Ставка більша за життя. Частина 2

ПАРОЛЬ

лосс розплющив очі і майже відразу замружився — його засліпило яскраве світло. “Що це за бункер? — майнула думка. — Як я тут опинився?” Він уявив собі вологі шерехаті бетонні стіни бункера. Скортіло торкнутися їх рукою. Та відразу ж у лівій руці відчув гострий біль, гаряча хвиля вдарила в голову. Клосс знову знепритомнів.

Коли він за кілька годин чи, можливо, хвилин отямився і поволі, напружуючись, розплющив очі, вже не треба було мружитись.

“Певно, зайшло сонце”, — подумав Клосс. Крізь вузьку щілину він бачив невиразні контури предметів, та ніяк не міг збагнути, що саме бачить. “Якийсь дивний краєвид”, — майнуло в голові. Він пригадав, що знаходиться в бункері, але так і не зрозумів, як сюди попав.

— Обер-лейтенанте Клосс, — долинуло до нього. Він не помилявся, це був жіночий голос. Але звідкіля жінка в бункері? Ні, це, звичайно, не жінка, це його ординарець Курт.

— Курт, — покликав він, та голосу свого не почув.

— Обер-лейтенанте Клосс, — знову почувся той самий жіночий голос. Вона, певно, стояла позад нього, треба тільки обернутися, щоб її побачити. Але чому так важко повернутися?

І раптом Клосс побачив обличчя жінки просто перед собою. Це було геть незрозуміло. Він бачив її крізь вузьку Щілину перед самісінькими очима — отже, вона мусить бути по той бік бункера, а чути її так, ніби вона зовсім поруч. Щось з’явилося між його очима і невиразною постаттю жінки. І він одразу ж відчув приємний холодний доторк. Клосс знав — це жіноча рука. Він побачив себе. Коли це було — років п’ятнадцять тому, а може, й більше? Він хворів тоді на скарлатину, лежав у кімнаті з позавішуваними вікнами і чекав на щось. Нарешті прийшла мати, поклала йому на чоло свою холодну руку, і він тоді знав, що саме на це й чекав.

— Мамо, — хотів сказати, незважаючи на розпухлі губи, — я дуже хворий, мамо. — Але знав, що це надто важко…

Перед очима знову з’явилася жінка. І раптом йому захотілося сміятися. Клосс зрозумів, чого йому здається, що він у бункері і дивиться на світ крізь вузьку щілину. У нього просто забинтована голова, і тільки очі лишалися відкриті. А жінка, що схилилася над ним, не його мати. Це молода, вродлива дівчина. З-під білого чепця з червоною каймою виглядають чорні пасма волосся.

— Як ви себе почуваєте, обер-лейтенанте Клосс? Ви можете відповідати? — почув її голос.

Він зрозумів, що вона казала, хоч водночас усвідомив собі — слова ті були сказані іншою, якоюсь чужою мовою. Іншою мовою говорила до нього мати, іншою мовою щойно мислив він сам. Але ж він чудово зрозумів, що ця жінка говорила до нього? До нього? Дивно, адже вона зверталася до якогось обер-лейтенанта Клосса. А він же не обер-лейтенант Клосс, він Сташек Мочульський, йому дев’ять років, і він тяжко хворий на скарлатину…

Клосс почув чи скоріше відчув, що жінка йде. Побачив перед собою вузьку смужку підвіконня, а під ним кілька секцій радіатора. Почав їх лічити — одна, дві, три…

І знову через кілька годин, а може, й днів, він почув якісь голоси. Не розплющуючи очей, він торкнувся обличчя долонею і не відчув пов’язки. Поволі розплющивши очі, Клосс побачив чоловіка в білому халаті, накинутому на мундир, а обіч нього ту саму дівчину з непокірливим волоссям, що вибивалося з-під чепця. Золоте пенсне на носі чоловіка забавно підстрибувало при кожному русі його голови.

— О, я бачу, що наш обер-лейтенант приходить до тями, — промовив чоловік.

— Де я? — запитав Клосс.

— У шпиталі в Вісбадені, обер-лейтенанте Клосс.

— Як я тут опинився?

— Розбомбило ваш поїзд, — відповів лікар. — Вам ще добряче поталанило — живими лишилося всього двадцять чотири чоловіки, а вас майже не поранило.

— Але в мене все болить.

— Удар, легка контузія, можливо, струс мозку. Вас не млоїть?

— Ні, тільки ніяк не можу збагнути, як я опинився в цьому поїзді.

— Із знайдених при вас документів виходить, що ви їхали до Франції.

— Ви весь час говорили про Париж, — втрутилася медсестра. — Про каштани на майдані Пігаль.

— Про каштани? — зацікавився лікар.

— Що я ще казав? — спробував підвестися Клосс, але гострий біль під лопаткою змусив його знову опуститися на подушку.

— Спокійно, — зауважив лікар. — У вас усі кістки цілі, але багато потовчених місць. Вас знайшли за двадцять метрів від насипу — очевидно, відкинуло вибуховою хвилею.

— Що я ще казав? — допитувався Клосс.

— Якісь дурниці, — байдуже відповіла медсестра. Половини я геть не зрозуміла, бо ви говорили чужими мовами.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — заспокоїв його лікар. — Це нормальне явище при струсові мозку. Але можу вас запевнити, пане обер-лейтенант Клосс, що ви не виказали жодної військової таємниці, а коли б навіть ви що-небудь і сказали, то все одно ніхто б нічого не зрозумів, бо пошкодження, які ви дістали, пов’язані з розладом мови.

— Відколи я вже тут? — поцікавився Клосс.

— Три дні. А через два тижні ми пошлемо вас на комісію. Але після неї на багато не важте. Підете на фронт.

— Я хочу піти, — відповів Клосс, — мене направили в частину, я мушу вже там бути.

Лікар знизав плечима, золоте пенсне знову стрибнуло в нього на носі. Він поправив його лівою рукою, і тільки тепер Клосс помітив, що замість правої руки в нього звисає порожній рукав.

— Буде так, як ви хочете, — відповів лікар. — Сестро, з завтрашнього дня давайте пацієнтові посилену дієту — він мусить набратись сил, перш ніж дістанеться до своєї частини. — Лікар повернувся на каблуках і рушив до дверей. За ним подріботіла медсестра.

Клосс розгледівся по палаті. Чотири однакові білі ліжка, всі, крім одного, — зайняті. Поранені лежали забинтовані, як мумії, в одного нога була підвішена на витяжці. Чулося його розмірене дихання або хропіння, яке тільки й порушувало тишу.

Клосс заплющив очі, намагаючись пригадати те, що сталося три дні тому. Поїзд. Так, він пам’ятає м’яке купе, блакитнуваті сутінки, якогось офіцера, що лежав, зручно розкинувшись на канапі. Полковнику Клосс назвав своє прізвище, той також відрекомендувався. Що він сказав? Яке назвав прізвище? Не може згадати, хоч лусни. Якась банальна розмова. Полковник ґречно почастував його сигарою. Він не міг заснути, і тому товариство молодого обер-лейтенанта, напевно, його тішило. На думку полковника Тіде, Клосс тільки тепер пригадав, що саме так його звали, дуже багато молодих офіцерів замість фронту посилають в окупаційні війська. Полковник Тіде вважав, що це помилка, що цих молодих офіцерів кривдять, бо тільки на фронті можна набратися бойового досвіду і швидше зробити кар’єру. Клосс у всьому з ним погодився…

Так, це він пам’ятає, але що було раніше? Він сів до цього вагона в Мюнхені, сів у останню мить, коли поїзд уже рушав. Чому ж так довго чекав? У цьому й є якась загадка, але яка? Адже він пам’ятає, що прийшов на вокзал задовго до від’їзду, що з півгодини прогулювався між газетним кіоском і підземним переходом. Можливо, на когось чекав? Пам’ятає, що купив у кіоску коробку цигарок і викурив кілька до відходу поїзда. Але на що чекав? А, може, на кого? Клосс безтямно вдивлявся в секції радіатора, полічив їх — було їх чотирнадцять, — потім глянув вище. На підвіконні стояв горщик з папороттю, він нещодавно бачив такий самий, але де це було? Тільки той горщик не стояв на підвіконні.

І Клосс пригадав зненацька вітрину маленької крамниці на одному з перехресть Пулавської вулиці у Варшаві. У ній поміж купою китайської порцеляни і старою шаблею стояв горщик з папороттю — знак того, що вхід вільний. Він прийшов туди близько п’ятої, коли господар уже опускав жалюзі. За півгодини до цього Клоссів шеф, полковник Роде, вручив йому конверт з наказом про виїзд. Керівництво абверштелле пригадало, що обер-лейтенант Клосс працював по засиланні агентів у Кольбергу, і вирішило використати його досвід у Франції. Ось так обер-лейтенант Клосс дістав службове призначення в нормандське містечко Сен-Жіль. Необхідно було терміново повідомити Центр про раптове рішення німецького командування; це й змусило Клосса відвідати крамничку в глухому провулку, якої майже ніхто не відвідував. Трудність полягала в тому, що Клосс мусив виїхати негайно, бо полковник Роде вирішив востаннє скористатися нагодою передати через свого офіцера посилку для рідні у Мюнхені.

— Ти довго пробудеш у Мюнхені? — запитав антиквар.

— Не більше одного дня. У п’ятницю я мушу прибути в Сен-Жіль.

— Де це?

— Якийсь закуток у Нормандії, — знизав плечима Клосс, — пошукаєш на карті.

— Я передам, — мовив антиквар. — Інструкцію дістанеш у Мюнхені. Виїдеш з Мюнхена післязавтра, останнім паризькім поїздом. На пероні до тебе підійде наша людина і скаже, що робити далі.

— Як я його впізнаю?

— Він тебе сім упізнає, спитає, чи не їдеш ти в Сен-Жіль?

Так. Саме там, на вітрині антикварної крамнички, він бачив востаннє папороть, схожу на цю, що стоїть на підвіконні в шпиталі. І в Мюнхені він був, пригадує будинок полковника Роде з заґратованими вікнами і його дружину, гладку, кокетливу бабегу. Клосс не скористався її гостинністю, переночував у гарнізонному готелі, а потім пішов на вокзал.

Останній поїзд до Парижа відходив того дня о шістнадцятій п’ятдесят. Клосс поставив валізу в купе, яке ще порожнювало. Балакучий полковник Тіде з’явився пізніше. Клосс вийшов на перон і почав прогулюватись від поручнів підземного переходу до газетного кіоска. Повз нього проходили якісь люди, але ніхто не підійшов і не спитав, чи їде він у Сен-Жіль.

Уже спалахнув зеленим вогнем семафор, коли Клосс побачив, як з тунелю вибіг чоловік у формі залізничника, і інтуїція підказала йому, що це саме той, на кого він чекає. Паровоз різко й пронизливо засвистів, чувся грюкіт дверей вагонів. Чоловік також упізнав Клосса.

— Твоє переведення, — квапливо сказав він, — захопило нас зненацька. Зв’язок на місці, в Нормандії. Тебе знайдуть. Запам’ятай пароль: “У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”. Відповідь: “Зюзанна любить їх тільки восени”. Далі тобі скажуть: “Вона шле тобі свіжу партію”. Повтори.

Але Клосс не встиг повторити. Поїзд рушив, поволі набираючи швидкості. Він скочив на підніжку найближчого вагона, побачив, що залізничник уже зник у юрбі.

Клосс зайшов до вагона, наткнувшись у проході на кондуктора-служаку, який вичитав йому нотацію про те, як небезпечно стрибати в поїзд на ходу.

Клосс мовчки слухав повчання надокучливого дідуся, подумки повторюючи ті три речення: “Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”, “Зюзанна любить їх тільки восени”, “Вона шле тобі свіжу партію”.

Раптом Клосс злякався — він усе зрозумів. Стривай, стривай… Що сказав той безрукий лікар? Ні, то не він, то та медсестра… Треба у неї випитати, що я ще говорив, коли марив. Вона згадала про каштани. А що, коли вона повідомила куди слід про дивні слова контуженого офіцера? Коли безрукий лікар заспокійливим тоном силкувався приспати його пильність?

