На підгірю, як я вже сказав, рільництво було добре розвинене, а трохи далї на полудень була широка культура винограду; істнованнє мит на дорогах вказує на розвинену комунїкацію 48).

Так само як меньшала правительственна інґеренція й привілєґіована кольонїзація, в тих же напрямах з полудня на північ і з заходу на схід мусїли зменьшити ся впливи угорського права на орґанїзацію місцевого житя й відносин. На підгірю ми знаходимо всї суспільні верстви, які знало се право: шляхту, духовенство, йобадьонів, привілєґіованих кольонїстів, селян непривілєґіованих і замкових слуг 49). Далї в горах такого богацтва суспільних катеґорій угорського права ми не стрічаємо в наших документах; тільки звістки про йобадьонів стрічаємо ми часто, в столицях Землинській і Унґварській, і то не тільки на підгірю, а й подальше: як нпр. в згаданих актах продажу боярської маєтности Цибави, на границї справдешнїх гір. Стрічаємо також замкових слуг ріжних катеґорій: ловчих, осочників,птицеловів і т.и. 50).

Верства йобадьонів виступає одначе перед нами в сїм часї, в XIII в. переважно в сильнім упадку. Досить численні документи про йобадьонів унґварських майже всї говорять про продажу їх ґрунтів, і в декотрих виразно вказано її причину — „через бідність”. Так в 1266 р. десять бояр-властителїв c. Стретави, попавши в біду по татарськім спустошенню 51), продають сю свою маєтність бану Филї за незвичайно низьку (судячи по гарнім положенню й великости маєтности) цїну шіснадцять гривен. Десять лїт пізнїйше король позволяє боярину Чепану з сином Стефаном продати свою маєтність Чепель (недалеко від Унґвара) з огляду на те, що він через свої недостатки й бідність не може добре сповняти своєї служби, і той продав свій ґрунт наджупану Якову 52). Кілька лїт пізнїйше йобадьони — власники Цибави, з своїми свояками, випрошують дозвіл на продажу своєї маєтности — через свою бідність, і продають її синам унґварського наджупана 53). В 1292 р. йобадьон Петро з свояками продають свою половину ґрунту Воян маґістру Іооb за 16 гр. і т. и. 54).

Роздробленнє маєтностей йободьонів бувало велике: ми бачили їх в c. Стретаві десять родин, а в Цибаві шість. Се саме, й ріжні нещасливі пригоди, в родї ворожого спустошення, дїйсно могли приводити бояр до значного зубожіння, тим часом як обовязки їх мали тенденцію збільшати ся і в міру того як убувало королївських людей, все тяжшим тягаром спадали на тих, що зіставали ся під замковим присудом. Се все викликало окрім продажі ще иньше явище — вихід з під замкового присуду, через підданнє на певних, лекших умовах під власть можного пана, після того як Золота буля увільнила всїх панських і духовних підданих від всяких державних обовязків. В описи маєтностей Лелеського монастиря (ще з перед Золотої булї) ми між иньшим бачимо такого добровільно підданого йобадьона, увільненого від усяких службових обовязків, поки-б він або його потомки не схотїли вийти з церковної зверхности 55). Вкінцї до продажі і піддання могла приводити й пресія панів, особливо коли покупцями, як ми бачили, виступали пани з місцевої адмінїстрації. З вище наведених актів продажі нпр. дуже підозріло виглядає продажа Стретави за таку низьку цїну (16 гривен) — вона наводить на гадку або можливість примусу, або — фіктивну продажу і підданнє, щоб вийти з замкового присуду.

Сей процес пролєтаризації і кріпощення йобадьонів правдоподібно ішов би ще більш прискореним темпом, як би свобода їх в розпорядженню своєю власністю не була ограничена: вони не могли продати своєї землї без спеціального дозволу короля — „по прийнятим в державі законам iobagio castri не має зовсїм права продати свою маєтність инакше як за дозволом королївського величества 56), отже треба було в кождім разї просити королївського дозволу. Але коли покупцем був можний пан, то йому не тяжко було привести до того, що сей дозвіл давав ся.

Чи так чи сяк, продажию, чи вимертєм, чи иньшими дорогами землї від йобадьонів переходили в руки панів, і верства їх малїла, так само як малїли верстви свобідних господарів (удворників) і замкових слуг, а натомість розростала ся верства панських підданих — з початку ріжнородна своїм складом і правом, пізнїйше сконсолїдована в одноцїльну масу.

З ріжними катеґоріями сих підданих і їх становищем може нас познайомити опись маєтностей Лелеського монастиря, — опись тим для нас інтересна, що монастир і частина його маєтностей лежали на території, якою займаємо ся — на потиськім підгірю. Описавши маєтности монастиря, фундаційна грамота каже: „надав епископ-фундатор у вище згаданих маєтностях півсвобідних, чоловіків і жінок, обовязаних до ріжних повинностей; вони відповідно до наказу своїх панів і як того вимагає робота, мають переносити ся з місця на місце, переходити від одної роботи до другої, тому епископ не хотїв їх вичисляти при поодиноких маєтностях, а вичислив по катеґоріям свободи і залежности. І так надав він визволених з неволї і обовязаних до того, аби з абатом чи на наказ абата з чернцями їздити своїм накладом, обороняти монастир в його спорах, їздити з порученнями, куди було потрібно, доглядати всякого рода доходів, які їм буде поручено” (тут вичислено близько двадцять слуг, не рахуючи нероздїльних братів і синів) (очевидно се вища катеґорія слуг, міністеріялї вищої ранґи). Потім наступає вже звістний нам боярин, добровільний підданий монастиря; далї читаємо: „Надав він півсвобідних з меньшими правами (minoris libertatis): вони обовязані ставати на кождий наказ абата й чернцїв (отже не тільки до сповнювання вище вичислених, більше почестних, а й низших, господарських обовязків) (тут вичислено коло сїмдесять слуг, не рахуючи братів і синів) — всї вони мають служити разом з синами відповідно до свого обовязку. Надав він також челядь з їх жінками, синами і доньками, обовязаних до всяких рабських робіт (коло стодвадцять родин 57), між ними знаходимо мельника, кухара, пасїчника, сторожа лїсного і т. и.) 58). „Всї отсї монастирські піддані на віки звільняють ся від всякої иньшої власти й юрисдикції: в цїлім королївстві, в котрім би комітатї не сидїли сї люде, нїхто окрім короля й чернцїв сього монастиря не може їх судити нї в якій справі, нї в якім разї, анї позивати перед якогось иньшого судию 59).

Як звістки про бояр ілюстрували нам повільне заниканнє й пониженнє сеї верстви, так знову сї відомости про монастирських підданих ілюструють відворотний процес — підійманє челяди на вищі степени служби, півсвобідні, з меньшою і більшою свободою, де вони граничили з становищем замкових йобадьонів. В реєстрі монастирської челяди при однім імени несвобідного читаємо замітку: „а син його на імя Фаркаш — свобідний”; се оден приклад такої еманципації. Ще вищий ступінь її ілюструє нам оден документ з Бережського комітату: король позволяє наджупану Ілїї дати свою землю Kuskyrch своїм слугам (servientes): Симону Івановому сину і Петру сину Прибислава в дїдичне володїннє 60). Сї слуги на основі такого королївського привілєю переходили в привілєґіовану верству.

Тепер нам треба-б відповісти на питаннє, як на тлї сих економічних і суспільних відносин укладали ся відносини національні? Що етноґрафічна маса на сїй території була головно руська в горах і в дуже значній мірі руська також на підгірю, се не підлягає сумнїву. Але яке становище суспільне й економічне займала ся руська маса, сього документи нам не кажуть, не дотикаючи ся взагалї національних відносин та подаючи самі голі ймення, переважно калєндарні, з котрих народність годї виміркувати, або в такій сумнївій формі, що тяжко на нїй опирати які небудь виводи. Можна виловлювати хиба поодинокі, більш або меньш певні вказівки, та помагати собі міркуваннями a priori — але се все буде далеке від такої повної й певної відповіди, якої-б ми собі бажали.

Виходячи з того, що угорська народність була правительственною, зверхнею, а руська підвластною і провінціональною, ми вже на тій підставі можемо здогадувати ся, що вище урядництво і пани, що здобували собі земельні надання від короля (в значній мірі й тут виступають вищі місцеві урядники), були переважно мадярські. Бували й тут Русини, але, певно, далеко рідше. Звістний нпр. Maladik Buthenus, що втїкши з татарської неволї з значними грошима (тридцять гривен золота), позичив їх королю і за те випросив собі в дїдичне вододїннє землю Тарновцї (в Словаччинї) — але чи був він Русин угорський, чи зайда, не знати 61). Так само Theza Ruthenus, що служив на королївськім дворі в початках XIV в. і за заслуги дістає маєтности від королеви 62). Такими-ж Русинами виходнями чи тубильцями могли бути Lue (Лев?) cum filiis Fudur et Stephanо, що дістали маєтність Брод в бережській столицї від кн. Анни, жінки Ростислава Михайловича 63). Русином був Iwanka filius Iwan з Унґварської столицї — його брат Dominicus Ruthenus дістав маєтність від кор. Андрія II 64). Можливо, що Русином був якийсь Germannus з над Топлї, що уживав ся спеціально до всяких поручень на Русь і з огляду на се був звільнений від усяких обовязків до шаришського замку 65). Міг бути Русином Петро син Zobuslo (Сбислава), що мав кілька маєтностей над Лабірцем, або Zobuslo s Чичеровець, що тримав свою землю ще з надання Кольомана його прадїду 66). Імя „Якова”, наджупана землинського, звучить дуже по руськи, але се імя було і у полуднево-словянських підданих Угорщини, й взагалї на Угорщинї стрічаєть ся часто поза межами Руси, так само імя Микули, дїдича з під Шарош-потока, або Olodarus, заступника жупана землинської столицї і т. и. 67).

Більше руського елємента можна a priori припускати між йобадьонами наших столиць; деякі імена їх дїйсно звучать досить по руськи 68), але знову дуже покладати ся на сї созвучности трудно. З далеко більшою певностию можна вказати тут присутність чужих елєментів 69), хоч на неруськість імен також не все можна покладати ся, як показують наведені вище імена документальних Русинів. Велику ролю мусїв грати руський елємент між слугами замків, монастирів, панів (про свобідних господарів ми не маємо нїякого матеріалу в руках): так між слугами Лелеського монастиря звертають на себе увагу такі імена як Ivanes (дуже богато), Zemko (чит. Семко) і т. и. 70); вище я мав нагоду назвати слуг comitis Elyas de Bogda — Симона Іванового сина й Петра Прибиславового і т. и. 71).

Що мадярський елємент уже тодї досить значно втискав ся між руський, про се окрім особових імен сьвідчить і значний процент мадярських або змадяризованих імен осад, згаданих в документах: припустити, що всї вони з'явили ся в документах тільки в королївській канцелярії, переложені чи перероблені на мадярську мову її писарями або подиктовані Мадяром-петентом, по моєму — не можливо; петентам як раз було важно, аби інтересна для них місцевість названа була іменем уживаним на місцї — чи у тубильної людности, чи у його земляків-приходнїв, осадчих, — аби не вийшло баламуцтва 72).

Не согіршу ролю в розвою мадярської кольонїзації мусїли відограти також латинські монастирі і взагалї релїґійнї конґреґації, досить численні і на сїй території. Вище я згадував про монастирі в Серенчу і Лелесї, тепер назву ще нпр. громаду цістерсів в Бардїєві 73), громаду рицарів св. гробу, що дістала в 1212 р. землї над Топлею 74), громаду хрестоносних рицарів в Габолтові, звістну з першої пол. XIII в. 75), нїмецьких рицарів в полудневім Мармароші, звістних нам уже на початках XIII в. 76).

Осібне місце між елєментами руським і мадярським займали нїмецькі кольонїсти. Початки нїмецької кольонїзації полудневого Підкарпатя датують другою половиною XII в. і уважають сю давнїйшу кольонїзацію нижне-нїмецькою (фляндрською). Але сильнїйше кольонїзація розвинула ся в XIII в., з Саксонїї, разом, а по части — і в звязку з нїмецькою кольонїзацією Польщі, й ся новійша кольонїзація покрила давнїйшу, про котру тепер тільки можна здогадувати ся. Татарське спустошеннє не мало вплинуло на розвій сеї кольонїзації: Нїмцями хотїли угорські королї винагородити тодїшнї страти людности, як се робили польські, а навіть і руські князї. Головним тереном сеї кольонїзації на угорській Руси було русько-словацьке пограниче: Спіш і по части Шаришська столиця. В Спішу Нїмцї й чисельно грали важну ролю, і звязали ся в досить поважну орґанїзацію. Поодинокі кольонїї їх ішли і далї на схід. З західнїх громад згадаю Пряшів (Eperies), Кошицї (Kaschau); Бардїїв нїмецька кольонїя засїла ся, здаєть ся, також чи не в XIII в. ще, хоч осадчий привилей дано її доперва в 1320 p. і то наче ново осїлій 77). На підгірю маємо нїмецькі кольонїї в Sátoralja-Ujhely, Sáros-patak (обидві коло Бодрога), Luprechtháza (тепер Beregszász) 78). В першій чверти XIV в. розвиваєть ся нїмецька кольонїзація полудневого Мармароша: нїмецькі кольонїсти згадують ся в Густї, Вишкові (Visk), Тячові (Téscö, що називало ся властиво Teutsch-au), Довгім полї (Husszúmezö) 79). Як бачимо, глубше в руську територію ся кольонїзація не сягала.

Кольонїзація ся знаходила особлившу опіку в правительстві, що змагало ся її можливо ширити — з мотивів кольонїзаційних і фіскальних, і старало ся показати її всяку ласку (hospites nostri carissimi). Громади мали повну самоуправу — звичайно самі вибирали собі старшину (villicus) і сьвященика; інґеренція провінціональної адмінїстрації була тїсно обмежена: тільки в важнїших карних справах як убийство, пролитє крови, крадїж, мав над кольонїстами суд наджупан, в усім иньшім судив їх сам війт. В свою громаду вони могли приймати кождого свобідного й також свобідно з неї виступати. Зобовязання супротив держави обмежали ся певною грошевою платою з ґрунту, що правда — досить значною 80).

Примітки








1) Про документальний матеріал для історії Угорської Руси й лїтературу її провінцій див. в прим. 14.

2) Вибираю цїкавійше з топоґрафічної й хороґрафічної номенклятури: Maltzov, Obruchno (Обручно), Raslavicz (Раславицї), ур. Pricluchyn, p. Grabouch, Kuchyn, гори Besczad (Бещадь) — в Шаришській стол. — F. IV. 3, с. 204, C. Аrр. VIII. 242, С. Р. 131. В Зелинській: Chernatolo (теп. Ag-Csernyö, пень черн). Polyen (теп. Polyan), Pomochy (Помоч), Gyurcs, Lezna (теп. Leszna, Лїсне) і Chemerna (теп. Чемерне) і коло них Sepultura Ruthenorum над Лабірцем, p. Jezenow, лїс Gorboucha, p. Potok, ур. Bodowan, c. Chychywa (теп. Чичава) i Wysno (Вишня на Топлї), Staara (теп. Стара), Butka, Galach — F. VII. 5 с. 204-8, V. 2 c. 79, V. 3 c. 533, С А. VII. 300, 361, XI. 518, XII. 13.

В Ужській: Zaluchka (теп. Zalacska, Залужицї), Radich, Chechyr (теп. Csicser, Чичеровцї), Zyrutwa (теп. Стретава, мад. Szeretwa), yp. Criua, Rebren, Luchka, c. Polon, p. Jezeneu і маєтність Jesenev, yp. Tesla, p. Bresincze, c. Ruzka (Руська, друга Руська в ст. Землинській, згад. в XIV в. — C. And. IV. 265,) c. Woyan — C. A. VII c. 302, VIII c. 66, 91, IX c. 240, X c. 299, F. IV. 3 c. 380, C. P. VI c. 181, 331, 396, VIII c. 440. В Бережській: Zolwa (теп. Szolywa, Свалява), Beregh, Borod, Dobron, Zolonka, Chorna woda, Konachna, Harazdow, Kothna, Jasnapatak, p. Beberke, Prenez, оз. Uztro — C. A. V, c. 135, VIII. 260, 345, C. P. VI. 168, VIII. 98. Про мадярську трансскріпцію див. в прим. 14.

3) Див. т. І c. 196-200.

4) Лавр. c. 124.

5) Див. про се вище c. 413-4 і 449-50.

6) Див. т. III гл. 1.

7) Heinricus Stephani regis filius, dux Ruizorum in venatione ab арrо discissus perit flebiliter — Ann. Hildesheimenses, Моnum. Germ. historica Scr. III c. 98.

