що виразно вказують на істнованнє якихось епичних, тепер уже затрачених переказів про волинських (або галицько-волинських) героїв 42).
Далї — маємо цїлий ряд пісень звязаних з іменем Романа або його родиною 43). Так у весняній українській грі „Воротар” маємо діальоґ між двома сторонами, одна зве себе „людьми князя Романа, нашого пана”, і везе з собою „мизинне дитятко, у сріблї у злотї, на золотім кріслї”, друга сторона в неприсутности князя Романа стереже місто, до котрого приїздять ті люде, і на їх пояснення впускає їх до міста. З ріжних пояснень, предложених для сього діальоґа, найбільше правдоподібним уважаю те, що тут іде мова про „мизинне дитятко” самого Романа — память про його малих сиріт-княжат 44). В великоросийській народнїй поезії маємо піснї чи билини: а) Про напад на землї „князя Романа Дмитриєвича” двох „племенників” литовського короля; в неприсутности його вони викрали його жінку з дитиною, але Роман, довідавши ся про се, напав на литовських королевичів, увільнив родину і страшно помстив ся над напастниками (в ріжних версіях ся історія представдяєть ся з значними відмінами). б) Люди Мануіла Ягайловича викрали жінку князя Романа Дмитриєвича, але вона втїкла з неволї. в) Князь Роман вбиває свою жінку. Перші дві піснї, очевидно, зложили ся на тлї польсько-литовських відносин Романа (є навіть і подібні детайлї: Казимировичі, племенники Мешка, — і племенники литовського короля). Друга пісня правдоподібно виросла з епізоду першої (або як инакше думають — злучена з першою, бувши з початку осібною). Третя пісня дає далеко більші трудности, так що дослїдники не відважають ся її звязувати з нашим Романом; не заперечуючи можливости, що маємо тут тільки припадкову подібність імени, я одначе не уважаю неможливим звязати її з Романом, припустивши два мотиви: а) історію його недобрих відносин до першої жінки-Рюриківни, котру він відіслав від себе, а потім силоміць постриг; б) поголоски про нелюдські вчинки Романа (записані Кадлубком).
Примітки
1) Іпат. с. 276.
2) Іпат. с. 186.
3) Іпат. с. 483.
4) Див. т. III гл. 1.
5) Іпат. с. 357.
6) Див. прим. 8.
7) В т. III. гл. 1.
8) І с. 195.
9) Див. вище с. 112-3.
10) Лавр. с. 271, Ґаль II гл. 38.
11) † 1139.
12) Див. вище с. 144.
13) Balzer Genealogia c. 181-2; окрім того він здогадуєть ся, що і брат Болєслава Кучерявого Мєшко Старий був в друге оженений з донькою Ізяслава (с. 165-6); доводи його теж не злі, але справа не виходить далї гіпотетичної правдоподобности.
14) Іпат. с. 330.
15) Іпат. с. 365.
16) Іпат. с. 446-7, 461, Mon. Pol. hist. II c. 411-2,416-7,433.
17) „Кликоша людьє на Давида”.
18) В лїтописи похибкою: Васильковичі.
19) Іпат. с. 174.
20) Іпат. с. 176-9.
21) Збаламутити може неясність сеї повісти, де вона говорить про Володимир: людьє на с. 179 (ряд. 31), горожане на с. 179 (ряд. 9) не означають міську людність, як звичайно — а залогу. На се вказував я в своїй розвідцї Волынскій вопросъ (с. 24), але більш гіпотетнчно, тепер позволю собі більше катеґорично се заявити: се не підлягає сумнїву, що мова іде тут про залогу, а не місто.
22) Іпат. с. 205, пор. Воскр. І с. 24.
23) Іпат. с. 272-3, 330, 334-5.
24) „Аще не былъ бы сродникъ ихъ с ними Олександръ” — сродникъ ихъ тут може означати „їх (Володимирцїв) земляк” або ”їх (Романовичів) свояк”, а вище вони звуть його синовцем Романа.
25) Іпат. с. 491, 482, 482-3.
26) Іпат. с. 605.
27) „Бог послЂже отмьстьє створи держателю града того и вьдасть и в руцЂ Данилу”.
28) Іпат. с. 524.
29) Іпат. с. 610-1.
30) Іпат. с. 144, 168, 175, 205.
31) Іпат. с. 481, 483 (коло 1210 р.).
32) Іпат. с. 487.
33) Іпат. с. 486-7.
34) Десь в р. 1214-5.
35) Іпат. с. 593.
36) Нпр. згадуєть ся „дворный слуга (Володимира), любимы сынъ боярьскый Михалевичь именемъ Рахъ” — Іпат. с. 584.
37) Іпат. с. 608-10.
38) Іпат. с. 601, 609-10. Що слово „списа” не завсїди треба розуміти буквально, показує запись номоканона 1286 р. — „списанъ бысть сий помоканонъ боголюбивымъ княземъ Владимиромъ сыномъ Васильковимъ и боголюбивою вняжнею Ольгою Романовною... Пишущимъ намъ сия книгы поЂхалъ господь нашь (Володимир) къ Ногоєви, а госпожа наша оста во Володимери” — Срезневскій Древніе памятники с. 147. Отже слово „списа” часом значить „замовив написати”. В оповіданню про Володимира можна розріжняти просто „списа” і „самь списа'', і се остатнє розуміти про книги ним самим списані, як то приймають звичайно. Але трэба признати, що деяке місце для сумнїву зістаєть ся й тут.
39) Волковъ Статистическія свЂдЂнія о сохранившихся древнерусскихъ книгахъ, 1897, с. 34. Пор. критику прийнятого діалєктичного крітерія в брошюрі проф. Кримського Филологія и погодинская гипотеза.
40) Срезневскій Древніе памятники с. 147, 149, 158, Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIV бібл.с.40. Галицьке евангелиє я датую 1282р. з таких причин: день записи може вказувати на роки 1265, 1271, 1282 (на пізнїйші не можна думати, бо инакше було б не шість, а сїм тисяч в датї, и вона б не могла складати ся зі стількох цифр). Юрий, що був дуже молодим в 70-х рр. (він женив ся 1282 р.), ледви чи міг згадувати ся тоді разом з батьком; знов же згадка про нього, думаю, вказує на його тїснїйшу волость, Холмську землю.
41) Іпат. с. 585-6, 598-9. Що Дунай був чоловік з репутацією, показує епізод з Конрадом мазовецьким, де він, діставши з Люблина запросини — їхати в Краків княжити, просить у Володимира: пошли со мною своєго Дуная, ать ми честно” (аби бачили, яку ти минї честь показуєш) (Іпат. с. 598).
42) Древнія россійскія стихотворенія собр. К. Даниловымъ с. 22, 203. Імена Волини й Галича великоросийським рапсодам здавна стали незрозумілі, й наслїдком того появили ся такі дивовижні варіанти як нпр. в Онежських билинах зібр. Гільфердінґом (II 128, пор. 130):
Да изъ тою ли со Галичи со проклятоей
А й со той ли славноя съ ИндЂи со богатоей
А съ того славнаго богата съ Волынь-города,
Съ Волынъ-города да со индЂйскаго і т. и.
43) Піснї про Романа не раз обговорювали ся в лїтературі. Звязав їх з Романом волинським у перше Безсонов, при виданню збірника Рибнїкова (I ст. IV-V). Найважнїйша праця про них — Жданова ПЂсни о князЂ РоманЂ (Ж. М. Н. П. 1890, увійшиа в його книгу Русскій былевой эпосъ), окрім того Антонович і Драгоманов Историческія пЂсни малорусскато народа І с. 41-2, Костомаров у рецензії на сю книгу — ВЂстникь Европы 1874, XII, Потебня Объясненія малорусскихъ пЂсенъ с. 58, О. Мілєр у Галахова Исторія рус. словесности І с. 120-l, H. Коробки Весенняя игра — пЂсня „Воротаръ” и пЂсни о кн. РоманЂ, ИзвЂстія II отд. академіи, 1899, II. Особливо дослїдники займали ся веснянкою „Воротарем”. Костомаров, Потебня, Коробка поясняли її симболїчно, мітольоґічно, відкидаючи історичне толкованнє: але навіть ставши на мітольоґічну точку треба відповісти на питаннє: яким чином прийшло в сю веснянку імя Романа, і які реальні факти з його житя на се вплинули?
44) Пробовано ще близше означити фактичну основу сеї піснї — нпр. посадженнє Данила на стіл в Галичи 1211 р., але — ne quid nimis.
VII. Галичина і Угорська Русь
РУСЬКО-ПОЛЬСЬКА БОРОТЬБА; РОСТИСЛАВ І РОСТИСЛАВИЧІ; БОРОТЬБА З ЯРОПОЛКОМ; ОСЛЇПЛЕННЄ ВАСИЛЬКА, ЙОГО ПЛЯНИ, ВІЙНА 1098-9 РР.; ГАЛИЦЬКА ПОЛЇТИКА СУПРОТИ ВОЛИНИ Й КИЇВА; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ І ВІЗАНТИЇ, ВІДНОСИНИ ПОЛЬЩІ; ПОЛУДНЕВА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ.
Західнїй край! Що можна сказати, чи властиво — чого не можна сказати про найдавнїйшу історію сього західнього краю української території, вказав я давнїйше 1). Угорську Русь наші лїтописцї, навіть галицькі і волинські замовчали зовсїм, і нам прийдеть ся збирати для неї дрібні звістки з пізнїйших угорських грамот. Про Галичину до середини XII в. маємо лише кілька уривкових звісток 2).
В поглядах лїтописця Галичина представляєть ся краєм відвічного суперництва Руси і Польщі; такою виступає вона на сторонах лїтописи уже в першій звістцї, про прилученнє її за Володимира. Я вище вказав 3), що ся лїтописна звістка баламутна в своїм представленню, але вона цїкава, як відгомін боротьби Руси з Польщею за Галичину в XI в., про котру також не знаходимо докладних вістей в наших джерелах. Друге цїкаве в сїй звістцї, що тут Перемишль виступає як головний, найдавнїйший центр пізнїйшої Галичини. Дуже можливо, що він уважав ся давнїйше загальним центром для цїлого Підкарпатя, тодї бо він був ще таким пограничним містом яким став тепер. Я вказував, що пограничні, мішані русько-польські марки зближали ся до Висли, а збита руська кольонїзація мусїла досить виходити за свою теперішню границю на рівнинї, і коли за Володимира руська полїтична границя тягла ся „аж по Краків”, вона ледво чи виходила дуже значно за ті мішані території.
Пізнїйше руським князям рідко коли (хиба ще за Ярослава) удавало ся в цїлости вернути ся до Володимирової границї; загорнути ті мішані території. Противно, від коли Краків звязано тїснїйше з Польською державою, Поляки починають сягати й по чисто руські землї. За Болеслава Хороброго, під час ослаблення Руси по смерти Володимира, Поляки правдоподібно забрали не тільки волинське Забуже, але й Галичину, і вернено сї втрати назад аж кільканадцять лїт пізнїйше. Звістки про новий атак маємо в 1070-х рр., під час вигнання Ізяслава, але чи здобула тодї що небудь Польща, не знати; у всякім же разї якихось тривалійших і значнїйших усьпіхів вона певно тодї не осягнула, хиба щось дуже малозначне й ефемеричне. Головна маса галицьких земель від Ярославової ревіндикації мусїла зіставати ся в руках руських князїв, чи то злучена разом з Волинею, чи осібно 4).
При подїлї земель за Володимира Галичину злучено в одну волость з Волинею в руках Бориса, потім Всеволода. Пізнїйше переходять в безпосередню власть київського князя. В 50-60 рр. в Галичинї, мав, правдоподібно, сидїти Ростислав, син старшого Ярославича Володимира, і вона була відлучена від Волини, аж доки Ростислав не втїк до Тмутороканя (1064 р.). Причини сеї утечі незвістні; правдоподібно, були ними інтриґи Ярославового стрия і сусїда Ізяслава, що здобувши Волинь, хотїв прилучити до неї й Галичину. Два роки пізнїйше Ростислав загинув від грецької отруї, лишивши у лїтописця симпатичну память: „сей Ростислав був муж на війну відважний, зростом гарний, лицем красний, для вбогих милосердний”. Його три сини мусїли тодї зістати ся ще дуже молодими: на історичну арену вони виходять аж кільканадцять лїт пізнїйше. Полишили ся вони, правдоподібно, без усяких волостей, бо звичайно старші свояки загортали спадщину таких „ізгоїв”. Правдоподібну їх отчину — Галичину загорнув разом з Волинею Ізяслав, а по його смерти тримав сї волости його син Ярополк 5).
1081 р. вперше виступають сини Ростислава. Того року Володар Ростиславич і Давид Ігоревич втікли, не знати звідки — може бути з Володимира, де держав сих претендентів під своїм доглядом Ярополк, і пробували осїсти ся в Тмутороканю, де княжив Ростислав перед смертию. Се їм не удало ся: Тмуторокань мав иньшого хозяїна — Олега Сьвятославича. Потім (1084) чуємо, що два Ростиславичі (не знати, котрі саме, може сим разом Рюрик і Василько), втїкши від Ярополка, відай знов таки з Володимира, пізнїйше напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Хто їм сей раз помагав, якими силами вони оперували, лишаєть ся также незвістним. Київський князь Всеволод вислав свого сина Мономаха — вернути Ярополкови його стіл, і той зробив се. Але Всеволод, що взагалї волїв заспокоювати претендентів на чужі волости, нїж на свої власні, мабуть тодї ж таки уважав потрібним заспокоїти Ростиславичів і віддав їм Галичину. Про се чуємо аж пізнїйше, принагідно, але правдоподібно воно стало ся таки того 1084 р. 6).
Ростиславичів тодї було ще трох братів: Рюрик, Володар і Василько. Старший — Рюрик сїв у Перемишлї. Де сїли иньші — не знати. Пізнїйше, коли Рюрика вже не було, і в Перемишлї сидїв Володар, молодшого — Василька бачимо в Теребовлї; дуже можливо, що й перед тим він сидїв там. Де був престіл середнього? Найпростїйше думати на Звенигород, бо він виступає княжою волостию зараз по смерти Володаря. На сеж натякає й оповіданнє, що Ярополк 1087 р. вибрав ся походом на Звенигород — мабуть не припадково названий сей город. Таким чином Галичина була-б подїлена на три частини так: старший стіл на Посяню — „горная страна Перемышльская”, середнїй — на Побужу, мабуть і зверхнїм Поднїстровєм (Галичом), молодший — на галицькім Поділю.
Становище молодих князїв було зовсїм не легке. Ярополк не міг переболїти утрати Галичини, і вони мусїли все мати бачне око на нього, 3 другого боку йшла боротьба з Поляками, для котрих з відлученнєм сих волостей зростала принада щось здобути на сїй Україні. З третього — простягала руку на Галичину Угорщина, опанувавши закарпатську Русь. А помочи сим бездомним князям-ізгоям нї звідки!...
Молоді, здібні, енерґічні, а при тім і досить неперебірчиві, здаєть ся, в способах боротьби, вони встигли оборонити свою позицію, хоч і по великих небезпечностях, пригодах і стратах...
На разї найнебезпечнїйшим ворогом для них був волинський князь. Ярополк не міг помирити ся зі стратою Галичини, бо відокремив її Всеволод з своєї інїціативи без щирої згоди Ярополка (пізнїйше принаймнї так і говорить ся, що то Всеволод дав Ростиславичам Галичину) 7). Вкінцї 1087 р. Ярополк вибрав ся походом на Галичину — очевидно, щоб вигнати звідти Ростиславичів. Ішов він на Звенигород — на найблизшого з галицьких князїв. Але на дорозї підступом забив його якийсь Нерядець: пробив його шаблею, коли Ярополк безпечно лежав собі в санках під час походу, може бути спав. Справа ся зістаєть ся досить загадковою. Посуджували Ростиславичів, що то вони були інїціаторами сього убійства. Пізнїйше нпр. Давид волинський просто таки називав Ростиславичів убійниками Ярополка 8). Дїйсно, убійник Ярополка втїк до Рюрика Ростиславича, і Всеволод вибрав ся зараз походом до Перемишля — на ньогож. Можливо одначе, що убійник робив на власну руку, а сховав ся до Рюрика яко до Ярополкового ворога, і похід Всеволода був викликалий лише тим, що Рюрик прийняв убійника 9). У всякім разї рука Нерядця увільнила Ростиславичів від небезпечного ворога.
Але небезпечність від Волини на тім не минула ще. Як показує історія ослїплення Василька, між Ростиславичами й новим волинським князем Давидом, недавнїм товаришом нещасть Ростиславичів (разом з Володарем тїкав він у Тмуторакань), що засїв на володимирськім столї по Ярополку, також не було щирих відносин. Мовляв під впливом своїх бояр, що страхали його замислами Василька, але завсїди, видко, й сам непевний що до своїх західнїх сусїдів, Давид підбиває Сьвятополка на Василька, настає на арештованню й ослїпленню Василька й забирає його собі до Володимира в неволю. Слїдом розмахуєть ся він забрати Василькову волость. Але Володар, видко, добре стежив за ним, і на границї Галичини стрів його на поготові. Давиду прийшло ся видати Василька й вирікти ся всяких плянів на його волость; противно, Ростиславичі пімстили ся кріваво на його волости і його боярах-дорадниках за витяті очи Василька: пограчичний Всеволож спалено, людей Василько казав позабивати, а тих бояр дорадників повішено і розстріляно. „А сього не добре було робити, зауважає прихильний Ростиславичам автор повісти, бо пімсту треба було полишити Богови”... Василька він уважає зовсїм неповинним в тих замислах на Волинь, які інсінуовав йому Давид і переповідає, як Василько відкрив перед ним душу в неволї у Володимирі, що не мав він нїяких замислів на братию, й одинокою його метою була боротьба з Польщею та з иньшими ворогами Руської землї. „Чую, казав Василько, що Давид хоче мене віддати Ляхам. Ще не мало наситив ся моєю кровию, хоче лїпше наситити ся, коли дає їм. Я бо Ляхам богато зробив лиха, і ще хотїв зробити — пімстити ся за Руську землю 10). Але як і віддасть мене Ляхам, не злякаю ся смерти, те лише тобі скажу по правдї: се Бог минї дав за мої високі гадки! Як прийшла минї вість, що йдуть до мене Берендичі, Печенїги і Торки, я сказав собі: як у мене будуть Берендичі, Торки і Печенїги, скажу я свому братови Володареви й Давидови: „дайте минї свою молодшу дружину, а самі собі пийте і веселїть ся”. І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й обороню 11) землю Руську. Потім хотїв я забрати дунайських Болгарів і посадити у себе. Потім задумував я просити ся у Сьвятополка і у Володимира 12) на Половцїв: „піду, думав собі, на Половцїв, — або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю. А иньшої гадки не було в серцї моїм анї на Сьвятополка, анї на Давида! В тім клену ся Богом і його пришествиєм, що не подумав я чогось злого супроти братиї моєї! Та за високі гадки понизив мене і упокорив мене Бог — що як пішли до мене Берендичі, звеселило ся серце моє і утїшив ся ум мій” 13).
Ми можемо вірити сїй сповіди. Союз Василька з Володимиром міг дїйсно не мати зовсїм аґресивних цїлей, звернених на Давида і Сьвятослава, які підсували йому Давидові бояре.
Давидова інтриґа на Василька, як ми знаємо, вкінцї накликала велику біду на його самого. Сьвятополк, що уважав Волинь своєю отчиною, „за кару” забрав її від свого союзника Давида. Але такою-ж отчиною уважав він і Галичину, і хоч присяг був Ростиславичам, що веде війну тільки з Давидом (очевидно — тим бажав він задержати їх нейтральними супроти своєї боротьби з Давидом), але не обстав супроти такої спокуси. „Сьвятополк, оповідає повість, прогнавши Давида, почав думати на Володаря і Василька 14), кажучи: „се волость мого батька (Ізяслава) і брата (Ярополка)” 15).
Він пішов на них війною. Перша кампанїя закінчила ся битвою на пограничу, „на Рожнї полї„ коло теп. Золочева; по кріпкій битві Сьвятополка розбито, і він втїк до Володимира. Але своєї побіди Ростиславичі не використовували: „сказали: досить з нас стати на своїй межі!” Одначе ся обережна повздержливість не помогла їм. Сьвятополк передав справу сину Ярославу і вислав його в Угорщину — „вабя Угры на Володаря”. Угорський король Кольоман на сей поклик дїйсно вибрав ся з великим військом. Володар стягнув в поміч Половцїв, що вже перед тим почали топтати стежку в Угорщину. Під Перемишлем, куди приступило угорське військо, стала ся сильна битва, і завдяки Половцям зовсїм знищено угорське військо. Половці, удаючи втїкачку, звабили Угрів до погонї і потім їх „сбиша в мячь, яко соколъ галицЂ збиваетъ”; Угри кинули ся тїкати, і богато їх потонуло в Вягрі і в Сянї, а гнати їх мали два днї. Число убитих руське джерело рахує на 40 тисяч, і се очевидне побільшеннє, але й угорське джерело потверджує, що Угри понесли страшні страти: Половцї „вставши в ночи, дуже зрана ударили на королївський табор і розігнали його до останку”; короля ледви виратували, але королївський скарб захопили Половцї і половили всїх, хто не потрапив скоренько утїкти. „Так знищили їх, як рідко коли Уграм трапляло ся”... 16).
Ся битва під Перемишлем, 1099 р., увільнила Галичину від претензій волинських князїв. Дальша кампанїя обмежила ся Волинею, і Ростиславичам дали спокій — не тільки Сьвятополк, але й пізнїйші волинські князї; можна сказати, що ся війна 1099 р. забезпечила галицьку династию на цїле столїтє від всяких претензій від східних границь. Але історія з Ярополком, Давидом, Сьвятополком научила Ростиславичів не звіряти ся сьому: від тепер фронт їх полїтики все звернений на схід, і вони всякими способами запобігають зміцненню волинських князїв, аби вони не схотїли прилучити до Волини Галичини, по давнїйшій традиції тої злуки. Особливо уважають вони на те, аби Волинь не лучила ся в однїх руках з Київом: очевидно, се пригадує їм історію з Сьвятополком, і вони в дальшім плянї такої злуки все сподївають ся претензій на Галичину.
Се стає одним з головних принціпів галицької полїтики — тримати ся з противниками волинських князїв, але заразом обставати за відокремленнєм Волини, не давати опинити ся її в сильних руках київських князїв, аби не стала підставою претензій їх до Галичини. Найлїпше бачимо се на відносинах Ростиславичів до Мономаха. Поки Волинь була в руках Давида, потім Сьвятополка і його сина Ярослава, Ростиславичі були союзниками Мономаха; коли 1117 р. прийшло до першого конфлїкту між Ярославом і Мономахом, Ростиславичі помагали Мономаху і ходили походом на Ярослава. Але як Мономах, вигнавши Ярослава, узяв Волинь собі, Ростиславичі зараз змінили фронт: у війнї 1123 р. Ростиславичі пішли в похід уже як союзники Ярослава — здобувати Володимир для Ярослава. І се не була припадкова зміна, а клясичний приклад вище сказаної полїтики галицьких князїв, научених волинськими князями XI в. Побачимо то далї з зовсїм анальоґічної полїтики Володимирка.
Перемишльська битва ослабила також і угорські апетити на Галичину. На жаль наші відомости про угорські і польські відносини галицьких князїв дуже бідні й уривкові, бо київська лїтопись мало інтересуєть ся нашою західньою україною, а угорські й польські джерела маємо з пізнїйших часів і теж дуже скупі на якісь близші пояснення.
В угорських джерелах маємо звістку, що Кольоманів стрий Володислав Сьвятий, десь не задовго перед смертию († 1095) вчинив великий похід на Русь, звідти в Польщу і Чехию (!). Подробицї сього походу часто зовсїм лєґендарні (так з ним звязано оповіданнє, як Угри при облозї Кракова здурили Поляків, що вони мають великі запаси поживи і можуть тягнути облогу без кінця). Але в самім фактї такого нападу Угрів на Галицьку Русь, — чи в спеціальнім походї, чи принагідно, — нема нїчого неправдоподібного; тим можна пояснити собі, чому 1099 р. Сьвятополк звернув ся до Угрів по поміч на Володаря. Поводом до того Володиславового походу на Русь угорська хронїка ставить се, що Русини накликали були Половцїв на Угорщину. Вона представляє його дуже успішним. Русини мали просити милосердя у короля „і обіцяли королеви бути йому вірними у всїм”. Та се, очевидно, звичайна шабльонова фраза, бо нїяких близших подробиць сього походу хронїка не знає, і навіть не мотивує пізнїйшого походу Угрів на Русь, 1099 р., „непослушністю” галицьких князїв, як випадало-б для консеквенції 17).
Угорський похід 1099 р., очевидно, робив ся з тим, щоб захопити собі щось з Галичини; між Ярославом і Кольоманом могла бути на тім пунктї умова. Але катастрофа, яка спала на короля завдяки Половцям, на довго відбила у нього охоту до нових проб. Угорська хронїка оповідає, що Кольоман умираючи заповів сину пімстити ся на Русинах за неславу, а похід Стефана на Волинь 1123 р., на заклик того-ж Ярослава, уважає походом для сповнення батьківського заповіту. Але з того походу, як знаємо, також нїчого не вийшло, зрештою він навіть не був вимірений на Галичину, бо Ростиславичі виступали в нїм союзниками Ярослава і Угрів, так що можна сказати — Перемишльська битва забезпечила Галичину на цїле столїтє від угорських апетитів, як забезпечила від волинських.
В звязку з угорським конфлїктом, а також і з заінтересованнєм Подунавєм, як ми помічаємо у Ростиславичів, спеціально у Василька 18), могло стояти зближеннє їх до Візантиї. На нього натякає нам шлюб Володарівни з сином імператора Олексїя Комнена 19). Пізнїйший союз Володимирка Володаревича з Візантиєю таким чином міг бути лише продовженнєм давнїйших відносин.
Про відносини до Польщі вперше чуємо в лїтописній записцї під 1092 р.: „сього року воювали Польщу Половцї з Василем Ростиславичом 20). Поясненнє для сеї відірваної звістки знаходимо в наведеній вище 21) сповіди Василька у володимирськім вязненню, де він боротьбу з Польщею виставляє задачею свого житя:
Характеристично, що антітеза Руси й Польщі так глубоко була відчута і висловлена в нашім письменстві вперше під впливом обставин галицького житя. Вона утворила ся, очевидно, під впливом тієї боротьби за пограничні марки й західнї руські землї, про яку я говорив вище. Слова Василька: „мьстити Рускую землю” можуть мати двояке значіннє: боронити Русь від претензій польських і мстити ся за давні змагання Поляків — відірвати західнї руські землї. Котре з них нї виберемо, се не богато зміняє справу. Очевидно відносини були напружені, боротьба йшла далї. Василько одначе чув себе сильнїйшим, він уважав можливим перенести боротьбу на польський ґрунт і навіть знищити Польщу — „возму”, себто зруйную, „землю Лядскую”.
Ослїпленнє мусїло, розумієть ся, в значній мірі спаралїжувати на далї воєвничі пляни Василька, але боротьба йшла таки, тільки її провадив тепер головно Володар. Длуґош, що тут черпав по всякій правдоподібности з затраченого руського джерела, оповідає, що Володар часто нападав на польські землї й забирав добичу, поки його Поляки не зловили підступом в однім нападї, 1122 р. Головну ролю при тім мав відограти оден Поляк Петр Власт, або Петрко, як його зве Київська лїтопись, що бувши в службі Володаря, зрадив його й видав Полякам. Сей епізод мав великий розголос і описував ся богато разів в сучасній руській і польській лїтературі, обробляв ся з лєґендарними подробицями, а завдяки тому, що сей Петро, збогачений своєю долею в викупі Володаря, щедро жертвував на церкви, — перейшов і в західно-европейську лїтературу. За викуп Володаря Поляки жадали від Василька неможливих сум — 80 тис. гривен, і нарештї мали згодити ся на 20 тис. гривен, виплачених по части дорогими річами; при тім Володар мав помирити ся з Болєславом. Так оповідають джерела 22). О скільки певне було се помиреннє, тяжко вгадати, бо Володар два роки пізнїйше помер, але що його сини розпочали свою дїяльність походом на Польщу, то з сього-б виходило, що пригода Володаря не богато причинила ся до полїпшення відносин між Галичиною і Польщею.
В тій же сповіди Василька маємо ми далї ще иньші цїкаві признання. Оповівши, як він спровадив до себе Берендичів, Печенїгів і Торків і хотїв з ними воювати Польщу, Василько каже: „потім хотїв я перейняти Дунайських Болгарів і осадити їх у себе, а далї хотїв просити ся у Сьвятополка і у Володимира на Половцїв: піду собі, думав, на Половцїв, аби собі або славу здобути або головою наложити за Руську землю”...
З сих слів бачимо, що Василько, хоч уживав Половцїв для війни з Польщею, як ми то бачили вище, зовсїм не був принципіальним приятелем Половцїв, противно — мріяв про боротьбу з ними. По друге — що він дуже дїяльно заходив ся коло кольонїзації своїх земель ріжними іноплеменними елєментами, турецькими недобитками, а думав навіть про спровадженнє до себе Болгар (се були часи повного упадку Болгарії, по страшних візантийських війнах, серед нових печенїзько-половецьких спустошень). Сї два заміри — боротьбу з Половцями і кольонїзаційні заходи властиво треба получити оден з другим.
Сї звістки про кольонїзаційні пляни Василька ми мусимо розуміти про кольонїзапію галицького полудневого погранича. Вони припадають на ті часи, коли й по иньших землях переведено або переводжено ще кольонїзацію пограничних з степом земель тими „Берендичами, Торками, Печенїгами”; з рештою, се зовсїм не був елємент придатний на те, аби вводити його в середину оселої руської людности. Я думаю, що тут іде мова про кольонїзацію галицького „Понизя” — земель по середньому Днїстру, між Днїстром і Богом, і земель заднїстрянських. В звязку з сим мусїли стояти й пляни боротьби з Половцями, що стояли на перешкодї такому кольонїзаційному походу на схід і на полудень.
Сим кольонїзаційним рухом треба поясняти те значіннє, яке в першій половинї, і то видко — ще за Василька, здобуває собі заднїстрянський Галич. В 1090-х роках столицею Василька уважав ся Теребовль, але здаєть ся ще перед смертию Василька старшим столом став Галич. В усякім разї — не пізнїйше як у 30-х рр. став він столицею полудневої Галичини, а в 40-х стає вже столицею цїлої Галичини, сполученої в руках Володимирка. І коли ми бачимо, що в серединї XII в. Галичина опанувала вже середнє Поднїстровє так, що одною рукою сягає по київське Побуже та на Погорину, а другою — в околицї нижнього Дунаю, то з всякою правдоподібністю можемо, ба й мусимо думати, що кольонїзація Понизя вже перед тим зробила свої перші поступи, отже приймати їх в значній мірі як результат кольонїзаційної і взагалї — внутрішньої полїтики Василька.
1124 р., в оден рік умерли обидва Ростиславичі — Володар і Василько. Як бачимо, їх тридцятьлїтнє князюваннє в Галичинї становить дуже важну добу в історії сеї країни, й енерґічна та добре обрахована дїяльність сих князїв мала дуже важні наслїдки для неї й навіть і взагалї для України-Руси. Рядом завзятих, більш або меньш щасливих війн оборонено самостійність Галицької землї від Волини, від Польщі й Угорщини. Важність боротьби з Польщею й Угорщиною з національного й культурно-історичного погляду сама собою ясна, але я мушу додати, що й боротьба з Волинею була не позбавлена сеї ваги, хоч на перший погляд може виглядати на просту усобицю. Важно було, аби Галичина вийшла з ролї київської прищіпки, якою була так довго Волинь, аби вона стала метою для своєї династиї, яка-б цїлим рядом лїт, з поколїння в поколїннє, подбала про забезпеченнє сеї загроженої позиції, що могла бути легко занедбана в ролї київської провінції, серед завірюх, що абсорбували увагу київського правительства. Завдяки дїяльности перших Ростиславичів ся галицька проґрама була осягнена. Забезпечено істнованнє галицької держави й галицької династиї; кольонїзацією розширено її терен і тим помножено сили для боротьби; заложена основа для більшого значіння сеї далекої руської волости, і треба було тільки аби в дальшій ґенерації знайшов ся чоловік, щоб потрафив використати вже зроблене і дальше повести Галичину по вказаній дорозі. Він і знайшов ся — в особі Володаревого сина Володимирка.
Примітки
1) Т. І с. 184 і далї, і вище с. 359-362.
2) Лїтературу Галичини див. в прим. 9.
3) Т. І с. 433 і далї.
4) Див. вище с. 13, 59, 63.
5) Див. вище с. 52, 71.
6) Про се див. вище с. 75. Ваганнє в датї зрештою може бути не велике: між 1084 і 1087 рр.
7) Іпат. с. 167.
8) Я маю одначе те вражіннє, що автор повісти про волинську війну уважав сей закид Ростиславичам про Ярополкову смерть не правдивим. Пор. слова Василька в тій повісти: „клену ся Богомь и єго пришествиємь, яко не помыслилъ есмь зла братьи жоимъ ни в чемь же” (Іпат. с. 174), в першій лїнїї, вони належать до тих інсінуованих Василькови замислів на Сьвятополка, але виключають участь Василька також і в смерти Ярополка.
9) В оповіданню лїтописця є також натяк на те, що він уважає Нерядця намовленим чи насланим убійником, бо каже, що Нерядець то зробив „отъ дьяволя наученья и отъ злыхъ человЂкъ”.
10) мьстити — значить і мстити, і боронити, мабуть перше.
11) Або: пімщу ся.
12) Сї слова вказують на те, що автор, записуючи сю Василькову сповідь кільканадцять лїт по подїях, дечому дав у нїй пізнїйше осьвітленнє (тут нпр. рішучо бачимо вплив пізнїйшої боротьби Сьвятополка й Мономаха з Половцями — тому Василько мав „просити ся” у них на Половцїв).
13) Іпат. с. 174.
14) Рюрика не було вже на сьвітї: він умер 1094 р.
15) Іпат. с. 176.
16) Про джерела до історії з війни 1098-1100 рр. див. вище с.97.
17) Marci Chronicon c. LXIII — Historiae Hungaricae fontes II с. 198.
18) Про се зараз низше.
19) Іпат. с. 185, див. ще вище с. 115. Пок. Васїлєвский висловив здогад (Византія и ПеченЂги, Ж. М. Н. П. 1872, XII с. 282-3), мовляв помічний полк хоробрих мужів з гірських країв — τών όρεινoτεέρων μέρων άνδρεζ τoλμητίαι καί άρειμάνιoι αύτόμoλoι, що в числї 5000 прийшов Візантиї в поміч в кампанїї з Печенїгами 1091 р. (Анна Комнена І с. 402) — то полк Василька, а гірські краї — то Карпати. Гіпотеза дуже дотепна і привабна, але дальше легкого здогаду йти з такою голою правдоподібністю, розумієть ся, не можна.
20) Іпат. с. 150.
21) C. 411.
22) Про них див. примітку 10.
ДРУГЕ ПОКОЛЇННЄ РОСТИСЛАВИЧІВ, ПОДЇЛ ГАЛИЧИНИ І УСОБИЦЯ. БУНТ ГАЛИЧА; СПОЛУЧЕННЄ ГАЛИЧИНИ В РУКАХ ВОЛОДИМИРКА; ДАЛЬША ДОЛЯ ІВАНА БЕРЛАДНИКА. ПОЛЇТИКА ВОЛОДИМИРКА НА РУСИ, КАМПАНІЇ 1144 I 1146 Р.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ Й УГОРЩИНИ; СОЮЗ В ВІЗАНТИЄЮ, БОРОТЬБА З ІЗЯСЛАВОМ 1149-51, ГАЛИЦЬКІ КАМПАНЇЇ 1150 І 1152 Р.; СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРКА; ОПОВІДАННЄ ПРО НЕЇ КИЇВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ, ХАРАКТЕРИСТИКА ВОЛОДИМИРКА.
Перед смертю Володара і Василька, а властиво, уже від смерти Рюрика протягом тридцяти лїт, подїл галицьких волостей був, видно, такий: Володар держав Перемишль і Звенигород, себто Посянє, Побуже і верхнє Поднїстровє, Василько Галич і Теребовль, себто середнє Поднїстровє й Понизє. Ту посередню волость, де сидїв Володар за житя Рюрика, брати мабуть подїлили між собою; так виходило-б з подїлу волостей між їх синами.
Оба зіставили по два сини. Володар Ростислава і Володимира, що в наших лїтописях зветь ся часто в здрібнїлій формі — Володимирком. Василько — Юрия (Длуґош, що використав тут якесь затрачене для нас руське джерело зве його Григорієм, але се імя не уживало ся між князями) — й Івана. Ростислав дістав Перемишль, Володар Звенигород. Як подїлили ся Васильковичі властиво не знати; старший мусїв дістати Галич, молодший Теребовль; коли Юрий, що згадуєть ся на першім місцї з поміж них був старший, то він мусїв дістати Галич 1).
Таким чином Галичина подїлила ся на чотири частини; се було небезпечно. Друга небезпечність була-б у тім, що не всї князї сього поколїння здаєть ся, дорівнювали своїм батькам здібностями. Принаймнї повний брак відомостей про яку небудь діяльність Васильковичів, їх зовсїм незначне становище в полїтицї могло-б вказувати на те, що сї дїти не дорівнювали батькови; але се мовчаннє може бути й просто припадкове, бо про галицьких князїв і Галичину ми маємо незвичайно бідні звістки, поки вона не злучила ся знову, до купи через ранню смерть своїх князїв і безоглядну дїяльність меньшого Володаревича, Володимирка, і сей Володимирко, зібравши в своїх руках всї галицькі волости, не виступав на ширшу полїтичну арену.
З початку по смерти батька Володаревичі жили згідно між собою й йшли слїдами батьківської полїтики. Маємо звістку, що вони спільно виправили по смерти батька військо на Польщу, і воно пограбувало пограниче 2). Але ся згода трівала не довго. Яка причина тому була, не знати; найлекше припустити, що вона вийшла від енерґічного й безоглядного Володимирка. Почала ся війна між Володаревичами — десь коло року 1126. Пустошили оден другому волости. Ростислава підтримали Васильковичі, удав ся він також із скаргами до Мстислава Мономаховича, що обстав за ним. Знаючи справедливий характер Мстислава, і се-б промовляло дуже сильно за тим, що завинив у сїй суперечцї Володимирко — що від нього вийшов початок усобицї.
Володимирко не піддав ся жаданням сторонників Ростислава і звернув ся по поміч до Угорщини. Пригадую, що вже пять лїт перед тим сей угорський король (Стефан II) показав охоту мішати ся в руські справи, взявши участь в походї Ярослава на Мономаховичів, і Володар тодї був його союзником, помагаючи (разом з Васильком) Ярославу, — отже сей крок Володимирка, що він звернув ся до угорського короля, не був чимсь незвичайним. Угорський король став по сторонї Володимирка, але його військо не надходило, а Ростислав уже змобілїзував ся і дістав поміч від своїх союзників. Посередники попробували закінчити справу без війни; в Щирцї був з'їзд, де бояре обох сторін довго трудили ся коло злїплення згоди, але з того нїчого не вийшло. Тодї Ростислав з військом рушив на Звенигород і розпочав облогу. Але замок мав сильну залогу — три тисячі мужа, як рахує записка, і Ростислав по перших пробах мусїв облогу залишити. Він вибрав ся потім на ново, з більшими силами, але й на сей раз облога йому не повела ся 3).
На сїм уриваєть ся звістка. Ми не знаємо, чи скінчила ся на тім війна Володаревичів, чи тягнула ся далї; очевидно тільки, що обидва брати задержали свої позиції і вкінцї прийшло до якогось порозуміння між ними. Вивожу се з того, що по смерти Ростислава відносини уложили ся нормально: Володимирко перейшов на старший стіл в Перемишль, а меньший стіл, Звенигород, передав Ростиславовому сину Івану. Як би брати зістали ся до смерти на ворожій стопі, сього-б не було, а якби Володимирко переміг був брата, то певно анї Ростислав, анї його син не мав части би в батьківській волости — не такий був Володимирко.
Ростислав умер десь в 1130-х роках. Коли у Всеволодовім походї на Волинь 1140 р. брали участь галицькі князї, з них згадують ся тільки Володимирко й Іван Василькович. Правдоподібно, тодї не було на сьвітї анї Ростислава анї Юрия Васильковича — зрештою нема слїду, аби вони тодї ще жили. Іван Василькович княжив тодї в Галичу, правдоподібно — сполучивши по смерти брата цїлу батькову волость, Володимирко — в Перемишлі, віддавши Ростиславовому сину Івану Звенигород, де бачимо його в 1144 р. 4). В 1141 р. умер й Іван Василькович у Галичи. Його волости взяв собі Володимирко і перенїс свою столицю до Галича, города більш центрального і особливо вигідного, від коли границї Галичини почали розширяти ся на полудень і схід: в сїм напрямі, як побачимо низше, мав звернені свої очі й сам Володимирко. Таким чином яких три чверти або й більше Галичини злучило ся в руках Володимирка, а Ростиславич, репрезентант старшої лїнїї, зістав ся при самій Звенигородській волости — легко отже міг собі се кривдувати. Правдоподібно, між стриєм і братаничом відносини не були дуже сердечні, і на сїм ґрунтї витворив ся епізод, що мав важне значіннє в галицькій історії.
На початку 1145 р. десь у другій половинї сїчня по різдвяних сьвятах, по недавно відбутій кампанїї з Всеволодом київським, що закінчила ся не дуже славно для Володимирка 5), вибрав ся Володимирко з Галича на лови до Тисьменицї. Користаючи з сеї неприсутности князя, „Галичане” післали до Івана Ростиславича в Звенигород і закликати його в Галич княжити. Мусїло бути щось подібне у них коли не умовлено наперед то бодай до певної міри приготовано, бо Іван згодив ся на се, й Галичане його „въведоша к собЂ в Галичь”. Коли вість про се дійшла Володимирка, він зібрав дружину й пішов на Галич. Місто замкнуло перед ним ворота. Почала ся облога; під містом ішли завзяті битви, де багато людей падало з обох сторін. Очевидно, або ненависть до Володимирка в містї була велика, або впливав страх кари від Володимирка — місто тримало ся. Так минуло два тижнї. На третїм — в мясопуст, 18 лютого, Іван з Галичанами вийшли з міста в ночи й вдарили на Володимиркове військо. Та серед завзятої битви Іван з своєю дружиною за далеко загнав ся; богато з дружини його полягло в битві, й дорогу до міста йому відтято. Стративши надїю пробити ся до міста, він пустив ся з останками своєї дружини на полудень, на Понизє, „к Дунаю” і відти степами подав ся до Київа, до Володимиркового ворога Всеволода. Галичане держали ся ще цїлий тиждень без нього, може надїяли ся, що вернеть ся з якою помочию; нарештї на пущеннє, 25 лютого мусили піддати ся. Володимирко увійшов у Галич і розпочав свої кари: „многы люди исЂче, а иныя показни казнью”, як каже своїм епічно-спокійним тоном лїтописець 6).
Ся подїя мала важні наслїдки. Насамперед — від тепер Галичина злучаєть ся на довго в одних руках. Скориставши з сеї нагоди, Володимирко загорнув Звенигородську волость Івана Ростиславича. Іван зістав ся безземельним князем — його прозвали Берладником. Се призвище можемо ми на двоє толкувати: або значить воно князя безземельного (в значінню Берладника — волоцюги-чоловіка, неприкаянного) 7), або берладського князя. Се також не має в собі нїчого неможливого — Іван міг дїйсно бути князем в Берлади, як бували князї в Тмутороканю 8), і з Берладниками з Подунавєм його дїйсно вязали якісь звязки, як то видко з його походу 1158 р., коли він стрічає загальне співчутє у подунайської людности, і дещо з пізнїйшої діверзії, зробленої правдоподібно в його інтересах Берладниками, нападом на Олешє 9). Новгородська лїтопись таки й зве його „князем берладським 10). Звісна й грамота його в справі митних оплат в подунайських городах, і в нїй він титулує себе берладським князем, але вона має деякі підозрілі подробицї (між ними й дата, 1134 р., по всякій правдоподібности анахронїстична) 11). Тому опирати ся на нїй в наших виводах не можемо — мусимо тримати ся лїтописи.
Я піднесу, що в лїтописи ми маємо натяк на заходи Івана до боротьби з Володимирком зараз по вигнанню, перше нїж став він таким бездомним заволокою, яким бачимо його в роках 1146 і далї. Оповідаючи, як прийшов він в 1146 р. (десь у вереснї) до Сьвятослава Ольговича, лїтописець каже, що він прибіг до нього по битві — „и тогда с полку прибЂже к нему Иванъ Берладникъ” 12). (У перше виступає він тут із сим іменем, котре потім так приросло до нього, що й син Івана зветь ся Берладничичом). Яка то була битва, лїтопись не каже: очевидно, бив ся Іван з Володимирком, і можемо здогадувати ся по анальоґії пізнїйшого його походу, що Іван розпочав з Володимирком війну на нижнїм Дунаю, опанував його і пробував відти сягнути далї, але вкінцї програв справу й мусїв покинути свою Берладь та подати ся в безпечнїйші краї. Свого давнїйшого опікуна, Всеволода Ольговича живим Іван уже не застав тодї, тож пристав до його брата Сьвятослава. Але боротьба за Київ забирала всї сили й увагу князїв, і за увесь час житя Володимирка Іван нїде не міг знайти помочи чи заохоти до боротьби з ним і мусїв тиняти ся по ріжних руських князях „служебним” князем; аж по смерти Володимирка знайшов він союзника, але про се будемо говорити потім.
Окрім сполучення Галичини в руках самого Володимирка повстаннє Галичан 1145 р., мало, по всякій правдоподібности, й иньші наслїдки, меньш користні для самого Володимирка й для полїтичного житя землї. Воно, певно, не минуло без впливу на відносини землї і в першій лїнїї — громади міста Галича до князя. В сїм повстанню та в суворих репресіях князя можна шукати початків того відчуження князя від громади та зросту впливів його дружини-бояр коштом полїтичного житя громади, які себе так прикро дали знати в пізнїйших часах і про які будемо говорити низше.
В зверхнїй полїтицї Володимирко йшов дорогою, витиченою Ростиславичами. І його увага передовсїм була звернена на схід, на волинських князїв. Очевидно, говоримо се головно про часи, коли він, засївши в волостях Васильковичів, прийшов до безпосередньої стичности з Волинею; але й перед тим нїм перейшов він до Галича, стояв він на тім самім — загальнім становищу галицьких князїв. Сила Мономахової династиї, що тримала в своїх руках тодї й Волинь, була їм небезпечна. Тому коли Всеволод Ольгович, засївши в Київі, завізвав їх до походу на Ізяслава, Іван Василькович і Володимирко пішли з повною готовістю. Але підчас війни ситуація показала ся такою, що галицьким князям вигіднїйше було притягти на свій бік загроженого звідусїль Ізяслава (Поляки теж стояли по сторонї Всеволода), нїж трудити ся для зміцнення Всеволода, і вони „привабиша к собЂ” Ізяслава.
Рахунок показав ся добрим. Всеволод був справдї небезпечний; два роки пізнїйше (1142) він посадив на Волини свого сина, і се, при союзї Всеволода з старшими синами Кривоустого, творило дуже грізну для Галичини силу на сходї. Володимирко, що про око ще не виходив з послушности Всеволоду і навіть при кінцї 1142 р. вислав свій полк йому в поміч, слїдом виступив против нього отверто: „посварили ся Всеволод з Володимирком через Всеволодового сина, що сїв у Володимирі, й почали чіпати ся „один другого”, як поясняє се зовсїм добре лїтопись 13).
До рішучого розриву прийшло десь лїтом 1144 р.: Володимирко „возверже грамоту хрестьную” Всеволодови. Той відповів походом, щоб змусити Володимирка до покори. Стоячи тодї дуже сильно, Всеволод рушив на Галичину великі сили: окрім київських полків, ішли волинські, чернигівські, переяславські, туровські й смоленські і ще поміч із Польщі. Ізяслава Давидовича вислано до Половцїв, аби з ними зробити діверсію від Понизя, тимчасом як головне військо ішло полудневою Волинею на Теребовль. Володимирко міг противставити сьому походу окрім своїх полків тільки угорську поміч: молодий угорський кородь Ґейза прислав свого вуя бана Бєлуша з полком y поміч союзникови свого батька.
Полишивши на волю божу Понизє, Володимирко рушив на зустріч Всеволодови під Теребовль і поспів завчасу, аби обсадити правий берег Серета і заступити перехід через річку. Всеволод пішов в гору Серетом, але по другім боцї йшов Володимирко, не спускаючи ока з ворога. Такий рівнобіжний марш трівав цїлий тиждень — обидва вороги даремно пробували перехитрити один одного. Аж на верхнїм Сереті, де річка вже не робила великої перешкоди, Всеволод перейшов на правий бік і пішов на Звенигород. Тут прилучив ся до нього й Ізяслав Давидович з Половцями, взявши по дорозї кілька городів на Понизю. Володимирко йшов згірєм, відступаючи перед ворогом, але все тримаючи ся вигіднїйших позицій, і увійшов у Звенигород перед Всеволодом, надїючи ся, що тут прийде до битви. Та болотниста околиця Звенигорода була для Всеволода ненаручною, і він замість того обійшов Володимирка з заду, опанувавши неприступні, стрімкі гори за Звенигородом.
Се привело до панїки Володимиркове військо: „Галичане настрашили ся й казали: ми тут стоїмо, а вони там наших жінок заберуть”. Володимирко мусїв перейти на дипльоматичну дорогу. Він потайки вислав своїх людей до Всеволодового брата Ігоря, що був теж з військом. Підозріваючи Ігореві аспірації до київського стола, Володимирко просив його посередництва у Всеволода й обіцяв за те помогти в справі київського стола. Дїйсно він зачепив дуже делїкатну струну в Ігоревій душі, і під впливом Ігоря Всеволод тогож дня розпочав переговори з Володимирком. Володимирко мусїв на доказ своєї покори приїхати й покорити ся Всеволодови, а участникам походу виплатити досить значну контрибуцію — 1200 (чи в иньшій верзії — 1400) гривен срібла, що й була роздїлена Всеволодом між участниками. За те Володимирко дістав назад зайняті міста на Понизю. „З початку богато наговорив, вкінцї богато заплатив” (переди много глаголивъ, а послЂди много заплативъ) іронїчно зауважає лїтописець, приточуючи се до призвища Володимирка — „Многоглаголивий” 14).
Але „многоглаголивий Володимирко”, викрутивши ся з біди, зовсїм не думав через те стати дїйсним покірником Всеволода. Зрештою й справа Івана звенигородського не була того рода аби причинити ся до полїпшення відносин між ними: знаємо, що Іван по своїй нещасливій пригоді з Галичанами удав ся до Всеволода, й можна догадуватися — був добре прийнятий, бо і потім, по своїй нещасливій пробі боротьби з Володимирком вернув ся до Всеволодового брата Сьвятослава. Досить, що десь на початку 1146 року прийшло до нової війни. Всеволод повторив плян попередньої кампанії: спровадив Половцїв, а сам з головною армією, з помічними полками иньших князїв, і з своїм зятєм Болеславом польським, зібравши „многоє множество вой”, пішов попередньою дорогою на Звенигород і Галич.
Але сей похід скінчив ся ще з меньшим ефектом нїж попереднїй, розбивши ся на невдалій облозї Звенигорода, котрою розпочала ся кампанїя. Правдоподібно, Володимиркова залога не була тут велика, і коли Всеволодове військо, приступивши під місто, попалило острог, Звенигородцї урадили піддати ся. Могла тут вплинути на Звенигородцїв і память про їх давнїйшого князя Івана Ростиславича, що стояв тепер під опікою Всеволода; принаймнї Всеволод, видко, числив на такий оборот справи і здержав битву, чекаючи, що Звенигород піддасть ся. Але Володимирків воєвода Іван Халдеєвич (дивачне імя!), що комендерував залогою, помітивши такий неприязний рух серед Звенигородцїв постановив удержати ся терором: арештувавши трох виднїйших проводирів руху, він зараз засудив їх на смерть, а для більшого вражіння звелїв їх трупи, розтявши на куснї, викинути з міста. Така незвичайна суворість і рішучість його дїйсно здержала рух, і Звенигородцї „почаша оттолЂ бити безъ лести”. Коли Всеволод, не діждавши ся капітуляції, повів сильний приступ під замок, цїлоденна битва скінчила ся на нїчим, а хоч замкові укріплення були запалені в кількох місцях, їх удало ся загасити.
По сїй неудачі Всеволод, як каже лїтопись, занехав дальший похід, чому — не каже. Нещаслива битва лід Звенигородом здаєть ся за малою причиною для того; може бути, Всеволод уже під час сього походу почув приступи своєї смертельної хороби, що звела його кілька місяцїв пізнїйше зі сьвіта, й через те вернув ся; могла бути й иньша причина.
В Суздальській лїтописи читаємо під тим же роком, що Володимирко взяв київське місто Прилук на Побужу, і що Всеволод, зібравши князїв, визначив новий похід на Володимирка на Борисів день (2 мая). Дуже можливо, що Володимирко під час самого Всеволодового походу зробив діверсію на київські землї, й се змусило Всеволода вернути ся і визначити на лїто новий похід. Він одначе не прийшов по сповнення, бо Всеволод дуже розхорував ся 15). Тільки Іван Ростиславич розвинув був якусь кампанїю з Володимирком, що як ми бачили, скінчила ся нещасливо для нього, і він мусїв утїкти десь в серпнї-жовтнї 1146 р., до Сьвятослава Ольговича.
Смерть Всеволода поробила важні зміни в руській полїтицї Володимирка; тож тут спинимо ся, аби кинути оком на иньші сторони його полїтики — скільки позволяють скупі наші відомости.
Як ми бачили, ворожі відносини до Польщі Володимирко заманїфестував уже зараз по смерти батька, і правдоподібно — на сїм становищу він лишив ся й потім. Що правда, в 1140 р. Володимирко й Поляки опинили ся разом в війнї з Ізяславом, як союзники Всеволода, але зовсїм припадково, мабуть без всякого порозуміння. між собою. Коли-ж прийшло до конфлїкту Володимирка з Всеволодом Ольговичом, то Поляки, себто князь польський Володислав II — дуже енерґічно помагає свому свояку і союзнику Всеволоду на Володимирка. З другого боку Володимирко пізнїйше згадує, як він за часи угорського короля Белї (1131-41) „бив ся з Ляхами за нього” (йому помагаючи) 16). Переміна, що стала ся в Польщі майже разом із смертию Всеволода: упадок Володислава і панованнє його ворога Болеслава Кучерявого, не перемінила нїчого в відносинах до Польщі Володимирка. Болеслав Кучерявий був союзником і свояком нового Володимиркового ворога Ізяслава Мстиславича, і галицько-польські відносини зістають ся однаково неприхильними, здаєть ся, за весь час князювання Володимирка, хоч якихось сильнїйших конфлїктів не знаємо, і можливо, що їх не було, бо обидві сторони мали досить иньших справ.
Натомість сильно змінили ся відносини до Угорщини. Ми бачили, що по катастрофі, яка спіткала Угрів в їх аспіраціях до Галичини 1099 р., відносини їх до галицьких князїв трохи були вирівняли ся за нового короля (Стефана II), і Ростиславичі в волинській війні 1123 р. виступали разом з угорським королем як союзники Ярослава. Володимирко опинивши ся в крутих обставинах підчас боротьби з братом Ростиславом, звертав ся по поміч до Стефана і дїйсно дістав, хоч і за пізно. Чим здобув собі Володимирко таку прихильність кор. Стефана, не знаємо; можливо, що страх перед претендентом на угорську корону, Борисом Кольомановичом, що міг числити на поміч Мономаховичів, як своїх свояків, примушувала Стефана шукати приязнї князїв ворожих Мономаховичам. Ся приязнь здаєть ся, ще збільшила ся по смерти Стефана († 1131), за часів Белї Слїпого (1131-41): Володимирко пізнїйше пригадував його сину Ґейзї, як богато помагав він його батькови: „твій батько був слїпий, тож я твому батькови досить послужив своїм списом і своїми полками, за кривди, які йому дїяли ся, і з Ляхами за нього бив ся — пригадай но собі се й віддяч ся тепер 17). Син Белї Ґейза був також з початку союзником Володимирка: ми бачили, що в війнї 1144 р. Володимирко мав угорську поміч.
Але все переміняєть ся в звязку з змінами в руській полїтицї. Десь в р. 1145-6 Ґейза оженив ся з сестрою Ізяслава Мстиславича Евфрозиною і сильно заприязнив ся з Ізяславом 18). Тим часом відносини уложили ся так, що Володимирко стає завзятим ворогом Ізяслава. Ґейза став по сторонї свого шваґра. Чи самі лише фамілїйні відносини вплинули на се, чи були й иньші ще обставини, які охолодили відносини Угорщини до Володимирка, не знаємо; досить, що в війнах 1149-52 рр. Володимирко стрічаєть ся з Ґейзою вже як його противник.
Ми знаємо, що Володимирко стрічав ся уже з Ізяславом, як той сидїв на Волини, в 1140 р.; Володимирко тодї помагав Всеволоду в його походї на Ізяслава. Тодї одначе Володимирко признав за невідповідне дуже попирати Всеволода й помирив ся з Ізяславом. Та шість лїт пізнїйше Ізяслав засїв на київськім столї й зараз же відібрав від Сьвятослава Всеволодича Волинь. Стало ся отже знову те саме, чого традиційно так не любили галицькі князї й через що не давно ще „розкоторав ся” Володимирко з Всеволодом: Волинь злучила ся в однїх руках з Київом, при тім у князя дуже енерґічного й здібного. До того князь сей числив з одного боку на поміч Ляхів (бо Болєслав Кучерявий був жонатий з його братанницею), з другого боку — перетягнув до себе Володимиркового союзника Ґейзу, що присилав йому помічні полки в кождій потребі, аж на Чернигів 19).
Володимирко опинив ся в дуже прикрій ситуації і мусїв розглянути ся за союзниками супроти такої коалїції та подумати над способами оборони. Супроти союзу Угорщини з Ізяславом він навязує зносини з Візантиєю (імп. Мануілом), що від хрестоносного походу 1147 р. стає в ворожі відносини до Угорщини і підтримує угорського претендента Бориса Кольомановича. Між Володимирком і Мануілом приходить до формального союза: пізнїйше візантийські джерела виразно звуть Володимирка візантийським союзником, άνήρ ύπόσπoνδoς 20). Зрештою новиною для Галичини се зближеннє до Візантиї, мабуть, не було, як зазначив я вище 21).
З другого боку Володимирко здобуває собі дуже важного союзника на Руси в Юрию суздальськім, — але десь не скорше як в р. 1150. Перед тим міг би Володимирко навязати з Сьвятославом Ольговичом, непримиреним ворогом Ізяслава, але Ольговичі були давнїйше ворогами Володимирка, тай як сила полїтична Ольговичі були величиною дуже проблєматичною. Аж коли 1149 р. приходить до острого конфлїкту між Юриєм і Ізяславом, Володимирко входить в союз з Юриєм і стає його запопадливом союзником. Союз сей потім скріплено шлюбом: Володимирко оженив свого сина Ярослава з донькою Юрия Ольгою 22).
Полїтичний плян Володимирка дуже простий, і вірний галицьким традиціям. Він хоче, аби Юрий здобув собі Київ від Ізяслава і в сїм йому дуже енерґічно помагає; мотив ясний: як се Юриєви удасть ся, Волинь від Київа відокремить ся, сили Ізяслава будуть ослаблені і маючи зі сходу ворожого сусїда в Юрию, не буде він на Волини небезпечним для Володимирка. Заразом, користаючи з боротьби між Юриєм і Ізяславом, між Київом і Волинею, Володимирко хоче де що взяти собі з території спірної між Київом і Волинею, т. зв. Погорини, і прилучити до своїх здобутків на Побожу. Далї сього прихильність Володимирка до Юрия не йде; коли Юрий, вигнавши з Київа Ізяслава в 1149 р., задумав вигнати його і з Волини розпочав облогу Лучська, Володимирко взяв ся посередничити між ними й обстав за Ізяславом, аби не відбирали від нього Волини 23).
За те, аби висадити Юрия на київський стіл, Володимирко не жалував труду. Звичайно він укладав ся з Юриєм, коли треба було ударити на Ізяслава разом від сходу і заходу, аби висадити його з Київа. Коли Ізяслава виганяно на Волинь, Володимирко мав на нього пильне око і при перших рухах Ізяслава на київщину, на Юрия, зараз маршерував на Волинь, аби з тилу ударити на Ізяслава й утруднити його похід на Київ. Угорський король, що міг би здержувати його і навіть обіцяв Ізяславу, що Володимирко „не відважить ся у нього й голови піднести” 24), був переважно зайнятий тодї боротьбою з Візантиєю, так що Володимирко міг свобідно рухати ся. Се дуже утрудняло становище Ізяслава й тільки завдяки своїм воєнним здібностям та незвичайній оборотности встиг він, не вважаючи на таку боротьбу на два фронти, засїсти в Київі досить міцно (1151). Але всю небезпечність від Володимирка він розумів і кілька разів пробував знищити сього тяжкого сусїда.
Перший раз Ізяслав вибрав ся на Володимирка в осени 1150 р.: вигнаний вдруге з Київа завдяки союзу Володимирка з Юриєм, він: задумав перше нїж вибирати ся знову для відібрання Київа, знищити Володимирка. З угорським королем Ізяслав умовив ся ударити з двох боків на нього, і Ґейза вибрав ся, по словам Київської лїтописи, з усїма своїми полками й усею своєю силою сам. Він ішов звичайною дорогою на Сянік і Перемишль, тим часом як Ізяслав з усїма силами, „скупя ся весь”, мав ударити від півночи.
Володимирко вийшов Ізяславу на зустріч під Белз, але дістав вість від своїх угорських „приятелїв”, що угорське військо переходить уже Карпати. Ся вість, очевидно, застала його неприготованим, і він покинувши північну границю і всякі запаси (возы), кинув ся як найборше під Перемишль; там Ґейза уже взяв Сянік і пустошив околицї Перемишля. Чуючи себе не в силї стати до бою з ним, Володимирко пустив ся на звичайну дорогу — післав богаті дарунки виднїйшим дорадникам Ґейзи, і вони почали відраджувати короля від дальшого походу, кажучи, що час дуже ненаручний, бо заходить зима (був кінець жовтня). Ґейза піддав ся сим намовам і справдї завернув ся назад, так що похід не мав иньших результатів окрім спустошення західної Галичини — „много зла створивъ Володимеру и земли єго”. Що робив тим часом Ізяслав, лїтопись не каже; здаєть ся, ще він не поспів на час до Ґейзи, й проворність Володимирка виратувала його: він скорше відправив Ґейзу, нїж Ізяслав встиг зблизити ся до військ свого союзника.
Похід союзників на Галичину мав бути поновлений, здаєть ся, зараз на зиму, як уставлять ся дороги. Але візантийський похід затримав Ґейзу: він повідомив Ізяслава, що не може сам піти в похід, пришле тільки помічний полк.
Супроти сього Ізяслав занехав на разї плян походу на Володимирка і звернув ся на Юрия. Опанувавши завдяки незвичайно скорому й відважному маршу Київ, він розбив Юрия, перше нїж наспів до нього Володимирко (Володимирко сей раз двічи вибирав ся походом на Волинь, але все наспівав за пізно, завдяки проворности Ізяслава). Змусивши потім Юрия забрати ся з України, Ізяслав вернув ся до свого давнїйшого пляну — знищити Володимирка. Окрім трудностей, які чинив йому сей сусїд у боротьбі з Юриєм, Ізяслав мав іще иньшу причину. Володимирко під час останньої кампанїї не тільки поздирав контрибуціями Ізяславові міста, але й захопив, мабуть тодї ж таки, полудневу Погорину (Шумськ, Тихомль, Вигошев, Гнойницю) 25).
В сїй справі Ізяслав пересилав ся з угорським королем і десь при кінцї 1151 p. вибрав ся був походом на Володимирка, але вернув ся з дороги 26). Може бути, що Ґейза не міг іти тодї в похід, і се спинило Ізяслава. Доперва весною 1152 р. повідомив Ґейза Ізяслава, що він готовий іти на Галичину „про обиду галичкаго князя”. Союзники уложили плян кампанії, й Ізяслав вислав до Ґейзи свого сина Мстислава, для лїпшого порозуміння. На сей раз вони поклали собі „вигнати” Володимирка, „а волость його взяти собі”; але як близше мали вони подїлити ся Галичиною, про се, на жаль, джерела не кажуть. Над Володимирком отже зависла важка хмара.
Союзники дїйсно вибрали ся з великими силами. Ґейза мав 76 полків, як оповідає лїтопись. Ізяслав побрав що міг з Київа: окрім своїх полків „вси Чернии Клобукы, и Кияны лутшии и всю Рускую дружину”, та ще полки волинських князїв. Закликав він був до участи і польських князїв, але ті не прийшли, зайняті своїми справами. Ґейза вибрав ся на Володимирка скорше, і той кинув ся против нього. Але в битві з Уграми, що стала ся десь за Сяном, Володимирко не витримав і мусїв тїкати до Перемишля. Тодї він попробував помирити ся з Ґейзою, нїм наспіє Ізяслав, але Ґейза вірно тримав ся союза. Тим часом Ізяслав, зачувши, що угорський король уже напав на Володимирка, полишив иньші полки з братом Сьвятополком, а сам з легкою чорноклобуцькою кіннотою поспішив ся до Ґейзи. Союзники зійшли ся за Сяном між Ярославом і Перемишлем. Володимирко стояв за Сяном, боронячи переходу; але супроти переважної сили ворогів, він не міг устояти ся, і коли їх полки, під проводом Ізяслава, кинулись бродити й збили його, — утїк до Перемишля. Тодї він звернув ся до свого звичайного, випробованого способу: закупив раду угорського короля і вислав до Ґейзи посольство, удаючи з себе тяжко раненого, просив не видавати його Ізяславу та пригадував свої услуги Ґейзиному батькови. Штука удала ся знову. Ґейза почав умовляти Ізяслава, аби помилувати Володимирка. Ізяслав рішучо не вірив у всї запевнення Володимирка, але що Ґейза обставав за згодою, не було йому що робити. Скінчило ся на тім, що Володимирко, далї удаючи тяжко хорого, присяг на хрестї св. Стефана, що зверне Ізяславу забрані городи — полудневу Погорину і Бужськ, та буде до смерти його союзником: „Ізяслава ти не отлучати ся, до коли єси живъ, но с ним быти на всихъ мЂстЂхъ”. Ґейза прирік Ізяславу, що як би Володимирко сей раз не додержав слова, то він конче відбере від нього Галичину — „да любо азъ буду въ Угорськой земли, любо онъ в Галичьской”. На тім похід скінчив ся 27).
Як предчував Ізяслав, Володимирко, спекавши ся напрасної біди, дїйсно зовсїм не думав додержувати своєї присяги. Посадники, вислані Ізяславом ще з дороги в ті городи, що мав йому звернути Володимирко, мусїли вернути як не пишні: Володимирко тих городів не звернув. Ізяслав зараз про се дав знати Ґейзї й пригадав його обіцянку: іти новим походом на Володимирка, коли-б він не додержав умови. Але зайнятий війною з Юриєм, він вернув ся до галицьких справ лише при кінцї 1152 р.: вислав свого боярина до Володимирка — зажадати ще раз сповнення умови, а инакше виповісти йому війну — вернути йому його присяжну грамоту. Володимирко на се заповів, що надїєть ся пімстити ся на Ізяславі за угорські походи на його землю, але по сїй авдієнції того-ж вечера нагло захорував і вмер — здаєть ся від апоплєксії, в самім кінцї 1152 або на початку 1153 р.
Його нагла смерть зробила, видко, сильне вражіннє: її толкували як кару божу за недодержаннє присяги і богохульство. Київський лїтописець оповідає, що Ґейза при угодї 1152 р. дав Володимиркови присягнути на хрестї св. Стефана, зробленім з хрестного дерева, і казав, що як би Володимирко відступив від присяги, цїлувавши сей хрест, то не буде живий. Коли Ізяславів боярин, що був сам сьвідком тої присяги Володимирка, пригадав йому тепер його присягу, Володимирко лише поглузував з того. Але відправивши посла, вечером того самого дня на тім самім місцї, де він сьміяв ся з Ізяславового посла, ударило його, так що він ледво не упав, і по кількох годинах віддав Богу духа. Зрештою се оповіданнє так цїнне подробицями тодїшнього житя, що треба його навести в цїлости.
„Післав Ізяслав до Володимира галицького з хрестними грамотами Петра Бориславича — бо він в Перемишлї з королевими мужами водив його до присяги, і переказав до нього: „Ти цїловав нам хрест, що вернеш усе, що взяв з Руської волости, але того не додержав. Я тобі того не поминаю, але от що: хочеш додержати хрестного цїловання і бути з нами в згодї, то верни мої городи, про які минї з королем цїлував хрест; як не хочеш вернути, то ти не додержав хрестного цїловання, маєш хрестні грамоти, а ми з королем поступимо з тобою як нам Бог дасть”. Володимир на се відповів: „скажи йому: брате! вистеріг ти час на мене і короля на мене підвів! але я щоб лише жив, то або головою наложу, або за себе пімщу ся”. Петро сказав йому на те: „княже! ти цїлував хрест брату свому Ізяславу і королеви, що все сповниш і будеш з ними в союзї, а тепер уже не додержуєш хрестного цїлування?” А Володимир на те: „от минї той маленький хрестик!” Петро сказав: „княже! хоч той хрестик і малий, але сила його велика на небі і на землї! адже король казав тобі, княже, про той хрест, що Бог на нїм простер волею свої руки, і потім з ласки своєї допровадив той хрест до св. Стефана; казав тобі також, що як би ти цїлувавши того всечестного хреста потім не додержав, то не будеш жити!” А Володимир спитав: ”чи то ти від королевого мужа наслухав ся про той честний хрест?” 28) і додав: „наговорили сьте, скільки хотїли, а тепер іди собі геть і вертай до свого князя”. Петро положив хрестні грамоти й пішов. І не дали Петрови нї „повозу” 29), нї корму, поїхав Петро на своїх конях.
„Як поїхав Петро з двору, пішов Володимир до біжницї 30), до св. Спаса, на вечірню. Ідучи переходами 31) до біжницї, побачив, як Петро їхав, і поглузував з нього, кажучи; „поїхав руський боярин, побравши всї волости” 32), і по тих словах пішов на хори 33). Відсьпівавши вечірню пішов Володимир з біжницї і як був на тім місцї, на тім самім ступени, де він поглузував з Петра, сказав: „ой, як би хто мене ударив в плече!” І не міг поступити з того місця анї трошки, і хотїв падати. Тут підхопили його під руки, занесли до „горнички” 34), вложили в теплу воду; одні казали, що то йому „дна” 35) підступила, иньші инакше говорили, і богато ріжних здогадів робили. Стало вже добре пізно, і Володимир почав сильно знемогати ся, а як був час лягати 36), преставив ся Володимир галицький князь.
„Петро ж, виїхавши з Галича, як зайшов вечір, пристав у Болшові. І коло перших півнїв 37) пригнав дїтський з Галича до Петра і сказав: „князь каже тобі: „не їдь нїкуди, аж пришлю по тебе”. Петро ж не знав про смерть князя, і той дїтський йому не сказав, отже Петро дуже тим засмутив ся, що мусить знову в город їхати — думав, що прийдеть ся йому прийняти муку гірше від першої; і журив ся Петро. І ще було перед обідом, пригнали з города по Петра і сказали: „їдь но, князь тебе кличе”. Петро поїхав в город, приїхав на княжий двір, і тут вийшли йому на зустріч з сїней княжі слуги, всї в чорних плащах 38). Побачивши се, Петро здивував ся, що воно таке. Вийшовши на сїнї, побачив Ярослава, що сидїв на батьковім місцї в чорнім плащі і в чорній шапцї; так само і всї бояре його. Поставили Петрови стілець, і він сїв. Ярослав, подививши ся на Петра, розплакав ся. Петро сидїв, ще нїчого не знаючи, й почав питати ся: „що стало ся?” І сказали йому: „Бог сеї ночи князя взяв”. Петро сказав: „та я ж сеї ночи поїхав, і він був зовсїм здоров!” „Вони відповіли: „щось його вдарило в плече, і з того почав знемогати ся, і так його Бог узяв”. Петро на те: „воля Божа! всїм нам там-бути!” Ярослав же рік Петрови: „Ми за тим тебе покликали: от Бог вчинив свою волю, як йому видїло ся; ти ж їдь до мого батька Ізяслава, поклони ся йому від мене і скажи: „Бог узяв менї батька, отже будь ти минї за батька. Ти сам знаєш, що було між ним і моїм батьком: Бог дав на то свій суд, узявши мого батька, а мене полишивши. Його полк і дружина у мене; оден тідьки спис лишив ся коло його гроба, але й він в моїх руках; отже, батьку, кланяю ся тобі, прийми мене як свого сина Мстислава: нехай твій Мстислав їздить при твоїм стремени з одного боку, а я з другого їзжу при твоїм стремени з усїма своїми полками”. І так відправили Петра 39).
Сей епізод (записаний очевидно зі слів того Ізяславого посла), хоч може й підмальований, дуже добре характеризує нам галицького князя, котрому в історії сеї землї належить ся визначне місце. Оборотний і вирахований, безоглядний і цинїчний, Володимирко зручно йшов до могутности й сили, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом, і привів Галичину до важного значіння в руській полїтичній системі, і навіть не тільки в нїй. Він то збудував силу й славу Галичини, котру потім з такою повагою заступав його син Ярослав, збераючи овочі батькової працї й оборотности.
Примітки
1) Одиноке джерело про подїл Галичини по смерти Ростиславичів і про її житє між 1124 і 1140 р. — Длуґош (І с. 533 і 536), що тут мабуть використав якесь руське, затрачене джерело (див. про се в прим. 10). Звістки його про Галичину з 1124-8 рр. не будять нїяких підозрінь і загально прийняті в науцї. Але й він говорить тільки про волости Володаревичів: Ростислав дістав Перемишль, Володар Звенигород; очевидно,Ростислав був старший. Васильковичів він згадує тільки принагідно під 1128 р. — Gregorii et Iwanii Waszilkowicz; з порядку імен можна б виводити, що той Gregorius був старший. В Київській лїтописи під 1140 p. згадують ся з галицьких князїв Іван Василькович і Володимирко Володаревич (Іпат. с. 218): братів їх, мабуть, тодї не було вже на сьвітї. Низше довідуємо ся з неї (с. 221), що Іван княжив у Галичу. Очевидно, другою волостию був Теребовль, і коли Іван був молодший, то до смерти Юрия він мусїв сидїти тут.
2) Длуґош І с. 533-4, про сю звістку див. в прим. 10, а ще вернемо ся до неї пізнїйше; тут запримітимо тільки, що такі подробицї Длуґошевого оповідання як се, що „князї боячи ся самі йти”, висилають військо на Польщу, а те „перейняте страхом, ледви діткнувшись польських границь” вертаєть ся, — то вже flosculi Dlugossiani.
3) Длуґош І с. 536-7; про сю звістку див в прим. 10.
4) В звістцї Київської лїтописи під 1140 р. читаємо: Всеволод посла... „Ивана Васильковича и Володаревича изъ Галичя Володимирка”, низше, під 1141 р.: „Cero же лЂта преставися у Галичи Васильковичь Иванъ, и прия волость его Володимирко Володаревичь: сЂде во обою волостью княжа въ Галичи”, Отже є незгода в словах лїтописи: раз чуємо, що 1140 р. був у Галичи Володимирко, другий — що був там Іван, а Володимирко прийшов тільки 1141 р. сюди. В виборі не можна вагатись: звістка 1141 р. говорить про се далеко докладнїйше й сьвідомійше, і супроти того слова під 1140 р. „изъ Галичя” найлекше буде пояснити як дописку якогось читача: або хибну, або тільки вставлену при переписуванню на невідповіднім місцї. Правдоподібно, в ориґінальнім тексті читало ся просто: Ивана Васильковича и Володаревича Володимерка, без означення їх волостей, як і при иньших князях сього оповідання нема означення їх волостей.
Що Володимирко сидїв тодї в Перемишлї, лїтописи виразно не кажуть, але комбінуючи всї звістки, инакше не можна собі представити роскладу галицьких волостей. Сама по собі також дуже була б неправдоподібною гадка, що Іван дістав Звенигород тільки пізнїйше, а не зараз по смерти свого батька.
5) Про неї зараз низше.
6) Іпат. с. 226.
7) Про Берладників див. низше, в гл. VIII.
8) Див. про се низше і в гл. VIII.
9) Іпат. с. 341, 346, про се ще мова низше.
10) 1 Новг. с. 138.
11) Грамота ся була опублїкована Богданом Петричейку Хиждеу (Hãsdeû), з копії зробленої десь кодо р. 1850 перший раз в 1860 p. в яській часописи Instructiunea publica, і друге в 1869 р. в часописи Trajanû, і потім і ориґінал той, і копія нїби згинули, і навіть не маємо нїяких близших звісток про той ориґінал. В обох виданнях є певні відміни в трансскрипції. В виданню 1869 р. вона читаєть ся так (в скобках доповнені слова, яких бракує): У імЂ отца і сына (і святаго духа аминь). Азъ Іванко Ростіславовічь от стола галічского, кнЂзь берладсьскы свЂдчую купцемъ (меси)бриськьмъ, да не платЂтъ мыть у градЂ нашемь (у Ма)-ломъ у Галічі на ізкладь, раз†у Берладі і у Текучомъ и (у г)радохъ нашіхъ а на ісъвозъ розьнымъ товаромъ тутошнымъ і угръсьскымъ і руськымъ і чес(ькымъ). а то да платЂть ніколіжь, раз†у Маломъ у Галічі. А кажіть воєвода. А на том обЂть. (Въ лЂто) от рожьства Христова тісЂщу і сть і трдсть і четіре лЂтъ мЂсяца маЂ к. днь. Ріжні анахронїзми і підозрілі прояви в мові і в змісті грамоти дала повід ученим новійшими часами уважати її за фальсіфікат, вигадку „якогось румунського патріота''. Див. реферати Соболєвского: Грамота князя Іванка Берладника 1134 г. (Труды VIII археол.-съЂзда т. II) і Богдана Diploma Barladéna din 1134 si principalulû Bãrladulué, Букурешт, 1889 (резюме в тахже Трудах т. IV). Одначе й на самім з'їздї критика скептиків викликала певну опозицю (див. тамже т. IV с. 103). Недавно вийшла статя проф. Дашкевича: Грамота кн. Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. (в Сборнику статей посвящ. Влад.-Буданову, 1904), присьвячена оборонї автентичности грамоти, властиво — ослабленню критичних заміток скептиків.
Я уже в першім виданню сеї книги зазначив, що вповнї відкинути грамоту Берладника, як фальсїфікат, не можна — занадто богато є в її змістї, в її подробицях такого, що не легко положити на рахунок вигадки якогось румунського патріота. На сїм становищі зістаю ся й тепер. Дивну ґрафіку й взагалї фільольоґічну сторону можна до певної міри об'яснити пізнїйшим копіованнєм, а також і тим що писар міг бути місцевий чоловік, з Подунавя, з книжною мовою тодїшньої Руси не обізнаний. Грамот галицьких з тих часів і подібного змісту не маємо, тож не можемо сказати нїчого рішучого про форму і зміст самої грамоти; деякі моменти, се правда, дуже неприємно нагадують торговельні привилеї XIV-XV в. (ізкладъ — склад, ісъвозъ — транзітна торговля). Дата 1134 р. дуже мало правдоподібна; супроти сказаного в текстї і титул Івана „от стола галічскаго”, і залежність від нього Берлади дуже мало правдоподібні, перед 1144 p. Може був тут дїйсно 1144 р. мартівський, коли Іван по своїй утечі з Галича, в місяцї лютім міг бути в Берлади?
12) Іпат. с. 234.
13) Іпат. с. 225.
14) Іпат. с. 225-6, Лавр. с. 295-6, Никон. І с. 167-8, Воскр. І с. 34.
15) В своїх давнїйших працях (Історія Київщини с. 161) і навіть іще в першім виданню II тому моєї Історії (с. 105) я тримав ся тої гадки (висловленої зрештою ще давнїйше — нпр. у Соловьова І 388) що й Київська й Суздальська лїтопись під 1146 p. говорять про оден і той сам похід Всеволода на Володимирка, і що значить Володимирко зайняв Прилук ще перед ним. Переробляючи ще раз лїтописні звістки про Володимирка, переконую ся, що ототожнити сї дві звістки неможливо. Похід на Звенигород став ся десь найдальше в лютім: лїтописець нотує, що під час походу снїг пропав через дощ, і прийшло ся йти „на колихъ и на санехъ”, — очевидно похід обчислено було на зимову дорогу. Тимчасом похід згаданий в Суздальській лїтописи був призначений „на Боришь день”, себто на 2 мая, і з слів лїтописи виходить, що він не дійшов кінця: оповівши про плян походу лїтопись каже, що Всеволод „перебы нЂколико и разболЂся велми”, і з тої хороби умер. Що похід Володимирка на Побоже тут як найтїснїйше звязаний з сею нарадою Всеволода над новим походом, треба його ставити після походу на Звенигород. Отже показуєть ся справедливійшим давнїй погляд Карамзїна (І с. 122), що теж прийняв був такий порядок подїй.
16) Іпат. с. 311.
17) Іпат. с. 311.
18) Див. вище с. 144.
19) Іпат. с. 254.
20) Див. джерела вказані вище с. 153. Згадаю, що проф. Ґрот (Угрія и Славянство с. 136) толкує слово ύπoσπoνδoς в значінню васальної залежности; але такого значіння надавати йому не можна.
21) С. 414.
22) Про союз Володимирка з Юриєм і про полїтичну ситуацію на Руси див. вище с. 151-2. Сватом Володимирка Юрий зветь ся вже на початку 1150 p. (Іпат. с. 273), хоч звістка про шлюб уміщена низше — Іпат. с. 275.
23) Іпат. с. 973-4 (поч. 1150 р.).
24) Іпат. с. 282.
25) Див. вище с. 168, 173.
26) Лавр. 319 — „вороти ся у Корчева”, мабуть треба читати Корчеська; Никон. (І с. 191) з того зробила „Карачева”.
27) Іпат. с. 308-313, Лавр. с. 319-20. Суздальська лїтопись в оповіданню про сей похід значно ріжнить ся від Київської; окрім самостійних звісток, як записка про недокінчений похід Ізяслава на Володимирка під кінець 1151 р., про посольство його до Ляхів і т. и. — воно і в оповіданню про саму кампанїю відріжняєть ся значно від Київської лїтописи. Подробицї насувають деякі трудности. Досить підозріло виглядає в Суздальській лїтописи, що Володимирко двічи тїкає в Перемишль і двічи висилає послів до угорського короля, так що тут можна б припустити подвоєннє факту. Але приглядаючи ся близше, приходить ся прийняти, що оповіданнє Суздальської лїтописи добре, хоч і коротше від Київської, натомість в Київській бачимо нездалу контамінацію: слова „и вшедше в землю Галичкую” до слів „за твердь ста” взяті з оповідання, використаного редактором Суздальської лїтописи, — про першу битву Володимирка з Ґейзою і вставлені не на місцї, так що вони перебивають оповіданнє про битву під Перемишлем. Се справедливо зауважав уже Барсов — Географія начальной лЂт. с. 271.
Поправлю заразом тут лєкцію видання Іпатської лїт. В Іпат. кодексї читаєть ся „вшедше в землю Галичкую и Володимирю сташа”. Видавець приймає лєкцію иньших кодексів: „и Володимиру ставшю”; але се тільки хибна поправка; треба читати: ”в землю Галичкую Володимирю”, себто Володимирову, як в Лавр. в сїм місцї: ”в землю Володимеркову”.
28) В лїтописи і сї слова говорить Петро, але се мусить бути помилка — се іронїзує Володимир.
29) Коней.
30) Пізнїйше поправлено ”церкві''.
31) Сходами в видї ґалєрії на поверсї.
32) Інтересне противставленнє „руського” боярина і вище — „руських” київських) волостей Галичинї.
33) „Полати”.
34) „Горенка” або „горница” — покій на горі.
35) Порівнюють з чеськ. і польск. dna, ревматизм.
36) „влягомо”.
37) „Якоже бысть убо къ куромъ”.
38) „мятлехъ” (пор. нїм. Mantel).
39) Іпат. с. 318-320.
ЯРОСЛАВ — ЙОГО ХАРАКТЕР І СТАНОВИЩЕ, ВІДНОСИНИ ДО ІЗЯСЛАВА Й КАМПАНЇЯ 1154 Р., ПЕРЕМІНИ В ГАЛИЦЬКІЙ ПОЛЇТИЦЇ СУПРОТИ ВОЛИНИ; СПРАВА ІВАНА БЕРЛАДНИКА, ЙОГО ПОХІД НА ПОНИЗЄ Й КІНЕЦЬ; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ Й ВІЗАНТИЇ; РОДИННІ СПРАВИ ЯРОСЛАВА, ПОВСТАННЄ ГАЛИЦЬКИХ БОЯР, ДАЛЬШІ ВІДНОСИНИ ЯРОСЛАВА ДО СИНА; СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА. ГАЛИЦЬКА УСОБИЦЯ, ЗНОСИНИ БОЯРСТВА З РОМАНОМ, УТЕЧА ВОЛОДИМИРА, ПЕРШЕ ЗАПАНОВАННЄ РОМАНА В ГАЛИЧУ, УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ, ПОХІД РОСТИСЛАВА БЕРЛАДНИЧИЧА, ПОВОРОТ ВОЛОДИМИРА; ЙОГО СМЕРТЬ; КІНЕЦЬ ДИНАСТИЇ.
Одинокий син Володимирка, Ярослав, дістав по батьку цїлу, неподїльну Галичину і по двох поколїннях, що прожили свій час серед трівоги й боротьби, поставив її на вершинї імпозантної зверхньої могутности.
Не бувши гіршим від батька полїтиком і державним мужем, Ярослав сильно відріжняв ся від нього характером своєї полїтики, цїлою своєю физіономією, імпонуючи сучасникам своєю спокійною силою й повагою так, як його „многлаголивий” батько імпонував викрутами своєї цинїчно-безоглядної полїтики. Було тут чимало впливу зверхнїх полїтичних обставин, що далеко вигіднїйше уложили ся для Галичини в третїй чертвертинї XII в., нїж коли небудь перед тим, так що не вимагали від її полїтиків такої трівоги за свою долю, не накликали до всяких полїтичних штук. Але було тут також може й ще більше впливу особистих прикмет нового князя. Київська лїтопись з нагоди смерти Ярослава характеризує його в таких словах: „Був він князь мудрий, бистрий в слові (рЂченъ языкомъ), богобійний, поважний по всїх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то не ходив він сам з військом, але посилав своїх воєвод. Він привів свою землю до прегарного стану (ростроилъ), роздавав богато милостинї, був ласкавий до бездомних, годував бідних, любив монаший чин і підпомагав його скільки лише міг; у всїм сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку тримав клирос” (епархіальні справи) 1). І Слово о полку Ігоревім малює пишними фарбами його силу: „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столї, підперши Угорські гори своїми зелїзними полками — заступивши королеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота — рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!...”
Так поважне становище встиг здобути собі Ярослав дуже вже скоро по своїм першім виступі, бувши досить молодим, і се ми з усякою певностию мусимо покласти на заслугу його особистих здібностей.
Обнявши галицький престіл так несподївано, під прикрим вражіннєм батькової смерти, толкованої як божа кара, він у своїх перших кроках показує впливи пригніченого стану духа під сим прикрим вражіннєм, до котрого прилучила ся безпосередня перспектива нової близької війни на два фронти — з Ізяславом і Ґейзою. На вість про смерть батька він посилає завернути Ізяславового посла і, як бачили ми, висловляє перед ним в обережній, але рішучій формі осуд полїтики свого батька та обіцяє його кривди вирівняти. В словах повних покори він піддаєть ся під протекцію Ізяслава й просить його уважати своїм сином і помічником.
Але се був тільки моментальний упадок духа (простим викрутом я не важив ся-б його уважати). Покірні відносини до Ізяслава ввели-б Ярослава в конфлїкт з його тестем і давнїм батьківським союзником — Юриєм. З другого боку віддати назад Ізяславові городи показало ся мабуть в дїйсности тяжше, нїж Ярослав думав, і він своїх обіцянок не додержав. Натомість він, очевидно, постарав ся перетягнути на свій бік угорського короля. Подробиць, анї навіть виразних звісток про се не маємо, але то факт, що угорський король по всїх тих сьвятих приреченнях Ізяславу підчас останнього походу уже не поміг йому в його походї на Ярослава, і взагалї йогу союз з Ізяславом і його родиною кінчить ся, а в дипльоматичнім посередництві 1158 р. в справі Івана Берладника він манїфестуєть ся вже прихильником Ярослава.
Не діждавши ся сповнення Ярославових обіцянок, Ізяслав вибрав ся на початку 1154 р. новим походом на Галичину. Як я сказав уже, угорський король йому в сїм поході уже не поміг, і Ізяслав мусїв числити тільки на сили свої й иньших своїх союзників. Він постарав ся стягнути їх яко мога більше. Похід уложено подібно як за Всеволода: Ізяслав ішов полудневою границею своїх земель, прилучаючи до своєї армії полки волинських князів. Правдоподібно, підчас сього маршу забрав він собі назад погоринські городи, захоплені Володимирком 2), і потім перейшов у Галичину. На берегах Серета полки Ізяслава зійшли ся з військом Ярослава. Виправивши против нього Чорних Клобуків, аби забавити — „бити ся о рЂку Серет”, сам Ізяслав подав ся під Теребовль, і дійсно поки Ярослав наспів сюди, встиг перейти Серет. Тут прийшло до крівавої битви — одного з дуже сумних епізодів наших давнїх війн. Галицьке військо мало досить слабі надії на перемогу: правдоподібно сили Ізяслава були більші, та й сам він звістний був як першорядний стратеґ. Тож галицькі бояре відіслали свого молодого князя з битви, з тим що по битві до нього мали удати ся останки галицького війська і зачинити ся в Теребовлї. „Галицькі бояре почали говорити свому князю Ярославу:
„ти молодий, поїдь собі на бік і диви ся на нас, як ми будемо голови складати за честь твого батька і твою, за те що твій батько нас кормив і любив! Ти у нас князь оден і як би з тобою що стало ся, щоб ми робили! Їдь но ти до городу, а ми самі будемо бити ся з Ізяславом. А хто з нас буде живий, прибіжимо до тебе і зачинимо ся в городі з тобою”.
Битва була завзята — „ступиша ся полци, и бысть сЂча зла, и биша ся отъ полудне до вечера”. Результат вийшов непевний: Ізяслав збив ту частину галицького війська, що стояла против нього, але волинські полки на инышм місцї пустили ся тїкати від Галичан. Не вважаючи на се Ізяслав лишив ся на побоєвищі, взявши богато Галичан в полон, а ще до того ужив штуки: казав поставити на побоєвищі галицькі корогви, захоплені підчас битви, і масу галицького війська здурено тим, зваблено і половлено. Решта Галичан втїкла до Теребовля і там замкнули ся. З Ізяславом лишило ся дуже мало війська, бо його союзники розтїкли ся так, що годї було завернути чи позбирати. Він зміркував, що йому дуже небезпечно стояти на ворожій землї з такою масою невільників: Галичане могли ударити на нього з Теребовля і знищити чисто. Тодї він счинив нелюдську річ: казав позабивати галицьких невільників, окрім „лутших людей”, що мали якусь вартість для викупу, і пішов з Галичини назад. „Бысть плачь великъ по всей земли ГаличьстЂй”, ляконїчно кінчить сю сумну історію лїтописець 3).
Ізяслав слїдом умер. Волинь перетворила ся в ґрупу кількох осібних князївств, і їх князї не журили ся галицьким князем, звернені фронтом своєї полїтики на Київ. Галичинї вже не було небезпечности зі сходу, і Ярослав міг залишити традиційну галицьку полїтику — робити фронт на Волинь. Пізнїйше, з кінцем 50-х рр., бачимо його навіть у приязних відносинах з волинськими князями.
З заходу він теж забезпечив себе. Про порозуміннє з Угорщиною я вже казав. По смерти Ізяслава наступило порозуміннє і з Польщею, як бачимо з дипльоматичної інтервенції 1158 р. Таким способом полїтична ситуація укладала ся досить добре для Ярослава. Тільки справа галицького претендента Івана Берладника виринула була й занепокоїла його, але й то не на довго.
Ми полишили Івана, коли він по нещасливім походї на Володимирка прибіг в осени 1146 р. до Сьвятослава Ольговича. Сьвятослав тодї сам був у тяжких обставинах, й Іван зістав ся у нього не довго: на початку 1147 р. він відійшов уже від нього, взявши 200 гривен срібла і 12 грив. золота (за службу свого полка?). Він пристав до Ростислава смоленського, що займав тодї в боротьбі Ізяслава з Ольговичами досить нейтральне становище, але і тут теж зістав ся не довго, бо вже лїтом 1149 р. бачимо його в службі Юрия 4). Се стало ся ще перед тим, нїм Юрий увійшов у тїсний союз з Володимирком; коли се наступило, Іван опинив ся в дуже прикрім становищу, і коли невважаючи на те ми бачимо його у Юрия й пізнїйше, то здаєть ся, що Юрий держав його у себе силоміць. Я бачу вказівку на се в пізнїйшім докорі Юриєви, що він, присягнувши Іванови, держить його в „толицЂ нужи” 5), а з сим згоджуєть ся й та обставина, що від коли Юрий став союзником Володимирка, Іван зовсїм сходить зі сцени — нїчогісїнько про нього не чуємо. Для свого союзника Юрий се дуже легко міг зробити — арештувати Івана, і тут міг лежати теж не согірший мотив сеї енерґії, з якою Володимирко помагав Юрию.
Ярослав, ставши князем, по своїй хвилевій покорі Ізяславу вернув ся слїдом до давнього союза з Юриєм і помагав йому в тих війнах, які вів Юрий з своїми ворогами, засївши на київськім столї по смерти Ізяслава. Як давньому союзнику батька і тестеви 6) Ярослав показував Юрию всяку честь; лїтописець, оповідаючи про участь Ярослава в волинській війнї, коли Юрий, засївши в Київі по смерти Ізяслава, забрав ся виганяти з Волини його сина Мстислава, висловляєть ся, що Юрий „повелЂ зати своему Ярославу Галичьскому ити нань” 7). Се дає міру покірности Ярослава супроти Юрия. Але за те Ярослав зажадав від свого тестя, аби йому видав Івана. Що дало привід до сього жадання по тім, як Івана цїлі роки не зовсїм було чути, не знаємо; бачимо тільки що в сїм жаданню бачили замір Ярослава зігнати зі сьвіта свого претендента. Юрий згодив ся, й Івана привезено з Суздаля в кайданах, аби видати Ярославовим послам, що приїхали вже по нього „съ многою дружиною”. Але митрополит й ігумени київські обстали за Іваном, закидаючи Юриєви, що він уже нарушив свою присягу Іванови, „держачи його в такій бідї”, в кайданах, а тепер ще хоче видати „на убиство”. Юрий піддав ся сим намовам і відіслав Івана назад в Суздаль, але таки як вязня, в кайданах. На дорозї одначе відбив і забрав Івана до себе тодішнїй чернигівський князь Ізяслав Давидович 8).
Сей Ізяслав забирав ся тодї до боротьби з Юриєм за Київ і шукав скрізь союзників. Забираючи до себе Івана, він, правдоподібно, надїяв ся задержати тим в невтральности і взагалї в залежности від себе Ярослава. До війни одначе тодї не прийшло, бо Юрий вмер, і Ізяслав Давидович без бою опанував Київ. Ярослав дїйсно, став його союзником 9), але слїдом (1158) повторив своє жаданнє — аби йому видано Івана. Для більшої пресії він притягнув до дипльоматичного посередництва як найбільше сучасних володарів, і сей епізод власне тим інтересний, що показує, який широкий полїтичний вплив розвинути, які звязки навязати встиг Ярослав протягом яких пяти лїт свого пановання. В посередництві взяли участь: чернигівські князї Сьвятослав Ольгович і Сьвятослав Всеволодич, Ростислав смоленський, волинські князї: Мстислав володимирський, Ярослав луцький, Володимир Андрієвич дорогобузький, угорський король і польські князї. Всї вони прислали своїх послів разом із послом Ярослава, з жаданнєм, аби Ізяслав Давидович видав йому Івана.
Ізяслав Давидович одначе не згодив ся на жаданнє Ярослава і з тим всїх тих послів відправив. Відносини були зірвані, й обидві сторони почали готувати ся до війни. Іван задумав новий похід на Галичину. Подавши ся в степи, він запросив собі в поміч Половцїв і з їх ордами, які були на поготові, пішов на Подунавє — свою правдоподібну колишню волость: Подробицї сього походу так інтересні, що варто на них трохи довше затримати ся. Опанувавши Подунавє, видко, без всякого спротивлення, Іван розложив ся в подунайських городах, почав збирати „Берладників”, розбивав „кубари” — кораблї з товарами галицьких купцїв, і грабував галицьких рибалок. Коли прибули більші половецькі орди, а й Берладників зібрало ся значне число — шість тисяч, Іван розпочав похід на галицьке Понизє, в гору Прутом. Його приймали дуже радо: коли прийшов він під Кучелмин — „ради быша єму”. Але в Ушицю поспіла Ярославова залога, і тому люде не могли відчинити Іванови воріт, натомість почали тїкати до нього з міста: „смерди скакаху чересъ заборола къ Иванови, и перебЂже ихъ 300”. Але Ярославова залога „кріпко” боронила міста, і се поставило Івана в трудне становище: Половцї хотїли „взяти” місто — здобути і пограбувати, Іванови-ж було шкода прихильних йому людей, і він не згодив ся на се. Тодї Половцї нагнївали ся й полишили його самого, а з самими Берладниками Іван далї походу вести не міг. Він правдоподібно, вернув ся назад на Подунавє і переславши ся з Ізяславом, вернув ся назад в Київ.
Ярослав збирав ся відвдячити ся походом, в котрім мали взяти участь також і волинські князї. Одначе Ізяслав Давидович задемонстрував супроти того союз свій з чернигівськими князями, що вислали своїх послів в Галичину й на Волинь, і се посередництво повздержало Ярослава від походу. Але відносини зістали ся напруженими, і з Волини приходили вісти, що Ярослав таки приготовляє похід. З другого боку похід Івана на Понизє розбудив противну Ярославови партию в Галичинї, і до Берладника приходили запросини звідти: „тільки ти свої стяги покажеш, ми зараз відступимо від Ярослава”. Супроти того всього Ізяслав задумав похід на Галичину. Але йому не удало ся знайти до того союзників, а Ярослав тим часом змобілїзував своїх волинських союзників, і з ними, випереджаючи Ізяслава, рушив просто на Київ. Перенесена таким чином на київський ґрунт війна закінчила ся вигнаннєм з Київа Ізяслава, що стратив з тим усяке значіннє. Заразом й Іван стратив свою одиноку підпору. Він подав ся за Ізяславом і дїлив його недолю. Його дїлом, мабуть, був напад Берладників на Олеше 1159 р., зроблений в інтересах Ізяслава 10). Потім нагло читаємо ляконїчну звістку, що Іван 1161 р. умер в Візантиї, в Солунї, і що була поголоска, нїби його струїли 11). Як він опинив ся в Солунї — чи сам подав ся в Грецію, по смерти свого опікуна Ізяслава (що вмер на початку 1161), чи спровадили туди його на засланнє противники, не знати. Останнє я уважав би одначе більш правдоподібним: Візантия була союзником Галичини, і добровільно туди удавати ся для Івана було-б не дуже мудро.
Так чи инакше, сей факт увільнив Ярослава від небезпечности, що висїла над ним. Його становище в заграничній полїтицї було тепер зовсїм спокійне. Конфлїкт з Ізяславом Давидовичем, як ми бачили, зблизив його з Ізяславовими ворогами — волинськими князями, а потім і з київським князем Ростиславом. Сьому союзу він зіставав ся потім вірним до кінця: підтримував Ростислава в ріжних його конфлїктах, потім Мстислава в боротьбі за Київ, але не ходив сам, тільки висилав свої полки, так само і в спільні походи руських князїв на Половцїв. Поважне, впливове становище його в заграничній полїтиці ми бачили з тої дипльоматичної інтервенції 1158 p.; воно не похитнуло ся й пізнїйше.
Відносини Ярослава до Польщі й Угорщини, скільки знаємо, зістали ся і далї добрими. З рештою польські князї мали досить клопоту в себе дома, і в Угорщинї по смерти Ґейзи († 1161) почали ся теж замішання, а потім молодий король Стефан III († 1173) був зайнятий боротьбою з Візантиєю, й Угорщина шукала підпори у Ярослава. На сїм ґрунтї був виник проєкт — оженити молодого короля з Ярославною. Ярослав згодив ся на се, і молоду княжну вислано вже на Угорщину (коло 1164 р.), до нареченого, але потім сей шлюб розійшов ся, і король оженив ся з донькою австрійського герцоґа. Візантийське джерело оповідає, що Ярослава знеохотив до сього шлюбу імператор Мануіл, стараючи ся всякими способами розвести сей ненаручний для нього союз Галичини з Угорщиною 12).
На ґрунтї тогож зближення Галичини з ворожою Візантиї Угорщиною став ся иньший звістний епізод: гостина у Ярослава славного своїми авантурами героя романів Андронїка Комнена. Дуже можливо, що він був сином тієї Володарівни, що вийшла за котрогось з Комненів, отже був кузеном Ярослава. 1154 р. його арештовано за державну зраду, десять лїт пізнїйше він втїк в Галичину. Ярослав, як каже Візантийське джерело, прийняв його „отвертими раменами”, і Андронїк перебував у нього в великих ласках, засїдав в його радї й їздив разом з ним на лови (тут, видко, йому особливо заімпонували лови на зубрів, в Візантиї незвістних і візантийський хронїст спеціально на тім спинюєть ся). Він зістав ся, аж поки Мануіл не надумав помирити ся з ним. Наші джерела також згадують про се ласкаве принятє Андронїка в Галичинї — що Ярослав прийняв його „c великою любовью”, дав Андронїку кілька городів „на утЂшенье” і потім відіслав його в Візантию з великою нарадою, в супроводї своїх чільнїйших бояр 13).
Та як імпозантне було становище Ярослава в заграничній полїтиці, так не весело укладали ся внутрішнї відносини, заповідаючи ті тяжкі замішання, що так дали себе знати потім, по смерти Романа. На часи Володимирка і Ярослава припадає зріст незвичайної сили галицького боярства, і воно вже за часів Ярослава почало показувати роги. Привід до того дали родинні справи Ярослава.
Ярослав не мав щастя в родиннім житю. Княгиня Ольга Юриївна, з котрою його оженено з полїтичних мотивів, очевидно не вміла здобути серця свого чоловіка. Опанувала його якась „Настаська”, як зневажливо називали її бояре. Подробиць про неї нїяких не маємо. Лише з одного натяку, що історію Настасиї ставить ся в звязок з якимись „приятелями” Ярослава — „Чарговою чадию” — можна здогадувати ся, що вона була з боярської родини Чагрів, і що її відносини до Ярослава зблизили його з сею родиною та дали її вплив на дворі, мабуть обставина ся й привела потім до загибели саму Настасию. Судячи по лїтописним похвалам моральности Ярослава, ми не можемо поясняти його відносин до Настасиї як простий вибрик, та й його любов до її сина Олега показує, що маємо до дїла тут з зовсїм поважним почутєм. Так само неможливо припустити, аби се нешлюбне пожитє Ярослава дражнило моральні почутя суспільности — такого риґоризму у неї не можна абсолютно підозрівати в тодїшнїх часах. Очевидно, Бояр підняв против неї вплив, який здобули через Настасию Чарговичі, на дворі Ярослава. На чолї сеї боярської фронди стояв між иньшими Константин Сїрославич, давній і впливовий боярин Ярослава і якийсь служебний князь Сьвятополк. Сї бояре стають по стороні княгинї Ольги і її сина Володимира та підтримують їх проти Ярослава.
Напружені відносини закінчили ся отвертим конфлїктом. Княгиня Ольга з сином і численними боярами, на чолї котрих стояв той Константин, утїкли з Галича в Польщу. Відси потім перейшли в Червен, за порозуміннєм з місцевим князем: звідти Володимир хотїв вести зносини свої з партизанами, що лишили ся в Галичи. На чолї їх стояв той Сьвятополк. Вони замишляли вхопити Ярослава, і се дїйсно їм удало ся, як саме, лїтопись не каже: чи то було отверте повстаннє, чи бояре зробили якусь засїдку на князя. Досить що вони прийшли до певної власти над князем: Чарговичів побили всїх, нещасливу Настасию спалили на огнї, її сина Олега заслали в засланнє, а Ярослава заприсягли, що він буде добре жити з княгинею, а заразом, розумієть ся — дасть відповідне місце впливам сих бояр-фрондерів. З сими вістями вислано гінцїв до еміґрантів, Ольга з сином вернула ся — „и тако уладиша ся” 14).
Незвичайний сей контраст поваги Ярослава в заграничній полїтицї з повною безрадністю перед боярською самоволею у внутрішнїх відносинах, і приходить ся незмірно жалувати, що коротка лїтописна звістка не дає нїяких майже подробиць про боярські змагання і їх революцію. Тільки з анальоґії пізнїйших подїй можемо розуміти се так, що тут зі сторони виднїйших бояр ішла боротьба про задержаннє свого впливу на державні справи, котрий відберали у неї нові приятелї Ярослава — Чарговичі, отже що боярська олїґархія уже тодї — в 60-х рр. XII в., змогла ся та сформувала ся о стільки, що сьвідомо йшла до того, аби під покривалом княжої власти тримати управу в своїх руках.
Що підклад цїлої історії був чисто полїтичний і що боярство тільки використовувало родинні обставини Ярослава — з таким поясненнєм найліпше згоджуєть ся той факт, що в дальших родинних пригодах Ярослава боярство вже не бере участи: вони вже йому не були потрібні. Чи припустити, що Ярослав по революції 1170 р. встиг придушити боярську фронду? Супроти пізнїйшої сили боярства, яку бачимо зараз по його смерти, се не дуже правдоподібно; скорше, бояре осягнули своє і тому не журили ся вже анї княгинею Ольгою, анї її сином.
Відносини Ярослава до його шлюбної жінки не полїпшили ся від спалення його улюбленої Настасиї. На другий рік (1171) Володимир з матірю знову тїкають з Галича, — тільки вже про бояр галицьких не чуємо, аби котрий з ними тїкав. Збігцї подали ся до Ярослава луцького, бо мали вже перед тим з ним зносини: він обіцяв Володимиру „шукати йому волости”. Правдоподібно, вони надїяли ся змусити Ярослава галицького, щоб дав синови ще за житя якусь волость в Галичинї, аби мав самостійне становище. Але надїї були марні. Ярослав, не маючи тепер против себе бояр, плянами свого сина не журив ся: він найняв за три тисячі гривен польське військо і вислав на Луцьку волость, а по сїй „першій пересторозї” зажадав від Ярослава луцького, аби відіслав від себе Володимира. Инакше загрозив йому походом, і Ярослав луцький, бачучи що не жарти, відіслав Володимира з матїрю до її брата Михалка в Торчеськ. Відти поїхали вони в Чернигів; потім Ольга тодї ж таки подала ся в Володимир суздальський, до родини, й там умерла десять лїт пізнїйше, постригши ся в черницї перед смертию. Володимир же помирив ся якось з батьком і вернув ся 15).
Але відносини між ними таки не поправили ся. Десь в р. 1182-3 Ярослав вигнав сина. Знову нїчого не чувати, аби бояре галицькі чимсь піддержали Володимира. З сусїднїх князїв теж нїхто не хотїв прийняти його до себе, боячи ся його батька по тім прецеденсї з Ярославом луцьким: анї Роман володимирський, анї Інгвар Ярославич дорогобузький, анї Сьвятополк туровський. Аж у свого зятя — славного Ігоря Сьвятославича, в Путивлю знайшов Володимир пристановище і пробув тут два роки, поки Ігореви не удало ся помирити з ним Ярослава 16).
По за тим з внутрішнїх відносин Галичини за Ярослава знаємо дуже мало. Лїтопись каже, що він „ростроилъ” землю свою — привів її до прегарного стану. Але в чім було те строєннє, вона не поясняє — чи означає се добру управу, справедливість, суд, чи належить до зверхнього вигляду її — нпр. ріжних церковних будовань. Останнє близше б відповідало загальному тону сеї характеристики. Надмірний розвій боярської сили не міг причинити ся до особливої справедливости в управі. Сам Ярослав підносив перед смертию, що він „одиною худою своею головою ходя” задержав при собі всю землю Галицьку; він говорив тут, очевидно, про свою зверхню одновластність, — що не давав за житя своїм синам волостей, але все ж таки сї слова звучать іронїчно супротив тої безрадности, яку показав він супротив боярської олїґархії і яка виразно показала, що Галичиною править не „одна худа голова” князївська, а многоголове боярство.
Що правда на зверх та боярська революція Ярославового престіжа не понизила, і його посмертна характеристика, як ми бачили, підносить не тільки його мудрість й честь, яку він мав по чужих землях. Особливо в ґран-сеньєрстві Ярослава ударяло те, що він сам не ходив у походи, як иньші руські князї, тільки виручав себе воєводами, або й наймав полки у сусїдів (як польські полки в епізодї 1171 р.).
Ярослав умер 1 жовтня 1187 р. По словам лїтописи він, почувши себе смертельно хорим, скликав до себе на двір боярство, духовенство — „зборы вся и монастыря”, „и нищая, и силныя и худыя” — „усю Галицьку землю”, і протягом трох днїв гостив їх, роздаючи милостинню монахам і бідним та просячи всїх, аби пробачили йому всї його вини. Така християнська покора, очевидно, дуже розчулила лїтописця, а не меньше заімпонувала княжа щедрість: три днї роздавали по всьому Галичу княжу милостиню й не могли роздати всїх грошей, призначених на се князем. Свій полїтичний тестамент натомість Ярослав звертає не до всеї галицької людности, лише до самих бояр. „І так говорив він своїм мужам: за свого житя я один тримав цїлу Галицьку землю, а по смерти віддаю свій стіл Олегови, моєму меньшому синови, а Володимиру даю Перемишль”. „Олег був син Настасиї, поясняє лїтописець, і Ярослав любив його, а Володимир не слухав ся його, і тому не дав йому Галича”. Віддаючи Володимирови, старшому сину, Перемишль, стіл по старим традиціям старший від Галича, Ярослав може хотїв тим бодай з формального боку заховати decorum. Володимиру він казав присягнути, що не буде шукати Галицької волости, і на тім же заприсяг бояр. Другого дня по смерти поховали Ярослава в галицькій катедрі Богородицї 17).
Його смерть була початком замішань, що привели Галицьку землю, таку славну й імпозантну за часів Ярослава, на край полїтичної смерти, та зробили з неї приману для ріжних претендентів. Ферментом послужили полїтичні змагання боярства, що так недвозначно показало свою силу вже за Ярослава.
Хоч боярство присягнуло Ярославу сповнити його тестамент, але мати князем сина спаленої ними на стосї Настасиї, галицьким боярам було дуже ненаручно. Володимир, мабуть, теж не мав охоти задоволити ся другорядною волостию, тож зовсїм природно, що зараз же по смерти Ярослава, як каже лїтопись „бысть мятежь великъ в Галичкой земли”. Галицькі бояре увійшли в порозуміннє з Володимиром і вигнали з Галича Олега. Той подав ся до Рюрика, а Володимир „сїв у Галичу, на столї дїда свого й батька свого”, зазначає лїтописець, виявляючи тим певне співчутє побідї законного наступника над нешлюбним княжичом 18).
Київська лїтопись на тім уриває своє оповіданнє; вона нїчого не згадує про дальшу долю Олега і вертаєть ся до Володимира уже з тим, аби оповісти про боярську конспірацію против нього. Але єсть одно оповіданнє у польського сучасного хронїста Кадлубка, толковане ріжними способами, але по всякій правдоподібности сюди приналежне: а хоч є в нїм ріжні помилки й непевности, поминути його з легким серцем трудно. Оповіданнє се, по вилущенню його з усяких помилок, говорило б нам, що Олег, не знайшовши помочи у Рюрика, удав ся в Польщу, до Казимира Справедливого, і той в поміч вибрав ся походом на Володимира. Невважаючи на поміч волинських князїв — Романа і Всеволода, Володимир мусїв уступити ся з Галича, і Олега осаджено тут на ново. Але по дуже короткім часї 19) Олега струїли „свої” і Володимир засїв у Галичу на ново, а за поміч дану Поляками Олегу віддячив їм нападом на Польщу і позабирав звідти в неволю між иньшими кілька значних жінок 20).
Висаджуючи на галицький стіл Володимира, бояре могли числити на те, що він, завдячуючи їм свій стіл, буде тим більше готовим до всяких уступок для них. Але перечислили ся: Володимирови боярська олїґархія зовсїм не була симпатична, і він старав ся відсувати її від впливу на державні справи, як каже лїтопись: „думы не любяшеть с мужми своими”, себ то не любив радити ся в державних справах з всїми старшими своїми боярами, а обмежав ся тїснїйшим кружком своїх „приятелїв” 21). Се поставило бояр у ворожі відносини до нього.
На своє нещастє, Володимир при тім був дуже непоправним в своїм приватнім житю й тим додав богато поводів нарікати або й аґітувати против нього. Лїтопись, служачи, правдоподібно, відгомоном таких боярських аґітаций против Володимира, каже, що він був великий піяк — ,,бЂ любезнивъ питию многому”, і розпустник: „коли подобала ся йому чия жінка або донька, він силоміць забирав до себе”. Безперечно, що в тім де що побільшено. Насамперед такі прикрі прикмети не могли з'явити ся у Володимира від разу, скоро настав князем: мусїли його вдачу знати й перед тим, і коли се не перешкодило боярам порушити за для нього присягу Ярославу, видко, що Володимир не був уже такий страшний ледащо, принаймнї — його вдача не шкодила його популярности. Ті подробицї, які лїтописець подає про розпустний спосіб його житя, знов таки зовсїм не годять ся з вище поданою характеристикою: він каже, що Володимир жив з якоюсь попадею як з жінкою: „поя у попа жену и постави себЂ жену”. Що стало ся з Володимировою шлюбною жінкою Болеславою, донькою Сьвятослава Всеволодича, з котрою оженив його батько в 1166 р., не знаємо, але видко, що підчас конфлїкту Володимира з боярами її не було на сьвітї, бо бояре заявляють свою готовість знайти йому жінку, яку собі схоче. Мав від неї синів, котрих тримав як би шлюбних синів, і коли бояре зажадали від нього, аби видав їм сю попадю на смерть, волїв тїкати з Галичини, нїж се зробити. Очевидно, се все зовсїм не годить ся з характеристикою такої крайньої розпусти, якою мотивує лїтописець ворогованнє бояр до нього: „увЂдавъ Романъ, ажь мужи галичькии не добре живуть с княземь своимь про его насильа, зане гдЂ улюбивъ жену или чью дочь, поимашеть насильємь”. Правдоподібно, бояре і тепер мало журили ся моральністю свого князя, а гнївали ся на його старання поминути їх в полїтичних справах, в тій „думі”, і тільки покривали се отим нїби то подражненнєм від неморальних учинків князя.
Се подражненнє бояр на Володимира задумав використати володимирський князь Роман. Як близький сусїд, він від давна слїдив за галицькими справами. До нього, як ми бачили, утїкав Володимир, вигнаний батьком, тільки Роман тодї його не прийняв, боячи ся Ярослава. Пізнїйше він посвоячив ся з Володимиром, видавши доньку Федору за його старшого сина (від тієї попадї?) 22). Тепер Роман задумав використати боярське роздражненнє, аби висадити свого свата з волости. Він, як каже лїтопись, розпочав зносини з галицькими боярами, „без опаса” — не дуже й криючи ся, та намовляв їх, аби вигнали Володимира, а його взяли князем.
Така поміч з за границї для галицьких бояр була дуже наручна. Вони звязали ся з Романом в конспірацію, присягли одні одним на вірність і „зібравши свої полки”, ладили ся до повстання з тим, щоб або зловити Володимира, як зробили з його батьком, або й убити; так принаймнї представляє се собі лїтописець. Але їм не удало ся притягнути до себе всього боярства. „Володимирові приятелї” — ота частина боярства, яку він приблизив до себе, усуваючи ся від иньших олїґархів, тримали ся по його сторонї й далї, й супроти сього Володимирові вороги не відважали ся на отверте повстаннє. Тож задумали вони змусити свого князя, аби втїк з Галичини — хоч се мусїли уважати далеко меньше певним усьпіхом для своєї революції. Як і за Ярослава, вони причепили ся й тепер до родинних справ князя. Урядивши якусь демонстрацію, заявили князю: „княже, ми не на тебе підняли ся, але не хочемо кланяти ся попадї — хочемо її вбити, а тобі жінку знайдемо яку схочеш”. „Сеж вони казали, поясняє лїтописець, аби його настрашити й змусити до утечі, знаючи, що він попадї від себе не пустить”.
І дїйсно вони не помилили ся. Володимир, памятаючи історію Настасиї, злякав ся за свою жінку, а не надїючи ся, видко, оборонити ся від бояр, постановив шукати захисту й помочи за границею. Забравши жінку й синів (невістку — Романівну Федору бояре відібрали від нього, аби не була в його руках закладницею проти Романа) та своїх приятелїв бояр і свої скарби, він утїк до угорського короля. Виберати богато не мав, супроти ворожнечі Романа та тїсного союза його з польськими князями. І угорський король заявив повну охоту заопікувати ся Володимиром, присягнув йому помогти і зібравши військо пішов з ним на Галичину, нїби то — вертати престіл вигнаному.
Тимчасом бояре так легко вигнавши Володимира, зараз же післали по Романа, а той з легким серцем віддав свою Володимирську волость брату Всеволоду і навіть присягнув, що не буде її жадати назад. „Більше минї того Володимира не потрібно”, казав він супроти перспективи галицького столу, і без великих заходів поспішив ся в Галич. Там його прийняли й князем оголосили, але слїдом прийшла вість, що Володимир з угорською помочию зближаєть ся — вже перейшов гори. Ся вість застала Романа зовсїм не приготованим, і він нїчого лїпшого не надумав, як те щоб забрати Володимирове майно, яке ще лишило ся, і з своїми галицькими партизанами тїкати з Галичини. Угорський король без усякої перешкоди війшов у Галич, але повна безрадність Галичан осьмілила його до зовсїм несподїваного кроку. Замість аби посадити Володимира „на столї його батька і дїда”, він арештував його, а посадив у Галичу свого молодшого сина Андрія. Управу дав галицьким боярам, але для забезпечення їх вірности позабирав від них закладнїв з собою в Угорщину. Володимира з жінкою теж відвезено на Угорщину і там всаджено до вежі.
Аж тепер був сповнений заповіт Кольомана — пімстити ся на галицьких Ростиславичах за страшну перемишльську катастрофу. Мета, поставлена угорською полїтикою мабуть іще перед столїтєм — опанувати обидва боки Карпатів, здавало ся, вже сповняла ся, й ми маємо з сього часу (1189) документ, де угорський король титулуєть ся „королем Галичини” (rex Galaciae) 23).
Тимчасом Роман мусїв відпокутовувати свою легкодушність. Подав ся він до Володимиру — брат Всеволод зачинив перед ним ворота і не пустив. Подав ся за помочию в Польщу — потїхи не знайшов і там. Аж у тестя — Рюрика знайшов він нарештї пристановище з своїми Галичанами і покликуючи ся на вісти — запросини, які приходили до нього з Галичини, намовив дати йому поміч — іти здобувати назад галицький стіл. Але надїї Романа на прихильність Галичан були марні. Галичина не рушила ся, коли передовий полк його перейшов галицьку границю й захопив пограничний Плїсниськ. Галицькі бояре разом з угорським військом пішли на нього й вибили з Плїсниська. Супроти того Роман з своїми незначними силами не відважив ся йти далї на Галичину, й відіславши назад Рюрикову поміч, пішов знов у Польщу. На сей раз Мешко Старий взяв ся йому помагати і за його помочию Роман попробував відібрати собі від брата Володимир. Але видко таки ся поміч не була значна — Всеволод не піддав ся. Аж Нарештї Рюрик, до котрого знову удав ся Роман, уступив ся за своїм зятем: „насла с грозою на Всеволода” і той віддав Романови Володимир. На тім ся Романова одісея скінчила ся 24).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги