Ставка більша за життя. Частина 2

ЗУСТРІЧ У ЗАМКУ

ійська йшли на захід. Шістнадцятого квітня дивізії Другої армії форсували Нису Лужицьку, бронетанковий корпус наступав на Дрезден, а на схід тяглися колони військовополонених. Та війна ще тривала. Танкові дивізії СС чинили відчайдушний опір, у штабах вермахту думали про контрудари, які могли б припинити наступ на Берлін, а фельдмаршал Шернер готувався завдати удару з півночі.

У невеликому німецькому містечку на захід від Ниси містився штаб Другої армії Війська Польського. На базарищі вже стояв стовп з дороговказами: на Дрезден, на Будишин. Машини проїжджали повз розбитий німецький “тигр” і повзли попід гору по шосе, що в’юнилося білою стрічкою по вершинах горбів. З вікна будиночка, що стояв обіч шляху, видно було це шосе й місто, а далі — ліси, в яких іще тривали бої.

Офіцер у мундирі майора відвернувся од вікна й глянув на допитуваного полоненого. Допит тривав уже кілька годин, і майор був стомлений, але щоразу, коли він, ставлячи запитання по-німецькому, бачив у очах полоненого переляканий подив, його огортала та особлива радість, якої, крім нього, не відчував ніхто в усьому штабі.

Нарешті після стількох років, проведених у німецькому мундирі, він міг бути знову самим собою; він уже не грав, не прикидався, його вже не мучила свідомість, що видати його може будь-який жест, будь-яке необережне слово.

Полонений нерухомо сидів на стільці й чекав наступного запитання. Це був офіцер у чині капітана. Звали його Бролль. Якби майор назвав йому своє прізвище, яке він носив у німецькій армії, якби сказав: Ганс Клосс, то неодмінно виявилося б, що в них є спільні знайомі, що вони десь зустрічались. Капітан Бролль працював у абвері і міг дати дуже важливі відомості. Тому допит вимагав виняткової уваги й терпіння.

Так само, напевно, думав і полковник, що сидів за письмовим столом; він розстебнув мундир і витирав спітніле чоло — квітень видався спекотливий.

— Повтори запитання, — буркнув він, звертаючись до майора.

— Питаю ще раз, — голос майора був твердий і різкий, — де Рінг сховав документи?

Бролль мовчав. На його обличчі майнуло щось схоже на усмішку. Він погладив рукою неголену щоку.

— Ви, майоре, говорите по-німецькому як…

— Авжеж, говорю, — сухо перебив той. Чи справді цей Бролль нічого не знає, міркував майор, чи тільки вдає. Його відповіді здавалися щирими, але він міг вести гру. Майор знав, що ці люди вміють прикидатися. Адже Бролль прекрасно розумів, яку цінність для польської контррозвідки мають документи Рінга — архів “Абверштелле Бреслау”.[15]

Майор не раз чув про нього під час своєї служби в розвідці; полковник Рінг (вони навіть зустрічалися колись із паном полковником) вербував агентів на території Польщі. Він готував людей, які повинні були лишитися і в глибокому підпіллі чекати наказу, сигналу, щоб почати роботу. Клосс мусив за всяку ціну роздобути цей архів.

— Присягаюсь, що не знаю, — повторив Бролль. Майор вслухався в його голос. Німець говорив спокійніше, здавався тепер упевненішим у собі..

— Отже, ви твердите, що з полковником Рінгом зустрілися вперше в Бішофсфельді?

— Атож, — сказав Бролль.

— Ви брешете! — вигукнув майор. — Встати! — ще дужче крикнув він і відчув на собі уважний погляд полковника. — У січні ви брали участь у нараді офіцерів розвідки в Бреслау…

— Так, — прошепотів Бролль. — Звідкіля ви знаєте? — Тепер він знову боявся. — Але ж…

— Кажіть правду!

— Тоді ми перекинулися лише кількома словами, що не мають ніякого значення. Я зустрівся з ним потім тільки в Бішофсфельді за кілька годин до приходу наших військ. У нього була власна охорона…

— І він віз архів?

— Так. Я дав йому бензину. Він мені сказав тільки, що сховає архів десь на околиці. Не сказав точно де.

— А ви здогадуєтесь?

— Пане майор, — голос Бролля затремтів. — Я хочу сказати всю правду… Ви й так надто багато знаєте, а я…

— Що він ще сказав?

— Він сказав, що лишить когось стерегти архів, — видушив із себе німець.

— Де він зупинився в Бішофсфельді?

— У свого родича. Теж Рінга. Аптекаря. Тобто в його родини, бо аптекаря забрали в армію. Він був там години зо дві…

Майор задав ще кілька питань. Бролль повторював одне й те саме. Можливо, він і справді нічого не знав? Рінг був досвідченим офіцером абверу. Навіщо було втаємничувати цього чоловіка?

Полковник теж вважав, що полонений сказав усе, що йому було відомо. Коли Бролля вивели, він підсунув майорові склянку з чаєм. Чай був холодний і дуже солодкий. Вони мовчали, ніхто з них перший не хотів сказати того, що обом їм водночас спало на думку. Нарешті полковник витяг з-під столу пляшку і розлив горілку в кухлі. Здалеку долинув відгомін артилерійського залпу.

— З півдня, — пояснив майор.

— Старший лейтенант Новак, — сказав полковник, — обнишпорив усі околиці Бішофсфельда. Там є замок, озеро, довкола — ліси… Він нічого не знайшов. Жодних слідів…

Це вони знали обидва. Знали також, що коли той або ті, кому Рінг доручив охороняти архів, зрозуміють, що документам загрожує небезпека, то вони їх скоріше знищать, ніж дозволять їм потрапити до рук поляків.

— Ми мусимо знайти цей архів, — вже вкотре повторив полковник.

Майор підійшов до вікна. Він дивився на дорогу, яка вела на захід, і думав, що все починається знову, що знову треба повернутися до ролі, про яку з приємністю забув би.

— Коли я можу їхати? — запитав він.

Нарешті це було сказано…

— Пам’ятай, що такого наказу ти від мене не дістанеш, — заявив полковник. — У них ти викритий.

— У Бішофсфельді стоять наші частини…

— Наші, — буркнув полковник. — Але ти не поїдеш до командування танкового корпусу. Там фронт! І дідько знає, що там ще може скоїтись.

Майор вибухнув сміхом. Як завжди, коли починав обмірковувати план операції, вагання і неспокій залишали його: він уже думав про деталі, яким надавав величезного значення, бо саме від них найчастіше залежало виконання завдання.

— Мені потрібна переконлива легенда, — сказав він. — Я вирвався з оточення, ясна річ, у цивільному, іду в штаб Шернера. Щось схоже на це.

— Дам тобі в поміч старшого лейтенанта Новака. Він підтримуватиме контакт з командуванням частин. Ти його поінформуєш. Спритний хлопець, не підведе.

Майор мовчав. Він знову був капітаном Гансом Клоссом, він удруге входив у цю роль. Глянув на годинник. Незабаром почне смеркати, старший лейтенант Новак підвезе його до Бішофсфельда, в містечко він, звичайно, ввійде сам.

Майор потер долонею щоки. Добре, що вранці не встиг поголитись — він повинен бути зарослий, стомлений і голодний — офіцер, який вже кілька днів блукає лісом, вирвавшись із оточення…

— Ми, певна річ, нічого не знаємо про цю родину Рінга? — спитав він ще раз.

Полковник заперечливо похитав головою.

Аптека Йоганна Рінга знаходилась на одній з вузеньких вулиць Бішофсфельда, не дуже далеко від базару. На базарищі стояв тепер польський танк, а перед будинком, у якому ще недавно був розташований німецький штаб, походжав вартовий з орлом на касці. З вікон будинків звисали білі прапори; мешканці міста сиділи по домах і з тривогою прислухались до звуків, що долинали з вулиці. Проїжджали вантажні машини, по бруку гуркотіли гармати, часом звучала пісенька; незнайомі слова викликали тривогу і, здавалося, віщували помсту: “За горами, за лісами танцювала Малгожатка з гусарами”.

Інга Рінг стояла край вікна і крізь щілину в шторах розглядала обличчя солдатів. Вони всі здавалися схожими один на одного і грізними. Солдати йшли на захід, в глибину Німеччини, а їхній переможний марш був нестримний. Інга відчула себе раптом дуже старою. їй було всього сімнадцять років, але протягом останніх кількох днів вона двічі пережила страшні потрясіння.

Спочатку прийшли вони. Власне кажучи, спочатку вона пережила те, у що ще кілька тижнів тому ніколи б не повірила: страх.

Дядько приїхав на кілька годин. Він привіз із собою листа від батька, сказав, що батько залишився в обложеному Бреслау, а потім, глянувши кілька разів на годинник, вибіг з дому, навіть не попрощавшись з нею, тільки-но від’їхали вантажні машини з охороною.

Шенк, якому після батька дісталася аптека і який ще того самого дня вранці кричав, що перемога за нами, зірвав із стіни портрет фюрера і почепив на вікнах простирадла. Анна-Марія Елькен (а втім, можливо, її звали інакше) закопала в саду свою есесівську форму і сказала, що вона медсестра з Гамбурга і що в неї є відповідні документи. Берта погодилася, щоб Анна-Марія тимчасово зупинилася в них; власне, тільки Берта не змінилася — в кухні над її ліжком висіла маленька фотокартка вождя. Тобто висіла там до обіду, бо фройляйн Елькен, не питаючи Берти, зняла її й кинула у вогонь.

Здавалося, що все, чим вони жили стільки років, раптом перестало існувати. Інга ніколи не забуде тих кількох годин перед вступом поляків: у містечку панувала тиша, немовби війна про них забула, а на вулицях, під будинками, юрмилися в тривожному очікуванні люди, які ще вчора ходили в мундирах нацистської партії, фольксштурму або СА. Ніхто й не думав про оборону: керівник Ліги німецьких дівчат, одягнена в барвисту спідницю, тягла з крамниці до льоху мішок картоплі, блокфюрер нацистської партії красувався в полатаній куртці і порваних чоботях. Він схожий був на волоцюгу.

— Що сталося з німцями? — запитала його Інга. У відповідь він тільки махнув рукою.

Поляки вступили в місто по шосе з боку Бреслау — запилені, із зброєю напоготові. Вулиці вже були порожні, будинки наглухо зачинені. Потім показався танк і зупинився. Інга бачила його башту з дулом гармати.

Але все це ще не було найгірше, найгірше мало статися. Минула безсонна ніч, вони чули на вулиці тупіт чобіт, автоматні черги, різкі голоси, які говорили щось незнайомою мовою. Всі сиділи у великій кімнаті: Берта, Шенк, Анна-Марія і вона, боячись запалити світло і навіть голосно розмовляти. Інга подумала, що ще недавно німці були в Польщі, що й вони так ночами ходили по польських містах, але ця думка не принесла полегшення. Вона тільки посилила страх.

— Чому так сталося? — прошепотіла Інга. — Скажіть мені, чому так сталося?

Всі мовчали. Анна-Марія курила цигарку за цигаркою, нервово ходила по кімнаті й навіть підходила до вікна.

— Будьте обережніші, — гримнув на неї Шенк, — можуть побачити.

Вранці Інга вибігла в сад. День стояв чудовий, була справжня весна. Вершини гір леліли барвами, як завше в цю пору року. Вона заглянула до своєї альтанки й остовпіла. Крик завмер у неї на вустах. На землі лежала Марта. Сукня її була роздерта, а ліва рука перев’язана клаптями. Коли Інга схилилися над нею, вона розплющила очі.

— Марто, Марто… — прошепотіла Інга.

Вона ще не могла повірити, що це справді Марта. Бачила її принаймні раз на тиждень — щонеділі вона бігала в замок Едельсберг. Там у флігелі, в маленькій охайній кімнаті, мешкала Марта.

Здавалося, що вона мешкала там від створення світу. Колись, у ті часи, яких Інга вже не пам’ятала, її чоловік був управителем у маєтку графа. Чоловік помер, і Марта лишилася на правах постійної нахлібниці. Коли граф з родиною покинув замок і звільнив усю челядь, вона одна не схотіла звідти виїхати. їй нікуди було йти. Інга вмовляла її переселитися в місто, до них, адже вона була далекою родичкою Рінгів, але Марта відмовилася. Вона звикла до замку.

— Це, певно, поляки, — прошепотіла Інга, — тебе поранили поляки. Я візьму тебе до себе, ми зробимо тобі перев’язку…

— Ні, — відповіла Марта. — До вас я не хочу.

Інга не розуміла, вона думала, що Марта марить. Але стара жінка немовби вже отямилась.

— Дитино, — шепотіла вона, — ніхто не повинен знати, що я тут. Чуєш? Ніхто, крім тебе. — І потім сталося найстрашніше. Марта розповіла через силу, повторюючи деякі речення, нескладно й невміло, але смисл був ясний. В неї стріляли не поляки. В неї стріляв полковник Рінг, Інжин дядько, той самий Рінг, якого Марта знала майже з дитинства…

Було це так. У полудень Марта почула гул моторів. Вона стояла в дверях флігеля, готова до найгіршого, бо думала, що це вже росіяни або поляки.

Але тут Марта побачила німців. Вони зіскакували з вантажного авто, а з легкової машини вийшов офіцер, якого вона відразу впізнала — це був Рінг. Марта хотіла підбігти до нього, але завагалася, сама не знаючи чому, і лишилася стояти на порозі, відступивши трохи в глибину темних сіней.

Есесівці тримали в руках автомати, а робітники в цивільному виносили ящики з вантажних машин. Марта побачила, що Рінг показує їм відомий тільки графові і, можливо, ще двом—трьом особам старанно замаскований у саду вхід до підземелля замку. Робітники підняли плиту, а потів, коли повернулися нагору, Марта почула короткі черги з автоматів… Чоловіки в лахмітті падали на землю, один з них ще корчився на стежці, і полковник добив його пострілом з пістолета. Тіла повантажили на машину.

Вона стримала окрик, а потім побачила есесівця, який підбіг до Рінга, показуючи йому рукою на двері в флігель. Марта не розчула слів, але була певна, що есесівець її помітив.

Тоді вона подумала, що найбезпечніше буде в парку. Вибігла з флігеля, почула окрик Рінга й побачила в його руці пістолет. Марта кинулась тікати — до парку, густого, як ліс, лишалося ще кілька кроків. Та вона не встигла: відчула удар, але зовсім ніякого болю, і впала на землю. Це її, напевне, і врятувало. Вона знепритомніла, і Рінг уже не перевіряв, чи жива вона. Він завжди був переконаний, що стріляє несхибно. Марта пам’ятала це ще відтоді, як він полював разом з графом. Коли вона прийшла до тями, довкола панувала вже тиша, але боялась вернутися в замок і прийшла сюди.

У глибині саду стояв порожній будиночок, в якому колись мешкав садівник. Інга перенесла туди Марту, пообіцявши, що нікому — ні Берті, ні Шенку, ні Анні-Марії — не заїкнеться про неї. Дівчина нишком принесла з дому ковдри, приготувала Марті попоїсти. Потім зробила їй перев’язку. Інга трохи на цьому зналася, бо в Лізі німецьких дівчат скінчила санітарні курси.

Уже смеркалося. По бруку знову з гуркотом проїжджали гармати, вантажні машини, а солдати на них співали. Інга стояла біля вікна й дивилася крізь щілину в шторах. Вона намагалася не думати.

— Відійди од вікна, — почула вона голос Шенка. — Вчора у Познерів знайшли зброю. Ходять по домівках.

— Хай прийдуть, — відповіла Інга. їхній страх, їхня тривога зараз викликали в неї тільки ненависть. Нехай же нарешті прийдуть — і хай це скінчиться.

Анна-Марія Елькен підійшла до неї ззаду. Інга відчула на плечі її руку. Вона різко відсахнулась.

— Облиш, вгамуйся. — Анна-Марія говорила тихо, але твердо. — Ти вже доросла дівчина.

Як же вона їх тепер ненавиділа! Шенка, Анну-Марію, Берту і дядька, який, втікаючи, стріляв у Марту. Інга відвернулася од вікна й побачила їхні обличчя, що біліли в сутінках.

— Невже всі німці, — сказала вона спокійно, — такі боягузи, як ви? Сподіваюсь, що не всі.

— Ти зчиняєш істерику, — обличчя Анни-Марії скривилося в усмішці. — Ми просто хочемо вижити. І більше нічого…

— Вижити! Виживете, якщо не подохнете зі страху. Ось ви теж весь час боїтеся, щоб вас не впізнали. Медсестра з Гамбурга!

— У мене з документами гаразд, — пояснила Анна-Марія.

— Гаразд, ще б пак! З усіма вами гаразд… — Інга хотіла ще щось додати, але цієї миті почувся стукіт у двері. Стукали не настирливо, а ввічливо чи навіть боязко, проте всі вони завмерли на місці, переконані, що тепер настане найгірше…

— Відчиніть, пане Шенк, — промовила нарешті Анна-Марія.

— Чому я? Краще, щоб жінка…

Інга з презирством глянула на них і вийшла в передпокій. Секунди тяглися безконечно довго, нарешті вони почули розмову по-німецькому, а потім на порозі, обіпершись на плече Інги, з’явився молодий мужчина, неголений, в подертому й брудному одязі. Вони полегшено зітхнули; хоч би хто там був цей чоловік, він не був небезпечний. Але водночас усі зрозуміли, що його присутність може загрожувати. Він через силу випростався і потім викинув вперед руку.

— Хайль Гітлер, — сказав він. Усі мовчали. Ще три дні тому кожен з них машинально відповів би тим самим жестом.

— Чого вам треба? — запитав Шенк, отямившись.

— Я побачив вивіску: Густав Рінг, — відповів чоловік. — Я не зміг уже йти далі. Сьогодні вівторок.

— Четвер, — сказала Інга, уважно дивлячись на нього. Його обличчя викликало довіру. Цей чоловік, подумала вона, не може бути боягузом.

— Я втратив лічбу дням, — провадив він далі. — Якщо сьогодні четвер, то я вже десять днів, і все тільки ночами, як злодій, у себе на батьківщині…

— Хто ви? — повторив Шенк уже настирливіше.

Чоловік глянув на нього, і Шенк мимоволі сахнувся

— Хто я? — промовив він. — Якби мене впіймали росіяни, то не ставили б такого запитання. Давно тут росіяни?

— Тут поляки. І вони шукають таких, як ви. Ви накличете біду на цю дитину. — Шенк кивнув на Інгу.

— За мене прошу не хвилюватись! — крикнула дівчина.

Чоловік наблизився до Шенка.

— А сам ти хто? Як тебе, власне, звуть? — сказав він тоном командира, який звик віддавати накази й діставати точні відповіді.

Шенк мимоволі випростався.

“Він знає, як з такими розмовляти”, — подумала Інга.

— Шенк. Вільгельм Шенк.

— Ти китаєць?

— Ні. Я німець.

— Тоді покажи, як виглядає німецьке привітання! Ну, покажи! — майже крикнув прибулий.

Шенк стукнув підборами і вигукнув:

— Хайль Гітлер! — Його наче підмінили. Гіпноз усе ще діяв. Берта теж була зворушена; вона подала незнайомцеві стільця і сказала, що принесе щось попоїсти.

У будинку Рінгів запанував раптом інший настрій. Гуркіт моторів і голоси, що дожинали знадвору, викликали вже менший страх і немовби притихли. Тільки Анна-Марія глузливо всміхалася. Вона поглядала на прибулого з цікавістю, з якою дивляться на тварин із екзотичних країн.

— Скажімо, — почала вона спокійно, — що ми прихистимо вас…

— Хто тебе уповноважив… — перебила Інга.

— Ти хочеш його вигнати?

— Ні.

— Тоді мовчи. — Анна-Марія знову звернулася до чоловіка: — Все-таки ми хотіли б знати, з ким маємо приємність…

Берта поставила на стіл тарілку з супом, і чоловік жадібно накинувся на їжу. Він не відповідав на запитання. І лише тоді, коли вишкріб тарілку після каші, звернувся до Анни-Марії:

— Спочатку, — сказав він тихо, — скажіть ви мені, хто ви така.

— Санітарка з Гамбурга! — викрикнула Інга.

Анна-Марія, повагавшись якусь мить, одважилася. Вона підвелася.

— Анна-Марія Елькен, штурмфюрер СС. Останнє місце служби — Гоерлітц.

Мужчина витер рот якимось клаптем, що колись був носовою хусточкою.

— Капітан Ганс Клосс, — відрекомендувався він. Останнім часом офіцер контррозвідки при штабі сто сімдесят п’ятої дивізії.

— Група армії Центр, — уточнила фройляйн Елькен.

— Бачу, ви добре поінформовані.

— О, так. Чому ви пробиралися саме сюди?

— Допит? — Клосс усміхнувся. — Я був в оточенні. До Одера — в мундирах, а далі — кожен на свій страх і риск.

— І ви випадково опинилися в цьому будинкові?

— У будинку, в якому не дуже безпечно, — втрутився Шенк.

— Полковник Гельмут Рінг працює в тій самій службі, що й я. Я знав, що він родом з цих місць. У кого ж, як не в його рідних, я міг шукати притулку? Цього досить?

— Ви знали мого дядька? — спитала Інга.

— Знав. Прекрасний чоловік…

Ніхто, напевне, не сподівався такої реакції Інги. Вона схопилася з стільця.

— Прекрасний?! — крикнула вона. — Ви теж кажете, що прекрасний. Всі ви однакові! Боягузи!

— Не можна так говорити про дядька! — сказала Берта, підвищивши голос.

— Не можна? — Інга вже не володіла собою. — А ти вважаєш, що стріляти в старих жінок — це заняття, гідне німця і мужчини?

— Що ти вигадуєш? Хто тобі таке сказав? — У голосі Шенка звучала прихована погроза. — Твій дядько ніколи не стріляв у жінок.

— Неправда, стріляв. У жінку! В німкеню! — Інга відступила до стіни. Її раптом огорнув страх, вона не впізнавала їх: Шенка, Берти, Анни-Марії… Вони наближалися до неї з погрозливими обличчями.

— Хто тобі сказав? — Шенк ухопив її за руку.

— Розкажи все негайно, — в голосі Анни-Марії зазвучали металеві нотки.

— Ти криєшся від нас! Ти брешеш або вигадуєш… — кричала Берта.

— Ні, ні! — вигукнула Інга. — Я не брешу! Він стріляв у замку Едельсберг… — Вона враз замовкла, бо збагнула, що сказала надто багато. Але вони вже засипали її запитаннями.