8) Nuntius ad regem (до угорського короля) dirigitur, qui tunc in marchia Ruthenorum morabatur (Vita Chunradi regis — Monum. Germ. hist. Script. XI c. 74). Тяжко прикладати сю звістку до Галичини, як робить нпр. Ґрот (Изъ исторіи Угріи c. 24), звязуючи се з участию Угрів в боротьбі Володаревичів і Васильковичів — ледво чи поїхав би посол до угорського короля так далеко.

9) Bidermann ор. c. II c. 59, Lehoczky Beregvárm. Monogr. I, c. 117.

10) Нпр. для Шаришського комітату див. Fejér III. 1 c. 79 (1209), для Землинського — Ib. c. 163 (1214), Унґварський — ibid. (Martino (comite de) Zemlin, Benedicto (comite de, Hunguar, Бережський — Endlicher Monum. Arp. c. 718 (Mesku comes de Beregu). По імени свого столичного замку ком. Бережський називав ся також Боршівським — in comitatu de Borsua — Cod. Arpad. IX c. 333, Неуm comes de Borsoha — Endlicher p. 709.

11) Див. Szirmay Not. hist. com. Zemplén. с. 12 і 37, пор. нпр. Cod. Arpad. VIII c. 6, XI c. 518, Cod. Patrius VIII c. 176 i т. и.

12) Mihályi c. 77, 78, 127, Csánki c. 410.

13) Нпр. Fejér V. 3 c. 87, VI. 2 c. 253, VII. 2 c. 147, Stifmay Not. Ugoch. c. 71.

14) Мармарош — Marmarisius, Mammarus, Cod. patrius II c. l (1199), Fejér VI. 2 c. 253 i 387 (1300).

15) Нпр. в документї 1303 p. Nicolaus voyvoda, comes de Ugocsa et Marmarusio; на документї 1327 p. вже маємо Stepha(n)o de Marmarusio (comite) — Fejér VIII. l, 147, VIII. 3, 212, пор. Cod. Patrius V. 108.

16) fö-ispány, comes parochialis по латинї.

17) Mocud centurio Землинської столицї — Endlicher c. 646.

18) Див. нпр. наданнє замкової землї Каяти, auferendo ab eodem castro et a iurisdictione comitis de Sarus pure et simpliciter eximendo — Cod. Patr. VIII, 451.

19) Золота буля § 3, 5.

20) Про дїдичність наджупанського уряда див. нпр. наданнє в дїдичне володїннє Ужського комітата (1290) — Codex Arpad. V. 3 і XII. 492.

21) comes curialis, по мадярськи al-ispány.

22) Т. зв. iudices nobilium.

23) Нпр. comes et quatuor iudices Угочської столицї — Cod. Patr. VIII, 453 (1272-1300), curialis comes et quatuor iudices nobilium de Zemlyn — C. Patr. VII. 292 (1300), див. також 1291: iudices in com. de Zemlin (три)- C. A. V. 59, або 1299: Andreas comes de Zemlyn, vice magister Iako et iudices nobilium de eodem comitatu дають речинець для ставлення сьвідка pro expedito unius equi vel equi estimacionem duabus marcis valentem — F. VI. 2, 215.

24) nobiles дат. докум., по мадярськи nemes.

25) servientes castri, castrenses.

26) udvornici, від словянсыюго двір.

27) jobagiones castri, jobagiones, мад. jobbágy від jó, jobb — добрий, лїпший, отже meliores, в латинській передачі часом: рrосеrеs. Се звичайне толкованнє; толкують одначе се слово й инакше.

28) В пізн. угор. праві термін jobbágy == підданий.

29) Поодинокі факти нобілїтації йобадьонів трапляли ся й перед тим — оден такий факт нпр. маємо серед унґварських актів XIII в.: Kop. Володислав з огляду на заслуги, які показав Dionisius c. Cheemee iobagio castri Hwung in exercitu in Hod cum infidelibus Comanis, — Dionisium prenotatum aut ipsius heredes una cum duabus villis suis — Chepeel (Чепель коло Капоша) et Moschya (Mokcsa тамже) in com. Hwng de iobagionatu castri nostri prenotati exemimus et nobilitavimus in medio baronum nostrorum ac sub tutelam vexilli nostri statuimus — C. P. VIII, 207.

30) Fejér III. 1, 153, 474 і далї, V. 1, 170; IV. З, 40, VII. 5, 204, Cod. Arpad. VII. 224, IX. 550.

31) Castrom Ujvar, in finibus Polonorum, — dictum castrum est de nouo erectum ex singulari praedecessorum nostrorum admissione in montibus desertis, ut eo commodius et securius homines per illa loca deserta possent ambulare utque ibidem insimul facilius convenirent homines et villas in montes radice plantarent. — Fejér III. l, 79. Замок сей, по латинї званий Novum castrum стояв на Торицї, недалеко нинїшнїх Липян (Héthárs) — Csánki c. 284.

32) ad praesens nobis et regno nostro admodum et non modicum esset necessaria maxime in subsidium populorum seu hospitum nostrorum... nostra Mammarus congregatorum, король дає в заміну його quasdam possessiones nostra seu villas, nunc ad praedium nostrum de Vgocha pertinentes, in eodem comitatu — Rokaz, Fekete Ordou, quae sunt minime populosae, et Nyirtelek, quae est vacua. — F. VI. 2, 253 (1300).

33) Надр. лист кор. Володислава universis nobilibus et aliis omnibus exercituantibus seu exercituare debentibus in com. de Zathmar, Zabouch et Beregh — кличе, аби явили ся зараз до короля оружні, инакше грозить карою іn rebus et personis, tanquam nostri mandati transgressores — Fejér V. 3, 506 (без року).

34) Напр. в маєтностях Лелеського монастиря: in Egregii etiam dedit 12 vineas sine vinitoribus et jobagyonem nomine Ludovicum cum filiis (Fejér V. 2 c. 211); панський йобадьон — iobagionem suum (Nicolai de Muncsul), Cod. P. VIII c. 274.

35) Див. нпр. Шариш — Fejér IV. 3, 61. Шоувар в XIII в. зветь ся селом, але що то мусїв бути перед тим замок, вказує імя, в 1288 p. (Fejér V. З, 296) король дає на ново дозвіл збудувати там замок. Castrum (regale) de Saturhyg — Cod. Arpad. VIII. 6, Шатораля — C. Arpad. VIII. 6. Землин — Fejér IV. 2, 140. Поток — С. Patrius VIII. 279, Унґвар — С. Arpad. III. 122, Мункач — G. Arp. VIII. 68, Боршова — C. Arp. VIII. 199, Вишк — Fejér VI. 2, 253, Густ — Ргау V. 519, Michályi c. 5.

36) in Marmarisio, que est quedam particula dyec. Transsilvaniae Документ друкований кілька разів — Fejér VI. 2, 287, Teutch und Firnhaber II. 217, Codex Arpadianus V. 258.

37) ultra indagines regni Poloniae, ad alpes Beschad, ulterius tenet metas cum terra Polonie — Cod. Arpad. VIII. 242 (1269).

38) Cod. Arp. IX. 465 і X. 227 — проміна маєтности (Gybarth іn comitatu Novi castri (Gibart, в ком. Абауй, коло Szántó) за маєтности Veresalma (теп. Vörösalma, Червениця) i Torkow (Tarkö, Камениця на горішнїй Торицї) ultra indagines in com. de Sarus з доплатою 60 гривен fini argenti, quia possessiones antedicte meliores et vitiliores extiterunt dicta possessione Gybarth (сю terra Weresalma випросив собі Ґеорґіи filius comitis Noui castri, quam Ewze et filii sui possidebant).

39) Небезінтересні мотиви: король дозволяє Chepano f. Kyney iobagioni castri de Vng cum Stephano filio suo продати vnam possessionem Chepel, бо він propter inopiam et poupertatem suam suum seruicium peragere fideliter non posset, а знов iuxta regni consuetudinem approbatam iobagio castri possesionem suam ausum vendendi omnino non haberet, nisi per permissionem regie maiestatis — C. A. XII. 172 (1276). Чепан в присутности відпоручника короля й ерлявської капітули conuocatis commetaneis et vicinis ipsius terre ac iobagionibus castri vct Chemey, Buda, Fulcian, Andrea dicto Deda ac Nicolao f. Cohord (сей Nicolaus був безпосереднїм сусїдом його) продає свою землю Chepel за 40 гривен fini argenti Iacobo de Panch — С. А. XII. 184.

40) Продажа третини terre Туbа від Endre f. Hercheg, Valentino f. Myluzsth, Wolf f. Thome et Simone Nigro iobagionibus castri de Wngh від себе й іменем Simone Albo Hatheu Hustugk Domozlo Tyba Gregorio et Donk consanguienis за 80 марок Feliciano f. comitis Galli. На cю продажу дали згоду й сусїди: Tobyas іменем своїм і pro Dionisio f. Zulusk, Petrus f. Eleseg iobagio pro se et pro Mirche maiore eiusdem castri, Benedicto f. Domslo, Dominico f. Leustachy, Edeuch f. Petri, Andrea f. Dionisii, Feliciano f. Feliciani, Michaele f. Esbolch — pro Luca f. Laurencii iobagionibus. Sacerdotes: Martinus de Kopus, Stephanus de Wngwar, Blasius de Checher et Laurencius de Tyba потвердили повновласть на продажу дану продавцям від Hathen et socii sui, Benedictus f. Duruzlay. C. P. VI. 313 (1284). Продажа решти — ib. c. 358, королївський дозвіл на продажу, з огляду на бідність: inopiam et paupertatem nobis exponentes — c. 294 i 295, королївське потвердженнє продажі — c. 368.

41) Cod. Patr. VI c. 118 i 396.

42) Беля III и Андрій подали еґерській катедрі decimas omnium forestarum nostrarum et noualium praediorum nostrorum fundatorum et fundandorum aс villarum nobilium et nostrorum seruitorum vniuersaliter in соm. Vgocha et Berek existentium — F. IV. 3, 41 і 43, пор. V. l c. 1271: Qui comitatus scilicet Vgocha et Beregh fuerunt forestae sanctorum regum, traditi et donati per praedecessores nostros ecclesiae Agriensi supradictae in decimis dicandis et persoluendis prout ceteri comitatus.

43) fornax cementi.

44) puteus salis, теп. Sö-banya.

45) Cod. Arp. IX. 389 i VI. 2. 214.

46) terra arabilis — C. A. XII c. 435 i 440,

47) C. A. IV. 4.

48) Fejér VII. 5, 208 — село з селянами купив епископ a quibusdam mercatoribus de Ruscia venientibus, котрим суд віддав сих селян за те, що вони їх розграбили, напавши на дорозї. C. Р. VIII c. 192 — clausura molendini. Ib. c. 274; molendinum super fl. Laborcz. F. IV. 3 c. 40: наданнє cum dimidietate tributi qui exigitur a transeuntibus de v. Zemlin versus v. S. Maria. Про виноградну культуру див. С. А. XI c. 518, також decimas in frugibus in vino в грамотї для осадників Luprechtháza (Береґсас) — ibid. VIII c. 345; див. ще грамоту 1271 р.: монастир de Tihan продає parvam vineam in ser. ville Kek Kék в Сатиарськім ком., недалеко Тиси), виморочну по монастирському чоловіку Chom, Blasio homini dom. reginae de v. Kek; сей виноград сусїдує vineае populorum monasterii de Szeremch, i vineis vduornicorum dom. regis — Fejér V. l, 170.

49) Нпр. в грамотї до людности Угочської столицї, поручаючи її нового наджупана, король Володислав так вичисляє сї верстви: fidelibus suis uniuersis — nobilibus, iobagionibus castri, castrensibus et aliis omnibus. tam hospitibus liberarum villarum quam aliis cuiuscumque condicionis hominibus in соm de Vgacha constitutis. Codex Arpad. IX. 564. Як бачимо, тільки удворників тут поминено, але їх, мабуть, треба розуміти implicite в „людях всякого стану”, в противставленню до привілєґіованих кольонїстів ilberarum villarum, як господарів villarum illiberarum — обовязаних до повинностей на замок. Так само мабуть про селян-удворників (rustici) іде мова в цитованій вище (прим. 9 до c. 496) звістцї про куплене еп. Бенедиктом село. Зрештою саму назву удворників (udvornici domini regis) стрічаємо в однім селї — але вже за Тисою (див. вище реґесту в тій же нотцї). Сюди-ж можуть належати homines liberae condicionis Detricus, Ettul i Gunzel, що дістають за свої услуги землю від Петра сина Zoboslou — С. Р. VI c. 49.

50) Auceps Myko — С. А. IV с. 4, Michael et Strach de Galoch qui sunt tenentes rares (сокольники?) — C. P. VIII c. 440, caniferi — C.А. VII c. 223, custodes silue Beregu — Registrum Varadiense ч. 314 (у Ендлїхера), custodes silvarum nostrarom (королївських)- С. Р. VIII 453; див. зрештою відомости зібрані у Бідермана II с. 509. Див. також згадку про castrenses в С. Р. VI с. 181, С. А. IX с. 407.

51) post plagam Tartarorum in tempore necessitatis. F. IV. 3 c. 380.

52) Див. вище с. 495 нотка 2.

53) Див. вище c. 495 нот. 3.

54) Cod. P. VI. c. 396 i 522. Про продажу йобадьонського ґрунту очевидно іде мова і в С. Р. VI. 181, хоч власника її й не названо виразно йобадьоном.

55) Fejér VII. 5, 214, текст диви низше, c. 500.

56) Диви вище в. 888.

57) При тім способі, яких вичисляє сї імена опись, не можна обрахувати числа докладно.

58) Contulit etiam in prediis omnibus supra memoratis libertinos, seruos et ancillas diuersorum officiorum, qui vero omnes tales ad voluntatis dominorum suorum et accidentia negocia, de loco ad locum transferuntur, de servicio ad servicium transmutantur, idcirco noluit eos prediis singulis assignare, sed tantum seriatim nominatos, cuius sint libertatis aut seruitutis, pronunciare libertinos. Contulit ex servili genere exemptos, quorum est officium cum preposito, quoties necesse fuerit, vel ad praepositi perceptum cum fratribus cum suo apparatu procedere, omnia litigia ecclesiae manutenere, legationes quo necesse fuerit deferre, comitatus curiales vel alias prouisiones, cum eis iniunctum fuerit, absque omni contradictione procurare (імена). Contulit etiam jobagyonem nomine Bera, obtentu fidelitatis sue ita ex omni iugo servitutis exemptum, ut nulli omnino servili condicioni subiaceat, nisi ipse vel sui posteri ab ecclesia se alienare voluerint Libertinos contulit minoris libertatis, quorum officium est stare ad omnem nutum praepositi vel fratrum (імена). Servos etiam contulit cunctis servilibus officiis deditos cum uxoribus, filiis et filiabus (імена). — Fejér VII. 5, 213-5.

59) Praeterea nos fidelitatis ipsius (eпископа) obtentu cunctos eiusdem ecclesie populos in perpetuum tanta libertate donauimus, ut nullus in toto regno, in quacumque parochia idem populus sit constitutus, preter regem et eiusdem ecclesie fratres super qualibet causa presumet casu aliquo iudicare vel ante iudicem alium trahere iudicandum — ib. c. 213.

60) C. А. IX. 333.

61) F. IV. З c. 59 (1262) і потв. c. 65.

62) Cod. Andegavensis I c. 281 (1312): Theza Ruthenus aule nostre iuuenis.

63) C. P. VIII c. 90 (1264).

64) С. P. VI с. 331 і реґести з Лїптавського й Туровецького ком. (A liptói és turoczi registrum), Történ. Tár 1902, ч. 64.

65) quod in deferendis legacionibus nostris ad Russciam fidele seruicium exhibuerit, ita tamen quod in deferendis legacionibus in Russciam nobis sicut hactenus fideliter seruire teneatur; земля його hereditarla Cumlous (Комлош) лежить juxta aquam Topl, Coprucha, Chepzeu, Cumlous, Cheruyz e. Gerendul. — C. A. VII. 505 (1259).

66) C. A. VII. c. 300, 302, F. IV. 3 c. 267. C. P. VI. 9,129, VIII. c. 91, пор. iobagio Zobuslo filius Dubron, F. IV. 3 c. 360.

67) F. V. 2 c. 79, C. А. XI c. 518, Endlicher c. 646.

68) Напр. Zobuslo filius Dubron, Ladislau f. Zubozlay, Drazlaus, Domozlo, i т. и. — F. IV. 3. 155 і 380, C. А. XII c. 184, C. P. VIII. 440 й ин.

69) Такий нпр. Chepanus, Felicianus filius Feliciani, Fulcian, Wolf i т. и. — ibid.

70) F. VII. 5 c. 216-6.

71) Сей брак богатших виразнїйших вказівок на руську людність навіть в документах другої половиш XIII в. поучує нас не надавати особливого значіння такій арґументації a silenlio: в сїм часї не можна сумнївати ся в істнованню значної (релятивно, супроти иньших народностей) української кольонїзації на території Угорської Руси; коли не було її тепер, то не можна витолкувати (не припустивши, що українська народність має особливу ассимілїзаційну силу супроти всїх иньших і в самих некористних умовах того), що вона пізнїйше, коли і підгірє і навіть самі гори були вже в значній мірі окуповані чужоземними елєментами, у всїх вигіднїйших місцях, встигла їх так сильно опанувати, і то переходячи з Галичини через порожнїй (як треба його собі в такім разї представляти) широкий карпатський пояс! Се могло дїяти ся перед тим, нїм почав ся рух на карпатське підгірє і в гори від полудня, в часах розвою української кольонїзації взагалї, а не в XII-XIII в. Зрештою Анонїм, пишучи в другій половинї XIII в. й представляючи Русинів хозяївами карпатського гірського пояса в часах угорської міґрації, мусїв мати представленнє, як виглядала карпатська територія бодай сто лїт перед тим, в серединї XII в. І наш лїтописець, представляючи, що Володимир жив „в мирЂ” з сусїдами (окольными) і між ними — з угорським королем, мабуть не представляв собі карпатського пояса якоюсь безлюдною, порожнею пустинею... Підношу се супроти скептичних гадок, які висловляли ся в сїй справі в останнїх лїтах.

72) Легоцкий вичисляє в Бережській столицї уже в першій половинї XIV в. до тридцяти парафій латинских на підставі виказів десятини (але не поясняючи своїх джерел) (Beregv. Mon. II c. 6); се могло б бути досить проречистою ілюстрацією ширення мадярських кольонїй.

73) Цістерси — fratres de Koprovincza, Cisterstiensis ordinis, apud ecclesiam s. Aegidii de Baitpha prope Sarus commorantes, скаржать ся на Theudonici de Epurіes, що зайняли metas terrae ipsorum Bartpho vocabulo — F. IV. l c. 468.

74) C. A. XI. 114 (fratres Sancti Sepulcri).

75) Cruciferi de Gybolthe, F. IV. l c. 469 VI. 2 c. 376.

76) В документї 1213: nos M. Paulus magister domus fratrum de Morumorosie — див. замітку Jerney в Történ, tár II c. 104, Rupp III c. 277- 8.

77) Fejér VIII. 2. 253.

78) C. А. VIII. 6. F. IV. l c. 455.

79) Грамота кор. Кароля для hospitum nostrorum fldelium de Maramorusio, Saxonum et Hungarorum vct in villis Visk, Huszth, Fecsö (чит. Técsö) et Husszúmezö — надає їм права які мають cives seu hospites de Szeuleus (Nagy-Szöllös, Сивлюш, в Угочі) (права сї тут докладно описані), specialiter pro eo quod terra Marmarusiensis infertilis, laboriosa et grauis ad residendum fore dignoscitur. Низше вони звільняють ся pro persolutione akonum (sic), frugum, decimarum, porcorum et oblationibus munerum alias praesentare et offerre consuetorum propter carentiam annonae — quia ipsa terra Marmarusiensis multum sterilis esse dinoscitur. — F. VIII. 3, 365.

80) Див. привилєґії — Fejér II. 387, IV. 2. 455, VIII. З, 353, Codex Arpad. VIII. 6.


VIII. Степи



ОСТАНКИ РУСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ В СТЕПАХ; ТМУТОРОКАНЬ, ЙОГО ЛЮДНІСТЬ; ПАМЯТКИ РУСЬКОГО ЖИТЯ; РУСЬКІ КНЯЗЇ; РУСЬКА ПОЛЇТИКА В КРИМУ; ІЗГОЇ В ТМУТОРОКАНЮ; ТМУТОРОКАНЬ В XII ВІЦЇ; КІНЕЦЬ ЗАЛЕЖНОСТИ ЙОГО ВІД РУСИ. РУСЬ У КРИМУ, НА ПОДОНЮ І НА КАСПІЙСЬКІМ ПОБЕРЕЖУ. РУСЬ НА ЧОРНОМОРЮ: ОЛЕШЄ, ИНЬШІ ГОРОДИ, РУСЬ НА ПОДУНАВЮ; БЕРЛАДЬ І БЕРЛАДНИКИ; ПОДУНАЙСЬКІ КНЯЗЇВСТВА І ЗАДУНАЙСЬКІ ГОРОДИ; ЗАЛЕЖНІСТЬ ПОДУНАВЯ ВІД ГАЛИЧИНИ. БРОДНИКИ, ЇХ РОЛЯ В ВІЙНЇ 1223 Р.

Ми оглянули українсько-руську кольонїзацію XI-XIII в., що сидїла в збитій масї, орґанїзована в князївства, під князївсько-дружинним режімом. Але ними не кінчило ся українське житє — воно держало ся і за лїнїєю сих земель, та вибігало більш або меньш інтензивними потоками, розтїкаючи ся в полудневім, степовім поясї.

Ми бачили, що границї Переяславського князївства в лїпші часи досягали порічя Ворскли і Удів, Київщини — вододїлу Роси й Виси або Тясмина, Галичина держала в близшій залежности від себе поріче середнього Днїстра. Тут властиво кінчила ся Руська держава XI-XIII в., за тим починав ся степ, „поле”, що жило вже в зовсїм відмінних обставинах, зовсїм поза впливом руського державного житя, або тільки в слабшій залежности від нього.

В попереднїм, ми сконстатували істнованнє в давнїйші часи (в VI-IX вв.) руської кольонїзації на всїм просторі чорноморських степів від Дунаю до Меотоди 1). Потім бачили, як з кінцем IX в. розпросторила ся в сих степах Печенїзька орда (Пацінаки грецьких, Баджнаки арабських джерел), що витиснула і далї витискала з них руську кольонїзацію, головно на північ, а далї — в 2-ій половинї X в. почала нищити руську кольонїзацію й на півночи, на степовім пограничу 2). Результатом півторавікового господарства Печенїгів у наших степах було сильне ослабленнє не тільки славянської кольонїзації Чорноморя, але навіть пограничних областей Роси й Сули, що на початку XI в. уважались по просту страченими. За сею печенїзькою руїною, по недовгій перерві, прийшла половецька руїна, в другій половинї XI в., і по нїй ми бачимо в степах тільки слабкі останки колись сильної словянської кольонїзації, а хоч погранична кольонїзація руських князївств у XII-XIII в. часами зміцняєть ся й значно поступає, вона далеко не могла опанувати всеї страченої території, що в значній части зіставала ся все признаним царством турецьких орд. Ми тепер оглянемо ті відомости, які маємо про словянську кольонїзацію степів, а потім — про турецькі орди, що жили тут в XI-XIII в.

Відомости наші в обох справах незвичайно бідні. Тим, що виходило за границї житя руських князївств наші джерела не займають ся спеціально і тільки принагідно і рідко дають звістки про те, що дїяло ся на полудень від тої граничної лїнїї, яку я вище зазначив. Чужі джерела не богато що додають до них, а з археольоґічного погляду ся територія належить до найбільше занедбаних 3).

Ми почнемо від крайньої східньої стації руської кольонїзації і державної системи — Тмутороканя. З попереднього ми знаємо, що середновічний Тмуторокань з'явив ся на місцї античної Фанаґорії, на устю Кубани, на багнистім Таманськім півострові, покраянім дельтою ріки й витвореними нею лиманами; місцем її уважають околицї ст. Сїнної, в розї теп. Таманської затоки 4). Чи осада ся істнувала без перерви і тільки змінила імя, чи пізнїйший Тмуторокань осаджено на ново на місцї старої Фанаґорії, сього не знаємо, бо в історії її є дуже темний час, IV-VII в., коли нїчого про неї не знаємо. З своїм новим іменем (Tυματαρχα, Tαματαρχα, Mατραχα, руське Тъмуторокань, Тьмуторокань, Тьмуторакань, західнє Matrica, Matrega, Matreca) осада ся виступає від хозарських часів; найдавнїйша згадка з сим іменем, яку знаємо, — в катальоґу епархій, як думають — VIII в. Правда, пробовано звязати з сим іменем назву Ґотів-Тетракситів, що звістні в сусїдстві її вже в VI в., але се тільки досить далека подібність імен. Початок сього нового імени Тмутороканя не звістний, не знати навіть — якою мовою він названий; очевидно тільки, що се анї грецьке анї словянське імя 5).

Переміни й пригоди, які переживала ся околиця, лежучи на широкім сьвітовім шляху, відбили ся на дуже ріжнороднім, мозаіковім складї її людности. В античні часи ми бачимо тут грецьку кольонїю, окружену ріжними варварськими народами — Оїнди, Торети, Керкети, Дандарії і т. и. Ся варварська людність, котрої етноґрафічна приналежність все ще нам неясна, мусїла лишити ся і пізнїйше, бодай в части. Істнувала далї і грецька кольонїя, чи безпосереднї потомки тих старих Фанаґорійцїв, чи нової дати, се не ясно. Хвилї великого руху народу полишили тут нові етнїчні елєменти: Ґоти т. зв. Тетраксіти осїли ся на самім Таманськім півострові, зайшовши сюди, як каже Прокопій, з Криму; про сих то „ґотських дївчат”, правдоподібно, говорить Слово о полку Ігоревім, що вони славлять половецькі походи „на березї синього моря, дзвонячи руським золотом, що привезли їм їх половецькі коханки” 6). Друга подібна кольонїя — се „Чорні Болгари”, що сидїли десь на сходї від Тмутороканя 7). На нижнїй Кубани сидїли Черкеси, в наших лїтописях звані Касогами — осетинське імя, котрим Осетини досї звуть східнїх Черкесів (Кабардинцїв). Осетини — Яси наших лїтописей, тодї (в X-XIII в., судячи по деяким натякам наших лїтописей, могли на степах досягати Азовського моря й Дону 8). Тут же заховали ся останки Хозарів після останнього знищення Хозарської держави за Сьвятослава 9).

Такий ріжнородний склад людности в околицї мусїв відбивати ся й на самім Тмутороканї, а окрім того важне торговельне значіннє сеї осади мусїло притягати людей і з подальших країв. Іще Страбон запримітив, що Фанаґорія була торговищем для товарів, що привозили ся з Меотиди і дальших варварських земель 10). Значіннє Тмутороканя в торговельній комунїкації в середині XIII в. характеризує Рюйсброк так: „великі кораблї не плавають Азовським морем; купцї прибуваючи з Константинополя пристають в Матрицї та висилають відси свої барки аж до устя Дону” 11). І тодї, в XIII в., як і за часи Страбона, головним предметом азовської торговлї була риба, але поруч з тим вела ся і важна перевозова торговля через Тмуторокань. Едрізї, арабський ґеоґраф середини XII в. пише про нього: „Матраха — місто дуже старе, імя його осадчого невідоме; його окружають ниви і винні городи. Місто се дуже людне й богате; в нїм є базари й торги з цїлого сусїднього краю, а також і з далеких країв” 12). Увага, яку він взагалї звертав на Тмугорокань в своїх дорожниках, показує, що місто дїйсно мало важне торговельне значіннє, і се потверджують умови Візантиї з Ґенуєю з 1169-70 р. (про них низше).

Між залюдненнєм Тмутороканської околицї я навмисно покинув Русь, аби осібно поставити питаннє про руську кольонїзацію — чи була вона в сїй околицї, чи Тмуторокань тільки полїтично належав до Руси та що найвище був обсаджений руською залогою. Для сього інтересного питання бракує нам безпосереднїх звісток у джерелах, але посереднї вказівки промовляють за тим, що тут мусїла бути значнїйша руська кольонїзація, не тільки якась купецька кольонїя в містї. Я не буду надавати особливого значіння т. зв. Тмутороканському камню: руській написи кн. Глїба Сьвятославича 1068 р. — бо можна б сказати, що коли грецькі наємники могли записати свої імена в глубокім Єгиптї, то могли зробити се й руські вояки в чужім містї; хоч що правда, Тмутороканська напись має инакший характер, могла мати деяке практичне значіннє, тому й доказова її сила більша, особливо разом з иньшими доказами 13). Иньший факт, з більшою доказовою силою — се істнованнє філїяльного монастиря київського Печерського монастиря в Тмутороканю в XI в. Печерський чернець Никон за часів кн. Ізяслава вийшов „въ островъ Тьмутороканьскый” і оселив ся коло міста, поставив церкву й зібрав чернцїв, „и бысть монастырь славьнъ”, що істнував в останнїй чверти XI в. і належав до київського Печерського — „прикладъ имый въ Печерьскый манастырь” 14). Сї подробицї — що руському монаху протягом кількох років удало ся засновати в Тмутороканю славний монастир, і що він залежав від київського монастиря, я думаю, показують, що братия монастиря складала ся такий з Русинів, очевидно — місцевих.

Але головними доказами я уважав би перше — істнованнє значної руської кольонїзації на противнім березї Меотиди (про що ми знаємо від Рюйсброка), друге — факт, що сю Тмутороканську волость так довго й уперто задержували руські князї в своїх руках, після того як турецький потік залив степи. Щоб держатись тут, не тілько супроти турецьких орд, але й супроти ворожих змагань Візантиї, серед ріжних чужеплеменних і часто ворожих народів, вони мусїли мати тут якийсь ґрунт, і таким ґрунтом могла бути тільки руська кольонїзація в сих околицях. Сю кольонїзацію в її початках ми мусимо покласти на часи загального розпросторення руських племен на полудень, в V-VI в.

Під власть руських князїв Тмуторокань перейшов, мабуть безпосередно з рук Хозарів, підчас упадку Хозарської держави. В своїм місцї я вказав, що вже на початках X в. Русь мусїла держати в своїх руках Азовське море, а з тим правдоподібно, що й Тмуторокань залежав тодї від Київа, а й по другий бік керченської протоки мусїли бути землї в руськім володїнню — на се маємо досить виразний натяк в умові Ігоря 15). Зруйнованнє Сьвятославом Хозарської держави мало забезпечити руське панованнє на Азовськім морю, а походи його на Ясів і Касогів, очевидно, мали спеціальну мету — зміцнити Тмутороканську волость і розширити її полїтичний вплив у землях між Доном і Кубаню. Ми можемо припустити, що й хозарська людність на Подолю була приведена тодї в залежність від Тмутороканя.

Розширеннє руської зверхности по другий бік Керченської протоки було задержане нещасливою війною Ігоря з Візантиєю й умовою 945 р., де Русь вирікала ся всяких аспірацій на Корсунську область. З завойовань, зроблених за Володимира, коли взято й самий Корсунь, теж зрезиґновано в інтересах союза з Візантиєю. Але на кавказькім березї протоки Русь тримала ся міцно. Коли границї Руської держави почали взагалї відступати під печенїзьким натиском, і при кінцї X в., за Володимира, навіть пограничні землї на Поднїпровю пускали ся на божу ласку, — в Тмутороканю Русь тримала ся далї, і навіть волость ся уважала ся дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира — Мстислава. Мстислав провадив далї боротьбу з Касогами і Ясами, і то успішно. Заведене в лїтопись з якоїсь піснї оповіданнє каже, що Мстислав, перемігши касозького князя Редедю — забивши його в поєдинку, „наложив дань на Касогів”, а на памятку своєї побіди поставив церкву Богородицї в Тмутороканю 16). Пізнїйший спільний похід на Ясів Мстислава і Ярослава мав на метї очевидно також інтереси Тмутороканської волости 17).

Сї звістки належать до перших десятилїть XI в. Потім ми маємо знову звістку з 1060-х рр., коли в Тмутороканю сидїв Ростислав Володимирович, і лїтопись каже, що він брав дань з Касогів й иньших земель, та що його сила й полїтичні впливи настрашили Греків. Корсунський намістник (катепан) отруїв його на пиру, аби позбути ся небезпечного сусїдства, але се викликало повстаннє проти нього в самім Корсунї: Корсуняне побили каміннєм сього катепана 18).