Ті, хто послав його на цю роботу, намагалися передбачити все. Він навчився пізнавати людей, яких ніколи не бачив, говорити про чужу родину, як про свою; ніхто, однак, не міг передбачити того, що може настати хвилина, коли він втратить контроль над своїм розумом, стане залежним від випадкових слів, сказаних у гарячці або в маренні, викликаними струсом мозку… Ця медсестра згадувала про чужу мову. Невже він розмовляв по-польському? Немовби крізь туман він бачив свою дитячу кімнатку з вікном, завішеним картатою ковдрою. Йому здавалося, що він малий, що слабує на скарлатину, що до нього підходить мати. Якщо він кликав її по-польському…

З другого боку — важко припустити, чи стане хтось ранньою весною сорок четвертого року у цьому переповненому, як усі, німецькому шпиталі прислухатися до марення контуженого офіцера? Але пароль? Що, коли він назвав пароль? Ця фраза про каштани на майдані Пігаль досить незвичайна і може викликати підозру.

— Колего, — почув він шепіт. — Колего, у тебе є цигарка?

Клосс обернувся. Поранений, у якого нога була на витяжці, дивився на нього благальним поглядом.

— Не знаю, — відповів Клосс. Він через силу повернувся на боку, висунув шухляду нічного столика. Побачив там свого портфеля, коробку цигарок і сірники. Ті самі, що їх купив у кіоску на пероні мюнхенського вокзалу.

— Запали, — прохрипів той, — я не можу поворухнутись.

— Спробую, — відповів Клосс. Він поволі зсував із себе ковдру, що здавалася йому твердою, як шмат бляхи. Обережно опустив з ліжка спочатку одну, потім другу ногу; в голові запаморочилось, але він таки сів. Задерев’янілими, ніби не своїми руками запалив цигарку, відтак, тримаючись за ліжко, підвівся і ступив крок до пораненого. Той захлинувся димом і довго кашляв.

Сидячи на ліжкові, торкаючись босими ногами холодної підлоги, Клосс силкувався пригадати дальші події своєї подорожі. Він пам’ятає, що, притакуючи від часу до часу, слухав якісь довгі розповіді полковника Тіде, пам’ятає також, як поїзд підійшов до зруйнованого вокзалу у Вісбадені. Клосс побачив тоді групку солдатів і офіцерів, котрі, вискочивши з вагона, побігли до барака, де була станція, а напевно й буфет, подумав, чи не вискочити і йому туди, щоб випити пива, а заодно й звільнитися від монотонної, як дзюркотіння води з крана, полковникової балаканини, який вважав себе знавцем жінок і доводив зараз Клоссу, що рудоволосі кращі за білявих і чорнявих. Але полковник, ніби розгадавши його намір, сказав, що не варто виходити, бо поїзд не стоїть тут і двох хвилин. І справді, тільки-но він сказав це, як поїзд рушив.

З того, що сталося потім, через п’ять хвилин або й менше після того, як поїзд відійшов від станції, Клосс нічого не може собі пригадати. Пам’ятає тільки, що погасло світло, зате за вікном стало ясно, мов удень. Він зовсім не чув вибуху — і це його найдужче здивувало. Спробував підійти до вікна, та відчув, що на нього падає чиєсь тіло. Зрозумів — це 1 іде, котрий щось кричав. А далі тільки оця смужка підвіконня з папороттю в горщику, що здалася йому пейзажем, який він розглядав крізь вузький отвір бійниці бункера.

— Обер-лейтенанте Клосс, хіба ж так можна? — В голосі медсестри звучала справжня тривога. — Вам заборонено вставати. Негайно ляжте. І де це чувано, щоб тут курили? Зараз же віддайте мені цигарки.

— Я вже майже одужав, — відповів він і побачив, що сестра ані така молода, ані така гарна, як йому здалося вперше. У неї було сіре, хворобливе обличчя і стомлені очі.

— А втім, я ляжу, — додав Клосс, — якщо ви покладете свою долоню на моє чоло, як годину тому.

— Це було не годину тому, — розсміялася вона. — Позавчора. Ви подумали, що я ваша мати, і кликали її.

— Як це? — справді здивувався Клосс. — По-німецькому?

— Авжеж, — у свою чергу здивувалася медсестра. — А по-якому ж ви могли її кликати?

Клосс заплющив очі від дотику її долоні і майже відразу заснув.

Ішов дощ. Лейтенант Ерік фон Ворманн дивився на розмоклу землю за вікном і думав про свого янгола-хранителя, що напоумив його три дні тому вийти на зруйнованій станції в Вісбадені напитися пива.

Це ще більше дивувало тому, що фон Ворманн терпіти не міг пива, але саме тоді Еріка охопило непереборне бажання відчути його гіркий смак. А втім, може янгол-хранитель Еріка фон Ворманна був би ні до чого, якби не розкішна вечеря в колі мюнхенських знайомих, що затяглася аж до обіду в день від’їзду. А після доброї пиятики Еріка завше мучило.

Коли він уже влив у себе літровий кухоль поганенького пива і вибіг на перон, аби побачити червоні вогні останнього вагона, то ще не знав, що над ним, Еріком фон Ворманном, сином і онуком генерала, звершило волю провидіння. Ні, він тоді проклинав і своє непереборне бажання скуштувати пива, і вчорашній дудліж, і наказ, що велів йому їхати з спокійного Мюнхена, де він завдяки протекції тата генерала перекладав з місця на місце папери в тамтешньому абверштелле, до глухого закутка на Атлантичному валі. Там, напевно, й робота буде інша, та й ніхто не лизатиме йому халявок за те, що він син фон Ворманна, а навпаки, зневажатимуть, бо тато нещодавно насмілився висловити в якомусь питанні іншу думку, ніж геніальний єфрейтор. Тому він прямо з генерального штабу помандрував у холодну Україну, щоб мати час обмірковувати свою помилку.

Молодий фон Ворманн вважав себе ворогом нацизму, хоч нікому цього не казав. Після недовгого хлоп’ячого захоплення нацистською ідеологією він вирішив, що з гітлерівськими голодранцями йому треба покласти край. Це, певна річ, не означало, що Ерік вважав нерозумним прагнення Третього рейху підкорити світ. Навпаки — він був певен, що маєток у Східній Пруссії, який занепадав, треба зміцнити працею рабів. Він також не мав би нічого проти, аби Ворманнам дозволили принести цивілізацію й на обширні землі України. Але захоплення першими перемогами швидко минуло, і Третьому рейху знадобився фон Ворманн, Батько, який давно зневірився в тому, що з Еріка вийде справжній офіцер, залишив йому добру, тиху, майже цивільну посаду в Мюнхені. Тепер же цьому настав край.

Краєвид за вікном був сірий, одноманітний і зовсім не нагадував кольорових листівок з пейзажами, які колекціонував малий Ерік. Правду кажучи, Франція його не цікавила, він зневажав, по суті, все, що було не прусське, навіть до баварців відчував якесь презирство й недовіру.

Фон Ворманн глянув на годинник. Якщо вірити розкладові руху поїздів, то вони вже сорок хвилин тому мали бути в Сен-Жілі. Щось псується в машині німецького порядку.

Він відчинив вікно. Холодний, мокрий вітер ударив йому в обличчя — відчувалася близькість моря. З-за повороту почали виринати шпилясті дахи Сен-Жіля, а ближче, на першому плані, з’явилися коричневі, вкопані в землю прямокутники бетонних укріплень Атлантичного валу, який мав затримати вторгнення англійців та американців. Чи затримає? Ерік фон Ворманн підняв комір шинелі й потягся рукою по елегантний несесер.

Коли він увечері прийшов у казино, що містилося в ресторані старого готелю з претензійною назвою “Маджестік”, — вивіски ніхто не хотів знімати, і вона й досі висіла над входом, — до нього знову повернулося питання, яке він поставив собі, дивлячись із вікна вагона першого класу на бетонні укріплення узбережжя. Чи втримає вал союзників, чи перешкодить висадженню?

Він налив у склянку вина. Воно було дуже гидке. Подумав про свого батька, який десь там, на Західній Україні, “скорочує лінію фронту”. Не треба бути великим стратегом, аби зрозуміти, що це означає. А фон Ворманн з дитинства пам’ятає прапорці на великих штабних картах свого батька, ще тоді, коли старий пруссак сподівався зробити з сина справжнього офіцера.

Краєм ока він помітив полковника Елерта, що заходив у казино, віднині — свого безпосереднього начальника. Фон Ворманн квапливо взяв газету і з удаваною цікавістю заходився вивчати позавчорашнє повідомлення головного командування вермахту, думаючи водночас, що в цей глухий закуток навіть газети приходять із запізненням. Він не мав бажання розмовляти з Елертом. йому не подобалися непристойні дотепи і грубуваті манери опасистого полковника. Примітивний, зарозумілий, грубий — так оцінив його Ерік після першої зустрічі, коли Елерт, переглядаючи його документи, звернувся до нього: “Лейтенанте Ворманн”. — “Моє прізвище фон Ворманн”, — гордо сказав Ерік, свідомо акцентуючи на слові “фон”. Та Елерт ніби цього й не чув, а потім у розмові ще двічі назвав його просто Ворманном.

Газета не допомогла йому лишитися непоміченим. Елерт зупинився коло його столика.

— Не блюзнірствуйте, лейтенанте, — промовив він, коли фон Ворманн виструнчився, вдавши, що його захопили зненацька. Елерт ногою присунув до себе стільця і сів, певніше, гепнувся, як подумки відзначив лейтенант. Не спитавши дозволу, налив собі вина.

— Ви ще й досі самотній, лейтенанте? Досі без товариства? Якщо ви хочете, я познайомлю вас з колегами.

— Дякую, пане полковнику, я вже відрекомендувався своєму начальству, — холодно відповів Ерік. — А сюди я зайшов з доброї волі.

— Ви неодмінно знайдіть собі друзів, бо інакше помрете тут з нудьги.

— Я ніколи не нудьгую, пане полковник.

— Розумію, — розсміявся Елерт. — Ви гадаєте, сидячи тут самотньо, що знаходитесь у найкращому товаристві. А може, й анекдоти ви розказуєте самі собі? — споважнів він. — Запам’ятайте, що ми, офіцери абверу, мусимо підтримувати з людьми якнайбільші контакти. І в нашій службі, дорогий Ворманне, немає поділу на час службовий і особистий. Ви зрозуміли?

— Так точно, — відповів Ерік. Як же він його ненавидів у цю мить, з якою охотою заїхав би в цю самовпевнену гладку пику. Чому це якийсь Елерт напучує його, фон Ворманна, совістить, як школяра?

Елерт якусь мить пильно дивився на фон Ворманна.

— Ну, гаразд, лейтенанте, знайомтесь із Сен-Жілем, хоч, правду кажучи, тут і дивитись ні на що. А через день-два візьмемося до роботи. — Навіть не кивнувши головою на прощання, Елерт підвівся і пішов до дверей, ніби заради розмови з Еріком він тільки й приходив у казино.

Ерік відсунув газету й почав роздивлятися довкола. За сусіднім столиком якийсь капітан саперів розповідав двом лейтенантам про свої любовні пригоди в Гаврі, коло буфета білочубий безвіїй унтер-офіцер СС залицявся до пишнотілої дівчини з допоміжної служби. Фон Ворманн відчув на собі чийсь погляд і глянув у той бік. За столиком під вікном самотньо, як і він, сидів чоловік у мундирі організації Тодту. Помітивши, що фон Ворманн його завважив, він підвівся і рушив до нього.

— Даруйте, пане лейтенанте.

— Чого вам треба? — непривітно глянув на нього Ерік. Чоловік у тодтівському мундирі знічено всміхнувся.

