Історія України-Руси. XI - XIII вік

15. Лїтература монґольсько-татарської міґрації.

Ґрандіозні монґольські завойовання були описані сучасниками і пізнїйшими письменниками в численних творах хинських, турецьких, перських, арабських, словянських, західньо-европейських; їх довгий (але неповний) реєстр див. при книзї Гамера. З оріентальних джерел найбільш важне: для першого похода в Кіпчак сучасні звістки ібн-ель-Атіра (виїмки з нього в II т. Ученых Записок т. І и III отд. петерб. академії і у Тізенгаузена, як низше); піднесу, що його оповіданнє дуже близько згоджуєть ся з руськими оповіданнями про перший прихід Монґолів на Чорноморє); для иньшого головним джерелом служить перський "Історичний збирач" великого визира монґольської держави Гулагідів Рашід-ед-діна († коло 1318 р.), споряджений на підставі урядових актів і монґольських джерел; в цїлости він досї не переложений: французький переклад Quatremere Bachid-ed-Din Histoire des Mongols de la Perse, 1836 обіймає тільки історію Гулагу; росийський переклад уривків з нього подав Березїн в Ж. М. Н. П. 1853, V і 1855, IX (про походи на Русь), в Трудах восточ. отдЂл. археол. общ. т. XIII і Записках йогож т. XIV. З пізнїйших компіляцій згадаємо монґольські Алтун-тобчі ("Золоте скороченнє") в рос. перекл. вид. в VI Трудів вост. отд., і Ssang-Ssetsen, нїм. перекл. Шмідта вид. в Петербурзї", 1829, турецька комп. Абульґазі, новий франц. перекл. Desmaisons, Спб., 1875. Хинські джерела зібрані і використані в давнїйших працях: Іоакинеа Бічуріна Собраніе свЂдЂній о народахъ средней Азіи й Исторія первыхъ четырехъ хановъ изъ дома Чингизова, 1829, Васїлєва Исторія и древности восточной части средней Азіи (Записки археол. общ. IV), Bretschneider Notices of the mediaeval geography and history of central and Western Asia drawn from Chinese and Mongol writings, 1876, йогож Chinese mediaeval travellers, 1875, Stanislas Julien Documents historiques sur les Tou-Kioue, 1877, Imbault Huart Recueil de documents sur l'Asie centrale (Bibliot. de l'Ecole des langues orientales, v. XVI, 1881), Rosny Les peuples orientaux connus des anciens Chinois d'aprés les ouvrages originaux, 1881. Вірменські джерела — Delaurier Les Mongols d'apres les historiens armeniens (Journal Asiatique, 1858) і Патканова Исторія Монголовъ по армянскимъ источникамъ Спб., 1873-4. Виїмки з арабських джерел про монґольську орду в Европі — Тивенгаузенъ Сбориикъ матеріаловъ относящихся къ исторіи Золотой Орды, Спб., 1884. З західнїх джерел найважнїйші для нас подорожі Пляно Карпінї (1245-7) і Рюйсброка (1253), бо містять важні звістки про чорноморські степи (видані в IV т. Recueil de voyages et de memoires publié par la Societe de Géographie, IV, 1839), і звістки принесені з Руси на Лїонський синод — у Матвія Парижського (Chronica majora t. IV в Scriptores rerum britannicarum), також сучасні листи в Monum. Germ. hist. Scr. XXVIII і в Annales Burtonenses (Monum. Germ. hist. Scr. XXVII).

Про руську повість про перший прихід Монґолів була вже мова вище — c. 243. Про похід 1237 p. на Рязань маємо осібну повість, втягнену в скороченню в Лаврентиєвську лїт., а в цїлости звістку з пізнїйших збірників (надрукована з варіантами у Срезневского СвЂдЂніа и замЂтки ч. XXXIX). Про дальший похід на Поволже маємо осібні верзії в Лаврент. і 1 Новгородській. Зовсїм самостійне оповіданнє Галицько-волинської, що головно займаєть ся українськими землями.

Важнїйша лїтература: D'Ohsson Histoire des Mongols, 1834·, I-IV; Hammer-Purgstall Geschichte der Goldenen Horde, 1840 (перестаріла вже), Березинъ Очеркъ внутренняго устройства улуса Джучіева (Труды востс. отд. археол. общ. т. VIII), йогож Первое нашествіе Монголовъ на Россію Ж. М. Н. П. 1853, V і Нашествіе Батія на Россію — ib. 1855, IX, Кунїка в II т. Уч. Зап. Акад. по І и III отд. Erdmann Temudzhin der Unerschütterliche, Leipzig, 1862, Wolff Geschichte der Mongolen, Breslau, 1872, Howorth History of the Mongols, London, 1870, Strakosch-Grassmann Der Einfall der Mongolen in Mitteleuropa in den J. 1241 u. 1242, 1893, Cahun Les Revolutions de l'Asie — Lavisse et Rambaud Histoire générale II, 1893, йогож Introduction á l'histoire de l'Asie. Turcs et Mongols des origines á 1405, 1896. Olcsváry A muhi csata (Szazadok 1903) (про похід на Угорщину (1241 р.).

16. Чорноклобуцька кольонїзація на Руси — її слїди в сучасній топоґрафії й питаннє про її впливи на український етнїчний тип.