З усїх сих звісток бачимо, що в XI в., за Мстислава і пізнїйше Тмутороканська волость тримала ся міцно й тримала в залежности від себе сусїднї кавказькі племена, а ся історія з корсунським катепаном наводить на гадку, що Роман мабуть пробував розширити свою волость і в Кримі, як се було в X в.; корсунське повстаннє, коли дїйсно стояло в звязку з смертию Романа, показувало б, що він встиг придбати собі прихильників і в самій столицї Криму — Корсунї. З сими кримсько-тмутороканськими відносинами звязуєть ся руська печатка, знайдена в Енї-кале, недалеко Керчі: вона має напись „от Ратибора”, і досить правдоподібно толькуєть ся, що се Ратибор, тмутороканський намістник кн. Всеволода Ярославича 19).

В другій половинї XI в. Тмуторокань став звичайним пристановищем для князїв ізгоїв. Сама волость належала до Чернигівської волости, але її віддаленнє, відрізана від решти руських земель позиція не давали можливости чернигівським князям держати її під своєю контролею, й князї ізгої легко вибивали звідси чернигівських підручників і намістників та осїдали ся тут самі. Не можучи вибити їх з Тмутороканя оружною силою, чернигівські князї мусїли брати ся на иньші способи: Всеволод нпр. в 1079 р. підняв на Олега тмутороканських Хозарів, і вони його вхопили й видали Грекам 20); очевидно, тих Хозар було богато в тмутороканській околицї.

Трудно сказати, чи се господарованнє в Тмутороканю ізгоїв, що тривало з перервами яких тридцять лїт (1064-1094) було для Тмутороканської волости користне чи шкідне. З одного боку сї всї ізгої пильнували иньших справ і більше думали про боротьбу з узурпаторами своїх отчин нїж про оборону Тмутороканя від його ворогів, але з другого боку — між ними були люде дуже талановиті; здібні вояки, що дуже були на місцї на сїй загроженій позиції, сїй українській Сїчи XI в., а ватаги прихильників, що збирали ся наоколо них з їх ріжних отчин, могли тільки скріпляти (хоч би й хвилево) словянські елєменти Тмутороканя.

З закінченнєм ізгойської справи кінчить ся така сїчова роля Тмутороканя, бодай на якийсь час. Заразом Тмуторокань зникає взагалї з обрію руської полїтики. Від половецької бурі 1090-х рр. XI в. почавши не чуємо в наших джерелах про нього нїчого, аж в останнїх десятилїтях XII в. чуємо про нього знову, але як про волость уже страчену Русию. Одначе страчена вона, по всякій правдоподібности, тільки десь в другій пол. XII в., не скорше.

Можна здогадувати ся, що при кінцї 60-х рр. XII в. Тмуторокань стояв у сфері полїтичного впливу Візантиї. Укладаючи 1169 р. умову з Ґенуезцями та даючи їм право приставати у всїх пристанях Візантийської держави, Візантийське правительство виключило з того тільки „Росію” і Тмуторокань 21). Правда, можна б думати, що тут іде мова тільки про сферу торговельних впливів (як тепер европейські держави роздїлюють на чужих землях території „своїх інтересів”). Особливо стає таке толкованнє можливим з огляду на ту „Росію” — чи розуміти тут Руський порт коло устя Дона, чи взагалї руські землї. Але як би не було з нею, Тмуторокань таки, правдоподібнїйше, стояв тодї в залежности від Візантиї. Певний натяк на се можна найти і в Слові о полку Ігоревім, де Тмуторокань, в оповіданню про подїї 1185 р. виступає поруч грецьких міст Корсуня і Сурожа 22), Що Тмуторокань тодї не належав до Руси, се виразно каже те саме Слово 23). Памятаючи, як Візантия все пильним оком дивила ся на сю руську волость, та що сї часи були періодом найбільшої сили Візантийської держави, буде найбільше правдоподібно прийняти, що Візантия загорнула тодї Тмуторокань під свою зверхність.

Але незадовго перед тим Едрізі, що писав у серединї XII в. (1154), каже про Тмуторокань, що в нїй сидять „князї, відомі з своєї сили, відваги й воєвничости, що зробила їх дуже страшними для сусїдів” 24). Отже тодї Тмуторокань до Візантиї в усякім разї не належав. Що то були за князї, Едрізі близше не пояснює, але найбільше правдоподібним таки буде, що були се далї руські князї, хоч про них і не згадують наші лїтописи — якісь minores gentes, або таки й ізгої XII в.

На потверженнє гадки, що в серединї XII в. Тмуторокань міг належати ще до руських князїв, піднесу оден факт, що вказує на якісь близькі зносини середини і другої половини XII в. з кавказькими народами. Се численні шлюби руських князїв з сього часу з ріжними княжнами і царівнами грузинськими й осетинськими, „з Обез” і „з Ясів”. Так 1153 p. висватав собі Ізяслав Мстиславич „изъ Обезъ цареву дщерь”. Андрій Юриєвич оженив свого сина Юрия з славною грузинською царицею Тамарою. Всеволод суздальський оженив ся з Ясинею, а сестру своєї жінки (свесть) видав за Мстислава Сьвятославича чернигівського (1181). У Андрія Юриєвича був ключник Ясин Анбал, оден з його убійників і т. и. 25). Всї сї шлюби виглядали б досить дивно, якби ми прийняли, що вже з кінцем XI в. Тмуторокань і нижнє Подолє стали для Руси „землею незнаємою”. Я думаю, що й Слово о полку Ігоревім натякає на недавну втрату Тмутороканя, малюючи Сьвятославичів як двох соколів, що полетїли „поискати града Тмутороканя” 26): не дуже б воно було мудро пригадувати волость страчену перед трома поколїнями й давно забуту, як то виглядало б з нашої лїтописи. З того всього я уважаю правдоподібним, що Тмуторокань руські князї стратили десь тільки в третїй чверти XII в.

„Соколам-Сьвятославичам” не удало ся вернути Тмутороканя. Нема взагалї нїяких натяків, аби руські князї його вернули, а заразом і дальша історія Тмутороканя виходить за границї нашої працї, тим більше, що й для руської кольонїзації він був страченим. Угорські місіонарі, що були в Тмутороканю 1237 р., застали тут судячи по їх описи, вже якусь варварську, не-словянську людність 27).

Додам, що торговельне значіннє Тмутороканя тривало далї в XIV-XV в. Чи стояв він в якійсь залежности від Візантиї в XIII в. не знати. Пізнїйше загнїздили ся тут Італїяни: в XV в. бачимо в Матрезї осібних володарів з ґенуезької фамілїї Ґвізольфо, що залежали з одного боку від Ґенуезької републїки, з другого — від якихось місцевих татарських династів. 1475 р. зробили сьому володїнню кінець Турки, забравши Тмуторокань, разом з сусїднїми пристанями 28).

Покінчивши з Тмутороканем, поглянемо на руську кольонїзацію в сусїднїх краях. Про Русинів у Криму ми маємо перший натяк у тій ославленій загадковій звістці, що св. Кирил у Корсуни знайшов „еуаггеліє и псалтырь роуськими писмены писано и чоловЂка глаголюща тою бесЂдою” 29). Ся записка, хоч значно пізнїйша від IX в., але все досить старої дати, виходить, очевидно, з переконання, що Русини в Криму були посельниками досить звичайними 30).

У ібн-ель-Атіра, сучасника першого приходу Монґолів в Кіпчак є цїкава звістка, що говорить очевидно про богаті руські кольонїї Криму і Азовського побережа. „Богато визначнїйших руських купцїв і богачів, каже він, поскладали в кораблї що мали дорогого й кількома кораблями поїхали в мусулманські краї”, себто на малоазійське побереже Чорного моря 31). Кількадесять лїт пізнїйше Рюйсброк, переїздячи з Судака на північ, на Перекоп, каже, що між місцевою людністю було богато Русинів; про якихось невільників не можна тут думати, бо сї Русини, як оповідає Рюйсброк, дуже остро тримали ся супроти татарських звичаїв і доводили, що хто пє кумис, не може спасти ся 32). У східнїх письменників також знаходимо звістки про руську кольонїзацію в Кримі в другій половинї XII в. Так посли султана Бейбарса, що звідали місто Солхат (Старий Крим), коло 1263 р. оповідали, що воно було залюднене Половцями, Русинами й Алянами 33).

Правдоподібно, значною домішкою Русинів у людности Криму й треба пояснити змагання руських князїв підбити його під свою власть, про які я згадував вище.

Про Подонє маємо дуже слабкі звістки, хоч істнованнє тут руської кольонїзації в XI-XIII в., не підлягає сумнїву. Так мав я нагоду згадувати, що археольоґічні останки Білої Вежі (коло c. Цимлянської на Дону) виказали істнованнє тут христіанської руської кольонїї 34). Супроти того тих Біловежцїв, що виеміґрувади звідси на початках XII в. в Сїверщину 35), треба уважати Русинами. В XII в. як на руську кольонїю можна б вказати на Шарукань, з огляду, що його не знищили руські князї в походї 1111 р. 36). Може й деякі з „команських городів” Едрізі належать сюди 37).

З другої половини XII столїтя маємо кілька згадок про той Руський порт в околицї устя Дону очевидно досить важний в тім часї 38). В околицї нижнього Дону, згадує Рюйсброк „Руське село”: їдучи від Перекопа на нижню Волгу, він переїздив Дін коло сього Руського села, що сидїло на лївім боцї ріки й мало від Батия порученнє перевозити подорожних через Дін човнами 39). Сї Русини живили ся хлїборобством, сїючи жито й просо, і рибальством, сушачи рибу. Самий Дін Рюйсброк називає при тім східньою границею Руси 40), тим самим натякаючи на якусь значнїйшу руську кольонїзацію на захід від Дону. Далї на схід, на Волзї знайшов він подібну осаду перевозників, „нове село”, що Татари осадили з Русинів і Сараценів на суміш, аби перевозили послів 41). Але Русини й тут не були якимись тільки невільниками, приходнями, перенесеними з татарського примусу. Пляно-Карпінї, оповідаючи про місто Орну, що лежало правдоподібно десь на Каспийськім морі і було зруйноване підчас Батиєвого походу, каже, що в нїй було богато християн: Хозарів, Русинів, Алянів і иньших 42).

На Подоню ж бачили ми Бродників підчас війни 1223 р., але про них ми будемо говорити ще трохи низше, а тепер перейдїм далї на захід — в краї днїпровські й дальші.

Що тут руська кольонїзація перед печенїзьким розпростореннєм сягала моря й Дунаю, себ то виповнювала цїлу просторонь між Днїпром, морем і Дунаєм, про се виразно казала нам Повість временних лїт. По печенїзькій бурі на нижнїм Днїпрі ми знаємо з наших джерел тільки одно місто — се Олешє.

Воно лежало на устю Днїпра, і теп. Олешки (Алешки) стоять, очевидно, в ґенетичнім звязку з сим старим містом 43). Вперше воно виступає в наших джерелах в другій половинї XI в. (1084), і почавши від тодї кілька разів згадуєть ся в XII-XIII в. 44). З тих бачимо, що се було більше торговельне місто, з значнїйшими кольонїями купцїв. Через нього йшла комунїкація Київа, взагалї середнього Поднїстровя з морем, і Олешє було нїби морським портом Київа — низше Олешя по Днїпру нїякої значнїйшої пристани ми не знаємо. Сюди виїздили з Київа стрічати визначних гостей, що прибували з моря. Відси вивозили полудневі товари, що приходили з того ж моря, в иньші краї, як нпр. на Поднїстровє. Окрім того в околицях Олешя, на Днїпровім лиманї розвинено було рибальство, ще в X в., в умові Ігоря згадують ся „Корсуняни”, що приходили на устє Днїпра. І пізнїйше вивозили з Олешя рибу в дальші краї — Данило коло Кучелмина, на галицькім Понизю стрічає на Днїстрі „лодї з Олешя”, що везли рибу й вино 45). На значіннє Олешя в заграничній торговлї й комунїкації вказує той факт, що на італїянських мапах XIV в. Днїпро зветь ся по імени Олешя, castrum illicis в латинськім перекладї рікою de ellexeellexe (звідти elese, erese). В XV в. бачимо тут ґенуезьку кольонїю, знищену Турками в серединї сього столїтя; пізнїйше її місце заступив турецький Очаків 46).

До кого належало Олешє? В X в., як видко з умови Ігоря, устє Днїпра було мов би нейтральним: сюди приходили на промисли Греки з Криму, тут же пробували й Русини, очевидно — для торговлї й промислів, а головно для того ж рибальства. В умові з Ігорем Візантийське правительство жадало, щоб Русини не кривдили в околицях при устю Днїпра тих Греків промисловцїв і самі щоб не зимували, инакше сказати — не оселювали ся на завсїди. З того б виходило, що ся околиця, кажу, була невтральною, тай мала мішану, в тім і руську людність, по части рухому, промисловську, а по части й більш осїлу. Очевидно, Візантийське правительство хотїло запобігти такій осїлій кольонїзації, аби не утворила ся в сусїдстві Криму якась руська волость, подібно до Тмутороканської, що давала вже й без того досить клопоту візантийському правительству. Та правдоподібно, сї дипльоматичні заходи не були в силї перепинити елєментарного кольонїзаційного руху. Важнїйшою перешкодою були турецькі орди, але й вони, певно, не були в станї знищити сього руху промисловцїв і осадників на устє Днїпра.

В XI в., з ослабленнєм Візантиї, Олешє прийшло, здаєть ся, в близшу залежність від київських князїв. Я виводив би се з того, що в боротьбі з київськими князями їх противники не раз, аби допекти їм, ударяють на Олешє, і кождий раз київські князї дуже жваво на се реаґують, тим часом як про якусь реакцію візантийського правительства нїчого не чуємо. 1084 р. Давид Ігоревич, оден із тодїшнїх ізгоїв, напав на Олешє, арештував „Гречників” (вар.: Греків), себ то купцїв, що торгували з Грецією, й пограбив їх, „зая въ нихъ все имЂньє”. Се мало такий ефект, що київський Всеволод зараз розпочав зносини з Давидом і щоб вивабити його з степів, дав йому волость на Погоринї 47). Другий раз (1159), під час боротьби Ізяслава Давидовича з Ростиславом, тодї князем київським, Берладники — правдоподібно під впливом Івана Берладника, Ізяславового союзника, напали й взяли Олешє. Ростислав зараз вислав з Київа військо човнами, і воно нагнало Берладників коло болгарського побережа, відібрало полон, а самих їх позабивало 48). Таку особливу увагу київських князїв для Олешя, думаю, ледво чи можна витолкувати тільки самими інтересами київської торговлї: до них такої особливої уваги у тодїшнїх київських князїв не можемо помітити, мусїло бути щось більше — не тільки істнованнє там київських кольонїй, а й залежність самого Олешя.

Окрім Олешя на нижнїм Днїпрі і сусїднім чорноморськім побережу мусїли бути иньші, меньш значні пристани й осади. Едрізї окрім Олешя згадує якесь місто Molsa, „недалеко устя Днїпра” 49) Низше порогів, коло с. Знаменки, є городище, де знаходять візантийські, корсунські й оріентальні монети і де могло бути теж якесь місто в сї часи 50). Правдоподібно, археольоґія викриє нам з часом і більше таких осад з тих часів.

Повість, оповідаючи про чорноморську кольонїзацію Уличів і Тиверцїв, теж каже, що „городи” їх були „и до ceгo дня”, себ то ще в другій половинї XI в. Під тими „городами” треба розуміти не порожні городища, а таки залюднені міста; і тут археольоґія може зробити нам з часом сю прислугу — виказати слїди осад XI-XII в. і пояснити, де були ті городи.

На нижнїм Дунаю, як і на нижнїм Днїпрі, ми стрічаємо і рухливу руську промислову людність і постійні осади та волости. Звістки про першу маємо з XII-XIII в. Оповідаючи про боротьбу, розпочату 1158 p. Іваном Берладником з Ярославом галицьким, лїтопись оповідає, що Іван розложив ся з своїм військом „въ городЂхъ подунайскыхъ” і розбивав галицьких рибалок, взяв дві „кубари” (кораблї, грецьке κoυμβάριoν), людей побив і забрав „товара много” — очевидно іде мова тут про кораблї галицьких купцїв 51). Такоюж по части оселою, по части неоселою руською людністю мусїли бути т. зв. Берладники, звані так від імени Берлади (теп. Бирлата, на р. Бирлатї, лївім притоку Дунаю 52). Вони звістні в великім числї: нпр. в згаданій війнї Івана Берладника взяло участь 6000 Берладників. Правдоподібно, се була на пів промислова, на пів воєнна людність, зовсїм як пізнїйші козаки: вище бачили ми, як сї Берладники човнами напали на Олешє й пограбили його 53).

Анальоґічним елєментом уважають ся ще галицькі вигонцї „вигонци галичкыя”, що згадують ся раз тільки — в походї на Татар 1223 р. 54), коли вони прийшли з моря в Днїпро, на тисячи човнах і прилучили ся коло порогів до війська руських князїв. Судячи по числу човнів, мусїло їх бути кількадесять тисяч. Проводили ними дві близше нам незвістні особи — Юрий Домамирич і Держикрай Володиславич; вони могли бути й галицькими воєводами, але самі вигонцї 55) в усякім разї могли бути тільки людьми з нижнього Дунаю або Днїстра, судячи з їх походу човнами (иньші війська всї прибули суходолом), а се вказує на дуже численну руську людність в тих місцях, очевидно — не тільки прихожу, промислово-воєнну, але й оселу кольонїзацію. Про неїж говорить очевидно Слово о полку Ігоревім, в загальнім образї радости на Руси, згадуючи „дївиць на Дунаю”: „дївицї сьпівають на Дунаю, вють ся голоси їх через море до Київа” 56) — очевидно, мова про дївчат-Русинок.

Цїкаво, що ми маємо між руськими князями й князя-Берладника. Таке призвище, як знаємо, мав братанич галицького князя Володимирка Іван Ростиславич, вибитий ним з Галича. З призвищем Берладника він виступає по вигнанню почавши від 1146 р., від коли став безземельним князем, і воно так приростає до нього, що потім і син його зветь ся Берладничичем. Як я згадував уже 57), він дїйсно міг пробувати на Подунавю по своїй утечі з Галича й резидувати в Берлади й титулувати ся берладським князем, але заразом назва Берладника (не „берладського князя”), з якою він виступає звичайно 58), очевидно робить алюзію до бездомности, безземельности Івана, зачисляє його до катеґорії волоцюг, якими були Берладники, отже має характер призвища дещо глумливого, а не титулу.

В подібнім значінню Берладь ще раз з'являєть ся в наших князївських відносинах. Розгнївавши ся на Ростиславичів в 1172 р., Андрій суздальський казав їм заберати ся з Київщини; Рюрику казав заберати ся у Смоленськ, на свою отчину, а Давиду в Берладь: „а Давыдови рци: а ты пойди въ Берладь, а въ Руськой земли не велю ти быти” 59). Давид до Берлади не міг мати нїяких спеціальних відносин, і ся фраза значила тільки: іди на всї чотири сторони, або — прикладаючи близше до княжих відносин: іди між безземельних князїв. Берладь виступає тут в тій же ролї, як столїтє перед тим Тмуторокань — прибіжище безземельних князїв. Чи розуміла ся тут Берладь як Сїч XII в. 60), як збіговище ріжних неприкаянних людей, чи як княжа волость, де пересиджували ріжні Богом і свояками обдїлені князї? Правдоподібно також як і в призвищу Берладника і тут розуміла ся Берладь як княжа волость, популярнїйша з дунайських волостей, де пересиджували ріжні покривджені долею князї, і заразом тут був згірдний натяк на становище безземельного, неприкаянного князя-Берладника.

Що тут, на лївім боцї Дунаю могли бути княжі волости, і частїйше пересиджували тут ріжні неприкаянні князї, уважаю правдоподібним з огляду на руських князїв, що від часу до часу з'являють ся в задунайських городах.

Перший слїд такого князя бачать ще в 2-ій пол. XI віка. Анна Комнена, вичисляючи варварських князїв, що сидїли в подунайських містах (Дрістрі, Вичинї й ин.), згадує між ними якогось Σεσδλάβoς, що був по всякій правдоподібности Всеславом 61). В XII в. Василько Юриєвич, з иньшими братами подавши ся до Візантиї по смерти батька, дістав від імператора „по Дунаи 4 городи” 62). Можна б згадати тут і те, що зять Мономаха Лев Діоґенович був здобув собі кілька подунайських городів, між ними й Дрістру, й Мономах по смерти його хотїв задержати сю волость у своїх руках — може для сина сього Льва, свого внука 63). Нарештї пізнїйше, в 2-ій пол. XIII в. стрічаємо ми в Болгарії князя (деспота) Якова Сьвятослава, шваґра болгарського царя Константина, що називав себе теж Русином з роду і легко міг бути дїйсно руським княжичом 64).

Можливо і навіть правдоподібно, що сї появи руських князїв в задунайських городах не були явищем зовсїм припадковим. Упадок і спустошеннє Болгарії на початках XI в., по війнах імп. Василя, т. зв. Болгароктона легко могли повести за собою, особливо в перерві між упадком Печенїгів і розпростореннєм Половцїв, розпростореннє руської людности за Дунаєм. На се добачали натяк в тій характеристицї „скитських” осадників подунайських земель, яку дають нам сучасники Візантийцї: по їх словам, вони живили ся хлїборобством (сїяли пшеницю й просо), мали піше військо; подунайські городи мали людність мішану „з усякого язика”, що противставляєть ся турецьким ордам 65).

Чи завдяки сїй кольонїзації, чи тим руським князям, що засїдали часом (може й далеко частїйше в дїйсности, нїж ми знаємо) в задунайських городах, ми в нашім письменстві маємо традицію про приналежність до Руської держави і задунайських, не тільки переддунайських городів. Реєстр „градомъ всЂмъ рускымъ, дальнимъ и ближнимъ”, в останнїй редакції уложений десь в 1-ій пол. XV в., вичисляє цїлий ряд „болгарських і волоських городів”, що мали колись бути руськими. Дещо тут, взято очевидно помилкою, але зістаєть ся ряд подунайських городів, з обох боків Дунаю, що має значний інтерес 66). Вичислені тут осади по сей бік Дунаю вповнї відповідають тій території, що дїйсно належала до Руських земель, а се підносить значіннє і реєстру тих задунайських „руських городів” 66).

Тим часом як задунайські городи чи більш реально, чи більш формально зачисляли ся в XI і XII в., до відновлення Болгарської держави, до візантийських земель, переддунайські стояли, бодай часами, в деякій залежности від Галичини. Перший натяк на се я добачаю при кінцї XI в., за Василька теребовельського (до його волости спеціально мусїли належати сї землї) — в його кольонїзаційних заходах. Він спроваджував до себе Берендичів, Торків і Печенїгів та задумував навіть „перяти Болгары дунайскыя й посадити я у себе” 67). Я думаю, що він тих Болгар мав замір осаджувати не в околицях Теребовлї, а в тих полудневих, заднїстрянських землях. Слово о полку Ігоревім уже виразно вказує на те, що власть галицького князя сягала Дунаю: „загворивъ Дунаю ворота”, „суды рядя до Дуная” каже воно про Ярослава галицького 68). Нарештї маємо певний натяк на приналежність сих країв до Галичини в тих „галицьких вигонцях” 1223 р., що судячи по своїй численности не могли бути якимись перехожими галицькими промисловцями, тільки місцевою оселою людністю чорноморсько-дунайських країв.

По всякій правдоподібности, сї землї уважали ся дальшою приналежністю галицького „Понизя”, що згадуєть ся кілька разів у XIII в. і прикладаєть ся до середнього Поднїстровя. В залежність від Галичини вони прийшли правдоподібно самі собою, як res nullius в княжих відносинах, наслїдком територіальної близькости й кольонїзаційних звязків з галицьким Понизєм: як бачимо з прикладу тих галицьких риболовів і як само собою воно мусить розуміти ся, кольонїзація сюди йшла з Галичини. Але залежности сеї не можна перецїнювати — хто міг пильнувати сеї залежности в далекім, слабо залюдненім краю, на половецькім пограничу?

Таким чином перейшли ми цїлий простір від Подоня до Подунавя, слїдячи останки руської людности. Поруч осїлої констатували ми й неосїлу, прихожу, воєнно-промислову. Окрім тих льокальних звісток про неї, які ми навели вже, маємо ще загальні звістки, загальну катеґорію степової неосїлої людности — се т. зв. Бродники, від бродити — блукати, лазити, personae vagabundae. Звістки про них дуже бідні. В свійських джерелах стрічаємо їх тільки двічи, і то самі короткі згадки. В чужих джерелах згадують ся вони трохи частїйше, але звістки про них і тут не богатші; всї вони йдуть з XII і XIII в. (найдавнїйша з 1147 p. 69). Їх національність не підлягає сумнїву: із звістки 1223 p. бачимо, що вони були християне (цїлують хрест руським князям), а їх вожд зветь ся Плоскиня — імя, очевидно, руське 70). З сим можна порівняти згадку у Никити Хонїята про участь в болгарській боротьбі за свободу, 1180-х р., „відважних „oί έκ Boρδόνης, галузи Тавроскитів” (Русинів), що по всякій правдоподібности означає тихже Бродників 71), а то тим більше, що для сеї звістки Хонїата маємо паралєльну звістку Гр. Акрополїта з пізнїйшої боротьби Болгарів, на початку XIII в., коли їм помагають „руські збігцї” 72).

В першій звістцї, яку маємо, Бродники виступають разом з Половцями: вкупі з ними приходять вони в поміч Сьвятославу Ольговичу в його боротьбі з Ізяславом київським 73). Разом з Половцями виступають вони і в угорських джерелах, або в звістках, зачерпнених з угорських відомостей, з 1-ої пол. XIII в.: тут Cumani et Brodnici, або навіть Cumania et Brodinia terra все виступають поруч себе; але се часом може означати і саму тільки територіальну близькість. Під час першого монґольського нападу на Половцїв Бродники стали по сторонї Монґолів: в битві на Калцї вони були з Монґолами, тим часом як по сторонї Половцїв стояли руські князї; на присягу Плоскинї, воєводи Бродників, піддав ся Мстислав київський, і лїтописне оповіданнє клене Плоскиню проклятим ,, окаянним”, бо він не додержав присяги і передав тих князїв Татарам, а сї їх забили 74).

Але се одинокий раз, який ми знаємо, що Бродники прийшли до конфлїкту з Русинами. В половецьких нападах на Русь нїколи не чуємо про Бродників, і се при їх сусїдстві і всякій иньшій близькости з Половцями факт важний: він натякає, що почутє своєї одноплеменности з Русию завсїди жило у сих степових Русинів. В 1223 р. вони дуже легко могли опинити ся під гнетом обставин: коли Монґоли впали в степи з спеціальною метою — знищити Половцїв, а иньших намовляли лишити тих Половцїв їх долї й не вязати ся з ними, — найпростїйшим рахунком для Бродників було лишити Половцїв і стати по сторонї Монґолів. Тодї дуже тяжко було вгадати, що як раз руські князї встрянуть у сю справу, ратуючи Половцїв; а коли дїйсно до сього прийшло, Бродники могли бути о стільки вже анґажовані своїм союзом з Монґолами, що не могли з сеї справи вилабудати ся. Плоскиня свій некоректний вчинок, за який клене його лїтописне оповіданнє, правдоподібно вчинив з біди, не маючи спроможности противити ся жаданню Монґолів.

В сїм епізодї Бродники виступають виразно на Подоню — тільки там могли вони стати союзниками Монґолів. Угорські звістки знов вказують на їх на заходї: угорський король 1254 р. вичисляє їх між сусїдами Угорщини. Сю згадку потверджує звістка Хонїята, де теж вони, мабуть, виступають в дунайських краях, і то в часах перед приходом Монґолів; зрештою їм, як союзникам Монґолів, і не було причини тїкати від них на захід, зміняти місце свого пробутку. Зводячи до купи сї звістки, мусимо прийти до виводу, що іменем Бродників означала ся руська кочовнича людність на всїм просторі степів від Подоня до Подунавя. Число її не повинно було бути мале: мусимо так думати з огляду на популярність сього імени у ріжних народів, своїх і чужих.

Примітки








1) Див. т. І гл. 3.

2) Тамже, c. 203 і далї

3) Про руську людність в степах в XI-XIII в. писано не багато; див. особливо у Голубовского ПеченЂга гл. IV дещо у Ламанского Славяне въ M. Азіи с. 40 і далї, Срезневского Русское населеніе степей и южнаго поморья въ XI-XIV в. — ИзвЂстія II отд. петерб. академіи т. VIII (1859), Аристова О землЂ Половецкой (ИзвЂстія НЂжинскаго института, 1877).

4) Див. т. I с. 72-4.

5) Порівнюючи наведені в текстї ріжні форми сього імени з VIII до XIV в., бачимо, що перший склад То, Ть належить до початкового імени. Було се може таки Ті (тому Ть в руській формі). Елєнїзуючи сю назву, зроблено з сього першого складу член (article) (τα Mατραχα) і потім, як член, відкинено, і так вийша скорочена форма Mατραχα, Matreca, або з переставленнєм Mαταρχα. Руське закінченнє нь з'явило ся, видко, при рутенїзації імени, се мабуть форма приналежности (adj. possesivum) — Тмуторокань, себто город, див. Слово о Полку Ігоревім IX: поискати града Тьмутороканя (і тут і в лїтописи се Слово masculini generis). Склади торо з'явили ся наслїдком повноголоса на місце тра. Відповідно до того початкову форму можна б собі (завсїди гіпотетично тільки) уявляти як Тіметрака або Тіметраха.

Цїкаво, що Житиє Теодосия зве Тмуторокань островом Тмутороканським (л. 9); дїйсно, ся місцевість давнїйше була островом.

6) Розд. IX.

7) Проф. Мілєр здогадувавсь (Осет. этюды III c. 104), що їх останками можуть бути сучасні турецькі Балкари в долинї р. Черека.

8) Найбільше виразний натяк — се що Ярополк підчас походу на Дін вивіз звідти собі „ясьскаго князя дщерь” — Іпат. c. 204. Про сю яську кольонїзацію див. Осетинскіе этюды III c. 67-8, Кулаковскій Христіанство у Аланъ — Визант. врем. 1898, І і його ж статя про Алянів у клясичних і середновічних письменників в XIII т.Чтеній київ. геогр. тов., Ламанского замЂтка объ Ясахъ-Аланахъ — Труды XI арх. съЂзда т. II.

9) Див. згадки про Хозар в Іпат. c. 103, 143; Хозари, згадані в останнїм текстї, мусїли сидїти в самій Тмуторокани.

10) XI. 2. 10.

11) Recueil de voyages IV c. 215.

12) Recueil de voyages V c. 395.

13) Напись, вирізана ва марморяній плитї, така: „въ лЂто. s. ?” 5 s ini. ?. глЂбъ князь мЂрилъ мо(ре) по леду в тьмутороканА до кърчева ^Т ж. / д. Саж(енъ). Плиту сю знайдено на Таманськім півострові і вона викликала в своїм часї загальний інтерес, як палєоґрафічна памятка, і маленьку лїтературу: Оленинъ Письмо къ графу А. И. Мусину-Пушкину о камнЂ Тмутороканскомъ, Спб., 1806; Спасскій — ИзслЂдованіе тмутараканскаго камня съ русскою надписью — Отеч. записки т. XXXVI, П. Кеппенъ НЂчто о тмутараканскомъ камнЂ — Записки и Труды общ. ист. (москов.), 1830.

До сього каменя, поки що одинокої певної руської памятки з Тмутороканя, пробовано долучити ще дві: монету з іменем Михаіла (думають на Олега, що мав християнське імя Михаіла) і могилу, датовану монетами імп. Василя і Константина: див. Іловайского НЂсколько соображеній о памятникахъ Тмутараканской Руси и Тмутараканскомъ балванЂ — в II т. його Сочиненій, про печатку Ратибора низше. Огляд археольоґічних памяток Тмутороканської околицї — Герца Археологическая топографія Таманскаго полуострова, нове вид. 1899 (праця писана 1870 p. i не повна як на тепер).

14) Житіе Теодосія л. 9.

15) Т. І c. 373-5.

16) Іпат. c. 103, про похід на Ясів — Нїкон. І 79, пор. вище с. 14.

17) Див. вище c. 20.

18) Іпат. c. 117.

19) Про печатки з іменем Ратибора реферат Люценка о древней вислой свинцовой печати съ надписью „оть Ратибора” в Трудах III археол. з'їзда (він перший звязав її з Ратибором XI в. і новійша розвідка ОрЂшникова: Матеріалы къ русской сфрагистикЂ (Труды москов. нумизмат, общ. т. III). Печатка з одного боку має образок сьвятого, з другого: отъ | Рати | бора.

На XI археол. з'їздї проф. Кулаковский присьвятив спеціальний реферат в обороні тези про приналежність східньої частини Крима до Тмутороканя Къ исторіи Боспора (Керчи) въ XI-XII вЂкахъ (Труды XI археол. съЂзда т. II). Між иньшими пробує він там звязати спеціально з сею кримською провінцією Тмутороканя печатку з іменем Теофано (див. вище c. 73): приймає, що се вона зветь ся 'Pωσία на печатцї і в умовах Візантиї з Ґенуєю. Одначе не маємо нїде вказівок, аби та кримська провінція звала ся Русию спеціально, тай що за рація титулувати ся було Олегу (чи його жінцї) спеціально князем сеї провінції, коли вона була тільки додатком до Тмутороканя? Очевидно, τής 'Pωσίας на печатцї означає тут жінку руського князя взагалї. Про 'Pωσία візантийських умов зараз низше.

20) Іпат. c. 143.

21) άνεύ τής 'Pωσίας καί τών Mατράχων. Умова 1169 р. в двох латинських перекладах видана в т. VII Historiae patriae monumenta і у Sauli Della colonia dei Genovesi m Galata, II, її потвердженнє з 1170 р. у Мікльосіча і Мілєра Acta et diplomata graeca sacra et profana III.

22) Розд. V.

23) Розд. IX.

24) Recueil de voyages V c. 395, перекладчик Жобер через непорозуміннє переклав слова Едрізі, що сї князї були звістні з відваги словами: connus sous la dénomination d'Olou Abas, що сам Жобер поясняє: les Abazes (помилка ся була вказана у Dozy і Goeje — Edrisi Description de l'Afrique). Наслїдком сеї помилки Жобер, Лєлевель і иньші уважали сих тмутороканських князїв XII в. Абхазами. Гейд, згадуючи про помилку Жобера, зістаєть ся при тім же поглядї, що то мусїли бути якісь кавказькі гірняки (І. 226), хоч на се нїщо не вказує. Натомісь Брун (II. 131) не вагав ся бачити в них руських князїв, і се вповнї правдоподібно.

Говорячи про город Русію (як низше) Едрізі каже, що „його мешканці провадять постійну війну з мешканцями Матрахи” (c. 400). Сю звістку досить тяжко зрозуміти. Чи не дійшла тут до Едрізї чутка про ті війни, які тмутороканські князї ізгої XI в. провадили з руськими князями, і чи не помішав він тут город Русь з Русию, руськими князями?

25) Іпат. c. 320, 322, 398, 422. Про сї шлюби стара статя Буткова О бракахъ русскихъ князей съ Грузинками и Ясынями въ XII в. — СЂверный Архивъ 1825 т. XIII; він доводив, що й сам Андрій був оженений з Ясинею.

26) Розд. IX.

27) Theiner Monumenta Hungariae І N 271: Quorum dux et populi se christianos dicunt, habentes literas et sacerdotes graecos; princeps centum dicitur habere uxores,· omnes viri caput omnino radunt et barbas nutriunt delicate, nobilibus exceptis, qui in signum nobilitas super auriculam sinistram paucos reliquunt capillos cetera parte capitis tota rasa.

28) Брун I c. 214-7, Heyd II с. 395, 405.

29) Fontes rerum bohemicarum I c. 12.

30) Про неї в т. I c. 538-9.

31) Тизенгаузепъ Оборникъ матеріаловъ къ исторіи Золотой Орды I с. 26 (пор. с. 27 про міґрацію з Судака в землї Кілідж-арслана). Ібн-ель-Атір поясняє й те, звідки він се знає: „Коли вони (сї Русини) наблизили ся до пристани, куди йшли, оден корабель розбив ся й потонув, але люди виратували ся. Був звичай, що розбиті кораблї належали султану, і він богато з того забрав. Решта кораблїв прийшли цїлі. І нам оповіли се декотрі з них”. Кунїк в II т. Уч. Зап. петерб. акад. по І и III отд. прикладав сю звістку до Корсуня, але її скорше треба звязувати з звістками про руську кольонїзацію Криму й Азовського поморя взагалї.

32) Рюйсброк, оповідаючи свою подорож від Судака до Перекопу, кілька разів згадує про Русинів, все з поводу того погляду їх, що кумис пити гріх, і нїде не натякає, що тут іде мова про Русинів взагалї, або таких, що він стрічав їх пізнїйше — Recueil de voyages IV. 242, 243, 245. На останїм місцї виразно вказує на місцевих Русинів, себто з північного Криму, недалеко від Перекопу: оповідаючи про одного „Сарацена”, що приходив до нього, хотячи охрестити ся, але не зробив се з огляду, що не можна йому потім буде пити кумису, Рюйсброк каже: Christiani enim illius loci hoc dicebant, quod nullus vere christianus debet bibere (кумис) — que (opinio) jam viguit inter illos per Ruthenos, quorum maxima multitudo est inter eos.

33) Тизенгаузенъ c. 63, пор. тамже 192, звістка в описи посольства до Берке: Крим залюднюють Кіпчаки, Аляни і Русини.

34) Т. I c. 171, пор. 139.

35) Іпат. c. 204 (р. 1118).

36) Іпат. с. 192. Коли Шарукань часто уважають християнським містом з огляду на те, що руське військо йшло до нього з сьвященними сьпівами (Барсов c. 152, Голубовский ПеченЂги c. 194, недавно Кулаковский Христіанство у Аланъ c. 17), то се непорозуміннє. Побожний Володимир поставив „попів” перед полками сьпівати сьвяточну службу з поводу сьвята — похвали Богородицї (під суботу пятого тижня, див. Воскрес, лїт. с. 22, що має поправнїйший текст, нїж Іпат., бо ся має похибку: „въ недЂлю”). Boскр. лїтоп. називає сих осадників попросту Половцями: ”и Половци вышедше изъ града и поклонишася княземъ Русскымъ, вынесше дары и рыбы и медъ”. Що то не були справжні Половцї, можна уважати певним з огляду що українські князї їх помилували.

37) Recueil VI. 401, 434-5. Поки що, до лїпшої аналїзи — треба бути з тими команськими городами дуже обережним, бо між ними бачимо і Kiniow — по всякій імовірности не що як Канїв.

38) Крім умов 1169-1170 р., що виключають сей Руський порт ('Pωσία, Russia) і Тмуторокань з торговлї Ґенуезцїв (як вище), про нього-ж згадує Едрізі (II c. 395, 400), і алалїз його відомостей приводить до виводу, що сей порт був недалеко устя Дону, де мапи XV в. дїйсно виказують „Руське село”. Див. про се Heyd Geschichte des Levantehandels I c. 224-8, теж Васїлєвский в Ж. М. Н. П. 1878, І c. 112, Гаркави в Трудах IV з'їзда II c. 248. Взагалї гадка про Руський порт на устю Дону тепер загально принята — див. нпр. ще Tomaschek Die Goten in Taurien c. 41, Loewe Die Reste der Germanen c. 83, і т. и. Брун (I c. 122), за ним Кулаковский (Къ Исторіи Боспора въ XI-XII в.) розуміють тут Керч.

39) Він каже, що Бату й Сартак його осадили — fecerunt Bartu et Sarcath quoddam cazale de Ruthenis Recueil IV c. 249; але ледво чи се було новосаджене село (як згадане дальше, що називав він casale novum). Воно має всї прикмети оселого, правильного житя.

40) ibid. c. 250.

41) ib. c. 266.

42) Recueil IV c. 674. Про місце Орну-Брун II c. 175; він містить її при устю Терека.

43) Про иньшу гадку (Бурачкова) — що Олешє було вище по Днїпру, коло с. Знаменки, низше порогів я згадував в т. І c. 291. На потвердженнє того, що Олешє лежало на устю Днїпра, вкажу, що й Едрізі містить Олешє (Алеска) коло устя Днїпра, чотири днї дороги від Канева, і воно у нього згадуєть ся як остання з Днїпрових пристаней (Recueil VI 398). Сюди ж приводить італїянські звістки про castrum illicis, як в латинськім перекладї називало ся Олешє, на устю Днїпра — див. Heyd II c. 397, Брун І c. 223.

44) Іпат. с. 320, 346, 357, 491, l Новг. 217. Забєлїн в своїй статї про Олешє (Археологическія извЂстія, 1895, І) висловив здогад, що згаданий в одному з сказань Пролога Елїкс, куди мали бути перенесені мощі учеників ап. Андрія — се Олешє, зване на пізнїйших італїянських мапах Еllехе або castrum illicis (в латинськім перекладї). Се б переносило назву Олешя в перші віки нашої ери.

45) Іпат. c. 491.

46) Брун І c. 223, Гейд II c. 397.

47) Іпат. c. 144.

48) Іпат. c. 346.

49) Recueil de voyages VI, 398.

50) Бурачковъ в К. Старинї 1886, IV, 664.

51) Іпат. с. 341.

52) Новійша праця присьвячена Берлади — згадана статя проф. Дашкевича про грамоту Ів. Берладника 1134 р. (див. вище с. 421-2) покавує дивну нерішучість в означенню того, що називало ся Берладию в наших джерелах. Проф. Дашкевич прилучаєть ся до давнїйшого погляду Барсова (Матеріалы для истор. географ. словаря, sub voce), що в лїтописях нема згадки про Берладь як місто, і думає, що Берладею звала ся цїла та місцевість, а лїтописний Берладь треба розуміти як її головне торговище. Вказавши кілька місць з подібним іменем в ріжних околицях, він мов би не рішаєть ся виразно вибрати котрийсь із них. Але нема сумнїву, що тут мова про теп. Бирлат, добре звістний з молдавських грамот з початку XV в. (Akta gr. і ziem. VII c. 207, 218, 231) — він же фіґурує і в грамотах наведених проф. Дашкевичом (forum Berleth, тръгь бръладскый). Може бути, проф. Дашкевича бентежить та обставина, що Берлади нема в реєстрі руських городів — але реєстр сей далеко не повний.

53) Іпат. с. 346.

54) Іпат. с. 496.

55) Іпат. с. 496. Сама ся назва не ясна і більше в наших памятках не стрічаєть ся, див. Словар Срезневского sub voce. Укдадчик Никонївської лїтописи зробив з них Вигалцїв, а заразом, зрадївши незрозумілому слову, додав якихось „Баутів і Гаігалів” — II c. 91.

56) Розд. XIV.

57) Див. c. 420-2.

58) Берладським князем окрім тої грамоти 1134 р. (див. вище c. 421) називає його тільки Новгородська лїтопись (c. 138).

59) Іпат. c. 390.

60) Берладь давно вже зближали в Сїчею, між иньшою й Ол. Хиждеу, від котрого піщла та грамота Іванка Берлядника, в своїй статї в Телескопі 1833 р. згадує „Берладську сїч”.

61) Anna Comnena І. 323: τoύ τε Tατoύ Xαλή όνoμαζoμένoυ και τoύ Σεςδλάβoυ και τoύ Σατζά. Д. Васїлєвский догадував ся, що Xαλή може означати Олега (Ж. M. H. П. 1872, XI. 148); але се вже занадто сьміливий здогад.

62) Іпат. c. 357.

63) Іпат. c. 204.

64) Посилаючи на бажаннє митрополита Кирила кормчу 1262 р., він називає його: „прЂосщены архиепискпЂ вся Рускіа земля, благодержавнаго родіа (вітчини) моег(о), ихже отросль и корЂн азъ бых стых пpewць моих — Востокова Описаніе Румянцев. музея с. 291. Про самого Сьвятослава див. Їречка Geschichte der Bulgaren c. 275.

65) Anna Comnena I, 323, Attaliota 204. На сї характеристики звернув увагу Васїлєвский Византія и ПеченЂги, Ж. M. H. П. 1872, XII с. 299 і далї, й недавно знову проф. Кулаковский — ГдЂ находилась Вичинская епархія, Візантійскій временникъ 1897 c. 328 і далї.

66) На ДунаЂ Видицовъ, Мдинъ... Дрествин (Силистрія), Дичинъ, Киліа, на устЂ Дуная Новое село, Аколятря (може Саlіасrа), на морЂ Карна (Kαρνέα), Каварна (Kαρνάβα). А на сей странЂ Дуная: на усть ДнЂстра надъ моремъ БЂлгородъ (Аккерман), Чернъ (над тимже лиманом), Аскый торгъ (Яси) на ПрутЂ рЂцЂ, Романовъ торгъ (Роман на Серетї?), на Молдо†Немечь (Нямци), въ горахь Корочюновъ камень, Сочава, Серетъ, Баня, Нечюнъ, Коломыя, Городокъ на ЧеремошЂ, на ДнЂстрЂ ХотЂмъ”.

Воскресенська лїт. І. 240, варіанти у Срезневского СвЂдЂнія и замЂтки о малоизв. памятникахъ XL c. 98. Про реєстр сих подунайських городів див. у Бруна II с. 347 і Кулаковского Виз. временн, 1897 с. 335. Останнїй щасливо зіставив реєстр задунайських городів з реєстром городів царгородського патріархату з 1-ої чверти XIV в. (в Acta et diplomata ed. Miklosich et Muller N 52), де безперечно знаходимо кілька тих самих. У виданнях руського реєстру робить ся трохи инакша інтерпункція, нїж яку я подав (і як приймав і Брун) a то: „на ПрутЂ рЂцЂ” злучаєть ся з „Романовим торгом”, а не з Ясами. Викропкував я Тирнов, що міг опинитись тут тільки помилкою.

67) Іпат. c. 174.

68) Розд. X.

69) Іпат. c. 242.

70) В Синодальнїм кодексї замісь: „воєвода ихъ Плоскыня”, як в иньших, стоїть „воєвода Плоскина”, але що „ихь” мусять тут бути, видко з незалежного тут від Синод. кодексу Академічного кодексу Лавр. лїтоп.

71) У Успенского Образованіе второго Болгарскаго царства в XXVII т. Записок одеського унїверс. c. 389; καί oί έκ Bоρδόνης oύτoι τoύ δανείν ύπέρoπται καί Tαυρoσκυδών άπoσπάδες. Успенский при тім дуже правдоподібно запримітив, що oί έχ Boρδόνης — се, дуже правдоподібно, елєнїзована перерібка бродників (чи „бордників”, з переставленнєм). Сю гадку прийняв потім проф. Голубовский ПеченЂги c. 199, тим часом як Васілєвский в рецензії на працю Успенского (Ж. М. Н. П. 1879, VIII c. 335) запропонував иньше толкованнє для Bоρδόνη — Burzenland в Семигородї; до сеї гадки прихиляєть ся й проф. Кулаковский Виз. врем. 1897, 333.

72) καί τινας τών συγκλύδων 'Pώσων σύν έαυτώ περιαγαγών — Acropolitae Annales ed. Bonn. p. 35.

73) Іпат. с. 242, 1147 р.

74) 1 Новг. с. 219.


ТУРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ СТЕПІВ — ПЕЧЕНЇГИ, ТОРКИ, МІҐРАЦІЯ ПЕЧЕНЇГІВ, УПАДОК І МІҐРАЦІЯ ТОРКІВ; ПОЛОВЦЇ, ЇХ УСТРІЙ І ПОБУТ, ЇХ НАПАДИ В XI В., РУСЬКІ ПОХОДИ НА ПОЧ. XII В. І ОСЛАБЛЕННЄ ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА РУСИ; ПОВСТАННЄ ПЕЧЕНЇГІВ І ТОРКІВ НА ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЦЇ ВІДЖИВАЮТЬ — ЇХ НАПАДИ ПРИ КІНЦЇ XII В.; КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ РУСИ НА ПОЛОВЦЇВ; ПОЛОВЦЇ В XIII В. МОНҐОЛИ-ТАТАРИ; ТЕМУДЖІН; ПЕРШИЙ ПОХІД НА ЧОРНОМОРЄ; СМЕРТЬ ТЕМУДЖІНА І ПОДЇЛ ЙОГО ДЕРЖАВИ; ПОХІД БАТУ; ПОХОДИ НА УКРАЇНСЬКО-РУСЬКІ ЗЕМЛЇ, ПОХІД НА УГОРЩИНУ; ОРДА БАТУ ОСАДЖУЄТЬ СЯ НА ЧОРНОМОРЮ, ЇЇ УСТРІЙ І КУЛЬТУРА. МІҐРАЦІЯ ПОЛОВЦЇВ. ПОЛОВЦЇ В УГОРЩИНЇ Й НА РУСИ.

Оглянувши слїди руської людности в степах XI-XIII в., перейдїм тепер до тих турецьких „насельників”, що були тут панами в сї часи 1). Ми бачили вже, як з кінцем IX в. опановала сї степи орда Печенїгів 2), бачили також і те, що се панованнє Печенїгів не мало в собі нїчого певного. Вони були тільки передовим полком в тій стадії кочовничої міґрациї, яку собою відкривали.

Ми переглянули в своїм місцї, як почавши Гунами й скінчивши Уграми цїлий ряд орд перейшов через наші степи в IV-IX в. 3). Їх рух стояв у звязку з рухом турецьких і монґольських племен у центральній Азиї, але самі орди, що мандрували в наші чорноморські степи, були неясного складу, по більшій части мішані, правдоподібно — з финських і турецьких елєментів головно. Печенїгами відкриваєть ся нова серія, чисто турецьких орд (розумієть ся — теж не без домішок). Їх міґрація, очевидно, стояла в звязку з тими переворотами, які переходили в переднїй Азії по упадку турецької держави іль-ханів (VI-VII в.). В чорноморські степи Печенїги протиснули ся під натиском двох иньших орд, що тисли їх зі сходу, Узів-Торків і Кіпчаків-Половцїв. В серединї X в., як бачимо з оповідання Константина Порфирородного 4), Печенїги, витиснули на північ Угрів, опанували, простір від нижнього Дунаю до нижнього Дона; чотири їх колїна займали землї на схід від Днїпра, чотири на захід, себто вони свобідно й непримушено розложили ся в сїй території. Узи зайняли їх давнїйші кочовища — між Уралом і Волгою; з ними ж, як оповідає Константин, від котрого маємо звістки про сю турецьку міґрацію IX-X в., — лишила ся частина Печенїгів. Окрім Печенїзької орди, дорогу в Европу загороджувала Узам тодї ще Хозарська держава; Масуді оповідає, що Хозари тримали сторожу на Волзї від Узів, не пускаючи їх переходити в Хозарську землю, особливо зимою, коли вода замерзає.

Під ударами Сьвятослава в 960-х рр. Хозарська держава упадає, і з тим мусїв збільшити ся натиск Узів на Печенїгів, що від тепер на самих собі мусїли нести тягар його. Ми можемо здогадувати ся, що сильний натиск Печенїгів на дальші руські землї, що як раз дає себе знати після сього, при кінцї X в., до певної міри міг стояти в звязку з тим натиском і з тими перемінами, які переходили під впливом його в степу. Заразом Узи під загальним іменем Торків (себто Турків) 5) вперше виступають в нашій полїтицї: підчас походу Володимира на волзьких Болгар він мав помічне військо Торків, що прибуло на конях, суходолом, берегом Волги (правдоподібно з нижньої Волги або Дону), тим часом як руське військо йшло човнами 6). На жаль, процес роспросторення Торків по сей бік Волги й Дону зовсїм закритий від нас, бачимо тільки останнїй результат: у серединї XI в. Печенїги витиснені зовсїм з чорноморських степів.

Сама по собі орда Торків ледво чи здужала вчинити се, але вона йшла тільки на передї иньшої далеко сильнїйшої орди, що перла їх наперед, а то Половцїв (званих в грецьких і західнїх джерелах Куманами, а в оріентальних — Кіпчаками). Але й під таким подвійним натиском велика й сильна орда Печенїгів тільки поволї уступала. Ми можемо здогадувати ся (правда — тільки здогадувати ся, бо фактів не маємо), що при кінцї X і на початках XI в., саме коли Печенїги так скажено термосять Поднїпровє, коли тут від них „бЂ рать без переступа”, східнї, подонські степи були вже ними страчені. В 20-х рр. XI в. Печенїги затихають. Останньою конвульзією був їх напад на Київщину 1036 р.; відбиті звідси, витиснені з Поднїпровя, вони уступили, як довідуємо ся від сучасного візантийського історика Скілїци, в звичайний захист чорноморських орд — на нижнїй Дунай, в той зяднїстрянський „кут”, і тут якийсь час тримали ся проти нападів Узів.

Але серед самої печенїзької орди настала незгода й роздїл; Скілїца оповідає так, що в боротьбі з Узами визначив ся незначний Печенїг Кеґен: він кілька раз відбив напади Узів, тим часом як головний печенїзький старшина Тірах був зовсїм безрадний, та ховав ся від Узів у дунайських болотах та затоках. Слава Кеґена обудила зависть в Тіраху, він старав ся його забити, але Кеґен, довідавши ся, втїк на Днїпрові болота й притягнувши до себе два колїна з загального числа тринадцяти печенїзьких колїн, розпочав з Тірахом війну. Його одначе побито. Тодї він перейшов за Дунай (в Доростол) і піддав ся Візантиї; се стало ся десь уже в 1040-х роках. Кеґена в Візантиї прийнято. Осївши ся над Дунаєм, почав він нищити наглими нападами орди Тіраха. Роздражнений сими нападами, не добивши ся від Візантиї утихомирення її нових підданих, перейшов Тірах собі Дунай та почав грабувати візантийські землї. Але вкінцї його побито, він піддав ся теж, і сих Печенїгів оселено в спустошеній Болгарії 7). Слїдом вони одначе збунтовали ся, почали страшно пустошити Тракію й Македонїю, і Візантия вирікши ся зовсїм Болгарії, тільки грошима куповала спокій від Печенїгів — щоб вони не переходили за Балкани. Зміцнена потім міґрацією Торків, печенїзька орда в Болгарії до кінця XI в. зіставалась грозою Візантиї. Тільки напустивши на них Половцїв, Візантия знищила Печенїгів (в страшнім погромі 1091 р.), і на їх місце дістала нового ворога в сих самих Половцях 8).

Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи-Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й меньш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїйша Половецька орда. Тим часом як Узи били ся з Печенїгами над Дунаєм, подонські степи вже були, очевидно, в руках Половцїв; уже 1055 р. Половцї приходять на границї Переяславщини 9). Але Торки тодї ще мабуть тримали ся на лївім боцї Днїпра, бо тогож року вони прокрадали ся були під переяславський Воінь. Поставлена з одного боку між ворожою ордою Печенїгів, з другого боку — далеко сильнїйшою ордою Половцїв, що тиснула її на захід, орда Торків була сама в такій трудній ситуації, що не могла богато шкодити Руси, тим меньше — могла її бути страшна. Тому то, як я підносив, було великою помилкою руських князїв, що вони, використовуючи тяжку ситуацію Торків, ще й з свого боку на їх ударили. Правдоподібно, власне похід Руси 1060 р. остаточно знищив сили Торків і їх противленнє Половцям: слїдом Торки, як перед тим Печенїги, уступають на захід, і в осени 1094 р. „цїлим народом”, як пише сучасний візантийський історик Аталїота перейшли Дунай 10).

Аталїота рахує їх орду на 600 тис. люда. Силоміць перейшовши Дунай, на деревляних і шкіряних човнах, та побивши візантийську сторожу, вони кинули ся пустошити візантийські землї, забігаючи навіть в полудневі провінції. Але зима, негідь, хороби страшно знищили їх орду 11). Після того частина їх вернула ся назад за Дунай і як каже Аталїота — піддала ся руським князям. Але й у чорноморських степах ми бачимо потім значні останки Торків і Печенїгів 12): не знати, чи то вони вернули ся з за Дунаю, чи полишили ся в степах при міґрації Торгів за Дунай. Се останнє виглядає правдоподібнїйше; знаємо від Константина, що частина Печенїгів зістала ся з Торками ще при міґрації Печенїгів у чорноморські степи (в IX в.). Частина Торків лишила ся на візантийських ґрунтах, у Македонії, і до них прилучило ся дещо Печенїгів з Болгарії. Як каже Аталїота, вони стали вірними союзниками Греків, і деякі з них діставали високі ранґи в візантийській єрархії.

Після міґрації Торків степи від Урала і до Дуная зістали ся в повнім і нероздїльнім панованню Половцїв, близько на два столїтя. Зайняли вони головно Подонє. Східньою границею Половецької землї в нашій лїтописи кладеть ся Волга. На заходї часом бачимо їх кочовища й на правім боцї Днїпра 13), але здаєть ся головним їх тереном були степи між Днїпром і Волгою, тому й лївий беріг Днїпра зветь ся в наших лїтописях XIII в. „ратною стороною” 14). Хоч у чужих джерелах „Команія” часом починаєть ся зараз за Подунавєм 15), але щоб Половцї там кочували постійно того не видко.

Під властю Половцїв, взагалї в залежности від них зіставала ся словянська кольонїзація степів, про котру ми говорили, і ті останки Печенїгів і Торків, які бачимо в степах при кінцї XI і на початку XII в. Але сї печенїзькі й торкські останки, видко, не були задоволені своєю залежністю від Половцїв. При нагодї вони переходили з степів під зверхність руських князїв, пробували й повставати на своїх зверхників, але їх сили були за слабі супроти половецьких. З свого боку у Половцїв мусїла бути довший час спеціальна ненависть до тих кревняків, що перейшли до Руси. На сю гадку наводить особливе їх завзятє на Торків підчас війни 1093 р. і кілька спеціальних походів на тих Торків еміґрантів: так 1105 р. Боняк прийшов під Заруб і там побив Торків, 1125 р. чуємо новий спеціальний похід Половцїв під Баруч, щоб „узяти” тих Торків. Тільки в другій половинї XII в. ся ворожнеча слабне, під впливом обставин, про котрі буде низше мова.

Подібно як Печенїги й Торки, Половцї теж подїляли ся на колїна, котрими правили певні династиї. Їх іменами часто й звуть ся сї колїна, особливо в наших джерелах. Пізнїйший арабський письменник рахує половецьких колїн одинадцять; та число се ледво чи було все однакове. В наших джерелах стрічаємо такі колїна: Токсобичів, Отерплюєвих, Тарголових, Багубарсових, Бурновичів, Колобичів, Етебичів, Тертробичів, Улашевичів, Бурчевичів 16), але не завсїгди можна відріжнити колїно від ханської династиї 17). Крім того Половцї розріжняли ся по місцям своїх кочовищ: нпр. знаємо Половцїв „лукоморських” (значіннє сього Лукоморя досї не ясне). Що не вважаючи на кочовий побут істновала певна льокалїзація половецьких колїн, се видно і з того, що половецькі хани чи цїлі династиї мали свої городи: знаємо город Шаруканя (Шарукань), город Асеня (Осень) 18).

Одности державної орґанїзації у Половцїв не було. Правда, ми стрічаємо часом ханів, що мали старшинство в „цїлій Половецькій землї”, нпр. про Юрия Кончаковича лїтописне оповіданнє про Калкську битву каже, що він був „болийше всихъ Половецъ” 19) — але се було тільки старшинство моральне. Поодинокі колїна правили ся самостійно й їх полїтика не обовязувала иньших, хиба треба було умовляти ся з усїма колїнами. Нпр. 1192 р. Рюрик уложив згоду з лукоморськими Половцями, Сьвятослав же хотїв уложити загальну угоду й закликав і лукоморських і Бурчевичів; але з Бурчевичами не можна було прийти до кінця, і Сьвятослав супроти того не схотїв пактувати і з лукоморськими: „не могу с половиною ихъ мирити ся” 20). З сього оповідання виходило б, що тодї Половцї складали ся з двох більших ґруп, бодай на Поднїпровю — лукоморських і иньшої, на чолї котрої стояли Бурчевичі.

Колїна правили ся своїми ханами, котрих лїтописи наші звуть князями. Число таких князїв бачимо часом дуже велике: нпр. в похід 1103 р. в головній битві лїтопись рахує 20 забитих половецьких князїв 21), а Мономах рахує „лЂпшихъ князей” половецьких, що він узяв за кількадесять лїт в неволю — на 100, а забитих до 200 22). Але тут, очевидно, рахують ся не тільки хани, що правили, але й иньші члени династий нпр. Мономах рахує трох князїв з династиї Багубарса, чотирох з династиї Овчини; в лїтописних оповіданнях з кінця XII в. згадані три князї Колдечі, два Урусовичі, два Сутоєвичі і т. и. 23). Сї члени династий і становили вищу аристократію „Половецької землї” — те, що лїтопись в оповіданню про неволю Ігоря називає „господичичами 24). На чолї їх стояло кілька фамілїй, що мали найбільше значіннє й передавали його від батька до сина; так напр. можна прослїдити одну половецьку династию протягом півтора столїтя: Шарукань, його син Отрок, внук Кончак, і нарештї правнук Юрий Кончакович, „найбільший між половцями”, сучасник першого монґольського походу 25).

Не вважаючи на брак одноцїльної полїтичної орґанїзації на самостійність колїн, серед Половцїв ми не чуємо внутрішнїх воєн; принаймнї на зверх вони виступають все солїдарно, й ми не можемо вказати фактів, де б нпр. одна частина Половцїв піддержувала одну сторону, а друга — другу, першій противну. Правда, мотив, що заправляв зверхньою полїтикою Половцїв, був дуже простий, зрештою спільний всїм подібним ордам, — здобич.

Що до самого побуту Половцїв, то звістки про нього, як і про иньші турецькі орди наших степів — Печенїгів і Торків, досить односторонні і взагалї кажучи небогаті. Всї вони були типовими кочовниками. Сталих осад, городів їх властних не було. Жили передовсїм із скотарства. Є, що правда, звістки про уживаннє й деяких родів хлїба (нпр. рижу), але хлїборобства самі вони, очевидно, не знали. Стада були їх майном і богацтвом. По при него важним джерелом прожитку була здобича з нападів на сусїднї оселї народи, та зривки чи то в видї подарунків „мира дЂля” — аби не пустошили сусїднїх земель, чи то за поміч у ріжних війнах. При тім повна до наівности неперебирчивість в відносинах до своїх сусїдів і значна воєвничість 26).

Ми бачили в своїм місцї, що Половцї скоро йно опанували степи по Торках, дали себе знати Руси кількома нападами (1061, 1067, 1071). Одначе сї напади, скільки можна судити по звісткам, були ще не часті й не мали в собі нїчого особливого; часом Половцї приходять, як союзники князїв ізгоїв. Але вже в 80-х рр., під заколот ізгойської полїтики напади їх стають усе частїйшими та прикрійшими для Руси 27). Разом з тим, почавши від кінця 70-х рр. беруть вони дїяльну участь в печенїзьких війнах Візантиї, виступаючи то союзниками Печенїгів, то союзниками Візантиї проти Печенїгів. Їx сорок тисячному війську, що прийшло під проводом Тугорхана і Боняка і до останньої хвилї хитало ся між Греками і Печенїгами, але вкінцї зістало ся при Греках, — завдячував Комнен свою рішучу побіду над Печенїгами 1091 р., при Лебунію: вона зробила кінець печенїзьким нападам на Візантию. Три роки пізнїйше Половцї счинили похід на Візантию, ведучи претендента на візантийську корону, що називав себе Львом, сином імператора Романа Діоґена 28). Від 1090-х же р. роспочинаєть ся серія їх неустанних нападів на Київщину й Переяславщину, що пригадали найгірші часи печенїзької рати (столїтє перед тим). Боротьба старших князїв з ізгоями, що тревала далї давала дуже вигідні обставини для сих нападів. Половцї безкарно пустошили київські й переяславські передмістя, а полуднева Київщина і майже вся Переяславщина була ними знищена майже до решти. Взагалї сей час — 80 і 90 і роки XI в., то кульмінацінний час сили й значіння Половецької орди, — значіння, розумієть ся, чисто неґативного, руїнного для сусїднїх земель.

Але Половцї, що називаєть ся, перетягнули струну. Страшне спустошеннє Переяславщини привело тодїшнього переяславського князя Мономаха до того, що він узяв ся до пляну аґресивної боротьби з степом і на початку XII дїйсно перевів його, а його сини Мстислав і Ярополк долучили до того ще кілька ударів Половцям на закінченнє. Ся боротьба — пять більших походів в степи, в саме серце Половецької землї (1103, 1109, 1111, 1116 і недатований похід Мстислава), й кілька дрібнїйших війн підірвали сильно половецьку силу. Половцї понесли великі страти в людях (пригадаймо похвалку Мономаха, що він перебив двіста „лїпіших половецьких князїв”, або звістку про похід 1109 р., що тодї руське військо „взяло” тисячу веж на Дону). Вони стратили духа від сих ударів і відсунули ся далї від границь руської кольонїзації. Лїтописна похвала Мстиславу каже, що він загнав Половцїв за Волгу й Яік (Урал), а епічний уривок про Мономаха дає розуміти, що Половцї, які полишили ся на Дону, жили в великій бідї, иньші ж еміґрували, як хан Отрок — на Кавказ 29). Розумієть ся, в сих звістках, вже з огляду на самий їх характер, мусимо числити ся з гіперболою, але не підлягає сумнїву, що наслїдком аґресивної війни 1-ої чверти XII в. половецькі кочовища мусїли дїйсно відсунути ся і тримати ся обережно. Підчас походу 1120 р. Ярополк зайшов аж на Дін (чи може Донець), але не знайшов тут половецьких кочовищ 30). Звістка ж про міґрацію хана Отрока „в Обези, за Зелїзні ворота” знаходить собі певне потвердженнє в грузинських звістках: грузинський цар Давид (1089-1125) в своїм походї на Сельджуків мав 40.000 помічного війська „Кивчаків”, під проводом їх голови Атрака Шараґанїдзе. По лїтописній транскрипції се б значило Отрока сина Шаруканева, і дїйсно лїтописний Отрок міг бути сином Шаруканя, — так ми й звязуємо згадану вище династию: Шарукань — Отрок — Кончак — Юрий Кончакович. При тім з сього оповідання довідуємо ся, що сей Отрок був тестем царя Давида, і що Кипчаки „жили близько Грузії, й легко їх було покликати в поміч” 31).

Результатом сього упадку половецької сили мусїло бути ще одно явище — на нього, що правда, маємо тільки натяки, і через те досї його не зауважали.

Почавши від 1140-х рр. в наших лїтописях починає стрічати ся для Половцїв епітет „дикий Половчин”, „Половци диции” 32) Сього не можна собі витолкувати инакше як тим, що десь коло того часу з'явили ся Половцї не-дикі, Половцї домашнї, свійські. Ми дїйсно стрічаємо згадку про тих. Сьвятослав Ольгович, скаржучись на бідність своєї Чернигівської волости, каже, що вона містить порожні міста, де сидять „псарі” (княжі ловцї) та Половцї 33). Значить, в XII в. дїйсно були на Руси, на руських ґрунтах половецькі осади під руською зверхністю, подібно як були осади Торків і Печенїгів. Пригадавши час, коли з'являєть ся та назва „диких Половцїв”, ми будемо мати право бачити й тут оден з результатів ослаблення Половцїв від тої війни: деякі з них піддавали ся Руси й осажували ся на руських ґрунтах, як „свої погани”. Може бути, що деякі нечувані перед тим катеґорії турецьких осадників на Руси, як „ТурпЂи” (під 1150 р. — в Переяславщинї), „Коуї” (від 1151 р. — в Київщинї й Чернигівщинї), „Каепичи” (під 1160 р.) були власне половецькі колїна.

Сею половецькою домішкою до давнїйшої печенїзько-торчеської кольонїзації найбільш правдоподібно можна витолкувати переміну, яку бачимо у Чорних Клобуків в другій пол. XII в. — спеціально в Київщинї, бо про чорно-клобуцьку кольонїзацію иньших земель відомости незвичайно бідні. Я вже вище мав нагоду її констатувати: давнїйша ворожнеча Половцїв до Чорних Клобуків заникає, між ними бачимо звязки і зносини, між Половцями є у них „свати”, й вони їх часом навіть перестерігають підчас походів руських князїв на Половцїв 34), або не хочуть брати участи в нападї „на своїх сватів” 35); незадоволений чорно-клобуцький „князь” Контувдїй тїкає до Половцїв 36) і т. и. Разом з тим і відносини Чорних Клобуків до руських князїв уже не такі щирі як давнїйше.

Але вернімо ся до половецького упадку в першій половинї XII в. Сей упадок, викликаний ударами 1103,1109,1111, 1116 р., підняв дух у підвластних Половцям ордах. До тепер сї останки Печенїгів і Торків, що зістали ся в чорноморських степах під половецькою зверхністю, показували себе пасивно, що найбільше переходили на Русь під руську зверхність: так у 1090-х рр. прийшло „ис Половець” в Переяславщину одно торчеське колїно — Читїєвичі 37); під час походу 1103 р. Русь вивела з степів орду Печенїгів і Торків — „заяша ПеченЂги и Торъки с вежами” 38), очевидно — не проти їх волї. Тепер Печенїги й Торки підняли повстаннє проти Половцїв у самих степах. Лїтопись оповідає про се безпосередно по походї Ярополка на Дін і погромі Половцїв 1116 р., і можна з правдоподібністю думати, що він то й дав безпосередній імпульс до сього повстання. Се був дуже критичний момент, і як би руські князї використали його й помогли повстанцям, то по всякій імовірности, Половецька орда була б знищена, й чорноморські степи були вернені руській кольонїзації, як перед приходом Печенїгів. Але руські князї пропустили сей момент, і Половцї взяли гору над повстанцями. Повстаннє привело до завзятої битви на Дону між Половцями й Торками та Печенїгами. Два днї й дві ночі били ся між собою орди, і результат битви, видно, випав некористно для повстання: Торки й Печенїги покинули степи й пішли на Русь — піддали ся Мономаху. Але, мабуть, з такими великими масами турецьких кольонїстів Мономах собі не міг дати ради — почали ся, видно, непорозуміння, конфлїкти, і в результатї якась частина сих осадників дуже скоро вернула ся назад в степ: „прогна Володимир Береньдичи из Руси, а Торци и ПеченЂзи сами бЂжаша” 39).

На щастє Половцїв і нещастє Руси, період аґресивної боротьби з Половцями тривав не довго. Він закінчив ся з тим не датованим близше походом Мстислава. З його смертию увагу князїв зайняли нові внутрішнї замішання і примусили забути про боротьбу з Половцями. Перебідувавши сей час („рибою віджививши ся”, як каже епічний уривок про хана Отрока), Половцї скоро діждали ся лекших часів. Їх еміґранти могли вернути ся назад (як оповідає та поетична історія про хана Отрока). Їx кочовища знову зближають ся до руських осад: у серединї XII в., в 1152 p. і пізнїйше, нпр. у 1160-х рр. бачимо їх кочовища по Орелї й Самарі, значить в безпосереднїм сусїдстві руської кольонїзації, що досягала Ворскли 40). Руські князї починають знову (вже від 1130-х рр.) закликати Половцїв до помочи, до участи в своїх внутрішнїх війнах, і тим осьміляють до нападів на власну руку на руські землї. Сї напади від 60-х рр. стають все частїйші й прикрійші, а в 80-х і 90-х рр. по просту не дають дихати пограничній (київській і переяславській) людности.

В сїм часї напади повторяли ся і по кілька разів до року. „Половцї сеї зими воюють нас часто, наче ми їм Подунайцї чи що”, кажуть 1190 р. „лїпші мужі” з Чорних Клобуків, натякаючі на часті тодїшнї напади Половцїв і на Подунавє 41). Сидючи дуже близько від границь української кольонїзації, що протягом XII в. значно розпросторила ся в напрямі на полудень, Половцї могли дуже легко практикувати подібні пограничні напади. Часом вони, як власне тої зими, залягали де небудь на пограничу і звідси раз по разу наїздили на сусїднї землї. Так пограбувавши город Чурнаїв, Половцї вертають ся на побереже Виси і тут давши коням перепочити, їдуть на Боровий, „и оттуду же Ђздячи и почаша часто) воевати по Рси” 42). Руським князям, як ми бачили, приходило ся попросту тримати чи властиво — самим стояти постійною сторожею з військом на пограничу, щоб сим відстрашати Половцїв від нападів. З другого боку, як підчас свого навалу на Русь в XI в., Половцї являють ся частими гістьми й за Дунаєм, беручи участь в боротьбі Болгар з Візантиєю, продаючи свою поміч часом Візантиї, ще частїйше її ворогам, а заразом, як і на Руси, грабуючи на власну руку задунайські і дальші землї 43). Хонїат з признаннєм підносить, що походи Романа на Половцїв на початку XIII в. зробили користну для Візантиї діверзію 44).

Але хоч як прикрі були ті часті напади Половцїв руським землям, одначе їх і порівняти не можна з половецькими нападами з перед столїтя, або з печенїзькими з кінця X в. Під час половецької бурі з кінця XI в. Половцї цїлими місяцями тримали в облозї руські міста (як Торчеськ, або Переяслав), по кілька місяцїв перебували, воюючи, на руськім ґрунтї, приймали й вигравали битви. Тепер же вони числять тільки на несподїваний напад: на вість, що в сусїдстві десь є князь, вони полишають свої пляни й тїкають. Нпр. під 1190: „їхали до Борового, але почувши, що Ростислав Рюрикович у Торчеську, вернули ся до своїх ватаг” 45), або: „Половцї в'їхали слїдом за Ростиславом і хотїли пустити ся „на воропъ” (на грабуваннє) по землї, але зачули, що Сьвятослав, зібравши військо, стоїть коло Кульдеюрева, тож завернули ся й утїкли, покинувши прапори й списи” 46). Досить було в 90-х р. XII в. вийти князю на пограниче десь з військом, аби тим повздержати Половцїв від нападів, а столїтє перед тим вони на руській землї ставали до бою з сполученими полками руських князїв (битва над Стугною 1093 р.). Половцї уже не годні були вернути ся до колишньої сили і енерґії, з котрими вони нищили кольонїзацію й культуру своїх словянських сусїдів в XI в.

На се в першій лїнїї вплинуло те ослабленнє Половцїв на початку XII в. Воно не минуло дурно, так само й пізнїйші удари — ті походи в степи, що від часу до часу споряжали ся руськими князями 47), тай взагалї вся ся боротьба з Русию. Але певне значіннє мало й саме житє в сусїдстві культурнїйших народів та впливи від них. Взагалї всї азійські кочовничо-розбійничі орди на европейськім ґрунтї з часом деґенерують ся, ослаблюють ся, й ся загальна доля спіткала й Половцїв: вони тратили своє розбійниче завзятє, підпадаючи впливам культурнїйшого сусїдства. Я вкажу тільки на оден характеристичний симптом: розповсюдненнє християнських і руських імен серед Половцїв. Почавши від середини XII в. вони стрічають ся досить часто і то як серед їх „княжих” династий, так і серед просто значнїйших половецьких родин, такі нпр. Василь Половчин, Лавор Половчин, Данило, Глїб Тирієвич, Ярополк Томзакович; хани, що стояли на чолї боротьби з Монґолами 1223 р., сини Кончака і Кобяка носять християнські імена — Юрий Кончакович і Данило Кобякович 48). Се все імена самих „диких”, степових Половцїв. Нема причини думати, що все то були хрещені, хоч і такі факти певне бували 49). Але сї руські й християнські імена вказують у всякім разї на культурний вплив Руси на Половецьку орду, що виявляв ся в тім перейманню імен.

І такий вплив зовсїм певний буде, коди пригадаємо численні шлюбні звязки руських династий з половецькими, часті спільні походи Половцїв з руськими полками і численну руську людність, що жила в самих степах у безпосереднїй стичности з Половцями. Бачимо близькі звязки між руськими княжими родинами і половецькими — як у Сьвятослава Ольговича з його половецькими вуями, як в родинї Володимира Давидовича, котрого жінка Половчанка по смерти чоловіка вернула ся в степи й там вийшла на ново заміж за якогось Башкорда, як у відносинах, дїйсно приятельських між старим Котяном і галицькими князями Мстиславом і Данилом 50). Бачимо, що між Половцями знаходили ся люди, так перейняті симпатіями до Руси, що вони добровільно виходили з степів на Русь, як Половчин Лавор, що утїк з Ігорем Сьвятославичем 51). Річ сама собою зрозуміла, не була се якась половецька спеціальність: стикаючи ся з культурнїйшим руським елєментом, кожда турецька орда з часом мусїла підпасти впливу, як би зі сходу не приходили зовсїм сьвіжі в своїй дикости турецькі елєменти. Але вернїмось до їх історії.

В XIII в. ми вже маємо дуже бідні відомости про Половцїв — ба й взагалї про поднїпрянську Україну, з котрою вони мали більше до дїла. Бачимо тільки з припадкових звісток, що нїчого не змінило ся в русько-половецьких відносинах: Половцї робили й далї напади на руські землї (нпр. напад на Переяславщину 1215р.) 52), руські князї теж наводили їх на руські землї 53), але часом задавали їм і чосу (звістки про походи Романа — що „ревнував свому дїду Володимиру” і „кинув ся на поганих як лев, губив їх як крокодиль, і переходив їх землю як орел” 54). Але тим часом над Половцями повис уже меч Дамокля — їх час приходив до кінця, як і їх попередників — Печенїгів і Торків, час забирати ся з чорноморського дозвілля в дальші краї, під натиском нової азійської орди.

Ся нова азійська міґрація тим ріжнить ся від попереднїх, що ми досить докладно знаємо її історію. Розміри нових переворотів, викликаних нею, були о стільки ґрандіозні, так сильно відбили ся на житю ріжних сусїднїх народів, що вони були описані в ріжних лїтературах, по більш або меньш горячим слїдам подїй, і дають нам досить докладні відомости про них 55).

Початок руху вийшов від монгольських орд полудневого басейну Амура. До тепер вони не грали визначної ролї і разом з сусїднїми турецькими племенами входили в склад турецьких держав — держави „східнїх Турків” (Ту-кіу, Ту-гю), VI-VIII в., і „цивілїзованих” Турків Джунгарії — Уйґурів, до 1000 p. З упадком держави Уйґурів Монґоли й сусїдні Турки формують ся в кілька незалежних держав, що нужденно жили собі з свого господарства та з тих зривків, які вони від часу до часу робили з сусїднїх більш цивілїзованих країв — з хинських правительств 56) та городів Джунґарії, продаючи їм свою службу проти ворогів. В XII в. Монґольське племя було злучено під проводом славного рода Бурджіґенів, що виводило себе від предка турецьких народів — сїрого вовка; в серединї сього столїтя правив ним Єсуґей-багатур, і у нього був син Темуджін чи Темучін. Темуджін рано зістав ся сиротою, й користаючи з сього більшість монґольських колїн покинула його. З великою бідою удало ся вдові Єсуґея й потім самому Темуджіну зґрупувати на около себе монґольські колїна між р. Ононом і Керуленом, на північно-східнїм краю Монґолїї, і звідси поволї він почав розпросторювати свою власть над сусїднїми монґольськими, турецькими, татарськими племенами Монґолїї. Зміцнивши своє становище, він в перших роках XIII в. розбиває сусїднї турецькі держави (Турків-Кераїтів, алтайських Найманів) і стає паном Монґолїї: загальні збори племен (т. зв. курільтай), скликані ним 1206 року в старій турецькій столицї Каракорумі на Орхонї, оголошують його своїм необмеженим володарем, і він приймає імя Чінґіз-хана, „володаря незмінного”, чи абсолютного.

Від того часу починають ся великі завойовання Темуджіна. Він розбиває державу Ґіа (Танґутів), західню сусїдку північних Хин, потім самі північні Хини. Конфлїкт з Ховарезмом (теп. Хивою) перенїс війну на захід. Се була велика турецька держава, заснована в серединї XII в., в нинїшнїм Туркестанї, на руїнах сельджуцької держави, вигнаною з Хин династиєю Кара-Китай (манджурською родом, як думають). Пограблений в пограничнім ховарезмійськім містї хинський караван дав Темуджіну привід розпочати війну з Володарем Ховарезма Магометом (1219). Війна була коротка, сили Магомета були знищені протягом кількох місяцїв, але завойовання Ховарезма зараз поставило на черзї долю чорноморських степів: вони ж були тільки продовженнєм степів Туркестана (Кіпчак). Крім того є звістка, що Кіпчаки брали участь в війнї Магомета з Темуджіном, і се послужило причиною походу Темуджінового війська на Кавказ 57).

Найславнїйших ґенералів Темуджіна Джебе і Субутая вислано з 25-тисячним військом в погоню за Магометом, що втїк на захід по розгромі його військ. Вони прийшли по його слїдам в Абесгун, на полудневім побережу Каспийського моря, але не застали його живим. Підбивши північну Персію, Субутай і Джебе виступили з проєктом походу в Кіпчак (1220). Темуджін прийняв сей проект; провід в експедиції мав узяти син Темуджіна Джучі, але він ухилив ся, й похід відбув ся під проводом Субудая. Підбиваючи й нищачи подорожні землї, він з Джебе пройшов полудневим побережем Каспийського моря на полудневий Кавказ. Знищивши грузинське військо двома наворотами і навідавши ся до Тіфлїса, вони перейшли потім через Дербент у степи північного Кавказа, але тут їх стріли сполучені полки Половцїв, Ясів, Черкесів й ин. кавказьких народів. Перший раз в сїм походї битва випала нерішучо. Тодї Монґоли почали умовляти Половцїв і піддобрювати їх дарунками, аби прилучили ся до них, як одноплеменники, й полишили своїх союзників. Половцї вагали ся, нарештї полишили своїх союзників і забрали ся від Монґолів далї на захід, в чорноморські степи. Та Монґоли, погромивши тепер їх союзників, пішли за ними слїдом. Битва, що стала ся десь на Подоню (1222 р.), закінчила ся дуже нещасливо для Половцїв; сила їх погинуло, разом з ханами Юриєм Кончаковичом — найстаршим ханом, і Данилом Кобяковичом, а старий Котян з останками орди відступив на Днїпро, під руські границї, і звернув ся за помочию до руських князїв, страхаючи, що ся небезпечність від нового ворога чекає й їх самих.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги