Історія України-Руси. XI - XIII вік

Я згадав тут за Половцїв. Двадцять лїт минуло від часу, коли Мстислав Великий заганяв їх „за Волгу й Яік”, двадцять лїт — повних внутрішнїми війнами руських князїв, що раз у раз уживали в сих війнах Половцїв, наводячи їх на руські землї. Для деяких князїв — як для Всеволода і Сьвятослава Ольговичів або для Юрия — Половцї були постійними, трохи чи не найважнїйшими союзниками, і Половецька орда була завсїгди на поготові на такі заклики, бо участь в сих війнах давала її можливість пустошити землї не тільки ворогів, але й союзників. Треба памятати ненависть Руси до сих степових ворогів і їх спустошень, щоб розуміти, яке прикре, неморальне вражіннє робило се „наводжуваннє” Половцїв князями, особливо по недавній славнїй боротьбі з ними, як воно відвертало від тих князїв нарід. Оповідаючи про оборону Київа 1151 р., лїтопись згадала, що в тій битві забито Севенча Боняковича, дикого Половчина”, сина славного Боняка: він мав охоту: „рубнути Золоті ворота, як його батько рубав” ⁹). З того, що лїтопись сей факт занотувала, видно, що його зауважили сучасники, — і як то мусїв їм здаватись сей Бонякович, приведений руським князем, сином того Мономаха, що свою популярність завдячував боротьбі з Половцями, — на те, аби „рубати Золоті ворота”. „О горе таковымъ княземъ!” кличе оден з лїтописцїв ¹⁰) з поводу одного з таких походїв з Половцями, де вони собі „наповнили руки”, — і се „горе!” пригадує нам епітет Гориславича, даний в Слові о полку Ігоревім, в 2-ій пол. XII в., давньому герою таких походів Олегу Сьвятославичу.

Але на тім не кінець!

Сї неустанні походи на руькі землї з інїціятиви самих князїв заохочували Половцїв до нападів і пустошень на власну руку. По кількадесятьлїтній перерві знову розпочинають ся їх напади на руські землї. В Никонівській компіляції маємо звістки про половецькі напади під 1149 і 1150 р.; під 1153 р. читаємо в лїтописи, що Половцї „пакостили” на Посулю; 1155 р. вони напали й пустошили Поросє. Тодї Василько Юриєвич з Берендичами погромив їх і забрав де що у неволю; з сього потім вийшла суперечка: Половцї просили випустити їх земляків, що їх при тім взяли в неволю Берендичі; Юрий хотїв се зробити, але Берендичі спротивились: „ми, сказали вони, свої голови складаємо за Руську землю”. Половцї були незадоволені, але згадана вище демонстрація Юрия примусила їх сховати своє незадоволеннє до лїпших часів. Одначе половецькі напади й пустошення від того часу йдуть далї й доходять при кінцї XII в. дуже великих розмірів.

Але вернїмо ся до Юрия. Його згода з родиною Ізяслава Мстиславича трівала не довго. Мстислав відібрав Володимир у свого стрия Володимира. Юрий схотїв скористати з сього, щоб здобути Володимир для свого братанича — Андрієвича Володимира, бо з його батьком мав звістну вже нам умову. З великими силами приступив він під Володимир, але облога зовсїм не удалась, і Юрий мусїв нї з чим вертатись назад. Не знати чи сей факт, чи ще якісь иньші — вплинули й на Ростислава: він теж відвернувсь після сього від Юрия. А в тодїшнїй полїтиці він значив чимало: його протекції шукали ріжні князї — як рязанські, як сини Володимира Давидовича, а й Новгородцї як раз перед тим посадили його синів у себе на князївство. На початку 1157 р. ¹¹) Ростислав разом із Мстиславом укладають союз з Ізяславом Давидовичем — звернений, очевидно, против Юрия. Доказ сам по собі не дуже мудрий, бо відкривав Давидовичу дорогу до київського стола, і його можна толкувати лише сильним роздражненнєм на Юрия — чи за той його волинський похід, чи за новгородську полїтику, де партія Мстиславичів борола ся з партією Юрия і саме тодї взяла над нею гору. Чи сяк чи так, проти Юрия сформувала ся дуже сильна коалїція. Та в сам день як Ізяслав вибирав ся на нього з Чернигова походом, привезли йому звістку, що Юрий вмер, — вмер досить несподївано: пив на пиру у одного з бояр, розхорував ся з того й за пять день умер — 15 мая 1157 р. ¹²).

В Київі зараз почали ся розрухи. Нарід пограбив двори Юрия, в місті й за Днїпром, також двір його сина Василька. Суздальцїв, себ то приведених Юриєм із Суздальської волости бояр і дружину, побивали по містах і селах та грабили їх майно. Юрий був, безперечно, непопулярний в Київщинї. На се, певно, впливав і дїйсно несимпатичний його характер — сухо еґоістичний, позбавлений якоїсь благородности, великодушности, і його конкуренція проти симпатичних народу кандидатів — Мстиславичів, і його половецька полїтика. Прихожі Суздальцї могли теж дати ся в знаки Киянам.

Правдоподібно, сї розрухи були причиною, що настрашені ними заможнїйші київські верстви удали ся до того з київських претендентів, що був найблизше під рукою — до Ізяслава Давидовича, та закликали його до Київа. Так каже лїтопись: „приїхали до Ізяслава Кияне, кажучи: їдь, княже, до Київа, Юрий умер”, і се запрошеннє, минї здаєть ся найправдоподібнїйше так толкувати. На четвертий день від смерти Юрия Ізяслав прибув до Київа. Чернигів він, видко, хотів був при тім задержати собі, але мусїв передати Сьвятославу Ольговичу; Сьвятослав Всеволодич дістав Новгород Сїверський — попередню волость Сьвятослава Ольговича; значну частину чернигівських волостей Ізяслав лишив собі ¹³), і відносини до нього чернигівських князїв через се не були щирі. Відносини Ізяслава до Мстиславичів на разї були добрі: очевидно, вони вперед пристали на те, що Давидович сяде в Київі. Але він таким чином перебивав київський стіл у Ростислава, і тепер, коли не було вже Юрия, се мусїло бути дуже прикро Мстиславичам. Ситуація була дуже дражлива, і не диво, що відносини попсували ся дуже скоро.

Насамперед порвало ся між Ізяславом Давидовичем і Мстиславом Ізяславичем. Скоро по своїм переходї до Київа Ізяслав Давидович задумав здобути Турово-пинську волость для Мстиславича Володимира, вигнаного з Володимира. Йому помагав Ростислав і меньший брат Мстислава Ярослав, але сам Мстислав не пішов, і можемо догадуватись, що цїла ся справа не була йому милою, бо тож він вигнав Володимира з Володимирської волости. Але иньшого наслїдку окрім сього подражнення похід поки що не мав. Слїдом Ізяслав посварив ся з Ярославом галицьким, своїм союзником. Причиною був галицький претендент — Іван Ростиславич, призвищем Берладник. Як він тїкав з Галичини прийняв його до себе Всеволод Ольгович; потім він жив у Сьвятослава Ольговича, потім у Ростислава смоленського й Юрия. Від Юрия Ярослав галицький зажадав, аби видав Івана, і Юрий його хотїв був видати, але духовенство умовило його, й він тільки арештовав Івана й відіслав в Суздаль. На дорозї визволив Івана Ізяслав Давидович ¹⁴). Може він думав тим тримати в залежности від себе Ярослава, але Ярослав був не з таких. 1158 р., коли Ізяслав Давидович був уже в Київі, Ярослав знову зажадав собі свого кузена від нього й зробив на Ізяслава дипльоматичну пресію: угорський король і в. кн. польський, Ростислав смоленський, Ізяславичі волинські, обидва Ольговичі й ще деякі дрібнїйші князї прислали своїх послів разом з послом Ярослава, жадаючи, аби Івана видано. Ізяслав Давидович мав відвагу не послухати, але Іван по сїй історії не відважив ся далї сидїти в Київі, пустив ся в степи і попробував здобути собі за помочію Половцїв галицьке Понизє, але се не удалось, й Ізяслав закликав його назад до Київа ¹⁵).

Для тодїшньої полїтики цїкаво, що в сїй дипльоматичній манїфестації Ростислав і Ольгович виступили против Ізяслава;отже ситуація його була не весела. Ярослав по тім став збиратись походом на Ізяслава, і його піддержав Мстислав Ізяславич з братами, задумуючи відібрати при тій нагодї Київ у Ізяслава. Але Ізяславу ще удало ся помирити ся з Ольговичами, і се вплинуло на Ярослава: він відложив похід. Та перспектива сього походу через те не зникла, й Ізяслав, покладаючи ся на вісти, що приходили до Івана з Галичини, — що його кликали туди й обіцяли стати по його сторонї против Ярослава, задумав випередити своїх ворогів і здобути для Івана Галичину: се було б, розумієть ся, йому дуже важно для приборкання Мстислава з компанїєю. Сьвятослав Ольгович одначе рішучо не радив йому влазити в сю справу, і вони нарештї пересварили ся на тім пунктї знову. Невважаючи на се Давидович не покинув свого пляну, хоч мав до помочи тільки Половцїв. Але його вороги були проворнїйші, й коли він збирав ся з походом на Галичину, вони вже йшли на Київ, і йому прийшло ся подумати замість походу про оборону.

Оборона пішла лихо. Мстислав встиг захопити відразу Білгород. Ізяслав Давидович обложив його в Білгородї, але чорноклобуцькі старшини що були з Ізяславом, увійшли в переговори з Мстиславом, пропонуючи свою поміч і виторгувавши собі в нього „по лїпшому городу” в державу, перейшли з своїми полками до Мстислава. Давидович після сього стратив надїю на усьпіх і утїк за Днїпро, а Мстислав з Ярославом галицьким увійшли в Київ, — се було при кінцї 1158 р. ¹⁶). Мстислав заграбив майно Ізяславової дружини, й відіслав на Волинь, але Київа собі не взяв: він ще перед походом із своїми союзниками присягнув Ростиславу, що Київ передадуть йому, й тепер вони послали до нього.

Ростислав одначе не спішив ся. Він підозрівав, що Мстислав готує для нього ролю Вячеслава — номінального київського князя а реальну власть хоче зіставити собі. Воно й дуже можливо, що памятаючи перший, нездарний виступ Ростислава, Мстислав мав такі пляни. Але Ростислав на них не приставав. Він прислав таку деклярацію: „коли ви мене кличете щиро, я піду, але „на свою волю”, з тим щоб ви мали мене за батька по щирости та були менї послушні”. Як на перший приклад вказав, що він не признає митрополита Клима, поставленого за Ізяслава Мстиславича без порозуміння з патріархатом, і жадає відновлення давнійших відносин до патріарха. Сей факт сильно зачипав Мстислава, бо присланий з Царгорода, за часів Юрия, новий митрополит положив був клятву на Ізяслава, Мстиславового батька. Переговори йшли довго, і минуло кілька місяцїв, нїм відносини були полагоджені, і в справі митрополїї прийшло до компромісу. Аж на Великдень 1159 р. Ростислав прибув у Київ ¹⁷). За свої працї й заслуги Мстислав, правдоподібно, тодї вже дістав ті волости, що бачимо у нього два роки пізнїйше — Білгород, Треполь і Торчеськ ¹⁸).

Завдяки тому, що Ізяслав Давидович пересварив ся з Сьвятославом Ольговичом, вийшов тїсний, хоч і не довгий союз між Сьвятославом і Ростиславом. Се дало Ростиславу певне й самостійне становище і супроти Ізяслава, і супроти Мстислава, що міг дїйсно мати теж свій плян, здобуваючи Київ стриєви. Крім того і Ярослав галицький помагав Ростиславу — з огляду на Ізяслава Давидовича, чи властиво — на Івана Берладника. Давидович не кидав своїх плянів на Київ, але зістав ся цїлком одиноким; його союзниками лишились тільки братаничі — дрібні князьки, сини Володимира Давидовича, ще меньше значні в полїтицї прихильники Івана Берладники, та Половцї — властиво одинока підпора. Його похід на Чернигів не мав успіху, і він міг тільки вести дрібну, партизанську війну з своїми противниками: Берладники пограбили важне для київської торговлї Олешє; Половцї під проводом Ізяслава пограбили Чернигівщину, потім Смоленську землю, де забрали більш десяти тисяч людей у неволю. Навіть його „синовця” Сьвятослава (сина Володимира Давидовича) Сьвятослав Ольгович примусив відступити від стрия.

Ізяслав уложив ще союз із сином і спадкоємцем Юрия Андрієм, але Андрій поки що мав досить роботи дома й давав Ізяславу зовсїм незначну поміч.

Але приязнь Ростислава з Сьвятославом трівала не довго. Хоч характерами вони добре підходили до себе (Сьвятослав, скільки знаємо, теж був честний і характерний чоловік), але ся приязнь так противила ся всїм княжим і земським традиціям, що бояре дуже скоро пересварили своїх князїв. Сьвятослав сам лишив ся нейтральним, але його сини й братаничі стали дїяльними помічниками Ізяслава Давидовича, і він з ними та з Половцями розпочинає вже походи і на Київ. Перший ¹⁹) урвав ся на вступній облозї Переяслава: Глїба Юриєвича, що сидїв у Переяславі, Давидович хотїв змусити, аби йшов з ними на Київ, почав облогу Переяслава, але тимчасом рушив у поміч Глїбу Ростислав, й Давидович подав ся назад, залишивши уплянований похід на Київ. Але на початку 1161 р., спровадивши собі велику орду Половцїв, він пішов знову — вже просто на Київ.

Перейшовши Днїпро під Вишгородом, Ізяслав Давидович приступив до Київа від півночи і ставши тут табором „в лозах”, почав ладити ся до атаки. Ростислав, видно, не сподївав ся нападу і не стягнув нїяких військ, що більше — здаєть ся між самими Киянами не було до нього щирої прихильности. Принаймнї з лїтописи довідуємо ся, що Ростислав був посадив чимало Киян до вязницї за якусь „крамолу” — бунт ²⁰). Ростислав пробував боронити палїсади, що йшли „від Гори до Днїпра”, хоронячи Подїл, але військо Ізяслава ударило сильно, „страшно було дивитись, наче страшний суд”, каже лїтописець, і в завзятій битві стало перемагати, почало прориватись в місто, рубаючи палїсади, і військо Ростислава почало тїкати. За порадою дружини Ростислав вийшов із міста: відступив у Білгород, аби там приготувати нові сили, стягнувши союзників і Чорних Клобуків. Ізяслав Давидович війшов до Київа і засів на київськім столї — в третїй раз, але також ефемерично як і попереднї рази; сповнивши князївські церемонїї в Київі, він пішов слїдом на Ростислава і обложив його в Білгородї. Але Ростислав приладив ся до оборони, попалив острог, а білгородський замок був сильний. Облога потягнула ся на кілька тижнїв, а тим часом Ростислав стягав до себе союзників. Сьвятослав Ольгович умовляв Давидовича помиритись із Ростиславом, але той дав характеристичну відповідь: „братия моя вернеть ся в свої волости, а минї куди вертати ся? в Половеччину не піду, у Вирі (дрібній волости на Посемю, що йому лишила ся) з голоду вмерти не хочу, — лїпше минї тут умерти” ²¹).

