Ставка більша за життя. Частина 2

ЦІЛКОМТАЄМНО

нженер Ервін Райл був родом з Гамбурга. Йому пророкували блискуче майбутнє вченого, професор Люббіх пропонував молодому випускникові політехнічного інституту посаду асистента в своїй лабораторії, але Райла вабило виробництво. Він любив великі підприємства, розмах, порядок, організацію, любив повторювати слово “сучасність”, і в його вустах воно звучало, як бойовий клич. У тридцять восьмому році він зацікавився проблемами реактивних двигунів; йому ніхто не пішов назустріч, врешті-решт, він був лише молодим маловідомим інженером… Але Ервін умів підсипатися до потрібних людей, а оскільки ще й мав неабияке терпіння, то спокійно чекав свого дня, вірив, що він настане, і, коли йому, нарешті, запропонували керувати новим спеціальним заводом у Генерал-губернаторстві, Ервін зрозумів, що це й є його великий шанс.

Він умів працювати; цілими днями й ночами Райл не полишав території заводу, розташованого на околиці великого польського міста. Він не помічав ні самого міста, ні його мешканців; він прагнув будь-що встигнути, укластися в термін. І при цьому, власне, не думав ні пре війну, ні про велич Третього рейху. Райл думав тільки про двигуни І про себе.

Одначе з’явилися труднощі, перші випробування пройшли невдало, і тоді Райл уперше згадав про доктора Пулковського. Він чув про нього ще до війни. Тепер же, щойно Ставши директором заводу, Райл у розмові з високим чином гестапо назвав це ім’я. Гестапівець записав собі щось у нотатнику і через три місяці зателефонував. Пулковський був у них уже кілька тижнів…

Інженер Ервін Райл не забарився висловити про це своєї думки.

— Треба було негайно прислати його в моє розпорядження! — верещав він у трубку.

— Ми повинні були його приготувати, — почув він у відповідь, до того ж сказано це було таким тоном, що Райл більше нічого не спитав. Гестапівець просто повідомив його, коли доставлять Пулковського. Так і сказав — “доставлять”, ніби йшлося про партію товару або поштову посилку.

Райл поглянув на годинник. Невдовзі вони вже прибудуть. Він відклав технічні Креслення і з приємністю всівся в м’якому кріслі. Кабінет був умебльований затишно, дещо класично, але зі смаком. Проста лампа на письмовому столі, прості стільці і це крісло, бильце якого задумливо погладжував Райл. Він любив меблі, що їх сам конструював у вільний від роботи час, — зручні й красиві.

Фройляйн Крепке, немолода вже німкеня з Бессарабії, майже навшпиньки зайшла до кабінету й поставила на стіл чашку кави. Райл не подякував і навіть не глянув на свою секретарку. Він її не терпів. Ходила вона повільно, була тупа й несамостійна, і до того ж бридка. Райл заплющив очі і подумав про Данку. Чудова дівчина! Коли він виїздив з Гамбурга, йому сказали, що полячки неприязно ставляться навіть до цивільних німців, а ті, з якими можна мати справу…

З Данкою Райл познайомився всього кілька днів тому; після чергового невдалого випробування він виїжджав із заводу й побачив її перед заводською брамою. Вона була вродлива і гарно вбрана, значно краще, ніж інші дівчата в цьому місті. Райл зупинив машину. Дівчина добре говорила по-німецькому; вона пояснила, що арбайтсамт[10] направив її сюди на роботу. Данка ледь скривила губи… Ось вона й прийшла, що ж їй залишалося робити? Райл запропонував її підвезти. Він гадав, що дівчина відмовиться, але вона відразу погодилася. О ні, вона не була фанатичкою. Данка запросила його до себе; у неї була непогана квартира. Райлові подобалися такі помешкання — не захаращені дрібницями, скромно вмебльовані, що свідчило про добрий смак.

Наступного дня він знову прийшов до неї.

Райл приніс квіти і пляшку коньяку. Квіти вона поставила в високу вазочку на підвіконні, коньяк вони пили, сидячи на канапі.

— Ти не така, як інші польські дівчата, — почав Райл. — Я розумію, чому ви так неохоче приймаєте німців… Та це політика, а я нею не займаюсь. Ти ж теж ні, правда?

Вона кивнула. Потім вони танцювали, і Райл, пригортаючи її до себе, подумав, що непогано було б мати таку секретарку. Документи він би їй якось оформив. Можливо, в неї бабуся була німкенею, ну, хоч хто-небудь, сьома вода на киселі…

Тепер Райл думав тільки про те, як позбутися старої фройляйн Крепке. А вона саме знову зайшла до кабінету.

— Прийшли ці, з гестапо, — сповістила секретарка, не причиняючи за собою дверей.

— Я ж казав вам, фройляйн Крепке, що, заходячи до мого кабінету, треба причиняти за собою двері. Це — по-перше. А по-друге, доповідаючи, треба називати прізвища. Просіть!

Гестапівець у чині штурмфюрера ввів Пулковського. Польський вчений здався Райлові дуже старим: обличчя його було порите зморшками, на щоці — свіжий шрам, одяг висів, як мішок. Він боявся. Райл подумав, що Пулковський, напевно, вважає його за чиновника гестапо, і вирішив поставитися до польського вченого з усією увагою. Якщо він, звичайно, цього заслужить…

— Почекайте в секретаріаті, штурмфюрер, — зневажливо сказав він. — Зараз ви мені поки що не потрібні. — І він показав Пулковському на стілець.

Пулковський сковано сів. Він не знав, куди подіти руки, і склав їх на колінах, втупившись очима в брудну пов’язку на лівій долоні.

— Кави, чарочку коньяку? — запитав Райл.

Пулковський мовчав.

— Отже, чарочку коньяку і сигару. — Райл розсміявся голосно й доброзичливо. — Таких сигар ви вже давно не палили.

Він метушився, розливав коньяк і водночас не переставав говорити. Сказав, звичайно, що гестапівці — справжні йолопи, тупі бюрократи; він же, Райл, належить до того самого типу людей, що і його гість, людей, які займаються наукою і технікою і ненавидять політику. Очевидно, вони могли б легко домовитися і, напевно, домовляться.

Пулковський випив коньяк і затягся сигарою. Він не переставав уважно стежити за Райлом, але сидів уже трохи вільніше.

— Чого вам треба? — запитав він.

— Скільки вам років, пане доктор?

— Сорок вісім, — відповів Пулковський, і Райл подумав, що цей чоловік виглядає принаймні на шістдесят.

— Я інженер, — пояснив він, — і мене цікавлять ті самі проблеми, які ви намагалися розв’язати. Про ваші наукові праці я чув ще до війни… — Він замовк, але Пулковський мовчав, і Райл повів далі: — Ви розумієте, мене призначили директором оцього заводу… — Райл відкрив шухляду письмового столу і витяг звідтіля приготовлену течку. — Тут кілька технічних креслень. Вони пов’язані з вашими довоєнними працями. Прогляньте їх. Адже ви пам’ятаєте свій винахід, запатентований у тридцять сьомому році в Італії? Йдеться саме про нього…

Пулковський глянув на креслення, потім рішучим жестом відсунув їх від себе.

— Я вам нічим не зараджу.

— Що? — Райл голосно розсміявся. — Я все знаю! Це італійський патент на реактивний двигун!

— Ні, — сказав Пулковський.

— Замовкніть! — вигукнув Райл. Йому все-таки увірвався терпець. — Я створю вам чудові умови для праці, ставитимуся до вас, як до приятеля, дбатиму про ваше здоров’я…

— Про моє здоров’я, — перебив його Пулковський, — вже подбали ваші колеги з гестапо…

— Забудьте про це, — Райл через силу почав заспокоюватись, — адже ми з вами зліплені з іншого тіста… — Пулковський мовчав, а Райл відразу ж додав: — Та й ваша дружина, пане Пулковський, досі ще у в’язниці гестапо.

Поляк зблід. Він підняв чарку, але коньяк вилився на підлогу.

— Не біда, — промовив Райл. — Подумайте, я даю вам трохи часу. А поки що ви залишитесь тут, на території заводу…

У цю мить потужний вибух струсонув повітря. Почувся брязкіт розбитого скла, до кімнати ввірвався вітер, погасло світло, і їх огорнула темрява. За вікном піднявся вгору вогняний стовп.

— Пускові установки! — закричав Райл. — Мої пускові установки!

Обер-лейтенант Ганс Клосс у парадному мундирі зупинився біля входу до резиденції коменданта. В розчинену залізну браму щохвилини в’їжджали машини, і вартові в мундирах СС витягалися в струнку.

Клосс поглянув на годинник — чи не прийшов він надто рано. Не знав, кому дякувати за це запрошення; бувши маловідомим співробітником тутешнього абверштелле, він ніколи не зустрічався безпосередньо з комендантом.

Отже, все-таки його дружина? Цій худій німкені, що бавилася в підлітка, його відрекомендував Бруннер на концерті в Зольдатенгаймі. Потім вони пили каву, і дружина коменданта кокетливо всміхалась; Клосс відвіз її додому. На прощання вона сказала: “Я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося, обер-лейтенанте”. А тепер ось це запрошення.

Звичайно, він мусив ним скористатися, навіть сподівався, що дізнається трохи більше про те, як німці прореагували на диверсію на заводі Райла. Його шеф мовчав, як проклятий, а Бруннер, котрий вів цю справу від гестапо, весь час повторював те саме: “Ми їх скоро спіймаємо”.

У Клосса на душі було неспокійно. Щоправда, вибух знищив склади й одну пускову установку, але завод працював і далі, а інформація про нові випробування була досить скупою. Тому він і сказав Едвардові: “Хлопці попрацювали добре, але це тільки початок роботи. Німці тепер стануть пильніші”.

Едвард був чудовим помічником, та часом діяв надто поспішно. Він ніяк не міг зрозуміти, що інформація іноді важливіша за дії. Учитель за фахом, він все ще ставився до своїх підлеглих, як до учнів. “Казик попрацював на “п’ятірку”, — сказав він про цю диверсію.

Але інформації Казика, якого Клосс, до речі, ніколи не бачив, — так вимагали основні правила конспірації, — були, правду кажучи, неточні. Підпільники не мали навіть детального плану заводу Райла, не знали, де німці тримають Пулковського.

До речі, про Пулковського. У кожній радіограмі з Центру повторювалося це прізвище. Треба було відбити його в німців або… Про це “або” Клосс не хотів і думати. Чи зізнався їм у чомусь Пулковський? Едвард вважав, що це чоловік з характером, що він нічого німцям не скаже, але Клосс краще за нього знав, які методи застосовує гестапо. У нього не було ілюзій, він просто не мав на них права. Про Пулковського треба знати все, а якщо Данці не вдасться…

Підіймаючись сходами, що вели в резиденцію, він ще раз подумав про Данку. Ця дівчина мала залізні нерви; вона ніколи не розповідала про себе, хоч вони були знайомі вже кілька місяців. Клосс навіть не знав ні її справжнього прізвища, ні імені. Та й вона теж…

Він глянув у дзеркало, що висіло в холі; володіти м’язами обличчя він уже навчився, але як актор, що готується вийти на сцену, завжди відчував необхідність перевірити себе. Треба було знайти відповідну усмішку для комендантової дружини, коли вона привітає його на порозі. Він знав, що людину часом може видати найменший порух, недоречно вжите слово; знав, як важко приховати ненависть.

Клосс у поцілункові схилився над її долонею, потім потиснув м’яку руку коменданта. Салон був повен — військові і нацистські мундири, дами у вечірньому вбранні. Клосс зупинився недалеко від дверей; до нього відразу ж підійшов кельнер з тацею. Обер-лейтенант взяв чарку і почав поглядом шукати знайомих. Бруннер розмовляв з його шефом, майором Горшем, а до кімнати саме заходив інженер Пушке в нацистському мундирі. Пушке цікавив Клосса, він був заступником Райла. Товстун з неспокійними очима якраз вітався з дружиною коменданта.

