, відходить двома годинами пізніше. Отже, можна сподіватися, що ці дві години Інгрід почекає на вокзалі. Клосс глянув на годинник — було п’ять хвилин на другу. Якщо Інгрід Кельд схоче встигнути забрати речі, вона повинна прийти сюди найпізніше через двадцять хвилин.

І раптом у голові Клосса сяйнула нова думка: а що, як ризикнути?

Двері квартири були замкнені. Прислухавшись до тиші, що панувала за дверима, обер-лейтенант дістав з кишені свою чудесну відмичку. Замок піддався ще легше, ніж уперше. В квартирі нічого не змінилося — залишався той самий розгардіяш, сукні Інгрід валялися долі. Клосс підійшов до телефону й набрав номер Мюллера. Він був певний, що застане гауптштурмфюрера в гестапо. Адже Мюллер чекає повідомлення — його оперативні групи прочісують Потсдам. Почувся крик: Мюллер кричав навіть у телефонну трубку. Затуливши рот носовою хустиною і змінюючи голос, Клосс сказав:

— Панна Кельд у себе в квартирі.

— Хто говорить? — запитав Мюллер.

Клосс поклав трубку. Шеф гестапо має з’явитися сюди не пізніше як за двадцять хвилин. Отже, пластикову іграшку слід навести на тридцять п’ять хвилин по першій.

“Гадаю, що не помилився”, — подумки відзначив Клосс.

На низенькому столикові він побачив великий вазон. Прекрасне місце для пекельної штуки! З цієї кімнати після вибуху ніхто не вийде живим!

Коли все було вже готове, Клосс рушив до виходу, та раптом почув, як клацнув замок. Він ледве встиг відбігти й сховатися за барвисті портьєри балконних дверей.

Увійшла Інгрід Кельд. Клосс бачив її крізь шпарину. Глянув на годинник — до вибуху лишалося п’ятнадцять хвилин. Оце стільки залишилося їй жити! А йому?

Настав час подумати й про себе. Адже ж він теж не може вибратися звідси… Вважав, що Інгрід підійде до телефону, але вона опустилася на стілець і розплакалася.

Клосса зненацька пройняв жаль — непотрібний і нічим не обґрунтований жаль.

Він ще раз глянув на годинник: до вибуху залишилося чотирнадцять хвилин. Треба застрелити цю дівчину і вийти звідси, поки не з’явився Мюллер. Клосс дістав пістолет. Проте робив це дуже поволі, як при сповільненій зйомці. Потрібно крикнути, щоб вона підвелася. Не стрілятиме ж він у спину жінці, що сидить і ридає? Та вже запізно! На сходах почулися голоси, а потім кроки. Інгрід не замкнула дверей на ключ! У кімнаті стояв гауптштурмфюрер Мюллер.

— Нарешті! — верескнув він. — Що скоїлось? Де ви пропадали? Хто до мене щойно телефонував? — Гестапівець важко опустився на стілець спиною до балкона. — У нас є ще трохи часу. Розказуйте.

— Мені нічого казати, — спокійно відповіла Інгрід.

— Як це? Я не розумію. І не впізнаю вас.

— Я прошу дати мені спокій!

— Що це, дідько б його взяв, означає? Ми скоро поїдемо на вокзал. Вам треба переодягтися. Я звелів Фріцові купити три гвоздики. Сьогодні ми будемо обережніші.

— Прошу на мене не сподіватися, — тим самим тоном мовила Інгрід. — Я нікуди не поїду і нікого вам не видам. Годі!

— Що ви сказали?! — гаркнув Мюллер. Він підхопився з стільця і схилився над Інгрід.

— Я сказала, що більше не буду з вами працювати. Це ви вбили Гейні.

Ще десять хвилин! На сходах стоять гестапівці, у коридорі — Шабе. Лишається єдина можливість: балкон. А ця дівчина?

“Вона зрадила, щоб помститися, — подумав Клосс. — І старий пруссак їй розповів…”

— Ви заплатите мені за це! — долинув голос Інгрід.

Мюллер сперся рукою об вазон.

— Ви гадаєте, що з нами так просто порвати зв’язки?

— Мені байдуже!

— Ви погано усвідомлюєте собі те, що на вас чекає. — Стишити голос Мюллерові, певно, було нелегко. Але він все-таки лагідно промовив: — Заспокойтеся. Даю вам три хвилини. Переодягніться — й поїдемо на вокзал…

Мюллер вийшов з кімнати й відчинив двері на сходи. Клосс почув збуджені голоси — Мюллер розмовляв з Шабе.

Ще п’ять хвилин! Клосс розсунув портьєри і, тримаючи напоготові пістолет, став перед Інгрід. Вона навіть не скрикнула. Ця дівчина вміла панувати над собою!

— Тихо, — прошепотів Клосс і відчинив балконні двері. — Втікаймо!

— Ви…

— Так. Я — один із тих, кого ти зрадила. Хутчій!

— Ні.

— Через три хвилини ти загинеш. У кімнаті бомба.

— Ні.

Почулися кроки Мюллера. Клосс вискочив на балкон.

Зайшовши до кімнати, гауптштурмфюрер Мюллер побачив, що Інгрід зачиняє балконні двері.

— Трохи провітрила, — пояснила дівчина.

— Ви ще й досі не встигли переодягнутися! — крикнув Мюллер. Обіч нього стояв Шабе.

Інгрід сіла до столу.

— Авжеж, не встигла, — відповіла вона, — і навряд чи й встигну. — Дівчина глянула на годинник, і то було, мабуть, останнє, що зафіксувала її свідомість. Наближалась фатальна хвилина.

Клосс перестрибнув на балкон сусідньої квартири. Двері в кімнату були відчинені. Тихенько, навшпиньки він зайшов у чиюсь спочивальню — там хропів на ліжку чоловік. Клосс пройшов до коридора і відчинив сінешні двері…

Стрілки годинника показували саме тридцять п’ять хвилин на другу, коли він опинився на Альбертштрассе. Страшний вибух струсонув повітря, а потім почулося виття сирен автомобілів гестапо

Клосс стишив крок… Він поволі йшов тихою безлюдною вулицею. Поспішати йому вже було нікуди.