— Чи не можна до вас підсісти, пане лейтенант? Я теж нещодавно приїхав і почуваю себе зовсім самотньо. Нікого тут не знаю. Я був у Генерал-губернаторстві…

Чи Еріку тільки здалося, чи чоловік справді був переляканий?

— Будь ласка, — знизав він плечима. — Якщо ви вважаєте, що вдвох нам буде веселіше, то сідайте. — Ерік пригадав щойно вислухане напучування Елерта про необхідність зав’язувати знайомства з людьми. Що ж, хай буде так.

— Моє прізвище Ормель, — сказав чоловік, так само усміхнувшись. — Я буду радий, якщо ви, пане лейтенант, вип’єте зі мною чарочку коньяку. Я тут третій день і вже знаю, що вино тут гидке, але коньяк… — Він ляснув пальцями, намагаючись привернути увагу кельнерки, яка проходила мимо. — Два коньяки, будьте ласкаві! — гукнув Ормель. — Довоєнних, — додав він і розсміявся, вважаючи це гарним жартом.

Тільки тепер фон Ворманн помітив: те, що він вважав за усмішку, було гримасою, зробленою рукою недосвідченого хірурга. Придивившись уважніше до Ормеля, він побачив шрам у лівому куточку рота — дуже туго натягнута складка шкіри створювала враження постійної усмішки.

— Моє прізвище фон Ворманн, — відповів Ерік, — і, правду кажучи, я люблю самотність. А коньяку з вами не вип’ю, ви даремне поквапилися з замовленням.

— Ну що ж, тоді я вип’ю сам, — мовив Ормель. Він підсунув фон Ворманнові коробку з цигарками і, побачивши, що Ерік не звернув на це уваги, взяв цигарку і запалив сам.

— Ви приїхали сьогодні вранці, правда?

— Я бачу, що від вас нелегко відкараскатися, — сказав Ерік, поправивши монокль. — Ну й що з того?

— Ви їхали через Париж?

— А іншої дороги сюди й немає.

— Сподіваюсь, у вас було трохи часу, щоб познайомитися з Парижем.

— Ви вважаєте, що це місто дуже цікаве?

— У Парижі, — відповів чоловік, дивлячись Ерікові прямо в очі, — найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

— Найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль? — повторив фон Ворманн. — Можливо, але чому ви неодмінно вирішили сказати про це мені?

Ормель вибухнув сміхом. Цей сміх видався Ерікові якимось нещирим, вимушеним.

— Коли б ви побули у Франції довше, то знали б, що на майдані Пігаль найкращі не каштани, а… — Він зробив рух, ніби хотів щось шепнути фон Ворманнові на вухо.

Ерік зупинив його.

— Я здогадуюсь, що ви хочете мені сказати, але мене зовсім не цікавить, чим славиться майдан Пігаль.

Офіціантка поставила перед ним дві чарки коньяку. Ормель хильцем ковтнув одну, потім другу і швидко підвівся.

— Мені було вельми приємно познайомитися з паном лейтенантом. — Він зробив паузу, ніби чогось чекав. Фон Ворманн подумав, що він чекає руки, але зовсім не збирався зробити йому такої ласки і тільки холодно кивнув.

Дивлячись у дзеркало, що висіло навпроти його столика, він помітив, як Ормель, розплатившись коло буфету з офіціанткою, швидко попрямував до дверей. Фон Ворманн подумав, що непогано було б піти й побачити, куди так спішить чоловік, який всього п’ять хвилин тому ладний був вести з ним довгу й безглузду розмову про якісь каштани на майдані Пігаль.

Вийшовши з казино, Ерік мусив якийсь час звикати до темряви. Вулиці містечка зовсім не освітлювались. Тільки через кілька секунд він помітив постать чоловіка, що швидко віддалявся. Ерік рушив за ним.

Ормель ішов швидко, не оглядаючись. Раптом він зник. Фон Ворманн трохи почекав. Спробував запалити цигарку, що було не так легко зробити на сильному вітрі. Нарешті закурив. Ерік запам’ятав місце, де зник чоловік з робленою усмішкою і зляканими очима. Він побачив велику сіру віллу з залізною огорожею, темну, як усі будинки в місті. Крізь вікна, щільно зачинені віконницями, долинали музика й гомін людей. Ерік повернувся і побачив над хвірткою напівкруглу табличку “Пансіонат “Ле Труа”.

Жанна Моле, власниця пансіонату “Ле Труа”, про який поміж мешканців Сен-Жіля йшла недобра слава, проводжала останніх гостей. Дуже неохоче виходив молодий двадцятидворічний льотчик з дитячим, вкритим пушком обличчям, рум’яним, як у дівчини. Але Жанна спекалась і його, вирвавшись із обіймів і делікатно випхнувши льотчика надвір.

Потім підійшла до дзеркала, глянула на своє сіре від утоми лице. Так, їй, напевно, таки доведеться сходити до косметички.

“Якщо вдасться напад на тюрму, — помислила вона чисто як жінка, — поїду в Гавр і витрачусь на найкращу косметичку”.

З величезним полегшенням Жанна подумала про те, що зараз піде у ванну і гарячою, ба навіть найгарячішою водою, змиє з себе разом з гримом бруд спілкування з людьми в ненависних мундирах, липкість рук, що обмацували її, огидність хтивих поглядів. І в цю мить вона згадала, що в кімнаті, звідкіля долинала музика, лишився ще один. Глянувши в дзеркало, Жанна зробила на обличчі посмішку й натиснула на ручку. Побачивши її, капітан саперів підхопився.

— Нарешті, Жанно, я чекаю на вас цілу вічність!

Не був, ой, не був взірцевим екземпляром північної раси цей капітан, що його прізвище вислизнуло в молодої жінки з пам’яті і про якого вона знала тільки те, що він будує другу лінію укріплень Атлантичного валу. Тільки заради цього вона дозволила йому лишитись довше, а не заради його лисої, як коліно, голови, обвислих, як у бульдога, погано виголених щік і коротких кривих ніг. Це знайомство може бути корисним. Центр напевно зацікавиться другою лінією укріплень, а з цього малого свинтуса з вічно спітнілими долонями вдасться щось витягти.

Жанна спритно звільнилася від його обіймів і, присилувавши себе, ніжно погладила капітана по шершавій щоці.

— Ми мусимо поговорити про деякі справи, капітане. Для цього я дозволила вам лишитись.

— А я гадав… — зітхнув він і облизав язиком губи.

— Я б на вашому місці не втрачала надії, — розсміялася вона, — але справи перш за все. — Жанна відчинила велику шафу з дзеркалом, дістала з полиці загорнутий у газету купон квітчастої матерії. — Я привезла спеціально для вас із Парижа. Подобається?

— Ви мені подобаєтесь, — він жадливо поцілував її руку.

— Скільки років вашій дружині? — присадила вона капітана.

— За сорок.

— Вона худа чи гладка?

— Значно огрядніша за вас.

— Ну, тоді матерія їй сподобається. Повинні бути ще Й духи. Які вона любить?

— Ті, що й ви.

— О, це коштуватиме дорожче, але для вас, певна річ, у мене відкрито кредит. Ви ще звідси не від’їжджаєте?

— Ну, що ви! У мене тут роботи ще на півроку. А коли б ваша ласка, я лишився б тут назавше. — Він спробував знову обійняти її.

— Що ви, капітане! — спинила його Жанна. — Ви, як і кожний справжній мужчина, страшенний брехун.

— Жанно, — прохрипів він, нахиляючись до неї.

Вона непомітно для нього натисла черевиком кнопку дзвінка, сховану під килимом. Пересилюючи огиду, дозволяла себе цілувати. Коли, нарешті, з’явиться та Марлена?

Та ось у двері постукали, і на порозі з’явилася огрядна служниця.

— Мадам, привезли рибу.

— Проведи пана капітана, — сказала Жанна, поправляючи волосся.

— Завжди нам щось перешкодить. До завтра, Жанно.

Стомлена Жанна впала на крісло, чекаючи, поки за ним зачиняться двері. Потім підійшла до вікна і, переконавшись, що капітан саперів нарешті пішов, піднялася нагору.

Генрі відчинив двері, перш ніж вона встигла постукати. У зубах він тримав чорну погризену люльку.

— Ну що? — запитав він.

— Небагато, — відповіла Жанна, — роботи тут у них щонайменше на півроку. Вона підійшла до умивальника, вмилася. — Дай мені цигарку, — звернулася вона до чоловіка в мундирі організації Тодту, який похмурий сидів край вікна. — Ти бачився з ним? — спитала його, коли давав припалити.

— Жан-П’єр провалив справу, — пояснив Генрі. — А тепер карається.

— Що значить провалив? — здивовано спитав Жан-П’єр. — Я його знайшов — молодий. Щоправда, той мав бути обер-лейтенантом, а цей тільки лейтенант, та ніхто більше в Сен-Жіль не приїхав, я перевірив.

— Він не відповів на пароль? — здогадалася Жанна.

— Я назвав пароль не тому, кому треба було. Якщо він здогадався, в чому річ…

— Ти гадаєш, що він помітив?

— А дідько його знає, такий собі дженджик з моноклем. А серйозний — страх. Навіть не посміхнеться. Я хотів йому розказати, що роблять дівчата на Пігаль, але він дав мені зрозуміти, що його це не тішить. І взагалі він не хотів зі мною говорити.

— Мені здається, що Жану-П’єру треба покинути Сен-Жіль принаймні на деякий час, — збентежилася Жанна.

— Ні, — сказав Генрі, — це неможливо. Завтра ми повинні напасти на тюрму. Вони будь-якого дня можуть вивезти звідти Марка. Якщо ми не зробимо цього завтра, — він постукав люлькою об краєчок столу, — може бути запізно. А для цього нам потрібен Жан-П’єр, його мундир, його документи, його знання німецької мови. Ясно?

— Атож, — відповів Жан-П’єр, — я мушу лишитись. Зрештою, ми, можливо, надаремне хвилюємось. Той фон Ворманн не скидався на дуже розважливого чоловіка.

— Гаразд, — закінчив Генрі. — Тепер давайте поговоримо про завтрашній день. — Він поклав на стіл коробку сірників. — Це мерія, — пояснив він. — Тюремні підвали знаходяться з боку Рю де ля Републік. Ти поїдеш на машині, — звернувся він до Жана-П’єра, — сюди, — і поклав сірника біля коробки…

Лейтенант фон Ворманн з приємністю думав про завдання, яке він поставив перед собою після розмови з Елертом. Спершу роль, яку Ерікові визначив полковник, не дуже сподобалася, але по кількох спробах, щоправда, невдалих, гра його захопила.

А все почалося вчора ввечері, зовсім несподівано для Еріка. Користуючись тим, що дощ ущух, він пішов прогулятися аж до кінця бульвару, туди, де вулиця переходить у звичайну, обсаджену платанами дорогу, а замість розкішних вілл і пансіонатів стоять біленькі хатки з порозвішуваними на подвір’ях рибальськими сітями. Повертаючись, він подумав, що непогано було б випити чарочку коньяку, тому й звернув з бульвару на Рю де ля Републік, де ще могла бути відчинена якась кав’ярня.

Саме тоді все й почалося. Під’їхала якась машина, з воріт мерії хтось вистрелив, а з школи, що стояла поруч, вибігли солдати.

Коли почалася стрілянина, Ерік, на превеликий подив собі, не злякався, навпаки — зацікавився. Він здогадався, що тутешні бандити пробують увірватися в ворота мерії, де, як він уже знав, містилася в’язниця, витяг з кобури пістолета, з якого ще не стріляв від початку війни, зняв запобіжник і побіг до мерії.

Вибігши з-за рогу, він побачив у світлі ракети вантажну машину, що саме рушила, і чоловіка, який намагався скочити в кузов. До нього було не більше десяти метрів. Фон Ворманн кілька разів вистрелив і з задоволенням помітив, що чоловік, котрий уже вчепився був за задній борт кузова, падає обличчям на бруківку. З машини стріляли також — та жодна куля не зачепила Еріка. Проте свідомість того, що по ньому стріляли, приємно збуджувала фон Ворманна.

Він побіг до групи солдатів, що схилилися над пораненим, наказав його перевернути і при світлі кишенькового ліхтарика впізнав обличчя чоловіка, який учора підсів непроханий до його столика і просторікував про якісь каштани на майдані Пігаль. Чоловік був ще живий, тому фон Ворманн наказав віднести його до ближнього тюремного шпиталю. Він трохи побалакав з лікарем у мундирі штурмфюрера СС, а потім, зловтішно радіючи в душі, вирішив розбудити шефа й доповісти йому про подію. Одначе Ерікові довелося розчаруватись — Елерт ще не спав. Із склянкою коньяку в руці він вивчав якісь документи, розкладені на письмовому столі.

— Сідайте, — мовив він, не чекаючи офіційного рапорту.

Його вже повідомили по телефону про напад на в’язницю, а оскільки це був перший такий випадок у цьому місті, то Елерт дійшов висновку, що хтось із заарештованих востаннє французів є видатним діячем підпілля, коли заради нього партизани одважилися напасти на тюрму в самісінькому центрі міста. Він намагався знайти підтвердження свого здогаду у розкладених перед собою персональних справах в’язнів, але не міг. Елерт уважно вислухав рапорт фон Ворманна, жодного разу не перебивши його, що приємно здивувало лейтенанта. Тільки тоді, коли фон Ворманн скінчив, Елерт запитав його:

— Ви гадаєте, що в цього типа вдасться щось випитати?

— Його тяжко поранено, пане полковник. Я вцілив йому в голову і в груди, а хтось із солдатів випустив йому чергу в живіт. Тюремний лікар, з яким я розмовляв, сумнівається, що він виживе.

— Він непритомний?

— Атож. — Фон Ворманн стенув плечима. — Можливо, протягне ще дві—три години.

— Отже, ви кажете, пане Ворманн…

— Моє прізвище фон Ворманн, пане полковник.

— Прошу не перебивати, лейтенанте Ворманн. Отже, цей тип видався вам підозрілим ще вчора і пішов до пансіонату “Ле Труа”. Що ж, дані збігаються. А як звучала ця фраза? Повторіть, будь ласка.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Полковник зняв телефонну трубку.

— Машину негайно! — крикнув він. А потім звернувся до фон Ворманна. — Поїдемо разом побалакати з тим вашим Ормелем.

— Даруйте, пане полковник. Коли я згадав про пансіонат “Ле Труа”, ви сказали: “Дані збігаються”. Чи повинен я це розуміти, як…

— Ви нічого не повинні розуміти, мій дорогий Ворманн. Для цього тут я. А ви — для того, щоб виконувати мої накази.

Хто знає, чи це кинуте мимохіть дорікання не спричинилося до того, що Ерік фон Ворманн вирішив повести гру на свій страх і риск. Він багато дав би, аби вдалося втерти носа цьому пихатому грубіянові.

За тюремний шпиталь був підвал без вікон з побіленими стінами. Три сінники, прикриті коричневими ковдрами, кривий стіл із шприцами й іншими медикаментами — ось і всі меблі. Зайшовши до камери, Елерт з фон Ворманном почули важке хрипле дихання чоловіка, що лежав, дивлячись у стелю. Тільки це єдине ліжко було зайняте. Лікар в есесівському мундирі і накинутому на нього білому халаті повернув до них голову.

— Агонія, — пояснив він.

— Дайте йому якийсь укол, — наказав Елерт, а побачивши, що той знизав плечима, додав: — Дайте йому укол, щоб він міг говорити. Мерці мене не цікавлять.

Лікар з розмаху всадив голку в кволу руку пораненого.

— Голка не стерильна, — буркнув він.

— Тепер це не має значення, — відповів полковник і нахилився над конаючим. Очі пораненого на мить ожили. Він глянув на Елерта, потім стулив повіки.

— Де я? — спитав він по-французькому.

Фон Ворманн швидко переклав, але Елерт знаком наказав йому замовкнути. Поранений здригнувся; він водив руками по ковдрі, стуляючи й розтуляючи пальці, ніби чогось шукав.

— Нічого не вийде, пане полковник, — промовив лікар. Елерт повернувся, пошукав чогось на столі, відкоркував одну з пляшок, понюхав.

— Спирт? — запитав він, а коли лікар кивнув головою, додав: — Спробуємо це. Люблю прості методи.

— Це для нього смертельно, — сказав лікар. — Кожна крапля рідини…

— Влийте йому це в горло. Яка різниця — раніше на дві години чи пізніше?

Ерік повернувся і хотів вийти. Полковник схопив його за плече.

— Хвилинку, лейтенанте Ворманн, вам треба вчитись. Це й є наша справжня робота, а не те, що ви робили в Мюнхені. А може, вам не подобаються мої методи?

Ворманн глянув йому просто в очі.

— Ні, пане полковник.

— Ну й не треба, — відповів Елерт. Він підійшов до лікаря й допоміг йому розтулити затиснуті зуби пораненого. Спирт, булькаючи, полився йому в рот. Чоловік захлинувся, через силу хапаючи повітря. Але так і не розплющив очей.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — проскандував Елерт над його вухом.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — прошепотів поранений. А за мить додав: — Вона шле тобі свіжу партію.

Він розплющив очі і раптом зрозумів: сталося щось погане. Побачив схилені над собою голови трьох осіб у німецьких мундирах, обличчя його перекосила гримаса страху й ненависті. Полковник вхопив пораненого за плечі і міцно струснув.

— Кажи, для кого цей пароль? — верескнув він. — Житимеш, коли скажеш. Ти й так сказав багато. До своїх ти вже тепер ніколи не повернешся — вони тебе знищать… — Елерт відчув, як обм’якло в руках тіло пораненого, і раптом з огидою відпустив його.

— Ходімо, — звернувся він до фон Ворманна.

— Я ж казав, — промовив лікар в есесівському мундирі і потяг ковдру, накриваючи нею обличчя чоловіка, якому недосвідчений хірург лишив усмішку, помітну навіть зараз.

У машині Елерт запалив сигару й випустив дим прямо в лице лейтенантові.

— Запам’ятайте, лейтенанте, що для мене ви просто Ворманн і ніяких “фон”. Ясно? Опріч того, я був би дуже задоволений, якби ви облишили носити оцю гидоту, — він показав на монокль, який Ерік нервово поправив. Елерт замовк, чекаючи відповіді лейтенанта. — А що стосується цього пароля, — сказав він по паузі, — то забудьте про нього. Я подбаю про це сам. Особисто скуштую сам, — посміхнувся він, — смак каштанів на майдані Пігаль. Ви зрозуміли, лейтенанте Ворманн?

— Так точно, пане полковник.

Але Ерік не збирався забувати цього пароля. Він збагнув, що йому трапилася щаслива нагода, можливо, єдина в житті, щоб довести цьому грубіянові, хто з них кращий офіцер абверу. Він знав у обличчя всіх людей Елерта, цих горе-служак, що тинялися по місту; навіть сліпий легко впізнав би й здогадався б, що саме їм Елерт наказав звертатися до всіх офіцерів довколишніх гарнізонів з повідомленням, що найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль. Вони діяли безглуздо й грубо. Дійшло до того, що навіть його, фон Ворманна, зачепив якийсь темний тип, назвавши слова пароля.

— Іди геть, ідіоте, — спокійно відповів йому лейтенант, — і більше не навертайся мені на очі.

Проте сам Ерік не втрачав надії, яку йому посилало провидіння, тим паче, що після недавньої пригоди коло в’язниці, під час якої чудом уцілів, він увірував у те, що ним, Еріком фон Ворманном, опікуються небесні сили.

Той, хто ніколи до цього не знав лейтенанта фон Ворманна, зустрівшись із ним зараз, міг би присягтися, що це незвичайно товариський чоловік, хлопець-друзяка. Він відвідував довколишні гарнізони, охоче зав’язував розмови, частував вином і коньяком, не забуваючи при цьому натякнути кожному з своїх випадкових знайомих про незвичайний смак каштанів із знаного паризького майдану.

Навіть коли він поїхав провідати свою сестру, Беніту фон Ворманн, посередню співачку кабаре, яка звеселяла життя офіцерам Гавра, і застав у неї якогось полковника Тіде, то не забув сказати пароль, коли вони лишилися наодинці. І, певна річ, марно. Полковник Тіде, так само, як і інші, нічого не зрозумів, і йому довелося пояснювати, що не каштанами славиться майдан Пігаль і довколишні вулиці.

Проте фон Ворманн не втрачав надії зустріти людину, яка відгукнеться на пароль, а тоді… Що тоді — він ще й сам до пуття не знав. Ясно, що до Елерта він уже напевно не побіжить — цей опецьок поцупить у нього з-під носа ласий шматок.

О ні, фон Ворманн не такий простодушний. Коли поталанить знайти людину, яка відповість на пароль, то він спробує проникнути до ворожого табору і тільки згодом піднесе Елертові на блюдечку готову справу.

А може, зробити інакше? Становище на фронті не таке вже й добре, і зайва патріотична ревність навряд чи принесе користь. Якщо єфрейтор програє війну…

Все це, одначе, нагадує колотіння масла з трави, якої корова ще не з’їла. Передусім треба знайти того, хто відповість, що тітка Зюзанна любить каштани тільки восени.

Він замовив ще одну чарку коньяку і раптом здригнувся. В казино заходив, шукаючи очима вільного місця, незнайомий фон Ворманнові капітан військово-повітряних сил. Ерік жестом запросив його до свого столика.

Льотчик був у чудовому настрої. Та й не дивно — його нещодавно перекинули сюди із Східного фронту, і він не приховував своєї радості.

— За ваше здоров’я, лейтенанте фон Ворманн, — підняв він тост. — Тільки у Франції людина знає, що живе — і вино, і дівчата. Повірте мені, — він нахилився до фон Ворманна, — у тій проклятій Польщі страшно було навіть носа виткнути на вулицю.

— Ви давно приїхали з Генерал-губернаторства? — запитав Ерік.

— Десять днів тому я покинув глухий закуток, де прожив рік, але навіть не спромігся запам’ятати його назви. Скористався з тижня відпустки, але ви, певно, знаєте, що в Парижі тиждень — це майже нічого. Наш фюрер, звичайно, має рацію, що це моральна гниль, але, — він цмокнув язиком, — варто спробувати цієї гнилі.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль, — промовив Ерік, уважно дивлячись офіцерові у вічі.

— Каштани? — здивувався льотчик. — Ви любите смажені каштани? Я куштував раз, але це страшенна гидота, і а коли вже зайшла мова про майдан Пігаль…

— Знаю, знаю, — перебив його Ерік. — Мені вже час. — Він відчув утому й нехіть.

Клосс хвилювався. Йому хотілося якнайшвидше дістатися до Сен-Жілі. Адже Центр повідомив про його приїзд, і там хтось на нього чекає. Якщо він знову втратить зв’язок… Краще про це й не думати. З ним таке вже двічі траплялося, він знав: це найгірше, що може спіткати розвідника.

Хоч завжди діяв самотньо, але думка про те, що існує хтось, кому потрібна його інформація і від кого він дістає накази й повідомлення, робила цю самотність не такою нестерпною. Коли ж він опинявся без зв’язку і діяв навмання, його роль як розвідника втрачала сенс. Звичайно, Клосс і далі робив так, як велів обов’язок, натренована пам’ять працювала безпомилково, фіксуючи все, що може знадобитися для Центру, але незмога передати цього своїм, розуміння того, що надто важливе сьогодні повідомлення завтра може стати непотрібним, це дужче ускладнювало роботу Клосса.

Ось тому він так квапився в Сен-Жіль. Вчора він викликав неабиякий подив у медкомісії, заявивши, що відмовляється від належної йому відпустки й хоче якнайшвидше потрапити в свою частину. Не звиклі до такого патріотизму лікарі військової комісії вирішили, що це наслідки шоку й контузії. Але що вдієш — обер-лейтенант Ганс Клосс вже практично здоровий і може їхати в свою частину.

Як навмисне, поїзд у Париж запізнився майже на дві години. Клосс нікого не питав про причини затримки — вони були відомі. Через вікно вагона бачив зруйнований бомбардуванням вокзал, ремонтників, які нашвидкуруч лагодили міст. Авіація союзників скрізь встигала.

Найближчий поїзд на Сен-Жіль, мав бути тільки через чотири години, і Клосс вирішив сходити в місто. Йому спало на думку, що перед приїздом у нормандське містечко не завадило б якось сповістити Центр про свої пригоди і двадцятиденне запізнення. Він був у Парижі востаннє рік тому і пам’ятав, що явка знаходиться десь у вісімнадцятій окрузі. В уяві постали невиразні контури маленького брудного готелю; теракотова підлога у вестибюлі була викладена зірочками. Пригадав також гладку консьєржку, яку треба було мовчки обминути і зайти у двері з табличкою “Адміністрація”. Більше він нічого не пам’ятав.

Клосс зайшов у метро і в розкладі руху пошукав назву станції, до якої треба було їхати, щоб дістатися в брудний готель. Знайшов її майже відразу — Анверс. Це була вона — тепер він достеменно пам’ятає. Вийшовши з метро, він перетнув вулицю і пішов правою стороною тротуару в напрямку Кліхи. Минув дві—три вузенькі вулички, за якими виднілася блискуча баня собору Сакре Кер, наступна мала бути… Ще не дійшовши до неї, пригадав, що вона зветься рю де Труа Фре, а готель — “Ідеал”.

Він легко натиснув на латунну ручку і побачив знайому теракотову підлогу, вузеньке віконце консьєржки. Але звідти до нього висунулося обличчя незнайомого чоловіка.

— Ви до кого?

— До господаря, — відповів Клосс і рушив до дверей адміністраторської.

— Як це? — здивувався чоловік. — Ви що, не знаєте? Його вивезли півроку тому. — А потім, помітивши офіцерський мундир, додав: —Я новий господар і не маю нічого спільного з…

Коли він закінчив, Клосса вже як вітром здуло. Так пропала можливість зв’язатися з Центром. Цікаво, чи колишнього власника готелю справді заарештували, чи просто Центр змінив явку?

Якби він говорив з тим чоловіком, хоч це й суперечило б вимогам конспірації, міг би передати Центрові що треба.

Клосс зайшов до першого-ліпшого ресторану. Квапливо з’ївши поганенький обід, подався до невеликого кінотеатру. Коли демонстрували воєнну хроніку, публіка відверто свистіла й сміялася. Клосс із задоволенням відзначив, що ще рік тому такої реакції в Парижі годі було сподіватися. На вулицю він вийшов, коли смеркалося. Дорогою до метро купив у перекупки торбинку смажених каштанів. “Треба покуштувати, — подумав він, — чи справді найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль”.

Останнім часом йому не щастило на поїзди — дорогою англійці знову розбомбили ще одну вузлову станцію, і Клосс дістався в Сен-Жіль тільки під ранок.

У комендатурі він дізнався, що полковник Елерт кудись поїхав і повернеться о полудні. Клосс залишив на прохідній чудом уцілілу валізку, яку витяг з купи залізяччя, і пішов знайомитися з містом.

Мрячив дощик, приморській вітер продував тонке сукно мундира. “Тут холодніше, ніж у Польщі”, — подумав Клосс. Він побачив вивіску готелю “Маджестік”, під якою на простій дощечці кривими літерами було написано “Офіцерське казино”, і вирішив зайти погрітись.

У куточку зали якийсь худорлявий лейтенант, не виймаючи з ока монокля, грав сам із собою в більярд. Шари один за одним з тріском влітали в лузи. Клосс випив чашку поганенької кави, потім чарку коньяку, але ніяк не міг зігрітись.

“Мабуть, я ще дуже кволий”, — подумав він.

Клосс підійшов до більярда.

— Зіграємо? — запропонував він.

Лейтенант мовчки подав йому кий і крейду.

Не промовивши й слова, вони розіграли першу партію, яку Клосс ганебно програв. Лейтенант з моноклем мовчки й серйозно записав результат на дошці. Клосс запропонував реванш. Цього разу худому лейтенантові довелося трохи важче, але, врешті-решт, Клоссу знову довелося здатися.

— Вип’ємо, — сказав переможець. — Моє прізвище фон Ворманн, Ерік фон Ворманн.

— Вельми приємно, обер-лейтенант Ганс Клосс. Оскільки я програв, то дозвольте мені, лейтенанте фон Ворманн, почастувати вас.

— Я вас бачу тут уперше, пане обер-лейтенант, — промовив фон Ворманн, коли вони вже сиділи за маленьким мармуровим столиком на чавунних ніжках.

— Нічого дивного, — відповів Клосс, — я приїхав дві години тому. Навіть не встиг ще відрекомендуватися своєму начальству.

— Ах, ви щойно приїхали! — щиро зрадів фон Ворманн. — А якщо ви збираєтесь відрекомендуватися полковникові Елерту, то ми з вами колеги. — І коли Клосс кивнув, додав: — Я дуже радий, що, нарешті, матиму гідного суперника по більярду.

— Але ви самі бачите, що я не граю так добре, як ви, адже я вам програв.

— Не диво, я граю прекрасно, — Ерік закопилив губу. — Тут взагалі можна було б умерти з нудьги, якби не ця штука… — Він показав на більярд. — Ну, певно, є ще коньяк. А ви звідкіля? — поцікавився Ерік.

— Із шпиталю, — признався Клосс. — З Вісбадена. — І він розповів фон Ворманнові про те, як розбомбили поїзд, яким він мав прибути сюди три тижні тому. Ерік у свою чергу розповів Клоссу про свого янгола-хранителя, котрий велів йому вийти з цього поїзда і випити пива, хоч фон Ворманнові ніколи його не кортіло.

— То ви, значить, видужуючий, — сказав Ерік. — Заздрю вам. Ви, напевне, мали відпустку і добряче погуляли.

Клосс нічого не відповів, і Ерік вів далі:

— Б’юсь об заклад, що відпустку ви провели в Парижі. Для нас, німців, це щось на кшталт пекла і неба водночас.

— Це ви добре сказали, — усміхнувся Клосс.

— Ах, Париж, Париж, солодкий Париж… — зітхнув фон Ворманн і, нахилившись до Клосса, мимоволі знизив голос. — У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль…

Клосс здригнувся. Це було так несподівано, що він на мить оціпенів. Це зовсім неможливо, роїлося в голові, щоб Центр прислав двох агентів у мундирах офіцерів абверу в такий глухий закуток, як Сен-Жіль. Але, з другого боку, пароль названо і на нього треба відповісти. Зараз він зрозумів, що відчувають люди, до яких він, Ганс Клосс, приходить у німецькому мундирі і говорить пароль. Певно, страх, здивування. Але не було випадку, щоб йому не відповіли. Клосс не повинен думати, що він — єдиний розвідник, переодягнений у мундир офіцера вермахту. Мусять же бути й інші. І фон Ворманн може бути одним із них.

Лейтенант зняв з ока монокль і нервово крутив його худими пальцями. Він дивився в уста Клосса так, ніби з них чекав для себе вироку. Вагатись довше було ніколи.

— Зюзанна любить їх тільки восени, — спокійно відповів Клосс, не дивлячись на фон Ворманна. Величезною силою волі тамуючи в собі нервовий дрож, він чекав третьої фрази пароля…

— Вона шле тобі свіжу партію, — докінчив фон Ворманн полегшено і водночас радісно. — От ви й дома, обер-лейтенанте Клосс. Тебе звуть Гансом, правда? — Він вставив монокль в око.

— Атож, — мимоволі відповів Клосс. — Що ти повинен мені передати?

— Ти спізнився, — процідив Ерік, — надто спізнився. Це часом буває небезпечно.

Клосс подумав, що в цю хвилину фон Ворманн скидається на гадюку, яка вже паралізує свою жертву і насолоджується перемогою. Але думка ця здалася зовсім недоречною і він прогнав її геть.

Цієї миті вони майже водночас обернулися, бо на порозі, клацнувши підборами, з’явився унтер-офіцер.

— Вас просять до телефону, пане лейтенант, — звернувся він до фон Ворманна.

— Ми ще зустрінемося, Гансе, адже нам треба багато про що поговорити. А ніхто з нас поки що не їде з Сен-Жіля, правда? — І, не чекаючи відповіді, Ерік вийшов за унтер-офіцером.

Дорогою до штабу Клосс думав над розмовою, яка щойно відбулася. Ці кілька років важкої й небезпечної роботи навчили його, що треба вірити кожному, хто назве пароль. З різними людьми йому доводилося не раз мати справу — з гуляками, княжатами, повіями “nur für Deutsch”, інтелектуалами і неписьменними наймитами. Вигляд і манери ні про що не свідчать. А втім, коли фон Ворманн свій чоловік і натяг на себе таку маску, то треба визнати, що вона йому дуже личить. А це найважливіше для конспірації — зжитися з своєю маскою. Та хіба він, Ганс Клосс, робить щось інше?

Полковник Елерт швидко проглянув документи, які приніс Клосс, потім уважно подивився на виструнчену постать молодого офіцера.

— Я чекаю на вас місяць, обер-лейтенант Клосс, — майже місяць, — сказав він.

— Я прибув прямо з шпиталю. Од відпустки відмовився.

— Це зазначено в ваших документах. Гідне похвали. Сідайте. Сигару чи цигарку? — Він закурив від простягнутої Клоссом запальнички. — Я вимагав прислати офіцера, що вже має досвід по перекиданню агентів. У вас, здається, є такий досвід.

— Я деякий час займався цим у Кольбергу, в школі абверу.

— Це для нас найважливіша і найпильніша справа, і не думайте, обер-лейтенанте Клосс, що ви приїхали сюди на канікули. Союзники готують вторгнення — це достеменно, хоч ми ще не знаємо, де й коли воно буде. Може, на Балканах, може, в Марселі або Тулоні, а можливо, тут. Ми мусимо це знати, і саме для цього ви мені потрібні. Ви, певно, вже знаєте, що моє прізвище Елерт. Я хочу вам сказати, що перед моїм прізвищем немає ніякого “фон”. Я родом з порядної купецької сім’ї, з Бремена, і терпіти не можу фертиків, які сплять з моноклем і ходять так, ніби в них залізний комір на шиї…

Клосс мимоволі усміхнувся. Портрет фон Ворманна був точнісінький.

— Коли ви хочете знати, пане полковник, то я теж не впадаю за аристократією.

— Ну хоч в одному питанні ми вже сходимось. Для нашої роботи, обер-лейтенанте Клосс, не годяться ні чисті руки, ні витончені манери. Сьогодні ви влаштуйтесь, знайдіть собі квартиру, а завтра беріться до роботи. На допомогу вам даю лейтенанта Ворманна. Фон Ворманна, — ущипливо додав він. — Ви скоро з ним познайомитесь. Його тато — генерал і, до речі, непоганий. — Він на мить спохмурнів, а потім, ніби змахнувши недобрі думки, додав: — Але синок так високо не піде. Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Здається, що розумію, пане полковник. Унтер-офіцер квартирної служби, від якого добряче

відгонило горілкою, запропонував Клоссові провести його на квартиру, але обер-лейтенант подякував, попросивши прислати туди тільки свою валізу.

Надворі трохи розгодинилося, з-за хмар виглянуло бліде сонце. Клосс легко знайшов невеличку віллу під п’ятим номером, де мав оселитися. Літня жінка, господиня і єдина мешканка вілли, мовчки провела його всередину, показала його кімнату з венеціанським вікном, крізь яке видно було весь розташований уступами Сен-Жіль, а далі — синю смужку моря. Вона зняла з Широкого ліжка яскраво-червоне покривало, з стіни — фотокартку мужчини в мундирі французького офіцера часів першої світової війни з хвацько підкрученими вусиками і тихо зачинила за Собою двері. Клосс майже відразу заснув.

Його розбудив стук у двері. Клосс підвівся, повернув ключ у замку. На порозі стояла молода жінка.

— Вам принесли речі, — вона подала валізу.

— Мені сказали, — промовив Клосс, — що в цьому будинку живе лише самотня літня дама. Я гадав, що це та, котра мені відчинила.

— Це правда, — відповіла дівчина. — Але дозвольте мені зайти. Вона пішла по крамницях, а я скористалася з її відсутності, щоб вас провідати.

— Будь ласка, сідайте, — Клосс підсунув їй стільця. — Але чи добре я почув? Ви прийшли саме до мене?

— Сен-Жіль — маленьке містечко, пане обер-лейтенант, і чутки ширяться тут з швидкістю блискавки. Жоден новий приїжджий не лишиться поза увагою тутешніх мешканців, а коли ще ваш унтер-офіцер полюбляє й випити, то можна навіть дізнатися, що нового офіцера звуть Гансом Клоссом.

— Не розумію, — різко сказав він. — Що ви тут робите? Чого ви шукаєте? І що з того, що мене справді звуть Гансом Клоссом? Він відчув, що його огортає крижаний спокій, — це бувало з ним завжди, коли нерви напружувались до краю.

— Я прийшла відвідати обер-лейтенанта Клосса, оскільки тепер, — вона вимовила це слово з особливим притиском, — я вже знаю, що саме вам повинна щось сказати.

— Говоріть, — кинув Клосс, але ще до того, як вона заговорила, знав, про що піде мова.

— У Парижі найкращі каштани ростуть на майдані Пігаль.

Він узяв цигарку, потім почастував дівчину. Треба було виграти час. Клосс майже фізично відчув зашморг, що стискав його за горло.

— Отже, ви прийшли для того, щоб розказати мені, які смачні каштани ростуть на майдані Пігаль? Я недавно був у Парижі й куштував каштани, і хто зна, можливо, вони були саме з майдану Пігаль. Але я не думаю, щоб вони чимось різнилися від тих, які ростуть на майдані Опери.

— Не прикидайтесь, обер-лейтенант, — поважно мовила вона. — Ви не гірше за мене знаєте дві останні фрази пароля.

— Пароля? Чудово, мадемуазель. Чи не здається вам, що коли я не матиму від вас детальних пояснень, то накажу вас негайно заарештувати?

— Зрозуміло, — спохмурніла дівчина. — Значить, нещастя вже сталося — хтось уже приходив до вас із цим паролем…

Клосс мовчав. Невже це провокація? Якщо так, то надто груба. Елерт не скидається на дурня. А може, інтуїція його не підвела, і фон Ворманн — провокатор? А тоді… Дівчина не здавалася зляканою, навпаки, вона поводилась вільно, навіть дуже вільно.

— Ви ведете небезпечну гру, я — офіцер абверу.

— Я знаю про це і тому прошу вислухати мене уважно. — Вона підійшла до дверей, відчинила їх і знову замкнула на ключ. — Три тижні тому ми не знали вашого прізвища, у нас був тільки детальний словесний портрет. Наш чоловік був необережний. Потім він попав до рук німців. Якщо він був живий, то вони могли випитати в нього пароль. Кожен, хто до вас з ним звернеться, — провокатор.

— Отже, ви…

— Мене ви зможете знайти в пансіонаті “Ле Труа”, звуть мене Жанна Моле. Дорогу туди вам покаже кожен німецький офіцер.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Коли зрозумієте — приходьте.

— А якщо я накажу вас заарештувати?

— Ти не зробиш цього, Я-23. Я розумію: ситуація безглузда і суперечить всім принципам нашої роботи, але іншого виходу не було, я боялася, що мене хтось випередить. Прошу вас тепер — вийдіть надвір і подивіться, чи не крутиться коло будинку хтось підозрілий. Надалі я зможу відвідувати вас зовсім вільно, бо належу до жінок, яких звикли бачити в товаристві німецьких офіцерів, — сказала вона із злістю.

Вулиця була безлюдна.

— Не баріться, приходьте сьогодні ввечері, — сказала вона вже в передпокої. — Коли сталося щось погане, подумаємо про це вкупі. Без нас ви нічого не зробите. Ви німець?

— Ні, — мимоволі відповів Клосс і відразу збагнув, що цією відповіддю розкрив себе перед Жанною Моле. Справи погані, — мовив він. Я прийду ввечері, якщо зможу.

Це означало, що він прийде, коли до того часу Ворманн не віддасть його в руки Елертові. Або ще простіше — якщо він буде живий, бо взяти себе живцем він не дозволить.

Жанна кивнула. Вона зрозуміла його саме так.

Клосс сидів у казино й чекав на фон Ворманна. Це єдине, що йому лишалося. Тільки-но пішла Жанна, він зайшов до штабу, де дізнався, що полковник Елерт поїхав одразу після розмови з ним і повернеться, очевидно, аж уранці. На жаль, буркотливий фельдфебель нізащо не хотів сказати, чи викликав полковник до від’їзду лейтенанта фон Ворманна. Але це ще ні про що не свідчило, адже фон Ворманн міг зустрітися з Елертом десь у місті або полковник міг зайти до кімнати, де сидів фон Ворманн. А може, вони поїхали разом? Бо кістлявого лейтенанта з моноклем Клосс ніде не міг зустріти, хоч протягом кількох годин тинявся вулицями Сен-Жіля, заходячи до всіх кав’ярень і ресторанів. Єдиним місцем, куди він міг би прийти ввечері, було казино. Клосс випив уже третю чарку коньяку, за кожним ковтком відчуваючи в роті стороннє тіло: після того, як пішла Жанна, він спеціальним клеєм приклеїв до ясен маленьку скляну ампулу, яка в безвиході могла бути рятунком.

У дверях з’явився фон Ворманн. Нарешті! Клосс відчув полегшення. Ерік, зупинившись на порозі, розгледівся і, побачивши Клосса, рушив до нього.

— Вина чи чарку коньяку? — запитав Клосс.

— Коньяк, ясна річ, — він помітив три порожні чарки на мармуровому столику. — А ти, я бачу, не марнуєш часу. Ти вже помітив, що тут гидотне вино? Я б щось перекусив. Ти вже вечеряв?

— Авжеж, — збрехав Клосс. — Але тут страшенно нудно. Ти не знаєш, де в Сен-Жілі можна добре розважитись?

— Це залежить від того, як розважатись, — відповів фон Ворманн. — Є, як ти знаєш, більярд, я охоче з тобою зіграю. Але я думаю, що спершу нам треба поговорити.

— Про що? — здивувався Клосс.

— Я вважаю, що ми повинні скінчити нашу розмову.

— Даруй, але я геть забув, про що ми говорили. Здається, про більярд?

— Слухай, Гансе, — нахмурився Ерік, — я не люблю жартів. І, відверто кажучи, не розуміюся на них. Мені здається, що сьогодні вранці ми сказали один одному досить багато.

— Що ти маєш на увазі?

— Майдан Пігаль, де продаються найкращі каштани.

— Атож, — Клосс немовби щось пригадав. — Вранці ти теж натякав про якісь каштани, — розсміявся він.

— Ти вибрав погану тактику, — Ворманн поволі цідив коньяк. — Сьогодні вранці ти достеменно назвав відповідь. Я гадаю, що полковник Елерт вельми зацікавився б тим, що, нарешті, знайшлася людина, яка знає пароль.

— Ти вже теж сьогодні випив, — зухвало сказав Клосс. Він відчув впевненість у собі. Із слів фон Ворманна виходило, що він ще не сповістив Елертові, а отже, не все уже втрачено.

— Зрозуміло, — Ворманн знову відпив ковток. — Не думай, що я дурень, Гансе. Тебе хтось попередив, так? — Він не чекав відповіді. — Пароль знали тільки ми з Елертом. Ми допитали чоловіка, який виказав його мені замість тебе. Я висловлююсь ясно?

— Скажімо, так.

— Я вже три тижні чекаю людини, яка знає відповідь. З’явився ти, Клосс. Звичайно, ти можеш подумати, що Елерт не повірить мені просто так, без жодних доказів, — він повільно допив чарку. — Припустимо, що ти маєш рацію, але коли він навіть не повірить мені, твоїй кар’єрі все одно край.

— Одначе ти не доповів Елертові?

— І як ти гадаєш, чому? Мені нікуди квапитись. Я ще маю час, Гансе. Це означає, що ти повинен квапитись.

— З чим?

— Уявімо собі, що я не маю бажання доповідати Елертові. Уявімо також, що я не хочу тобі заважати. А може, — Ерік фон Ворманн знизив голос, — може, я не вірю в перемогу рейху, гітлерів, елертів та іншої наволочі, може, я ладний працювати з тобою проти них.

— Певно ж, не даром, так, Ворманне?

— Ганс Клосс, коли твоя ласка. На кого ти працюєш? Тільки ти ж розумієш, що коли я згоден співробітничати з англосаксами, то це не означає, що я працюватиму з більшовиками.

— Вони ж союзники, — пояснив Клосс. — Він усе ще не міг збагнути, куди хилить фон Ворманн.

— Фі, — фиркнув той, — поки що союзники. Отже, по-перше, я хочу знати, на кого працювати, по-друге, з ким контактуватись тут, а по-третє… — Він знову знизив голос: — Про третє питання ми поговоримо через деякий час.

— Ти поводишся так, ніби працюєш в абвері з учорашнього дня. Невже ти гадаєш, що я що-небудь скажу?

— У тебе немає іншого виходу.

— Міг би й знайтися.

— Тікати, покинути все під три чорти? Ти не схожий на людину, яка відступає напівдорозі. Окрім того, твої керівники будуть невдоволені, якщо ти замовкнеш саме зараз, у найпотрібніший момент. Вторгнення — справа місяців, а можливо, й днів.

— От ти сам собі й відповів на свої питання. Ти певен, що я працюю на англійців?

— А на кого ж іще ти міг би працювати? — усміхнувся Ерік і розлив коньяк у чарки. — А тепер, мій любий, перейдемо до третього питання. Наш родинний маєток під Інстербургеном вимагає чималих коштів. Його треба поставити на ноги в інтересах самої Німеччини. Тому мені потрібні десять тисяч доларів. Відразу. Назвемо це першою сплатою.

— Отже, просто шантаж?

— Гидке слово, Гансе. Фон Ворманни ніколи не бруднили рук шантажем. Це просто гонорар. Адже ти теж не працюєш даром? Я гадаю, що міг би стати в пригоді так само, як і ти.

— Дорого себе цінуєш.

— Так само дорого ціную й тебе. Ти вважаєш, що не вартий таких грошей?

— Це можуть сказати тільки ті, хто мною командує

— Даю тобі тиждень, або ні — десять днів. За цей час ти повинен дістати гроші. А тоді поговоримо про решту суми.

— А якщо я не дам тобі грошей?

— Ну що ж, тоді мені не лишиться нічого іншого, як повідомити про все Елертові. Але запевняю тебе — це крайність. Мені було б дуже неприємно і жаль робити це. За твоє здоров’я, Гансе, — він підняв чарку. — Ага, ще одне. На той випадок, коли б ти захотів мене ліквідувати, ну, скажімо, якби мене переїхав якийсь автомобіль або застрелили французькі партизани, я вирішив себе застрахувати. Ось тому я написав детальний звіт про нашу розмову і віддав у надійні руки. А зараз давай вип’ємо за наше майбутнє співробітництво. Не п’єш? Важко, ну тоді я вип’ю сам. Тепер я відповів тобі на запитання, яке ти мені поставив на початку нашої бесіди. Ти питав, де в Сен-Жілі можна розважитись? Раджу тобі піти в пансіонат “Ле Труа”. Туди ходять усі наші офіцери, я теж часом туди заглядаю. Скажу тобі ще, що чоловік, який так необережно назвав мені пароль, теж бував там. Але будь обережний. Пансіонат “Ле Труа” відомий і полковникові Елерту.

Клосс поволі пив коньяк, придивляючись до худих, кістлявих пальців фон Ворманна, які барабанили по мармуровій плиті столика.

— Я, мабуть-таки, скористаюся твоєю порадою, — сказав він. Потім вирішив підлеститися до Ворманна. — Ти небезпечний противник, Ерік. І ти, напевне, маєш рацію. У мене справді немає іншого виходу, як піти з тобою на згоду. А коли йдеться про суму…

Фон Ворманн перебив його на півслові:

— Не пробуй зі мною торгуватись, любий мій. — Він підвівся. — Ти мусиш добре все обміркувати, тому я тебе лишаю самого. — Він статечно, по-прусському кивнув. — Прощавай, Гансе. Сподіваюсь, що завтра ми зіграємо з тобою в більярд.

Клосс нарешті лишився сам. У казино панував гамір. Хтось поставив платівку. В куточку п’яні танкісти горлали баварських пісень. Він покликав кельнерку, щоб розрахуватись, але виявилось, що елегантний фон Ворманн уже заплатив.

Клосс вийшов на темну вулицю, в обличчя вдарило холодне повітря. Падав лапатий мокрий сніг і танув, ще не торкнувшись землі.

Йому відчинила огрядна служниця, вусата, як гусар, взяла в нього шинель і кашкет і жестом показала на засклені двері, з-за яких долинав хрипкий звук патефона. Коли Клосс з’явився в дверях салону, ніхто не звернув на нього уваги. Жанна Моле про щось жваво розповідала трьом капітанам, а ті реготали, якийсь штурмфюрер СС намагався розстебнути сукню звабливій жінці, а молоденький лейтенант військово-повітряних сил самотньо танцював фокстрот, щоразу чіпляючи стільці.

— О, прийшов хтось новий, — помітила Жанна і підійшла до Клосса з чаркою. — Будь ласка, відрекомендуйтесь, налийте собі й сідайте. — Вона була п’яна й ледве трималася на ногах.

Клосс поцілував її в руку.

— Мій приятель, — сказав він, — порадив завітати до вас.

— Це найвеселіше місце в Сен-Жілі, — гаркнув молоденький льотчик прямо на вухо Клоссові.

— Якби не Жанна, — обняв Клосса в пориві п’яної розчуленості саперний капітан, — тут можна було б здохнути з нудьги. Хай живуть милі французькі жінки, панове!

Тим часом Жанна присіла до Клосса.

— Ви нещодавно приїхали? — щебетала вона. — А дружина в вас є? Дружина, якій купують французькі духи і яку зраджують у Франції? Духи дістану вам я, а щодо зради… — Жанна пригорнулася до нього. — Потанцюємо?

У Клосса замакітрилося в голові. Він уже чимало випив цього вечора, а темп, у якому спорожнялися пляшки в пансіонаті “Ле Труа”, ошелешив навіть його. Він помітив, що кудись зникли есесівець з білявою дівчиною, а на їхньому місці на канапі хропів через ніс молоденький льотчик. Один з капітанів, підійшовши до Клосса, сказав, що він, як новачок, може лишитися тут до ранку.

— Це ніби хрещення в Сен-Жілі, — сміявся капітан. — Кожен з нас скуштував цього, крім оцієї мавпи, — він показав на лисого саперного капітана, що стояв зараз навколішках перед Жанною і благав: “Ви мені обіцяли!”

Було далеко за північ, коли гості почали розходитися.

— А ви не хочете залишитися, обер-лейтенанте? — пригорнулася до Клосса Жанна.

Сапер з ненавистю глянув на Клосса.

— Чому він? Ви ж обіцяли…

— Терпіння, капітане. До побачення, панове, сподіваюсь зустрітися з вами завтра.

Тільки коли за ними зачинилися двері, Жанна відпустила руку Клосса. Вмить від її п’яної веселості не лишилося й сліду.

— Так буде краще, — сказала вона. — Хай думають, що ти мій коханець. — На превелике здивування Клосса, вона була зовсім твереза. — Дай мені цигарку. Ну що, твої сумніви розвіялися? — А коли він кивнув, Жанна показала на сходи. — Ходімо, хтось хоче з тобою познайомитись.

Чорна, прокурена люлька, густе темне волосся над низьким чолом. Так, сумніву не було. Генрі, що чекав їх нагорі, крокуючи по кімнаті, був тим самим чоловіком, з яким рік тому Клосс зустрівся в паризькому готелі “Ідеал”.

— А мені сказали, що тебе вивезли, — міцно потиснув Клосс руку француза.

— Це правда, — відповів той. — Але дорогою я втік. Зараз, як бачиш, знаходжусь тут. Щоправда, тимчасово.

Генрі пояснив Клоссові суть справи. Кілька тижнів тому в Сен-Жілі заарештовано начальника тутешнього підрозділу макі — Марка. Він попався по-дурному. Документи в нього були чужі, але справжні. Намагаючись швидко дістатися в Гавр, Марк підсів у кабіну попутної машини. Виявилося, що шофер віз украдені з німецького складу консерви. Водія і всіх пасажирів, певна річ, посадили, але німці, звичайно, не здогадуються, хто попався їм до рук, бо до суду тримають Марка в тутешній тюрмі. Марк дуже багато знає не тільки про місцеві справи, а й про зв’язки з союзниками, знає, крім того, людей, які тримають зв’язок з нашим Центром через швейцарську філію. Тому Центр наказав обов’язково звільнити Марка. Діставши звістку про Клоссів приїзд, вони хотіли встановити з ним зв’язок якнайшвидше, бо його допомога була конче потрібна при підготовці операції. Однак не пощастило: Жан-П’єр виказав пароль фон Ворманну, а потім загинув під час нападу на в’язницю.

Клосс коротко переказав їм свою розмову з фон Ворманном, а також розповів про конфлікт, що, на його думку, існує між Елертом і лейтенантом з моноклем. Все це, резюмував він, дає можливість вести гру.

— Страшенно ризикована гра, — мовила Жанна, — але іншого виходу в нас, здається, нема.

— Припустимо, — втрутився Генрі, — що Ворманн ще не повідомив Елертові, що він справді вирішив діяти самостійно. Але не виключено також, що Ворманн працює, скажімо, на СД, а спроба шантажувати є приключкою глибше проникнути в підпілля. Так чи інакше, він надто багато знає про нас і його треба ліквідувати.

— Так, але в нього є ще десь звідомлення про розмову з Клоссом, — сказала Жанна. — Стривайте, стривайте, — пригадала вона, — цей капітан саперів казав, що був сьогодні в Гаврі разом з фон Ворманном. Там його сестра співає в кабаре.

— Авжеж, — підхопив Клосс, — для нього найбезпечніше — це сховати конверта з рапортом Елертові у сестри. Він знову відчув у роті маленьку скляну ампулу, приклеєну під яснами. — Я маю один план, — поволі почав Ганс. — Божевільний план і, крім того, страшенно небезпечний для Жанни. Але якщо ти згодишся, — звернувся він до дівчини, — то це дасть нам деякі шанси.

— Якщо треба… — знизала вона плечима. — Не знаю, чи ви повірите, але мені іноді жити не хочеться…

— Не скигли, — сердито перебив її Генрі, — ти не одна! — Він набив люльку свіжим тютюном, затягся і випустив дим. — Говори, Клосс, — наказав він. — Минулого року, в Парижі, у тебе теж був план, і досить непоганий… Відтоді мені подобаються твої ідеї. Тільки пам’ятай, що йдеться не лише про тебе, а також про звільнення Марка.

— Хай буде так, — відповів Клосс і виклав їм свій план.

Протягом наступних чотирьох днів нічого цікавого не сталося. Клосс по кілька разів на день зустрічався з фон Ворманном, Передусім у кабінеті, де лейтенант, вдаючи, ніби між ними нічого не було, холодно доповідав Клоссові про щоденний стан приготувань до перекидання групи агентів у Англію.

Після обіду вони, як правило, грали в більярд, та Ворманн ні разу не обмовився про справу, коли не вважати на кинуту мимохіть фразу між ударами:

— Десять днів — це максимальний термін, Гансе.

Якщо не зважати на цю фразу, то стосунки між лейтенантом фон Ворманном і обер-лейтенантом Клоссом були нормальні. Про загрозу, що випливала з цієї фрази, безнастанно нагадувала Клоссові маленька скляна ампулка, з якою він тепер не розлучався ні на мить. Впевненість у тому, що варто міцно натиснути язиком, аби відірвати її від ясен, була для Клосса надзвичайно важливою. Саме ця ампулка, хоч це й звучить парадоксально, надавала йому байдужості, дозволяла спокійно обмірковувати можливі ходи противника. Вечорами він, звичайно, бував у пансіонаті “Ле Труа”. Це не викликало жодних підозр, бо салон Жанни Моле щоденно відвідувало чимало офіцерів, а те, що йому довелося ще двічі тут заночувати, викликало в решти тільки заздрощі.

На п’ятий день, як було домовлено, він вийшов з резиденції абверу і зайшов до найближчого бистр. Генрі, якого Клосс не бачив від тої пам’ятної ночі, сидів у кутку над чаркою аперитиву, вдаючи, що уважно читає продажну паризьку газетку.

— Те, що ти просив, уже в Жанни, — промовив він, не дивлячись на Клосса.

— А що з Гавром? — запитав Клосс.

— Зараз я звідсіля вийду, — відповів Генрі. — В серветці на столику лишиться ключ від квартири фройляйн Беніти фон Ворманн, а також її адреса. Щодня від дев’ятої до одинадцятої вона виступає в німецькому казино.

Не промовивши більше й слова, не глянувши навіть на німецького офіцера, Генрі підвівся з-за столика і підійшов до шинквасу, де господарювала красуня, якій уже перевалило за сорок. Тієї миті, коли він розраховувався, заступивши собою господиню, Клосс узяв загорнутий у серветку ключ.

Скінчилася бездіяльність, перегортання паперів в абвері, де єдиним заняттям були щоденні рапорти Елертові. Можна взятися до першого пункту плану, який у розмові з Жанною і Генрі Клосс назвав божевільним.

Старенький розхитаний автобус привіз його в Гавр близько дев’ятої. Клосс спершу зайшов до казино, щоб побачити володарку квартири, в якій він збирався понишпорити. Беніта фон Ворманн була високою й дебелою рудоволосою дівчиною з слабеньким голосом. Клосс послухав сентиментальну пісеньку про німецького солдата, що привіз своїй дівчині помаду з Франції, хутро з Росії і шовк із Греції. Зворушені офіцери довго плескали співачці, викликаючи її на біс, ніби цими оплесками й окриками хотіли заглушити в собі думку, що пісні бракує останнього куплета. Там мало співатися, як дівчина одержує похоронну, що її відважний коханий загинув за фатерлянд і фюрера.

Беніта фон Ворманн мешкала у великому модерному будинкові, неподалік від парку. Там, очевидно, жили самі німці, бо в під’їзді, замість консьєржки, куняв повнолиций солдат. Клосс пройшов повз нього і пішки піднявся на четвертий поверх. Квартира була маленька, обставлена з чисто жіночим смаком. Не кваплячись, із вправністю, якої набув упродовж кількох років, Клосс перетрусив шафи і валізи, намагаючись не лишити ніяких слідів. Та хоч він і обнишпорив усі шухляди і шафи, заглянув навіть до комірчини і ванни, хоч старанно обмацав сукні й білизну рудоволосої сестри лейтенанта фон Ворманна — документ як у воду впав. Він зняв із стіни репродукцію Матісса, що свідчила про не дуже ортодоксальні смаки панни Ворманн, але й там нічого не було. У письмовому столі, де лежали якісь листи, тайника теж не виявилось.

“Перший пункт плану, — подумав Клосс, — не вдався. Коли й далі так піде, то кепська моя справа”.

Він уже збирався вийти, коли почув кроки за дверима, а потім скрегіт ключа в замку. Не може бути, щоб вона повернулася — годинник показував лише чверть на одинадцяту. Клосс встиг сховатися за портьєру, як відчинилися двері.

Офіцер в мундирі полковника зайшов, розглянувся, здивований світлом лампи, якої Клосс не встиг погасити.

Клосс упізнав його відразу — це був той самий полковник Тіде, який їхав із ним в одному купе під час пам’ятного бомбардування. Тіде почував себе тут, як дома. І, певно, не без підстав, бо мав свого ключа від квартири. Він вийшов у передпокій, роздягся і знову зайшов до кімнати. Клосс пригадав, як той розхвалював йому рудоволосих жінок.

“Принаймні зараз я розумію чому”, — подумки мовив Клосс.

Полковник підійшов до бару, дістав пляшку вермуту, налив чарку, глянув крізь неї на світло і підніс до губ. На це й чекав Клосс. Один удар ребром долоні, удар, якого навчив його японський інструктор у таборі під Єреваном, і цього разу не підвів. Тіде повалився на килим, обличчям у розлитий вермут. Уже нічого не вдієш. Візиту непроханого гостя тепер не можна приховати. Але треба переконати поліцію в тому, що це був звичайний грабіжник. Клосс оглянувся, думаючи, що б узяти з собою, і помітив на туалетному столику дерев’яну скриньку з коштовностями, яку кілька хвилин тому, нишпорячи по кімнаті, відклав убік. Він висипав з неї усе на стіл і раптом побачив на дні конверт. Білий, підписаний готичним шрифтом: “Після моєї смерті передати у власні руки полковнику Елерту”. І, звичайно, гербова печатка.

У першому темному під’їзді Клосс викинув біжутерію і тільки потім, зайшовши до якоїсь кав’ярні, прочитав листа, зміст якого був йому відомий. Фон Ворманн не збрехав. У листі він скрупульозно описав свою розмову з Клоссом. Наприкінці він пояснював, чому відразу не доповів про своє відкриття. З його пояснень виходило, що фон Ворманн прагне проникнути до ворожого підпілля, розкрити всі його зв’язки і тільки тоді доповісти про все.

“Ще б пак”, — подумав Клосс. Пояснення фон Ворманна остаточно переконали Клосса в тому, що вразливу душу аристократичного лейтенанта цікавить лише груба нажива.

Клосс спалив лист і конверт, простеживши, щоб не лишився бодай клаптик паперу, який можна було б відновити. Потім зупинив якогось мотоцикліста і, дізнавшись, що той їде в Сен-Жіль, сів у коляску.

Отже, перший пункт виконано. Завтра гру буде продовжено.

Фон Ворманна Клосс застав зненацька; той не сподівався таких ранніх відвідин.

— А, це ти, — він накинув на себе халат. — Заходь, гостем будеш. — Він провів Клосса до великої, заставленої іконами кімнати. Вона була темна і незатишна, меблі майже розсипалися. Фон Ворманн посадив гостя на канапу з подертою оббивкою. Крізь дірки де-не-де вилазила морська трава. — Що тебе до мене привело? — фон Ворманн вклав у око монокль.

“Позує чи справді погано бачить”, — подумав Клосс, мовчки простягаючи Ворманнові сірий товстий конверт.

— Що, вже? — здивувався фон Ворманн. Він висипав на стіл гроші, його довгі пальці забігали, вміло рахуючи купюри. Полічивши, він спересердя вдарив об стіл останнім банкнотом.

— Ти що собі думаєш, Клосс? Тут тільки три тисячі, а я сказав — десять!

— Більше мені поки ще не вдалося дістати.

— У тебе є ще чотири дні. Мені треба всі або… — він підсунув до Клосса пачку доларових банкнотів. — Забери це.

Клосс ледве приховав задоволення. Саме цього він і чекав. І не помилився. Гордість взяла гору над хтивістю. Фон Ворманни не торгуються. Якби Ворманн узяв гроші, довелося б його вбити — не було іншого виходу. А так — можна вести гру далі. Але Ворманн не знає, що в цій грі він буде мишею, а Клосс — котом.

— Як хочеш, — байдуже сказав Клосс. Не скидаючи рукавичок, він вкладав банкноти назад у конверт.

— Пам’ятай, — попередив фон Ворманн, — термін короткий і остаточний. — Відтак додав своїм звичайним ґречним тоном: — Вип’єш?

— З приємністю, — відповів Клосс. Він вичекав мить, коли Ерік відвернувся, щоб дістати з шафи пляшку, і сховав конверт, набитий доларами, якнайглибше під оббивку канапи.

Полковник Елерт схилився над розгорнутою на письмовому столі великою штабною картою південного узбережжя Англії й Уельсу.

“Все складається прекрасно, — подумав Клосс. — Це подіє на його фантазію”.

— Заходьте, заходьте, Клоссе. Я саме збирався вас викликати. Я вже визначив термін перекидання агентів. Разом з Ворманном ви підготуєте наказ.

— Боюся, пане полковник, що термін доведеться перенести. — А на запитливий погляд Елерта додав: — Я мушу сповістити вам щось важливе.

Вдивляючися в обличчя свого офіцера, Елерт запалив сигару.

— Я чув, Клосс, що ви частий гість у пансіонаті “Ле Труа” і маєте успіх у дам.

— Саме з цим я і прийшов до вас.

— Невже ви вирішили вибрати мене повіреним у своїх сердечних справах? — У голосі Елерта прозвучала неприхована іронія.

Клосс мовчки дістав бумажник, вийняв з нього мікро-плівку, загорнуту в целофан, і простяг Елертові.

— Що це?

— Частка карти, що лежить перед вами, з нанесеними пунктами перекидання наших груп в Англію.

— Звідкіля це у вас? — тихо запитав Елерт. Обличчя його налилося кров’ю.

— Плоди моїх сердечних перемог, — спокійно відповів Клосс. — Я знайшов це в пудрениці Жанни Моле, власниці пансіонату “Ле Труа”.

— То, виходить… — Елерт важко опустився в крісло.

— Я, певна річ, відірвав тільки краєчок.

— Знаю, — промовив Елерт, — тобто здогадуюсь. Ви великий фахівець, обер-лейтенанте. Ех, якби ви прибули сюди раніше… Ми давно стежимо за цією дамою. — Він зозла скинув карту зі столу. — Тепер вона вже не потрібна. — А ви знаєте, хто мав доступ до цієї карти? Я, ви і Ворманн. Це означає, що один з нас трьох… Що ви можете запропонувати, обер-лейтенанте?

— Удати, немовби нічого не сталося. Звичайно, треба змінити місце перекидання агентів, повідомити Ворманнові фальшивий термін і зачекати, поки у нас не з’являться ще переконливіші докази.

— Я згоден, Клосс. Але гадаю, що варто побалакати з цією мадемуазель Моле. Наскільки мені відомо, Ворманн там не буває. Очевидно, вони підтримують зв’язок іншим способом.

— Ви чудово поінформовані, пане полковник.

— Ворманна я не брав до уваги, але до цього пансіонату приглядаюсь уже давненько. Їдемо зараз же, Клосс.

Двері їм відчинила Жанна. Клосс увійшов перший, за ним Елерт, тримаючи руку на кобурі. І тільки потім — троє одягнених у цивільне співробітників Елерта. Жанна прекрасно розіграла здивування.

— Не розумію, що це означає?

— Ведіть нас, Клосс. А ви, мадемуазель Моле, скоро все зрозумієте. У вас є зброя? — запитав Елерт.

Вона не встигла відповісти, як підбіг один з таємних агентів і, добре обшукавши її, заперечливо похитав головою.

— У чому ви мене звинувачуєте, панове? Обер-лейтенант Клосс може підтвердити…

Вони зайшли до кімнати. Клосс побачив на туалетному столикові пудреницю і мовчки подав її Елертові. Елерт знайшов у ній те, що повинен був знайти.

Жанна упала на стілець і затулила обличчя руками.

“Чудовий акторський талант”, — подумав Клосс.

— Від кого ви дістали мікроплівку? Кому повинні були її передати?

— А якщо я не скажу? — тихо запитала Жанна.

— У тебе немає виходу, Жанно, — відповів Клосс. — Я знайшов цю мікроплівку в твоїй пудрениці. Якщо ти у всьому зізнаєшся, то ми зможемо зберегти тобі життя.

Все сталося, як було задумано. Жанна, не дуже опираючись, зізналася, що мікроплівку, як і решту матеріалів, вона взяла в поштовій скриньці, яка є місцем зв’язку і знаходиться в маленькому напівзруйнованому будиночку на шосе Корніше. Хто її туди поклав, вона сказати не може, знає тільки, що це німецький офіцер. Він давно працює на англійців і скоро збирається втекти до Англії. Для цього по нього прийде підводний човен. Жанна не скінчила ще говорити, коли до кімнати вбіг таємний агент і з торжеством подав Елертові смужку паперу з машинописом. Клосс полегшено зітхнув — цього папірця він сам позавчора приніс до Жанни, віддрукувавши його на машинці, що стоїть у кабінеті Ворманна. В Елерта заблищали очі.

— Прочитайте, Клосс.

— Нічого не розумію, — спокійно сказав Клосс. — “Чекаю” — і більше ні слова. Що ж тут незвичайного.

— Підпис. Тільки підпис. Я-23. Ви не розумієте?

— Ні.

— Ах, Клосс. Цього Я-23, цього проклятого Я-23 ми ловимо вже цілий рік. Ну, тепер він од нас не втече. — Він звернувся до Жанни: — Кому ви передавали одержані матеріали?

— Я відносила їх, — покірливо відповіла Жанна, — на цвинтар за церквою капуцинів. А хто їх звідтіля забирав — не знаю.

— Чому ви не віднесли мікроплівки?

— Я якраз збиралася йти…

— Гаразд, мадемуазель Моле. Ви віднесете це туди, як і досі. А потім прошу вас повернутися додому і нікуди не виходити. Якщо ви спробуєте втекти…

— Куди мені тікати? — спитала Жанна. — Ви скрізь. — Вона мала вигляд приреченої.

— Наскільки мені відомо, — сказав Клосс, — ви, пане полковник, послали сьогодні Ворманна на інспекцію в район Корніше. Ми могли б скористатися з його відсутності і подивитися, що робиться в його квартирі.

— Невже він такий віслюк? — запитав Елерт. — Але спробувати варто.

— Одначе він і справді віслюк, — підтвердив він двома годинами пізніше, витягаючи з розпореної канапи пачку доларових банкнотів. — Відбитки його пальців на грошах будуть остаточним доказом, — додав він.

Проте полковникові Елерту не вдалося поставити лейтенанта фон Ворманна перед військовим трибуналом. Коли він, розкурюючи сигару за сигарою, чекав до пізньої ночі наслідків засади на цвинтарі капуцинів, йому принесли повідомлення, що партизани обстріляли мотоцикл, на якому їхав фон Ворманн. Якимось чудом мотоцикліст лишився зовсім неушкоджений, зате лейтенанта вбито.

Тієї самої ночі, коли всі сили місцевої жандармерії були в засаді на цвинтарі, за церквою капуцинів, група французьких партизанів напала на в’язницю, що знаходилася в протилежному кінці міста, і звільнила всіх в’язнів. Гірше того, мадемуазель Жанна Моле вислизнула з-під опіки таємних агентів і буквально розтанула в повітрі.

Це розлютувало Елерта до такої міри, що він наказав обнишпорити будинок за будинком геть усе містечко. За винятком, звичайно, тих будинків, де мешкали німецькі офіцери. На жаль, обшук нічого не дав. Цілий тиждень на цвинтарі сиділа засада, але по залишену мадемуазель Моле мікроплівку ніхто не прийшов.

— Ми занадто поквапилися, — сказав Клоссові Елерт, коли усвідомив, що тут також ухопив шилом патоки. — Лишається втішатись тим, що цей проклятий Я-23 зник назавжди.

Обер-лейтенант Клосс кивнув йому головою.