— А де ж інженер Райл? — запитала вона.

— Директор має зараз прийти, — почув Клосс відповідь Пушке. — Директор полюбляє спізнюватись.

До коменданта підійшов високий вродливий чоловік середніх років, зодягнений в цивільне, дуже елегантно, може, навіть трохи визивно. Клосс його ніколи не бачив, але, глянувши на дружину господаря, відразу зрозумів, що цей гість буде головним атракціоном вечора.

Вона привітала його радісною усмішкою, але водночас здавалася трохи сполоханою.

— Яка я рада, пане Ріолетто… А я вже боялась…

“Ріолетто, — подумав Клосс, — що це за прізвище?”

— Як же я міг не прийти! Приємнішого наказу я вже Давно не одержував.

— Це був не наказ, а прохання, — тої ж миті відповіла вона.

Обіч коменданта весь час стояв Пушке; він пильно дивився на нового гостя, і Клоссові здалося, що в очах інженера — розгубленість і страх. Клосс подумав, що непогано було б дізнатися, чим так наляканий Пушке, якщо він справді чогось боїться; він вирішив запросити з Центру інформацію про цю людину. Може, в них щось є? Хоч це малоймовірно… Райл значно важливіший, але й про нього відомо небагато. Інженер з рейху, людина без минулого… Скільки ж це часу треба, щоб добути найдетальнішу інформацію? Він все ще думав про Райла, як раптом гой з’явився в дверях. Клоссові поталанило. Дружина коменданта наближалася до нього разом із директором заводу.

— Ви не знайомі? Інженер Райл… Обер-лейтенант Клосс. Не забудьте, — звернулася вона до Клосса, — що після вечері ми танцюємо.

Вона залишила їх самих. Райл розгледівся по залі.

— Гарненьких жінок мало, — сказав він. Комендант не дбає про самотніх чоловіків.

Раптом залягла тиша. Комендант і Ріолетто стояли посеред салону.

— Дорогі панове, — почав комендант, — у нас в гостях славнозвісний фахівець у царині окультних наук, професор Ріолетто, гастролі якого в Берліні відвідав сам фюрер. — Потім він досить довго говорив про значення цієї магічної науки, яка може передбачати майбутнє, і про властивий німецькому народові містицизм.

— Пан Ріолетто, — закінчив він, — проведе зараз кілька нескладних експериментів.

— Шарлатанство, — промовив Райл, звертаючись до Клосса, але так голосно, що Ріолетто мусив почути.

— Це справжня наука, — прошепотів Пушке, котрий саме підійшов до них.

— А, Пушке, — трохи зневажливо сказав Райл. — Типовий східний пруссак, забобонний, як негр.

Тим часом Ріолетто почав експерименти. Це були фокуси, які Клоссові вже доводилося бачити, але треба відзначити, що престидижитатор виконував їх дуже вміло, легко, граційно. Він запалив сигару, відчинив вікно і викинув її на вулицю. Всі присутні добре це бачили. Далі Ріолетто підійшов до Пушке, що інстинктивно сахнувся від нього, сягнув рукою у внутрішню кишеню його піджака і витяг звідти тліючу сигару. Почувся здивований шепіт, потім вибухнули оплески.

— Як же ви це зробили? — вигукнула комендантова дружина. — Адже ви викинули сигару на вулицю!

Райл зайшовся сміхом, а Пушке був насправді вражений. Він одним махом випив коньяк, потім усівся в крісло і не спускав з Ріолетто очей. Тепер Клосс був уже впевнений, що ці двоє знають один одного.

А Ріолетто експериментував далі. Це були то фокуси з картами, то відшукування схованих предметів, то відгадування думок. Клосс дивився на офіцерів і гестапівців, що товпилися довкола фокусника, викрикуючи запитання і намагаючись почути на них відповідь. Ріолетто повністю заволодів їхньою увагою, зачарував їх. Тільки він і Райл не піддалися загальному психозові. Клосс відчув на собі пильний погляд престидижитатора й подумав, що вчинив необережно, що йому слід теж бути там, у гурті, який оточував Ріолетто.

— Це, ясна річ, фокуси прості й неважкі, — говорив тим часом Ріолетто. — Окультизм цікавиться проблемами значно серйознішими.

Крізь юрбу протиснувся штурмбанфюрер Бруннер.

— Пане Ріолетто, — звернувся він, — кілька днів тому бандити підклали бомбу під важливі військові об’єкти. Чи не змогли б ви…

— Так, так… — підхопив комендант.

— Мені потрібний, — сказав Ріолетто, — якийсь предмет або ж людина, що була на місці випадку.

— Щось схоже на це я вам дам, — промовив Бруннер. — Ось посвідчення вбитого есесівця, — простяг він конверт.

Тепер Клосс підійшов поближче — це вже переставало бути забавою. Він, правда, не вірив у можливості пана Ріолетто, але все-таки відчув якусь тривогу.

Ріолетто взяв у руку невеличку книжечку. Заплющивши очі, він заходився священнодіяти, причому надто демонстративно і надто довго, але саме це й заворожило присутніх. Нарешті він повернув посвідчення Бруннерові.

— Мені щось заважає, — тихо сказав він.

Довкола зашепотіли, потім знову запанувала тиша.

— Я не розумію, — відгукнувся комендант.

— Скажу ясніше, — промовив Ріолетто. — Мені хтось заважає. Тут, у цьому залі, — провадив він далі, — є людина, яка брала участь у нападі. Або організувала його…

Клоссові здалося, що тиша триває дуже довго. Кілька хвилин. Він усміхнувся і тут же побачив усмішку на обличчі Райла. Потім глянув на Пушке — опецькуватий німець був переляканий і не міг навіть приховати свого страху. Але чому саме він? Адже Клосс добре знав, Що пан Пушке не міг мати нічого спільного з диверсією на заводі.

— Хто ж це? — вигукнув, нарешті, Бруннер.

— Не знаю, — відповів Ріолетто, — поки що не знаю.

Потім усі почали випивати; як правило, такі прийоми кінчалися пиятикою, часто гості виходили на вулицю, і починалося полювання — дике, страшне, огидне… стріляли в людей, що нишком пробиралися попід стінами будинків, у вікна, де горіло світло…

Клосс пив з Бруннером, танцював з дружиною коменданта і ловив уривки фраз; адже він, власне, і прийшов сюди для того, щоб чути й запам’ятовувати. Бруннер розмовляв з комендантом — він обіцяв йому витягти з Ріолетто всі його знання, таємні й нетаємні, але комендант був тверезий і невблаганний.

— Пана Ріолетто, — сказав він, — ви можете тільки просити про допомогу. І просити ввічливо.

Клосс запам’ятав це. Запам’ятав він і обличчя молодого Глаубеля, гестапівця, призначеного в розпорядження Райла, а точніше, для його охорони.

— У мене є одна думка, — промовив Глаубель до коменданта.

Більше нічого Клосс не почув, але зрозумів, що з цим чоловіком треба рахуватися. Він був небезпечніший за Бруннера.

Цього вечора Клоссові довелося розмовляти ще з Райлом; це була важка розмова. Здавалося, що директора заводу цікавлять тільки жінки. Він говорив про них багато й охоче, згадуючи студентські роки, а потім сказав, що терпіти не може коньяку, і пішов шукати горілки.

Клосс бачив, як він, похитуючись, протискувався крізь юрму гостей. Якісь пари ще танцювали, але вже, напевно, ніхто не чув музики, часом проривалося кілька високих нот, та їх відразу заглушав гамір розмов, а потім знову лунав над головами голос коменданта. Дружина його, теж уже трохи напідпитку, взяла Клосса попідруч.

— Ходімо до нашого маестро, — прошепотіла вона йому на вухо. Він відчув на шиї її гаряче дихання.

— Мені дуже приємно познайомитися з вами, — сказав Ріолетто. Він був зовсім тверезий. — Адже ви не вірите в магічну науку.

— Маестро знає все, — втрутилася комендантова дружина.

— Авжеж, — відповів Клосс. — Сумніви мав інженер Райл, який висловлював їх надто голосно.

Одначе Клосса щось тривожило. Німкеня міцно стискала його лікоть, а Ріолетто пронизував його поглядом. Цього вечора Клосс випив чимало, і це позбавляло його звичної впевненості в собі. Він мусив бути пильним, контролювати кожен свій порух.

— Так ви не вірите, — повторив Ріолетто.

— Ну, скажіть же йому щось, переконайте його, — защебетала німкеня.

— Я не люблю, коли мене переконують, — сухо промовив Клосс.

— Боже, яка поважність! — розсміялася вона. — Але ви все-таки говоріть! Я хочу вас чути!

Ріолетто дістав з кишені піджака невеличку скляну кульку, загорнену в хусточку, і поклав її на столик.

— Вас звуть Ганс, Ганс Клосс, — сказав він. — Ви зовсім тверезі. Ви пили небагато і чудово володієте собою.

— О, так! — вигукнула дружина коменданта. — О боже, інженер Райл уже йде! — Вона кинулася до дверей, залишивши їх самих.

— Ви не хочете, щоб я говорив, — майже ствердно промовив Ріолетто.

— Якщо у вас є щось сказати… — Вони міряли один одного поглядами. Ріолетто схилив очі. “Нічого він не знає, напевно нічого не знає”, — подумав Клосс, і його, нарешті, огорнув холодний спокій. Він підвівся з стільця. — Моє життя, пане Ріолетто, — додав він, — таке просте, що ви в ньому не знайдете нічого цікавого…

— Можливо, — відповів престидижитатор, — можливо. — І в цю мить він побачив пана Пушке, що саме проходив повз них. — Прошу до нас, — погукав він, — може, вам я зумію розповісти щось цікаве…

— О, ні! — вигукнув Пушке. — Ні в якому разі! — І він квапливо рушив до дверей.

Було дуже пізно, коли Клосс залишав резиденцію коменданта. Він вийшов тоді, як Ріолетто прощався з господинею. Вона не помітила Клосса — була вже п’яна, і він сподівався, що вона забуде про нього… Звичайно, годилося станцювати з нею ще кілька танців, — це було цінне знайомство, — але йому вже бракувало сил — він не міг терпіти просторікування німкені. Бруннер стовбичив край вікна; опинившись на вулиці, Клосс побачив ще його обличчя.

Ніч була холодна, як це буває на початку травня. Клосс засунув руки в кишені, відійшов на кілька десятків метрів і зупинився за рогом, звідкіля чудово було видно вхід до резиденції коменданта. Невже Ріолетто приїхав машиною? Якщо так, то зробити, ясна річ, нічого не вдасться… Клосс чекав.

Нарешті він побачив високу постать престидижитатора. Ріолетто, ні разу не озирнувшись, ішов швидким кроком. Клосс обережно рушив за ним. На спорожнілій вулиці з’явився патруль; солдати зупинили Ріолетто голосним “Хальт!”, потім повернули йому документи і, стукнувши підборами, пішли далі. Клосс недбало козирнув, коли вони проходили повз нього… Він все ще йшов обережно, але престидижитатор, очевидно, навіть не підозрював, що за ним хтось може стежити. Він звернув у один із провулків; за кілька хвилин вони опинилися в районі, де у віллах мешкали лише німці. Клосс був здивований, він вважав, що Ріолетто зупинився в готелі…

Престидижитатор зупинився перед одним із будиночків, прочитав номер, підійшов до дверей і подзвонив. Клосс здалеку спостерігав за ним. Ріолетто чекав досить довго; нарешті двері відчинилися, і на порозі, в смузі світла, що падало з кімнати, Клосс побачив… Пушке. Він не міг помилитися! Пушке якусь мить постояв у дверях, а потім вони обоє зникли у віллі.

Що єднало цих людей? Коли Пушке побачив Ріолетто на прийомі в коменданта, він злякався або принаймні здавався переляканим, але, тим паче, в поведінці обох ніщо не свідчило про давнє знайомство, таке, що дає право робити нічні візити. Чи знадобиться на що-небудь така інформація? Чому Ріолетто сказав: “Той, хто брав участь у нападі на завод, знаходиться тут”? Кого він мав на увазі? Що він знає і що може сказати Бруннерові?

Повертаючись до центру міста, Клосс ставив собі ці запитання. Едвард мешкав на вулиці Валовій, п’ятнадцять, на третьому поверсі старої кам’яниці. Він уже спав, коли Клосс постукав у двері.

— Ти що, збожеволів? — запитав він. — Що сталося?

Клосс сів на ліжко й запалив цигарку. Він відпочивав, дивлячись на Едварда, який метушився по кімнаті; вчитель поставив воду й приготував сурогат чаю. Потім розлив у склянки каламутний напій.

— Що сталося? — повторив Едвард, коли сам нарешті сів.

— У мене є для тебе кілька доручень, — повідомив Клосс.

— Можливо, в тебе просто з нервами не гаразд? — твердо промовив Едвард. — Ти де був?

— На прийомі в коменданта. Є нові завдання.

— У чім річ?

— Якийсь Ріолетто, темний тип, очевидно, агент гестапо. Спробуй щось дізнатись. І заступник Райла, Пушке…

— Спробую…

— Найкраще хай за Пушке візьметься Данка.

— Знову Данка, — сказав Едвард. — Жаль мені цієї дівчини.

— Вона що, скаржилася?

— Вона ніколи не скаржиться. З учорашнього дня вона — секретарка Райла. Тобто заміщає секретарку, яку німець послав у відпустку до рейху.

— Дуже добре, — мовив Клосс.

Едвард довго мовчав.

— Дуже добре, — повторив він нарешті. — А ти подумав коли-небудь про те, якою ціною їй доводиться за це платити?

Клосс швидкими кроками ходив по кімнаті.

— Про це я ніколи не думав, — відповів він, знаючи, що кривить душею; він багато днів думав про Данку і завжди, думаючи про неї, проклинав свою роботу. — Вона повинна дістати для нас детальний план заводу Райла.

— Не поспішай, не поспішай, — сказав Едвард. — Дівчині не можна зараз робити нічого такого, що могло б викликати підозру. Досить буде, якщо їй вдасться встановити контакт з Пулковським.

— А хто здійснить план?

— Я доручив це Казикові, — відповів Едвард. — Чудовий хлопчина. Напевно впорається.

— Всі в тебе чудові хлопці, — пробурмотів Клосс. — Ти все ще схожий на вчителя, який любить ставити добрі оцінки.

Казик працював у залізничних майстернях, що стояли навпроти заводу Райла. З вікон своєї кімнати, похмурої комірчини в бараці, він бачив рейки, паровозне депо, а в глибині — високий мур, що відокремлював залізничне полотно від заводу. На роботу він приходив рано, завжди за кілька хвилин до восьмої, але шеф, гер Любке, високий німець у коричневій сорочці, з’являвся ще раніше. Він чекав Казика, стоячи в дверях своєї кімнати, дивився на годинника і давав йому завдання. Роботи, щоправда, було небагато — відомості на платню, списки робітників, але німець терпіти не міг помилок: найменше виправлення — і він наказував переписувати все наново. Через годину Любке залишав Казика самого і йшов на вокзал — зустрітися з друзями, провідати начальника станції й випити в буфеті кухоль пива. Саме на це Казик і важив. У шефовому кабінеті стояв сейф, у якому лежали проштемпельовані перепустки на завод Райла. їх видавали залізничникам, котрі працювали на вітці, що проходила на території заводу.

— Через годину я повернуся, — сказав як завжди шеф.

Казик стояв біля вікна й стежив. Тільки-но німець зник за складами, він кинувся в його кабінет. Ключі від сейфа, як завжди, лежали в шухляді письмового столу. Казик відкрив її відмичкою. Довго, довше, ніж сподівався, він морочився з сейфом. Нарешті дверцята подалися. Казик знайшов картонні квадратики з написом “перепустка”, вхопив один із них, на якому стояло прізвище Ганс Мольке, сховав його до кишені і вибіг з барака.

Серце сильно калатало в його грудях, коли він підходив до брами; довкола було порожньо, вартовий у мундирі СС, що стояв, обіпершись на дерев’яну будку, уважно глянув на нього. Хлопець простяг йому перепустку; німецьку мову він знав досить непогано, але боявся, що його викаже вимова. Хоч, зрештою, вимова не так важлива — хіба мало тут фольксдойчів! Вартовий оглянув перепустку, а потім швидкими і вмілими рухами обмацав Казика.

— Ми тепер усіх обшукуємо, — пояснив він. — І фольксдойчів, і рейхсдойчів теж.

— Годі було б і поляків, — відповів Казик.

— Усе гаразд, — сказав вартовий, і хлопець відчув величезне полегшення. В цю мить їх проминув елегантний чоловік, що виходив з заводу. Вартовий виструнчився, а Ріолетто — бо це був саме він — уважно глянув на Казика.

— Якесь велике цабе з Берліна, — мовив вартовий.

Казик пішов. Широка асфальтована дорога вела повз цехи, розкидані по всій території, до помітного здалеку чималого будинку, очевидно, контори. Всюди панувало пожвавлення, по рейках бігали вагонетки, торохтіли мотори, люди в робочих комбінезонах байдуже обминали Казика, ніхто на нього не зважав. Хлопець звернув у бічну алейку; він хотів обійти весь завод уздовж муру, що оточував його. Казик знав, що повинна бути ще одна брама, завжди замкнена і відчинена тільки тоді, коли на завод приходили великі вантажі. Йому треба було точно встановити відстані від заводських цехів до цієї брами, а потім визначити місце адміністративного будинку.

Тепер він ішов вузькою доріжкою вздовж хаотично порозкиданих заводських будівель, складів і дерев’яних халабуд. У глибині, схована за деревами, виднілася красива вілла. У ній, напевне, мешкав інженер Райл, а Едвард вважав, що там тримають доктора Пулковського. Казик знайшов добрий спостережний пункт, обтерся на сліпу стіну дерев’яного барака, витяг з кишені аркуш паперу і швидкими, вправними рухами заходився олівцем накидати ескіз. Дорога від брами до вілли, відстані, розташування заводських цехів і адміністративного будинку. Вздовж стіни ходив вартовий, та він був не страшний — все, що відбувалося на території заводу, його не цікавило. Захопившись ескізом, Казик не помітив, що за ним уже кілька хвилин спостерігає юнак у коричневому мундирі. Так само, як і Казик, він притиснувся до сліпої стіни барака, а потім тихо й поволі підкрався, став позаду, вихопив з кобури пістолет і приставив його до спини хлопця. Казик різко обернувся. На роздуми було всього кілька секунд. Що робити: кинутись на гітлерівця? Але той відскочив на кілька кроків і, широко розставивши ноги, спрямував на нього пістолет. Вартовий спокійно крокував уздовж муру. Казик підняв угору руки.

— Я тебе спіймав, — сказав німець. — Не рухайся. Документи і отой аркуш. Хутчій.

Ситуація була безнадійна. Казик подав гітлерівцеві перепустку й ескіз.

— Ганс Мольке, — прочитав той. — Дай аусвайс, — буркнув він.

Казик завагався. Чи помітив їх вартовий? Вони все ще були в його полі зору, може, й побачив. Хлопець відчув, як на лобі виступили краплини поту; шансів не було ніяких. Він простяг німцеві кеннкарту.

— Казимеж Труханович, — розсміявся гітлерівець. — Украв перепустку, га? Працюєш на перевантажувальній станції?

— Так, — відповів Казик і тої ж миті вирішив, що більше нічого не скаже. Він заплющив очі й подумав: все, що буде потім, не має вже ніякого значення. Для нього всьому настав кінець.

Тим часом німець обережно згорнув перепустку і кеннкарту. Він мовчав, і це тривале мовчання здавалося Казикові дедалі дивнішим. Адже він повинен негайно відвести Казика в караульну і звідтіля відправити його в гестапо, а він чомусь вагається, ніби не може або не хоче нічого вирішити. Вони бачили зараз спину вартового; через кілька кроків солдат повернеться, піде назад і тоді побачить їх.

— Іди, — сказав німець.

Казик не зрозумів.

— Іди, — повторив той і віддав хлопцеві документи. Потім пішов швидким кроком, не оглядаючись, ніби не був впевнений у тому, що не зробить інакше.

Казик усе ще не вірив. Він був сам, був вільний, йому здавалося, що це сон, що такого не могло трапитись… Все ще невпевнений і приголомшений, він вийшов на центральну дорогу і без перешкод поминув вартового, що стояв у брамі. Ніхто за ним не йшов, ніхто за ним не стежив.

У залізничні майстерні Казик встиг повернутися раніше за шефа і поклав перепустку назад у сейф. Руки в нього тремтіли, коли він працював відмичкою. У своїй комірчині він відчинив вікно і довго дивився, як на заводську вітку заганяють товарні вагони… Що тепер робити? Втікати? Не можна, бо треба попередити Едварда. А в нього він повинен бути тільки завтра… Хлопець відкрив шухляди письмового столу і заходився набивати кишені якимись паперами, потім знову сів до столу.

“Опануй себе, — думав він, — можливо, тобі ще нічого не загрожує, просто тобі поталанило напасти на чесну людину”.

Казик шкодував, що не має з собою зброї, з нею він почував би себе зараз упевненіше, але Едвард не дозволяв брати зброю на роботу. Раптом грюкнули двері. Казик підхопився з стільця, він думав, що то шеф, але побачив німця, який затримав і відпустив його на заводі Райла.

— Це ви, — промовив Казик.

— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?

— Сідайте, будь ласка.

— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.

— Можна, — відповів Казик.

Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.

— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.

Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.

— Навіщо ви це робите? — запитав він.

Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.

— Є різні німці, — сказав він обережно. — Є й такі, котрим можна вірити.

Очевидно, він помітив на обличчі Казика сумнів, бо усміхнувся.

— А в тебе хіба є вибір? А хіба він є в мене після того, як я повернув тобі оцей аркуш? Моє прізвище Глаубель, — мовив він далі, — запам’ятай це прізвище. Ти гадаєш, що поміж нас нема таких, які хотіли б з вами співпрацювати? — Він засунув руку до кишені й витяг пожмакану газету. Це була “Зольдатен цейтунг” — нелегальна газета, призначена Для німецьких солдатів. На першій сторінці була вміщена карикатура на Гітлера. Казик глянув на карикатуру і подумав, що коли вже так сталося, то цього німця треба використати. Якщо його вдасться завербувати, то це буде перший серйозний успіх Казика.

У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.

Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.

Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.

Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.

— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.

— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.

— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.

Данка сіла обіч нього.

— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…

Данка занепокоєно глянула на нього.

— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.

Ріолетто розсміявся.

— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.

— Даруйте мені, пане Ріолетто…

— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…

— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.

— Панно Данко…

— Звідкіля ви знаєте моє ім’я?

— Я ж читаю думки… Ні, пробачте, я спитав у швейцара. Я вже знаю, що ви — нова секретарка Райла і що ви не німкеня. Скажіть, сьогоднішній вечір у вас вільний?

— А ви відгадайте самі.

Вони під’їжджали до заводської брами. Ріолетто раптово загальмував і сумно всміхнувся.

— Не щастить мені в цій країні, — промовив він. — Чи можу я хоч принаймні сподіватися?

Данка усміхнулася. В цьому італійцеві було все-таки щось принадне.

Коли вона зайшла до секретаріату, було вже три хвилини на шосту. Райл стояв у дверях свого кабінету й чекав на неї.

— Запізнюєшся, — сказав він. І додав різкішим тоном: — Де була?

— Обідала з Крисею, — не вагаючись, відповіла вона. — Це моя найкраща подружка. Треба ж нам, урешті-решт, хоч час від часу зустрічатися.

— Відмагання, — буркнув він.

Данка сіла до свого столу і витягла з сумочки пудреницю. Потім підправила помадою губи. Райл мовчки стежив за нею.

— Зараз сюди приведуть літнього чоловіка, — сказав він. — Це польський вчений. Нехай зачекає в моєму кабінеті. Завари йому каву, я скоро повернуся.

Данка через силу тамувала радість; тільки б він не повернувся надто швидко, тільки б устигнути сказати Пулковському кілька слів.

Пулковського привів есесівець: він залишився в секретаріаті, а Данка з ученим зайшли до кабінету. Вона мала буквально кілька секунд. Окрім того, ще й двері в секретаріат дівчина залишила напівпрочиненими, щоб не викликати в есесівця підозри.

— Інженер Райл зараз повернеться, — голосно сказала вона по-німецькому. — Вип’єте кави?

— Авжеж, — відповів Пулковський.

Данка подала йому чашку й нахилилася до нього.

— Пане доктор, — прошепотіла вона по-польському, — ми звільнимо вас, потерпіть ще кілька днів. Де вас тримають?

Вчений здивовано дивився на дівчину.

— Хто ви така? — запитав він.

— Це не має значення.

— У підвалі, в сусідньому будинкові, — прошепотів Пулковський. — Але цього не треба робити. Я мушу погодитись, бо моя дружина, ви розумієте, — голос його затремтів, — моя дружина…

У секретаріаті почулися енергійні кроки.

— Кава міцна, пане доктор, — сказала Данка по-німецькому. — Вам досипати ще цукру?

На порозі кабінету з’явився інженер Райл.

Едвард наказав йому прийти о дванадцятій. Казик зупинився перед під’їздом будинку номер п’ятнадцять і глянув угору. У вікні третього поверху він побачив на підвіконні горщик з квітами. Штора була трохи відтулена. Це означало, що все гаразд. Казик ще раз огледівся, але нічого підозрілого не помітив. О цій порі рух на вулиці Валовій був невеликий; проїхав якийсь рикша, кілька жінок стояло коло крамниці, діти бавилися на бруківці.

Казик був у доброму настрої, після вчорашньої пригоди на заводі Райла повірив у своє щастя. Йому й насправді поталанило — адже він, власне кажучи, міг уже сидіти в гестапо, не маючи ніяких шансів на порятунок. Тим часом він був на волі і міг навіть принести Едвардові цікаву звістку.

Можливо, якби він розгледівся трохи уважніше, то побачив би двох чоловіків, що стояли в сусідньому під’їзді, і одного на розі Польної, біля газетного кіоска. Але на перший погляд усе було цілком спокійно, і Казик енергійним кроком зайшов до під’їзду й зник на сходах.

Едвард зустрів його на порозі.

— Ти спізнився на вісім хвилин, — сказав він, — у нас залишається мало часу.

Радісний настрій Казика враз зник; так було завжди під час зустрічей з Едвардом. Вони зайшли до кімнати.

— Сідай, — промовив Едвард. — Ескіз приніс?

— Приніс, але в мене є щось значно краще, — відразу додав він.

— Зачекай. — Едвард поводився, як учитель у класі, котрий питає урок у погано підготовленого учня. — Оце брама… — уважно роздивлявся він ескіз. — Через скільки хвилин повз неї проходить вартовий?

— Він ходить уздовж стіни, — невпевнено відповів Казик.

— Через скільки хвилин? — повторив своє запитання Едвард.

Казик признався, що достеменно не знає. І, певна річ, Едвард заявив, що дані розвідки неповні. У них всього чотири дні на підготовку операції, а вони все ще так мало знають. Казик осяйно всміхнувся.

— Я саме хотів тобі доповісти, — промовив він, — що мені пощастило. Я завербував німця, котрий працює в Райла.

— Що? Протягом двох днів? — вигукнув Едвард. — Ану, розповідай детально. Даю тобі п’ятнадцять хвилин.

Казик глянув на годинник. Було пів на першу.

О пів на першу Клосс сидів у кав’ярні на Польній. До зустрічі з Едвардом залишалося ще півгодини; він трохи раніше вийшов з резиденції абверу, прогулявся містом, а потім зайшов сюди випити кави, оскільки вікна кав’ярні виходили на Валову, і Клосс міг спостерігати за вулицею. Він був схвильований. Власне, нічого не сталося, ніщо не свідчило про загрозу, але інтуїція підказувала Клоссу, що небезпека наближається. Вчора він зустрівся з Бруннером, цього разу не на службі, а ввечері, в казино. Бруннер був збуджений, пив багато, більше, ніж завжди. Він похвалився, що натрапив на слід. Але розповідати детально ні про що не схотів.

— Ви теж трохи копирсаєтесь у цій справі, — сказав він, — але для нас вона невдовзі стане вже історією.

— Ви вже взяли цих людей? — запитав Клосс.

— Твоє здоров’я, Гансе, — розсміявся Бруннер. — Ми їх візьмемо. Глаубель — чудовий хлопець.

— Що спільного з цим має Глаубель? — здивувався Клосс.

— А тобі кортить знати, Гансе? — Бруннер знову наповнив чарки. — Це мій особистий успіх, любий мій, і я не маю охоти ні з ким ним ділитися.

— Чудово, — промовив Клосс. — А коли я щось знатиму?

— То неодмінно скажеш мені, — вибухнув сміхом Бруннер. — В обмін, звичайно.

Що ж знає Бруннер? Може, він просто обманює? Адже Едвардова ланка чиста. Люди багато разів перевірені, ніхто не заарештований, та й досі не сталося нічого такого, що могло б викликати тривогу. А все-таки? Може, Данка була необережна? Центр знову вимагає інформації про Пулковського. На виконання завдання дано чотири дні. А як його виконати?

Офіціантка принесла каву. Клосс покуштував — вона була холодна і нічого спільного з справжньою кавою не мала. Поставив чашку і в цю мить у дверях кав’ярні побачив пана Ріолетто.

“Невже я чогось не догледів? — подумав Клосс. — Невже цей італієць стежить за мною?”

Ріолетто йшов до його столика.

— Добридень, пане обер-лейтенант, — привітався він. — Якщо ви нікого не чекаєте…

— Не чекаю, — сухо відповів Клосс. — Будь ласка, сідайте.

Ріолетто кинув на столик пачку цигарок і жестом покликав кельнерку. Через хвилину вона поставила перед ним чашку шоколаду.

— Я завжди п’ю шоколад, — пояснив він. — його в цій країні легше дістати, ніж у Берліні.

Клосс мовчав.

— А знаєте, пане обер-лейтенант, — вів далі Ріолетто, — я радий випадкові, який звів нас тут.

— Я дуже люблю випадкові зустрічі, — сказав Клосс, з притиском вимовивши слово “випадкові”.

Ріолетто розсміявся.

— Ви дуже недовірливі. Ви працюєте в абвері, правда?

— А чому ви про це питаєте?

— Я не питаю, а стверджую. Адже ви не вірите в мої надприродні можливості.

— Ні.

— А Бруннер іншої думки про це.

— Мій приятель Отто і я часто розходимося в поглядах, — пояснив Клосс. — Так буває. Я люблю конкретні факти.

— Ви ведете, — трохи невпевнено говорив Ріолетто, — одну й ту саму справу.

— Що ви маєте на увазі?

— Диверсію на заводі Райла. Я вже сказав Бруннерові, що ладний йому допомогти.

Клосс дивився на нього з напруженою увагою. Чого насправді хоче цей італієць? Чи не працює він на Бруннера? Можливо, Бруннер наказав йому стежити за Клоссом?

— Ви й мені хочете запропонувати свої послуги? — запитав він.

— Можливо, — відповів італієць.

— Навіщо ж, пане Ріолетто? Якщо ви працюєте на нас…

— Цього я б не сказав, — Ріолетто спокійно пив шоколад. — Я люблю інший стиль розмови, пане обер-лейтенант, а якщо часом і допомагаю… то це зовсім не означає… — І він одразу змінив тему: — Як почувається красуня дружина коменданта?

Клосс глянув на годинник. Наближалася за чверть перша.

У квартирі на вулиці Валовій, п’ятнадцять Едвард теж подивився на годинник.

— Тобі вже час, — сказав він Казикові. — Ти допустився помилки і дуже серйозної помилки. Тепер ти викритий і не мав права приходити сюди.

— А що ж я повинен був робити?

— Зникнути й перечекати. Ти добре знав, що без мого дозволу не маєш права приймати ніяких рішень.

— Це порядний німець.

— Це треба ще перевірити. Іди й чекай наказів.

Цієї миті пролунав дзвоник. Едвард поволі підвівся з стільця, швидким поглядом окинув кімнату і вкинув у тайник Казиків ескіз.

— Зброя при тобі? — запитав Казик.

Едвард поклав руку до кишені й підійшов до дверей.

— Хто там? — вигукнув він.

— Слюсар-водопровідник, — почулося у відповідь. — Вода від вас протікає на другий поверх.

Едвард відчинив і одскочив від дверей. Але не встиг. До передпокою вдерлося троє чоловіків у цивільному, в руках вони тримали пістолети. Один із них, це був саме Глаубель, збив Едварда на підлогу, двоє інших схопили Казика, коли він уже наближався до вікна. Боротьба тривала недовго. Руків’ям пістолета гестапівець ударив хлопця по голові. Казик повалився на підлогу. До квартири зайшов Бруннер, також одягнений у цивільне.

— Приведіть його до тями, — сказав він, показуючи на Казика.

Через деякий час Едвард і Казик сиділи на стільцях, тримаючи руки на столі. Гестапівець з пістолетом у руці не спускав з них очей, а Бруннер і Глаубель обшукували квартиру. Вони викидали з шафи білизну, відкривали шухляди, обмацували стіни. На нічному столику коло ліжка стояв будильник. Едвард знав, що він поспішає на дві хвилини. Стрілки наближалися до першої, а Янек був завжди пунктуальний. Ще чотири хвилини. Едварда огорнув страх а потім до нього знову повернувся холодний спокій. Як попередити Янека? На підвіконні стояв горщик з квітами, штора була трохи відтулена. Ще три хвилини…

— Ми побудемо тут трохи разом з вами, — промовив Бруннер. — Я сподіваюсь, що ви самі назвете прізвища й адреси спільників, але нам хотілося 6 зустрітися з ниміі тут, це прекрасне місце для такої зустрічі.— Він уважно дивився на Едварда. — Хвилюєшся, правда? Чекаєш візиту? Це дуже добре.

— Нікого я не чекаю і нічого не розумію, — відповів Едвард. — Панове, тут сталася якась помилка.

Глаубель вибухнув сміхом і підійшов до вікна.

— Помилка! — вигукнув він. — Ану, запитай оцього хлопця, — показав він на Казика. — Ще вчора він розповідав мені такі цікаві речі. — Глаубель поклав руку на горщик і виглянув через вікно.

— Відійди од вікна, — наказав Бруннер, — і нічого не чіпай. Тут кожна дрібниця може мати значення.

Едвард з відчаєм дивився на циферблат будильника. Він чув його ритмічне поцокування. Цієї миті два гестапівці нишпорили на кухні, Бруннер стягав постіль з ліжка, а Глаубель обстукував одвірки. Едвард прийняв блискавичне рішення; од вікна його відокремлювало кілька кроків… Він повинен встигнути стрибнути, перш ніж Бруннер вистрілить… Встигнути б тільки… Він з усієї сили вперся ногами в підлогу, нахилився всім тілом уперед, а потім обіперся руками об бильце стільця…

У цей час Клосс підходив до кам’яниці номер п’ятнадцять. Італійця він залишив у кав’ярні. Клосс навіть трохи вагався: іти на зустріч чи ні, але все-таки вирішив ризикнути. Встановлений Центром термін чотирьох днів не давав йому спокою, він весь час обмірковував різні варіанти операції на заводі… Клосс хотів уже звернути в під’їзд, як раптом почув крик і брязкіт розбитого скла. З третього поверху впав горщик з квітами і розбився об плити хідника.

Навіть не глянувши вгору, Клосс наддав ходи. Він бачив перед собою порожній хідник, нічого більше, тільки порожній хідник. Легким, майже непомітним рухом він пересунув на живіт кобуру з пістолетом. Клосс уже знав, що сталося. Зараз він не думав про себе, він думав про них, про Едварда, котрий встиг скинути горщик на вулицю і, напевно, дуже дорого заплатить за це.

Вулиця Валова була довга, до того ж на цьому відтинкові майже без провулків. Облуплені кам’янички, вузькі хідники — коридор, який треба проскочити. Клосс ішов дедалі швидше, думаючи тепер про Данку. З якого боку вона надійде? Якщо з боку Польної — тоді провал. Якщо від парку, то він повинен дорогою її зустріти.

Тишу розітнув гуркіт моторів. На Валовій з’явилися вантажні машини з жандармами.

“Оточують вулицю, — подумав Клосс, — Очевидно, Бруннер вирішив, що той, хто мав з’явитися до Едварда, не встиг далеко відійти”.

За кілька кроків перед ним теж зупинилася машина, вискочили жандарми і перекрили вулицю. Тих, хто не встиг сховатися в під’їзди, забігти в двір, вели тепер до машин. Жандарми впихали їх до будок, викидаючи на землю кеннкарти. Чувся жіночий крик, крик, який був Клоссові добре знайомий… Він спокійно пройшов повз жандармів. Бони відкозиряли, Клосс недбало відповів їм і постояв якусь хвилину, стежачи за облавою.

Зупинився біля вітрини крамнички іграшок, що стояла на розі Валової і невеличкого майданчика, вирішивши почекати тут п’ятнадцять хвилин. Може, Данка все-таки надійде. Клосс побачив її ще здалеку, добре вбрана, впевнена в собі, вона йшла з боку парку і помітила Клосса тільки тоді, коли він уже підійшов до неї,

— Едвард провалився, — прошепотів він. — Через десять хвилин у парку.

Вона повернулася і зникла у вуличному натовпі. Клосс запалив цигарку й поволі рушив у тому самому напрямкові.

У парку діти бавилися біля озерця. Клосс неквапно обминув невеличку кав’ярню в оранжереї і пішов обсадженою деревами головною алеєю. Данка сиділа на лавочці й пудрилася. Клосс ще раз уважно розгледівся і підійшов до неї.

— Дозвольте сісти, фройляйн?

— Будь ласка, — відповіла Данка.

Він почастував її цигаркою. Досі їм ніколи не доводилося зустрічатися вдень, та ще й у такому місці. Але зараз не було іншого виходу. Данка кокетливо усміхнулась — вона прекрасно грала роль дівчини, яка шукає пригод, — і трохи посунулася від нього.

— Як це могло статися? — тихо запитала вона, не перестаючи усміхатись.

— Не знаю. Не виключено, що всі ми викриті.

— Едвард мовчатиме, — сказала Данка і відразу ж почала доповідати. Їй вдалося встановити, що Райл і Пулковський через три дні виїжджають на полігон.

— Пулковський погодився? — запитав Клосс.

— Він надломлений, — відповіла Данка. — Боїться за свою дружину.

— Ти бачила Казика?

— Ні.

— Треба сьогодні ж дізнатися, — промовив Клосс, — що з ним сталося. Треба сповістити інших, що найважливіше — Казик.

— Я піду до нього сьогодні, ввечері.

Клосс довго роздумував.

— Не знаю, чи варто тобі це робити, але іншого виходу, здається, немає. Я тебе прикриватиму. — Потім він призначив їй місце зустрічі. У них був такий запасний пункт, який здавався досить безпечним — старі майстерні на околиці, зачинені ще від початку війни.

— Я мушу довідатися? — мовив він далі, — як вони встановили Едвардову адресу. — Як він це зробить, Клосс ще й сам не знав. Бруннер, напевно, нічого не скаже, та й, зрештою, сам Клосс не був у цю хвилину впевнений, що за ним не стежать.

Данка стенула плечима.

— Краще й не питай мене про це, — сказала вона. — Ти знаєш, Янку, я гадаю, що це моя остання операція.

— Гаразд. Відішлю тебе потім у загін.

— Дякую.

Клосс хотів уже підвестись, як раптом обличчя його застигло. Алеєю парку до них наближався престидижитатор Ріолетто. Невже він увесь цей час стежив за ним? Чи й справді він такий спритний?

— Я його знаю, — промовила дівчина. — Це якийсь Ріолетто. Він пробував мене спокушати.

— Це добре, — сказав Клосс. Йому раптом сяйнула в голові одна думка. Щоправда, надто ризикована, але, врешті-решт, усе, що він робив, було ризикованим.

— Послухай, Данко, — прошепотів він, — я піду, а ти з ним залишись тут і запроси його до себе на завтрашній вечір, скажімо, на восьму. Я потім тобі поясню, що треба робити…

Ріолетто вже був біля них.

— Боже мій! — вдаючи здивування, вигукнув він. — Ми знову зустрілися! А я й не знав, що обер-лейтенант знайомий з усіма симпатичними жінками в цьому місті.

— Просто мені щастить, — усміхнувся Клосс.

— А я саме нарікаю, що мені не щастить, — відповів Ріолетто.

Клосс поглянув на годинник і підвівся.

— На жаль, мені пора.

— Від сьогодні, — сказав Ріолетто, — я більше не нарікатиму, що мені не щастить. Мені можна залишитись?

Данка усміхнулася.

У цій грі ставало дедалі більше невідомих; арешт Едварда і Казика — тепер Клосс уже знав, що Казика схопили, — ставив під сумнів успіх всієї операції. Клосс вірив, що Едвард витримає, мусив у це ввійти, але ж хтось-таки виказав гестапо квартиру на Валовій, хтось, хто знав дуже багато, може, навіть і про нього. Втекти до загону? Ні, треба залишитися тут до кінця, спробувати розіграти цю партію.

Але, можливо, це все-таки випадок? Він не вірив у такі випадки — Бруннер ніколи не діяв наосліп, у нього повинна була бути достеменна інформація. Так хто ж? Ріолетто? Пушке? А якщо Данка? Дурниці! Якби зрадила Данка, він би був уже в їхніх руках. Клосс пригадав обличчя Глаубеля; він зустрів гестапівця годину тому і тепер був упевнений, що ця зустріч не випадкова.

Задзвонив телефон. Клосс підняв трубку і водночас запалив на письмовому столі лампу. Це міг бути або його шеф, або Бруннер: вони обидва знали, що Клосс любить вечорами працювати в своєму кабінеті в абверштелле. Він почув трохи охриплий голос Бруннера — очевидно, після вчорашньої пиятики.

— Хайль Гітлер, Гансе! Сумуєш у самотині?

— Працюю.

Бруннер молов дурниці, згадував якусь офіціантку в казино, котра вчора подавала ім коньяк і в якої були гарні ніжки, а потім несподівано запитав:

— Гансе, тебе цікавить нова секретарка Райла?

На роздуми не було часу. Клосс прийняв рішення, усвідомлюючи водночас, що тут Бруннер повинен виграти.

— Авжеж, — відповів він, — звичайно цікавить. А чому ти питаєш про це, Отто?

— Гарна дівчина, — промовив Бруннер. — Хочеш відбити її в Райла?

— Про це я не думав.

— А про що ти думав, Гансе?

Клосс вирішив іти напролом.

— Я думав про те, — сказав він, — що, може, нам настав час обмінятися інформацією.

— Можливо, — відповів Бруннер. У його голосі Клосс відчув вагання.

“Що він знає? — думав Клосс. — Певніше, про що вій встиг дізнатися?” Глаубель, ясна річ, доповів йому про зустріч на околиці. Це була помилка, груба помилка. Данці не треба було приходити на квартиру до Казика. Бруннер закінчив: “На добраніч, завтра зустрінемося”, а Клосс поклав трубку і знову задумався над подіями сьогоднішнього вечора.

На околицю він прийшов о шостій вечора, як вони й домовилися з Данкою. В цей час робітники товарної станції і заводу Райла поверталися з роботи, у продуктовій крамниці збиралася довга черга, а перед будинками, коло хвірток, точили ляси жінки, чекаючи чоловіків з роботи.

Казик мешкав у невеликому одноповерховому будиночку на розі Огродової і Сліськоі. Клосс, загубившись у юрбі перехожих, спостерігав за цим будиночком кілька хвилин, аж поки не побачив, як Данка відчиняє хвіртку. Вона зайшла всередину; Клосс посунув кобуру на живіт і чекав. Він уже зрозумів, що йому не треба було приходити сюди самому, що слід було послати когось із хлопців з загону Бялого — він уже встиг налагодити з ним контакт. Данка довго не виходила. Клосс уже почав хвилюватися, адже й там могла бути засада, коли раптом побачив обіч себе Глаубеля. Гітлерівець теж спостерігав за будиночком Казика Оконя.

“От тобі й маєш”, — подумав Клосс, і його огорнув холодний спокій.

— Хайль Гітлер, Глаубель! — привітався він. — Що ви робите в такому богом і людьми забутому місці?

— Прогулююсь, — відповів Глаубель. — А ви?

— Я, — розсміявся Клосс, — маю мало часу на прогулянки. Найчастіше працюю. А інколи люблю й пополювати.

— Полювання, — повторив Глаубель і уважно глянув на Клосса. — Дивно, що ми з вами зустрілися саме в цьому місці.

— Атож, — відповів Клосс таким же тоном, — дивно.

Вони обоє дивилися на хвіртку, що вела до будинку Оконів.

“Отже, Казик теж сидить, — подумав Клосс. — Вони стежать за його квартирою, але засади там немає. Данка ще вийде, і вони стежитимуть за нею. Цікаво, чи Глаубель прийшов сюди сам?”

Клосс розгледівся. Напевне, сам. Це, щоправда, ніякого значення не мало, але давало можливість зустрітися з Данкою. Вона якраз з’явилася на порозі будинку. Вийшовши на вулицю, дівчина спокійно пішла далі.

— Гарна полька, — сказав Глаубель. — А ви нею цікавитесь?

Клосс мовчав. Він уже тоді знав, що це запитання поставить йому Бруннер.

Він знову схилився над паперами: на ранок треба підготувати звіт для Горша. Своїх службових обов’язків в абвері Клосс ніколи не занедбував, але зараз робота не клеїлась. Як він мусить поводитися? Вони, певна річ, здогадуються, що Данка мала щось спільне з Казиком, але Бруннер не такий дурний, щоб наказати відразу її заарештувати. Можливо, відіслати Данку в загін? Клосс повинен так і зробити, але якщо операцію взагалі вдасться провести, то без інформацій Данки не обійтися. Доводиться ризикувати, весь час ризикувати, і не тільки власним життям. Він мусить бути спритніший за Бруннера.

Того разу він сказав Данці: “Будь готова до всього”. Вони зустрілися в старій майстерні приблизно через годину після того, як Клосс зустрів Глаубеля. Данка петляла по місту, і ш, нарешті, вдалося спекатись гестапівця. Вона принесла неоціненну новину: копію листа Райла в Берлін. Інженер доповідав, що випробування починаються десятого травня. Вранці цього дня Райл і Пулковський виїдуть на полігон. Це був останній термін. А скільки ще за цей час треба зробити! Клосс наказав Данці сказати Райлу, що вона провідала свого давнього приятеля Казика Оконя, хай Райл повторить це Бруннерові. Треба виграти час, а від часу залежить усе: можливо, Бруннер повірить, що пішов по хибному шляху.

Данка була дуже стомлена. Вона спитала ще про Ріолетто, якого запросила до себе в гостину на наступний день, сказавши, що прийдуть гості. Що, власне, Клосс хоче знати про фокусника з Берліна?

Клосс відчинив вікно. Вечір стояв теплий, на небі перехрещувались промені прожекторів. Десь далеко почулася кулеметна черга, потім спів п’яних солдатів. Клосс повернувся до столу і знову схилився над паперами. Увійшов фельдфебель. Виструнчившись у дверях, він доповів, що з’явився якийсь гер Пушке, віце-директор Роберт Пушке, і питає, чи прийме його пан обер-лейтенант.

Клосс розгубився. Спершу дзвінок Бруннера, а потім візит пана Пушке? Чого треба було від нього цьому опецькуватому німцеві, приятелеві фокусника Ріолетто? Він наказав його впустити.

Запаливши верхню лампу, він побачив у яскравому світлі обличчя гостя. Пушке був блідий, синці під очима в нього підпухли, руки тремтіли. Він сів на стілець, який показав йому Клосс, і поклав руки на стіл.

— Чарочку коньяку, пане Пушке?

Німець кивнув. Випивши коньяк, він заходився вихваляти його — такий чудовий, напевно, французький. Він, Пушке, був у сорок першому в Франції, але його запаси давно вичерпались…

— Що вас сюди привело? — досить безцеремонно перебив його тираду Клосс.

Пушке запалив сигару, довго затягався димом, потім вийняв з кишені запечатану коробочку і поклав на стіл. Коньяку, щоправда, немає, але в нього є оці сигари, якщо пан обер-лейтенант схоче прийняти… Але панові обер-лейтенанту ці преамбули вже набридли.

— У чому річ, пане Пушке?

— Справа дуже важка, — почав німець, — і надзвичайно делікатна. — Він говорив, що прийшов саме сюди, бо вірить, що обер-лейтенант Клосс і, певно ж, абвер зрозуміють, у якому важкому становищі він опинився, він, чесний німець, котрого всупереч його волі вплутали… так, саме вплутали, в огидну аферу…

— Прошу ясніше! — наказав Клосс.

Пушке підвівся.

— Пане обер-лейтенант, — майже патетично промовив він, — я прийшов сюди, як чесний німець…

— Конкретніше!

— Я хотів сповістити, — нарешті насилу вимовив Пушке, — що фокусник Ріолетто — англійський шпигун, котрий давно працює проти рейху. — Він полегшено зітхнув і, сівши на стілець, затягся димом.

Залягла тиша. На обличчі Клосса навіть не ворухнувся жоден м’яз. Пушке ніколи не здогадається, яким несподіваним було це повідомлення для обер-лейтенанта. Клосс дивився на свого гостя і водночас напружено думав:

“Провокація? Спочатку зателефонував Бруннер, потім прийшов Пушке… Ні, неможливо! Навіщо б вони мали це робити? Ще раз перевірити Клосса? Після двох років безнастанних перевірок?”

Пушке нетерпеливо засовався на стільці; він чекав запитань. А можливо, він гадав, що йому скажуть “спасибі” і відпустять додому?

— Чому ви не пішли розповісти це Бруннерові? — запитав Клосс. — А може, ви вже були в нього?

— Я думав, що в таких справах це все одно — абвер, чи гестапо.

— А все-таки ви вибрали абвер. Адже ви знайомі з Бруннером. Та й Глаубель працює на вашому заводі.

— Гаразд, я розповім усе, — зітхнув Пушке.

— Оцього я від вас і чекаю.

— Я розмовляв з Бруннером учора і позавчора… Але сказати про це не відважився. Я гадав, що з вами мені буде легше…

“Бреше, — подумав Клосс. — А якщо говорить правду? Зараз перевіримо”.

— Пушке! — гаркнув він.

Віце-директор враз підхопився з стільця і виструнчився. Це виглядало майже комічно, але Клосса давно вже не тішили типові німецькі реакції. Більше того, він використовував їх.

— Зі мною легше не буде, — сказав він. — Ясно?

— Так точно! — вигукнув Пушке.

— Ти був агентом Ріолетто? — запитав Клосс.

Пушке враз сполотнів, поточився, але Клосс не дав йому сісти.

Раптом Пушке розплакався. Це видовище було просто нестерпне: опецькуватий німець із слізьми на очах… Його історія була, зрештою, проста й банальна. В тридцять дев’ятому році один берлінський крамар почав позичати йому гроші. Спершу дрібні суми, потім дедалі більші, а коли Пушке підписав вексель уже на кілька тисяч марок — з’явився Ріолетто.

— Я нічого злого не вчинив проти рейху, — плакав Пушке. — У мене був приятель в СС, він “потурбувався” про цього крамаря, але вексель залишився, його взяв Ріолетто і зажадав…

— Чого? — сухо спитав Клосс.

— Я тільки дав йому прізвища інженерів, що працювали в Люббіха у Гамбурзі… Потім вибухнула війна, і він втратив мій слід, бо я поїхав у Францію… А тепер знову… Він мене вб’є, пане обер-лейтенант, — зненацька прошепотів він. — Я боюся.

Він і справді боявся. Клосс наказав йому нарешті сісти і дав склянку води. Потім попросив його повторити все ще раз; але вже не слухав, йому треба було щось вирішити. Ситуація дедалі більше ускладнювалась, і кожен крок створював нову небезпеку. Якщо Пушке говорить правду, то передати його Бруннерові не можна, бо життя італійця буде під загрозою. Якщо ж Пушке лукавить…

Передусім слід було перевірити, хто такий насправді Ріолетто. Коли він агент розвідки союзників, направлений сюди у зв’язку з випробуваннями Райла, то операцію вони могли б провести спільно. Згода Центру? На одержання згоди не було часу, треба було діяти на свій страх і риск.

Але як це перевірити?

Пушке підписав усе, що йому було наказано. Клосс сховав папери в кишеню і звелів віце-директорові йти додому. І нехай мовчить. Якщо йому дорога власна шкура, то він мовчатиме. Пушке був здивований, але ж він знав, що в абверу свої методи роботи.

— І не сподівайтесь, — сказав йому Клосс на прощання, — що Ріолетто буде заарештований ще цієї ж ночі. У нас є час. А що стосується вас… треба, ясна річ, спокутувати гріхи. А покута залежатиме від вашої поведінки: мовчання, і самі розумієте…

— Розумію, — відповів Пушке.

Клосс провів його до дверей. Пузатий німець зупинився на порозі і підняв руку в гітлерівському вітанні. Обер-лейтенант глузливо усміхнувся: цей чоловік ще вірив, що переживе війну… Клосс знав, що в Пушке немає ніяких шансів, і не відчував до нього жалю.

Для Райла день почався погано. З самого ранку Данка сказала, що хоче звільнитися на вечір. Вона зайшла до кабінету і промовила це прямо з порога; виглядала вона чудово — на ній була зелена сукня, яка Райлу особливо подобалася. Він хотів крикнути: “З ким ти домовилася?”, але тільки дивився на неї й мовчав.

Потім він спересердя грюкнув дверима — у кабінеті залишився запах її духів. Наказавши викликати Пушке, Райл вислухав його рапорт про хід приготувань на полігоні. Звичайно ж, ще нічого не було зроблено. Пушке сказав: “Майже готовий”, і Райл зігнав на ньому злість.

— За неточність я посилаю на Східний фронт, — кричав він. — На ранок десятого травня полігон мусить бути готовий. Ви розмовляли з Пулковським?

— Так. Він, мабуть, Погодиться…

— Ніяких “мабуть”! — знову верескнув Райл, але й ці лайки, що сипались на голову заступника, не дали йому ніякого полегшення. Та Пушке й не захищався. Він сидів у кріслі, очі в нього були підпухлі, і Райлові здавалося, що він зараз вибухне плачем.

— Що з вами діється, Пушке?

— Нічого, пане директор.

— Ви виглядаєте, як стара баба.

Пушке заходився щось говорити про перевтому, а потім, що ця країна на нього погано діє: живеш тут, як у клітці, боїшся вийти в місто.

— Ну, так облиште свої страхи, — перебив його Райл, — і візьміться до роботи. Можете йти. — Але на порозі, однак, зупинив його і запитав, що робив на території заводу престидижитатор Ріолетто. Він бачив цього пана і в секретаріаті.

Пушке зашарівся, потім зблід і сказав, що Ріолетто заглянув на хвилинку, щоб вибачитися перед ним за недоречний жарт із сигарою. А далі прошепотів, що італієць дивився на фройляйн Данку з величезною, справді величезною цікавістю. Це вже остаточно вивело Райла з рівноваги.

— Забирайтесь геть! — гаркнув він. — І не розпускаєте пліток! А якщо тут ще раз з’явиться цей фокусник, я накажу Глаубелю посадити його на добу в карцер!

Він залишився в кабінеті сам, сказав Данці, що нікого не прийматиме і не відповідатиме по телефону, але працювати не міг. Його весь час облягала тривога. Якщо випробування закінчаться невдало, він втратить довіру фюрера і його навіть можуть послати на фронт.

Райл подумав, що фронт для нього не страшний, але гут перед його очима постала картина, яку він, здається, бачив колись у кіно: рівний білий наст, солдати на лижах і вдалині у вогні хати. Скільки кілометрів від Берліна До Волги? Ні, адже вони вже не стоять на Волзі, він читав нещодавно про скорочення лінії фронту, хоч його, правда, ніколи не цікавили фронтові повідомлення. У батька Райла була навіть карта, на якій він прапорцями позначав пересування німецьких армій. Але Райл до цього був байдужий.

Він подзвонив, і коли Данка з’явилася в дверях, наказав їй принести останній номер газети “Völkischer Beobachter”.[11] Розгорнувши її, Райл побачив на першій сторінці портрет фюрера. Вождь дивився серйозно, хоч і була в його обличчі характерна для офіціальних портретів ласкавість. Райл почав читати статтю, але дійшов тільки до кінця першого абзаца — у дверях стояв Бруннер.

Гестапівець заходив без попередження. Він, здавалося, не помічав присутності в секретаріаті Данки, не визнавав взагалі її права на існування. Підводячись з-за столу, Райл знав, що розмова не буде приємна. День, який так погано почався, не міг принести йому нічого радісного. Він дістав із шафи коньяк, а Бруннер відразу перейшов до справи. Спочатку мова йшла про Пулковського. Штурмбанфюрера цікавило, скільки ще буде потрібний Райлові цей поляк. Директор відповів, що не знає. Він і справді не знав, усе залежало від результатів випробувань; чорт забирай, адже йшлося, власне, про роботу, якій не видно кінця.

— Але ж знанням цього поляка є межа, — сухо промовив Бруннер. — Ви повинні з нього витягти все, що вам треба, і кінець. Даю вам на це, ну, скажімо, три місяці.

Райл подумав, що цей гестапівець — зухвалий тип, і хотів було послатися на свої особливі повноваження, та передумав. Він тільки запитав, що вони збираються зробити з Пулковським. Бруннер непривітно всміхнувся і прямо сказав: ліквідувати. Він надто багато знає.

— А його дружина? — ще насмілився спитати Райл. У нього пересохло в горлі, і він налив собі чарку.

— Можете налити й мені, — мовив Бруннер. — Його дружини немає живої вже кілька тижнів.

Райл глянув на Бруннера, не приховуючи огиди. Зненацька директор збагнув, що є дуже багато речей, про які він волів би не знати. А втім, це його не стосується. У нього є своя робота, з якою він чудово справляється. Життя влаштоване так, що кожен повинен виконувати свою роботу, і нічого пхати носа в чужі справи. Це природна річ.

Він гадав, що розмова вже закінчена, але виявилось, що найгірше Бруннер приберіг на “десерт”.

— Де ви познайомилися з своєю секретаркою? — запитав він.

— Облиште її! — верескнув Райл. — Це запитання вивело його з рівноваги: захищати Пулковського він не збирався, але Данку вважав уже своєю власністю.

— Спокійно, директоре, — й далі усміхався Бруннер, — Прошу відповісти на моє запитання.

— Сюди її направила біржа праці, — відповів Райл. Він, котрий навіть у кабінеті фюрера не втратив упевненості в собі, не вишпурнув за двері цього гестапівця. Він відчув, що боїться, і коли він це зрозумів, його і справді огорнув страх.

Але Райл ще пробував захищатися.

— Ви навіть не знайшли винуватців диверсії! — крикнув він ні сіло ні впало.

— Уже знайшли, — відповів Бруннер. — А з одним із них, Казимєжем Оконєм, підтримувала зв’язок ваша секретарка.

Райл пригадав собі це прізвище; вчора за вечерею Данка його називала. Вона розповіла, що хотіла провідати давнього приятеля, але не застала його вдома. Бруннер вислухав Райла і не приховував свого здивування.

— Справді, — буркнув він.

Тепер Райл міг перейти в наступ.

— Чіпляєтесь до невинної дівчини! — вигукнув він. — Якби вона насправді була спільницею цього хлопця, то не назвала б мені його прізвища! — Він хотів говорити далі, але холодний погляд Бруннера наказав йому мовчати.

— Ви дуже нервуєте, — сказав штурмбанфюрер, — а ми не любимо надто нервових, таким не можна довіряти. — Він навмисне розтягував слова. — Рейхсміністр неодноразово нагадував про це. — Бруннер підвівся і рушив до дверей. — У вас з цією полькою досить близькі стосунки, правда? Прошу до мене зателефонувати, якщо трапиться щось цікаве. Ви зрозуміли?

Райл не відповів. Він потім не міг вибачити собі цього мовчання. Треба подзвонити в Берлін, треба піти до коменданта і провчити цього зухвалого дурника. Він знову налив чарки і покликав Данку.

— Вип’ємо, — запропонував він.

Данка непривітно, нічого не розуміючи, глянула на нього, але піднесла чарку до губ. Райл хотів сказати їй, що вона йому дуже потрібна, що від неї у нього багато чого залежить, але мовчав. Він випив ще чарку, потім ще одну.

— Все це свинство, — мовив він, — а те, що не свинство…

Ріолетто прийшов вчасно. Він стояв на порозі з величезним букетом квітів; очевидно, сподівався, що вже застане в квартирі гостей, про яких йому говорила Данка, але вона була одна, а на столі Ріолетто побачив дві чарки і дві чашки для кави.

— Ми будемо самі, — сказала вона. — Ви засмутились?

— Ні, звичайно ж, ні, — італієць через силу приховував здивування. — Ви навіть не підозрюєте, яка це для мене радість.

— Спочатку на вас чекає робота, — усміхнулася Данка. Вона відкрила шухляду і кинула на стіл колоду карт. — Я хотіла б щось почути про себе.

Вона уважно спостерігала, як Ріолетто тасував карти. Він нічого не підозрював, обличчя його було зосередженим. Фокусник наказав їй витягти карту — нею виявився виновий король. Ріолетто, здавалося, був здивований, а Данка, побачивши винового короля, відразу подумала про Райла. Сьогодні ввечері, коли вона йшла з роботи, Райл уже не сказав нічого, він навіть не запитав, куди йде. Данка відчула немовби жаль до нього, але її одразу ж узяв сором. Вона не мала права його жаліти.

— Виновий король, — промовив Ріолетто. Він відкрив ще кілька карт і біля короля поклав жирову даму. — Ви симпатична дівчина, ведете важку гру, я, здається, не помиляюсь, правда? — Потім глянув у вікно. — Погано затулені штори, — сказав він. — З вулиці видно світло. Ви не боїтеся?

Саме цього вона й чекала, гадала, що він помітить це раніше. Вона підбігла до вікна. На вулиці вже панувала темрява, але крізь щілину в шторі Данка побачила трьох хлопців, що стояли на протилежному боці. Вже прийшли!

— От тепер добре, — мовив Ріолетто і далі розкладав карти. — Власне кажучи, цим захоплюються більше старі баби. А для мене годі долоні, очей, часом якогось предмета.

— Якого предмета?

— Чогось такого, що ви насправді дуже любите, що для вас дуже дороге.

Цієї миті пролунав різкий дзвоник.

— І все-таки, — сказав Ріолетто, — ми не будемо самі.

Данка відчинила двері. В кімнату вдерлося троє чоловіків. Перш ніж Ріолетто встиг відскочити до стіни і вихопити зброю, вони звалили його на підлогу. Один з них був у картатій жокейці, другий — з чорною пов’язкою на оці, третій — зі шрамом на щоці. Вони чимось скидалися на акторів, котрим звеліли загримуватись так, щоб їх легко можна було розпізнати. Чоловік у картатій жокейці вхопив Данку, кинув її на тапчан, а потім вправними рухами зв’язав і заткнув кляпом рота.

— Ти німецька шльондра, — мовив він. Двоє інших скрутили Ріолетто.

— Підеш з нами, — сказав чоловік зі шрамом і сховав до кишені маленького вальтера, якого Ріолетто завжди носив із собою.

— Стривайте, панове, — пояснив Ріолетто, — я італієць і окультист, я не втручаюсь у ваші справи.

— А зброю носиш, шпик гестапівський! — крикнув чоловік з пов’язкою на оці.

Вони виштовхали його з кімнати. Провели через подвір’я, а потім звивистими безлюдними вуличками околиці повели до шосе. Ріолетто знав, що досить перейти шосе, щоб опинитися в лісі. Чоловік у жокейці, який, напевно, був старший, щохвилини поглядав на годинник.

— Хутчій, хутчій, — повторював він.

— Що ви хочете зі мною вчинити? — запитав Ріолетто.

— Ми ліквідуємо тебе за співробітництво з гестапо.

Вони пішли швидше. Ріолетто зволікав, намагався відстати. Чоловік зі шрамом ударив його в спину прикладом.

— Не бийте мене! — вигукнув італієць. — Я хочу розмовляти з вашим командиром.

— А що б ти хотів сказати нашому командирові?

— Не твоя справа.

— Я з тобою, шпику, на брудершафт не пив, — сказав чоловік зі шрамом.

Вони вийшли на луг. У темряві перед ними блиснула світла смуга шосе. Хлопець у жокейці зупинився біля придорожнього куща. Ріолетто подумав, що якби вони хотіли його ліквідувати, то могли б зробити це раніше або просто в квартирі Данки. Тепер до шосе залишалося всього кільканадцять метрів, а вони чогось чекали, немовби не відважувались перейти безлюдної дороги. Хлопець зі шрамом знову глянув на годинник.

— Ходімо, — наказав він.

Вони вже були на узбіччі дороги, коли Ріолетто раптом почув гул мотора, а потім його засліпило яскраве світло фар. Машина, що наближалася, ввімкнула довге світло; пролунали постріли, хлопці залишили його на шосе і зникли в темряві. Все це тривало кілька секунд. Ріолетто через силу підвівся на ноги, машина, різко загальмувала. Італієць побачив німецьких солдатів, які вискакували з машини, а потім почув голос обер-лейтенанта Клосса.

— Вам пощастило, пане Ріолетто, — ми встигли якраз вчасно.

— Який чудесний збіг, — промовив італієць. — Який чудесний збіг, — повторив він. — Дякую вам.

— Про це ми поговоримо в мене, — сказав Клосс.

Клосс і Ріолетто сіли в машину поруч на задньому сидінні. Вони обидва мовчали, розуміючи, що їх чекає важка розмова. Чи здогадується Ріолетто? Чи можна йому довіряти? Чи є шанси на те, що вони порозуміються?

Машина зупинилася перед резиденцією абверу. У коридорах було порожньо, в кабінеті Клосса на письмовому столі горіла лампа, а на маленькому столику стояли пляшка коньяку і дві чарки.

— Було це так, — почав Клосс. — Фройляйн Данка зателефонувала до мене й сповістила про напад. Подумавши, я вирішив, що бандити намагатимуться доправити вас у ліс, і вирішив відрізати їм шлях. Це була єдина можливість урятувати вас.

— Прекрасний коньяк, — похвалив італієць, сідаючи в м’яке крісло. Вони ще нічого не сказали один одному, обидва мали підстави боятися, і обидва не були впевнені…

— Як вони виглядали? — запитав Клосс і простяг руку по записник.

— Хто?

— Ці бандити.

— Їх було кілька чоловік, — відповів Ріолетто.

— Скільки?

— Важко сказати, я був напівнепритомний.

— Обличчя? Характерні прикмети?

— Було темно, — промовив італієць. — Боюся, що нічого не зможу вам сказати. Ми неодмінно повинні про це говорити?

— Треба ж з чогось почати.

— З панною Данкою, звичайно, нічого не сталося?

— Ні, — усміхнувся Клосс.

— Я так і думав. — Італієць простяг руку по сигару. — Відкриємо карти?

— Можливо, ранувато? — сказав Клосс. Він підвівся, підійшов до дверей, раптово відчинив їх і знову зачинив. — Ці сигари, — вів далі Клосс, повертаючись на своє місце, — належать панові Пушке. Я дістав їх від нього в подарунок.

— Он як, — здивувався Ріолетто.

— Пан Пушке, — провадив Клосс, — чоловік надзвичайно цікавий. Це чоловік з багатою біографією. І в нього часом бувають прекрасні думки. — Він засунув руку в кишеню і подав італійцеві акуратно складені аркуші паперу. — Прочитайте це.

Ріолетто уважно прочитав зізнання Пушке, потім поклав аркуші на стіл і затягся димом.

— І що ви збираєтеся з цим робити? — запитав він.

— Тут усе правильно?

— Я не скажу вам ні “так”, ні “ні”, — відповів Ріолетто. — Що ви збираєтесь робити?

— Уявімо собі, — промовив Клосс, — що все було інакше. Старий агент англійської розвідки, пан Пушке, намагався завербувати чесного італійця Ріолетто до праці проти рейху. Але Ріолетто не погодився. Тоді Пушке наслав на нього бандитів, і тільки завдяки пильності обер-лейтенанта Клосса Ріолетто вдалося уникнути халепи.

— Мене такий варіант цілком влаштовує, — усміхнувся Ріолетто. — Але хто ви такий?

— Це безглузде запитання, — відповів Клосс. — Годі й того, що я ладний ризикувати.

— Я теж.

— Що ви думаєте про Пулковського? — Клосс знову наповнив чарки коньяком.

— Це козирний туз, — відповів Ріолетто. — А Пушке, — додав він, — бита карта. Зіграємо разом?

— Іншого виходу в нас немає, — сказав Клосс. — Варто випити за співпрацю союзників.

— Варто, — усміхнувся Ріолетто.

Гра наближалася до кульмінаційного моменту, карти були вже роздані гравцям. Клосс розумів, що коли навіть йому і вдасться виграти два робери, то найважчим буде третій. Чи Бруннер дасть себе пошити в дурні? Чи повірить, що його суперником у цій грі був опецькуватий німець, пан Пушке? Бруннер мав козирі, якими не можна було легковажити — в його лапах знаходилися Едвард і Казик. Клосс знав, що засада в квартирі на Валовій досі не знята, але туди, звичайно, ніхто не приходив. Едвард і Казик поки що мовчали, але ж гестапівці ще не починали їх допитувати по-справжньому. Клосс зважував усі варіанти, але все-таки передусім треба було визволити Пулковського. Вранці десятого травня Пулковський і Райл вирушають на полігон; необхідно підготувати операцію і заодно того самого дня ліквідувати справу пана Пушке. Боявся Клосс і за Данку: вона мала зникнути дев’ятого ввечері, тобто в останню хвилину. Ріолетто вважав, що вона повинна щезнути раніше. Вони й досі до пуття не знали, що відомо Бруннерові.

Дев’ятого травня Клосс зателефонував до штурмбанфюрера. Почувши в трубці його захриплий голос, обер-лейтенант відразу сказав, що вони повинні зустрітися — у нього є дуже важливі новини.

— Справді, Гансе? — промовив Бруннер. — Ти й справді хочеш почати говорити? — У його голосі не відчувалося захоплення.

Коли Клосс зайшов до кабінету штурмбанфюрера в гестапо, Бруннер був не сам. Обіч нього сидів Глаубель. Вони обидва дивилися на Клосса з напруженою увагою.

— Викладай, що там у тебе, — почав Бруннер.

— Не квапся, не квапся, Отто. Як там твоя засада?

— Я казав, — втрутився Глаубель, — що треба було ще почекати. Цей Оконь сам би мені все розповів.

— Дурниці! — пирхнув Бруннер. — Там сидять спеціалісти, любий мій. Оконя не було — і крапка. Почекаємо ще якийсь день і візьмемо дівчину. — Бруннер уважно дивився на Клосса, але нічого прочитати на його обличчі не зміг.

— Можете її взяти, — спокійно сказав Клосс. — Але це плітка.

— Плітка! — схопився Бруннер. — А де ж щупаки? Ти ходив за цією дівчиною, Гансе, не відмагайся. Що ти знаєш?

Клосс дістав сигару.

— Бачиш, Бруннер, — промовив він, — я хотів би мати гарантію в тому, що це буде не тільки твій успіх.

— Хочеш мати підвищення?

— Можливо, — відповів Клосс.

— Хочу тебе попередити, — голос Бруннера звучав твердо, — що в нашого приятеля Глаубеля є концепція, яка могла б тебе особливо зацікавити.

— Жартуєш, — сказав Клосс, але все-таки відчув легку тривогу. Ні, супротивника недооцінювати ніколи не можна. — Що б ти сказав, — спокійно провадив він далі, — про такого собі пана Пушке?

— Пушке? — здивувався Бруннер і глянув на Глаубеля. — Що ти на це скажеш?

Глаубель стенув плечима. Пушке ніколи його не цікавив.

— У мене є інтересні матеріали, — тим часом говорив Клосс. — Немає сумніву, що саме Пушке давав ворожій розвідці інформацію про завод Райла. Вчора він пробував завербувати одного італійця на прізвище Ріолетто.

Клосс говорив і стежив за їхніми обличчями. Вони обидва були захоплені зненацька і обидва відчували себе обдуреними. Як вони зреагують? Чи захочуть заарештувати пана Пушке негайно? Клосс глянув на годинник. Ріолетто повинен встигнути, вони все обміркували докладно, але все одно риск був великий.

— Заарештуєш Пушке? — запитав він.

— Подумаю, — буркнув Бруннер. — Я не люблю поспішати.

Клосс засунув руки в кишені, долоні у нього спітніли. Він знову подивився на стінного годинника. Зараз Ріолетто повинен бути в квартирі Пушке. Він залишить там кілька компрометуючих документів: повідомлення про виїзд Райла на полігон, план розташування заводу…

— Я радив би тобі взяти цього чоловіка негайно, — сказав він.

— Я завжди дуже цінував твої поради, Гансе, — усміхнувся Бруннер. — Не забуду, що ти мені допоміг.

— Дякую, — промовив Клосс. — Ти дозволиш мені доповісти про це й моєму шефові?

З резиденції гестапо він вийшов увечері. На нього чекала ще зустріч з Данкою, а потім ніч перед операцією. Клосс не любив таких ночей. В такі моменти він проклинав свою роботу, яка не давала йому права особисто брати участі в операції, самому боротися зі зброєю в руках.

На Баштовій вулиці він побачив Ріолетто. Італієць чекав на нього коло вітрини квіткового магазину.

— Усе гаразд? — запитав його Клосс.

— Огидна робота, — відповів Ріолетто. — Пушке повернувся додому на кілька хвилин раніше… Краще б він захищався, а то тільки кричав, пронизливо кричав. Але це тривало всього кілька секунд…

— Так, гидка робота, — ствердив Клосс. — Тепер підготуйтесь до розмови з Бруннером. Вона буде нелегкою.

Ріолетто кивнув.

— Знаю. Я до цього звик. Коли вже нарешті скінчиться оця війна?

— Коли-небудь скінчиться, — відповів Клосс.

— Я за фахом хімік, — сказав Ріолетто, — і хотів би знову бути тільки хіміком.

Швидко темніло. На околиці було безлюдно, навіть патрулі з’являлися тут рідко. Клосс пройшов до покинутої майстерні на кілька хвилин раніше, сів на купу залізяччя і відпочивав. Як добре, що настав цей останній вечір. Данка повернеться в загін… Ще тільки завтрашня операція,

Данка прибігла засапана.

— Я думала, що спізнюся, — почала вона, — і тебе вже не застану. Райл не хотів мене відпускати, немовби здогадувався, що більше ніколи мене не побачить.

— За тобою ніхто не стежив? — запитав Клосс.

— Ні, — досить невпевнено відповіла Данка. Зараз вона пригадала, що, звертаючи з Польної на Огродову, побачила ззаду постать чоловіка, що видалася їй знайомою. Потім його вже не стало, але треба було трохи попетляти по місту, коли вона не мала твердої впевненості.

— Підеш до Марціна, — сказав Клосс. — Просто звідси підеш до Марціна і ще раз перевіриш, як підготовлено операцію. Центр виносить тобі подяку.

— Дякую, — прошепотіла Данка. — А що ви зробите з Райлом?

Клосс не встиг відповісти. Спочатку почувся шурхіт, а потім необережно зачеплене кимось залізяччя впало на землю. Він різко обернувся і побачив Глаубеля, котрий стояв з пістолетом напоготові.

— Руки вгору, Клосс! І ти теж! — Гестапівець обережно наближався до них. — Вище ручки, — примовляв він, — вище! Так я й сподівався, я ніколи не помиляюсь… Я викрив тебе, Клосс…

Клосс блискавично кинувся на землю. Падаючи, він ухопив якусь дошку і жбурнув нею в Глаубеля. Гестапівець вистрілив, але схибив. Клосс вибив у нього з руки пістолет, обидва впали на землю. Все це тривало кілька секунд, та Клоссові здавалося, що минула вічність. Глаубель був сильний і спритний. Він вирвався і стрибнув до брами. Клосс миттю підняв пістолет, пролунало два постріли — його і Данки. Глаубель повільно опускався на землю…

— Іди вже, — сказав Клосс, — іди хутчій до Марціна. Пам’ятай — завтра о дев’ятій ранку.

Виїхали вони вчасно. У відкритому військовому автомобілі, під охороною гестапівців. Стояла чудова днина. Шосе йшло через ліс, потім вискакувало на узгір’я, оточене внизу вже зеленими, покритими легеньким туманом лугами. Пулковський статечно сидів обіч Райла і дихав на повні груди — він давно вже не бачив лісу й лугів, багато місяців був позбавлений простору й повітря.

— Протягом трьох днів, — сказав Райл, — ми все закінчимо.

— Чи випустили мою дружину? — запитав Пулковський.

Райл мовчав. Він повинен був сказати: “Так, звичайно, її випустять відразу, тільки-но закінчаться випробування”, але дивився просто в вічі польському вченому і слова застряли у нього в горлі. Райл пригадав, що Данка сьогодні вранці не прийшла в контору, а вчора навіть не попрощалася з ним, і його огорнула тривога: щось, напевно, трапилось. Можливо, її заарештували?

Машина пішла швидше, — вони знову наближалися до лісу, — і зненацька різко загальмувала. Попереду вони побачили шлагбаум. Двоє німецьких жандармів підходили до машини.

— Документи! — звернувся один із них.

— Я ж наказав, щоб нас не затримували! — крикнув Райл.

Есесівці з охорони позлазили з машини, один із них заверещав на жандарма:

— Підніми шлагбаум, бовдуре!

Цієї миті пролунали постріли. Жандарми впали на землю і відкрили вогонь. З узгір’я біля шосе застрочив кулемет. Есесівці осунулися в канаву, жоден з них не встиг і вистрелити. Шофер уткнувся головою в кермо, по скроні побігла струминка крові. Райл вихопив з кишені пістолет, відвів запобіжник і раптом побачив Данку. Вона спускалася з узгір’я, тримаючи в руках автомат. Райл відчув удар, який зовсім не віддався болем, а потім почув ще голос Данки: “Не стріляти!”

— Ви вільні, докторе Пулковський, — промовила Данка, підходячи до машини. Вона дивилася на Райла, на обличчі якого застиг безмежний подив.

Саме в цей час о дев’ятій тридцять ранку, в квартирі на третьому поверсі по вулиці Валовій, п’ятнадцять, пролунав дзвоник. Двоє гестапівців, котрі за столом грали в карти, схопилися на ноги і витягли з кишені пістолети.

— Тільки спокійно, — попередив один із них, звертаючись до Едварда й Казика. — Застрелю, якщо спробуєте викинути якогось коника.

Едвард з величезною тривогою дивився на двері. Невже це хтось із його людей? Не може бути, адже всіх, напевно, попередили, бо ніхто сюди не з’явився. То хто ж це? Гестапівець ударив його кольбою в спину і наказав відчинити. Едвард поволі повертав ключ у замку, потім, весь час відчуваючи спиною доторк металу, прочинив двері. На порозі стояв листоноша.

— Тут мешкає пан Едвард Каня? — запитав він.

У цю мить гестапівці з грюкотом зачинили двері. Листоноша побачив двох озброєних чоловіків.

— Панове, що сталося? — вигукнув він. — Я приніс посилку для пана Кані.

— Давай її сюди, — сказав один з гестапівців.

Листоноша подав йому велику картонну коробку з старанно написаною адресою.

— То я вже піду, — промовив він. — Прошу тільки розписатися мені в одержанні.

— Лишишся тут, — твердо сказав гестапівець.

— Панове, у мене листи.

— Почекають, — відповів німець. Він узяв посилку, поклав її на столі, заходився зривати мотузку, потім папір.

— Лягай! — шепіт листоноші прозвучав, як крик.

Цієї миті страшний вибух струсонув кімнату. Навкруги стало темно. Почувся тріск меблів і брязкіт скла. Казик, Едвард і листоноша, чорні й скривавлені, вибігли па майданчик сходів. З квартири валив дим.

У кабінеті обер-лейтенанта Клосса, в резиденції абверу, задзвонив телефон. Клосс підняв трубку.

— У вас на руці довга лінія життя, — почув він голос Ріолетто. — Поздоровляю! Сподіваюсь невдовзі з вами побачитись. Ви зможете зустрітися з своїми друзями…

Клосс усміхнувся й поклав трубку. Він підійшов до вікна. Виграно новий раунд. А скільки їх ще чекає попереду?