Спостереження над топоґрафічною термінольоґією України дають інтересні вказівки на район турецької чи чорноклобуцької, уживши старого київського терміну, кольонїзації, і при бідности історичних звісток віддають нам часом цїнні прислуги. Нпр. роспростореннє їх на правім боцї Роси (в Таращанськім повітї) дає першорядний доказ, що пороська кольонїзація XII-XIII в. переходила значно за Рось; анальоґічні назви в Переяславщинї, Чернигівщинї, на Волини служать майже одинокими вказівками на розміщеннє тих осад. Тому пожадано, аби місцеві люде доповняли своїми звістками викази назв і урочищ. Не претендуючи на повноту, я вказую такі назви тут. І так маємо в Чернигівщинї: Печенюги в Новгород-сївер. пов., може й Печеники в Стародубськім, Торкин у Стародубськім, Козар і Козари в Козелецькім, Козаричі в Суразькім. В Полтавщинї: Вел. і М. Каратуль в Переяславськім, Козариха в Гадяцькім. В Харківщинї c. Печенїги в Чугуєвськім пов. і гора Печенїги коло Чугуєва, Торчинове городище в Богодухівськім, Торське в Купянськім, Хозарське городище і коло нього ур. Хозаревське в Валківськім. В Київщинї: ур. Торч коло Безрадич у Київ. пов., Торчин і р. Торчанка (або Турчанка, приток Уші) в Радомисльськім, Торчиця на р. Торчицї і в сусїдстві — c. Торчеський степок в Таращанськім, также р. Торча (приток Тикича) і Торчицькі взгіря між с. Богатиркою і Литвинівкою, Велике і Мале Половецьке в Васильківськім, Кумановка в Бердичівськім (самий Бердичів дехто виводив від Берендичів); додам іще лїс Печенїжець коло Росави в Грамотах в кн. литовскихъ с. 20 (з XV в.). На Волини: Торчин у Луцькім, Половецьке в Житомірськім. В Берестейщинї — Половцї в пов. Берестейськім, на Чорній Руси — Торчицї в пов. Новгородськім. На Поділю: Торчин Литинського п., Торків Браславського, Куманівцї Литинськ., Куманів і Куманівка (його присїлок) в Проскур. В Галичинї: Берендьовичі і Торки в Перемиськім, Печенїя в Перемишлянськім (Петрушевич бачив в тім доказ, що сюди сягали печенїзькі кочовища (Н. сборн. 1865 c. 39) і се повторив проф. Дашкевич у своїй статї про грамоту Берладника (c. 370-1), в зовсїм катеґоричнім тонї.), Печенїжин у Коломийськім, могила Печенїги коло Звенигорода в Бобрецькім, Половцї в Чортківськім, Половець ур. коло Міновець в Сокальськім, Торки в Сокальськім, Торчиновичі в Самбірськім, Куманів у Тїшанівськім.

Перегляд сих осад і урочищ дає дещо й для питання, про асиміляцію і впливи чорноклобуцької кольонїзації на український етничний тип. Характеристично, що знані ймення ми стрічаємо по за степовим пограничем тільки в дуже рідких, спорадичних випадках; про асиміляцію ж пограничної кольонїзації говорити досить тяжко. Зрештою, хоч гадки про сю асиміляцію висловлювано досить часто, але дальше загальних висказів вони звичайно не йшли. Вкажу статї Ол. Яблоновского в історії української кольонїзації (Etniczna postać Ukrainy — Kw. Hist. 1893, Zródła dziejowe XXII, гл. III і в иньших місцях, пок. Смірнова Значеніе урало-алтайскихъ племенъ въ образованіи к исторіи русской народности (ВЂстникъ самообразованія 1903 ч. 34-5). Той же погляд знаходимо у проф. Голубовского ПеченЂги с. 152, сильно заакцентував його й Бєлов у своїй Исторіи Россіи (1895 с. 7, 41), й ин. Сїж історичні погляди рішучо вплинули на д. Гильченка, що в своїх антролольоґічних студиях підносив турецькі елєменти в українськім антропольоґічнім типі. Свої примітки до сеї теорії, в значній мірі навіяної паралєлїзмом із финськими впливами на великоруську народність, подавав я в рецензіях на згадані працї в Записках Н. Т. ім. Шевченка — т. VIII, XVII, XVIII, LV.

Реєстр київських князів.

1 Володимир

979-1015

2 Сьвятополк син Володимира

1015-1019

3 Ярослав син Володимира

1019-1054

4 Ізяслав син Ярослава

1054-1068

5 Всеслав, з полоцької династиї

1068/9

6 Ізяслав, вдруге

1069-1073

7 Сьвятослав, син Ярослава

1073-1076

8 Ізяслав, в третє

1076-1077

9 Всеволод, син Ярослава

1077-1093

10 Сьвятополк, син Ізяслава

1093-1113

11 Мономах, син Всеволода

1113-1125

12 Мстислав, син Мономаха

1125-1132

13 Ярополк, син Мономаха

1132-1139

14 Вячеслав, син Мономаха

1139

15 Всеволод, внук Сьвятослава (7), а чернигівської династиї

1139-1146

16 Ігор, брат Всеволода (15)

1146

17 Ізяслав, син Мстислава (12)

1146-1149

18 Юрий, син Мононаха

1149-1150

19 Ізяслав (17), вдруге

1150

20 Юрий (18), вдруге

1150

21 Ізяслав (17) і Вячеслав (14) разом

1150-1154

22 Ростислав, брат Ізяслава (17)

1154

23 Ізяслав, внук Сьвятослава (7), з чернигівської династиї

1154/5

24 Юрий (18), в третє

1155-1157

25 Ізяслав (23) вдруге

1157-8

26 Ростислав (22), вдруге

1159-1161

27 Ізяслав (23), в третє

1161

28 Ростислав (22), в третє

1161-1167

29 Мстислав, син Ізяслава (17)

1167-1169

30 Глїб, син Юрия (18)

1169-1171

31 Володимир, син Мономаха (11)

1171

32 Роман,син Ростислава (22)

1171

33 Михалко, син Юрия (18), з сузд. Династиї

1172

34 Рюрик, син Ростислава (22)

1173

35 Ярослав, син Ізяслава (17)

1174

36 Роман (32), вдруге

1175-1176

37 Сьвятослав, син Всеволода (15), з чернигів. Династиї

1176-80

38 Рюрик (34), вдруге

1180-1

39 Сьвятослав (37), в третє

1181-1194

40 Рюрик (34), в третє

1194-1200?

41 Інгвар, син Ярослава (35)

1200?-1202

42 Рюрик в четверте

1203

43 Ростислав, син Рюрика

1204-5

44 Рюрик в пяте

1205-6

45 Всеволод Чермний, син Сьвятослава (37), з чернигів. дин.

1206

46 Рюрик в шесте

1206

47 Всеволод Чермний вдруге

1207

48 Рюрик в семе

1207-10

49 Всеволод Чермний в третє

1210-1212

50 Інгвар (41), вдруге

1212

51 Мстислав, син Романа (32)

1212-1223

52 Володимир, син Рюрика

1223-1234

53 Ізяслав, син Мстислава (51)

1235

54 Володимир (52), вдруге

1236

55 Ярослав, внук Юрия (18), з суздальської династиї

1236-8

56 Михайло, син Всеволода (45), з чернигівської династиї

1238-9

57 Ростислав, син Мстислава (51 ?)

1239

58 Данило галицький

1240

99 Михайло, вдруге

1241-1246

60 Ярослав (55), вдруге

1246

*) Число поставлене в скобках при імени князя показує під котрим числом він приходить вперше в сїм реєстрі

Пояснення до ґенеалоґічних таблиць

Значки й скорочення при іменах: * родив ся, † умер, к. — коло, л. — після, пр. — перед, зг. — згадуєть ся, с. — син, д. — донька, а. — жінка, нешл. — нешлюбна жінка, підложниця, незв. — незвістний на імя.

Римські цифри з лївого боку означають ґенерації почавши від Ігоря. Звичайно в ґенеальоґіях рахують від Рюрика; хто схоче перевести на примяту в ґенеальоґіях схему, зволить додавати одиничку.

До 1-ої таблицї. Синів Володимира я розмістив, опираючи ся на звістках про переходи їх зі стола на стіл; трох старших, що не брали участи в сих переходах, я поклав на першім місцї уважаючи старшими; з Борисом звістки про переходи кінчать ся і решту молодших я поклав в порядку лїтописних реєстрів; се, розумієть ся, не зовсїм певний порядок старшинства, але бодай якийсь. Зауважу ще, що замісь Болеслава декотрі реєстри мають другого Мстислава.

Полоцьку династию після Всеслава не виказую — далї вона не грає нїякої ролї в нашій історії.

Про Ярославову жінку Анну, сина Іллю й доньку Анастасию див. вище на c. 32-34.

До II-ої таблицї. Лїнїя турово-пинських князїв дає значні трудности, див. вище на c. 309-10; сказаним там орієнтувався я в розміщенню сих князїв. Ще Володимира (X ґен.) можна з значною правдоподібністю класти сином Сьвятополка, але ґенеальоґія другого Володимира, положеного в XII ґен., Михайла і Федора може тільки гіпотетично припускати ся.

До III-ої таблицї. З поміж синів Сьвятослава Давид був безперечно старшим від Олега: на се вказує передовсїм те, що Давид сидїв у Чернигові, по друге — порядок імен в лїтописних згадках; підношу се супроти здогаду д. Голубовского (в його рецензії на мою Історію Київщини, К. Старина 1892, IX c. 434), що я тільки помилкою уважав Давида старшим.

Лїнїю Ярослава — муромо-рязанську уриваю на його внуках, бо вона не брала участи в українських справах. Лїнїю Олега уриваю на XI ґенерації — князї дальших поколїнь дуже мало звістні і в ґенеальоґіях їх богато неясного (див. ріжні комбінації в цитованій працї Зотова). З дїтей Михайла Ростислав, Роман і Марія звістні нам з Галицько-Волинської л., иньші в родословних книг. Імя жінки Михайла — Олена беру з Любецького синодика (вид. Зотова с. 25).

До IV-ої таблицї. Порядок доньок Всеволода зовсїм не звістний, тож приходить ся укладати його зовсїм довільно. Синів Мономаха укладаю на підставі порядку їх виступлення і переходу столів з рук до рук — див. c. 118 і 150; порядок доньок знов незвістний.

До V-ої таблицї. Порядок доньок Мстислава знову нам зовсїм незвістний. Старшу лїнїю Ізяслава Мстиславича уриваю на Романових синах — дальше див. таблицю в т. III.

До VI-ої таблицї. З великого потомства Юрия винотовую тільки тих князїв, що мали якусь більшу участь в українських справах; порядок синів йото здебільшого незвістний.

До VII-ої табдицї. З смоленської галузи Мстиславичів (себ то потомків Романа, Давида і Мстислава Ростиславичів) так само винотовано тільки тих князїв, які брали більшу участь в українських справах.

Мапи

Пояснення: синьою фарбою означені границї князївств — неперерваною лїнїєю більш певні, перерваною меньш певні або змінні, кропками — переміни в границях. І так кропками означено: границю Київщини з Волинею в ті часи, коли Погорина належала до Київщини; границї Волини з Турово-пинським князівством після того як Черторийськ відібрано від нього, границї Городенського князївства, границї землї Дорогичинської, Холмської і Белзької з Волинею, коли вони відійшли до Галичини. Границї з Польщею означені перерваною лїнїєю з огляду на їх змінність; хоч для кождої поодинокої місцевости їx можна уставити досить певно, або бодай правдоподібно, але вказівки сї маємо з ріжних часів, і цїла границя складаєть ся з означень ріжного часу і обставин. Близші пояснення що до тих підстав, на яких опираєть ся наше означеннє границь подано в обводах границь поодиноких земель, в гл. IV-VII.

Більшим письмом дано городи, що були центрами земель і княжими столами. Знаком ? означено осади, що можуть бути викомбіновані більш гіпотетичио, а особливо гіпотетичні означені подвійним ?? Чорною зубчастою лїнїєю означені вали (о скільки зібрані звістки про них).

На мапі Київщини подані осади які згадують ся до середини XIII в., бо з Батиєвим походом ми не маємо для неї нїяких нових історично-ґеоґрафічних звісток у XIII в. Для Турово-пинської землї прибуває кілька нових топоґрафічних імен це в 2-ій пол. XIII в.

Для Чернигівщини в лїтописях останні історично-топоґрафічні звістки дає епнізод про баскака Ногая. Але цїлий ряд нових міст, княжих волостей дає нам чернигівський помянник і особливо родословні книги княжих родів чернигівської галузи (про них див. в т. III гл. 2). їх відомости одначе того рода, що докладно виміркувати час, коли виступає той чи иньший город, або волость, майже неможливо. Я взяв на мапу ті городи і князївства, що більше меньше можна класти на кінець XIII і початки XIV в. (11 і 12 колїно князїв від Ігоря); з них більшим письмом тільки старші столи. Для Переяславщини круг історично-топоґрафічних відомостей замикаєть ся властиво вже з кінцем XII в., коли не рахувати кількох імен в катальоґу „руських городів".

На мапі західньої України подано осади по кінець XIII в., бо для Волини й Галичини з 1290 р. уриваєть ся головне джерело історично-ґеоґрафічних відомостей — Галицько-волинська лїтопись. Тільки на Підкарпатю, на русько-польській границї означив я кілька осад, про котрих згадки з XIII в. (в польських документах) не безсумнівні, але з першої четверти XIV звістні вже нам напевно. Для Угорської Руси не маємо такої перерви з кінцем XIII, відомости документів ідуть далї, але з огляду на передкарпатські землї я поставив і тут границею кінець XIII в. — а власне р. 1300, важний в історії Угорщини як кінець Арпадової династиї (14/1 1301); тільки осади полудневого Мармароша — Густ, Тячево і Довге поле (Husszumezö) взято з документу 1329 р. (де вони згадані вже як давнїйше засновані) — за браком ранїйшої згадки; більшим письмом дано назви міст, що були центрами комітатів.

Детальнїйші пояснення до поодиноких осад Київщини з Погориною, що до їх розміщення, дані були в моїй Історії Київщини в гл. І, тож тут не уважаю потрібним їх наводити. Для спірних і неясних топоґрафічних питань Чернигівщини, Переяславщини, Волини й Галичини подаю тут примітки. Не роблю сього для угорської Руси, бо топоґрафічний матеріал мапи опираєть ся на матеріалї з документів, використаних на ст. 456-460 і 492-504; до них і відсилаю читача, зауважу тільки, що усїх сїл і ґрунтів, згаданих там, не міг я взяти на мапу через те, що скуплені подекуди в густїйші купи, не могли вони на нїй умістити ся.

Із технічних причин мапи друкуються однією барвою, а порядок їx розміщення змінено.

ПРИМІТКИ ДО МАП

Чернигівщина.

Березой я звязую з Березною з огляду на тутешнє городище (Самоквасов Древніе города c. 22), але тільки гіпотетично, бо лїтописні звістки не дають близших вказівок на його місце.

Біла вежа — городище Біла вежа на верхівю Остра вказана в Книзі Большаго Чертежа вид. Спаского с. 86. Про сучасний стан сього городища у Ляскоронското Исторія c. 121. Ся Біла Вежа фіґурує в Іпат. c.252 "Біла вежа стара", згадана тамже c. 264, могла бути другою осадою тогож імени, десь недалеко.

Блестів (звичайно читають: Блестово, і се б значило село, але зовсїм довільно) з двох теперішнїх Блистових (Сосницького і Королевецького пов.) з більшою правдоподібністю звязуєть ся з Блистовим на Деснї (Сосниць. п.) з огляду на обставини Сьвятославового походу, в котрім він згадуєть ся (Іпат. c. 292), а також і тому що Блистово звісне нам уже в початках XVI в. — в описи Чернигівських границь, Документы архива юстиціи І c. 64.

Болдиж — є кілька того ймення; напрям походу 1146 ?. (Іпат. c. 238) близько відповідає c. Болдижу коло м. Дмитровська; в лїтописи згадуєть ся властиво „лЂсъ Болдыжь", але се треба мабуть розуміти як лїс коло Болдижа.

Боловос — се не місто під Черниговим, як приймають звичайно, а р. Білоус: тексти лїтописи не вказують, що се була якась осада.

Бьяхань, вар. Вьєхань, Евхань (Іпат. c. 251, Воскр. І с. 42, Никон. І c. 177) назвою і місцем відповідає городищу Лехановському або Дехаловському, як його називає документ з 1638 р. (Дворцовые разрады II c. 907- 8), теп. Городище на р. Тернь. Сусїднїй Попашь кладуть на устю р. Попадї, але тільки на підставі сеї созвучности.

Вир — на "старомъ Вирскомъ городищЂ", як каже царська грамота 1694 р., поставлено в 1672 м. Білополє (Филареть Опис. Харьков. еп. III c. 407). Не зовсїм ясно, чи окрім м. Вира згадуєть ся й річка сього імени, але Іпат. c. 209, 251 скорше вказують на річку.

Воpгoл — звістний з епізода 1283 р. (Воскр. І c. 136) льокалїзуєть ся вказівкою на близкість його до Рильська і городищем на ґрунтах c. Воргола Глухів. пов., недалеко устя р. Клевени в Сейм (Самоквасов c. 7). Недавно А. Бунїн в спеціальнім рефератЂ (ГдЂ находились городи Липецкъ и Ворголъ а также и другія мЂста, упоминаемыя подъ 1283-4 гг.? — Труды XI съЂзда І) вказав, що такому уміщенню Воргола не відповідає опись татарської дороги з 1637 р. (БагалЂй Матеріалы для Исторіи колонизаціи и быта Харьковской, Курской и Воронежской губ. II с. 11), де вона з верхівя Сейму іде „въ Курскіе и Воргольскіе мЂста и въ Кромскіе мЂста". Одначе ся вказівка занадто загальна; прийняти, що Воргол лежав просто по дорозї між Курськом і Кромами не позволяють обставини оповідання 1283 р., дорога значить скручувала від Курська на захід понад Семю. Чи доходила ах р. Клевени? Не неможливо, хоч і за далеко дїйсно. Скорше б можна надїяти ся Воргола в такім разї десь близше Рильська. Тому означаю місце Воргола значком запитання.

Воробійна — вар. Воробийни, Воробейна — Іпат. c. 242, 319; з останнього тексту видно, що вона була в сусїдстві Вщижа, а округле городище коло теп. села Воробійни (Самоквасов 14) не лишає місця для сумнївів.

Воронїж — „лїси Воронїжські" в тім же оповіданню 1283 р. треба розуміти як вказівку на істнованнє такого міста в ті часи. Міст. Воронїж Глухівського пов. вповнї відповідає обставинам оповідання.

Всеволож — звичайно звязують з c. Сиволожем Борзен. пов., і се тим правдоподібнїйше, що тут є й городище — Самоквасов с. 25.

Дїдословль — див. вище c. 319.

Колтеськ — звязуєть ся з c. Колтовим на Оцї, коло Кашіри, але тільки гіпотетично.

Кром — згадка про се місто непевна; в Іпат. код. (c. 242) читаєть ся: идоша Мцьнеску.., и ту даявъ имъ дары многы, и поиде къ граду на Изяславича"; в Хлєбн. і Поґод. код., теж у Воскр., Нїкон. замість „къ граду" — „къ Крому". Питаннє, чи „кром" тут власне імя, чи взагалї город, замок. Варіант Іпат., здаєть ся мині, з'явивсь таким чином, що копіст стрітивши слово "Кромъ" і прийнявши його в значінню „замокъ", перемінив його на звичайнійше „городъ", але при значінню "городъ" текст виглядає досить непевно: „ту" значить в Мценську чи коло Мценська, отже „город" не може означати Мценська, а якийсь иньший, не названий. Тому певнїйше читати „Крому", як імя власне.

Липовець, згадуваний в звістнім епізодї 1283 р. (Воскр. І c. 176) уміщаю на місцї „Липенского городища", як льокалїзує його московська роспись 1571 р. (Акты Московскаго государства I с. 13) — теп. городище коло с. Сумська Ворожбу; близшу аналїзу тексту росписи див. у Бунїна op. c. Лїтописне оповіданнє вагаєть ся між формами Липеч чи Липецьк і Липовець; звичайно звуть його Липецьком.

Лобинськ (вар. Любинськ) — місце його "на усть Протве" означаєть ся лїтописю (Іпат. c. 240), але тепер на сїм місцї нема такої осади.

Локня р. — є їх дві в сусїдстві, одна тече в Вирь, друга в Псіол; судячи по тому, що лїтописний текст (Лавр. c. 282) говорить про неї в звязку з Посемєм, тут треба розуміти скорше першу.

Лопасна — уміщую її так, як льокалїзує її грамота 1389 р. — проти устя Лопасни в Оку (див. спеціальний реферат Н. Троіцкого: Село Городище, Кашир. у. — древній городъ Лопастня — Труды XI археол. съЂзда т. II).

Носів на Рудї (Іпат. c. 253) означаю на підставі зібраних проф. Голубовским матеріалів; означаю до опублїковання їх ним знаком?, хоч ся льокалїзація вповнї відповідає лїтописному оповіданню.

Оболвь — в л. Іпат. c. 242 изъ Блеве, вар. из Блове, Воскр. (І. 30) ОбловЂ, під 1159 р. (Іпат. c. 344) — Обловь. Дуже правдоподібно, що се властиво — Болвь, якесь місце на Болви, й на верхівю її дїйсно є село Оболва.

Орогощ по лїтописи мусїв бути коло Чернигова, а грамота 1496 р. (в Актах Литов. Метрики Леонтовича) вказує, що він лежав коло р. Білоуса. Істнованнє старого городища в c. Рогощі на Білоусї (Самоквасов c. 22), здаєть ся минї, не лишає місця непевности.

Росуха, вар. Роксуха (Іпат. c. 348) була десь коло Воробійни. На р. Росусї (Розсуха), що тече у Воблю з правого боку, є тепер аж два c. Росухи (Рассуха і Разсуха в уряд. реєстрах), одна на верхівях (в Мглин. п.), друга на низу річки (в Стародуб. пов.). Вибрати між ними досить трудно, але обставини походу 1160 р. скорше можуть вказувати на Росуху стародубську: Ізяслав повоював порічє Судости від Воробійни до Росухи й потім пішов назад на Вщиж.

Свинь річка — друге імя теперішнього болота Замглай, не показане на мапі, але переказане місцевим чоловіком Марковим — у Арцибашева II. 898, Поґодїна IV. 238.

Синїн міст і Радощ згадують ся в лїтописи (Іпат. с. 328) поруч себе, і були, видно, недалеко Стародуба. Радощ дуже правдоподібно звязуєть ся з Радогощем — теп. Погаром, а сусїднїй Синїн на р. Ваблї має городище (Самоквасов 13).

Сновськ — з лїтоп. тексту під 1168 р. (Іпат. c. 121) видко, що він був на Снови, як то зрештою показує й саме імя, а з Іпат. c. 514 видко, що був недалеко Десни. В описи чернигівських границь з поч. XVI віка (Докум. арх. юст. І c. 64). Сновськ виступає між Клочковим і Макошиним і відповідає старому городищу коло Седнева (Самоквасов 21). На устю Снови в Десну, де містили Сновськ давнїйше (і я сам) в сїй описи границь бачимо село Перекоп.

Хороборь — згадана опись чернигівських границь (c. 64) називає його між подесенськими городами Чернигівської волости, десь між Блестовим і Сосницею, але вповнї докладно льокалїзувати його не можемо (Голубовскій в Ж. М. И. Н. 1903, V робить се, але з великими натяганнями).

Переяславщина.

Баруч див. вище c. 348.

Варин, уважаю можливим з певною правдоподібністю умістити на старім, досить типовім городищу м. Варви, над Удаєм.

Воінь — місце його рішає звістка канївської люстр. 1552 р. (Архивъ Ю.-З. Р. VII. I с. 101) про городище Воін (под Войномъ городищемъ) на нижній Сулї, де й тепер маємо с. Воінську Греблю (плян городища див. в Трудах XI з'їзда І c. 412).

Голтав Лавр. c. 241 (за Голтавомь) можна уважати осадою тому, що річка Голтва зветь ся Голтою — Іпат. c. 192.

Донець див. вище c. 346.

Дубниця — на місцї городища коло нин. Бубнова, що звав ся Дубковим, як показує Книга Большого Чертежа с. 93. Про городище Ляскоронский Исторія с. 122.

Кудново село (Іпат. с. 264) Ляскоронский недавно кладе на місцї Шкуданівки над Сулою (ор. с. с. 133), але се рішучо задалеко від театру кампанїї.

Летчь див. вище c. 354.

Лтава див. вище c. 346. Про неї спеціальна розвідка д. Падалки в Чтеніях київ. істор. тов. IX: О времени основанія города Полтавы, але тотожність Лтави з Полтавою й досї непевна.

Mалотин містять звичайно в теп. Малютицях Пирят. п., але окрім подібности (дуже далекої) імен нічого не можна навести на попертє ceгo.

Переволока — гадки дослїдників вагають ся між двома Переволочнами — на Удаю і на устю Ворскли в Днїпро; можна б додати ще й третю — десь на устю Сули (в люстр. 1552 р. — где Сула в Днепръ впадываетъ, отъ того вышей у мили по речъку Переволочъну, Архивъ Ю.-З. Р. VII. I. 101): за удайською промовляло б хіба те, що в лїтописи вона згадуєть ся разом з Прилуком — Лавр. c. 208, Іпат. c. 150.

Песочен — з численних „Пісків", „Пісочків", „Пещаних" і т. и. його з найбільшою правдоподібністю (але все тільки гіпотетично) можна умістити на місцї теп. Пещаного на Супої з огляду на текст Іпат. c. 379.

Полкстїнь (ПолкъстЂнь, ПолокстЂнь — Лавр. c. 281) можна з значною правдоподібністю класти на місцї c. Повстина на Удаю, з давнїм городищем (плян його у Ляскоронского, Труды XI съЂзда І c. 431).

Римів (Рими Слова о п. Іг.) — хутір Рим Прилуцьк. пов., на границї з Гоменським. своєю місцевістю досить відповідає лїтописному оповіданню про Римів (Іпат. c. 436), хоч окрім подібности імени за тим не можна більше нїчого вказати. Д. Ляскоронський (c. 154-5) вказує на Буримку на Сулї, звязуючи з нею ж "уход Ромковщизну люстр. 1552 р. (Архив 1. с. с. 101), але тотожність Ромковщизни анї з Буримкою (в ?VII в. Buremla), анї з Римовим не може бути признана надто правдоподібною. Одно, що може промовляти за нею — се істнованнє городища.

Серебряний — городища коло м. Срібного, недалеко Удаю, не лишають сумнїву що до його місця (їх пляни в Трудах XI з'їзда І c. 450-1).

Синець — згаданий в реєстрі городів (Воскр. І c. 240), очевидно теп. Сенча, з старим городищем, і другим в сусїдстві (плян їх в Трудах XI съЂзда І c. 411 і 438). Правдоподібно, він істнував уже в передтатарські часи. Дуже можливо, що се митрополичий город Синелець (див. вище c. 356-7).

Снопород — фіґурує в реєстрі городів (Воскр. І c. 240) і в ярликах Менглї-герая та в оповіданню про Гедиминів похід на Київщину, як старий город і з усякою правдоподібністю істнував в передтатарські часи, хоч в лїтописи не згадуєть ся (є в нїй ріка Снопород, але низше по Днїпру). Реєстр називає його посульським городом, а імя показує, що мусїв лежати при устю Снопорода — дїйсно там є старе городище (про нього Ляскоронскій Исторія c. 152), коло c. Олександровки, що се своє нове імя дістала за Вишневецьких.

Стряковь — річка коло Переяслава на схід, властиво на північний схід від Переяслава, на неї й тепер вказує c. Стрекова, але нї на мапі, нї в СпискЂ насел. мїст Полтав. губ. нема нїякого натяку, як і куди текла ся річка. Що се була одначе річка, а не осада (як думав д. Ляскоронський c. 163), се окрім оповідання під 1149 р. рішучо доводить згадка Лавр. c. 294 (ста по СтрЂкви).

Волинь.

Андреїв згадуєть ся в лїтописи тільки раз (Іпат. c. 529), і з теї згадки можна вивести тільки, що він був на русько-польськім пограничу, нїби між Холмом і Люблином, і сьому відповідає Андреїв на верхівю Володави, коло Верещипа. Лонґінов (Червенскіе города 95) воліє Андреївку (Энджеювку) над р. Ладою (коло Фрамполя), й до сеї гадки прихиляв ся і д. Андріяшів (c. 92), але порічє Лади, як бачимо з тогож тексту лїтописи, належало до Поляків, і тому анї сеї Андреївки, анї Андреєва коло Білої (Янова) не можна уважати лїтописним Андреєвим; не відповідає й Андреїв над Брочком, вказаний д. Андіяшовим — він задалеко лежить на північ.

Біла — між кількома осадами сього імени належить ся перше право Білій (Biała коло Янова), з огляду на згадку в лїтописи про р. Ладу (по ЛадЂ около БЂлоє — Іпат. c. 529), що тече поблизь її.

Броди — згадують ся тільки раз (Лавр. c. 239) і то без всяких близших пояснень; теперішнї Броди відповідають лїтописному тексту, але тотожність їх, розумієть ся, тільки гіпотетична; в документах вони виступають від XV в. Про них статейка Площанского в Науковім Сборнику Галицької матицї на ?. 1868.

Волинь — див. вище c. 375.

Данилів — дотепер означеннє сього міста не було прийнято в науцї. Я міщу його на старім городищу на горі між Стожком і Антонівцями (Самоквасовъ Сборникъ топогр. свЂдЂній — Волынская губ. c. 40. На сю Данилівку вказував уже Стецкий II. 41, але його вказівка не знайшла відповідної уваги.), в сусїдстві котрого є й тепер осада Данилівка. Се о стільки відповідає лїтописним звісткам, що в них Данилів виступав в сусїдстві Кременця і Стожка.