Інга мовчала, притиснута до стіни. Клосс, який спочатку байдуже спостерігав за цією сценою, раптом заговорив.

— Годі допитувати, — сказав він спокійно, але тоном наказу.

Всі відразу повернулися до нього.

— Прошу вас не втручатися! Це наші родинні справи, — крикнув Шенк.

— Я сказав: годі допитувати, — повторив Клосс. — Інга нікому некомпетентному не викаже жодної таємниці. Правда, Інго?

— Правда, — промовила вона тихо і вдячно глянула на Клосса.

Інга привела його в батьків кабінет. Постелила на тахті. Клосс уважно придивлявся до неї. Що вона знала насправді? Що сталося в замку Едельсберг? Він починав здогадуватись, треба було тільки дістати підтвердження. Отже, все-таки замок! Реакція цих людей — Берти, Шенка, Анни-Марії свідчила, що вони теж щось знають або хочуть знати. Одного з них Рінг міг тут лишити замість прив’язаного на ретязь собаки стерегти архів. Але кого?

Клосс витяг цигарки. Інга попросила й собі.

— Ти вже палиш? — здивувався він. І одразу збагнув, що зробив першу велику помилку — люди, які ховаються в лісах, не мають цигарок. — Запас, — пояснив він, — врятували з полкових складів.

Можна було б дати наказ старанно обнишпорити замок. Новак уже зв’язався з командуванням частини, розташованої в містечку. Звичайно, він нічого не сказав про Клосса; він тільки доповів командирові полку, що прибув сюди з спеціальним завданням. З Клоссом вони ще раз бачилися перед його приходом до Рінгів. Кілька хвилин розмовляли в під’їзді покинутого будинку. Цей під’їзд видався Клоссові найбільш підходящим місцем — тут вони зустрічатимуться й далі.

Новак хвилювався, розповів про свою розмову в командуванні полку. Полковник втратив контакт з дивізією, ситуація на фронті ускладнилася, на півдні були виявлені великі з’єднання німецьких танкових частин. Невідомо, звідкіля вони там узялися. Тож нічого дивного, що командир полку був не в дусі, коли до нього прибув Новак. Він із серця сказав коротко про роботу деяких високих штабів, які замість сімдесятишісток присилають офіцерів для спеціальних завдань.

Навряд чи він буде в захопленні, коли йому накажуть послати людей прочесати околиці замку, але завдання, звичайно, виконає… Тільки чи треба це? Якщо нічого не знайдуть, а пошуки сліпма відберуть багато часу, то це буде попередженням для тих… Адже не можна не рахуватися з тим, що німці ладні в разі небезпеки знищити архів.

Клосс вирішив спочатку сам провести розвідку. Якби тільки дізнатись, що насправді відомо Інзі? І кого лишив її дядько стерегти архів?

Вона стояла на порозі й палила цигарку. Клосс підійшов до неї і поклав їй на плече руку. Інга не сахнулась.

— Чому ти не сядеш?

— Я вже піду.

— Постривай. Та жінка, про яку ти говорила, жива?

Інга мовчала. В її очах з’явилася зараз недовіра.

— Чому вас це цікавить?

“Значить, жива, — подумав Клосс. — Бо коли б не так, Інга реагувала б інакше. Адже вона не боїться виказати таємниці Рінга, бо нічого про неї не знає. Вона боїться за ту жінку”.

— Я про це спитав, — сказав він, — бо якщо вона жива, то їй загрожує небезпека. Вона мешкала в замку?

— Авжеж, — прошепотіла Інга.

— І вона бачила, — вів далі Клосс, намагаючись уявити собі цю сцену. Він пам’ятав допит військовополоненого. Той німець, Бролль, казав про два вантажні авто й легкову машину. — І вона бачила, — повторив Клосс, — як приїхали два вантажні авто й легкова машина. Вивантажували ящики…

— Звідкіля ви знаєте? — скрикнула дівчина. Вона дивилася па нього з тривожним здивуванням.

“Та жінка знає, де Рінг сховав документи”, — думав Клосс. Та він розумів, що розпитувати далі Інгу не було сенсу. Замок — це обширний комплекс будинків, сад, парк, пристань на річці, напевно, якісь підвали і підземні ходи. Скільки знадобилося б людей, щоб усе як слід обнишпорити?.. Ми можемо не квапитись, але німці… можуть знищити архів, коли схочуть. Він усвідомив собі це ще раз і подумав, що треба за всяку ціну знайти цю жінку з замку.

Інга знає, де її шукати. Чи скаже вона? Ні, скоріше за все не скаже. А запитаннями він тільки може викликати підозру. Може, наказати Новакові допитати Інгу в командуванні полку? Теж надто ризиковано… На це треба багато часу й терпіння, а наслідки…

— Про що ви задумались? — спитала Інга.

— Остерігайся, — сказав Клосс. — А коли тобі потрібна буде допомога…

— Дякую, — прошепотіла вона і зникла в темному коридорі.

Через кілька секунд Клосс почув її крик. Він шарпонув двері й намацав у кишені запобіжник пістолета. Смуга світла з його кімнати освітила коридор.

— Нічого, нічого не сталося. — Голос Берти був спокійний і навіть дещо глузливий. — Просто фройляйн Інга надто нервова. Вона не впізнала мене в темряві.

Клосс повернувся до кімнати, погасив світло й відчинив вікно. В будинку панувала тиша, але він був переконаний, що принаймні двоє не сплять. Інга і той, кого лишив Рінг. А може, він помиляється, думаючи, що людина Рінга мешкає в цьому будинкові? Ні, мабуть, не помиляється. Зрештою, можливо, що ще одна людина залишилася в замку.

Він сів на тахту і дослухався до тиші. Десь брязнули двері чи, може, вікно — на вулиці було темно, хоч в око стрель. Клоссові здавалося, що він бачить якусь постать, котра причаїлася до стіни кам’яниці. Інга? А може, Берта? Хоч, правда, не тільки їй кортіло знати, де знаходиться жінка з замку. Людина Рінга мусить виправити помилку свого начальника.

Зненацька, стоячи отак край вікна і вслухаючись у тишу, він побачив на схилі одного з пагорбів, що обступали містечко, яскраву довгу смугу світла. Потім десь зовсім поруч загриміли протитанкові гармати і зацокотів, випускаючи довгі черги, кулемет. Це означало, що фронт, який ще кілька годин тому був далеко на захід від Бішофсфельда, підійшов сюди, до містечка.

Клосс зрозумів, що треба квапитись. Він стрибнув через вікно і притиснувся до стіни. Вулиця була темна й безлюдна. Тільки південний край неба яснів миготливим блиском. Гарматний гуркіт наростав і вже не змовкав.

Від шосе відходила темна алея, обсаджена деревами. Чорні обриси замку Едельсберг нагадували химерний малюнок із казки про злих духів і чарівниць… На тлі палахкотливого неба виднілися обриси мурів і веж.

Клосс витяг з кишені пістолет і відвів запобіжник. На замковому подвір’ї під чобітьми зашурхотів гравій. Клосс ступив кілька кроків до під’їзду і сховався за деревом. Він вивчав замок уважно й напружено. Вікна були зачинені й темні, але коли він проходив повз браму, йому здалося, що в одному з них, на другому поверсі, з’явилося миготливе світло. Зачекав. Знову щось блиснуло у вікні правого флігеля. У замку хтось був.

Клосс зрозумів, яке важке завдання він узяв на себе. Обшукати замок? Дурниця… Якби можна було примусити говорити того, хто пильнував архів! У цьому єдина надія! Можливо, все-таки треба було взяти з собою Новака?

Він розмовляв із старшим лейтенантом перед своїм приходом сюди. Новак чекав у “їхньому” під’їзді; він негайно доповів, що справи зовсім кепські. Командир полку взагалі не хотів з ним говорити. Зрештою, там у них в полку така метушня. їм вдалося відновити зв’язок з командувачем дивізії тільки через артилерію; ідуть важкі оборонні бої з німецькими танковими дивізіями, що наступають з півдня. Полк, очевидно, залишить Бішофсфельде.

— Треба було сказати командирові, яке в тебе завдання, — зауважив Клосс.

— Я не мав такого наказу, товаришу майор, — прошепотів Новак. А потім запитав, неначе Клосс міг це знати: — Що, власне, сталося на фронті?

— Очевидно, Шернер намагається прорватися на північ, — міркував Клосс. — Ця веремія може тривати кілька днів.

— А якщо сюди повернуться німці?

— Ненадовго. Я залишусь. Ти відступиш разом з полком. — Таке рішення Клосс прийняв відразу. А втім, іншого виходу й не було.

— Ви, товаришу майор, залишитесь самі?

— Я завше був сам, — усміхнувся Клосс. Якщо ситуація не зміниться, ти мені ще будеш потрібен уранці. Запитай командира полку, чи зможе він надати в наше розпорядження два взводи на кілька годин.

— Не віриться, — сказав Новак.

— Коли б я був на його місці, теж не дав би, — пробурмотів Клосс.

Світло раптом погасло і потім знову з’явилося. Клосс обережно рушив через двір до замку. Важкі ковані двері головного входу були прочинені. Та він обминув їх і обійшов увесь замок довкола. Знайшов те, чого шукав: чорний вхід. Двері, певна річ, були зачинені, але він мав складаний ніж з повним набором відмичок, з яким він ніколи не розлучався.

Вузьким коридором Клосс пройшов до головного вестибюля — ішов навпомацки, запалювати ліхтарика було дуже небезпечно. А втім, він і не думав обшукувати замок, хотів захопити зненацька чоловіка, якого, він у цьому був певен, залишив тут Рінг. Слабенький вогник запальнички освітив широкі сходи; він підіймався по них навшпиньки.

У коридорі першого поверху було вже видніше. Великі вікна виходили на південь. Клосс знову побачив палахкотливе небо. Ракети падали неподалік від міста, освітлюючи стіну лісу й контури будинків. Клосс дійшов до другого ряду замкнених дверей. Минув їх обережно, зупиняючись і прислухаючись. Скрізь панувала тиша.

Раптом уже в кінці коридора помітив ще одні, трохи прочинені двері. Крізь шпару блиснуло й погасло світло. Хтось, певно, так само, як і він, посвітив собі запальничкою. Це було миттєво, але Клосс устиг побачити силует людини. Вона наближалася з того боку, ішла досить упевнено, не підозрюючи, що, коли стане на порозі… Клосс чекав, притулившись до стіни… Двері рипнули, він побачив руку з пістолетом, ударив по ній, пістолет упав на підлогу…

— Руки вгору! — наказав Клосс.

Перед ним стояла Анна-Марія Елькен у дощовику й береті на голові. Він подумав, що сподівався зустріти тут когось іншого, хоч, власне, з самого початку повинен був підозрювати, що Рінг доручить охороняти архів саме жінці. Фройляйн Елькен дивилася на нього з ненавистю і презирством.

— Випадковий гість Рінгів, — прошепотіла вона. — Ну, стріляй… Чого чекаєш?

Клосс увіпхнув Анну-Марію до кімнати, з якої він щойно вийшов. Освітивши дівчину ліхтариком і не зводячи з неї пістолета, підійшов до вікна, щоб запнути штори. Повернув вимикача — в люстрі загорілися лампочки… Він здивувався: значить, електростанція в Котбусі працювала безперебійно. Кімната була маленька і досить затишна. Під вікном стояв невеличкий письмовий стіл, в кутку — канапа і крісла. На стіні висів величезний портрет Бісмарка.

— Сідай, — сказав Клосс, — і говори. — Він вирішив витягти з неї все. Якщо її залишив тут Рінг, то вона мусила знати місце, де сховано архів. — Куритимеш?

— Закурю, — відповіла Анна-Марія, уважно розглядаючи його. — Хоч ви й офіцер у службі Рінга, але поводитесь досить ґречно.

— Дякую, — буркнув Клосс. Не опускаючи пістолета, він дав їй припалити. — Якщо ви скажете все і без ошуканства, — попередив він, — то у вас ще є деякі шанси.

Вона глибоко затяглася і раптом вибухнула сміхом.

— Все і без ошуканства! Ви ніколи не виходите з своєї ролі! А легко можна собі уявити, що це я ставлю вам запитання…

Що вона знає? Про що здогадується? За кого його вважає? Яку роль він повинен грати, щоб якнайбільше в неї випитати?

Анна-Марія обережно струсила попіл.

— Я могла б, — сказала вона, поволі, — спробувати ще пограти в піжмурки. Розповісти вам якусь вигадану історію, чому я вирушила на прогулянку саме в замок Едельсберг, але я цього не зроблю. Я б’юсь об заклад, що Рінг доручає важливі справи тямущим офіцерам.

Тепер Клосс був спантеличений. Вона вважає його людиною Рінга? А може, провокує? Хто вона, ця дівчина?

— Для чого ви сюди прийшли?

Здавалося, що розмова їй надокучила. Вона кинула недокурок на підлогу.

— Я вже сказала… Не хочу вигадувати байок. Гратиму з вами відкритими картами. Врешті-решт, немає іншого виходу, гер Клосс. Ви себе вважаєте чесним німцем?

— Що це означає?

— Дуже просто… Ви вирішили бути відданим до кінця? А потім загинути, здатися в полон або пустити собі кулю в лоб?

Розмова дедалі більше зацікавлювала Клосса. Він уже здогадувався, але ще не був певний. Невже фройляйн Елькен?.. Ця думка раптом здалася йому забавною, і він ледве стримався, щоб не розсміятися. Вона повинна була це помітити…

— Ви усміхаєтесь, пане Клосс. Я хотіла б, щоб ви сховали пістолет, але ви, звичайно, цього не зробите. А я говорю дуже серйозно. Уявіть собі, що капітан Ганс Клосс замість того, щоб до кінця і без всякого сенсу виконувати завдання, доручене йому Рінгом, опиниться в симпатичній нейтральній країні з бумажником, набитим справжніми грошима…

“Починаєш досить примітивно”, — подумав Клосс.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Чому штурмфюрер Елькен малює переді мною такі захопливі перспективи?

Вона була навіть непогана, ця дівчина. Вона, здавалося, зовсім спокійно дивилася на пістолет, від якого в Клосса вже боліла рука.

— Уявімо собі, — вела вона далі, — що до вас звертаються з діловою пропозицією. Назвемо це так.

— Хто?

— Хтось, хто охоче купив би трохи паперів, які в даний момент не являють собою ніякої цінності для Німеччини… і для полковника Рінга, який сховав їх у цьому замку.

Клосс напружено думав. Вона, очевидно, працює на американців або англійців. Певно ж, американців цікавив архів абверу — вони хотіли б добути його, але зовсім не для того, щоб передати полякам. Проте не можна також виключати провокації.

— Чому ви думаєте, — різко спитав він, — що архів тут?

— Не корчте простачка, капітане. Я це знаю, завдяки дурненькій Інзі, а ваша присутність у замку остаточно підтверджує це. Рінг доручив вам охороняти архів.

Клосс мовчав.

— Я пропоную вигідний гендель.

— У місті поляки, — сказав Клосс. Він, звичайно, не хотів розкривати себе перед цією дівчиною. Гра його розважала, але, на жаль, не наближала розв’язання загадки. Він зрозумів одне: архів Рінга треба вберегти також і від американської розвідки.

— Годі й того, — провадила вона, — коли ви скажете, де це. Поляків можна не боятися.

— А звідкіля ти знаєш, — промовив він різко, — що звергаєшся з своєю діловою пропозицією до того, що треба?

— Знаю. Ви сюди прибігли, підозрюючи, що хтось скористається інформацією Інги. Ви вже розквиталися з тією жінкою, про яку вона розповіла?

— Ти сповна розуму, га?

— Я завжди була сповна розуму, — відповіла вона байдуже. — Ну, як? Якою буде твоя відповідь? Тільки, будь ласка, багато не базікай.

Справді… їм уже ні про що було говорити. Людини Рінга, очевидно, не було в замку. Якщо ця людина не фройляйн Елькен, то…

— Ходімо, — сказав Клосс, намагаючись надати своєму голосові якомога рішучого тону. — Ходімо назад.

Анна-Марія здивовано видивилася на нього.

— Що це означає?

— Просто: ходімо назад. Хутчій. Іди попереду.

— Якщо ти хочеш убити мене по дорозі, зроби це тут.

— Іди…

Вона йшла дуже повільно. Коридор, потім головний вестибюль… Коли вони вийшли надвір, фройляйн Елькен зупинилась.

— Ви любите стріляти в спину, правда?

“Невже вона американка? — подумав Клосс. Вони боролися проти спільного ворога, а водночас…”

— Не зупиняйся, — буркнув він.

— Подумай добре. Ти робиш страшенну дурницю.

— Іди! — прошипів Клосс.

Вони попростували через подвір’я, під ногами знову зашурхотів щебінь. Коли вони опинилися на вулиці, вона зненацька відскочила вбік, дуже спритно, але все-таки не настільки, щоб Клосс не встиг вистрілити, якби хотів. Та він саме цього й чекав; він знав, що вона спробує тікати. Клосс спокійно сховав пістолет у кишеню і стишив крок. Треба було дати їй трохи часу, цікаво, що вона тепер зробить.

Коли б він міг передбачити, що вона зробить далі, він не був би такий спокійний…

Фронт весь час наближався. Коли Клосс підходив до будинку Рінгів, він уже зовсім виразно чув автоматні черги. Десь неподалік, на лузі, вибухнула міна — високо вгору шугнув жовтий вогняний стовп. Клосс подумав, що становище справді серйозне, але все-таки не хотів вірити, що німцям вдасться прорватися на північ.

Вікно в його кімнаті було прочинене, в будинку панувала тиша, та Клосс не довіряв цій тиші. Ні, вони не сплять, вони чекають. Вони сподіваються ще раз побачити гітлерівський вермахт.

Клосс подумав про жінку, про яку говорила Інга. Поранена в замку Едельсберг, вона, очевидно, якось приповзла до міста, зв’язалася з Інгою і тепер десь тут переховується. Але де? Напевно, людину, залишену Рінгом, це цікавить не менше, ніж його. А може, він, Клосс, зробив помилку, не звелівши Новакові обшукати сусідні будинки? Цю жінку треба знайти. Але це б означало розкриття, а якщо німці й справді повернуться? Хоч на кілька годин…

Він обійшов будинок і опинився в саду. Тут він ще не був. Вузенька стежина вела до альтанки. Клосс заглянув усередину, присвітив на мить ліхтариком. На землі, вкритій сухим листям, лежала скривавлена ганчірка. Значить, ця жінка була тут? З альтанки стежка вела далі, в глибину саду… Густі кущі бузку, а далі — огорожа і невеличкий будинок, напевно, садівника.

У вікні було темно. Двері відчинені. Клосс зайшов усередину. Світло від вікна падало на ліжко, на якому лежала жінка. Очі її були широко відкриті, обличчя перекошене від страху. Жінка була мертва — німецький багнет вшилено по саму рукоятку…

Клосс ураз відчув себе винним: не передбачив. Він не подумав, що людина, залишена Рінгом, діятиме швидше і вправніше. Не треба було ходити в замок Едельсберг, треба було чекати наступного ходу суперника в будинку аптекаря.

Жінка в замку, певно, здогадувалась, що їй загрожує. Вона прийшла до Інги і просила не розголошувати таємниці. Якби він, Клосс, устиг… Його раптом огорнув той самий холодний спокій, який він відчував завжди, коли на нього чекала боротьба з небезпечним, готовим на все противником. Тепер він уже не помилиться.

Клосс вернувся з саду і через вікно вліз до своєї кімнати. Сів на канапі, запалив цигарку. Курити не хотілося, але він був дуже стомлений і боявся, що ось-ось засне. А спати не можна було. Гриміли сімдесятишестиміліметрові гармати, в будинку так само панувала тиша, але тепер він дужче, ніж будь-коли, був упевнений, що тиша ця оманлива.

Що зараз робить фройляйн Елькен? Чому вона запитувала про ту жінку? Хто з них? Берта? Шенк? А може, хтось зовсім інший? Повільно спливали хвилини. На вулиці починало світати. Він заплющив очі, на мить заснув, але відразу ж схопився з канапи, почувши, як тихо рипнули двері… І знову тиша… Лугом стелився туман, бій немовби вщухав. Це могло означати, що німців відкинуто, але також і те, що наші частини залишають місто.

Раптом так сильно грюкнули двері, що весь дім мусив би проснутись, якби хто-небудь спав. Клосс почув крик Інги…

Він одразу кинувся до дверей, але напівдорозі зупинився, поволі скинув кітель і розстебнув сорочку. Пістолет запхнув у кишеню штанів; другий, маленький вальтер, був за халявою. В коридорі почулися кроки, і за мить він уже стояв на порозі у відчинених дверях.

Клосс побачив їх усіх: Інгу — з блідим обличчям і нестямними очима; Шенка — вже зовсім одягненого, Анну-Марію, Берту, що виглядала зовсім звичайно, як завжди, в сукні і фартусі.

Інга кричала. Коли Берта хотіла підійти до неї, вона враз відскочила до стіни.

— Ви всі тут, — сказала вона трохи спокійніше, — ніхто в вас не спав. — І, звертаючись до Анни-Марії, раптом додала: — Це ти! Ти виходила з дому. Я чула!

— Інго, скажи, бога ради, що сталося?

— Ви ще питаєте? А може, це ви? Ви навіть не встигли роздягтися.

Шенк подивився холодними очима і тільки стенув плечима.

— Я занесла їй поїсти, — промовила Інга, — а вона…

— Хто? — крикнула Берта.

— Марта Штаудінг. Тепер уже можна сказати. Я сховала її в садівниковому будиночку, але хтось із вас бачив, її вбито. Це я винна, — Інга раптом відвернулася до стіни і зайшлася слізьми.

— Так, — сказала Берта, — це твоя провина. Тобі треба було нам усе розказати, ми взяли б її до себе. Її, напевно, вбили поляки.

— Поляки! — вибухнула Інга. — Ні, не поляки стріляли в неї у замку, а німці!

Клосс відчув на собі уважний погляд Анни-Марії.

“Це ти вбив” — промовляв її погляд.

— Кожен з вас міг це зробити! — знову вигукнула Інга.

— Облиш істерику! — Берті все-таки вдалося до неї підійти. — Тепер уже немає справедливості. Тепер тут поляки…

Раптом усі замовкли, заціпеніли, слухаючи грюкіт чобіт. Хтось був під сінешніми дверима.

— Відчиніть! — крикнули по-польському.

“Невже Новак зважився на такий крок без наказу? — подумав Клосс. — Напевно, становище дуже погане і він вирішив мене виручити в такий спосіб”. — Клосс знову відчув на собі погляд Анни-Марії. Його враз огорнула тривога.

Інга відчинила двері. На порозі з’явилися сержант і двоє солдатів. Вони були в касках, з автоматами напоготові. Клосс чекав, що зараз увійде Новак, але старшого лейтенанта не було.

— Шваби, руки вгору! — скомандував сержант і усміхнувся. — По-вашому: хенде-хох!

Всі виконали наказ. Справа поверталася зовсім безглуздо. Клосс уже думав тільки про те, що він скаже Новакові. Нічого не скажеш, як полковник з ним пожартував…

Сержант, мабуть, був родом із Сілезії, бо весь час закидав німецькі слова.

— Ну, шваби… тільки без швабських викрутасів. Хто з вас Клосс?

— Я, — відповів Ганс.

Його доволі безцеремонно обшукали. Ні, тут не було ніякої гри, все було всерйоз. Солдат витяг у нього з кишені пістолет, потім ще один — вальтер — з-за халяви. Взяв документи.

Клосс глянув на Анну-Марію і раптом зрозумів — в усякому разі, йому здавалося, що він розуміє. Адже вона повинна була його позбутися. Як вона це зробила?

— Цілий арсенал, — зауважив сержант. — Ну, гайда, гайда до виходу… Хто тут господар квартири? Ти? — звернувся він до Шенка.

— Я тільки помічник аптекаря, пане офіцер, — сказав Шенк. — Господиня тут оця дівчина, — показав він на Інгу.

Сержант узяв її за підборіддя.

— Якщо я ще одного в тебе знайду, то й своїх не впізнаєш. Ваше щастя, що ми не шваби. Вони за такі речі всіх поставили б до стінки. — Він штовхнув Клосса в спину, і вони вийшли з будинку аптекаря.

Вже зовсім розвиднілось. Як тільки вони опинились на вулиці, знову загриміла артилерія. Неподалік, на базарному майдані, розірвався снаряд, викидаючи вгору фонтан землі й піску.

Вони на мить притиснулись до стіни, але ледве ступили кілька кроків у напрямку штабу, як розбурхалося справжнісіньке пекло. Німецька артилерія обстрілювала майдан; вони побачили, як гупнула стіна наріжної кам’яниці, на мить стало темно, в горлі й легенях було повно піску. Коли курява спала, крізь руїни продирався польський танк. Він відступав на північ…

— Товаришу сержанте, — прошепотів один із солдатів, — майор наказував пристрелити фріца, якщо не встигнемо довести до штабу. Куля в лоб — і квит.

Становище було вже не таке безглузде, як небезпечне. Клосса охопила холодна лють. Могло статися те, чого він завжди найдужче боявся — смерть від польської кулі. Але він не міг примиритися з долею, бо ніколи досі не поступався без боротьби. До спини торкалося дуло автомата, руки йому веліли й досі тримати на потилиці. Якби він навіть і сказав їм, хто він насправді, чи повірять?

Сержант все-таки вагався. Видно було, що хлопець не перший рік на фронті і не любить чинити необачно.

— Може, встигнемо, — відповів він.

І вони пішли вперед. Артилерія змовкла, зате застрекотіли кулемети, зацвьохкали кулі, неподалік чулися вибухи гранат. Спорожніла вулиця могла будь-якої миті стати полем бою. Через місто відступали польські стрілки. Солдати зупинялися за заломами стін, ставали навколішки на кам’яних плитах і знову відходили в тил. Назустріч їм вийшли два солдати з протитанковою рушницею.

— Як бути? — спокійно сказав сержант. — Штаб уже, напевно, перейшов у інше місце. Не встигнемо.

Вони зайшли до найближчого під’їзду.

Клосс подумав, що сержант, по суті, мав рацію. Коли постріли на мить стихли, виразно долинув гуркіт моторів. У містечко входили німецькі танки. Треба було діяти. Він опустив руки і засунув їх до кишені.

— Хлопці, — сказав він по-польському, — вам все-таки доведеться відвести мене в штаб. Якщо він перейшов у інше місце, ми знайдемо його північніше міста.

— Ти говориш по-польському! — вигукнув сержант.

— А хіба мало фріців говорить по-польському? — зауважив той самий солдат, що знайшов у Клосса в чоботі вальтера. — Вмирати ж не хочеться, от і заговорив. Нічого зараз тягати його з собою!

— Це буде безглуздо, — Клосс звертався тільки до сержанта. — За це вас ніхто по голівці не погладить.

Недалеко вибухнув снаряд. Клосс відразу впізнав: стріляла німецька протитанкова гармата.

Сержант уважно дивився на нього.

— У мене наказ, — сказав він нарешті. — Адже вже фронт, чоловіче…

— Втече дорогою, — мовив той самий солдат і клацнув затвором автомата. — Ставай до стінки, фріце…

Клосс глянув на вулицю. Він бачив лише частину тротуару; там щомиті пробігали нові групи польських солдатів.

— Хлопці, — почав Клосс, — я…

Той не дав йому закінчити:

— Ти ж сам сказав: капітан Ганс Клосс.

Тепер не можна було зволікати; треба було штовхнути сержанта і вискочити на вулицю. Чи встигне? Шансів небагато, адже обидва солдати вистрелять, і котрийсь із них таки вцілить. Але в ту саму мить, коли Клосс уже приймав рішення, він побачив Новака, що біг посеред бруківки.

— Новак! — гаркнув він.

Той відразу зупинився і вбіг до під’їзду. Він важко дихав.

— Ой нене, — прошепотів він зовсім не по-військовому. — Я вже було втратив надію.

— Нічого сказати. Добре ти мене охороняєш!

Знов застрочили автомати, але раптом стрілянина вщухла. На вулиці вибухнула граната, вкривши їхні обличчя сажею. Не можна було гаяти й хвилини. Не було навіть часу вишпетити Новака.

Сержант і обидва солдати, нічого не розуміючи, виконали наказ старшого лейтенанта: повернули Клоссові зброю і документи. Потім Новак звелів їм зачекати в під’їзді. Обидва офіцери зайшли в будинок; навіть сюди долинув гул моторів.

— Зшивайся, — сказав Клосс. — Я залишаюсь. Доповіси, що документами Рінга цікавиться також американська розвідка. Вони вже, напевно, в замку, я спробую точніше визначити місце.

— Дозвольте мені лишитись, — прошепотів Новак.

— Дурниці. Ти подбаєш про сержанта і цих двох. їх треба відправити в тил. І щоб тримали язики за зубами.

— Єсть.

— А тепер швидко: як це було?..

Новак охоче розповів би детально, та лишалися лічені секунди. Тільки на ранок йому вдалося розшукати командира полку. Він прийшов разом із зв’язковим з батальйону, що тримав оборону на південній околиці міста. До передмістя вже підходили німецькі “фердинанди”, зв’язківці знімали лінію, командир полку і начальник штабу стояли, похилившись над картою, не звертаючи ні на кого уваги.

Нарешті його помітив майор:

— Ви ще тут? — закричав він. — Щоб через п’ятнадцять хвилин… Хочете попастись їм до рук?

Новак відразу доповів, що дістав наказ пояснити командирові полку завдання, з яким його сюди прислали.

— Треба було раніше, — сказав майор. — Тепер пізно. Я ні про що не хочу знати, у мене доволі своїх турбот.

Ніби на підтвердження цих слів перед штабом вибухнув снаряд. Почувся дзенькіт розбитих шибок, дим і курява наповнили кімнату, карти й папери полетіли на підлогу.

Майор вилаявся, і всі троє заходилися підбирати полкову канцелярію. Начальник штабу запихав документи в скриньку. Новак підняв з підлоги зім’яту карточку з записами. Він побачив кілька слів по-німецькому, але, перш ніж зрозуміти, прочитав їх: капітан Ганс Клосс… В аптеці Рінга переховується офіцер німецької розвідки — капітан ГансКлосс.

Новак відчув млість. Обіперся об стіл.

— Що це таке? — запитав він.

— Це? Ага… — майор махнув рукою. — Цікаво! Хтось підкинув донос. Папірець був прив’язаний до каменя. Приніс вартовий. Я наказав привести цього Клосса… а якщо не встигнуть…

Тут Новак втратив самовладання.

— Товаришу майор, — вигукнув він, — це… зрада!

— Що ви сказали? — командир полку пересунув кобуру на живіт.

— Цей Клосс, товаришу майор…

Майор зрозумів, у чім річ.

— Хай вам біс! Не могли раніше сказати? Біжіть, — крикнув він, — може, встигнете!..

Новак устиг. Цих кілька хвилин він не хотів би пережити вдруге. Він біг вулицею посеред бруківки, не чуючи вибухів снарядів і свисту куль. Хтось крикнув йому: “Лягай!”, хтось хотів його затримати… Коли він почув гуркіт моторів і снаряд бронетанкової гармати розбив стіну наріжної кам’яниці, він геть втратив надію… І саме тоді…

Клосса не цікавили Новакові переживання. Він відповів коротко.

— Гаразд. Тепер вшивайся.

Його цікавило тільки одне — донос. Анна-Марія Елькен діяла рішуче і, треба сказати, з її точки зору розумно. Вона мусила дійти висновку, що, коли сюди повернуться німці, Клосс буде для неї небезпечний. Клосс — як людина

Рінга. Він усміхнувся. Поєдинок з фройляйн Елькен дедалі дужче його захоплював.

— Вшивайся, — повторив Клосс, а потім додав лагідніше: — Постарайся вийти цілим з цього, я б хотів, щоб ти повернувся в штаб армії. — Це звучало не дуже переконливо, але Клосс не знайшов тепліших слів. Він знав, що на нього чекає не менш небезпечна гра, ніж відступ з польською армією на північ.

Клосс вийшов у під’їзд і виглянув на вулицю. Вона вже спорожніла. Новак і троє солдатів зникли за рогом. З хмари куряви й диму з’явився німецький танк.

“Нічого не вдієш”, — подумки мовив Клосс і рушив назустріч гренадерам останнього німецького фельдмаршала, який ще воював.

Місто мало вже інший вигляд. Зникли білі прапори, вікна були широко розчинені, на базарному майдані розвівався прапор із свастикою. Клосс у мундирі німецького капітана поволі йшов вулицею, якою ще кілька годин тому відступали польські стрільці.

На розі, неподалік від зруйнованої кам’яниці, лежав труп жінки. Клосс бачив, як у неї стріляли. Німецький полковник, з яким він розмовляв, сказав коротко: “Ершіссен”.[16] Вона не встигла зняти білого прапора. Есесівці зупинили машину і витягай її на вулицю.

— Ми повинні бути нещадними, — мовив полковник. — Досі ми були надто гуманні.

Це була важка розмова. Зараз, коли він поволі йшов у напрямку аптеки Рінга, минаючи німецькі танки і транспортери, йому здавалося, що найгірше вже позаду. Полковник з бронетанкової дивізії, до якого його привели есесівці, не належав ні до легковірних, ні до простодушних. На його сухому, кам’яному обличчі прусського офіцера годі було щось прочитати. Він зустрів Клосса, ніби тільки на нього й чекав.

Зараз, коли Клосс ще раз перебирав у пам’яті минулу розмову, він був навіть певний: полковник щось про нього знав. Він перевірив документи Клосса і потім багато розпитував: куди Клосс виходив з оточення, які ворожі частини зустрічав дорогою, чому залишився в Бішофсфельді. Клосс відповідав коротко й чітко-. Виявилося, що полковник служив колись у сто сімдесят п’ятій дивізії і добре пам’ятає її офіцерський склад. Вони кілька хвилин говорили про Бруннера.

— Значить, ви не знаєте, що з ним сталося? — запитав полковник.

Клосс подумав, що він і сам хотів би про це знати. А втім, він сподівався, що Бруннер не встигне дістатися до штабу армії Шернера…

— Не знаю, — відповів Клосс. — Ми з ним разом не виходили з оточення.

Найважче було з’ясувати, як йому вдалося вирватися з рук поляків. Клосс твердо дотримувався принципу: він завжди старався, щоб його слова якомога більше відповідали фактам. Він знав, що полковник може допитати когось із будинку Рінга, якщо він цього ще не зробив… Тому він докладно розповів про свій арешт, сказав, що йому вдалося втекти в ту мить, коли снаряд влучив у наріжний будинок.

— Вам пощастило, — пробурмотів полковник. — Як ви гадаєте, хто міг вас виказати?

Його цікавила Анна-Марія Елькен. Певна річ, він не сказав, що знав це прізвище, але велів Клоссові назвати всіх, з ким він зустрічався в будинку Рінга. Кожне слово в цій розмові здавалося значущим. Одне було дивним, що командир фронтової частини вимагає такого детального докладу. Нарешті полковник сказав, що направить Клосса в штаб з’єднання. Тільки тоді капітан наважився запитати про становище на фронті. Пруссак глянув на нього скляним поглядом.

— Немає ніякого становища, — буркнув він. — Уже немає. Прошу оформити документи і їхати в штаб.

Клосс одержав мундир, поголився. Коли він подивився в дзеркало і побачив себе знову в тому самому мундирі, йому здалося, що він дивиться на когось незнайомого. Адже він був твердо переконаний, що ніколи вже більше не гратиме цієї ролі, і ось знову… А втім, мундир лежав незграбно, був широкий, і чоботи муляли.

Есесівці з транспортерів не віддавали йому честі, вдаючи, що не помічають армійського офіцера. Вони поглядали на північ, звідкіля долинала безнастанна артилерійська канонада. Здавалося, що тепер стріляли ближче, ніж годину тому. Скільки часу це ще триватиме? Тиждень? Два? Цього цілком досить, щоб кілька разів загинути, а Клоссові не хотілося вмирати напередодні перемоги.

Він зупинився перед будинком Рінга. Кого він застане в квартирі аптекаря? Чи заявилася вже в командуванні частини людина полковника Рінга? А що з Анною-Марією?

Вхідні двері були відчинені. Намагаючись ступати як-найтихіше, він пройшов по коридору. З великої кімнати, яку називали їдальнею, долинали голоси Берти й Інги. Хтось із них завів патефон… Звучав партійний гімн “Хорст Вессель лід…”.[17] Стерта платівка зробила кілька обертів і замовкла.

— Чому зняла? — почувся голос Берти.

— Дай мені спокій.

— Ти не радієш?

— Не знаю, — відповіла Інга. — Мені здалося, що хтось увійшов. Може, Анна-Марія?

— А ти б хотіла, щоб Клосс?

Значить, фройляйн Елькен ще не повернулась… Клосс натиснув на ручку дверей, що вели в її кімнату. Вони не були замкнені на ключ, та тут і не замикали дверей.

Клосс заглянув у шафу, потім помітив сховану за тахтою валізу. Легко відкрив її відмичкою з свого набору.

Швидко переглядав усе всередині — він сподівався знайти щось таке, що остаточно підтвердило б його підозру і виключило б можливість провокації. Білизна, косметичні прибори, “Майн кампф”, бляшанка з кавою… Валіза була без подвійного дна. Клосс почергово оглядав кожну річ. Звичайно, найуважніше косметичні. Розкручував оправи губної помади, оглядав гребінці, відкривав флакони з одеколоном. Нічого. Оглянув також бляшанку з кавою. Він знав методи польської і німецької розвідок, з американцями він досі не зустрічався, в усякому разі, йому не довелося ще вести гри проти них. Простукуючи “Майн кампф”, Клосс впустив додолу бляшанку з кавою. Вона викотилась на середину кімнати. Піднімаючи її, він уже здогадувався… Бічна стінка легко відійшла, відкриваючи тайник…

“Не дуже надійне місце” — подумав Клосс.

Він побачив тоненьку плівку мікрофільму. Ясна річ, вона вимагала детальнішого вивчення, але й на око можна було переконатись, що на ній були знімки якихось промислових конструкцій. Клосс нагнувся над валізою, щоб усе знову вкласти так, як було, коли враз рипнули двері. Він різко обернувся, але не встиг вихопити пістолета… Зрештою, він і сам не був упевнений, чи була в цьому необхідність. На порозі стояла Анна-Марія Елькен у мундирі штурмфюрера, цілячись у нього з пістолета.

— Сховай цю іграшку, — байдуже сказав Клосс.

— А ти вже встиг доповісти, га? Ти думав, що я дозволю себе зловити, як ідіотка?

— Я захоплений твоєю сміливістю, — признався він тепер цілком відверто. — Відколи ти працюєш на янкі?

“Вистрелить чи ні? Так, напевно вистрелить”. Секунди тяглися, як гума, а становище здавалося безнадійним.

Клосс бачив руку Анни-Марії, палець на куркові, і…

Цієї самої миті зненацька відчинилися двері, і він побачив Інгу. Дівчина сильним ударом вибила в Анни-Марії з руки пістолет. Він упав додолу.

— Я чула, — прошепотіла Інга, через силу переводячи віддих, — чула, як ви сказали: “Працюєш на янкі”.

— Дякую, Інго, — пробурмотів Клосс і підняв пістолет. Він глянув на Анну-Марію. Йому так і кортіло сказати: “Бачиш, що ти наробила, ідіотко?”

— Я врятувала вам життя, — мовила Інга, явно важачи на подяку. — Яка я рада, що вас відпустили поляки.

— Я втік, — промимрив Клосс. Він бавився пістолетом Анни-Марії і не зводив з неї очей. Але що сказати Інзі. Що вони жартували… Звичайно, вона не повірить. До того ж Анна-Марія грала відкритими картами.

— Гітлерівська гадюка, — прошепотіла вона, дивлячись на Інгу. Та не звертала на неї уваги.

— Ви поводитесь так… ніби… — Інга замовкла. — Адже вона хотіла вас убити!

Це була свята правда, ця дівчина врятувала йому життя.

“Ну й ідіотське ж становище”, — подумав Клосс і поцілував Інгу в щоку. Вона зашарілася.

Цієї миті почувся гул мотора — перед будинком зупинився автомобіль. Інга кинулась до вікна.

— Дядя! — вигукнула вона.

Ні, це вже було занадто, навіть для Клосса. Американська агентка, дівчина з гітлерюгенду, що врятувала йому життя, і, нарешті, цей досвідчений лис з абверу, якого непросто обдурити. В голові промайнули тисячі думок, але жодна з них нічого не була варта.

Інга вибігла з кімнати, залишивши двері відчиненими. Анна-Марія сіла на тахту і попросила цигарку. їй уже принаймні було все одно. Це її остання гра.

Клосс стояв на дверях. Він чув розмову Інги з Рінгом. Тон цієї розмови був не дуже сердечний, хоч напочатку пан полковник намагався навіть бути чемним.

— Як поживаєш, Інго? Я повернувся раніше, ніж гадав. — Він нагнувся до неї, щоб поцілувати. Дівчина сахнулася.

— Не підходь до мене!

Рінг щиро здивувався.

— Ти збожеволіла? Що сталося?

— Ти стріляв у стару Марту!

Через прочинені двері Клосс побачив обличчя Рінга. Полковник був справді здивований. Він мовчав.

— Скажи, — повторила Інга, — ти стріляв у Марту?

— Вона жива?

— А ти не знаєш? Адже ти наказав добити її цієї ночі.

— Он як. — Рінг знову хотів покласти руку на плече дівчини, але Інга раптово відсахнулась. — Усе гаразд, — додав він. — Я тобі потім поясню. Будь розважливою дівчиною…

Клосс подумав, що насправді було б розумніше, якби Інга мовчала, але дівчина не хотіла мовчати.

— Як ти можеш так казати! Вона мені все розповіла, дядечку!

Ще й це. Клосс розумів, що життю Інги загрожує тепер небезпека — досить було глянути на обличчя Рінга. Полковник абверу вже щось вирішував. Клосс навстіж розчинив двері й став на порозі. Він наважився припинити цю сцену. Рінг відразу ж його помітив.

— Хто це? — запитав він.

— Це капітан Клосс, — відповіла Інга. — Він якраз розмовляє з американською шпигункою, фройляйн Елькен. Я йому щойно врятувала життя, але він не виявив особливої вдячності. Добрі ви всі, годі й казати, — додала вона.

— Іди до своєї кімнати і не виходь, — різко промовив Рінг. Потім, не вітаючись з Клоссом, зайшов у кімнату Анни-Марії.

— Добридень вам, штурмфюрер Елькен, — почав він. — Ми з вами познайомилися в штабі напередодні від’їзду з Бішофсфельде. Пам’ятаєте?

Анна-Марія спокійно розглядала Рінга. В її очах заблищали якісь іскорки. Клосса страшенно цікавило, як поведе себе ця дівчина, чи зіграє вона ва-банк, чи спробує вивернутись?

— Капітане Клосс, — вперше звернувся до нього Рінг, — ви почали допит?

— Ще ні. Я хотів доповісти… — він не закінчив. Рінг знову ніби забув про його присутність.

— Ми з ворогами не панькаємось, фройляйн Елькен. Ти німкеня?

— Ні, — відповіла Анна-Марія, підводячись. — Я офіцер американської розвідки.

Клосс мимоволі усміхнувся. “Союзниця”. Треба визнати, що в цій дівчині відваги не позичати. Значить, все-таки вирішила зіграти ва-банк. А Рінг? Як учинить Рінг?

Рінг був захоплений зненацька. Він, напевно, сподівався, що та почне заперечувати й прохати. Такі, як він, часто розгублюються, опинившись у непередбаченому становищі.

— Он як, — пробурмотів він, — офіцер американської розвідки! Відколи в нашій армії? — І, не чекаючи відповіді, знову звернувся до Клосса: — Їх засилали в СС, бо туди нам було найважче дістатися. І як ми могли виграти війну?

Незважаючи на серйозність становища, Клосс через силу стримав посмішку. Подумав, що не хотів би зараз опинитися в шкурі Рінга.

— Я не думаю відповідати ні на які запитання, — заявила Анна-Марія.

— Я вже з тебе видушу… Навіщо приїхала в Бішофсфельд?

— На побачення з тобою, — відповіла та.

Ця дівчина все-таки грала свою роль до кінця. Клосс глянув на Рінга — його обличчя налилося кров’ю. Проте полковник опанував себе. Клосс прекрасно розумів, що коли б це не був сорок п’ятий рік, доля Анни-Марії була б вирішена. Та й вона, зрештою, поводилася б інакше.

— Що за фамільярність, — прошепотів Рінг. — Ми відучимо тебе від цієї зухвалості, красухо.

— Не встигнеш. Моє начальство, — Анна-Марія говорила тепер спокійним, діловим тоном, — доручило мені познайомитися з полковником Рінгом. Тоді в штабі у нас було мало часу, щоб добре познайомитися.

— Цікаво.

— Моє начальство сподівається на розсудливість полковника Рінга, — вела далі Анна-Марія. — А втім, воно багато знає про вас і цінує досвід, якого ви набралися на Сході. — Оскільки Рінг мовчав, вона додала: — Дай цигарку.

Коли Рінг мовчки витяг з кишені коробку цигарок і простяг Анні-Марії, Клосс збагнув, що настав непередбачений перелом, якого він почав побоюватись. Фройляйн Елькен була спритним гравцем, уміла використовувати будь-яку ситуацію.

— У замку Едельсберг, — відразу перейшла вона до справи, — ти сховав архів “Абверштелле Бреслау”.

Цей удар був сильний, і Рінг зреагував на нього блискавично. Він розстебнув кобуру і вихопив пістолет. Клосс зробив те саме, не знаючи ще, як вчинить, коли Рінг схоче застрелити дівчину. Але Анна-Марія вже не випускала з рук ініціативи.

— Не корч дурня, — сказала вона. — Адже ти знав, що Бішофсфельде знаходиться в радянській зоні. Як ти міг сховати такі важливі документи під носом у росіян? Хотів їм передати архів, чи що? — Тепер вона вже грала роль допитувача.

— Ніхто не дізнається про існування архіву, — відповів Рінг. — А ти загинеш.

— Дурниці. Поляки знайдуть архів і тебе теж. У них інший погляд на ці речі, ніж у мого начальства. Якщо ти передаси нам архів, тобі буде гарантована безпека і твоєму офіцерові також.

— Яке нахабство! Ти хочеш скористатися з нашої роботи, так? Поляки теж заплатять за ці папірці.

Клосс підійшов до вікна. Наслідок цієї розмови ставав для нього дедалі ясніший. Тепер він думав уже не тільки про те, як зберегти архів від знищення німцями, а й про те, як не допустити того, щоб він попав до рук американців. Анна-Марія Елькен, яку він хотів урятувати, яку досі вважав випадковою і зайвою морокою, ставала грізним суперником.

У неї з’явились шанси. Рінг, без сумніву, має досить надійну охорону і транспорт, щоб відкопати архів і перевезти його на ту територію, яку займуть американці. Цього Клосс ні в якому разі не міг допустити. Однак спершу Рінг мусить перетягти його, Клосса, на свій бік: або заплатити йому, або ліквідувати — іншого виходу не було. Він не мав сумніву, що зараз полковник схоче поговорити з ним віч-на-віч.

Він не помилився. Дядько Інги припинив розмову з Анною-Марією, покликав Берту і наказав їй замкнути американку в коморі, двері з якої виходили в коридор.

— Пильнуй за нею, щоб не втекла, — наказав він Берті. — І потім ще запитав: — А де Шенк?

— Він з ранку не показувався, — відповіла Берта і поклала свою важку руку на плече Анні-Марії.

Вони залишилися самі. Полковник довго мовчав, потім підійшов до Клосса. На його обличчі з’явилася ласкава усмішка.

— Я про вас багато чув, капітане. Кажуть, що ви чудовий офіцер, один з тих, на кого можна покластися. А власне, як ви тут опинилися?

— Я вийшов з оточення.

— Ну, звичайно, але як ви попали в цей дім?

— Я був певний, що родина полковника Рінга дасть мені притулок.

— І нічого більше?

— Нічого. — Клосс побачив, що рука полковника Рінга тягнеться до кобури пістолета. Він поклав руку в кишеню і відвів запобіжник вальтера. — Я гадаю, пане полковник, — сказав він сухо, — що зараз ви мене не позбудетесь.

— Я й не думав собі, — відповів Рінг, не приймаючи руки з кобури. — А яка ваша думка?

— У мене немає своєї думки. Я німецький офіцер. — Це не звучало дуже мудро, але Клоссові ніщо інше не спало на язик. Він міг тільки вдавати з себе чесного німця. День парадоксальних ситуацій!

— Не будьте телепнем, — Рінг трохи підвищив голос. — Ми обидва добре знаємо, що архів не повинен попасти до рук поляків. Там є відомості про людей, які ще можуть стати в пригоді. Ви, напевно, це розумієте?

— Чудово розумію. І починаю також розуміти, що ви хочете передати їх американцям.

Якусь мить обидва мовчали.

— А ви бачите якийсь інший вихід? — обізвався нарешті Рінг. — Облишмо гратися в піжмурки. Війна наближається до кінця, хіба що настане якийсь несподіваний поворот. Хто знає, можливо, рано чи пізно ця дівчина стане нашою союзницею.

“Ось на що ти сподіваєшся, — подумав Клосс. — Давні німецькі мрії про зміну союзників”.

— Ви вірите в гарантії американців?

— Я ні в що не вірю. Але якщо існує хоч якась надія, то тільки єдина.

Що міг вдіяти Клосс? Лишалося й далі грати досить неприємну роль “чесного” німця.

— Ця надія зветься просто зрадою, — сказав він.

Чи вихопить Рінг із кобури пістолет? Ні, не наважився; відповів зовсім спокійно:

— Я не люблю гучних слів, Клосс. Ви цього не сказали.

— Гаразд, не сказав, — Клосс готувався змінити тактику. — Я розумію, — провадив далі він, — що вам треба вести зі мною переговори, бо я багато знаю. Але, скажіть мені, які в мене гарантії?

— Ті самі, що й у мене.

— Ні. У вас кращі. Я маю на оці гарантії особисто для себе.

Тепер Рінг схопився за кобуру, але Клосс його випередив. Він уже тримав у руці свого вальтера.

— Я стріляю швидше за вас, — мовив він. — Не думаю, пане полковник, щоб така розв’язка вас влаштовувала.

Рінг через силу опанував себе.

— Ми обидва знервовані і не володіємо собою. Скажіть мені, нарешті, конкретно, чого ви хочете.

— Гарантій, — повторив Клосс. — Таких, які дали б мені впевненість, що ви не схочете мене позбутися. Інакше кажучи, ви повинні мені сказати точне місце, де схований архів.

— За інших обставин я наказав би вас розстріляти. Архів ми відкопаємо разом.

— Цього для мене мало, пане полковник. Якщо я не дізнаюсь, де знаходиться архів, американська агентка буде з відповідним донесенням відправлена у штаб з’єднання Шернера. — Клосс з холодним розрахунком шантажував Рінга, не маючи ніякої певності, що шантаж подіє.

— Це блеф, — пробурмотів Рінг.

— Ні, це торгівля. Я мушу мати гарантії, що ви не заженете мене на слизьке.

— Я вам даю слово німецького офіцера.

Цього разу Клосс розсміявся цілком щиро.

— Ви жартуєте, пане полковник.

— Архів знаходиться в замку Едельсберг.

— Це вже знає навіть і американська розвідка, — заперечив Клосс.

— Від Інги, так? Ця Марта все розказала… Чи Інга знає, хто добив Марту?

— Ні, цього вона не знає, — відповів Клосс.

— А ви?

— Я знаю. Хоч цей чоловік добре грав свою роль. Ви його не боїтеся?

Вони мовчки дивилися один на одного. Той, про кого обидва зараз думали і який був десь у місті, небезпечний для Рінга і давав деякий шанс для Клосса… Так, це був шанс, але такий, якого вони не використають.

— Дурниці! — кинув Рінг. Він уже не хотів знати ні про які можливі ускладнення.

— Так де ж архів?

Полковник ще вагався.

— Добре, я скажу. В парку Едельсберг, у підземеллі каплички шістнадцятого століття. Годі вам цього?

— Докази?

— Тепер ви жартуєте, капітане Клосс.

Чи виграв він цей раунд? Не було ніякої гарантії, що Рінг сказав правду, а коли навіть і так, то як використати цю інформацію, як встигнути використати її, перш ніж Рінг і Анна-Марія Елькен вивезуть документи?

З півночі знову долинув гуркіт артилерійської канонади. Вулицею проїжджали німецькі самохідні гармати, за ними йшла піхота, але коли Клосс придивився крізь вікно до солдатів, то впевнився, що вони виглядали куди гірше, ніж передні частини, які ввійшли в Бішофсфельде. Це були літні люди в обвислих мундирах; вони через силу мовчки брели туди, де, неподалік від міста, точилися бої.

Рінг наказав Берті привести Анну-Марію. Американка, зайшовши до кімнати, відразу здогадалася, що справа вигоріла. Вона заявила, що охоче випила б кави або й чогось міцнішого, бо в комірчині було гидотно й душно. Вона зверталася тільки до Рінга, трохи зверхньо, як до підлеглого.

Клосса захоплювала її впевненість у собі, а Рінг не протестував. Він покликав Берту і щось наказав. Відтак вони сіли до столу і почали конкретну розмову. Анна-Марія любила точність і діловий підхід. Вона розпитувала Рінга про транспорт, охорону і можливість пересування в південно-західному напрямкові. Мимоволі висловила невдоволення, що німець погано орієнтується в обстановці на фронті і не знає, де можна наштовхнутися на польські частини. Рінг спочатку навіть боязко, а потім дедалі настирливіше повертався до питання гарантій. Це було те, що цікавило його найбільше.

— Перевезете архів і здастеся американцям, — сухо сказала Анна-Марія.

— Ми повинні мати певність.

— Ні в кого немає певності, пане Рінг, у мене теж її нема. А в вас до того ж немає вибору.

— Ми можемо боротися до кінця, — заперечив полковник.

— Як хочете, — байдуже промовила Анна-Марія. — Боріться собі, коли ще маєте охоту, за фюрера і Третій рейх.

— Ми можемо знищити архів, а вас ліквідувати.

— Це вам теж нічого не дасть.

— Брехня, — прошепотів Рінг.

— Ми всі троє брешемо, — розсміялася Анна-Марія. — Але в мене принаймні карти не мічені.

У цю мить Берта принесла на таці кавник, пляшку, дві чашки і дві чарки. Вона обвела всіх дивним поглядом.

— Принесіть третій куверт, — наказав Рінг, не дивлячись на Берту.

Це була помилка.

Клосс відразу збагнув, що полковник Рінг зробив першу серйозну помилку. Годі було глянути на Берту, аби зрозуміти, що діється в душі старої куховарки. Вона мовчки вийшла і за хвилину повернулася з третьою чашкою і чаркою.

Клосс був майже переконаний, що Берта, яка над своїм ліжком у кухні знову почепила портрет фюрера, піде тепер до німецької комендатури, котра знаходиться на базарному майдані. Якусь мить він вагався, чи попередити про це Рінга, але зрозумів, що цього не можна робити. Доля полковника не повинна цікавити Клосса; для нього важливий архів і ще…

Він знав, що йому за всяку ціну треба врятувати фройляйн Елькен. А та, здавалося, його взагалі не помічала. Вона не звернула також уваги на вираз обличчя Берти, не побачила ненависті в очах старої жінки.

“Моя союзниця, — подумав Клосс, — грізний противник, але вона зробила надто багато дрібних помилок, які можуть дуже дорого коштувати”.

Він випив свою чарку, підвівся з-за столу і рушив до дверей.

— Ви куди, капітане Клосс? — грізно спитав Рінг. — Скоро ми всі вийдемо звідси, як тільки приїде вантажна машина.

— А ви вже встигли подбати про вантажну машину? — усміхнувся Клосс.

— Про це не турбуйтесь.

— І про мене ви теж можете бути спокійні, пане полковник.

Інга була в своїй кімнаті. Коли він увійшов, вона квапливо підхопилася з тахти. На очах у неї бриніли сльози.

— Дайте мені спокій! — вигукнула вона.

Клосс сів на тапчан і притяг її до себе. Йому було шкода цієї дівчини. Він бачив, як вона переживала смерть Марти ІІІтаудінг, потім вона врятувала йому життя. її виховав батько, гітлерівець, вчилася вона в гітлерівській школі і ходила на збори Ліги німецьких дівчат, але, незважаючи на все це, в ній збереглося щось таке, що викликало співчуття…

— Ти бачила Берту? — запитав він.

Так, куховарка заглядала до неї, а потім вийшла в місто. Зовсім недавно. Вона з нею не розмовляла. І взагалі ні з ким вона розмовляти не хоче і просить залишити її саму.

— Слухай, Інго, — промовив Клосс. — Іди звідсіля, іди в цього будинку і сховайся в якоїсь подруги, у знайомих.

— Я? Чому? — У неї заблищали очі. — Що це би так турбуєтесь про мене? Це ви тільки вдаєте.

— Ні, не вдаю, дівчино. Ти мені врятувала життя, а тепер я хочу тебе врятувати. Тобі загрожує небезпека.

— Мені? Дайте спокій! Я вже нікому не вірю. Я вірила батькові і вірила дядькові, а тепер мені все одно.

— Ти знаєш, чому загинула Марта?

Інга уткнулася головою в подушку. Клосс погладив її по волоссю і подумав, що чимало знадобиться часу, аби справді врятувати таких дівчат, як вона.

— Марта надто багато бачила, — поволі сказав він. — Вона бачила, як Рінг убивав робітників, а потім — що іще важливіше — бачила, як закопували ящики під капличкою в парку.

— Неправда! — крикнула Інга. — Вони вкидали ящики в підземелля. Вхід туди знаходиться на подвір’ї, праворуч від брами… — Вона замовкла, з жахом дивлячись на Клосса.

Отже, Рінг усе-таки збрехав. А це означає, що полковник вирішив покінчити з Клоссом ще до вивезення архіву. Це значить, що й Інзі теж судилося загинути.

— Тікай звідси якнайшвидше, — повторив він, — і постарайся вийти з дому так, щоб тебе ніхто не бачив.

— Ви збожеволіли, — прошепотіла дівчина.

— Ні, не збожеволів. Ці люди спроможні на все. Той, хто вбив Марту, не пощадить і тебе.

— А хто вбив Марту?

Клосс підвівся.

— Ти й так дуже багато знаєш, Інго. Тікай.

— Ні.

— Це злочинці.

— Про кого ви говорите, пане капітан? — запитала вона зовсім спокійно. — Ви маєте на увазі німців?

— Атож, — відповів Клосс, — німців.

Дівчина кинулась до дверей. Зупинилася трохи на порозі і дивилася на нього палаючими очима.

— Я теж німкеня. І ви теж. Мусять же бути німці, які не вбивають, не змовляються з американцями, не продають таємниць, які борються…

— Інго! — вигукнув Клосс.

Але її вже не було. Він побачив Інгу ще за вікном — вона бігла серединою вулиці до базарного майдану, напевно, в комендатуру. Солдати з транспортера дивилися їй вслід. Клосс подумав, що знову програв: цієї дівчини йому не вдалося врятувати.

Він вийшов у коридор. Скоро мав з’явитися чоловік, якого Рінг добре знав, але якого хотів забути. Клосс знав, що розіграти останній акт буде нелегко. У нього ще не було ніякого плану, тільки деякі міркування, як повестися в певній ситуації…

Клосс підійшов до дверей, що вели до кімнати Анни-Марії. Рінг і фройляйн голосно розмовляли, так, що він майже все розумів. Вони говорили про нього.

— Коли Інга розповіла про замок Едельсберг? — почув він голос Рінга.

— Учора ввечері.

— Шенк був при цьому?

— Так.

— А Клосс?

— Теж. — У голосі Анни-Марії йому вчулося глузування. — Не довіряєте? — запитала американка. — Відсутність довіри і лояльності — явища, типові у вашій армії.

Короткий сміх Рінга.

— Клосс уже не побачить замку Едельсберг, моя люба.

Тепер почувся сміх Анни-Марії. Клосс із здивуванням відзначив, що її реакція була йому неприємна. Хоч, власне, чого він сподівався? Що вона його захищатиме, що застереже його від Рінга? В американки не було ніяких підстав відчувати симпатію або вдячність до офіцера абверу Ганса Клосса.

Він повернувся до кімнати Інги й залишив двері прочиненими. Витяг із кобури пістолета, відвів запобіжника й чекав. Він був певний, що Рінг почне його шукати. І не помилився. Не минуло й кількох хвилин, як у коридорі почулися кроки. Полковника мало здивувати, що вдома пустка.

— Берто! — крикнув він. — Інго! — Де ви? — І потім: — Капітане Клосс!

Він мовчки чекав, стискаючи в руці пістолет. Почувся голос Анни-Марії; вона зорієнтувалася пізно.

— Ми, здається, зробили помилку, полковнику. Нікого не можна було випускати з дому.

— Дурниці! — заревів той, відчиняючи по черзі всі двері; Клосс побачив його на порозі з пістолетом у руці.

Він швиргонув у полковника стілець, зброя впала на підлогу; Рінг устиг вистрелити, але вже не влучив.

— Ви прорахувалися, полковнику, — сказав Клосс. — Мене не так просто ліквідувати.

— Через кілька хвилин буде вантажна машина, — Рінг намагався опанувати себе. — Ми поїдемо разом. Я гарантую вам безпеку, Клосс.

— Ви вже нікуди не поїдете, полковнику Рінг.

— Де Інга?

Клосс стенув плечима.

— Я боюся за Інгу, — мовив він щиро. — Якщо вона не буде розсудливою… — і замовк. У дверях стояла Анна-Марія. Американка відразу зрозуміла ситуацію.

— Ви все-таки не спромоглися домовитись, — підтвердила вона.

— Капітан Клосс збожеволів, — буркнув Рінг.

— Полковник Рінг вирішив мене ліквідувати, — Клосс усміхнувся, — про що ви, зрештою, знали. Але не встиг.

Американка дивилася на них байдуже. Вона побачила пістолет Клосса, все ще спрямований на полковника.

— Мені, панове, все одно, хто з вас відкопає архів. Якщо ти знаєш, — звернулася вона до Клосса, — де він схований, застрель його, і ми поїдемо удвох.

— Придуркувата! — гримнув Рінг. — На машині мої люди. А де схований архів, знаю один я.

— Полковник Рінг забув про деякі дрібниці, — стиха мовив Клосс, — такі, як Берта і Шенк.

— Ти доніс?! — здавалося, що Рінг кинеться на Клосса, незважаючи на небезпеку. — Цей недоумок доніс.

— Це вже, напевно, зробила Берта.

Анна-Марія вирішила все-таки втрутитися в гру. Вона непомітно наблизилася до місця, де лежав пістолет Рінга. Нахилилася.

— Не руш, — попередив Клосс, — не раджу.

— Ти хочеш нас видати в руки гестапо? — глянула вона з ненавистю на капітана.

Відповідь здавалася зайвою. Почувся гул мотора, перед будинком зупинився автомобіль, а за мить пролунали важкі кроки. Грюкнули сінешні двері.

На порозі в мундирі штурмбанфюрера стояв помічник аптекаря Вільгельм Шенк.

Клосс подумав, що ніщо так не впливає на німців, як мундир. Це був інший чоловік і водночас той самий, котрому ще вчора Клосс велів показувати, як виглядає німецьке привітання. Це його полковник Рінг залишив тут стерегти архів “Абверштелле Бреслау”. Вільгельм Шенк вирішив виконати своє завдання до кінця. Він стояв на порозі, недбало тримаючи пістолет. Він одразу правильно оцінив ситуацію, і на його обличчі з’явилася схожа на усмішку гримаса.

— Капітан Клосс, — сказав він, — все-таки вчинив як чесний німець… А ти, Рінг, зрадив. Не сподівався я, що ти не витримаєш. Виявляється, тобі забракло віри в фюрера і рейх. — Шенк повернувся до Анни-Марії. — Я здогадувався, хто ти, падло.

Рінг мовчав; він все ж не зумів грати до кінця.

— Архів буде в безпеці, — вів далі Шенк. — Твоя Інга, — сказав він, звертаючись до Рінга, — мертва. Правду кажучи, її навіть трохи жаль, вона виявилась чесніша за тебе. Я мусив сам й ліквідувати, вона надто багато знала.

Полковник Рінг кинувся на підлогу і схопив пістолет. Але не встиг. Вільгельм Шенк вистрелив не цілячись.

— Так кінчають зрадники, — сказав він наостанок. Клосс знав, що тепер він застрелить Анну-Марію.

І Анна-Марія це також знала. В її очах не було страху, лише безнадія. Вона притулилася до стіни й чекала. На півночі все сильніше гуркотіла артилерія.

Клосс бачив Шенкову руку і палець, готовий натиснути на курок. Зволікати не можна було ані секунди. Не було часу думати, треба було просто влучно стріляти.

І він не схибив.

Шенк осунувся на підлогу, і Клосс побачив величезне здивування в очах американки. Здивування, а потім невимовну радість: ця жінка встигла вже попрощатися з життям.

Почулися кроки. Люди Шенка, яких штурмбанфюрер залишив у машині на вулиці, заходили в будинок. їх було двоє.

Клосс виглянув у вікно. Перед будинком стояв порожній всюдихід. Пан штурмбанфюрер не взяв із собою великої охорони.

Він подав Анні-Марії пістолет Рінга.

— Не схиб, а потім мерщій в автомобіль.

— Розумію, — прошепотіла вона.

Клосс знав це відчуття, коли секунди тягнуться, наче хвилини… Вони повинні були вже бути тут, повинні вже були ввійти до кімнати, він чув їхні голоси в коридорі. Глянув на Анну-Марію. Ця дівчина чудово панувала над собою. Пістолет не тремтів у неї в руці.

Зайшли! Анна-Марія і Клосс вистрілили водночас. Есесівці впали додолу. У кімнаті, наповненій димом, вони не бачили вже своїх облич.

Вони побачили їх знову, коли вже були на шосе, що вело до замку Едельсберг. Клосс сильніше натиснув на акселератор, на шосе — ні машини. Воно виблискувало в промінні призахідного сонця.

Виїхавши на обсаджену старими деревами дорогу, що вела до замку, Клосс зупинив автомобіль. Тепер можна було спокійно закурити. Він почастував цигаркою Анну-Марію. Вони курили мовчки, дивлячись на замок Едельсберг, що чітко вимальовувався на тлі блакитного неба.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитала Анна-Марія. — Як ми перевеземо архів до американської зони?

— Жартуєш, — промовив Клосс.

Американка здивовано глянула на нього.

— Ти не знаєш, де схований архів? — здогадалася вона.

Клосс вибухнув сміхом.

— Архів, дорога союзнице, потрапить у належні руки. Ти ще не зрозуміла?

Він побачив широко відкриті очі Анни-Марії.

— Цей раунд я програла, — прошепотіла вона. — Але знаєш, Гансе, чи як там тебе звуть, я про це зовсім не шкодую. Зовсім не шкодую, — повторила вона. — Зате у нашому розпорядженні замок. Ходімо?