І йому дїйсно прийшло ся наложити головою в сїй кампанії. По трох тижнях облоги прийшла вість, що Мстислав з великими силами йде з Волини виручати Ростислава. Половецькі мародери зобачили його передові полки й привезли сю вість Давидовичу. Той так настрашив ся, що зараз кинув облогу й кинув ся тїкати до Київа. Але Мстислав наспів слїдом і злучивши ся з полками Ростислава, що вийшов з замку, пішли погонею за Давидовичем. Незадовго чорноклобуцька кіннота Мстислава дігнала обози, а потім і полки Давидовича и почала рубати й ловити утїкачів. Під Київом Чорні Клобуки дігнали й самого Давидовича, оден рубнув його шаблею по голові, другий пробив його списом, і Мстислав з Ростиславом, наспівши з полками, застав його ледво живим. Ростислав, плачучи став дорікати йому, що він привів до сього своєю захланністю — невдоволивши ся Черниговом, хотїв відібрати Київ, а взявши Київ, хотів і з Білгорода його вигнати. Але Давидовичу було вже не до оправдань, він попросив лише напити ся води, й умер на місцї. Лїтописець, оповідаючи сю пригоду, додає, що підчас облоги Білгорода „бысть знамениє въ лунЂ страшно и дивно”, й описавши його докладно — між иньшим, що на місяцї бачили „наче два вояки били ся на мечах, і одному кров з голови йшла, а другому текло біле як молоко”, додає, що старі люде витолкували, що се знаменіє яко „не благо — провіщає княжу смерть, як воно й стало ся” ²²).

Смертию Ізяслава Давидовича закінчила ся друга стадія в великій боротьбі за київський стіл. На закінченє її огляду я мушу згадати за відокремленнє двох земель, що наступило серед гуку сеї боротьби. Подібно як підчас боротьби за Київ Мономаховичів і Ольговичів в 1130-х рр. еманципував ся з під власти київських князїв Новгород, а Полоцька земля відновила у себе свою стару династію, увільнивши ся від власти Мономаховичів, так в 50-х рр., серед боротьби Мономаховичів з Ізяславом Давидовичом відокремили ся ще два київські аннекси — землї Турово-пинська і Переяславська. Про се буде ще мова в осібних оглядах сих земель, а тут я мушу про се згадати, о скільки сї факти були звязані з загальним полїтичним житєм українських земель.

Земля Туровська від часів Сьвятополка, а Переяславська від Мономаха уважали ся наче придатками до Київа, „київськими волостями”, як Всеволод Ольгович зве Туров, і при перемінах на київськім столї jure caduco переходили з рук в руки, з одної династиї до другої. Се завсїди було дуже немило народу, і кожда земля змагала до того, аби відокремити ся, здобувши для себе осібну династию, котра б її трималась. Переяславцї вибрали собі Юрия, чи властиво його сина Глїба. Не знати — скільки тут було їх власної інїціативи, власного вираховання і скільки вплинули тут заходи самого Глїба, що осївши ся в сусїдстві — в Остерському городку, правдоподібно, сам увійшов у зносини з Переяславцями і там витворив собі партію. Але чи була вона на разї не дуже ще велика, чи — ще правдоподібнійше Мстислав Ізяславич, що сидїв тодї в Переяславі, мав занадто сили як на неї, і вона бояла ся активно виступити — досить, що Мстислав держав Переяслав в руках, і хоч Глїб двічи ходив під Переяслав на заклик Переяславцїв, але Мстислав його обидва рази прогнав, і Переяславцї не зрадили його в битвах ²³). Але як прийшов Юрий з більшими силами (1149), Переяславцї перейшли до нього і по тому все тримали ся його: се видно, як порівняти становище Киян і Переяславцїв у війнї Юрия з Ізяславом: Кияне самі переходять до Ізяслава, скоро він з'явить ся на „руськім” ґрунтї, з Переяслава Юрия треба вибивати силоміць ²⁴). Одначе Переяславцї мусїли приняти ще раз Мстислава ²⁵) і тільки 1155 р. дістали Глїба Юрєвича вже на постійно — він просидїв у них до 1169 р., а по собі зіставив сина Володимира ²⁶). Особливої,одначе заслуги Переяславцїв в виробленню сього statu quo не було: князї самі дали Глїбови спокій від разу.

Більше сили й витревалости, нїж слабе і виставлене мов горох при дорозї Переяславське князївство, показала в анальоґічній справі земля Турово-пинська. Вона була отчиною Сьвятополка, але по його смерти взяв її собі Мономах, і в руках Мономаховичів вона зістала ся більш як 40 лїт, з невеликими перервами. В 1157 р. з'явив ся тут Юрий Ярославич, син Ярослава Сьвятополковича, нещасливого волинського князя. Де він був перед тим не знати; в 40-х роках бачимо його на Волини, запеклим ворогом Ізяслава Мстиславича ²⁷), правдоподібно — він мав якусь дрібну волость десь в сусїдстві Турова. Мабуть зараз по смерти Юрия Мономаховича він відібрав чи просто заняв спорожнену Турово-пинську волость, де за житя Юрия сидїв його син Борис ²⁸). Але йому прийшло ся видержати тяжку боротьбу. Ізяслав Давидович, сївши в Київі, попробував тогож року вигнати Юрия Ярославича, щоб передати сю волость Володимиру Мстиславичу. З дуже значними силами приступив він під Туров: з ним був смоленський і галицький полк, Ярослав луцький і ще кілька другорядних князїв; Юрий все упрашав Ізяслава, щоб він дав йому спокій — „прийняв його в любов”, — але не піддавав ся. Облога протягла ся десять тижнїв і закінчила ся нїчим: конї почали здихати в війську Ізяслава, і він не помиривши ся з Юриєм, пішов геть ²⁹). Два роки пізнїйше прийшло ся Юриєви витримати новий напад: Мстиславичі з синами Андрія Володимировича обложили його в Турові. Причину, здаєть ся, дав до сього сам Юрий ³⁰). Але й на сей раз союзники простояли півтретя тижня під Туровом і вернули ся нї з чим ³¹). На сїм його клопоти скінчили ся: Ростислав на другий рік (1161) прийняв Юрия „в любов” і він ходив разом з полками Ростислава й Ольговичів відбивати Слуцьк від Володимира Мстиславича ³²): він отже оборонив здобуту ним позицію в сучасній полїтичній системі, і вона була признана в князївськім сьвітї.

Здобуваючи сю позицію й боронячи її, Юрий, очевидно, опирав ся на співчутє туровської людности. Князь незначний, він не міг би нїколи власними силами відбити ся від таких тяжких нападів. Коли Туровцї терпіли довгу облогу, спустошеннє околиць, руїну цїлої землї й не видавали Юрия, не примусили вийти з міста, піддати ся, як то часто бувало, а „били ся кріпко” за нього, то очевидно, що їх привязаннє до свого „отчича”, їх рішучість — здобути собі свою осібну династию й відокремити ся була дуже велика.

В тім же самім часї відокремилась і Волинь, хоч без власної інїціативи, самими обставинами. Тут осїла ся лїнїя Ізяслава Мстиславича, судячи по всьому — популярна у волинської людности: на неї дивились як на свою і боронили.

Сим і закінчив ся процес відокремлення земель Київської держави. Зістали ся на далї тільки два князївства, що не мали своїх осібних династий, не становили осібних, замкнених полїтичних тїл з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се сталося через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була відмінна: її скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе воєнні справи землї.

Примітки

¹) Іпат, с. 298, 300.

²) „Покликав мужів (бояр) батька свого Вячеслава, тивунів і ключників, і казав їв позносити майно батька свого перед себе: убраннє, золото, серебро і зібравши то все, почав роздавати по монастирях, по церквах, до затворах, бідним, і так роздав усе, а собі не взяв нїчого, тільки взяв честний хрест собі на благословеннє, а решту майна відложив на поминаннє, чим сьвічку й просфору по нїй (на парастасах) відправити” — Іпат. с. 326.

³) „Се Богь поялъ стрыя твоего Вячеслава, а ты ся єси еще с людми в Кие†не утвердилъ; а поЂди лЂпше в Киевъ таже с людми утверди ся, да аче стрый придеть на тя Дюрги, понЂ ты ся с людми утвердиль будеши: годно ти ся с нимъ умирити — умиришися, пакы ли — а рать зачнеши с нимь” — Іпат. с. 326. Тут може бути мова про формальний акт потвердження Ростислава на київськім столї Киянами, або про зміцненнє свого становища самою практикою — дати привикнути Киянам до нового князя, прихилити їх до себе.

⁴) По Новгородській лїтописи — він просидїв у Київі тільки тиждень — с. 139.

⁵) 20/III. 1155.

⁶) Іпат. с. 323-329, Лавр. с. 324-7, 1 Новг. с. 140.

⁷) „Хощеши ли к нам прити (вар,: внити) у миръ? или се мы к тобЂ (Іпат. с. 131).

⁸) Іпат. 329-331, Лавр. с. 327-9, Воскр. І с. 63-4.

⁹) Іпат. с. 299.

¹⁰) Кенїґсберський й Академічний кодекс Лавр. л. — с. 303.

¹¹) Почавши від 1156 (1157) року Київська лїтопись знову спішить ся на оден рік, як видно з поданих нею під 1158 р. означень днїв. Лавр. і l Новг. мають роки добрі.

¹²) Іпат. с. 334-6, Лавр. с. 329-30.

¹³) Іпат. с. 343.

¹⁴) Було се в р. 1156 — Іпат. с. 335; про попередню його одисею Берладника — ib. с. 237, 239 і низше в гл. VIІ

¹⁵) Іпат. с. 341.

¹⁶) 22 грудня. Іпат. с. 344.

¹⁷) Іпат. с. 336-345, Лавр. с. 331.

¹⁸) Іпат. с. 357.

¹⁹) Десь при кінцї 1160 р.

²⁰) В Іпат. (с. 363) трохи не ясно: Ізяслав, увійшовши до Київа, ”всимъ дасть прощениє Кияномь, ихьже бяху изоимали”, виходило б, що се взяті в неволю на війнї (так і думали деякі), але в Воскр. (І с. 74) инакше, і я думаю, що се автентична звістка, а в Іпатськ. вона стала неясною через скороченнє: ”опроста всЂхь Кіанъ, ихже бЂ поималъ Ростиславъ въ крамолЂ”

²¹) Іпат. с. 354.

²²) Іпат. с. 345-354, Лавр. с. 331, Воскр. І с. 71-5 — вона має тут детайлї пропущені в Іпатській, а повторені також і в Нїкон. І с. 220.

²³) Іпат. с. 253, 255-6, Лавр. с. 302-3 (1148р.).

²⁴) Іпат. с. 277,306.

²⁵) Іпат. с. 307.

²⁶) Іпат. с. 373.

²⁷) Іпат, с. 271, 273.

²⁸) Борис згадуєть ся тут іще 1156 р. — с. 335, а вже 1157 р. Ізяслав іде виганяти з Турова Юрия Ярославича. Борис умер потім у Суздалї (Лавр., Воскр. — 1159 р., Іпат. 1159 == 1158); не знати — чи його вигнано, та сам він покинув Туров.

²⁹) Іпат. с. 337-8.

³⁰) Під 1160 (= 1159) маємо в Київській лїт. (с. 346) фраґмент звістки: „воєва Георгий Ярославичь ис Турова”... По тім наступає фраґмент звістки про похід Ізяслава Давидовича на Сьвятослава Ольговича — пор. Воскрес. І с. 71, і слова: ”къ Путивлю” належать уже до сеї звістки, як видно з порівняння з Воскр. (в виданню Іпат. лїт. вони віддїлені хибно). Судячи по тім походї Мстиславичів на Юрия, що наступив слїдом, можна з правдоподібністю догадувати ся, що Юрий воював десь на волинськім пограничу і тим викликав похід Мстиславичів на Туров з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се стало ся через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була зовсїм відмінна: її б скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе справи воєнні землї.

³¹) Іпат. с. 349.

³²) Іпат. с. 356.

ПОЛЇТИЧНІ ВІДНОСИНИ В 1160-Х РОКАХ, ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА. НОВИЙ ПОЛЇТИЧНИЙ ЦЕНТР НА ПІВНОЧИ; ПОЛЇТИКА АНДРІЯ ЮРИЄВИЧА. СМЕРТЬ РОСТИСЛАВА; МСТИСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ І ІНТРИҐИ КНЯЗЇВ; ОХОРОННІ ЕКСПЕДИЦІЇ; КОНФЛЇКТ МІЖ КНЯЗЯМИ. ПОХІД НА КИЇВ І ПОГРОМ 1169 Р. РОСТИСЛАВИЧІ І АНДРІЙ, ЇХ КОНФЛЇКТ І ДРУГИЙ ПОХІД АНДРІЯ НА КИЇВ, 1173 Р.; ЯРОСЛАВ ІЗЯСЛАВИЧ; СМЕРТЬ АНДРІЯ Й УПАДОК СУЗДАЛЬСЬКОГО ВПЛИВУ. БОРОТЬБА ЗА КИЇВ РОСТИСЛАВИЧІВ І ОЛЬГОВИЧІВ; ПЛЯНИ СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА; КОМПРОМІС РЮРИКА І СЬВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА. ВІДНОСИНИ УСТАВЛЕНІ КОМПРОМІСОМ 1180 Р.

Увільнивши ся від Давидовича, Ростислав засїв на київськім столї міцно і спокійно. Мстислав вправдї, посадивши стрия вдруге в Київі, щось був розсварив ся з ним: мабуть забагато хотїв від нього. Ростислав тодї зайняв його київські волости, Мстислав хотїв розпочати війну, але передумав і помирив ся, діставши назад свої волости ¹). З Ольговичами Ростислав помирив ся теж; старий Сьвятослав умер 1164 р., а його місце в Чернигові зайняв Сьвятослав Всеволодович; Ростислав, як їх спільний союзник, посередничив між Всеволодичом і синами Сьвятослава Ольговича. З Андрієм Юриєвичом Ростислав мав на початку конфлїкт з поводу Новгорода, але й його полагодив: син Ростислава зістав ся в Новгородї й далї ²). В результатї Ростислав зайняв спокійне, авторитетне й досить впливове становище патріарха „Руської землї”: чернигівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, галицький Ярослав, переяславський Глїб, Рязань, Новгород — стояли в сфері його полїтичного впливу і він ще (се вже в останнє) підтримував київську традицію давнїх добрих часів: вимагав до себе поважання, аби князї мали його „отцемъ собЂ въ правду” і „в послушаньи” ходили, а з свого боку пильнував традицийного обовязку — доглядав справедливости між князями й надїляв волостями ріжних підупалих князїв ³). Загранична полїтика його інтересувала мало. Знаємо, що імп. Мануіл, забираючи ся до нової боротьби з Угорщиною, заходив ся притягнути й Ростислава до союза, й присилав до нього дуже значного посла в сїй справі — якогось Мануіла з родини Комненів; та Ростислав показав йому всяку прихильність, але якоїсь дїяльної участи в сїй війнї не взяв ⁴).

За те спокійне князюваннє дало йому спромогу зайняти ся половецькими справами. Сього вимагали напади Половцїв, бо навіть ті припадкові звістки, які маємо, вказують на їх часте повтореннє. 1159 р. Половцї набігають в околицї Котельницї (на р. Унаві), того ж року (може по сїм нападї) Половцїв били на Поросю. 1161 р. набігли вони на Поросє, в околицї р. Рута, але нещасливо. 1164 Половцї знову набігають на Поросє, і знову їх заскочили, а крім того ще в Нїконівськім збірнику є до того року згадка про напад Половцїв, тільки дуже загальна. 1166 р. з Половцями бив ся Олег Сьвятославич, і їх же чуємо в околицях Переяслава. В Нїконівськім збірнику маємо ще, хоч дуже загальні й шабльонові, згадки про половецькі напади в 1167 і 1168 рр. ⁵). Крім того вони почали нападати сильно на руські торговельні каравани в степах.

Ростислав одначе обмежив ся тільки заходами чисто оборонними, пасивними. 1162 р. він задобрив („миръ взя”), очевидно — закупив Половцїв і оженив сина з Половчанкою. Для оборони караванів висилав військо, а десь 1166 р. ⁶) урядив ґрандіозну демонстрацію: завізвав „братию”, „звелївши зібрати ся з усїми своїми полками”, і з цїлою армією, з участию дванадцяти князїв, вийшов під Канїв і тут перестояв довший час, поки перейшли каравани „Гречника” і „Залозника” — очевидно, хотїв настрашити Половцїв ⁷). Одно слово, бачимо досить слабі початки того, що більш енерґічно розвинув слїдом Мстислав: він теж практикував подібні походи для оборони караванів, і такий характер мав його пізнїйший похід під Канїв, для оборони „Гречника”, але поруч із тим він практикував і походи в половецькі степи: на початку 1168 р. він ходив разом з Ростиславичами, Ольговичами й иньшими князями (лїтопись рахує дванадцять участників, окрім самого Мстислава) в степи Угла (Орелї) і Снопорода (туди ж значить, куди ходив за житя батька, 1152 р.), зруйновав їх кочовища і взяв велику добичу. Ольговичі теж вели аґресивну боротьбу з Половцями: Сьвятославичі Олег і Ярослав поруйновали 1167 р. половецькі кочовища, користаючи з кріпкої зими ⁸). Але нові полїтичні завірюхи, що вибухнули на Українї по смерти Ростислава, перервали сю інтензивну боротьбу з степом і відсунули її аж на вісїмдесяті й девятьдесяті роки XII в.

В колективних походах, уряджуваних Ростиславом і Мстиславом, ми даремно б шукали князїв Ростово-суздальської землї. Підчас затишного князювання репрезентанта традицій добрих давнїх часів — Ростислава, в нїй переходив дуже важний внутрішнїй процес, що слїдом дав ся дуже в знаки й Українї. До тепер Ростово-суздальська область, сей „новий сьвіт” Словянства, ся сьвіжа словянська займанщина на фінськім ґрунтї, не відогравала якоїсь важнїйшої ролї: там сидїли молодші князї, для котрих обітованною землею була „Русь” — Україна, котрих мрії крутили ся коло Київа. Юрий Мономахович, що перший надав важнїйше значіннє сїй землї, належав ще до сеї катеґорії князїв і вложив всї сили й енерґію в те, щоб здобути Київ і на золотім столї київськім дожити свого віку. Але по нїм наступив його другий син Андрій — чоловік иньших симпатий й иньших полїтичних поглядів. Він виріс на Поволжу, і Русь-Україна з її довгою історією виробленими формами житя була для нього і чужа, і несимпатична. Він потайки від батька втїк з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палядіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матери, привезену з Візантиї (потім прозвана Володимирською вона послужила головною сьвятощею, палядіумом нових полїтичних центрів Суздальщини — Володимира і пізнїйше — Москви). Никонївська компіляція, пробуючи пояснити психольоґію Андрієвої втїкачки з України, добре каже, що його прикро вражала вічна боротьба руських князїв, і тягнуло в Суздаль, „яко тамо, рече, покойнЂє єсть” ⁹). І сим кроком Андрій розірвав на все свої звязки з Україною. Ставши князем в Ростовсько-суздальській землї, він заходив ся коло того, щоб зміцнити, збільшити свою силу на ґрунтї сеї волости, підняти її значіннє, надати її першорядний вплив. Він повигоняв своїх братів і братаничів і зістав ся „самовластьцем” у своїй землї. Порозганяв він і виднїйших бояр свого батька — правдоподібно занадто впливових і претенсійних як на нього. В противність старим центрам землї, з їх сильнїйше розвиненим громадським житєм, дїяльностию віча, земською аристократією, він протеґував нове „мизинне” молодше місто — Володимир, його зробив своєю столицею і всякими способами прикрашав. Пізнїйше і звідти перенїс він свою резіденцію в новий городок Боголюбий, ним самим збудований під Володимиром. Аби усунути впливи київської митрополїї, він заходив ся коло засновання осібної митрополїї у себе; се йому не удало ся, але своїх епископів він держав остро і скидав з катедри одного по другім ¹⁰).

В результатї утворила ся дуже сильна, автократична власть, і опираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській полїтичній системі. Досї се робило ся так, що князь-кандидат в премієри добивавсь київського стола. Андрій по своїй родинній позиції і своїм силам теж міг би се осягнути, але він має иньший плян: він заходить ся коло того, аби з свого князївства зробити новий полїтичний центр руської системи. Може бути, він бачив, що Київ вже вижив своє, упадає, ще правдоподібнїйше — що йому не симпатичні були самі історичні традиції, звязані з Київом, увесь полїтичний устрій України — ся безконечна ґалєрія рівноправних (в принціпі) князїв, сї родинні рахунки й патріархальні відносини, впливи боярства і полїтична роля громад. Переробити се — не було надїї, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сенїором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престіж, хоче на далї розпоряджати ним з своїх ростовсько-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результатї викликало б нові замішання, нові руїни Київа, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути свого пляну до останку. Одначе й зроблене ним мало важне значіннє: Київу дано рішучий удар, Володимир на Клязмі став другим полїтичним центром Східньої Европи. А зручний спадкоємець Андрієвої полїтики — його брат Всеволод повів далї його пляни — понижати Київ і на його рахунок підіймати свій новий центр.

До самої смерти Ростислава Андрій стояв осторонь і навіть уступав йому (в новгородськім конфлїктї). Полїтична система Руси виглядала добре урівноваженою і було б ризиковно пробувати її захитати. Може з рештою бути, що й особа Ростислава — справедливого, побожного, оборонця всяких традицій, полїтичних і церковних, мала певне поважаннє навіть і у такого „свобідного від забобонів” чоловіка як Андрій. Але обставини змінили ся зараз по смерти Ростислава — розпочалась нова, досить довга (звиш десятилїтня, від 1167 До 1181 р.) стадія замішань — власне навіть не боротьби, а хронїчних замішань, і Андрій не загаяв ся її використати для своїх плянів.

На початку 1167 р. ¹¹) вмер Ростислав, вертаючи до Київа з своєї подорожи в Новгород, куди їздив мирити сина з Новгородцями. Почувши повний упадок сил, він спішив ся в Київ, бажаючи постригти ся перед смертию в Печерськім монастирі й гірко дорікаючи свому духовнику, що стримував його від постриження, про котре Ростислав думав вже від довшого часу, — не доїхав і вмер недалеко Смоленська.

Його наступником в Київі по всякій імовірности ще за житя його загально признавав ся Мстислав, що двічи посадив на київський стіл сього самого Ростислава. З тим, мабуть, і був переданий йому ще за житя Ростислава один з найважнїйших київських пригородів — Білгород. Коли прийшла звістка про смерть Ростислава, князї, що сидїли на ріжних волостях Київщини: Володимир Мстиславич та Ростиславичі Рюрик і Давид, післали до Мстислава заклик на київський стіл. Такі ж запросини він дістав від Киян і від Чорних Клобуків. У Киян він дїйсно мав щиру популярність і симпатиї, але чорноклобуцька старшина при тім полїтикувала і пильнувала ріжних своїх особистих інтересів. Мстислав був так певний себе, що сам не спішив ся до Київа, а поручив „посидїти” там свому братаничу та послав туди свого тивуна. Але справа не була так проста. Князї, відступаючи Мстиславу київський стіл (а між ними було й два стриї його — Володимир Мстиславич і Володимир Андрієвич, що уступали Київ „молодшому” !), за сю уступку жадали нагороди. Між ними уложила ся „твердь” — союз для того, аби вимогти від Мстислава волости за свою невтральність: Володимир Мстиславич бажав для себе всього Порося, Володимир Андрієвич — Берестейської волости; до них прилучив ся ще брат Мстислава Ярослав луцький, що хотїв, аби брат передав йому Володимир, та Ростиславичі — їх претензії нам близше незвістні. Але Мстислав на компроміси з ними йти не схотїв. Він взяв помічні полки з Галичини, з Польщі, від кн. городенських і пішов на Київ. Чорні Клобуки прилучили ся до нього. Претенденти сховались у Вишгород. Мстислав увійшов у Київ, де його стріли Кияне, і він уложив „ряд” з князями, що стояли по його сторонї, з дружиною й громадою — всїми чинниками тодїшнього полїтичного житя. Після того приступив до Вишгорода. Обложені князї пішли на уступки й помирили ся з Мстиславом. Володимир Мстиславич дістав Котельницю, Давид Вишгород, Рюрик Овруч, Володимир Андрієвич теж щось дістав ¹²), і Мстислав, уладившись, вернув ся до Київа ¹³).

Але ся побіда Мстислава і вимушена покора князїв зовсїм не уставили добрих відносин. З початку виникло, що Володимир Мстиславич собі бажає київського стола: прецїнь він мав не меньші права княжити, як і Ростислав, котрому двічи був відступив київський стіл той самий Мстислав; тільки сил Володимиру бракувало. Коли його пляни вийшли на верх, він вирік ся їх, але слїдом деякі чорноклобуцькі старшини стали підбивати його до планів на Київ, і він піддав ся їм і почав ладити ся до походу. Се був одначе о стільки отчайдушний плян, що власні бояре відступили від Володимира, коли довідали ся про сей плян: „ се ти без нас видумав, і ми з тобою не поїдемо, — ми того не знали”, сказали вони йому й кинули його. Але Володимир не послухав сеї остороги; лишивши ся сам лише з отроками, він сказав: то се будуть мої бояре (ті отроки), й поїхав лучити ся з Чорними Клобуками до походу. Але ті, побачивши його з таким бідним двором, вирікли ся його: побачивши, що він їде сам, сказали: „ти нам казав, що за тобою всї брати, а деж Володимир Андрієвич, Ярослав і Давид? приїхав оден, без своїх бояр, здурив нас! а нам лїпше в чужу голову, як у свою!”, і з тими словами почали стріляти в Володимира, так що він ледво з духом забрав ся. Скомпромітований сею історією утїк він в початку до Володимира Андрієвича, та той його не прийняв, потім до Андрія в Суздаль, але і той ще не хотїв сваритись з Мстиславом, і відіслав його в Рязань ¹⁴).

Позбувши ся сих клопотів і не предчуваючи нових, Мстислав забрав ся до боротьби з Половцями. В спілцї з князями він ходив у похід, згаданий вище, на початку 1168 р., і потім знову — на оборону торговельних караванів. Сї походи, очевидно, викликали загальне співчутє й ентузіазм, що виглядає з лїтописного оповідання про них. „Вложив Бог, каже він, добру гадку про Руську землю в серце Мстиславу Ізяславичу, бо він хотїв її добра всїм серцем: скликав він свою братию й почав думати з нею, сказав їм: братиє! пожальте ся Руської землї, своєї отчини й дїдини, що (погані) заберають християн кождого року в свої „вежі” (шатри), присягають на угоду з нами і все переступають, і вже у нас займають Гречеський путь і Солоний і Залозний! Чи би не добре б нам було, братиє, поклавши ся на божу поміч і на молитву святої Богородицї, пошукати пути вітцїв і дїдів своїх, і своєї чести. І мила була його мова Богу, і всій братиї, й мужам (боярам) їх. І сказала йому вся братия: „Боже поможи тобі, брате, за те, що Біг вложив тобі таку гадку в серце! а нам дай Боже голови поскладати за християн і за Руську землю і бути зачисленими до мучеників!” (Як бачимо, не дуже складно, але ентузіастично!). Всї князї київські, волинські, чернигівські й переяславські з своїми полками рушили під проводом Мстислава й погромили половецькі кочовища по Орели й Снопороду, взявши велику здобич, масу невільників і худоби. Трохи згодом Мстислав запроєктував новий похід для охорони „Гречника” від половецьких нападів, і князї з полками вийшли під Канів, на зустріч торговельним караванам — „Гречнику”.

Але квасів між князями було стільки, що й із сих походів виникли тільки нові сварки: ріжні дрібницї, боярські інтриґи, поговірки, в родї того, що Мстислав висилав своїх людей по здобич потайки від иньших князїв, що Мстислав хоче підступом вхопити Ростиславичів, і т. и. ¹⁵) — викликали на ново роздражненнє між Мстиславом і Ростиславичами, а новгородські справи привели до повного розриву. Новгородцї вигнали від себе Ростиславового сина, і всї пресії й походи Ростиславичів і Андрія суздальського не могли змусити їх прийняти його назад: Новгородцї жадали собі котрогось з синів Мстислава, і той нарештї, правдоподібно — по довгих ваганнях, послав їм свого старшого сина — славного пізнїйше Романа.

Сей факт привів до крізи. Андрій в якійсь мірі був анґажований в новгородській справі, бо підтримував Ростиславичів. Між ним і Ростиславичами утворяєть ся союз проти Мстислава, і до нього прилучаєть ся Володимир Андрієвич — що жадав був від Мстислава для себе волости і не дістав, Ольговичі — що перед тим були „в волї” Мстислава, але видно, не з доброї охоти. Андрію настав час для його плянів. Він знайшов якусь причину — не знаємо навіть яку, і на початку 1169 р. вислав свого сина Мстислава на Україну, на Мстислава. До нього прилучили ся полки ріжних князїв: чотирох Ростиславичів — старшого Романа, що сидїв у Смоленську, і трох молодших, що сидїли в Київі, Глїба переяславського, двох синів Сьвятослава Ольговича, Володимира Андрієвича — цїла хмара українських князїв посунула нищити Київ на славу його північного суперника.

Ся армія посунула просто на Київ. Приступила від Вишгорода і обложила Київ. Мстислава застала вона неприготованим: він сподївав ся нападу на Новгород і саме перед тим післав туди військо синови в поміч. Поміч з Волини Мстиславови не поспіла. Він одначе попробував боронитись. Почались битви під Київом. Та сили Мстислава були за слабі, а до того ще й Чорний Клобук у Мстислава тримав ся не щиро. Коли по трох днях битви військо союзників обійшло київські позиції з заду й почало бити звідти, Мстислав здав ся на пораду дружини й вийшовши з міста подав ся на Волинь. Чорні Клобуки ще й уганяли за ним.

Так 8 марта 1169 р., в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помиловання. Два днї грабили його їх війська — „Смольняне, Суздальцї, Черниговцї, грабили весь город, „Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нїкому нї звідки: церкви горіли, християн убивано, иньших брали в неволю”... Взяли богату здобичу, „церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всї позабирали”. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досї претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати, тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Лїтопись мала право сказати, що сього ще нїколи у Київі не бувало ¹⁶).

Князем у Київі Андрій поручив свому синови посадити Глїба Юриєвича, свого молодшого брата, князя переяславського, але нїчого не зробив, щоб забезпечити йому князюваннє: його військо вернулось слїдом до дому. Тим часом Мстислав зовсїм не вирік ся київського стола. Він почав з того, що пімстив ся за погром Київа над своїм близшим сусїдом Володимиром Андрієвичем, попустошивши його Погоринє, а на початку 1170 р. пішов на Київ, взявши поміч з Галичини, від Сьвятополка туровського і брата Ярослава. Він пройшов насамперед на Поросє, до Чорних Клобуків, очевидно — рахуючи на їх поміч, і Чорний Клобук прилучив ся до нього, але теж тримав ся не щиро. Відти, не стрінувши опору пройшов Мстислав під Київ і застав його полишеним: Глїб забрав ся звідси в Переяслав і звідти послав по Половцїв, а Ростиславич Давид засїв у Вишгородї, приладивши ся до облоги і попаливши все наоколо замку. Зайнявши Київ, Мстислав обложив Вишгород, але Давид боронив ся сильно, бо мав богато війська, і свого і від братів, Половцїв і частину Чорних Клобуків, Мстиславу союзники помагали слабо, й помічні полки оден по другім розходили ся від нього; воєвода галицького полку сказав, що має порученнє від князя не стояти довше як пять днїв, а що Мстислав затримував, покликуючи ся на заяву дану йому галицьким князем, то Галичане сфалшували „грамоту” (лист) до нього від Ярослава і покликуючи ся на неї пішли до дому. За ними пішли й иньші. Тимчасом прийшла звістка, що Глїб веде Половцїв, а до Давида ще йде якась поміч. Мстислав, бачучи своє військо ослабленим, а не можучи покладати ся на Чорних Клобуків, бо „Чорний Клобук йому льстив”, постановив відступити, й пішов назад на Волинь ¹⁷). Він слїдом розхорував ся й умер у своїм Володимирі ¹⁸), умовивши ся перед смертию з братом Ярославом, що волости їх перейдуть до синів в простій лїнїї: Володимир зістанеть ся Мстиславовим синам, а Ярослав лишить ся і далї в Луцьку. На першу вість про смерть батька перейшов в Володимир з Новгорода Роман Мстиславич ¹⁹).

За Мстиславом кілька місяцїв пізнїйше пішов на той сьвіт і Глїб Юриєвич ²⁰), просидївши в Київі несповна два роки. Давид і Мстислав Ростиславичі, що сидїли в Вишгородї, закликали на його місце в Київ звісного нам свого стрия Володимира Мстиславича. Був се чоловік дуже мало поважаний і ще меньше популярний ²¹), і Ростиславичі, закликаючи його, очевидно, надїялись використати такого дрантивого князя як найбільше в своїх інтересах. Володимир, дїйсно, сїв у Київі. Але образив ся тим Андрій: „не любо йому було, що Володимир сїв у Київі, і він насилав на нього, кажучи йти з Київа, а велїв там сїсти Роману Ростиславичу ²²). Очевидно, Андрій далї хотїв по своїй волї розпоряджати ся київським столом, для того уневажнив Володимира, хоч він і був найстаршим в родинї Мономаха, а для осолодження сього свого самовластя дуже зручно віддав київський стіл своїм союзникам Ростиславичам: вони однаково не дали б себе довго з Київом поминати. Мотивував він се тим, що хоче добра Ростиславичам, би вони „нарекли його собі отцем”. Найстарший з Ростиславичів Роман не мав одначе охоти пхати пальцї між двері — відбирати Київ від Володимира, і не спішив ся туди з свого Смоленська. Не знати, що б з того вийшло, та Володимир саме в тім часї умер, просидївши в Київі не сповна чотири місяцї ²³). Тодї вже Роман не вагав ся прийняти київський стіл, що „давав” йому Андрій ²⁴), і на початку липня 1171 р. прибув у Київ, лишивши в Смоленську сина.

Але сї родинні сентіменти Андрія до Ростиславичів минули дуже скоро, і з його прислужників Ростиславичі слїдом стали в ролї оборонцїв українських князївських традицій супроти претензий північного „самовластьця”. Яка тому була властиво причина, лїтопись не каже, але здаєть ся, що завинила знову новгородська справа, як і в попереднїм розриві з Мстиславом Ізяславичем ²⁵). Вигнавши Мстислава з Київа, Андрій і Ростиславичі конче хотїли видалити і його сина Романа з Новгорода і з великими силами обложили Новгород, але Новгородцї відбили ся; тодї їх дїйняли звичайним способом — голодом, перервавши торговлю з Новгородською землею. Се зробило свій вплив, і Новгородцї звернулись до Андрія, щоб він їм поставив князя і Андрій „дав” Новгород Рюрикови ²⁶). Та Рюрик не помирив ся з Новгородцями і на початку 1172 р. мусїв звідти забратись, а Новгородцї знову звернули ся до Андрія, й той на сей раз посадив уже свого сина. Се й могло бути причиною незадоволення Ростиславичів на Андрія. Разом з тим, чи щиро, чи тільки шукаючи причини — „вини покладывати”, як каже прихильний Ростиславичам лїтописець ²⁷), — Андрій причепив ся до Ростиславичів, щоб вони видали йому трох бояр, бо вони збавили („уморили”) Андрієвого брата Глїба Юриєвича. Ростиславичі сього жадання не слухали, тодї Андрій казав їм забирати ся з „Руської землї”, а Київ віддав свому братови Михалкови, що сидїв тодї на Поросю. Сказав Андрій Романови: „не ходиш ти з своєю братиєю в моїй волї, отже іди собі з Київа, а Давид з Вишгорода, а Мстислав з Білгорода! маєте Смоленськ, ним собі подїлїть ся!” — оповідає се лїтопись. Мусїло се стати ся десь на початку 1172 р. ²⁸).

Роман по такім ґречнім прошенню дїйсно пішов назад у Смоленськ, далї від клопоту, але Михалко, правдоподібно, зачув, що воно на добре не вийде, і сам з Торчеська у Київ на його місце не пішов, а післав тільки свого брата Всеволода. Дїйсно, молодші Ростиславичі зовсїм не мали наміру слухати ся Андрія й заберати ся з Руської землї. Вони насамперед післали протест Андрію на таке його розпорядженнє, грозячи розривом: „брате! ми щиро признали тебе своїм отцем (старшиною значить), цїловали до тебе хрест і стоїмо при тій присязї, але коли ти тепер вивів брата нашого Романа, нас всїх вигоняєш (путь кажеши), без нашої вини, то Бог і сила хрестна над усїма” (себ то — дамо справу на суд божий, будемо бити ся). Андрій їм нїчого не відповів. Тодї вони наглим нападом впали до Київа, вхопили тут Всеволода з його двором і посадили на київськім столї Рюрика ²⁹), а слїдом обложили й самого Михалка в Торчеську та змусили його відстати від Андрія й пристати до них.

Андрій мусїв дуже розгнївати ся таким бунтом Ростиславичів і постановив їх приборкати, тим більше що Ольговичі, надїючи ся щось скористати з сього розриву, поспішили заявити, що готові помагати йому на всїх його ворогів. Він прислав Ростиславичам новий наказ — забиратись з Руської землї в Берладь ³⁰), коли не слухають ся його. Головним протестантом Андрій при тім уважав Мстислава ³¹), і він дїйсно не злякав ся Андрієвого наказу: казав на сором обстригти Андрієвого посла і мав дати через нього таку характеристичну відповідь Андрієви: ми тебе досї мали за батька з любови, коли ж ти з такими словами до нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби що собі знаєш, і най буде воля Божа” („а Богъ за всЂмъ”). Як бачимо тут поставлено виразно основне питаннє: рівноправности, автономности князїв, котру хотїв зломити суздальський „самовлавластець” і на Українї, як зломив у себе. Андрій рішив поставити ся й дати українським князям останню лєкцію полїтичної мудрости.

Він збирав ся, очевидно, дуже старанно, бо похід розпочав ся аж по роцї — лїтом 1173 р. Військо самого Андрія київська лїтопись, може побільшуючи (вона взагалї в оповіданню про сю війну впадає в епічний тон або в напушистий, риторичний стиль) ³²), числить на 50 тисяч; крім того Андрій велїв прислати помічні війська князям полоцьким, пинським, городенським, і навіть Роману смоленському, що, дїйсно, й вислав свій полк на братів, „бо був тодї в руках Андрія”. Мав він і добровільних союзників: Ольговичі, що зараз по розриві Андрія з Ростиславичами навязали союз з ним, надїючи ся дістати Київ, прилучили ся тепер до армії Андрія, а Сьвятослав Всеволодович, як старший з усіх князїв, прийняв загальний провід. Прилучили ся до походу і ті князї суздальські, що сидїли на Українї. Всїх князїв лїтописи рахують двадцять! Небувалий похід!

Ростиславичі полишили Київ і зачинили ся в меньших і лекших для оборони замках: Рюрик в Білгородї, Мстислав у Вишгородї, а Давид подав ся за помочию в Галичину. Армія Андрія, забравши — мабуть більш неволею як волею, полки Киян, Поршан і Чорних Клобуків, 8 вересня обложила Вишгород. Лїтописець каже, що воєводи Андрієві дістали від нього наказ конче дістати в руки Мстислава й привести до нього, а його братів лише вигнати з Київщини. Але се показало ся не так легким. Мстислав держав ся дуже сьміливо та енерґічно й від разу стрів ворога кріпким боєм — вийшов з замку й натоптав передові полки, ведені Андрієвим братом, славним пізнїйше Всеволодом. „И бысть мятежь великъ, и стонава, и кличь рамянъ ³³), и гласЂ незнаемии; и ту бЂ видити ломъ конЂйный и звукъ оружный, отъ множьства праха не знати ни конника ни пЂшьца”. Коли приступили головні сили й обложили замок, Мстислав робив щоденні напади на них з замку, против їх атаків. Облога затягла ся на два місяцї й мусїла страшно притомити й знеохотити військо союзників. Тимчасом Ярослав луцький, що прилучив ся до армії союзників „со всею Волынскою землею”, надїючи ся виторгувати собі при тій нагодї Київ, а стрівши ся на сїй точцї з претенсіями Ольговичів, що хотїли Київа собі, увійшов вкінцї у зносини з Ростиславичами, і вони згодились відступити йому Київ. Тодї він відступив і подав ся до Білгорода, щоб злучити ся з Рюриком. Се було початком панїки в армії союзників: сподївали ся, що Ростиславичі дістануть іще поміч із Галичини, перетягнуть до себе Чорних Клобуків і т. и. Серед ночи нагло розпочала ся в армії загальна несамовита втїкачка. Мстислав помітивши се, ударив з міста на втїкачів і забрав масу в неволю. Ростиславичі вернули ся в Київ; се було на початку падолиста. В Київі вони посадили по умові Ярослава Ізяславича, а в їх руках зістали ся київські волости ³⁴).

Але Ярослав не загрів місця в Київі. Я вже згадував про його переговори з Ольговичами в справі київського стола; тепер Сьвятослав Всеволодич пригадав йому якісь обіцянки, зроблені мабуть підчас сих переговорів, і зажадав від Ярослава волости в Київщинї: „Пригадай но давнїйшу умову, на котру цїлував ти хрест, кажучи: ”як я сяду в Київі, то я тебе надїлю, а як ти сядеш у Київі, то ти мене надїли; тепер ти сїв, чи право, чи криво, отже надїли мене”. Той почав казати: „звідки тобі наша отчина! Ти до сеї сторони (Днїпра) не маєш нїчого” ³⁵). Сьвятослав же на те сказав: „Я не Угрин і не Лях, ми одного дїда внуки, скільки тобі до нього, стільки й минї. А коли не тримаєш ся давнїйшої умови, то як собі хочеш”. Ярослав таки не пристав. Сьвятослав на борзї пішов на Київ. Ярослав був не приготований і втїк до Луцька. Сьвятослав заграбив майно Ярослава і дружини, забрав навіть княжу родину й вернув ся назад. Ярослав зірвав свій гнїв на Киянах, що то вони „підвели на нього” Сьвятослава, і наложив контрибуцію на Київ, на всїх по ряду: на духовенство, манастирі, заграничних купцїв, чужоземні кольонїї, одним словом — на кого лише міг. Сей епізод, розумієть ся, зробив відносини між Ярославом і Киянами не дуже приязними. Тимчасом Ростиславичів узяв жаль за Київом. Здобувати його від Ярослава чи не хотїлось їм, чи було нїяково, бо самі ж посадили його. Отже шукали иньших способів і нарештї надумали здобути його через того самого Андрія, котрого претензії на розпорядженнє Руською землею що йно так героічно відбили. Вони послали до Андрія посольство, просячи, аби Роман Ростиславич міг назад вернути ся до Київа („просяче Романови Ростиславича княжить вь КиєвЂ”). Ся малодушна пропозиція їх по недавнїм протестї була дуже наручна Андрієви, бо вповнї признавала його претензії на право розпоряджати Київом. Але Андрій захотїв їх ще поводити й не поспішив ся сповнити їх покірного прошення: сказав, що мусить нарадити ся з своєю українською „братиєю”: „пождите мало, послалъ єсмь къ братьи своєй в Русь: како ми вЂсть будеть отъ нихъ, тогда ти дамъ отвЂтъ” (чи розумів він тут союзників — Ольговичів, що претендували на Київ, чи свояків Юриєвичів, не знати).

Таким чином Київ готов був перейти знову під опіку Андрія. Але як раз його вбили тодї його дворяне ³⁶). Се перервало вплив ростово-суздальських князїв на українську полїтику. В Ростовській землї розпочала ся внутрішня боротьба: між старими земськими центрами — Ростовом і Суздалем, що тримали ся Ростиславичів, синів Ростислава Юриєвича — з одного боку, й новим, подвигненим Андрієм полїтичним центром — Володимиром, що тримав ся молодших братів Андрія, — з другого. Ся внутрішня боротьба, де брали участь і деякі українські князї (чернигівські, переяславські) закінчилась 1177 р. побідою Всеволода Юриєвича, репрезентанта міста Володимира і нових: Андрієвих напрямів в суздальській полїтицї. Від 1177 р. він стає одиноким князем Ростово-суздальської землї і починає працювати в тім же напрямі, що й Андрій, але не скорше як в 80-х рр. здобуває він собі ширший полїтичний вплив та починає грати ролю в українських справах ³⁷).

На Українї тим часом далї тягли ся замішання. Коли Ростиславичі звернули ся до Андрія з своїм проханнєм про Київ, Роман прибув з Смоленська — очевидно з наміром сїсти в Київі, хоч Ростиславичі й заперечували се перед Ярославом. Але Ярослав, скоштувавши приємности бути київським князем, не мав охоти боронити далї свого київського князювання й забрав ся назад до Луцька. Ростиславичі, як запевняє їм прихильний лїтописець, навіть кликали його назад, тільки він нїби то не послухав. Тодї Роман сїв на ново в Київі, і Київська земля опинилась, з малими виїмками, в руках Ростиславичів, хоч і поділена на кілька частин ³⁸). Був се кінець 1174 або початок 1175 р.

Але на Київ пильним оком від довшого часу дививсь иньший, вже звістний нам претендент — Сьвятослав Всеволодич. Коли незабаром прийшли Половцї на Київщину і побили Ростиславичів під Раставцем, Ольговичі, по словам лїтописи, дуже тим утїшились, і Сьвятослав виступив з якимись, не ясними нам інкрімінаціями на Давида, доводячи, що його треба укарати, відібравши волость. З тексту виходило б, нїби Давид завинив чимсь в отім недавнїм походї на Половцїв (лїтопись згадує хоч неясно, про якісь суперечки між князями підчас сього походу), і Сьвятослав, що дуже уважав на своє старшинство між князями, взяв на себе ролю патріарха і судії: „Сьвятослав поїхав до Київа і казав Роману: „брате, я не хочу від тебе нїчого, але наш „ряд” (право, умова) такий: „оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову” ³⁹), а Давид винуват. Роман же його не послухав . Тодї Сьвятослав пішов походом на Київ: пішов в полудневі городи, почасти притягнув до себе тутешнїх князїв, почасти змусив піддати ся; прилучив до себе Чорних Клобуків і взагалї згромадив сили до атаки на Київ. Роман супроти такої грізної ситуації не відважив ся боронити ся в Київі і вийшов в Білгород: з Київа прибула депутація, повідомляючи про се Сьвятослава й запрошуючи його до Київа, і Сьвятослав увійшов і сїв у Київі. Одначе тріумфи його на тім і скінчили ся: вибити Романа з Білгорода йому не удалось, а слїдом надтягнув із Смоленська з новими силами Мстислав Ростиславич. Сьвятослав, довідавши ся, що з ним хочуть битись, кинув ся тїкати за Днїпро, не діждавшись Половцїв, по котрих був послав; прийшовши запізно, вони пограбили лише околицї Торчеська. Але Ростиславичі розуміли, що Сьвятослав своїх претензій не залишить і не маючи енерґії до дальшої боротьби з ним, пішли на компроміс: добровільно відступили йому самий Київ і титул, а собі зіставили свої київські волости — цїлу майже Київщину ⁴⁰). Взагалї бачимо тепер, що князї меньше уганяють ся за київським золотим столом і більше уважають на волости в Київщинї.

Але в той компроміс Сьвятослав уложив ся не від разу. Як я вже казав, він памятав, що він старший між князями Ярославової династиї, і бажав широкого полїтичного впливу та пробував його здобути, хоч і досить нещасливо. Від смерти Андрія він брав участь у внутрішнїх суздальських справах, взявши (дуже нещасливо, як потім показало ся) сторону Всеволода Юриєвича; потім взяв участь в боротьбі рязанських князїв, але тут стрів ся вже з Всеволодом, що піддержував противну партію: Всеволод зловив Сьвятославового сина Глїба, посланого в поміч рязанським князям, і закував. Сьвятослав задумав війну з Всеволодом, але його звязували Ростиславичі, що обсїли його звідусїль — і в Київщинї й від Смоленська, та могли стати по сторонї Всеволода. Сьвятослав укладає широкий і ризиковний плян: насамперед вигнати „з Руської землї” Ростиславичів, бо ті йому „во всемъ пакостять” і прийняти „власть Рускую”, а може й Смоленськ — бо Сьвятослав посадив тодї свого сина в Новгородї, а з полоцькими князями мав союз, отже окружив Смоленськ своїми людьми — і тодї вдарити на Всеволода.

Стрінувши ся на ловах з Давидом Ростиславичем, Сьвятослав як поясняє лїтопись — не порадивши ся з виднїйшими боярами, а тільки з княгинею та своїм ,,милостником” Кочкарем, казав зловити Давида. Але той втїк, і Сьвятослав міг тільки пограбити його табор. Показавши так незручно свої карти, Сьвятослав уважав неможливим зістати ся далї в Київі й перейшов за Днїпро. Правдоподібно одначе, родинні переміни, що зайшли у Ростиславичів, бо Роман, що княжив у Смоленську, вмер, і туди перейшов Давид, лишивши в Вишгородї сина, а Рюрик сїв у Київі, — подавали Сьвятославу надїю, що Ростиславичі, зайняті своїми справами, дадуть йому на разї спокій, і він пішов походом на Всеволода. Се було десь при кінцї 1180 р.; Сьвятослав мав до помочи Новгородцїв і Половцїв, Всеволод — Рязанцїв. Мала се бути боротьба за першенство, рішеннє питання — хто буде мати провід на Руси чи Ольгович чи Юриєвич. Але при своїх слабких силах Сьвятославу трудно було дурити себе надїєю на побіду. Похід дїйсно скінчив ся на нїчим: Всеволод стрів Сьвятослава в дуже неприступній позиції, й Сьвятослав, перестоявши кілька тижнїв перед нею, роспочав переговори, але від Всеволода не дістав відповіди і не змігши анї напасти на нього, анї прийти до згоди з ним, зовсїм з нїчим повернув назад, боячи ся весняного бездорожа. Така ж безрезультатна була кампанїя його і з Смоленськом, що він вчинив слїдом в союзї з полоцькими князями.

Звідси він пішов на Київ. Рюрик відступив у Білгород, але звідти зручним нападом розбив і розполошив Половцїв, що стояли під Київом. Сьвятослав, що засїв у Київі, опинив ся в досить прикрій ситуації. Але Рюрик хотїв тільки відновлення копромісу, і Сьвятослав вкінцї мусїв згодитись на нього: „Рюрик відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю”. Відновлено отже status ante bellum. Було се десь при кінцї 1181 р. ⁴¹).

Таким чином пляни Сьвятослава на сильну і впливову ролю в руській полїтичній системі не справдили ся. Приборкати Всеволода не удалось: він вправдї випустив Глїба Сьвятославича з неволї, але тільки з ласки. В Новгородї перемогла суздальська партія, й син Сьвятослава мусїв звідти забратись. Своєю невдалою війною Сьвятослав тільки розбудив підозріння з обох боків — й у Ростиславичів і у Всеволода, і поставив себе звідти й звідси під пильний догляд, що звязував йому руки і ноги. Перейшовши в Київ, він мусїв віддати Чернигів брату Ярославу, зіставивши собі тільки землю Вятичів, і се була властиво одинока його реальна волость, бо сам по собі Київ тодї дуже мало значив. Рюрик Ростиславич, перейнявши „всю Руську землю” і операючи ся на своїх союзників і свояків, був в дїйсности сильнїйшим від нього: в Смоленську сидїв його брат, Роман волинський був його зятем, турово-пинські князї — шваґрами й близькими союзниками, його ж підтримував галицький Ярослав і суздальський Всеволод. Характеристично, що Київська лїтопись (в сїй части взагалї дуже прихильна Ростиславичам) титулує великими князями й Сьвятослава, й Рюрика — отже признає діархію ⁴²). Сьвятослав мусїв задовольнити ся сею ролею напів номінального київського князя і такого ж номінального „старійшини” між князями, досить поважаного, але не дуже вливового патріарха, яким малює нам сього „грізного великого князя київського” сучасне Слово о полку Ігоревім. Дїйсне ж старшинство опинило ся в руках суздальського Всеволода, дарма що по родинним рахункам Сьвятослав його титулував „братом і сином” ⁴³).

Примітки

¹) Тільки замість Треполя дістав тепер Канїв, бо Треполь Ростислав віддав Володимиру Мстиславичу.

²) Іпат. с. 355-358, 1 Новг. с. 144.

³) Епізод з Володимиром — Іпат. с. 356, посередництво в чернигівських справах — ib. c. 358.

⁴) Про се оповідає Кіннам р. 232-5, при подїях 1164-5 рр., дуже недокладно мішаючи імена князїв. Головною метою посольства було відвернути Ярослава галицького від незадовго перед тим розпочатого зближення Галичини з Угорщиною; Кіннам називає його то 'Iερίόσðλαβoς тo Пριμίσðλαβоς (може, як підозрівав нпр. Ґрот 330 — помішавши його з Мстиславом) і взагалї, видно, не умів розріжнити руських князїв. Здаєть ся, що в тих ріжних іменах треба розуміти в дїйсности тільки Ярослава й Ростислава. Те що на вступі говорить ся про давнїй союз з Візантиєю, належить мабуть до Ярослава, бо про якийсь союз Ростислава з Візантиєю досить трудно думати. Сказане про приязнь з Ярославом треба розуміти про Ростислава. Можливо, що до Ростислава Мануіл і звернув ся з огляду на його приязнь з Ярославом — або вплинув на нього, а при тім се могло стояти також в звязку в тодїшнїми зносинами Царгорода з київськими князями в справі київської митрополїї, і тому Кіннам сюди приплїв несподїванно київську митрополїю на с. 236, пор. Ґрота 1. с.

⁵) Іпат. с. 346, 356, 359, 361, Воскр. І с. 71, Никон. I с. 232 (1164 == 1165 Іпатськ. л.), 236, 239.

⁶) Під 1168 р. можна констатувати, що Іпатська лїтопись спішить ся вже о два роки (дата Мстиславового похода на Половцїв і дати 1 Новгородської); для попереднїх років (від 1162 р.) властиво не знати — чи треба відраховувати два чи оден рік.

⁷) Іпат. с. 357, 360, 361.

⁸) Іпат. л. 364, 368-370, l Новг. с.148.

⁹) Іпат. с. 331, Нїкон. І с. 204.

¹⁰) Іпат. с. 338, 356-7, 377. Нїкон. І с. 220, 222 і далї. Лист патріарха, поданий тут, має, очевидно, пізнїйші додатки; коротша його верзія, більш певна — в Рус. Ист. Библіотецї VI ч. 3; про сей проєкт володимирської митрополїї мова ще далї в III томі гл. 3 нашої Історії.

¹¹) 14 марта — Іпат. с. 362.

¹²) Іпат. с. 367, 371, 372.

¹³) В Іпатській маємо для повороту Мстислава до Київа дату 15 мая, понедїлок, 1169 р. В дїйсности сей день вказує на 1167 р., що й маємо в Лавр. і Новгор. Він і служить ключем до хронольоґії сих років, разом з датою похода Мстислава на Половцїв (1168 р.) і датою київського погрому (1169 р.). В Хлєбн. і Поґод. кодексах, в Воскр. і Густин. компіляціях для повороту Мстислава маємо дату 19 мая — вона хибна.

¹⁴) Іпат. с. 367 (дрібні екстраваґанції в Воскр. І с. 81 і Твер. с. 237).

¹⁵) Лїтописець пояснюючи, як повстали ті поговірки, наводить маленький побутовий епізод, вартий, аби його згадати. Мстислав „озлобив” (з безчестєм) відправив від себе двох братів бояр Бориславичів за те, що їх холопи були покрали Мстиславових коней з стада і намість його знака положили свій правдоподібно тих бояр, і Мстислав очевидно підозрівав, що вони то робили з поручення своїх панів. Ображені тою історією бояре перейшли в службу до Давида Ростиславича й почали йому наговорювати, що Мстислав хоче їх вхопити. Коли Мстислав потім закликав Ростиславичів до себе на обід, ті зажадали, аби він наперед присяг їм, що не мислять на їх лиха. Мстислав, що по словам лїтописця „истинною любовью обуєм ся с братьєю хожаше” — мав щиру любов до братиї, згодив ся, але з тим, щоб Ростиславичі назвали того, хто на нього наговорює. Ростиславичі не згодили ся: „хто нам потім скаже, як тих видамо?” Іпат. с. 371.

¹⁶) Лавр. с. 336; тут замісь двох днїв, як у Київській лїт., граблять Київ три днї.

¹⁷) Відійшов 13 квітня 1170 р. — Іпат. с. 376.

¹⁸) „Престави ся князь Мьстислав мЂсяца августа въ 19 (1170), и спрятавше тЂло єго с честью великою и съ пЂньи гласохвальными, и положиша тЂло єго въ святьі Богородици въ епископьи, юже бЂ самъ созда въ ВолодимЂри” — Іпат. с. 382.

¹⁹) Іпат. с. 365-382, Лавр. с. 336-7, 344, 1 Новг. с. 151, в останнїх правильно — під 1170 р.

²⁰) 20/1 1171 р.

²¹) Порівняти характеристики його в Іпат. (с. 374, 386 -7): „цїлував хрест і переступив хрести цїлованнє другого дня, „такь бо бяше къ всей братьи своєй вертьливъ, не управливаше к нимъ хрестьного цЂлования'', и посмертна характеристика: ”се же много подъя бЂды, бЂгая передо Мьстиславомъ ово в Галичь, ово в Угры, ово в Рязань, ово в Половцихъ, за свою вину, занеже не устояше въ крестномъ цЂлованьи: всегда же и то гоняше”. Дата його вокняження в Київі в Іпатськ. л. 15/II, „масльноЂ недЂли”, але 1171 р. масляний тиждень був від 1 до 7 лютого, прийдеть ся прийняти помилку в числї — може 5/II, се було б „масльноЂ недЂли в пятокь”, бо инакший рік не може бути як 1171 (вія же й у Новгор.). Отже в кождім разї лютий 1171 р.

²²) Іпат. с. 386.

²³) Іпат. с. 386: „сконьча ся мЂсяця мая въ 30, престави ся русальноЂ недЂлЂ в недЂлю”; 1171 р. 30/V дїйсно було в недїлю, але се була друга недїля по Зелених сьвятах. В Хлєбнїковськім кодексї: 10/V в понедїлок русальної недїлї, але число поправлене. Минї здаєть ся, що „престави ся” і т. д. се ґльоса, так що маємо тут дві осібні і ріжні дати.

²⁴) „а даю Романови брату вашому Київ”.

²⁵) Так думав уже Татїщев (III с. 186), і за ним Соловйов (II. 504). Про сю справу Іпат. с. 382-3, 1 Новг. с. 149-151.

²⁶) Осїнь 1170 p.

²⁷) Іпат. с. 388.

²⁸) Хронольоґія сих років досить непевна. Остання докладна дата — смерть Володимира Мстиславича, і потім аж до смерти Андрія Іпатська лїтопись не дає докладних дат, а тим часом робить тут скок на два роки: подїї 1171 р. стоять в нїй під 1174 р., а під 1175 — подїї 1174 р. (смерть Андрія). Орієнтувати ся можна тільки хронольоґією подїй 1 Новгородської, але в нїй їх не богато. Сварка Андрія з Ростиславичами мусїла розпочатись скорше, нїж прибув Рюрик із Новгорода, бо його Андрій не згадує між київськими Ростиславичами. Значить стала ся вона при кінцї 1171 або на початку 1172 р., бо Рюрик пішов з Новгорода десь на початку 1172 р. (1 Новг. (с. 151).

²⁹) Стало ся се 1 квітня 1172 р.

³⁰) Видко Берладь (теп. Бирлат недалеко нижнього Дунаю), може за початком згаданого вище галицького претендента Івана Берладника, уважав ся тодї звичайним пристановищем для бездомних князїв, як Тмуторокань для князїв-ізгоїв XI в.

³¹) ,,Ђдь к Ростиславичемь, рци ти им: не ходите в моєі воли, ты же, Рюриче, пойди въ Смолньскъ кь брату во свою отцину; а Давыдови рци: а ты пойди въ Берладь, а въ Руской земли не велю ти быти; а Мьстиславу молви: в тобЂ стоить все, а не велю ти в Руской землЂ быти”.

³²) „АндрЂй же то слышавъ (відповід Ростиславичів) о ь Михна, и бысть образъ єго попуснЂлъ (потемнїв) и възострися на рать и бысть готовъ...” „И тако възвратиша ся вся сины АндрЂя князя суждальского; совокупилъ бо бяше всЂ землЂ и множеству вой не бяше числа, пришли бо бяху высокомысляще, а смирении отъидоша в домы своя”... „Мьстиславъ же много пота утеръ с дружиною своєю и немало мужьства показа с мужьми своими”. Іпат. с. 390 і 392.

³³) В лїтописи: рання, треба рамянъ — великий.

³⁴) Іпат. с. 388-392, Лавр. с. 346-7, 1 Новг. с. 151 (тут облога тріває 7 тижнїв).

³⁵) „Чому тобЂ наша отчина? тобЂ си сторона не подобЂ”. Тут сформуловані змагання Мономахової династиї до виключення чернигівських князїв від правобічної України, спеціально від Київа. Відповідь Сьвятослава: ” я не Угринъ ни Ляхъ, но одиного дЂда єсмы внуци, а колько тобЂ до него, толко и мнЂ”, формулує знову змагання і погляди Сьвятославичів: вони обстають за правами до Київа всїх Ярославових потомків і признають тільки першинство старшенства: вказують на те, що Сьвятослав і Ярослав належать до одного (четвертого) поколїння від Ярослава, тільки династия Сьвятослава старша від Мономахової. Спеціально що до умови Ярослава з Сьвятославом Всеволодичем з наведеного діальоґу їх виходило б, що Ярослав уложив таку умову підчас облоги Вишгорода (він і не заперечує її), але коли надумав дістати Київ через Ростиславичів і відступив від армії Андрія, скинув ся її.

³⁶) 29 червня 1174 р.

³⁷) Лавр. с. 348-366, Іпат. с. 394-408, 410, 1 Новг. с. 152-4.

³⁸) Іпат. с. 407, 1 Новг. с. 152.

³⁹) Себто: князя карають відібраннєм волости, боярина головою.

⁴⁰) Хронольоґія сих років дуже неясна, бо Іпатська не дає зовсїм докладних дат і з початку спішить ся о оден рік (її 1175 = 1174), а далї спізнюєть ся (приїзд Мстислава до Новгорода 1178=1179 в дїйсности), Новгородська ж дуже рідко де дає вказівки на хронольоґію українських подїй. І так сей напад Половцїв і Сьвятославове князюваннє в Київі, що стоїть під 1177 р., може належати або до 1176, або до 1177 р., або навіть до 1178 р.

⁴¹) Іпат. с. 415-422, Лавр. с. 368, 1 Новг. с. 156-7. Що Вишгород лишив ся далї за Давидом і там сидїв його син Володимир, довідуємо ся з виданої недавно записки пролога — ИзвЂстія отд. рус. языка 1903 І с. 222 (рукоп. XVI в.).

⁴²) Нпр. Іпат. с. 426, 427, 429-30.

⁴³) Іпат. с. 422.

ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ В 1180-х рр.; ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА; БОРОТЬБА З ПОЛОВЦЯМИ В 1180-х І 1190-х рр.

Компроміс 1181 р., помиривши дві найбільш впливові тодї на Українї династії — Ростиславичів і Ольговичів, привів українську полїтику до рівноваги, що й потрівала до смерти Сьвятослава Ольговича, яких тринадцять лїт. Полїтична система східньої Европи виглядала по нїм так: В центрі два „великі князї” київські — Сьвятослав і Рюрик. Між собою вони не дуже сердечні, але почувають себе звязаними обовязком солїдарности в інтересах Київської землї й потребою спільної боротьби з Половцями, що головно наповнює сї роки; при тім звязує їх у формальний союз ¹), заведений мабуть при самім компромісї ж. Тож по можности вони поступають за порозуміннєм, і коли один з них іде „з Руської землї” „своихъ дЂля орудий”, то другий мусить лишити ся „стерегти її”, або полишити кого небудь на своє місце ²). Чернигівщина подїлена між кількома князями Ольгової династиї, не дуже солїдарними між собою. Волинь теж подїлено, і найбільш сильний з волинських князїв Роман поки що не грає нїякої визначнїйшої ролї. В Галичинї догорає старий Ярослав Осмомисл, занятий своїми родинними клопотами і взагалї не цїкавий полїтикою, яка б виходила за межі безпосереднїх інтересів його князївства. Смоленське князївство ослаблене внутрішньою боротьбою князїв з громадою й не грає значнїйшої ролї. Турово-пинська і Полоцька землї подїлені на дрібні князївства без всякого значіння, а при тім ще заколопотані новим ворогом — Литвою, що починає непокоїти своїх руських сусїдів. Отже справдї цїла система князївств трошки більше або трошки меньше сильних, трошки більше або трошки меньше впливових, урівноважених на разї союзом найбільше неспокійних, тай найбільше сильних династий, що мали чільне місце в українській полїтиці протягом останньої чверти віка. Цїлий же північний схід лежить під нероздїльним полїтичним впливом суздальського Всеволода. Він відновив сильну власть Андрія в Ростово-суздальськім князївстві і вповнї підпорядкував свому впливу Новгород (хоч той і пробував від часу до часу вибити ся з під його руки) і Муромсько-рязанську землю.

Але його полїтичні пляни, як і його попередника Андрія, не обмежали ся північним сходом. Його впливи поволї дають себе знати й на Українї. Сьвятослав київський, дарма що титулував Всеволода „братом і сином”, мусїв взяти участь в походї Всеволода на волзьких Болгар 1173 р., а коли рязанські князї надто вже докучили були сусїднїй Чернигівській землї, і Сьвятослав з братиєю хотїли їх приборкати, то удав ся попереду до Всеволода по дозвіл — іти на Рязань; Всеволод йому сього не дозволив, і Сьвятослав з тим і зістав ся ³). Иньший симптом Всеволодового впливу бачимо на галицьких справах, коли Володимир Ярославич, вернувши ся по своїх бідах у Галич, звертаєть ся до свого вуя Всеволода, просячи „удержати Галич під ним”, а Всеволод зобовязує князїв, аби не зачіпали Володимира, і тим дїйсно його забезпечає. Одначе більший розвій суздальського впливу здержував ся тією українською рівновагою, і Всеволод, як в своїм часї Андрій за часів Ростислава, сидїв тихо і терпеливо чекав нагоди сю рівновагу порушити.

Рівновага на разї була о стільки певна, що її не нарушили важні справи, що дїялись на заходї України, і про котрі я тут згадаю лише коротенько, з огляду на загальну полїтику ⁴). 1187 р. умер старий Ярослав галицький ⁵). Він передав свій стіл улюбленому, але нешлюбному сину свому Олегу, та бояре переступили його волю й посадили в Галичи шлюбного сина Володимира, і Олег утїк до Рюрика. Слїдом прийшлось тїкати й Володимиру, що теж не помирив ся з боярством. Бояре покликали з Волини Романа Мстиславича, що своїми впливами від довшого часу підбивав галицьке боярство до революції, але Володимир навів угорського короля, й той вигнав Романа, Володимира увязнив, а в Галичинї посадив свого сина. Роман задумав за помочію свого тестя Рюрика здобути галицький стіл собі, одначе похід його не удав ся, як і новий, зроблений за помочію Поляків. Тимчасом угорський король всеж таки занепокоїв ся сими заходами Романа й Рюрика і для рівноваги завів зносини з Сьвятославом, та просив його прислати котрого з синів, і Сьвятослав дїйсно послав, надїячись, що король передасть йому Галич. Таким чином зарисував ся конфлїкт між Рюриком і Сьвятославом, але до боротьби між ними не прийшло.

Рюрик закинув Сьвятославу, що він тим мішаннєм в галицькі справи виходить з умови, і Сьвятослав уступив: казав, що він нїчим не хоче перешкаджати Рюрику і навіть готовий іти з ним разом на Галичину. В сїм напрямі впливав на обох князїв і митрополит патріотичними мотивами: ,,от чужоплеменники забрали вашу отчину, варто б вам поклопотатись (коло її відібрання)”. Сьвятослав з Рюриком постановили йти на Галич, і пішли були, але акція розбила ся на питанню, як потім з Галичиною бути? Сьвятослав радив, щоб Рюрик її взяв собі, а йому передав свої київські волости, Рюрик же був звязаний плянами Романа на Галичину, отже не міг її собі взяти, та й ледве чи мав охоту міняти певне на непевне, київські волости на галицькі. Не прийшовши до порозуміння, князї залишили сю справу, а слїдом галицька справа сама собою полагодилась: Володимир Ярославич втїк з неволї й за помочію Поляків вернув собі Галичину ⁶). Галицьке питаннє на якийсь час зійшло з дневного порядку.

Так само не розбили союза Сьвятослава й Рюрика та полїтичної рівноваги на Українї якісь близше нам незвістні претензії Ольговичів — „тяжа с Рюрикомъ и съ Давыдомъ и Смоленьскою землею”, що сягала якихось давнїх „тяж” за часів Ростислава. Заносило ся на конфлїкт, але Рюрик з Давидом взяли ще на свій бік Всеволода, і Сьвятослав не відважив ся розривати з ними: „цїловав до них хрест на всїй їх волї ⁷).

Ся, як бачимо, досить певна і трівка рівновага та спокій дали можливість князям звернути більшу увагу на половецькі відносини. Тим часом як західня Україна зайнята була галицькими справами, на Поднїпровю — в Київщинї, Переяславщинї, Чернигівщинї увага князїв у сих роках головно звернена на боротьбу з степом, що знову почавши від третьої чверти XII в. все сильнїйше давав себе в знаки українському пограничу.

Ми бачили, що вже в 60-х рр. половецькі напади сильно клопотали київських князїв — Ростислава і Мстислава, і вони орґанїзували колєктивні походи на Половцїв. Глїб Юриєвич, посаджений на місце Мстислава 1169 р., мав з ними також досить клопоту. В лїтописи маємо оповіданнє про два сильні половецькі напади, здаєть ся — один 1169, другий при кінцї десь 1170 р., описані дуже подібно, але в деяких основних пунктах відмінні, так що не може бути непевности, що ми маємо тут два осібні напади. Перший з них став ся на початках Глїбового князювання. Половцї прибули до нього „на мир” разом з обох боків Днїпра: одні, правдоподібно — правобічні, до Корсуня, другі — лївобічні, під Переяслав; поки Глїб контентував переяславських, корсунські пустили ся пустошити Київщину й зайшли далеко, „за Київ”, в околицї Полоного, міста, що належало тодї до київської катедри. Введене в лїтопись оповіданнє обертаєть ся власне коло того, що Богородиця оборонила своє „десятинне” місто й завдяки її помочи вислане Глїбом мале військо знищило переважні сили Половцїв, несподївано напавши на них. Другий напад попустошив „множество сел за Київом”, але Половцїв наздогнали вже за Богом і відібрали полон. В Никонївськім збірнику маємо для 1170 р. ще одну згадку про половецький напад. Потім лїтопись згадує, що Половцї „почали пакости чинити” на Поросю, десь 1171 р., але про дальше нїчого не оповідає. Того ж року (лїтом) хани Кобяк і Кончак напали на Переяславщину, але на них трапив Ігор Сьвятославич, герой звістного ”Слова”, й погромив ⁸).

За замішаннями, що почались слїдом на Українї, лїтопись не згадує далї про Половцїв, за те під 1177 р. маємо звістний уже нам напад, де мав завинити Давид, і Половцї зруйнували городи Берендивів на Раставицї й побили висланих на них князїв. Того ж року, покликані Сьвятославом на поміч, Половцї, не заставши вже його в Київі, попустошили околицї Торчеська; пакости ж і пустошення від половецьких полків, що тим часом все фіґуровали як союзники в ріжних війнах, треба тим самим розуміти. Під 1179 маємо знову напад Кончака на Переяславщину, а оповідаючи про компроміс 1181 р., лїтопись підносить, як головний мотив до нього для Рюрика те, що „християн погані беруть безнастанно в неволю” ⁹).

Природним отже було, скоро тільки уставила ся згода між князями, звернути їм свою увагу на сю страшну біду, і дїйсно почавши від 1184 і до 1194 р. маємо кампанїю з Половцями, що хоч не дорівнює Мономаховій своєю інтензивністю і результатами, не меньше була горяча і ще більше метушлива. Її героями з руської сторони був старий Сьвятослав, Рюрик та його син Ростислав, славний Ігор Сьвятославич і переяславський князь Володимир Глїбович, по сторонї Половцїв головно Кончак, осьпіваний в наведеному вище ¹⁰) уривку епоса, як син хана Отрока, загнаного Мономахом за Зелїзні ворота, що пімстив ся за батька і „знїс Сулу”, а в лїтописи обсипаний не меньше сильними епітетами, як і герой половецької бурі XI в. Боняк: „богостудний, окаянний, безбожний и треклятый, злу началникъ правовЂрнымъ крестьяномъ, паче же всимъ церквамъ” ¹¹). Головною ареною половецьких подвигів було Поросє в Київщинї й Переяславщина, зовсїм спустошена ними тодї: тут Кончак „знїс Сулу”, як висловляєть ся згаданий уривок, себ то знищив землї по Сулї. В сумі можна нарахувати за сї одинадцять років більш як двадцять походів і набігів руських і половецьких, хоч лїтопись і не вичисляє їх детайлїчно, а ще меньше може бути мова про повність її відомостей. Не заходячи в детайлї, оглянемо здебільшого сю боротьбу, що, кажу, головно наповняла сї роки полїтичне житє на Поднїпровю.

Кампанїя по нашим джерелам розпочала ся на початку 1184 р. походом Кончака на Русь, одначе „пакости від нього не було”, мабуть його стріли відпорно. Сьвятослав з Рюриком у відповідь задумали колєктивний похід, та Ярослав чернигівський умовив їх відложити сей похід до лїта, й вони вернули ся з походу, але замість себе вислали кількох молодших князїв, і ті шарпнули Половцїв. Головний же похід став ся в липнї того ж року, і в нїм на поклик Сьвятослава й Рюрика взяли участь і „окольниї князї” — волинські, пинські, навіть галицький Ярослав прислав військо; але Ольговичі відтягнули ся — тому що похід ішов на Низ, в інтересах головно Київської й Переяславської землї, вони ж пропонували йти на Дін. Військо пройшло правим берегом, перебродило ся вже в степу на „ратную сторону” — лїву і за Орелею придибало Половцїв, сильно розбило їх орду і взяло чимало старшини в неволю, між ними хана Кобяка. Се той похід, що славить Слово о полку Ігоревім як контраст пізнїйшого, нещасливого Ігоревого походу: „Ігор з братом розбудили половецьку силу, що приспав Сьвятослав, грізний великий князь київський: притовк своїми сильними полками й харалужними мечами, наступив на землю Половецьку, притоптав холми й яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка з луки моря як буря вихопив з-серед зелїзних великих половецьких полків, і упав Кобяк в городї Київі, в Сьвятославовій гридницї. Нїмцї й Венеціяне, Греки й Морава висьпівують славу Сьвятославу”... Разом з сим головним походом ходив Ігор з деякими князями осібно, щоб пограбити полишені Половцями кочовища, але за р. Мерлом, в басейнї Дінця стрів Половцїв і погромивши їх вернув ся ¹²).

На другу весну Кончак прийшов знову — на Переяславщину, з нечуваними приборами: мав якісь незвичайно великі самострільні луки і якогось „бесурменина”, що стріляв „живим огнем”. Але на нього наспів Сьвятослав з Рюриком і молодшими князями і погромили його коло Хорола. Не мігши уганяти ся за Половцями, бо почало роставати, Сьвятослав вислав в квітнї Чорних Клобуків і вони „на самий великдень” погромили половецькі кочовища. Слїдом він сам вибрав ся походом на Дін, але його упередив Ігор Сьвятославич, що вибравсь (ще в квітнї) з молодшими свояками у свій славнозвістний, осьпіваний Словом о полку Ігоревім похід на Дін. Застати Половцїв не приготованими Ігореви не удалось, але вертати ся ні з чим не хотїлось; він пустив ся битись і в першій битві дійсно побив Половцїв і пограбив їх вежі, але Половцї ударили слїдом більшими силами, „вся Половецька земля”, й Ігореве військо було знищене, на березї р. Каяли (як думають звичайно — теп. Калміуса, не далеко від Азовського моря) ¹³). Сам Ігор з трома иньшими князями попали в неволю. Тим плян Сьвятослава був розбитий, і він мав великий жаль на Ігоря. Нещасливий похід „відчинив ворота” Половцям на Русь: одна орда, Кончакова кинулась на Переяславщину, друга — Ґзи на Посемє, на волости побитих князїв, і сильно їх понищили. Поросє, що теж входило в пляни Половцїв, було мабуть оборонене тим, що Сьвятослав з Рюриком вийшли з військом під Канїв. Чернигівський Ярослав теж став на границях своєї волости. Переяславщинї й Посемю теж хотїли помогти, але ся поміч показалась досить слабою: Рюрик із Сьвятославом, мовляв, чекали Давида з Смоленська, а той не пішов далї Треполя, і на тім скінчилося ся.

Ся катастрофа зробила малу перерву в боротьбі з Половцями, і вона відновила ся, бодай судячи по лїтописним звісткам, уже на початку 1187 р. На початку весни Сьвятослав з Рюриком і переяславським Володимиром, прочувши, що Половцї зблизили ся до руських границь на Днїпрі, пішли на борзї, щоб захопити їх наглим нападом. Але від Чорних Клобуків Половцї дістали пересторогу й розтїкли ся завчасу. За те лїтом Кончак починив спустошення на Роси, „і від сього часу Половцї з часта почали пустошити Поросє й Чернигівську волость”, додає лїтопись ¹⁴). Зимою князї вибрали ся на Половцїв — знову на низ Днїпра, але Ярослав чернигівський, взагалї дуже неохочий до походів на Половцїв, перебив і сей похід, вернувши ся з дороги; натомість вислано знову Чорних Клобуків, і вони погромили без перешкоди безборонні половецькі кочовища, бо Половцї тодї були вибрали ся на Дунай ¹⁵). Після того галицька справа зайняла увагу Сьвятослава й Рюрика, і 1190 р. вони „примирили Половцїв у свою волю”, але слїдом боротьба розгоріла ся знову.

Причина вийшла від одного з виднїйших чорно-клобуцьких старшин, Кунтувдїя, „торчеського князя” ¹⁶). Його Сьвятослав був арештував наслїдком доносу, потім випустив, але розгнїваний Кутувдїй втїк до Половцїв, і тї, „потоптавше роту єго дЂля”, почали з часта наїздити на Поросє, переховуючи ся в побережу р. Виси. Ситуація для них була тим наручнїйша, що між Рюриком і Сьвятославом була тодї згадана смоленська „тяжа”, і вони нею були заняті ¹⁷). Сї напади наповнили осїнь і зиму, й так нарештї наскучили Чорним Клобукам, що ті підмовили Ростислава Рюриковича, і він ще з кількома молодшими князями пустив ся в степи. Коло Порогів, на правім боцї пограбив він кочовища й побив Половцїв. Та скоро він з тріумфом вернув ся назад і поїхав хвалитись батькови, слїдом за ним, „Ростиславлею дорогою”, вскочили на Поросє Половцї. Довідавши ся, що Сьвятослав чекав їх з військом над Росю, завернулись вони назад. Сьвятослав вернув ся, тодї вони знову пішли за Рось, але їх заскочили коло Товарова і богато побили. Сї повсечасні напади так занепокоїли Сьвятослава і Рюрика, що вони вибрались на цїле лїто ¹⁸) під Канїв з військом, „стерегти землї Руської”, і тим дїйсно оборонили Київщину від нападів. Половцї пішли на Дунай. Чорні Клобуки задумали, користаючи з сього походу їх на Дунай, повторити напад на половецькі кочовища, але Рюрик на се не пристав: він з Сьвятославом старали ся якось заспокоїти сю боротьбу. Тодї Чорні Клобуки вибрали ся з синами Сьвятослава, але наїхали на кочовища своїх приятелїв, „своїх сватів”, як каже лїтопись, і вернули ся.

Потім Рюрик мав з'їзд з „лукоморськими” Половцями — так звались, очевидно, Половцї поднїпрянські. Він обдарував і заприсяг їх, що не будуть більше нападати, а Контувдїя задоволив, давши йому місто Дверень. Після того Сьвятослав хотїв зробити ще загальний з'їзд з усїма ордами, правобічними і лївобічними, але Бурчевичі (мабуть лївобічна орда) не схотїли їхати в Канїв: бояли ся Чорних Клобуків, бо мали їх невільників у себе, і на тім все розбило ся. Приходило ся знову „стерегти” Київської землї ¹⁹).

Молоді князї одначе не дуже симпатизували такій обороннїй полїтицї старших. Коли при кінцї того ж року Чорні Клобуки задумали похід на Половцїв, вони не удали ся до Рюрика, бувши певні, що він однаково їх не пустить, а звернули ся до його сина Ростислава, і той дїйсно, потайки від батька поїхав з ними на Половцїв. Взяв з ними велику здобич в половецьких кочовищах, а вернувши ся „з славою великого”, пустив ся розвозити свої трофеї (сайгати) по свояках. Але Сьвятослав був тою славою дуже невдоволений і закликав Рюрика, аби стеріг Русь від Половцїв, коли „зайняв” їх його син. Рюрик дїйсно прибув і з Сьвятославом вийшов під Василїв. Довго стояли тут князї, але коли вони розійшли ся, Половцї зараз попустошили Убереже і побрали в неволю Торків ²⁰).

Таким чином боротьба з Половцями мала результати дуже непоказні. Почавши ся походами в степ в 60-х і потім 80-х рр., вона вкінцї зійшла на оборону границь. Всяка зачіпка викликала нові напади Половцїв на руські землї, й руським князям приходило ся буквально цїлими місяцями „стерегти руської землї” з військом. Ся потреба примушувала князїв нераз залишати иньші справи; Рюрик нпр., мусїв залишати через се свої походи на Литву ²¹) він вів боротьбу з нею, правдоподібно, для оборони союзної Турово- пинської землї). Очевидна річ, така практика стереження була дуже тяжка і можлива тільки при загальнім спокою. Правда, сю потребу міг би був задовольнити якийсь постійний і сильний сторожовий полк на пограничу, але до такої орґанїзації князївсько-дружинний режім ще не дійшов.

Що дїяло ся тими останнїми роками на лївім боцї, Київська лїтопись не каже. Маємо тільки під 1191 р. два походи Ольговичів в половецькі степи, обидва щасливі; про половецькі ж напади не маємо звісток.

Як я вже сказав, русько-половецькими справами вичерпував ся зміст полїтичного житя Поднїпровя в сих роках. Иньші полїтичні справи, як ми бачили, мали лише другорядне значіннє. В княжих відносинах було, як порівняти, дуже спокійно; по недавнїй катастрофі се були ясні й затишнї хвилї в Київі — спокій перед новою бурею. Яке б ілюзоричне не було „старійшинство” київського Сьвятослава, все ж він був таким старійшиною, бодай на Українї. Він мав певний престіж і за границями її: візантийський імператор Ісаак Анґел посватав саме перед смертию Сьвятослава його внучку Офимью Глїбовну за „царевича” — може свого сина й наступника Олексїя ²²). В добрих відносинах жив Сьвятослав, здаєть ся, і з землею, не так як його батько. Принаймнї лїтопись згадує за всенароднїй пир, споряджений ним з нагоди посьвящення церкви св. Василия, де й Кияне „быша весели” ²³).

Примітки

¹) Іпат. с. 446.

²) Іпат. с. 450, 455.

³) Іпат. с. 456.

⁴) Більше в гл. VII.

⁵) Під сим роком стоїть його смерть в Іпат. л., і в сих роках хронольоґія її досить справна, як видно з дат 1184-5 і 1194 p. i з звісток про західно-европейські подїї 1187-1189 р., так що можна прийняти сей рік безпечно.

⁶) Іпат. с. 442, 444-8.

⁷) Іпат. с. 450-1 (1190, осїнь).

⁸) Іпат. с. 379-81, 383-4, 387, Лавр. 339-342, 344-5, Ніконов. І с. 241.

⁹) Іпат. с. 408-9, 410, 414-5, 442.

¹⁰) С. 105.

¹¹) Іпат. с. 414, 428.

¹²) Іпат. с. 424-6, Лавр. с. 374-6, Слово о полку Ігоревім VIII

¹³) Ґеоґрафічний коментар до сього походу у Арістова О землЂ Половецкой с. 223 і далї, про самий похід Іпат. с. 423-438, Лавр. с. 376-9, Слово о полку Ігоревім.

¹⁴) Іпат. с. 440.

¹⁵) Іпат. с. 440, 444.

¹⁶) Лїтопись пише його ріжно: КунтувдЂй (найчастїйше), Кунтугдый, Котувдый.

¹⁷) Зима 1090-1 р. по лїтописи. Деталїчно перевірити дат Іпатсьтої лїтописи тут не можна, але, як я вже вгадував, її хронольоґія для сих років взагалї правильна, як видно з дат 1184 і 1194 рр. (дати половецьких походів і смерти Сьвятослава).

¹⁸) В лїтописи — 1192 р.

¹⁹) Іпат. с. 450-5.

²⁰) Іпат. с. 455-6.

²¹) Іпат. с. 456.

²²) Іпат. с. 457.

²³) Іпат. с. 428.

СМЕРТЬ СЬВЯТОСЛАВА, РЮРИК У КИЇВІ; ІНТРИҐА ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО; КОНФЛЇКТ РЮРИКА З РОМАНОМ ВОЛИНСЬКИМ І ОЛЬГОВИЧАМИ. РОМАН В ГАЛИЧИНЇ; ПЛЯНИ ОЛЬГОВИЧІВ; ЗМІНИ В ПОЛЇТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ. ПОХІД РОМАНА НА КИЇВ; ДРУГИЙ ПОГРОМ КИЇВА, СМЕРТЬ РОМАНА.

1194 р. (25 липня) умер старий Сьвятослав — дуже поважно і побожно, як описує лїтописець, як слїдує патріарху Руської землї ¹). Передчуваючи близьку смерть, він казав себе постригти в чернцї й заразом послав по Рюрика, щоб передати йому київський стіл. Нема сумнїву, що наслїдство Рюрика було умовлено вже заздалегідь між ними і всї уважали його певним наступником по Сьвятославу. Київська людність стріла його як свого: „вийшли до нього з хрестами митрополит, всї ігумени, і Кияне всї від малого до великого; Рюрик же війшовши до св. Софії й поклонивши ся св. Спасу й св. Богородицї, сів на столї свого дїда і батька, з славою й честию великою, і утїшила ся вся Руська земля Рюриковим княженнєм, Кияне, і християне і поганї (Чорні Клобуки), бо всїх приймав з любовию до себе, і християн і поганих, не відгоняв нїкого”, як описує прихильний йому лїтописець. Князї також прийняли се як довершений факт і нїхто не протестував против того, що він зайняв стіл по Сьвятославу.

Правда, Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, „положили на немь старЂшиньство — вся братья во ВолодимерЂ племени” (всї Мономахові потомки). Але відколи вже його старший брат не показав охоти сидїти в Київі й все передавав його ріжним своякам, Всеволода вже й не брали, очевидно, в рахунок між кандидатами на Київ. І він дїйсно не мав найменьшої охоти йти до Київа, але йдучи слїдами брата, бажав відновити свій вплив на Українї, взяти в свою опіку і Київ, і взагалї українських князїв. Для сього треба було тільки нагоди, а що вона не приходила, що відносини на Українї були дуже згідні, і перехід Рюрика на київський стіл теж не викликав нї з відки протесту, — тож Всеволод постарав ся пересварити князїв, і дїйсно зробив се дуже зручно, так що в результатї викликав нові замішання на Українї, а вони привели до нового зруйновання Київа, як і попереднї, викликані Андрієм ²). Всеволод був ще о стільки зручнїйший від свого попередника, що зробив се самою інтриґою, не жертвуючи своїми силами, і мав приємність бачити, як, руйнували Київ самі пересварені ним українські князї. Се була дорога і вигіднїйша, і певнїйша: практика Андрія показала, що на силу війська не завсїди можна числити.

Сївши в Київі, Рюрик закликав брата Давида з Смоленська — порозуміти ся „про Руську землю” і „о ВолодимерЂ племени”, бо вони собі зістали ся тепер „старійші від усїх в Руській землї” (себто в Київщинї, де Давид володїв Вишгородом).

Давид прибув на весну 1195 р., і почали ся з тої нагоди пири. Насамперед запросив до себе на обід Рюрик Давида до Київа „і були в великій любови й великім веселию”; і Рюрик обдарував його великими дарами. Потім запросив його Ростислав Рюрикович до Білгорода на обід, і тут повторило ся теж саме. По тім Давид приймав Рюрика з дітьми у себе в Вишгородї, в своїй волости. Потім Давид запросив до себе на обід „всї монастирі”, „і був з ними веселий, роздав велику милостиню їм і бідним”. „Потім Давид покликав усїх Чорних Клобуків, і попили ся у нього всї Чорні Клобуки, і обдаривши їх великими дарунками, відправив”. Потім „Кияне почали кликати Давида на пири і показували честь велику й дарували богаті дари”. Давид запросив на пир Киян „и ту бысть с ними в весельи мнозЂ и во любви велици”. Заразом серед сих пирів Рюрик з Давидом „ряди всї покінчили — про Руську землю і про братию свою Володимере племя”. Визначено волости декому з ”Володимерового племени”, між ними, правдоподібно, дано волость і Рюриковому зятеви Роману — Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав і Канїв, що відограли слїдом таку важну ролю.

Ся гармонїя князїв і землї, се патріархальне пированнє послужило одначе вступом до подїй дуже сумних для сих князїв і для цїлої землї. Порядкуючи справи „Руської землї і Володимеря племени”, Рюрик з Давидом зовсїм призабули Всеволода, але той зараз запротестував проти такої самостійности. Прислав своїх послів і заявив, що коли Рюрик, сївши в Київі, забув про нього, признаного „старійшого”, і роздаючи волости молодшим, не „учинив части в Руській землї” йому, то нехай же він далї не сподїєть ся помочи від нього і сам пильнує Київа і Руської землї з тими молодшими, „а я побачу, як ти з ними їх удержиш”. Ся заява дуже занепокоїла Рюрика: Всеволод дїйсно показував йому протекцію в дотеперішнїх відносинах з Ольговичами, і „без нього, як казав Рюрик, йому не можна було бути”, — з огляду на його права на Київ, як старшого. Щоб його заспокоїти, Рюрик був готов на всякі уступки — дати йому волость, яку схоче. Але тут доперва вийшов клопіт: Всеволод не хотїв нїякої иньшої волости, а як раз тої, що дістав від Рюрика Роман, і про яку Рюрик був присяг Роману, що в нього її не відбере. Даремно він давав Всеволоду вибрати иньшу волость, той обставав при своїм, маючи очевидний намір посварити Рюрика з Романом. Рюрик не хотїв сварити ся з зятем, але бояв ся і Всеволода, і вкінцї, коли Всеволод став грозити повним розривом ³), здав справу на митрополита, а той, уважаючи своїм обовязком запобігти війнї, розгрішив його з присяги Роману й радив віддати його волость Всеволоду ⁴). Рюрик постановив так і зробити, та тут щастє ще послужило йому, і се нарушеннє присяги Роману не привело до розриву з ним. Роман показав ся дуже лагідним і заявив, що не хоче, аби Рюрик через нього сварив ся з Всеволодом: „Отче! переказує лїтописець його відповідь, деж би тобі через мене не жити з своїм сватом (Всеволодом) і не війти з ним в любов! минї ти даси натомість иньшу волость, або кунами (грошими) за неї даси, скільки вона варта”. Справа таким способом розвязувала ся вповнї щасливо. Рюрик поспішив ся повідомити Всеволода, що він вдоволяє його бажаннє, дає йому Романову волость, і Всеволод мусїв удати задоволеного — „утвердила ся крестомъ честнымъ на всей любви своєй”.

Але в дїйсности він не полишив сього свого злобного наміру — посварити українських князїв, і коли не трісла попередня бомба, пустив нову. Діставши ті відібрані від Романа городи, він найважнїйший — Торчеськ віддав свому зятю, Рюриковичу Ростиславу, а иньші лишив собі.

На сей раз він влучив добре. Роман прийшов до переконаня, що се Рюрик зробив тільки комедію з Всеволодом, аби відібрати Торчеськ від нього, Романа, для свого сина, і зненавидівши з цїлої сили тестя, з котрим так добре жив досї, постановив пімстити ся. Свою жінку — Рюрикову доньку почав він обиджати, примушував постригтись, а на Рюрика завів зносини з Ольговичами, підмовляючи Ярослава Всеволодовича, аби вигнав Рюрика з Київа. Але Ольговичі не мали охоти розпочинати з Рюриком боротьби. Тодї Роман попробував знайти поміч у Польщі, але сини Казимира Справедливого, до котрих він звернув ся, зайняті були війною з своїм стриєм — Мєшком Старим; Роман прилучивсь до сеї боротьби, але Мєшко побив своїх противників, і самого Романа ранено в битві ⁵). По сих неудачах він не бачив иньшого виходу як тільки помирити ся з Рюриком. За посередництвом митрополита удав ся він до Рюрика з перепросинами, вислав до нього посла, „кланяя ся и моля ся и покладывая на собЂ всю вину свою”, і Рюрик прийняв сї перепросини, заприсяг його „на всїй волї своїй” і дав волость у Київщинї. З пізнїйшої звістки довідуємось, що Роман при тім з'обовязав ся розірвати союз з Ольговичами і тримати ся Рюрика, ,,въ єго воли быти и зрЂти нань” ⁶). Та щирих відносин уже не було — вони вже були попсовані безповоротно ⁷).

Та Всеволод ще не заспокоїв ся, а постарав ся також пересварити Рюрика з Ольговичами. Його рука в сїй справі видна ясно: Рюрик, нарікаючи потім на Всеволода, виразно каже, що він розпочав з Ольговичами війну тільки через Всеволода, що Всеволод мав з ними якісь рахунки, а сам Рюрик від Ольговичів не мав нїякої прикрости ⁸). Ольговичі теж казали, що у них „не було нїякого лиха” з Рюриком ⁹) і ми дїйсно бачили, що вони не хотїли підтримати Романа против Рюрика. Які мав рахунки Всеволод з Ольговичами, не знати; знаємо, що вони бороли ся за Новгород, може були ще якісь спірні справи — нпр. на вятицькім пограничу або що. Але причиною для конфлїкту Всеволод висунув київську справу: в осени 1195 р. Ростиславичі з Всеволодом поставили Ольговичам постулят, аби вони вирікли ся на завсїди всяких претензій на Київ і Смоленськ: „послали мужів своїх до Ярослава (чернигівського) і всїх Ольговичів і сказали йому: „цїлуй до нас усіх хрест зі всею своєю братиєю, що ви не будете старати ся відібрати собі нашої отчини, Київа і Смоленська, анї від нас, анї від наших дїтей, анї від усього нашого Володимирового племени: нехай так буде, як роздїлив нас Ярослав — по Днїпро, а до Київа ви аби нїчого не мали”. Головна вага сього постуляту лежала, очевидно, в Київі, і Смоленськ фіґурує тут більше як декорація, і розумієть ся таке жаданнє було чистою провокацією, після того як два поколїння Ольговичів сидїли на київськім столї, і спеціяльно в устах Ростиславичів, що самі були авторами кількох компромісів з Сьвятославом, було б воно занадто дивним. Нема найменьшого сумнїву, що до сього жадання підбив їх Всеволод, приобіцявши свою поміч на Ольговичів, — що він був його властивим інїціатором і автором ¹⁰), і що робив він те сьвідомо, аби спровокувати Ольговичів на Рюрика і заплутати його в війну з ними.

Як треба було надїяти ся Ольговичі, розумієть ся, постуляту не прийняли, і Ростиславичі умовились з Всеволодом на Різдво іти всїм походом на Чернигів. Рюрик зібрав „братию” й спровадив „Диких Половцїв”. Але Ольговичі постарали ся розвести союзників. Вони зробили всякі уступки Всеволоду в тих якихось інтересних для нього справах („ємлючися єму по всю волю єго”) і він не пішов у похід. Заразом Ольговичі зробили Рюрику пропозицію перемиря — не воювати ся, поки вони будуть вести переговори з Всеволодом і Рюриковим братом Давидом Смоленським: „брате, ми з тобою не мали нїякої кривди! хоч ми не прийшли до угоди з Всеволодом, і з тобою, і з братом твоїм Давидом, але ми з тобою сусїди — поцїлуємо собі хрест, що ти з нами не будеш воювати, поки ми з Всеволодом прийдемо до згоди, або не прийдемо!” Рюрик, не маючи помочи від Всеволода, а не знаючи ще про його сепаратну умову з Ольговичами, пристав на перемирє і розпустив військо. Таким чином не примиреним на разї з Ольговичами зістав ся тільки Давид. З смоленськими князями Ольговичі мали вже від давна, від часів Ростиславичів якусь давню „тяжу”, котрої близше не знаємо, але бачимо, що вона виявляла ся, бодай між иньшим, в боротьбі за полїтичні впливи в сусїднїй Полоцькій землї. Рюрик хотїв посередничити між ними у сїй справі, але Ольговичі скориставши з такої наручної ситуації, з початком 1196 р. розпочали війну з Давидом, щоб силою відібрати від нього Витебськ (одну з полоцьких волостей). Рюрик признав се нарушеннєм умови й завізвав Всеволода, аби взяв участь у сїй війнї. Всеволод казав йому починати війну, обіцяючи взяти в нїй участь. Покладаючи ся на се, Рюрик спровадив знову Половцїв і розпочав війну з Ольговичами. Ярослав чернигівський просив Рюрика дати йому спокій, помирити його з Давидом і обіцяв всяку сатисфакцію, запевняв, що не має нїяких замислів против нього ¹¹). Але Рюрик, розпочавши кампанїю за порозуміннєм з Всеволодом, не хотїв без нього мирити ся з Ольговичами, й жадав, аби вони пустили його послів до Всеволода і до Давида для порозуміння, ті ж бояли ся, що Рюрик хоче підняти на них Всеволода і Давида і послів не пускали, „заяли бо бяхуть Ольговичи вси пути” ¹²).

Тим часом Роман, побачивши таку ситуацію, задумав і собі пімстити ся над Рюриком, відновив союз з Ольговичами і почав воювати Київщину. Рюрик одначе відчепив ся від Романа, наславши на нього Володимира галицького. Сам же він все лїто вів дрібну війну з Ольговичами, чекаючи Всеволодового походу. Нарештї Всеволод, перепустивши цїле лїто, в осени з Давидом разом напали на Чернигівську землю й почали пустошити Вятицькі городи. Але радість Рюрика була не довга: Всеволод зараз же на першу пропозицію розпочав переговори з Ольговичами, та почав укладати з ними згоду. Даремно противив ся тому, доказуючи, що така сепаратна умова була б в високій мірі не льояльною супроти Рюрика, що покладаючи ся на приречення Всеволода розпочав війну з Ольговичами, що Рюрик такої умови не прийме, і т. д., Всеволод, таки вів далї переговори й поставив Ольговичам такі умови: аби вони розірвали союз із Романом, випустили взятого в неволю братанича Ростиславичів, котрого вони і так давно вже готові були пустити, і видали претендента на ростово-суздальське князївство Ярополка. Першої — найважнїйшої для Рюрика умови Ольговичі не прийняли; дві иньші прийняли, і Всеволод уложив з ними згоду на тім, що Ольговичі не будуть претендувати на Київ за житя Рюрика, на Смоленськ за житя Давида, а на волости Всеволода — нїколи, анї за дїтей його. Осягнувши такі незвичайно користні результати, Всеволод поспішив ся потїшити ними Рюрика — що він помирив ся з Ольговичами, з'обовязавши їх не претендувати на Київ і Смоленськ за житя Рюрика й Давида ¹³).

Рюрик тим був роздражнений до останнього! Він пригадав Всеволоду, як він старав ся сповнити всї його бажання, і через нього пересварив ся з Романом та з Ольговичами, що й не думали претендувати на Київ, і як тепер Всеволод поступив собі проти всяких обіцянок і з'обовязань ¹⁴). Він відібрав ті волости, що був дав Всеволодови, але се була слаба потіха. Всеволоду вони послужили лише до інтриґи, й він вповнї осягнув, чого хотїв: Рюрик тепер пересварений на два фронти — з Ольговичами й Романом, і між сими ворогами істнує союз, признаний і Всеволодом. Сам Всеволод після того, як Рюрик відібрав від нього волость, міг уважати себе ображеним і увільненим з всяких обовязків до нього. Йому треба було тільки трохи почекати, щоб посїяна ним ворожнеча розвинулась на добре і дала свої овочі. І се прийшло дуже скоро — Роман незабаром став о стільки сильним, що міг помстити ся над тестем.

Небавом умер останнїй з галицької династиї Володимир Ярославич. Роман, що здавна, як ми знаємо, вів зносини з галицькими боярами і раз уже пробував сїсти на галицькім столї, знову здобув Галич і сим разом задержав Галичину в своїх руках ¹⁵). Близші обставини сеї події нам зовсїм невідомі, бо маємо тут семилїтню перерву в українськім лїтописанню, від 1198 р. і до смерти Романа — 1205. Се тим більша шкода, що сї роки у нашій історії мають дуже важне значіннє: здобувши Галичину, Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнїйшим, а при своїх здібностях і енерґії — і найвизначнїйшим з українських князїв. Подібно як ростово- суздальські князї, він при тім теж не ласить ся на Київ, і на крайнїм заходї українських земель з'являєть ся таким чином новий полїтичний центр, значнїйший від Київа, що й дає на далї тон українській полїтицї. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляєть ся вповнї тільки тридцять лїт пізнїйше. Але галицькі подїї вже від кінця XII в. стають центром української полїтики, більше від київських. Київ, переставши бути полїтичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, від тепер перестав поволї бути центром і українських земель та сходить на другий плян поруч Волини-Галичини.

Як сформованнє нової полїтичної сили на півночи, в ростовсько-суздальських землях, дало себе знати Київу страшним погромом 1169 р., так і поява нової полїтичної сили на заходї знаменуєть ся новим погромом Київа, що становить центр сього другого періода замішань. Одначе сей другий удар не вийшов від галицько-волинського князя, а властиво виплинув з того ж джерела що й перший: був приготований інтригою ростово-суздальської полїтики. Зі сторони галицько-волинських князїв ми не бачимо такого систематичного, вирахованого вороговання до Київа, як зі сторони князїв ростово-суздальських, що в сїй своїй полїтицї дають перший історичний прояв емуляції молодшої, великоруської народности, котру вони репрезентують, з її старшою, полудневою сестрою, котрій дає вона вперше відчути свою силу.

Перше нїж перейти одначе до сеї нової київської катастрофи, насамперед треба згадати за деякі переміни в полїтичній ситуації, серед котрої вона зайшла.

Смоленський князь Давид Ростиславич, вірний союзник Рюрика вмер 1197 р., передавши Смоленськ свому братаничу Мстиславу Романовичу. Се не перемінило відносин вповнї, бо взагалї Ростиславові не тільки сини, але й унуки визначали ся своєю солїдарністю; але нова ґенерація не бере вже в справах Рюрика такої дїяльної участи, як Давид, не підтримує його так дїяльно.

Переяслав з кінцем XII в. перейшов вповнї під вплив Всеволода, і по смерти свого братанича Ярослава Мстиславича, що сидїв тут, посадив він свого сина Ярослава ¹⁶).

В Чернигові вмер Ярослав (1199), за ним слїдом Ігор (1201), що перейшов був по нїм в.Чернигів, і на чернигівськім столї засїв Всеволод Сьвятославич, призвищем Чермний, внук Всеволода Ольговича. Син недавнього київського князя, він і сам нетерпеливо чекав київського стола, тим часом як його попередники на чернигівськім столї, здаєть ся, не були особливо заінтересовані київським столом.

Найзначнїйшою переміною в полїтиці України одначе була злука Володимирської волости з Галичиною в руках Романа; як я вже сказав, він став тепер найбільшою полїтичною силою на Українї. При тих ворожих відносинах, які істнували між ним і Рюриком, се Рюрику було дуже прикро, тим більше, що Роман увійшов у приязні відносини і з Всеволодом; коли саме се наступило, не знати, та се могло стати ся коли небудь, відколи Рюрик посварив ся з Всеволодом. З другого боку перехід Галичини до Романа зблизив Рюрика до Ольговичів. Ми бачили, що ще Сьвятослав Всеволодович, за угорської окупації, мав пляни на Галичину. У Ольговичів там була партія, що хотїла висадити на галицький стіл Ігоревичів — синів звістного Ігоря Сьвятославича. Супроти ворожих відносин Рюрика до Романа, Ольговичі надїють ся здобути Галичину за помочію Рюрика і стають його союзниками. Що до Рюрика, то він досї в відносинах до Романа був пасивною стороною: Роман гнївав ся на нього й силкував ся пошкодити чим небудь, Рюрик старавсь помирити ся з ним. Коли тепер він не тільки лучить ся з Ольговичами, але й переходить до аґресії на Романа, то можна гадати майже напевно, що до того примусив його знову сам Роман, шкодячи йому й далї. В Густинській компіляції ми маємо звістку, що Роман „богато нашкодив Рюрику”, гнїваючи ся за ту давню кривду, що він числив за ним ¹⁷). Ся звістка не авторитетна і може бути простим здогадом компілятора, але вона вповнї відповідає відомим нам фактам. Правдоподібно, Роман, придбавши нову силу, не залишив дати себе в знаки Рюрику, тим більше, що мав вільні руки й добре стояв. І се мабуть було причиною, що Рюрик разом з Ольговичами забрав ся до аґресивного кроку — до походу на Романа, на Галичину, десь 1200 чи 1201 р.

Але поки Рюрик з Ольговичами збирали ся до походу на Галичину, Роман їх випередив і кинув ся на Київщину. Все покинуло Рюрика й перейшло до Романа: і сини Володимира Мстиславича, що сидїли в дрібних волостях Київщини, і Чорні Клобуки, і з ріжних городів Київщини люде посьпішили ся до нього. Роман не гаючи ся подав ся до Київа, де був Рюрик з Ольговичами, що прибули до нього для спільного походу на Галичину. Коли він зблизив ся до Київа, Кияне самі відчинили йому ворота й пустили до міста. Вони надїяли ся, очевидно, що Роман, взявши в свої сильні руки Київську землю, забезпечить її спокій і силу. Що більше, — поділяючи те загальне одушевленнє для енерґії, сили і здібностей Романа, що відбило ся в слабих останках Романової лєґенди, які долинули до нас, вони мусїли бачити в нїм чоловіка, покликаного вернути київському золотому столу, його давнїй блеск і славу, вирвати Київ і Київщину з тої дрібної провінціональної полїтики, в якій заснїтила ся вона протягом останнього півстолїтя, і своєю енерґією й полїтичними силами видвигнути її на утрачене становище полїтичного центра України. Але сї надїї їх були даремні. Часи Київщини минули безповоротно. В очах князїв здібнїйших, з ширшими полїтичними плянами, ширшим сьвітоглядом вона була ареною невідповідною, безнадїйно пережитою — занадто ослаблена, розбита, безвихідно замотана в полїтицї, і вони не хотїли брати її, а тільки пильнували, аби в чужих руках вона не зміцнила ся о стільки, аби бути для них небезпечною...