Камінець — з кількох осад сього й подібного імени (подекуди є ваганнє в варіантах мiж „Каменець" і "Камень", нпр. Іпат. c. 565, 577) в Волинській землї можна напевно означити оден — відреставрований за кн. Володимира Камінець на р. Лоснї (вар. Лиснї) — теп. Камінець Литовський. До нього з значною правдоподібністю можна прикласти звістки Іпат. c. 502-3, 610-3. Другий Камінець був, очевидно, на східнїй границї, як видко найлїпше з Іпат. с. 523, і до нього ж можна прикласти звістки Іпат. c. 503, 506, а може й 468; його кладуть на Случи, де теп. с. Камінка, але Камінець на р. Цьвітосї, коло Заслава, лїпше підходить до тексту Іпат. c. 523, де сї два городи виступають разом, як близькі сусїди, а вповнї годить ся і з Іпат. c. 516. Але був іще що найменше оден Камінець — десь в північно-західнїй Волини: в оповіданню про збудованнє Камінця на Лоснї, в околицї, що по словам лїтописця запустїла від часів Романа, згадуєть ся иньший Камінець або Камінь (Іпат. c. 577), до нього ж належить й Іпат. c. 565, де бачимо теж ваганнє в варіантах); йому досить відповідає Камень Коширський, звістний уже в XIV в., і можна з значною правдоподібністю його прийняти для сих звісток — Іпат. c. 577 і 565, а прикласти до нього також і звістки Іпат. c. 487-8. Таким способом можна обійтися трома Камінцями, не конче потребуючи четвертого, котрий Бєляєв і за ним Андріяшів шукали недалеко Кобрина (О географическихъ свЂдЂніяхь въ древней Руси с. 131, Андріяшів 98), аби в нїм бачити Каменець Іпат. с. 565 і 577, що на нього нападала Литва: сї звістки дуже добре можна прикласти до Каменя, і його нинїшня форма (Камень) вповнї відповідає тому ваганню варіантів між Каменем і Камінцем.

Конов — в сусїдстві Столпя і Червня на „українї" (Іпат. c. 483, 490), з правдоподібністю містить ся в c. Кумові, звістнім здавна: в Słowniku geograficznym (sub voce) збудованнє місцевого костела датується 1434 р.

Червень — місце сього славного города можна означити з повною правдоподібністю. З лїтописних звісток видко, що Червень був недалеко русько-польської границї — з одного боку (Іпат. c. 178, 205, 334, 357), й галицько-волинської — з другого (c. 483), недалеко Белза (с. 494, 572, 599), Холма (с. 516), Ухань (c. 483), більш меньш на дорозї між Люблином і Володимиром (c. 571). Сим вимогам відповідає вказане ще Ходаковским (Русскій историч. сборникъ І. 10) і від тих часів звичайно прийняте як місце історичного Червня c. Чермно на р. Гучві. Дїйсно, на ґрунтах Чермна над Гучвою є округле "замчисько", недалеко нього урочище Монастир, на противнім боцї Гучви слїди укріплень і знов традиція про монастир, а в сусїднїм селї Вакієві урочище Черменець або Червенець (відомости зібрані у Лонґінова — Червенскіе города с. 182-184). Се все не лишає сумнїву, що маємо тут старий Червень.

Чернечеськ згадуєть ся без усяких близших пояснень (Іпат. c. 224), а мусїв бути близько русько-польського погранича, чи на руськім чи на польськім боцї. Черничин на полудень від Грубешова має те за собою, що лежить на пограничу, і що місцевости з таким іменем досить рідкі (Гернично в Ченстоковськім пов. або Чернець в Сончськім сюди не підійдуть), тому гіпотетично міщу Чернечеськ на його місцї.

Щекарів — се давне імя теперішнього Красностава, див. витяги з документів у Балїнського Starożytna Polska II c. 948-9.

Галичина.

Бардуїв лежав на дорозї „изо Угоръ во Ляхы" (Іпат. c. 523); як звичайно приймають, і се зовсїм правдоподібно — се теперішнїй Бардиїв, инакше Бартфельд на Топлї.

Бикове болото — згадуєть ся в Іпат. c. 359 і заховало своє імя досї: lacuna seu lutum Bikowe, по дорозї з Галича до Денисковець, згадуєть ся в привилею Володислава Варненського (потвердженнє Жиґимунта III у Шараневича Trzy hist. opisy Halicza c. 215-6.

Биковен — з одинокої згадки (Іпат. c. 488), виходило б, що був він десь недалеко від Галича, на схід. Шараневич вказуває на c. Буковно над Днїстром, недалеко від Тисьменицї, додаючи, що в актах XV в. воно зветь ся urbs (Trzy opisy Halicza c. 20 і XXIX); він операв ся на згадцї urbanus de Bykowno; але в виданих дотепер галицьких актах XV в. (Akta grodzkie i ziemskie XII) Буковно містом не титулуєть ся і зветь ся Bukowno (див. index, sub voce); супроти того лишаєть ся лише сама подібність імен, і то неповна. П. Білинський (Замітки в Rocznik kółka nauk. Tarnopolskiego III c. 38 і в Лїтературно-науковім вістнику 1900, VI c. 218) висловив здогад, що Биковен був на місцї ур. Бикове під Тернополем, на ґрунтах c. Білої; він каже при тім, що пробував на тім урочищу копати й знаходив глиняні урни і камяні річи, — отже нахідки до нашої епохи не належать. Можна б вказати ще на Буковно під Жидачовим, на Днїстрі, в сусїдстві котрого знайдено молотівський скарб XIV в., але воно лежить на захід від Галича. Вкінцї треба признати, що Бикове таки ще найбільше має шансів за собою, хоч завсїди ся можливість зістаєть ся тільки гіпотетичною.

Василїв, як видко з Іпат. c. 508, лежав на дорозї від Галича на Прут, притім мабуть на самім Днїстрі (пойде король ко Василеву і перейде ДнЂстръ). Сьому зовсїм добре відповідає Василїв (Василеу) на Днїстрі, коло устя Серета, на котрий вказав іще Зубрицький (Исторія III c. 111), а традиції й останки города, на які вказав недавно проф. Кайндль (див. c. 471) потверджують сей вивід.

Домамиря печера (Іпат. c. 527) — Зубрицький поправляв на „Домажиря", з огляду на печери в околицї підльвівського Домажира; сю гадку приймає нпр. і Петрушевич — Разсужденія о ГаличЂ c. 516. Але проф. Верхратський справедливо, як минї здаєть ся, виступив проти сеї поправки, вказавши на c. Домаморичі в Тернопільськім та попираючи сю лєкцію вказівкою на боярську родину Домамиричів (Іпат. c. 496) — Записки Наук. Товариства ім. Шевченка т. V, miscell. На жаль, лишаєть ся незвістним, чи є яка печера коло Домаморич, тому уміщую тут лїтописну "Домамирю печеру" тільки гіпотетично.

Кучелемин містить ся на місцї нинїшнього Кучурмика гіпотетично. З оповідання лїтописи (Іпат. c. 491) виходить, що він був на правім боцї Днїстра, на полудень від Товмача, в сусїдстві Онута, а сьому Кучурмик відповідає досить, тільки в тім трудність, що лїтописне оповіданнє скорше вказувало б на якусь близшу до Днїстра осаду, а Кучурмик лежить досить далеко. Вказав на нього Шараневич ИзслЂдованіе на поли отечественной географіи и Исторіи c. 74.

Лелесів монастир (Іпат. 487) не Лелюхів на Попрадї (Шараневичъ ИзслЂдованіе c. 72, Дашкевичъ Княженіе Даніила c. 66), а Лелес, з монастирем премонстрантів коло Тиси, як справедливо поправив Шараневич в своїй Hypatios-Chronik c. 50; фундаційна грамота його Fejér III. 1 c. 153.

Онут, як з лїтописи виходить, лежав на границї "поля'' — степу, недалеко Днїстра (Іпат. c. 491). Онут на правім боцї Днїстра (низше устя Серета), на устю річки Онута, вповнї відповідав сьому, і супроти такої повної тотожности імен не може бути сумнїву, що маємо тут давнїй Онут. Чи сусїднїй „плавъ" — „поидоша возы къ плаву" треба уважати назвою місця, чи загальним означеннєм (як „пристань" щось), — лишаєть ся непевним, і сю другу гадку (висловлену вже у Поґодіна IV c. 201) уважав би правдоподібнїйшою.

Плїснеськ — згадуєть ся при кінцї XII в. як пограничний галицький город, потім в 30-х рр. XIII в. як держава бояр Арбузовичів — Іпат. c. 445 (варіант ПрЂснескъ — очевидно хибний) і 513. Третя згадка — в Слові о полку Ігоревім (IX) була б найранїйшою, але чи належить вона до сього Плїснеська — се трохи непевне. Імя Плїснеська заховало досї старе городище недалеко Підгорець; сусїдній Гарбузів може бути памятию по тих його властителях Арбузовичах. Про городище Плїснеська замітка проф. Шараневича в Зорі Галицькій як альбумі на р. 1870. Розкопки городища ведені д. Зємєнцким, дали деякі, хоч і не численні, предмети староруської культури; дуже інтересні показали ся сусїдні могили (судячи по оповіданню — можливо з переходових часів від поганства до християнства на Руси), але на жаль нахідки не були публїковані зовсїм; див. про них Zbiór wiadomości do antropologii krajowej т. І, VIII і XI.

Рогожина — згадка лїтописи про неї (Іпат. c. 491) о стільки не ясна, що не видко, чи се осада, чи місце тільки (або річка): „идоша зa Рогожину". Коли б се була осада, то Рогожно коло Днїстра, під Жидачевим, вказане вже у Поґодіна (IV c. 201) досить би відповідало обставинам. Зауважу, що в сїй місцевости була якась більша осада — на неї вказує знайдений в сусїднїм селї Молотові (на правім боцї Днїстра) скарб XIV в. з предметів староруської штуки, описаний мною в Записках Наук. Товариства ім. Шевченка т. ??V.

Teлич — варіант Подтелич (Іпат. c. 566) приводить на гадку Потилич коло р. Рати, описаний уже у Длуґоша (І. 45), як аrх quendam notabilis, quem admodum fossata profunda demonstrant. Але обставини лїтописної звістки — що Данила наздоганяють в Томську в дорозї до Угрів, скорше б вказували на якесь місце близше угорської границї. Тилич коло Попраду, на звичайній дорозї в Угорщину, дуже добре сьому відповідає.

Угольники (Угльници) згадані лише раз — Іпат. c. 506; з того видко, що ся осада чи місце було на лївім боцї Днїстра, насупроти Галича. В люстрації Галицького староства 1565 р. (Жерела до історії України-Руси II с. 81) згадуєть ся сїножать in loco Uhelniki, поруч сїножатей Залозець, Липчичі й Клинцї, що лежать за Днїстром при дорозї на Большів. В інвентарі Галицького староства 1582 р. (Архив коронного скарбу LVI, кн. 1 — копію маю споряджену для своєї збірки інвентарів XVI в.) при селї Большові стоїть: Karczma Weglowa, i ся корчма заховала до останнїх часів своє імя — Углова корчма (в формі Niewęglowa karczma) і місце зветь ся Углове, на правім боцї дороги з Галича до Бурштина (Петрушевичъ Ражсужденія о г. ГаличЂ c. 546). Див. ще про се місце (инакше) у Шараневича Trzy hist. opisy Halicza p. VII-IX. Супроти сього всього відпадає здогад Зубрицького (Исторія III c. 110), що замість „УгльницЂхь" треба тут читати „у ГановцЂхъ".

Чагрів — чи Чаргів(В лїтописи — Чаргів — „Чаргова чадь", тепер Чагрів, переставленнє звуків досить звичайне.) — в лїтописи не називається, але не може бути непевности, що село Чагрів, недалеко від Галича, було маєтностию "приятелїв" Ярослава Чагрів, котрих бояре звуть „Чарговою чадию'', правдоподібно свояків Настасиї, отже в XII в. уже істнувало. Досить привабно також зближати назву поблизького села Настасова з іменем самої Настасиї, але се вже буде здогад тільки.

Щекотів — згадуєть ся тільки раз в Іпат. c. 527, без усяких близших пояснень: можна хиба міркувати, що був він на північ від Галича. Городище на горі коло c. Глинська, де сусїднїй лїс зветь ся Щекотин, можна з усякою правдоподібністю уважати його місцем: див. статю Р. Ковшевича в Науковім Сборнику Галицько-руської матицї 1865 — „ИслЂдованіе мЂстоположенія старинного города Руси Галицкой Щекотова или Щекотина".

Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 2. — Львів, 1905. — 634 с. (2-е вид.)

У другому томі аналізується міжнародне становище, політичний та економічний розвиток Київської держави, окремих її земель — Київської, Турово-Пінської, Чернігівської, Переяславської, Волині, Побужжя, Галичини, Угорської Русі, а також Степу в XI-XIII ст.

[Репринтне видання:

Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1992. — . — (Пам’ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8.

Т. 2. — 1992. — 640 с. — ISBN 5-12-002470-X (в опр.).]