Історія України-Руси. XI - XIII вік

Перехід Киян на сторону Романа рішив кампанїю. Рюрик з Ольговичами сидїли на „горі”. Бороти ся їм не було що й думати, мусїли капітулювати. Роман уложив з ними умову: Рюрик зрікав ся Київа й діставав свої київські волости по давньому, Ольговичі — не знаємо що: може вирікали ся претензій на Галичину. Умовившись і заприсягши їх, Роман пустив їх до дому. Сам він у Київі не сїв, а посадив тут одного з другорядних князїв — свого стриєчного брата, Інгвара, князя луцького, сина Ярослава Ізяславича.

Суздальська лїтопись, що служить нашим одиноким джерелом для сього епізоду, каже, що Інгвара посадили „великий князь Всеволод і Роман”, але вона в сїй части особливо дбає про побільшеннє поваги свого князя, і Всеволод по всякій правдоподібности не мав тут такої ролї, яку вона йому надає. Що найбільше — Роман міг запитати його про згоду на свій плян, з огляду на його претензії на старшинство „у Володимері племени”, до котрого належав і Роман, та на його претензії до курателї над Київом. Я думаю, що перспектива сеї курателї Всеволода, котрій піддавати ся Роман не мав охоти, головно і вплинула на те, що Роман сам не сїв у Київі. Окрім того Київ, сам оден, без Київської землї, переданої Рюрику, був досить ненаручною столицею для Романа, що головну вагу покладав на Галичину, де всякими способами старав ся зміцнити й побільшити свою власть. Тому він посадив у Київі свого свояка, але тільки як номінального, підручного князя, з тим щоб бути тут самому властивим володарем. Тим пояснюють ся походи Романа на Половцїв, що слїдом він робить: вони ж мали значіннє для нього тільки з огляду на інтереси Київа і видко, що сї інтереси уважав він своїми інтересами. Цїкаво, що Густинська компіляція ¹⁸) і тут дуже зручно попадає в тон, називаючи Інгвара „намістником Романа”.

Зимою — десь при кінцї 1200 чи 1201 р. — Роман ходив на Половцїв, пограбив їх кочовища і взяв богато здобичи. Сучасний візантийський історик Никита Хонїят, згадуючи про сей похід (бо він примусив Половцїв залишити грабованнє візантийських земель), каже, що окрім половецьких нападів Романа до сього походу спонукав ще вплив митрополита ¹⁹), але вартість сеї звістки досить сумнївна. Закінчивши сим подвигом свій побут в Київщинї, Роман вернув ся в свої західнї волости.

Тодї Рюрик віджив. Він відновив свої зносини з Ольговичами, післав по Половцїв і на самім початку 1203 р. ²⁰) напав з Ольговичами і „всею Половецькою землею” на Київ. Чи був тодї в Київі Інгвар і чи пробував він боронитись, лїтописи не кажуть; в них згадуєть ся тільки один з Володимиричів Мстислав, що дїйсно міг мати від Інгвара або й Романа порученнє „стерегти” Київа. Але розумієть ся, він не мав сил оборонити його, і Київ взято без клопоту.

Місто пограблено без милосердя: і Поділ, і Гору, церкви й монастирі. Половцї забирали в неволю людей. З чужоземних купцїв взяли тільки контрибуцію; за те церквам не було помилування: обдирали ікони, забирали посуду, одежі й книги. Суздальська лїтопись навіть дає розуміти, що ся руїна була гірша як 1169 р., бо каже, що такого нещастя і „взятя” не було в Київі, від коли охрещено Русь; але се правдоподібно фраза, бо в обох разах руйновано Київ без помилування, однаково з участию Половцїв, і навіть сама руїна описуєть ся в подібних словах. Цїкава тільки одна відміна: на сей раз повели Половцїв грабувати Київ Рюрик і Ольговичі, ті самі, що так завзято бороли ся з ними тому кілька лїт, і на чолї Половцїв, що грабували разом з ними Київ, стояв той самий окаянний Кончак і Данило Кобякович ²¹).

Се була пімста Рюрика Киянам за їх „зраду” — що покинули його й перейшли до Романа. Собі задержати Київ супроти сил Романа й його союза з Всеволодом та й супроти настрою Киян до нього Рюрик не міг надїятись, і не знати навіть, чи лишив ся він у Київі по сїм погромі, бо слїдом бачимо його „дома”, в Овручу. Дїйсним, властивим автором сього другого київського погрому був Всеволод, зручно посваривши Романа з Рюриком. Нема нїчого дивного, що він, як каже Суздальська лїтопись, „бувши боголюбивим і милосердним”, дуже легко пробачив Рюрику сю руїну Руської землї: прецїнь власне його метою й було понижати Київ і ослабляти.

На вість про київську руїну Роман поспішив ся в Київщину. Відновлений союз Рюрика з Ольговичами й Половцями був для нього небезпечним, та й Київ він хотїв держати в залежности від себе. Самим Київом для себе, ж ми вже бачили, він не інтересував ся. „Руська земля”, що з таким одушевлевнєм і довірєм була піддержала його в боротьбі з Рюриком, мусїла розчарувати ся гірко і пожаловати даремної руїни, яку накликала вона останнїм проявом своєї полїтичної активности.

Приступивши до Овруча, де тодї сидїв Рюрик, Роман пообіцяв передати йому Київ з тим, аби він відстав від Ольговичів і Половцїв і присягнув на союз з Романом і його тодїшнім союзником Всеволодом. Рюрик пристав на се, й дістав назад Київ. На се згодив ся і Всеволод. Від тепер Київ мав зіставати ся під подвійною опікою нових полїтичних центрів і їх репрезентантів — Романа і Всеволода. Так треба розуміти тенденційне оповіданнє Суздальської лїтописи, де Роман каже Рюрику присягати Всеволоду й його синам і просити у нього Київа, а від себе обіцяв „молити” Всеволода про те ж; з рештою в тих переборщеннях значіння суздальського князя і раболїпности иньших князїв, перед ним проявляєть ся все той же „суздальський стиль” північного лїтописання.

Але кінець кінцем Роман з Рюриком таки не помирили ся. Зимою Роман вчинив похід на Половцїв знову. З ним ходив Рюрик, Ярослав Всеволодич, що сидїв у Переяславі, і ще деякі князї. Похід дуже удав ся, і князї забрали богато невільників, худоби, але закінчив ся він зовсїм несподївано. Вертаючи ся Роман з Рюриком мали якісь переговори в Треполю, мали „дати порядок з волостями, відповідно до заслуг кождого для Руської землї”, як каже лїтопись ²²), a скінчило ся воно тим, що Роман ухопив Рюрика, відіслав з своїм боярином в Київ і казав його силоміць постригти в черцї. Казав також постригти його жінку й доньку — свою жінку, а синів — Ростислава й Володимира забрав з собою в Галичину ²³). Чи посадив він кого в Київі, чи зіставив його просто собі, лїтопись не каже ²⁴). Але Всеволод, що, розумієть ся, нерадо бачив таку самовластність Романа, і зріст полїтичного значіння його, уступив ся за своїм зятем Ростиславом, а заразом, правдоподібно, упімнув ся, чи посередно чи безпосередно за свої права теж розпоряджати Київом. Наслїдком того Роман випустив Ростислава з братом з неволї й посадив Ростислава в Київі. Але вплив Романа був і далї о стілько сильний в Київщинї, що Рюрик до смерти Романа не відважив ся скинути з себе накиненого чернецтва, хоч у Київі й сидїв його власний син. Разом з тим Роман упорядкував свої відносини й до Ольговичів: вони присягли на союз з Романом і Всеволодом.

Таким чином дві тодїшнї головні полїтичнї сили — Роман і Всеволод поставили під свою спільну опіку й впливи князїв середнього Поднїпровя. Тим самим уставляла ся нова система полїтичної рівноваги. Роман в нїй мав ту вигоду, що віддавав під догляд Всеволода своїх ворогів на сходї й мав вільні руки для своєї західньої полїтики. Від Ольговичів він, певно, виміг, що вони зрікли ся своїх плянів на Галичину, а Київщину поставив у певну залежність від себе. Але простояла ся нова система дуже недовго. Лїтом 1205 року Роман пішов походом на Польщу, з невідомих нам близше причин, і наложив головою під Завихостом, в червнї 1205 ²⁵). Все змінило ся від разу.

Примітки

¹) Є в тім оповіданню певні характеристичні подробицї житя. Вернувши ся до Київа хорий, він об'їздить фамілїйні сьвятощі — поїхав до Вишгорода, на гріб свого батька, потім до фамілїйного монастиря св. Кирила, і вже потім не міг виїхати з двору через слабість. Діставши вість, що ідуть до нього свати з Царгорода по внуку його Офімію, він післав на стрічу київських бояр. Сили його упадали все гірше, і язик „отемнївав”. В сьвітлїйшій хвилї спитав він княгинї, коли буде Маковеїв, коли ”пішов до Бога” його батько. Княгиня сказала, що в понедїлок, і він відповів: „о, не діжду я вже того''. „Княгиня, думаючи, що він бачив якесь видїннє, стала розпитувати його, але він не відповів, сказав тільки: я вірую в одного Бога”, і казав себе постригти в чернці та післати по свата Рюрика”. Був, характеризує при тім лїтописець, „князь Святославъ мудръ, в заповЂдехь Божнихъ ходя и чистоту телесную свещева, и черноризскій чинъ и ерЂйскій любя, и нищая милуя” — Іпат. с. 457.

²) Що Всеволодове поступованнє по смерти Сьвятослава було інтриґою, се зрозуміли вже давнїйші дослїдники (Карамзїн II с. 61, Соловйов II с. 542, Бєляєв Разсказы І с. 262, Іловайский I с. 277), хоч і не пробували осьвітити його в цїлости. Так і в Никоновській компіляції (II с. 23) воно представлено інтріґою: „сія же глаголя Всеволодъ и извЂтъ творя”; коли се додаток компілятора, то і в такім разї він інтересний як доказ його розуміння Всеволодової полїтики. В своїй Історії Київщини (с. 256 і далї) я дав деталїчну аналїзу полїтики Всеволода, і тут відповідно до неї оповідаю сї факти.

³) „И бысть межи ними распря велика, и рЂчи, и хотЂша межи собою востати на рать”.

⁴) „Рече митрополить Рюрикови: „княже! мы єсмы приставлены в Руской землЂ от Бога востягавати васъ отъ кровопролитья! аже про се ся прольєть крови крестьянской в Руской землЂ, ажь єси далъ волость моложьшему во блазнЂ предъ старЂйшимъ я крестъ єси к нему целовалъ, а нынЂ азъ снимаю с тебе крестноє цЂлованнє и взимаю на ся, а ты послушай мене: возма волость у зятя у своєго, дай старйшому, а Романови даси иную в тоє мЂсто”. Іпат. с. 460.

⁵) Певно в великій битві на Мозґаві в вереснї 1195 р.

⁶) Се мусїло стати ся десь при кінцї 1195 р. Хронольоґія сих років Іпатської лїтописи певна, бо крім дат під 1194 р. (в оповіданню про смерть Сьвятослава), що дають можливість перевірки, вона стоїть у повній згодї з 1 Новг. і польськими хронїками (боротьба з Мєшком — Monum. Pol. hist. II с. 800, 835 й ин.).

⁷) Іпат. с. 459-461, 467-8.

⁸) Іпат. с. 469

⁹) Іпат. с. 463.

¹⁰) До Всеволода і звергають ся Ольговичі з відповідю на сей постулят.

¹¹) ”Чему єси, брате, почалъ волость мою воєвати, а поганымъ руцЂ полнишь? а мене с тобою ничтоже росчло, ни язъ подъ тобою Києва ищю”.

¹²) Іпат. c. 465-7.

¹³) Іпат. с. 468-470. В Лавр. с. 392-3, справа представлена з становища Всеволода.

¹⁴) Прихильний Рюрику лїтописець широко переказує сї жалї його: „Свате! ти цїловав минї хрест на тім, що хто минї ворог, той і тобі ворог! Просив єси у мене волости в Руській землї, і я дав тобі, хоч і не мав їх забогато (не от обилия), а відібравши задля тебе від своєї братиї і мого зятя Романа. Він минї тепер став ворогом не через кого, а тільки через тебе! І ти як минї обіцяв ? — всїсти на коня і помогти минї. Натомість ти перевів те лїто и зиму, а тепер хоч і всїв, то як ти минї поміг і свою умову сповнив?... А минї з Ольговичами хиба була яка кривда? Вони не шукали підо мною Київа, але що ти був до них недобрий, то я був недобрий і воював ся з ними, і волость свою запалив (наразив на спустошення). А ти на чім був зі мною умовив ся, і хрест до мене цїував, того всього не додержав”... Іпат. с. 470.

¹⁵) Ширше в гл. VII.

¹⁶) Про се див. в гл. V.

¹⁷) Полн. собр. лЂтописей II c. 326.

¹⁸) С. 328.

¹⁹) Бонн. вид. с. 691.

²⁰) Першого сїчня по новгородській лїтописи, другого в компіляціях володимиро-суздадьських, що опирають ся на незвістнїм нам архетипі з серією українських звісток початку XII в. (Здогади про сей архетип у Шахматова Общер. лЂтоп. своды гл. IV с. 152 — тут і про сю дату).

²¹) Лавр. с. 397-8, 1 Новг. с. 179.

²²) „Мироположениє въ волостехъ (Воскр.: и ту было имъ и рядъ положити), кто како терпелъ за Рускую землю”.

²³) 3 хронольоґією сих подїй знову маємо клопіт: в Суздальській лїтописи другий похід Романа на Половцїв і постриженнє Рюрика маємо під 1205 р., в Новгородській (2-ої ред.) — під 1203 р.; звістка про помиреннє Романа з Ольговичами (властиво — про їх присягу Всеволоду) в Суздальській повторена — під 1204 і 1205 р., і рішити, котра з сих звісток стоїть на відповіднім місцї, дуже трудно. Новгородська має тут теж плутанину (наслїдком мабуть вставленої під 1204 р. повісти про Царгород) і деякі звістки повторено, як нпр. про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. 179 і 188. Таким чином виходить для сих подїй ваганнє між 1203 і 1204 р., і знайти між ними правдиву дату вдаєть ся минї неможливим, власне через те, що хронольоґія обох джерел непевна; порівнюючи звістку про війну Ольговичів з Литвою — 1 Новг. (1-ої ред., с. 179) з Суздальською (Рад. і Акад. код.), маємо ріжницю на 2 роки. Можна б прийняти 1203 р., здавши ся на новгородську, колиж бо її подвійні звістки не дозволяють вповнї на неї покласти ся.

²⁴) Длуґош II с. 177 (під р. 1205), в сїй части взагалї богатий цїнними подробицями, зачерпненими з якихось руських, для нас страчених джерел, каже, що опорожнений київський стіл захопив Сьвятослав Мстиславич, але Роман не дав йому Київа, а посадив Ростислава. Дїйсно, у Мстислава Романовича був син Сьвятослав, хоч виступає він пізнїйше — був новгородським князем 1218 р. (1 Новг. с. 206-209); в Київщинї про нього не чуємо нїчого. Отже оповіджене у Длуґоша можливе, хоч і не зовсїм певне. Татїщев (III. 338) каже, що Роман посадив у Київі Інґвара, але се, правдоподібно, тільки здогад (досить правдоподібний) по анальоґії з попереднім.

²⁵) Дата в польських хронїках — Monumenta Polon, hist. II. с. 800, 836, etc.. Лавр. с. 404-5 (під 1206 р.).

СМЕРТЬ РОМАНА І БОРОТЬБА ЗА ЙОГО СПАДЩИНУ; УСЬПІХИ ОЛЬГОВИЧІВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, КОМПРОМІС З РЮРИКОМ.

Полїтична система, уставлена Романом, упала з його смертию. На вість про смерть Романа Рюрик скинув з себе невільне чернецтво й сїв знову в Київі. Він відновив свій союз з Ольговичами, й вони постановили скористати з смерти Романа, щоб здобути його спадщину. Справа галицької спадщини взагалї від тепер довший час не перестає займати українських полїтиків.

Роман лишив по собі двох синів, з котрих старшому Данилу було тільки четвертий рік; Галичани присягнули йому як князю, але придушена Романом партія Ольговичів зараз знову підняла голову ¹). Тому Ольговичі зараз по смерти Романа забрали ся до походу на Галичину; порозумівши ся з Рюриком і відновивши союз із ним, вони рушили разом на Галич; закликано й Половцїв. Але угорський король взяв Данила в опіку і в Галич введено угорську залогу. Се примусило противну Данилови партію притаїтись, і союзники дурно побивши ся під Галичем мусїли завернутись назад „з великим соромом” ²).

Але на другий рік вони вибрали ся на Галичину знову, вже з більшими силами. Крім Ольговичів і Рюрика та Половцїв узяв участь в походї смоленський князь Романович Мстислав з иньшими смоленськими князями; польське військо теж приступило під Володимир. В поміч Романовичам знову прибув угорський король і теж приступив під Володимир, куди втїкли Романовичі з огляду на противні партії в Галичинї. Королю удало ся відвернути Ляхів, а з галицькими боярами уложив він компроміс: постановлено посадити в Галичу Ярослава Всеволодовича переяславського, й йому дали знати про се. Угорський король подав ся до дому. Тодї партія Ольговичів, поки новий кандидат Ярослав їхав з свого Переяслава (його ждали два тижнї), навязала зносини з Володимиром Ігоровичем, що був у таборі союзників, і закликала його з братами княжити. Володимир потайки від союзників викрав ся з табора в Галич з братами й його оголошено князем в Галичи, а брата його Романа в Звенигородї; потім і з Володимира вони примусили Романовичів забратись і посадили там брата Сьвятослава. Довідавши ся про таку несподїванку, Ярослав вернув ся назад; Ольговичам і Рюрику теж не було що робити, й вони теж завернули ся. Можемо здогадувати ся, що анї Ольговичам, анї Рюрику не було мило, що гадицько-волинські бояре самі розпорядили ся Романовою спадщиною, й вона попалась уся в руки Ігоровичів, одначе вони не виступили против них ³).

Але Всеволод Чермний, не пожививши ся з спадщини Романа, задумав нагородити собі се иньшим способом. Вертаючи ся з походу і маючи в руках військо, він відібрав Київ у свого союзника Рюрика, „надїючи ся на свою силу”. Рюрика се заскочило несподївано, і він на разї не спротививсь, а бачучи „своє непогодьє”, забрав ся у свій Овруч. Вишгород зістав ся в руках його сина, Білгород — в руках Мстислава смоленського.

Здобувши Київ, Чермний забажав і Переяслава. Він причепив ся до кандидатури Ярослава на галицький стіл і казав йому забирати ся з Переяслава до батька ⁴). Ярослав теж не спротивив ся й забрав ся, а Чермний посадив в Переяславі сина.

Се все стало ся десь з кінцем лїта і протягом осени 1206 р. ⁵) Не давши й одної битви, Ольговичі протягом кількох місяцїв здобули Галичину, Володимир, Київ і Переяслав. Усьпіх нечуваний! Цїла майже Україна в руках Ольговичів. Можна було подумати, що в полїтичній ситуації настане рішуча переміна, новий поворот. Але сього не стало ся: здобутки Ольговичів майже также скоро пішли як і прийшли.

Насамперед не пішло так дуже гладко з Рюриком. Уступивши ся з Київа зразу, він слїдом зібрав свою братию і з нею тієїж осени (1206 р.) вигнав Чермного з Київа, а його сина з Переяслава і посадив тут свого сина Володимира. Всеволод слїдом вернув ся з своєю братиєю і з Половцями, але Рюрик відсидїв ся, і Всеволод, постоявши під Київом, вернувсь нї з чим. Після того Ольговичі зібрали ся з більшими силами, прийшов їм до помочи Ігоревич Володимир з Галича і турово-пинські князї, розуїмієть ся також і Половцї. Союзники приступили під Треполь і взяли по довгій облозі. Тодї Рюрик, не чекаючи їх приходу, забрав ся з Київа знову в Овруч, „бачучи, що на нього йде звідусїль несчисленна рать, а помочи нема нї звідки”. Чермний вибив з Білгорода Мстислава Романовича, з Торчеська Мстислава Мстиславича, і на тім кампанїя скінчилась ⁶).

Але на Всеволода Чермного підняв ся Всеволод суздальський. Він, розумієть ся, зовсїм не бажав такого незвичайного зросту сили Ольговичів, анї мав охоти зіставити їм Переяслав, що протягом півстолїтя належав до його родини. Поводом він узяв, що Ольговичі в останнїй похід своїми Половцями тяжко попустошили Київщину. Він пожалував за нею, як каже Суздальська лїтолись, і сказав: „хиба Руська земля самим їм отчина, хиба не отчина нам?” ⁷)

Заявивши таку поважну причину, Всеволод суздальський постановив іти на Чернигів. Похід розпочато в серпнї 1207 р.; окрім суздальських військ в нїм мали взяти участь новгородські (там сидїв старший син Всеволода) й рязанські; але похід перебила нагла справа: Всеволоду донесено, що рязанські князї потайки тягнуть за Ольговичами, і він, залишивши Ольговичів, звернув ся на тих рязанських князїв. Та з сього походу, що відвернув увагу Чермного, встиг скористати Рюрик: він наглим нападом відібрав собі Київ ⁸). Заносило ся знову на повтореннє тієїж історії від початку. Ольговичі знову пішли на Рюрика ⁹), але не здолали його вигнати з Київа й вернулись нї з чим ¹⁰). Та ся історія, що дуже близько повторяла боротьбу з тимже Рюриком Сьвятослава Всеволодича, батька Чермного, очевидно о стільки доїла обом сторонам, що вони постановили закінчити її компромісом, як колись Сьвятослав з Рюриком.

Ольговичі уложили з Рюриком таку умову: він згодив ся відступити Всеволоду Київ, а собі натомість взяти Чернигів; київські волости зістали ся при Рюрику і його свояках. Після того Ольговичі помирили ся і з Всеволодом суздальським; в сїй справі вони посилали до нього митрополита Матвія ¹¹). Суздальська лїтопись описує се дуже делїкатно: Ольговичі прислали митрополита „с мольбою, прося мира и во всемъ покоряюща ся”. Але се знову тільки суздальський стиль. Всеволод тодї мав клопоти з Новгородом: там арештували його сина й на силу пустили, а на столї засїв Мстислав Мстиславич. Ольговичі-ж стояли міцно, тай ще помирились з Рюриком і зовсїм не потрібували запобігати ласки Всеволода. В дїйсности Ольговичі, мабуть, жадали від Всеволода згоди: на київський компроміс, і за те вернули йому Переяслав ¹²). Новий союз зміцнено шлюбом — на другий рік оженив ся Юрий Всеволодович, наслїдник володимирського стола, з донькою Всеволода Чермного ¹³).

По тих переговорах компроміс переведено в житє: Всеволод перейшов до Київа, Рюрик до Чернигова, в 1210 роцї. Ольгович в Київі і Мономахович в Чернигові! Се була відповідь на поставлений пятнадпять лїт перед тим постулят: аби Ольговичі вирікли ся Київа, і аби Днїпро був границею династий!

Примітки

¹) Ширше в гл. VII.

²) Іпат. с. 480-1, Лавр. с. 404-5.

³) Лавр. с. 405-6. 407, Іпат. с. 481.

⁴) „ПоЂди ис Переявлавля кь отцю своєму въ Суждаль, а Галича не ищи подъ моею братьєю, пакы ли не поидешь добромъ иду на тя ратью”. Лавр. с. 406.

⁵) Ярослав прибув з Переяслава до батька 22/XII. Що до року, то в сих роках є переміни в хронольоґії наших джерел. За Галицько-волинську лїтопись не кажу, бо в нїй числа положено зовсїм довільно, але Лавр. перестає спішитись і вирівнює хронольоґію під 1206 р., маючи два роки з сим числом; ключі, які маємо в нїй під 1206 (другим) і 1207 рр., показують, що дїйсно маємо тут 1206 і 1207 рр. Натомість Новгородська подїї 1207 р. оповідає під 1209.

⁶) Лавр. с. 407-8.

⁷) Лавр. с. 408.

⁸) Вересень — жовтень 1207 p.

⁹) Десь на початку 1208 p.

¹⁰) Лавр. с. 408-412.

¹¹) Той факт, що посередничив київський митрополит, показує з усякою правдоподібностю, що з Рюриком Ольговичі помирили ся ще перед тим.

¹²) Хто сидїв тим часом в Переяславі, лїтопись не каже, аж 1213 р. згадуєть ся, що сів тав Володимир син Всеволода суздальського; але мусїв він перейти до суздальської династиї ще 1210 р. Я думаю, тим пояснюєть ся, що від сього року ми знову маємо звістки про половецькі напади на Переяслав (Лавр. с. 413-4, 416-7, р. 1210 і 1215).

¹³) Лавр. с. 413-4.

СМЕРТЬ ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО І ИНЬШІ ЗМІНИ В ПОЛЇТИЦЇ; ВІЙНА 1212 Р. І СИТУАЦІЯ ПО НЇЙ. МСТИСЛАВ УДАТНИЙ І БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЧИНУ. ПЕРШИЙ ПРИХІД МОНҐОЛІВ, БИТВА НА КАЛЦЇ. ПОЛЇТИЧНА СИТУАЦІЯ В 1230-Х РР.; БОРОТЬБА ЗА КИЇВ І ГАЛИЧ; КАМПАНЇЯ 1234/5 Р.; ЗМІНИ КНЯЗЇВ У КИЇВІ. ДРУГИЙ ПРИХІД МОНҐОЛІВ; ОБЛОГА КИЇВА, ПОХІД НА ЗАХІД, СИТУАЦІЯ В 1240-Х РР.; ОСТАННЇ КИЇВСЬКІ КНЯЗЇ.

Компроміс 1210 р. не уставив таких трівких відносин на довший час, як компроміс 1181 р. Ріжні переміни в полїтичній ситуації розбили його дуже скоро; головно, що участники його були вже на дожитю, й один по другім посходили досить скоро з сьвіта.

1212 р. умер суздальський Всеволод. З ним знову перервав ся полїтичний вплив суздальських князїв на Українї, сей раз можна сказати — на завсїди, бо нїм володимирські князї прийшли до сили, полїтична ситуація на Українї радикально змінилась. Як по смерти Андрія так і по смерти Всеволода на верх вийшла боротьба старих і нових елєментів, Ростова й Суздаля з Володимиром, що й виявилась у війнї синів Всеволода — Константина кн. ростовського й Юрия кн. володимирського. Але й без того самий подїл Ростово-суздальської землї між трома княжими лїнїями ослабив сю династию і витворив тут свою домашню полїтику, поза котрою її князї не мали часу пильнувати українських справ.

Коло того самого часу пішов зі сьвіта Рюрик: вмер у Чернигові, не діждавши ся можливости вернутись у Київ ¹). По нїм найстаршим в династиї Ростислава став смоленський князь Мстислав Романович. Які переміни в волостях і взагалї в полїтичній системі стали ся з смертию Рюрика, джерела наші не кажуть, та вони й не конче важні, бо зараз пішли нові переміни. У всякім разї знаємо, що Чернигів Всеволод Чермний передав брату Глїбу. Се, розумієть ся, була кривда Ростиславичам — і не одинока.

Ольговичі перед тим потерпіли тяжку страту, що сильно підірвала їх впливи. Ігоревичі галицькі своїми пробами репресій над боярством викликали боярську революцію, що покликала в поміч Угрів і закінчила ся тим, що взятих в неволю князїв Ігоревичів на бажаннє боярства повішено — факт нечуваний в історії Руської держави ²). З сього поводу Всеволод Чермний причепив ся до Ростиславичів, — винуватив їх у сїй смерти Ігоревичів. „Ви повісили моїх двох братів в Галичу як злодїїв і положили сьте сором на всїх, тому нема вам части в Руській землї”, як стилїзує Новгородська лїтопись його докір. Скільки тут було в тім жалю щирости, не знати. Ми, правда, маємо звістку про участь в галицьких замішаннях одного з сеї родини — Ростислава Рюриковича: що бояре посадили його були на стіл, вигнавши Романа Ігоревича, але галицька лїтопись нїчого не каже про участь його чи иньших Ростиславичів в останнїй революції, що закінчила ся такою траґічною смертию Ігоревичів, і ми не знаємо, чи Всеволод дїйсно мстив ся чи тільки чіпав ся й шукав причини ³). Так, чи инакше, він виповів на сїй підставі війну Ростиславичам і повиганяв їх з Київщини. Правдоподібно, се вже стало ся по смерти Рюрика — головного участника компромісу 1210 р.

Але Ростиславичі не помирили ся з відібраннєм Київщини. Вся фамілія їх рушила ся відберати свої традиційні „руські” волости, які вона мала протягом півстолїтя. На поклик вигнаних внуків Ростислава ⁴) рушив ся смоленський Мстислав Романович з Смолянами, рушив ся славний вояка й лицар Мстислав Мстиславич „Удатний”, новгородський князь, з Новгородцями, що заявили свому незвичайно улюбленому князю готовість іти за ним всюди ⁵). Підняли ся ріжні поменьші князї й двигнули спільними силами. Попустошивши по дорозї чернигівські волости, попростували вони на Київ. Прилучив ся до них тут і князь луцький Інгвар Ярославич, що надїяв ся, мабуть, при тій нагодї дістати ся знову на київський стіл, на котрім вже сидїв з руки Романа (пригадаймо, що й його батько подібним способом був виторгував собі Київ) ⁶).

Сполучені війська обложили Вишгород, де засїли молодші Ольговичі. По кількох битвах Вишгород відчинив Ростиславичам свої ворота. Тодї Всеволод з Київа кинув ся тїкати до Чернигова. Київ, розумієть ся, піддав ся Ростиславичам. Вони пішли під Чернигів. Всеволод тодї саме вмер; в Чернигові сидїв його брат Глїб. Простоявши під Черниговом кільканадцять день, Ростиславичі прийшли до порозуміння з Ольговичами й вернулись у Київ; змісту їх угоди з Ольговичами лїтописи не згадують, але очевидно, Ольговичі вирікли ся Київа. Се було зовсїм природно, коли головного претендента на Київ — Всеволода не стало. В Київі Ростиславичі дїйсно посадили Інгвара; самі розсїли ся по київських волостях: так наприклад Мстислав Романович дістав Вишгород ⁷), Мстислав Мстиславич Торчеськ. Але слїдом князї умовили ся инакше: Інгвар зрік ся Київа (може дістав натомість яку київську волость), і в Київі сїв найстарший з Ростиславичів — Мстислав Романович, а його місце в Смоленську зайняв Володимир Рюрикович. Ольговичі, здаєть ся, чи не дістали по тім собі Переяслава на потїху ⁸).

Уставлені сею кампанїєю відносини продержали ся досить довго, властиво аж до 30-х pp. Українська полїтика головно обертала ся коло галицьких справ. Київ, судячи по всьому, грав у нїй досить невизначну ролю і перейшов вповнї під протекцію галицького князя, коли по безконечних „коромолах” на галицькім столї засїдає вже дорослий і сьвідомий себе Данило. Взагалї, звісток про Київ усе меньше знаходимо в лїтописях які маємо — галицькій, суздальській, новгородській, занятих передовсїм своїми домашнїми справами: уже сей факт сам показує, що Київ тодї не грав нїякої визначної ролї, що давала-б себе знати в ширших полїтичних кругах, в 30-х же роках, як я се вже сказав, виразно бачимо його в сфері полїтичних впливів Галича.

Мстислав Романович просидїв у Київі до катастрофи на Калцї ⁹). Нїщо не вказує, щоб він грав якусь визначну ролю. Споміж Ростиславичів найбільше визначав ся й давав про себе говорити Мстислав Мстиславич — визначний вояк, але слабий полїтик. В Новгородї, де йому докучила суздальська партія, було йому не солодко, тож він більше дбає про свої „орудия в Руси”, як про Новгород, і заходить ся здобути собі Галичину. В заходах коло Галича помагають йому Ростиславичі. Ольговичі залишили на разї свої давнї пляни: взагалї ся ґенерація їх, на чолї котрої стояв Глїб, потім його брат Мстислав Сьвятославич, сидїла тихо, і зрікши ся своїх давнїйших плянів на Галичину, навіть виступає союзниками і помічниками Мстислава в галицьких справах, що становлять головний зміст української полїтики за цїле десятолїтє від кампанїї 1212 р. Ми коротко згадаємо про них, о скільки вони впливали на загальну тодїшню полїтику, полишаючи иньше до спеціальної історії Галичини.

Тодїшня галицька полїтика обертаєть ся коло того, що боярські партиї галицькі всїми способами силкували ся позбути ся своїх „отчичів” — Романовичів, то опираючи ся на Угорщину, то виставляючи ріжних князїв з руських династий. По упадку Ігоревичів Галичина прийшла під угорську опіку, а іменем її і ріжних правительств, що з угорської руки ставали на чолї Галичини, правили місцеві боярські потентати. Оден з них, Володислав Кормильчич навіть був вокняжив ся в Галичу, викликавши тим загальну соблазнь в князївсько-дружинних сферах, і його скоро заступив на галицькім столї угорський королевич Кольоман ¹⁰).

Вічні переміни на галицькім столї, війни й ворохобнї спокусили Мстислава. З початку, ще перед упадком Володислава він уложив собі плян дістати Галичину за порозуміннєм з угорським королем, з його руки ¹¹), і з тим поїхав на початку 1215 р. на Україну, покинувши Новгород, але в дорозї довідав ся, що угорський король посадив в Галичу свого сина. Надїя на порозуміннє з угорським королем була страчена; може бути Мстислав пробував иньших способів — принаймнї бачимо, що він майже цїлий рік пробув на Українї, й тільки „печаль і вопль Новгородцїв”, котрих почав мучити голодом Ярослав, син суздальського Всеволода, покликаний на місце Мстислава, — змусив Мстислава вернути ся в Новгород. Він відборонив Новгород, погромивши Ярослава з братом в голосній битві на р. Липицї, але вікувати в Новгородї таки не мав охоти і знову звернув ся до Галичини. На сей раз його звабив заклик, що прийшов від князя краківського Лєшка Білого, що брав також дїяльну участь в галицьких справах разом з угорським королем, але вкінцї образив ся на його розпорядження в Галичу і шукаючи, кого б напустити на Угрів, спинив ся на прославленім тою суздальською кампанїєю Мстиславі ¹²).

Сї запросини обіцяли Мстиславу польську поміч в галицькій справі, але самої її було не досить. Мстислав подав ся знову на Україну — заручити ся помочию свояків і иньшими силами для боротьби з Уграми. Вигляди показували ся о стільки добрі, що Мстислав рішив ся попрощати ся з Новгородом і пустити ся на здобуваннє Галичини. Вернувши ся в Новгород і попорядкувавши тут свої справи та збогативши свій скарб реквізиціями майна ріжних богатих бояр з противної партії, десь весною 1218 р. попрощав ся з Новгородцями: „кланяю ся сьвятій Софії і гробу мого батька і вам! хочу пошукати Галича, а вас не забуду! дай Боже минї лягти коло мого батька у св. Софії!” Новгородцї просили його лишити ся, та він не згодив ся; за те Новгород, правдоподібно — не без його впливу, взяв собі на його місце князя з родини Романовича Мстислава ¹³).

Похід на Галичину став ся на другий рік — 1219 p. Biдомости про нього дуже бідні; в участників джерела називають іще Володимира Рюриковича ¹⁴). Ситуація в Галичу була дуже наручна, і Мстиславу баз особливого клопоту удалось здобути Галичину. Боярська партія хотїла йому, як князю протеґованому Лєшком противставяти Романовичів, але Данило не поспів на час і угорська залога забрала ся.

Але панованнє Мстислава в Галичу сим разом було дуже коротке. З Данилом він скоро помирив ся і видав за нього доньку, але через нього посварив ся з Лєшком, і той уложив союз з Угорщиною та намовив короля до походу на Галичину, ще тогож самого, здаєть ся року ¹⁵). Мстислава ся кампанїя застала зовсїм не приготованим. Він був на якімсь соймі з князями київськими і чернигівськими ¹⁶) і на вість про похід угорського короля вислав невеликий полк дружини на зустріч, а Галича боронити просив Данила. Та з такими силами годї було обстати, тим більше що галицькі бояре почали переходити на сторону Угрів, і Мстислав слїдом відкликав Данила з Галича, а сам подав ся на Понизє і відси просто до Половцїв — за помочию, до нової боротьби за Галич. Між Половцями Мстислав мав впливи — був сам оженений з донькою старого й впливового хана Котяна ¹⁷).

Тим часом в Галичу посаджено знову Кольомана, і Угри пробували забрати й Володимир у Романовичів, але наспів Мстислав з половецькою помічю й примусив їх звернути ся до оборони Галича. Сей перший похід не удав ся, Мстислав тільки попустошив Галичину, а Угри відсидїли ся в Галичу. Аж другий похід, десь лїтом 1221 р., закінчив ся тим, що Мстислав з Половцями і руськими помічними військами розбив під Галичом угорсько-польське військо, і Галич мусїв піддатись; так оповідають пізнїйші компіляції, розріжняючи два осібні походи, тим часом як Галицька і Суздальська лїтопись оповідають тільки про останнїй, удатний. З руських князїв сї компіляції називають участниками походу київського Мстислава Романовича в першім походї і смоленського Володимира Рюриковича в другім ¹⁸); Длуґош, що говорить про се все разом, додає ще Ростислава Давидовича і Ростислава Мстиславича ¹⁹). Взятих в неволю Угрів і Ляхів без милосердя побито, виключивши тільки значнїйших невільників; між ними був і сам Кольоман: Мстислав відіслав його у свій Торчеськ ²⁰).

Сей успіх зміцнив становище Мстислава в Галичу. Нова проба угорського короля — здобути собі Галич оружно, зроблена кілька лїт пізнїйше, не удала ся. Але Мстислав, що грав досить пасивну ролю серед інтриґ галицьких боярських верховодів і давши їм розвести себе з Данилом, став безрадним піоном в їх руках, — встиг досить скоро знеохотити ся до галицького панування. Скоро по своїм останнім тріумфі над Уграми він добровільно уступив з Галичини, передавши її свому зятю угорському королевичу Андрію, і подав ся на київське Поросє, до свого Торчеська — доживати віку ²¹). Ся переміна не відбила ся одначе сильно на полїтицї України; вже від коли Мстислав опанував Галичину (1221) і аж до смерти його галицьке питаннє перестає порушувати ширші круги на Українї, хоч боротьба в Галичинї ярила ся далї.

Як видно вже з оповіджених фактів, в 20-х рр. XIII в. родина Ростиславичів заняла дуже показне, можна рішучо сказати — першорядне становище в системі земель давньої Руської держави. До неї належала цїла Київська земля, Галичина, Смоленщина, часом Новгород, і тодїж смоленські князї підбивають собі Полоцьку землю. Родина ся визначала ся рідкою в нашій історії солїдарністю: за весь сей час не маємо анї одного факту боротьби між її членами. Завдяки тому всьому вона мала тодї рішучу перевагу і над подїленою та не солїдарною суздальською династиєю, і над розмноженими Ольговичами; галицькі ж Романовичі поки що мали тільки Володимирську волость і в них можна було хиба відгадувати будучу славу і силу. Перше місце між Ростиславичами займав одначе не київський Мстислав, старійший між ними, а галицький; ми бачили, що він мав під своїм впливом і Ольговичів. Але сам він був тільки славний вояк, а полїтик дипльомат, правитель — дуже слабий і се найлїпше довів, не давши ради собі з Галичиною й передавши сю дорогу й тодї вже дуже сильну волость в угорські руки: потім каяв ся перед Данилом, як каже лїтописець, і жалував, складаючи вину на свого дорадника — угорського партизана Судислава! ²²). Взагалї родина Ростислава не богата була здібністями — виїмком були обидва Мстислави син і батько, здібні вояки, але полїтиків не було там зовсїм, почавши від самого Ростислава. Наслїдком неполїтичности Мстислава і загального браку талантів ся родина і не з'уміла анї використати, анї заховати того визначного, чільного становища, яке вона зайняла в 20-х рр. XIII в.

Солїдарність і широкі впливи Ростиславичів виразно виявили ся під час першого татарського походу в Европу, що закінчив ся катастрофою на Калцї (1223 р.) ²³). Військо монґольського хана Темуджіна з Персії через Кавказ перейшло в чорноморські степи й погромило Половцїв. Половецький хан Котян по тім погромі звернув ся до свого зятя Мстислава галицького і до иньших князїв і просив помочи, задарюючи їх та доводячи, що сей новий ворог небезпечний і для Руси. Мстислав, що сам чимало завдячував Котянови й Половцям, прийняв се проханнє дуже до серця й постарав ся вплинути на иньших князїв, доводячи, що коли Половцям не помогти, то вони побільшать собою сили Монґолів. В Київі відбув ся княжий з'їзд, де були „старійшини в Руській землї” — три Мстислави: київський, галицький і чернигівський, „молодші князї”: Данило Романович, Михайло Всеволодич з чернигівської лїнїї — будучі чільні дїячі, й иньші, і на тій радї, головно під впливом Мстислава галицького ухвалено помогти Половцям. Воно дїйсно — помогти слабшій ордї проти сильнїйшої було розумно, тільки руські князї забагато вложили ся в сю поміч і занадто в нїй заанґажували ся.

Споряджено великий похід. В нїм взяли участь князї київські, чернигівські, смоленські, волинські; післали за помічю і в Суздальську землю, й Юрий Всеволодович (тодї старший в сїй родинї) вислав теж свого братанича, тільки він спізнив ся й вернув ся з під Чернигова. Полки ріжних князїв постягали ся над Днїпрові пороги, над Хортицю, де було збірне місце — сюди прийшли: також половецькі орди, й „вигонцї галицькі”, з галицького Понизя прибули, як каже лїтописець, на тисячі човнах, пройшовши з моря в Днїпро і вгору ним до порогів. Зібравши ся тут, від порогів пішли на схід у степи. Лїтописи кажуть, що від Монґолів на дорозї було кілька посольств до руських князїв, і вони умовляли їх не обставати за половцями, бо вони, не мають нїяких ворожих замірів на Русь: „Ми вашої землї не зайняли, анї городів, анї сїл: ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого попусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половцїв! ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте відти й заберайте їх майно, бо ми чули, що вони вам богато злого наробили; за се ми їх і бємо” — переповідає їх слова сучасник, очевидно осуджуючи полїтику князїв. Князї не послухали сеї ради і навіть побили послів; вони розумієть ся, не могли так дуже вірити сим заявам Монґолів, але необережно заганяли ся в оборонї Половцїв.

Побивши по дорозї передові монґольські полки і забравши богато їх стад, вони заглубили ся далеко в степи, — ішли вісїм день, і з головними силами стрілись над річкою Калкою (тепер р. Калець, тече в Азовське море під Маріуполем, чи в українській передачі Марнополем). Та похвальна солїдарність руських князїв, не додержалась до кінця, і в рішучий момент між старшими князями — трома Мстиславами стала ся незгода, „котора велика”. Через се Мстислав галицький не упередив своїх іменників про прихід Монґолів і розпочав з ними битву сам на власну руку, перейшовши Калку з Данилом і декотрими иньшими українськими князями. Битва пішла з початку добре, руські полки били Монґолів, і ті почали вже тїкати. Але Половцї, що також взяли участь у сїй битві, все попсували — кинули ся тїкати перед Монґолами, і ті перейшли до аґресії. Тїкаючи Половцї впали в табор иньших князїв, що не брали участи в битві й нїчого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна панїка, всї кинули ся тїкати, в тім і Мстислав галицький з своїми полками. Монґоли кинули ся за ними гонити. „Стала ся побіда над всїми руськими князями, якої ще не було”, як каже сучасник. Тільки Мстислав київський що своїм табором зайняв сильну позицію на горбі над Калкою, не рушив ся з місця, і замість тїкати, постарав зь укріпити своє становище. Тому що горб був камінний і валів сипати було не можна, він обвів своє військо „городом” з возів — перша виразна звістка про так популярний в пізнїйших козацьких часах, а перейнятий від турецьких кочовників спосіб оборони „табором” — ланцюхом, зложеним з кількох рядів возів ²⁴). Тут засїв він з кількома молодшими князями й боронив ся від двох монґольських вождів, полишених під його табором, тим часом як решта монґольського війська кинули ся за утїкачами. Надїя відборонити ся одначе була невелика, і коло „бродники”, степові Русини, що були з монґольським військом взяли ся посередничити, і їх воєвода Плоскиня присяг на хрестї, що Монґоли не зроблять Русинам нїякого лиха і пустять їх за викупом, Мстислав київський з товаришами піддав ся по трехденній оборонї. Але „окаянний” Плоскиня, як ганьбить його сучасник, мав переступити присягу: видав князїв Монґолам (не знати тільки, чи справдї з злої волї, як той сучасник каже), і ті задусили їх, положивши їх під дошки і посїдавши на тї дошки обідати (орієнтальна дотепність в придумуванню способів смерти!).Табор Мстислава розбили, людей всїх побили.

За тим військом що утїкло з над Калки, иньші монґольські полки гонили тимчасом аж до Днїпра, і за Днїпро, як оповідає той же сучасник, не перейшли тільки тому, що Мстислав галицький, переїздячи Днїпро, всї иньші човни — що були полишені тут при походї в степ, казав забрати від берега. Але мабуть наслїдком того маса вояків лишило ся й погинула на лївім боцї Днїпра. Сучасник каже, що з людей ледво десятий прийшов живий до дому. Самих князїв побито шість в сїй утечі, між иньшими Мстислава чернигівського з сином. Чимало побили й самі Половцї, щоб відібрати коня або одежу. Самих побитих Киян рахували (мабуть побільшуючи) на десять тисяч. Поодинокі монґольські ватаги позаганяли ся досить далеко в переяславські землї — до Сьвятополкового Новгорода (Витичева). „Люде, не знаючи татарської лести, виходили їм на стрічу з хрестами, а вони їх всїх побили”.

По сїм монґоли завернули ся назад і зникли з очей сучасників також загадково, як і з'явились, зіставивши на Руси вражіннє якоїсь страшної бурі: „Татари (як їх звали на Руси) вернули ся від р. Днїпра і не знаємо, звідки прийшли й де знову подїли ся — звідки їх Бог привів за наші гріхи”, каже сучасник ²⁵).

Полїтична система в руських землях по сїй катастрофі не змінила ся на разї, тільки перемінило ся розміщеннє князїв — деякі погинули, а на опорожнені столи пересунули ся иньші члени з тих же родин. Так у Київі сїв Володимир Рюрикович, місце його в Смоленську зайняв Мстислав Давидович. В Чернигові сїв син Всеволода Чермного Михайло. Галицький Мстислав заховав на далї свою впливову ролю, і старий хан Котян далї був його вірним помічником. В основі полїтичної системи лежав далї союз князїв галицького, київського і чернигівського, і по абдикації й навіть смерти Мстислава Мстиславича, що вмер скоро по своїм переходї до Торчеська (1228), Володимир київський і Михайло чернигівський зістали ся в союзї з його зятем — угорським королевичом ²⁶).

Але нові особи внесли певні переміни в сю систему, і вони виявили ся згодом. Володимир Рюрикович ще найменьше. Подібно до попередника се була досить безбарвна фіґура, що мала дуже невелике значіннє в сучасній полїтиці. Ще бувши смоленським князем він був вірним і пильним союзником і помічником Мстислава Мстиславича і перейшовши до Київа, держав ся далї сеї полїтики, що була також і полїтикою його попередника на київськім столї Мстислава Романовича. Коли скоро по катастрофі на Калцї Мстислав галицький, під впливом боярських інтриґ прийшов до конфлїкту з Данилом, Володимир помагав Мстиславу ²⁷). До Данила він мав фамілїйну неприязнь: „бо його батько постриг Володимирового батька, тому був у його серцї великий страх” ²⁸). Тому й по смерти Мстислава з початку бачимо Володимира серед ворогів Данила. Але полїтичні обставини складають ся так, що у Володимира і Данила з'являють ся спільні вороги, і Володимир згодом стає вірним союзником і помічником Данила та стоїть вповнї під його полїтичним впливом. На се вплинуло кілька обставин, а головно — полїтика чернигівського князя Михайла.

Михайло з початку шукав помочи у Володимира й був його союзником. Він засїв чернигівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича, кн. курського, і з сього вийшла між ними війна. Михайло опер ся на союзї з Володимиром київським і володимиро-суздальським князем Юриєм; вони посередничали й помагали силою Михайлови, й він відбив ся від стрия ²⁹). Але при тім, здаєть ся, прийшло ся йому віддати Переяслав суздальським князям; принаймнї як раз від сього часу (1227) в Переяславі знову з'являють ся князї суздальської династії ³⁰). Покінчивши з стриєм, Михайло слїдом зачепив ся з Ярославом, меньшим братом Юрия, колишнїм князем переяславським і новгородським, суперником Мстислава Мстиславича. Причиною були новгородські справи: там бороли ся в тім моментї полїтичні впливи Юрия і Ярослава; коли Новгородцї не помирили ся з своїм князем — сином Юрия, став ся компроміс: вони згодили ся на Юриєвого шваґра і союзника Михайла чернигівського, рекомендованого їм Юриєм ³¹). Але Михайло мусїв пильнувати чернигівського стола, тим більше що мав і претендента до нього в особі згаданого стрия Олега, а в Новгородї мав також противну партію, тому скоро знеохотив ся до новгородського стола й рішив його зректи ся, а натомість забезпечити собі певні торговельні вигоди у Новгородцїв: „сказав Новгородцям: „не хочу у вас княжити, іду до Чернигова! гостей (купцїв) до мене пускайте : як земля ваша, так і моя” ³²). Новгородцї наслїдком того покликали князем Ярослава, але скоро не помирили ся з ним, і закликали Михайла назад і той прийняв запросини. З того всього вийшла боротьба між Ярославом і Михайлом. Новгород переходив у них з рук до рук, а Ярослав воював чернигівскі волости. Михайло й тут операв ся на союзі з київським Володимиром і Юриєм, і за їх посередництвом сю справу вкінцї полагоджено ³³).

При переглядї сих подїй насуваєть ся цїкаве порівняннє становища суздальських князїв супроти українських сих часів з попереднїми часами. Ми бачимо, що суздальські князї по чвертьвіковій перерві знову беруть участь в українсьхих справах, але становище їх зовсїм не те, як давнїйше: нема тут і мови про широкі впливи Андрія або Всеволода, про ролю зверхника, розпорядника українських справ. Трохи згодом побачимо, що оден з суздальських князїв пробував навіть засїсти в помітуванім попередньою ґенерацією Київі, що за сей час підупав значно гірше і на Українї займав другорядне становище поруч Галича. Дальшу ж участь суздальських князїв в українських справах відвернула зовсїм татарська катастрофа.

Вертаючи ся до Михайла, бачимо, що він на початках тридцятих років полагодив свої клопоти — свої відносини в Чернигівській землї й свій конфлїкт з Ярославом. З тим сильно перемінила ся його полїтика: він вертаєть ся до широких плянів свого дїда й батька — на Київ і Галичину. Се стало ся зараз за полагодженнєм новгородського конфлїкту: очевидно, тільки він стримував Михайла, що вже перед тим мусїв носити ся з тими плянами. Ще весною 1231 р. чернигівські князї, з'їздять ся „на соньмъ” до Київа, приязно пирують з Володимиром ³⁴) з нагоди посьвящення ростовського епископа, а вже слїдом Михайло (зимою 1232/3 р.) вибираєть ся на Володимира. Але при тім Михайла далеко більше інтересує Галичина нїж Київ. Галицька справа знову стала отвором: Мстислав Мстиславич, що був на якийсь час запечатав її для української полїтики своєю особою, вмер; його зятя — угорського королевича Андрія Данило вигнав з Галича; але Угорщина не кинула претенсій на Галичину, боярство теж завзято бороло ся з Данилом, противставляючи йому кого будь в ролї конкурента, так що ґрунт для всяких претендентів на Галич був дуже придатний. Михайло й кидаєть ся на сю гру, разом з сином Ростиславом; його пляни тим більше скуплюють ся на Галичу, що поруч нього появляєть ся иньший неспокійний дух — Ізяслав Мстиславич, правдоподібно — син Мстислава Романовича, київського князя ³⁵). Він претендує на Київ і стає союзником Михайла. Відповідно до того Володимир Рюрикович стає вірним союзником і помічником Данила.

Так уложила ся нова система полїтичних відносин на Українї: союз київського князя з галицьким, чи лїпше сказати протекторат над київським князем галицького, що тодї вже держав під своїм впливом майже всю Волинь (в Володимирі його заступав меньший брат Василько), а по противній сторонї князь чернигівський зі свояками, і деякі поменьші: згаданий Ізяслав, стриєчний брат Данила Олександер, князь белзький, князї пинські. Коли додати ще, що переяславський князь (правдоподібно був ним тодї Сьвятослав Всеволодович) не грав в українській полїтиці нїякої ролї, то будемо мати повний образ полїтичної системи тодїшньої України. Половецький хан Котян був союзником Данила, але заразом иньші половецькі хани помагають його ворогам.

Як я вже згадав, конфлїкт між Михайлом і Володимиром зазначив ся вже десь зимою 1232/3 р. ³⁶). Володимир тодї сподївав ся походу на Київ і звернув ся по поміч до Данила. Той прибув у Київ і своїм посередництвом відвернув війну. Се було початком дуже тїсного союза Володимира з Данилом; Володимир дав йому Мстиславову волость в Київщинї — Торчеськ; Данило віддав її Мстиславовим синам ³⁷); обидва князї по тому прийняли між собою „братьство и любовь велику”. Сей полїтичний союз був так важним для Володимира, що брав перевагу й над родинними звязками: коли Олександер белзький, його зять, програвши скоро по тім свою боротьбу з Данилом, кинув ся тїкати до свого тестя в Київ, Данило дігнав його й зловив на границях Київщини, і Володимир не уступив ся за зятем ³⁸).

Не диво, бо Володимир далї чув себе загроженим. Відносини його з Михайлом не полїпшили ся від Данилового посередництва. Десь з кінцем 1234 р. війна розпочала ся на добре. Михайло з Ізяславом обложили Київ. Володимир звернув ся знову до Данила, і той, ,,знаючи його прихильність”, поспішив ся в поміч. Михайло відступив від Київа й подав ся за Днїпро, а Ізяслав втїк до Половцїв. Данило з Володимиром пішли слїдом за Михайлом, обложили Чернигів і поставши тяжкі машини, якими дуже нищили місто і як каже лїтопись, були такі машини, що кидали на місто каміння, яких і чотири б то чоловіка не здужали підняти, а самі почали пустошити Чернигівщину, і в тім перейшла цїла весна. Про кінець сеї чернигівської кампанїї Галицька лїтопись промовчує; комбінуючи її оповіданнє з звістками Новгородської, виходить, що Михайло вийшов із Чернигова, не витримавши тяжкої облоги; тодї Чернигівцї піддали ся і Данило посадив тут Мстислава Глїбовича, стриєчного брата Михайлового, що прилучив ся до нього в сїм походї — мабуть власне з пляном здобути при тім чернигівський стіл. Але коли Данило з Володимиром по сїй побіді хотїли вертати, напав на них несподївано Михайло („створивъ прелесть на ДанилЂ”) й дуже понищив його полки, „побив Галичан без числа, ледви Данило вийшов” ³⁹).

По сїй пригодї, замовчаній в лїтописи, Данило хотїв забрати ся до дому безпечними „лїсовими краями”, бо військо його було ослаблене. Але Володимир упросив його зістати ся: Михайло ішов на нього слїдом з Чернигівцями, а Ізяслав наспів з Половцями. Данило не схотїв лишити вірного союзника й виступив на Половцїв. Ворожа сила показалась одначе така велика, що інїціатори походу самі почали радити відступити, та Данило спротивив ся з своїх лицарських принципів — коли стати до битви, то вистояти до кінця. „Сказав Данило на те: коли воін раз пішов на битву, повинний або здобути побіду, або полягти від ворогів! Я стримував вас, але тепер бачу, що маєте страшливу душу! Я вам казав, що зі змученим військом не можна йти против сьвіжого, але тепер нема що вагати ся — ідїм против них!” Пішли на ворогів, і під Торчеськом стала ся битва. Війська Данила й Володимира побито. Володимир зачинив ся у Торчеську, але як каже лїтописець — за зрадою кількох Галицьких бояр, Ізяслав здобув Торчеськ і взявши Володимира в неволю, віддав його з жінкою Половцям, Данило ж утїк до Галичини. Ізяслав по тім приступив з Половцями під Київ, і туди ж наспів Михайло з своїм полком. Київ здобуто, і Половцї „багато злого наробили Киянам”; з заграничних купцїв узяли контрибуцію ⁴⁰). Ізяслав сїв у Київі. Михайло слїдом здобув Галич. Противні Данилови галицькі бояре пустили поголоску, що Ізяслав з Половцями іде на Волинь, і тим змусили Василька, що з військом стеріг Галича, вийти на Волинь, а позбувши ся залоги, підняли в Галичинї повстаннє на Данила. Данило мусїв забрати ся в Угорщину, а бояре посадили в Галичу Михайла ⁴¹). Союзники осягнули таким чином свої пляни, і Чернигівщина, Київщина й Галичина знову злучили ся в союзних руках. Тільки дуже не на довго.

Володимир не багато пробув у половецькій неволї, хиба кілька місяців ⁴²). Вже зимою 1235/6 р. під час війни Данила з Михайлом, посилає він Данилу в поміч Торків ⁴³). Чи здобув він собі Київ від разу, не знати, але що тогож 1236 р. він таки сїв у Київі, се каже Галицька лїтопись виразно ⁴⁴). Михайлу тодї приходилось видержувати тяжку боротьбу з Данилом: сї роки наповнені завзятою війною за Галичину, де Михайло „возводив” на Данила і Угрів, і Ляхів, і Половцїв, і Русь. Тому він не міг далї підпирати свого союзника Ізяслава, що з рештою також бере дїяльну участь в боротьбі за Галич, коло котрої обертаєть ся тодїшня українська полїтика, і Володимиру не тяжко було підчас неї вернути собі Київ.

Взагалї Київ у сих роках як пилка переходить з рук на руки, без всяких війн: його не тяжко було здобути, тяжше задержати. До нього не привязували великої ваги, легко мирили ся з його утратою, але як легка здобич він знаходив все нових і нових претендентів. Ще тогож року (1236) користаючи з українських замішань, задумав здобути Київ Ярослав Всеволодович, тодїшній новгородський князь. Він прийшов з полками Новгородцїв і Новоторжцїв і зайняв Київ легко, здаєть ся — без бою: принаймнї Новгородська лїтопись, оповідаючи про се, не згадує нїякої війни, й каже, що Новгородцї з того походу прийшли всї здорові ⁴⁵). Та довго він тут не забавив: як каже лїтопись, „не можучи держати Київа, пішов в Суздаль” ⁴⁶). Але що він не вернув ся в Новгород назад, а пішов у Суздальщину, то видно мав уже звістку про татарську катастрофу, де загинув і тодїшнїй суздальський князь Юрий, опорожнивши йому стіл ⁴⁷). Ся звістка могла й вплинути на Ярослава, що він покинув київський стіл. Опорожнений Київ зайняв Михайло, полишивши в Галичу сина Ростислава (1238) ⁴⁸).

Та се був дуже небезпечний час. Татари перейшовши огнем і мечем північні землї — Рязанську, Ростово-Суздальську і Новгородську, 1239 р. звертають ся на Україну ⁴⁹). Осібні віддїли татарської армії були послані на Переяславщину і на Чернигівщину. Переяслав узято приступом, пограблено, людей побито („изби всЂ”), навіть епископа Симеона забито, хоч Татари взагалї духовенства не зачіпали; про князя не згадуєть ся — може втїк перед облогою. Другий віддїл приступив під Чернигів; кн. Мстислав Глїбович став до бою „з усїма воями”, але в битві не міг витримати і понїс великі страти; по сїм взято Чернигів і спалено; епископа взяли живого й вивели в Глухов. Стільки говорить про сї землї одиноке наше джерело — Галицько-волинська лїтопись. Вона додає, що тодї ж хан Менке на чолї віддїлу війська приступив і під Київ — „сглядать града Кыєва”, й ставши над Днїпром дивував ся його красї й великости, спробував намовити Киян, щоб піддали ся, кн. Михайло і Кияне не послухали — не схотїли піддати ся. Але перспектива боронити Київ від Татар Михайла зовсїм не тішила по неудачах, які мала подібна оборона в иньших землях. Справа його в Галичинї була на разї теж програна: Данило наглим нападом вернув собі Галич, і син Михайла Ростислав мусїв забрати ся на Угорщину, де йому була обіцяна рука королївни. Туди подав ся тепер і Михайло.

Полишений Київ зайняв був оден зовсїв незвістний князець з Ростиславичів — Ростислав Мстиславич, мабуть син Мстислава Романовича, а може й Мстислава Давидовича ⁵⁰). Правдоподібно, він перед тим сидїв у якійсь київській волости. Але Данило вигнав його і взяв Київ собі; одначе його боронити сам теж не схотїв, а посадив тут свого воєводу Дмитра, сам: же вернув ся у Галичину. До нього тодї звернув ся Михайло з сином з перепросинами: надїя їх на угорського короля не справдила ся, а окрім того Михайлу ще треба було увільнити з рук Данила свою жінку, що попала ся в неволю під час утечі Михайла з Київа. Михайло виправдував ся й складав усе на галицьких бояр, що не позволяли йому жити в добрих вїдносинах з Данилом, і на далї присягав ся жити в згодї. Данило пристав на сї запевнення. Уложено угоду: Михайло з сином вирікав ся всяких плянів на Галич, за те Данило обіцяв йому Київ, а Ростиславу — Луцьк. Але в свою київську волость Михайло не відважив ся йти з огляду на Татар і зіставсь у Данила; „Данило і Василько позволили йому ходити по своїй землї і дали йому богато пшеницї, меду, товару і овець до волї” ⁵¹).

Се дїяло ся при кінцї 1240 р. Попереднього року військо Бату знищило лївобічну Україну, з кінцем 1240 р. він розпочав похід на захід, за Днїпро. Пізної осени рушило його військо, вичекавши аж замерзне Днїпро, що утрудняв їм сей похід на захід ⁵²). На початку грудня обложило воно Київ. Страшне вражіннє робила ся превелика і зовсїм дика армія: вона окружала цїле місто; від рипу возів, оповідає Галицько-волинська лїтопись, від реву велблудів та іржання коней татарських стад не можна було чути голоса в містї. Не вважаючи на пригнобленнє, яке чинив вид сеї дикої хмари, Кияне під проводом воєводи Дмитра не настрашені долею заднїпрянських городів, відважно узяли ся до оборони. Бату приступив від Днїпра (від Лядських воріт). Тут поставив він машини до розбивання стін — „пороки”, і Татари день і ніч били ними в стіни (вони мали взагалї досить вироблену технїку облоги). Коли стїни рушили ся, люде під проводом Дмитра кинули ся боронити пролому, „і тут треба було бачити, як ломили ся списи, як розбивали ся щити, як стріли затьмили сьвіт”. Оборонцїв відбито, і Татари опанували стїни. В розпуцї, користаючи з перерви в облозї, поки Татари, втомлені атакою, відпочивали цїлу добу, Кияне зробили укріплення наоколо Десятинної церкви, але вони не були сильні, і другого дня Татари їх взяли від разу. Тоді люде в розпуцї кинули ся ховатись на хори Десятинної церкви, разом із своїм добром, і величезна церква, не витримавши сього навалу, впала. Се можна було прийнята за симболь сеї доби. Будова Володимира Вел., що знаменував собою закінченнє процеса сформовання Руської держави, падала, ховаючи під своїми руїнами останки її полїтичного устрою в його власнім огнищі і центрі.

Місто взято. Богато народу побито. Але воєводу Дмитра, взятого в неволю, скалїченого, Бату помилував — „мужьства ради єго”, і взяв до свого двору ⁵³). Звичайно прийнята дата київського взятя — 6 грудня, передана в Суздальській лїтописи і пізнїйших компіляціях ⁵⁴).

Вість, що Київ взято, і Татари йдуть далї на захід, навела страшенну панїку на західнї руські землї. Князї кинулись тїкати куди хто трапив — Данило в Угорщину, відти в Польщу, Михайло з сином в Польщу, відти на Шлезк. Військо Бату через Галичину і Волинь пішло на Угорщину. З подорожнїх городів лїтопись вичисляє Колодяжен, Камінець на Случи, Ізяславль на Горини. Колодяжна Бату не міг взяти — поставив дванадцять пороків, і не міг розбити стїн, але намовив людей піддати ся, і потім побив їх. Камінець й Ізяславль взято. Натомість Кременець і Данилів було трудно взяти, й Бату їх поминув. Володимир взято приступом і страшно знищено, „изби не щадя”. Лїтопись каже, що в Володимирі не зістало ся живої людини, церкви наповнені були трупом: очевидно, й тут люде крили ся в останнїй бідї по церквах. Галич взято теж, „иныи грады многы, имже нЂсть числа”, як сумарично додає лїтопись. Правдоподібно головне військо Бату ішло на Колодяжен, Ізяславль, Кремінець і звідси на Галич; Володимир взяв мабуть осібний віддїл. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї, і відси спішно пішов на Угорщину, де пробув близько рік ⁵⁵), а весною 1242 р. через Галичину, Волинь і Київщину пройшов назад у степи.

Князї як швидко розлетїли ся перед лицем татарського війська, так скоро злетїли ся назад, скоро йно татарська орда перейшла через Україну. Поки вона ходила по Угорщинї й західно-словянських землях, на Українї знову почала ся давня полїтична боротьба, хоч татарський погром вплинув примітно на її інтензивність і завзятість. Галицьке боярство попробувало знову противставити Данилу Ростислава Михайловича, і він навіть захопив був на хвилю Галич. Михайло по виходї Татар пішов у Київ і тут зістав ся. Ростислав зайняв чернигівський стіл, порожнїй по смерти Мстислава Глїбовича. Відносини Михайла до Данила не були добрими: галицький лїтописець докоряє Михайлови, що він, вертаючи ся на Україну, нїчим не показав своєї вдячности Данилови за його гостинність під час татарського походу. Але Київа Данило йому не боронив. Ростиславу слїдом удало ся одружити ся з угорською королївною і він зовсїм полишив Поднїпровє, діставши від угорського короля банство в Славонїї, потім в Мачві, на Дунаю. Михайло на сю вість поїхав був і собі на Угорщину, але там його прийняли не ласкаво, і він вернув ся на Україну ⁵⁶).

Тим часом князї оден перед другим почали їздити до нового зверхника східньої Европи — татарського хана, щоб дістати від нього потвердженнє своїх князївських прав. Суздальський Ярослав поїхав здаєть ся перший, зараз по поворотї Бату, й дістав потвердженнє своїх земель і навіть як каже Суздальська лїтопись, Бату дав йому старшинство над усїми князями „въ Русскомъ языцЂ”. Дуже правдоподібно, що крім Суздальської землї він випросив собі тодї й Київ, де недовго перед тим пробував був сїсти: коли Данило переїздив Київ при кінцї 1246 р., там сидїв намісник Ярослава — очевидно Ярослава суздальського ⁵⁷). Михайло, вернувши ся з Угорщини, мабуть застав уже Київ зайнятим і пішов у Чернигів, а звідти вибрав ся й собі в Орду — за потвердженнєм. Чого він тим хотїв, властиво не знаємо — чи потвердження своїх прав на Чернигівську волость, чи ще чого, тільки несподїванно пострадав тут за віру, не згодивши ся виконати татарські двірські церемонїї: перейти між двома огнями (церемонїя очищення від всяких злих гадок) і віддати честь пенатам ханської династиї. Михайло уважав се поганством, і не згодив ся сповнити сих церемонїй, навіть коли йому загрозили смертию за таку образу ханського маєстату. Його убили разом з боярином його Федором — затовкли кулаками і ногами на смерть, а в православній церкві канонїзовано їх як мучеників за віру ⁵⁸).

Тогож року 1246, майже в тихже днях вмер і Ярослав, вертаючи ся з Монґолїї з подорожі до великого хана Ґуюка ⁵⁹). Його старший син Олександер дістав від хана грамоту (ярлик) на Київ і всю Руську землю (1249), але він „Руської землї” не хотїв, перебував у Новгородї, а 1252 р. добув від хана ярлик на суздальський Володимир і перейшов туди ⁶⁰). Київ, що вже мабуть і за його батька Ярослава тільки номінадьно до нього належав, зовсїм вийшов з під власти князїв старої династиї. Його історія як полїтичного центра, а потім — як одного з центрів в землях старої Руської держави, та огнища княвївсько-дружинного устрою, закінчила ся вповнї.

Примітки

¹) В Лавр. під 1215 р.: „престави ся Рюрикъ Ростиславичь, князь кыєвьскый, княжа Черниго— (с. 416), під тим же роком і в компіляціях — Воскр., Нїкон., Тверськ. Але вже Карамзїн завважав справедливо (III пр. 133), що під час походу Ростиславичів на Всеволода Рюрика вже не було на сьвітї, бо инакше муссїли б ми за нього чути, чи в Київі, чи в Чернигові.

²) Стало ся се в осени — мабуть 1211 р. Про хронольоґію див. мою статю: Хронольоґія подій Галицько-волинської лїтописи (в Записках Н. тов. ім. Ш. т. XLI), с. 10-1, про самі події див. т. III гл. 1 Історії.

³) Обвинуваченнє на Ростиславичів цїкаво порівняти з словами Галицької лїтописи, що Всеволод Чермний любив Романовичів. Се виключало б можливість ширшого толковання його докору — прикладаючи його: „ви” до всїх Мономаховичів чи Мстиславичів. Але чи має ся пізнїйша дописка реальну підставу, не знати.

⁴) „Прислали Ростиславові внуки в Новгород до Мстислава Мстиславича: „не дає нам Всеволод Сьвятославич части в Руській землї! ходи но, пошукаємо нашої отчини” переказує се короткомовна Новгородська лїтопись (с. 195).

⁵) „Рекоша єму Новгородцї: ”камо княже, очима позриши ты, тамо мы гловами своими вьржемь”.

⁶) Похід описує 1 Новг., с. 195-7, і володимиро-московські компіляції, як Воскр. І с. 117-8 й ин. Трудність тільки з хронольоґією. Новгородська описує се під р. 1214 і дає ще близшу дату: Новгородцї рушили в похід 8 червня, так що похід мусїв стати ся в червнї-липні. Лїтнїй час можна прийняти за певний, але дата року не певна. Ключ, даний під сим роком самою лїтописею: сиропуст 1 лютого, хибний (на той день сиропуст не припав цїле XII столїтє), і на нїщо не придаєть ся. При тім, перед 1211 р. Новгородська лїтопись спішить ся, взагалї не має такої певности в хронольоґії в сих роках. Компіляції володимиро-московські — як Воскр., Твер. й ин., мають похід Ростиславичів на Київ під р. 1212, під одним роком зі смертию Всеволода. В них маємо в сих роках ґрупу звісток про українські подїї, з датами, що потверджують ся иньшими звістками, або бодай витримують перевірку ними (див. мою статю Хронольоґія подїй Галицько-волин. лїтоп. с. 10 і далї). Що до р. 1212 для походу на Київ, то пок. Кунїк в спеціальній розвідцї О годЂ возшествія Мстислава Романовича на престолъ кіевскій (Ученыя записки академіи наукъ по І и III отд., т. II) виводив його також з ріжних иньших комбінацій. Я давнїйше приймав для упадку Ігоревичів 1213 і для походу на Ростиславичів на Київ 1214, бачучи в сїй серії фактів подїї з одного року (від осени 1213 до осени 1214 р.), але близша аналїза, переведена над фактами Галицько-волинської лїтописи привела мене до гадки, що правдоподібнїйше сю ґрупу подїй містити в 1211/2 р.: упадок Ігоревичів в осени 1211 р., вигнаннє Ростиславичів з Київщини зимою 1211/2 р., похід Мстислава лїтом 1212 р. Противить ся такій хронольоґії дата смерти Рюрика 1215 р., але вона однаково вимагає редукції (може ще яко тако бути підтягнена під дату походу 1214 р., а при датї 1212 р. являєть ся помилкою на яких три-чотири роки).

⁷) Воскр. л. каже, що він сїв у Вишгородї; коли се не заміна слова дістав, то се значило б, що він від разу Інґвара уважав тимчасовим князем і зістав ся чекати Київа.

⁸) 1 Новг. с. 195-197, Воскр. І с. 117-8 (під 1212 р.); про Володимира Рюриковича в Смоленську — див. 1 Новг. с. 201. Що до Переяслава, то свій здогад опираю ось на чім: під 1215р. маємо звістку, що Половцї взяли в неволю переяславського князя Володимира Всеволодовича; під 1217 р. (== 1216) читаємо, що Володимир вернув ся з половецької неволї й дістав иньшу „властцу” від братів замість Переяслава (Воскр. І с. 125). Очевидно, Переяслав зайняв хтось иньший, і дуже правдоподібним менї здаєть ся, що сю опорожнену неволею Всеволода волость взяли Ольговичі як нагороду за Київ.

⁹) Правда, 1 Нов. л. оповідаючи про похід Мстислава на Галич 1219 р., каже, що по тім походї в Київі сїв Володимир Рюрикович (с. 210), але се або якась тимчасова переміна місць, бо перед тим бачимо в Київі Мстислава Романовича (в 1 Нов. під тим же роком-с. 209), і він знову був у Київі під час походу на Калку 1223 р., — або по просту помилка. Якусь боротьбу між Володимиром і Мстиславом Романовичом тяжко припустити.

¹⁰) Ширше в т. III гл. 1.

¹¹) „Выиде изъ Новгорода Мстиславъ Мстиславичь... иде къ королеви въ Галичь просити себЂ Галича у него” — Воскр. І с. 119.

¹²) Іпат. с. 489: „Лестько... посла к Новгороду но Мьстислава, река: брать ми еси, пойди и сяди в ГаличЂ”, пор. 1 Новг. с. 204 і 206. Було се на початку 1217 р. — див. Хронольоґія с. 14.

¹³) Новг. с. 204, 206-7.

¹⁴) Сю дату дає 1 Новгор., і вона вповнї правдоподібна, хоч саме оповіданнє дає деякі недокладности, здаєть ся — лучить до купи подробицї походу 1219 і 1221 р. Тим чином, мабуть, ворогами Мстислава в поході виступають Поляки, його союзники в дїйсности (Чехи і Морава, думаю — вже тільки епічна прикраса); тим же чином Мстислав у сей похід бере в неволю угорського королевича, тим часом як Галицька лїтопись виразно каже, що угорська залога тоді утїкла. Більше дивись в т. III.

¹⁵) Див. Хронольоґію с. 15-6.

¹⁶) „Мьстиславъ бо бЂ со всими князьми рускыми и черниговьскыми” (Іпат. с. 490). В першім вид. я толкував се так, що Мстислав мав тих князїв до помочи, але так не можна толкувати: з усього оповідання виступає неприготованість Мстислава, і тих помічних князїв в війні в досить докладнім оповіданню лїтописи зовсїм не видко.

¹⁷) Іпат. с. 489-491, 1 Новг. с 210, Воскр. І с. 126, Твер. с. 329, Нїкон. II с. 82, Длуґош II. 183-8. Галицька лїтопись дає місяць: Данило, відступаючи з Галича, прийшов до Плава 25 жовтня; се й означає слово ”зимЂ” Тверсьв. л.; рік дає Воскр. л. — 1219 (див. Хронольоґію с. 15-6)

¹⁸) Що правда, він виступає лише в Тверськ., і її оповіданнє так пригадує оповіданнє 1 Новг. під 1219 р., що й Володимир міг звідти взятись.

¹⁹) II с. 185.

²⁰) Іпат. с. 492-3, Лавр. с. 423, Воскр. І с. 128, Тверськ. с. 332-4, Нікон. II c. 85-87. Хронольоґія с. 17.

²¹) Іпат. с. 500, ширше в т. III гл. 1.

²²) ”Сыну согрЂшихъ не да†тобЂ Галича, но давъ иноплеменьнику. Судислава льстьца с(о)вЂтомъ, обольсти бо мя” — Іпат. с. 502.

²³) Про нього див. ще в гл. VIII.

²⁴) „Угоши городъ около себе въ колЂхъ” — в синодальнім кодексї 1 Новг. с. 219, в иньших кодексах і пізнїйших компіляціях: „в кольєхъ”; його правильно об'яснив уже Березинъ: Первое нашествіе Монголовъ на Россію, Ж. М. Н. П. 1883, IX с. 248. Новійша розвідка про се проф. Голубовского в Трудах XI археол. з'їзда т. II (Съ какого времени можно прослЂдить на югЂ Руси способъ защиты таборомъ ?).

²⁵) Про сей перший монґольський похід написано було по горячим слїдам (у всякім разї перед другим походом Татарів — перед 1236 р.) сказаниє у Київі (його початок в Академічнім кодексї Суздальської лїт. : ”По грЂхомъ нашимъ придоша языци незнаэми, при Мьстисла†князЂ РомановичЂ, в десятоє лЂто княженья єго в КиевЂ...”, а кінчить ся: „Сихъ же злыхъ Татаръ Таурменъ не свЂдаємъ, откуду были пришли на насъ и гдЂ ся дЂли опять...”). Найбільше заховало воно свій зміст в версії 1 Новгородської (л. с. 215 і далї), але без початку. В Галицько-волинську і Суздальську його заведено в скороченню, доповненім звістками головно про факти, близші кождому з редакторів (в Галицько-волинсьюй нпр. оповідаєть ся близше про участь Романовичів і взагалї галицьких військ, у Суздальській — про полк, посланий Юриєм володимирським). В пізнїйших компіляціях — нпр. Академічнім кодексї і в Воскр. — маємо вже контамінацію початкового оповідання з галицькою верзією, в Твер. і Нїкон. вона має поетичні додатки про участь в битві богатирів.

²⁶) Іпат. с. 503.

²⁷) Іпат. с. 498.

²⁸) Іпат. с. 502.

²⁹) Кампанія 1225 р. — Лавр. с. 426.

³⁰) Лавр. с. 426,427,429.

³¹) l Новг. с. 221, 1225 р.

³²) 1 Новг.с. 222.

³³) Новг. с. 230-240, Лавр. с. 433. Коли скінчила ся боротьба, означити досить трудно. Суздальська лїтопись під 1230 р. каже, що за посередництвом Юрия і Володимира Ярослав помирив ся з Михайлом, але потім під 1231 p. маємо похід Ярослава на Чернигівщину (1 Новг. с. 239), а ще 1232 p. в Новгороді пробує засїсти оден з чернигівських князїв (с. 239-40), і се могло б вказувати, що відносини ще не були полагоджені. Можливо, що з'їзд чернигівських князїв у Київі весною 1231 р., припадково згаданий в Суздальській лїтописи, стояв у звязку з сими справами, і полагоджено їх десь в р. 1231-2.

³⁴) ”Бяхуть же в то время инии князи русьстии на соньмЂ въ КыєвЂ: Михаилъ князь черниговьскый, и сынъ єго Ростиславъ, Мстиславичъ Мстиславъ, Ярославъ, Изяславъ и Ростиславъ Борисовичъ, и инии мнози князи, иже бЂша в святЂй Софьи на священьє Кирилово, и праздноваша свЂтлый онъ праздникъ в святЂй Софьи, и Ђша и пиша того дни в манастыри святыя Богородица Печерсьския много множество людий преизлиха зЂло, ихже не бЂ мощи исчести”. Лавр. с. 434.

³⁵) Галицька лїтопись зве сього князя просто Ізяславом, компіляції — Ізяславом Мстиславичем, а Воскр. (І с. 138), Нїкон. (II с. 104) і Тверськ. (с. 364) при тім називають його внуком Романа Ростиславича. Нема причини відкидати сю ґенеальоґію. Хоч в історичній лїтературі його звичайно уважають сином Володимира Ігоревича, що був князем галицьким, — тому що він бере участь в галицьких справах, але в дїйсности Ізяслав претендує на Київ, а не на Галич, і се зовсїм природно для сина київського Мстислава, і зовсїм не відповідно для Ігоревича. Більше про се в моїй Історії Київщини с. 282-3, де вказані і погляди ріжних учених в сїй справі: додам тільки, що сеї справи доторкнув ся останнїми часами ще проф. Дашкевич у статї Еще разысканія и вопросы о Болохо†и Болоховцахъ (київ.Унив. Изв. 1899, I), але лишив її не рішеною, бо виразно виступити проти традиційного погляду не відважив ся.

³⁶) Див. Хронольоґія с. 23-4.

³⁷) Іпат. с. 511.

³⁸) Іпат. с. 514.

³⁹) Іпат. с. 514-16, 1 Новг. с. 245. Подробицї сеї облоги Чернигова в пізнїйших компіляціях перенесені на облогу Чернигова Татарами в 1237 p. Про се ще в новійшій працї Шахматова Общер. своды гл. IV с. 161.

⁴⁰) „і на НЂмцихъ имаша искупъ князи” — 1 Новг.

⁴¹) Іпат. с. 515, 1 Новг. с. 244. Сї два джерела доповняють себе — Іпат. уриває вправдї на облозї Торчеська, але спростовує при тім Новгородську, що знає тільки облогу Київа, і все сюди переносить. Никон. (II с. 104) помішали ще пізнїйші подїї (похід Ярослава на Київ).

⁴²) Новгородська лїтопись оповідає про його вихід з неволї під тим самим роком.

⁴³) Іпат. с. 516. Він названий просто Володимиром і се промовляє за тим, що се був Володимир Рюрикович київський, про котрого перед тим була мова, а не якийсь иньший, нпр. Інгваревич, як думав Соловйов (І с. 814).

⁴⁴) Іпат. с. 517.

⁴⁵) 1 Новг. с. 246.

⁴⁶) Іпат. с. 517

⁴⁷) 4 марта 1238.

⁴⁸) Іпат. ibid.

⁴⁹) Про татарський похід див. ще низше гл. VIII.

⁵⁰) Внуком Романа зве його тільки оден з кодексів Воскресен. лїт. (Арх. III — І с. 144); за сим промовляло б те, що Мстислав Романович був київським князем, а Мстислав Давидович — нї. Три иньші кодекси Воскрес, л., Тверськ. (с. 374), Нїкон. (II. 116), Густ. (с. 339) звуть його внуком Давида, і сей погляд переважає і в лїтературі. Про ріжницї в звістках компіляцій що до переміни київських князїв у сих роках ширше див. в моїй Історії Київщини с. 286-7. Повні, хоч і побіжні відомости про них дає Галицька лїтопись.

⁵¹) Іпат. c. 521.

⁵²) Venerunt (Tartari) ad aquam quae vocatur Deinphir, quam transire non poterant in aestate; volentes autem expectare hyemem, miserunt ante se quosdam exploratores in Russiam, ex quibus capti fuerunt duo et missi domino regi Ungariae — Matthei Parisil Hist. Anglorum, additam. p. 1128, Fejér IV. l с. 253. Лист був писаний перше, нїж Татари зближили ся до угорської границї.

⁵³) Іпат. с. 522-3.

⁵⁴) Лавр. с. 447 (звідти в Акад., Воскр., Соф., Твер., Нїкон., IV Новг., Густин.). Друга дата — в 1 Псков., Супрасл., Авраамки — очевидно новгородська: Батий приступив під Київ 5 вересня, облога тривала 10 тижнїв і 4 днї, і взято Київ в понедїлок 19 падолиста. З звісткою про довгу облогу Київа згоджуєть ся оповіданнє подорожника Пляно Карпінї: cum diu obsedissent, illam ceperunt; але його оповіданнє не визначаєть ся докладністю; а оповідання ж Галицької лїтописи зовсїм не виходить, аби облога була довга. В хронїцї Рашід-ед-Діна Татари перед походом на „Уладмура” (Володимир) беруть „велике руське місто Мінкерфаан протягом девяти днїв” (Ж. М.Н.П. 1855, IX); досить правдоподібно, що мова іде тут про Київ.

⁵⁵) Іпат. с. 523-4, див. ще в гл. VIII.

⁵⁶) Іпат. с. 524-8.

⁵⁷) Супроти сказаного в текстї трудно сього Ярослава уважати Ярославом Інгваревичем, як то роблять часом, почавши від Зубрицького (Исторія III с. 153). Ярослав Інгваревич міг би держати Київ тільки з руки Данила, чи за його дозволом, але лїтописець, оповідаючи про гостину Данила в Київі, нїчим не натякає, що тут він був ще в границях свого полїтичного впливу.

⁵⁸) Повість про смерть Михайла, з рукописи XIV-XV в. видана у м. Макария Исторія рус. церкви V с. 417. Про неї дещо див. у Ключевского Древнерусскія житія святыхъ с. 146; докладно досї її не простудіовано. Нову верзію її, з т. зв. Ростовського лїтописця, див. у Шахматова О т. н. Ростовской лЂтописи с. 21-2. Див. ще дещо в моїй Історії Київщини с. 436-7.

⁵⁹) 30/IX 1246.

⁶⁰) Лавр. с. 447-9, 1 Новг. 271

IV. Перегляд поодиноких земель: Київщина

ЗАГАЛЬНІ УВАГИ: ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ ЗЕМЛЇ Й ВОЛОСТИ. КИЇВЩИНА — ЇЇ СКЛАД: ПОЛЯНСЬКА, ДЕРЕВСЬКА ЗЕМЛЯ, ПОГОРИНА, ПОБОЖЕ, ТУРОВО-ПИНСЬКА ЗЕМЛЯ. ГРАНИЦЇ КИЇВЩИНИ.

Переглянувши історію розвою й розкладу Київської держави, ми повинні тепер переглянути її складові частини, розумієть ся — тілько українсько-руські, та придивити ся до їх складу й житя — полїтичного, культурного, економічного, о скільки се позволяють наші джерела, та о скільки се не входило або не війде в загальні огляди полїтичного і культурного житя України-Руси.

Як такі складові части оглянемо полїтичні одиницї, що в сих столїтях (XI-XIII) сформувались і відокремились під впливом ріжних обставин, й істнували виразно, хоч не виробили собі при тім якоїсь спеціальної назви. В сучасній науковій термінольоґії їх звуть залюбки землями, і сїй назві, як конвенціональній, не можна нїчого закинути. Тільки вона вповнї конвенціональна: в памятках наших слово „земля” нїколи майже не прикладаєть ся до таких полїтичних орґанїзацій. Для полїтичного округа є в тих часах назва „волость”, але воно за узке супроти сих „земель”: ті землї переважно не волости, а комплекси волостей. Так Київська земля (по прийнятій в науцї термінольоґії) по термінольоґії XI-XII в. розуміла ся як Руська земля + київські волости, Чернигівська земля — се Чернигівська+Новгородська волость+Дрібнїйші волости, і т. и. ¹).

Але хоч бракує нам автентичної назви, та самі сї одиницї, кажу, таки виразно істнували, як певні території, ґрупи волостей, звязані певним постійним, внутрішнїм звязком, що при всяких внутрішнїх подїлах виступали на зверх як цїлість супроти иньших подібних земель, з певним столичним містом, як своїм полїтичним центром на чолї, і розуміли ся, які такі цїлости. Нїщо не перешкоджає нам уживати для сих полїтичних ґруп назву „земель”, тільки треба памятати її конвенціональність. На українсько-руській території ми маємо таких земель пять — Київську, Чернигівську, Переяславську, Волинську, Галицьку; до них треба ще долучити непевну що до свого етноґрафічного підкладу, але тїсно звязану з українськими землями Турово-пинську.

Я вказав уже в своїм місцї ²), що в основі полїтичного ґpyповання руських земель лежав етноґрафічний підклад, змодифікований впливом міської орґанїзації й взагалї полїтичними впливами. В основі Київської землї лежала область Полян, що силою полїтичного розвою свого центра — Київа притягнула до себе більшу, але слабо розвинену Деревську землю, і ще деякі аннекси. Так, довго київською волостию уважала ся дреговицька Турово-пинська земля. Сюди ж належить додати, правдоподібно, окрайку на лївім боцї Днїпра, також волинську Погорину і може бути, що такими аннексами були ще деякі територіальні приналежности Київщини. В цїлість повну, однородну сей комплєкс земель довго не зливав ся: аж до упадку Київа ся полїтична цїлість Киянам представляла ся, як я вже сказав, як „Руська земля” + „київські волости”. Тільки коли загладили ся в полїтичнім житї ріжницї „Руської землї” від її аннексїв, стали вони всї зарівно Київською землею ³).

Як ми вже бачили ⁴), Полянська територія займала невелику просторонь між Днїпром й Ірпенем і далї на подудень, не знати як далеко; у всякім разї вона досягала Роси. Я пробував вказати на нїй слїди колишньої полїтичної окремішности її головних центрів: окрім Київа ще Вишгорода, Білгорода і може ще якого центра на полудню ⁵). Але історія вже застає сю територію сконцентрованою: що найменше уже в VIII в. ся концентрація була довершеним фактом, судячи по історії Руського імени. Від тоді Київ став полїтичним центром землї, а Вишгород, Білгород й иньші меньш значні осади — його „пригородами” (звичайно прийнятий в науцї термін, що правда — звістний нам тільки з оповідань лїтописи про півнїчні землї XII в.). І хоч можна часом помітити якісь слїди емуляції одного з пригородів — Вишгорода з Київом, але взагалї земля Полян тримаєть ся солїдарно і міцно.

Вона то й зветь ся в XI-XIII в. Руською землею ⁶). Початку сеї назви виказати не можемо, але ледви чи може бути непевність, що маємо тут питоменну назву сеї Полянської землї; до неїж вона й прикладаєть ся спеціально в сї часи: в XI-XIII в. назва Русь, руський уживаєть ся головно в сих значіннях: в тїснїйшім значить Полянську землю, в ширшім — українсько-руські землї, в найширшім всї землї Руської держави. Але можна вказати ледво кілька місць, де вона значить Полянську землю разом з її волостями, себ-то Київську землю, як ми її розуміємо, і як розуміла ся вона пізнїйше ⁷). І Полянська — „Руська земля” не тільки була початковим ядром, що притягло до себе свої пізнїйші аннекси, але й у X-XII в. зіставала ся властивим осередком, властивою землею: властиво то лише вона, її людність жила активним житєм, репрезентувала громадський елємент в бурхливій історії Київщини XI-XIII в., при більш-меньшій або й повній пасивности иньших київських волостей.

До сеї „Руської землї” прилучаєть ся від 1-ої пол. XI в., як київська волость, Деревська земля. Як ми знаємо, Деревська земля стратила свою стару автономію в серединї X в., але й потім мала ще далї якийсь час осібних князїв з київської династиї: І останнїм з них був син Володимира Вел. Сьвятослав, забитий десь слїдом по смерти батька. Я висловив гадку, що полїтичне відокремленнє Деревської землї в руках рівнорядного князя могло чинити особливі трудности київським князям: се й могло бути причиною конфлїктів, де один по другім дуже скоро загибали деревські князї, і тому Ярослав уже не схотїв відокремляти „Дерев” від Полянської землї. Від Ярослава і його подїлу руських земель Деревська земля стає київською волостию, і уже нїколи не відокремлюєть ся хоч трошки виразнїйше від Київщини в тїснїйшім значінню.

Се власне може навіть дивувати, що по такій упертій боротьбі Деревлян за незалежність в X в., вони не показують нїяких змагань до відокремлення в полїтичну цїлість, в осібну землю в XI-XIII в. В останнїй чверти XII в. тут появив ся й осібний князь в особі Рюрика Ростиславича, що просидїв в деревлянських землях яких тридцять лїт, — але й се не викликало в землї змагань до відокремлення, які бачимо в иньших землях. За те пізнїйше (в XIII в.) показало ся тут иньше змаганнє: виломити ся зовсїм з князївсько-дружинного устрою й вернути ся до початкового ладу — житя автономними, дрібними громадами (тих болоховських й иньших громад). Сей факт позволяє нам пояснити пасивну ролю Деревської землї в попереднї часи тим, що тимчасом як иньші землї, приладивши ся до нового устрою, накиненого їм київськими князями, повторяли його в своїм укладї, і тільки бажали відокремити його в границях своєї землі, — в Деревській землї не було анї созвучних елєментів для князївсько-дружинного устрою Київської держави, анї елєментів для сцентралїзовання землї в полїтичну цїлість, тому й місцева суспільність зістала ся при пасивній неґації нового державного устрою, поки обставини, в видї татарського погрому, не дали можливости визволити ся від нього. Анальоґію для сеї ролї Деревської землї можна вказати у иньшого племени — Вятичів: та ж живучість племенного житя, сьвіжість земської автономії, і так пасивність до тодїшньої високої, князївсько-дружинної полїтики.

Ми дуже мало знаємо етноґрафічні границї Полян на полуднї, Деревлян на півночи, заходї й полудню ⁸), тож і не можемо докладно осудити, на скільки ріжнили ся полїтичні границї Київської землї XI-XIII в. від етноґрафічних границь тих племенних територій, що увійшли в її склад. Тільки гіпотетично могли ми для Деревської землї визначити басейни Тетерева і Случи, до Припети на півночи й Днїпра на північнім сходї ⁹), і не знаємо, о скільки відмінний етноґрафічний підклад грав ролю в спірнім, посереднім становищу крайнїх земель на заходї й західнім полудню. Тільки гіпотетично можемо такий відмінний підклад припускати тут.

Такою була так звана Погорина, себ то край по обох боках нижньої Горини. Чи не належала вона вже до Деревської землї, чи була мішаною територією, тяжко сказати. З початку вона належала, правдоподібно, до Волини, і прилучена була до Київщини за Всеволода, коли він обкроїв волинську спадщину Ярополка. Судячи по фактах з середини XII в., західна границя Погорини, що була тодї заразом і західньою границею Київщини, ішла вододїлом притоків Горини, Стубли і Стира, та по верхівям Горини і Велї ¹⁰); на сходї крайнїм містом в нїй уважав ся, видно, Корчеськ ¹¹), так що лїве побереже Случи вже належало до властивої Київщини. Нижня Горинь: Степань, Дубровиця, Городен належали правдоподібно до Турово-пинської землї; потім (у 1-ій половинї XII в.) тут утворено маленьке осібне князївство Городенське, що при кінцї XII в. знову злучило ся з Турово-пинським.

Саме вже ґеоґрафічне положеннє Погорини натякає, що се була пізнїйша прищіпка до Київської землї, а суперечки за неї між київськими і волинськими князями потверджують се: натяки на се маємо вже з волинської війни 90-х рр. XI в. ¹²), ще виразнїйші з 50-х рр. XII в.: Ізяслав, сидючи на Волини, виразно заявляє, що Погорина має бути волинська, не київська волость ¹³ ). Часте злучуваннє Волини з Київом в однїх руках вправдї невтралїзувало сї суперечки; але в кінцї Погорина, відокремивши ся в осібне князївство, непримітно перейшла в сферу полїтичного впливу волинських князїв. Уже від третьої чверти XI в. (від Всеволода) дуже часто служила для надїлювання дрібнїйших князїв з руки київського князя, а завершило її відокромленнє довге, двадцятолїтне князюваннє тут Володимира Андрієвича, Мономахового внука, в другій половинї XII в.; скоро по його смерти ¹⁴) Погорину прилучено до Луцька, по всякій імовірности — за житя луцького князя Ярослава, і від того часу Погорина числить ся з складї Луцького князївства ¹⁵).

Невідомий нам етноґрафічний підклад і верхнього Побожа. Могли се бути ще Деревляни, або мішана територія з Уличами, особливо по їх міґрації з степів. Коли Побоже звязано з Київщиною безпосередно, теж не знаємо, найправдоподібнїйше — прилучено його разом з Деревською землею. Якісь докладнїйші відомости про нього маємо доперва в серединї XII в., коли се верхнє Побоже належить до Київщини і звязуєть ся тїснїйше з волостями верхнього Тетерева ¹⁶). Тодї галицький Володимирко пробував забрати собі сї землї на верхнїм Богу і верхнїй Горини, і кілька разів заберав де що з них: Прилук на Деснї і городи полудневої Погорини: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнойницю, — очевидно, бажаючи ними розширити своє галицьке Понизє; але київським князям все удавало ся вернути їх ¹⁷). Але пізнїйше як Погорина, так і верхнє Побоже відойшло від Київа, тільки мабуть пізнїйше як Погорина — десь в першій пол. XIII в. Незабаром потім одначе Побоже стратило своє значіннє для князїв, бо тут, як і в землях Тетерева і Случи, сформували ся автономні громади, що за помічю Татар рішучо виломлювали ся з під княжого устрою.

До київських волостей довший час зачисляла ся Турово-пинська земля, часом навіть і з Берестєм. Власне до сих земель прикладаєть ся в Київській лїтописи термін: „київська волость”, котрий прикладаємо взагалї до земель, звязаних з Київом. Почавши від смерти Ярослава, коли Турово-пинська земля дістала ся разом з Київом Ізяславу, і до смерти Юрия Мономаховича, вона була мов би придатком до Київа, і за сих сто лїт більше як 60 була безпосередно звязана з Київщиною; з того й вийшов на неї погляд, що то „київська волость” ¹⁸). Але по смерти Юрия Турово-пинська волость відокремляєть ся в руках свого отчича Юрия Ярославича і від того часу живе вже осібним полїтичним житєм. В противність Деревській землї, сей київський аннекс виявив дуже виразно свої змагання до полїтичної окремишности.

Як граничила ся після того Турово-пинська земля з Київщиною, ми майже зовсїм не знаємо; очевидно, границя йшла на полудень від Припети; але Мозир належав до Київщини, як і клинець між Припетю і Днїпром (Брагинська волость) ¹⁹). Можливо, що р. Уборть, котру бачимо границею Київської землї за литовських часів, була нею й давнїйше, принаймні її нижня частина. Дальший напрям границї орієнтує тілько Степань на Горини, що не належав по всякій правдоподібности до київської Погорини, бо не перейшов до Волини разом із нею.

На сходї границею Київщини з грубшого уважав ся Днїпро, давня етноґрафічна межа. Але в дїйсности лїве побереже проти Київа, здаєть ся, належало теж до Київа — на се є цїлий ряд натяків в оповіданнях про події XI-XIII в., і в сумі вони роблять дуже правдоподібним, що тут дїйсно належала до Київа узенька і довга скрайка, може навіть від устя Припети аж під Переяслав (докладно її означити не можна) ²⁰). Воно й само по собі дуже правдоподібно, що київські князї здавна, ще нїм загорнули заднїпрянські землї, постарали ся придбати сю окрайку, аби забезпечити Київ від всяких наглих нападів. Заднїпрянський Городець напроти Київа, судячи по імени, мабуть власне і збудований був київськими князями, аби бути охороною Київа від сходу ²¹).

На полуднї Київщина не мала нїякої визначеної границї: вона зміняла ся з зміною кольонїзації. І так в серединї X в., судячи по місту Роднї на устю Роси, вона досягала ще Роси, потім Поросє покинено через печенїзькі спустошення, й укріплювано лїнїю Стугни, як граничну. В другій чверти XI в. відреставровано Поросє знову; для залюднення його уживано і невільників (згадують ся Ляхи за Ярослава); потім для кольонїзації погранича ужито останків Торків. В 90-х рр. XI в. Поросє знову знищено, границя знову відступила до київських околиць; людей з надроського Юриєва осаджено коло Витичева, над Днїпром, бо довше не могли витримати. Наново залюднено Поросє по побідах над Половцями на початку XII в., теж із значною участию турецьких кольонистів. В серединї XII столїтя руська кольонїзація, правдоподібно, перейшла за Рось, хоч тут ми й не можемо вказати якихось руських городів на певно. Границею осїлої кольонїзації в другій пол. XII в. можна уважати вододїл Роси і Виси.

Подібні вагання пограничної лїнїї мусїли мати місце і на Побожу, тільки що за браком відомостей ми нїчого окрім здогаду про се не можем висловити.

Таким чином за добрих часів Київщина, не рахуючи Турово-пинської землї, займала з грубшого просторонь між Днїпром, Припетию, Горинею, Росию і Богом, переходячи сї ріки невеликими окрайками подекуди. При кінцї XII і на початку XIII в., як ми бачили, Київщина стратила Погорину і Побоже. Автономічний рух заслучських громад, здаєть ся, ще більше обтяв західню границю Київщини: в серединї XIII в. границя Київщини не переходила за Случ і Возвягль на правім боцї Случи в 1240-х рр. вже, здаєть ся, рахуєть ся до Волини ²²); Камінець, що звичайно (хоч правда — тільки гіпотетично) кладуть тепер на Случи, вище Возвягля, належав у 1-ій пол. XIII в. то до київських, то до волинських князїв ²³). Таким чином Київщина в серединї XIII в. прийшла більш-меньш до тих границь, в яких бачимо її за литовських і польських часів (не рахуючи пізнїйших заднїпровських додатків): в обводї 1566 р. границя Київщини починаєть ся на вододїлї Бога, Тетерева і Случи, відти переходить на Случ, з нижньої Случи на Уборть і Убортию йде до устя ²⁴).

Примітки

¹) Наведемо кілька прикладів сеї термінольоґії: Іпат. с. 222 „просмъ у тебе Черниговьской и Новгороцкой волости”. Іпат. 240: „Иде Гюрги воєвать Новгороцкой волости”, „повелЂ Смоленьскую волость воєвати”. Іпат. 343: „всю волость Черниговьскую'' (в тїснїйшім значінню не землю). Іпат. 435: ”туга люта во всемъ Посемьи, и в НовгородЂ СЂверьскомъ и по всей волости Черниговьской” (тут не ясно, чи волость = земля по нашій термінольоґії, чи Чернигівська волость тїснїйша, в противність Новгород-сїверській і Посемю). „Чернигівська земля — Іпат. 223: „Ђха ис Переяславля вборзЂ в землю Черниговьскую и повоєва около Десны села ихъ... и тако повоэвавъ волость ихъ”, але не знати чи тут треба розуміти землю в нашім значінню, чи волости, що належали до чернигівських князїв. Про „Руську землю” див. низше с.256. „Область” значить околицю, нпр. Іпат. 225: „бысть знамениє... в Києвьской области” (вар.: волости), і тут же низше в тімже значінню: „в києвьской сторони”; теж саме на с. 463: „по всей области києвской и по Кыєву''.

²) Т. I с. 332-4.

³) Лїтературу Київської землї й Київа див. в прим, 5.

⁴) Т. І с. 167-8.

⁵) І с. 347-8.

⁶) І с. 168-9.

⁷) До тїснїйшого значіння Руси, Руської землї див. тексти вказані в І т. с. 168-9; сюди можна додати ще нпр. Іпат. с. 15, 379, 459. Русь == Україна Іпат. 242 рядок 6 („изъ Руси” = Чернигівщини), 306 р. 32 („у Руской земли” = Київщина+Переяславщина), здаєть ся 348 р. 26; далї 411 р. 4, 406, Лавр. 355 („руськымъ дЂцькымъ” == з України). Русь = Київська земля див. Іпат. 312 (руські городи — на Погоринї). Русь = землї Руської держави нпр. Іпат. с. 104 р. 32, 105 р. 28, 218 р. 32.

⁸) Див. т. І с. 168, 175.

⁹) Див. т. І с. 157.

¹⁰) Західна границя Погорини видна буде з порівняння детайлїв оповідання Київської лїтописи 1149-1152 р. с. 270-271, 284, 319-3; з них видно, що крайнїми містами Погорини були Пересопниця і Зарічеськ на р. Стублї, і річка Олика (теп. Поляновка), здаєть ся, була пограничною, а городи на Стири Муровиця і Дубен належали до Волини. Ґрупа міст, захоплених Володимирком, що виразно звуть ся „руськими городами” (с. 312-3), значить належали до Київа, означають полудневу границю Погорини: се Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів і Гнойниця, з них знаємо місце Шумська (на Велї) і Тихомля та Гнойниці на верхній Горини). Шумськ і пізнїйше згадуєть ся як город в Погоринї (Іп. c. 373).

¹¹) Іпат. с. 276.

¹²) Іпат. с. 172.

¹³) Іпат. 276.

¹⁴) Умер 1170 р.

¹⁵) Погорину (Дорогобуж) вперше бачимо в руках луцької галузи Мстиславичів, а власне у Інгваря Ярославича, 1183 р. Іпат. с. 428. Яким способом вона перейшла в руки Ярославичів, сього не можна пояснити инакше, як тільки, що ще їх батько Ярослав луцький, бувши досить сильним і впливовим князем, прилучив Погорину до своєї волости і перед смертю роздїлив її між своїми молодшими синами — Інгваром і Мстиславом, бо самі вони були занадто незначні й слабі князьки в 1170-80-их рр., аби могли дістати собі Погорину, та й відки? Найбільше наручним моментом для сього був час, коли Ярослав засїв у Київі (1173-4 р.). Уже 1180 р. Ярослава не було на сьвітї, се видно із згадки в лїтописи самих Ярославичів (Іпат. 407), і тодї вже Погорина мусїла бути так подїлена, як то бачимо пізнїйше: Дорогобуж у Інгвара (згадуєть ся тут 1183 р. — Іпат. 428), Пересопниця у Мстислава (згадуєть ся тут уже в перших роках XIII в. — Іп. 485). Потім, переходячи до Луцька, по смерти брата Всеволода, Інгвар задержав у себе й Дорогобуж.

¹⁶) Так тут була тодї волость з пяти городів, і до неї належали: Божський і Межибоже на Богу, Котельниця на Гуйві і ще якісь два не названі міста — Іпат. с. 234, 243, 257.

¹⁷) Лавр. с. 296, Іпат. с. 312-3. Що Прилук вернено, се само по собі зрозуміло з огляду на пізнїйшу війну з Володимирком; з погоринських городів бачимо ми потім Шумськ між містами Дорогобузького князївства (Іпат. с. 373).

¹⁸) Під 1142 р. Всеводод Ольгович каже про Туров до Вячеслава: „сЂдЂши въ Киевьской волости”, і низше Всеволодові брати звуть київською волостю Берестє, Дрогичин, Черторийськ і Клечеськ (Іпат. с. 222). По Ярославовій смерти Турово-пинське князївство було звязане з Київом аж до вигнання Ізяслава 1073 р.; по короткім злученню з Київом по його поворотї воно відокремляєть ся в руках Ізяславичів, як їх отчина, аж до 1093 р., коли Сьвятополк сїв у Київі. Від 1093 р. Туров зістаєть ся при Київі до 1113 р., в 1113-1142 рр. він переходить з рук до рук; на короткий час, за Всеволода Ольговича, злучуєть ся він з Київом, потім відлучено його, і знову прилучено в р. 1146-1158, з деякими дрібними перервами.

¹⁹) Іпат. с. 341 і 443.

²⁰) Натяки на приналежність до Київа заднїпрянської скрайки зібрані й обговорені в моїй історії Київщини с. 9-10. Здаєть ся, що про сї київські заднїпрянські землї йде мова в Іпат. с. 225: „бысть знамениє за ДнЂпромъ въ Києвьской области''; тяжше припустити, що се заднїпрянська (чернигівська або переяславська) записка.

²¹) Сей Городець (він же Песочний городок в Іпат. с. 520-1) стояв на острові, що робить тут, бодай тепер, мала протока Радосинь (теп. Радунка); укріплення його одначе незначні. Про них і взагалї про Городець див. брошюру Гошкевича Замокъ кн. Симеона Олельковича и лЂтописный Городець подъ Кіевомъ, 1890 (відб. з Трудів київ. дух. акад. 1890, II). Новійше (але хибне) в Трудах XI съЂзда II c. 139.

²²) Можливо, правда, що Данило нищив Звяглян тільки принціпіально, як сторонників противного йому напряму.

²³) Іпат. с. 468, 503, 516, 521.

²⁴) Див. т.IV, мапу й примітки до неї.

ОСАДИ: КИЇВ — ЙОГО ТЕРИТОРІЯ І ЧАСТИ, ЇХ ІСТОРІЯ; СТАРИЙ ГОРОД, ЯРОСЛАВІВ ГОРОД, ПОДІЛ; НАДДНЇПРЯНСЬКІ ЧАСТИ, ОКОЛИЦЇ; ВЕЛИКІСТЬ МІСТА; ЧУЖОЗЕМНІ КОЛЬОНЇЇ; БОГАЦТВО.

Зовсїм природно, що з Київщини нам найлїпше відомий той трикутник між Ірпенем і Днїпром, де головно скупляло ся полїтичне і культурне житє землї, — особливо коли степовий натиск зганяв сюди людність з широких пороських просторів. По за ним відомо нам не богато, і ще найбільш пощастило Погоринї, завдяки тим війнам на київськім пограничу, для яких вона була ареною.

Київ, розумієть ся, з кождого погляду домінував у землї, далеко переважаючи всї иньші її осади: в X-XII в. се було найславнїйше місто всеї східньої Европи, „суперник Царгорода і преславна окраса східньої церкви”, як зве його Адам бременський, і з ним не рівняти ся було иньшим. З попереднього ми знаємо, що по слїдам людського житя на його теперішнїй території Київ займає одно з поважнїйших місць між історичними містами взагалї. Його ґеоґрафічне положеннє було того рода, що забезпечало йому важну торговельну і культурну ролю у всїх часах, а по богатству, полїтичному значінню і славі він підіймав ся часами до сьвітового значіння ¹).

Теперішнїй Київ розкинув ся на ґрупі високих надднїпрянських горбів, в колїнї, що робить тут ріка, обминаючи їх, і на побережнїй рівнинї на північно-східнїм краю сих горбів — котрої частина, що входила в границї давнього міста зветь ся Подолом (Поділ, Подольє — нижнє місто, в противність „Горі”), а дальша частина — Оболонию (болонье — прирічна низина) ²). Горби підіймають ся до 600 стіп над рівенем моря і до 300 стіп над рівенем ріки, подільська ж рівнина підіймаєгь ся над рівенем ріки так незначно, що весною Днїпро звичайно заливає значну частину її ³). Річечка Почайна, що тече через Оболонь, робить тут залив, що був київською пристанею ⁴). Її устє ще на початках XVIII в. було під самою горою, і тільки в 1820-х рр. зникла коса, що віддїляла його від ріки ⁵). Друга річечка Либедь, тепер ледви видна, колись досить значна ⁶), межувала київські горби з полудня; тільки в другій половинї XIX в. залибедські осади стали київськими передмістями.

Найстарші слїди людського житя в Київі знаходять ся в частях не залюднених і не рушаних в пізнїйших столїтях — на півночи і на полуднї. Так богаті останки палєолїтичного житя знайшли ся на теперішнїй Кирилівській улицї, під горбами, і меньше дослїджені — за Либедию, на ур. Протасів яр. Богаті слїди новійшої камяної культури знайшли ся і в тій же місцевости на Кирилівській улицї (характеристичні вироби з рога, гончарні горни й останки мальованого начиння), і далї на північ.- захід, на старім урочищу Дорогожичах (печери коло Кирилівського монастиря), на самих горбах: на ур. Преорцї (на півн.- захід від Дорогожич), і на полудневім краю Київа за Либедю — на Соломенцї і на Лисій горі ⁷). Правдоподібно, й на Подолї та на горбах зайнятих старим Київом знайшли ся б подібні останки, як би не були знищені пізнїйшим житєм.

Північному згірю, де ми можемо констатувати слїди з ріжних стадій найстаршої — камяної культури, не бракує й слїдів пізнїйшого житя, що доказують істнованнє тут осад від найдавнїйших епох до часів княжого Київа: на Оболоню, недалеко устя Почайни знайшов ся скарб римських і кольонїальних монет III-IV в.; на Дорогожичах і в околицях теп. Йорданської церкви знайшли ся скарби оріентальних монет VIII-X в., і похорони, що можуть вказувати на раннї історичні часи (IX-XI вв.). Слїди житя з тих же більш-меньш часів — від перших віків християнської ери до княжих часів — показали ся в значнім числї й низше по Днїпру, на згірю теперішнього Печерська: скарби римських і орієнтальних монет від І в. перед Хр. і до X в. ⁸).

З початком історичних часів, властиво з початком Київської держави, на перше місце виступає київський „город”, або „Гора” — той горб, де маємо тепер церкви Десятинну, Андрія, Трох Сьвятителїв. Тут, розумієть ся, містила ся тільки незначна частина київської людности: се стає очевидним з огляду на дуже незначну великість тодїшнього „города”. „Город” був тільки замком, акрополем міста й резіденцією князя. Початок сього города виходить за всякі хронольоґічні границї: в XI в. його називали городом мітичного Кия, що був заразом праотцем полянського народа. На поблизькім (на північ) горбі Щекавицї містили оселю його мітичного брата Щека, але слїдів якогось значнїйшого житя на Щекавицї досї не звістно ⁹). Що ж до третьої лєґендарної осади — Хоревицї, то навіть не знати, де вона була. На догляд самого книжника, се були незначні осади, й тільки: город Кия придбав значіннє й славу ¹⁰).

В серединї й другій половинї XI в., коли укладала ся наша найдавнїйша лїтопись, память про той старий город Кия, наслїдком розширення міста за Ярослава, вже затрачувала ся, так що лїтописець уважав потрібним пояснити, де він був ¹¹). Тут уже в X в. стояв княжий двір з камяним теремом, між пізнїйшою Десятинною й церквою св. Василя (Трох Сьвятителїв), і двори значнїйших бояр. Судячи з місць похоронів київських князїв IX в. — Дира, Олега, уже тодї резидовали тут князї. За часів Володимира в сусїдстві княжого двора, на горбі красували ся статуї Перуна й иньших богів, а по охрещенню Київа на сїм місцї Володимир поставив церкву св. Василя ¹²), а по другий бік княжого двора — катедру Богородицї Десятинної, на місцї теперішньої. Се була величава церква, котрої теперішня, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, не займає й половини ¹³). Тодї ж розширено, очевидно, і самий старий город ¹⁴), та прикрашено ріжними окрасами: так на площі коло Десятинної церкви Володимир поставив вивезені з Корсуня чотири бронзові фіґури коней і дві бронзові статуї ¹⁵).

Пізнїйше сей старий город ще більше був забудований церквами, княжими дворами й иньшими подібними будинками. Тут уміщують стару церкву св. Софії, що згоріла 1016 р. ¹⁶), і збудований Всеволодом монастир св. Андрія (т. зв. Янчин, по імени його доньки Янки — Анни, що тут постригла ся). Мстислав Великий (Мономахович) поставив тут свій патрональний монастир св. Федора, де був пострижений і потім забитий нещасливий Ігор Ольгович. Сьвятослав Всеволодович поставив на княжім дворі церкву св. Василия, може на місцї Володимирової ¹⁷), а Рюрик другу, теж св. Василия — на новім дворі ¹⁸). Сей „новий двір” княжий мабуть теж був у старім городї (думаю, тим і пояснюєть ся його імя, що він стояв у близшім сусїдстві старого). Але з усіх церков старого города зістало ся дуже мало: церква св. Василия має старі мури, від иньших не лишило ся нїчого, окрім останків фундаментів; навіть місць тих церков здебільшого не знаємо докладно.

Про княжий двір маємо дуже скупі відомости. Правдоподібно, старий двір X віка був перебудований за Ярослава, бо пізнїйше зветь ся Ярославовим, „Ярославль дворъ” ¹⁹). В XII в. він зветь ся Великим двором ²⁰). Коло нього, мабуть, стояв той „Новий двір”. Окрім сього так би сказати — офіціального двора були тут і приватні двори деяких княжих родин або значнїйших бояр — нпр. двір кн. Мстислава, двір тисяцького Чудина і т. и. В сусїдстві княжого двора була вязниця — „поруб”, для особливо небезпечних вязнїв: тут пересиджував Всеслав, увільнений Киянами в повстанню, далї — будинки для духовенства, як дім демесників — катедрального хору, коло св. Богородицї ²¹), і т. и. Перед княжим двором було невелике торговище — Бабин торжок.

Не вважаючи на пороблені розширення, старий город всеж таки був рішучо тїсним, від коли Київ став столицею сьвітової держави. Ярослав, зайнявши ся будовами й окрасами, що мали зверху надати Київу відповідний його значінню вигляд, узяв під город і прилучив до старого города сусїдню, положену на полудневий захід височину, кілька разів більшу від старого города Новий — т. зв. Ярославів, або „Великий город” ²²). Його лучив з старим городом міст через яр, що роздїляв сї дві височини, а недавно знайдені на краю сього яру фундаменти могли бути воротами над сим мостом ²³). Наоколо мусїли бути деревляні стїни, які бачимо в XIII в. (в оповіданню про татарське взятє) наоколо старого города. Головні ворота були від полудневого заходу — т. зв. Золоті, звані так правдоподібно тому, що були побивані золоченою бляхою. Вони були муровані з цегли й дикого каміня, як показують їх останки, мали на горі церкву Благовіщення і ріжні сховки („комари Златыхъ вратъ”); приступ до них боронили дві вежі чи виступи, видні ще на старих плянах — тепер вони зникли без слїду, а й від самих воріт зістали ся тільки бічні стїни. Другі ворота — Лядські вели з міста на полудневий схід — на „Угорське”, третї — Жидівські (на північний захід) до жидівського міста. Крім сих, вичислених в оповіданню про оборону Київа від Юрия 1151 p. ²⁴) були ворота, що лучили великий город з старим і ще одні, що лучили його з Михайлівською горою, а може і з „Боричевим узвозом” — дорогою на Поділ ²⁵).

В сїм Великім містї станула нова, прекрасна, богато прикрашена катедра св. Софії, збудована Ярославом, що красуєть ся й досї. Коло неї стояли два патрональні монастирі, поставлені разом з нею Ярославом: св. Георгія, „предъ враты св. Софіи”, і св. Ірини — по імени жінки Ярослава. Монастир св. Георгія, про збудованнє котрого заховало ся дуже інтересне старе оповіданнє, був призначений Ярославом на церемонїю „настоловання (інтронїзації) новоставимымъ епископомъ” ²⁶). Від нього не зістало ся нїчого, від монастиря Ірини — тільки незначні руїни. Двір св. Софії служив для нарад і народнїх зборів. Тут же правдоподібно були поставлені будинки для катедрального духовенства.

Але не вважаючи на заходи Ярослава, на побудовані ним тут розкішні й богаті будинки, Великий город, видно, не „переяв слави” у старого. Бачимо, що князї далї будують церкви в малім і тїснім городї, в великім же городї по Ярославі не відомо з лїтописи нїяких нових, а хоч тепер в нїм викрито фундаменти ще кількох церков з перед-татарського часу ²⁷), але не підлягає сумнїву, що найбільш столичною, аристократичною частиною Київа й далї лишив ся все таки старий город.

Не знати коли, але правдоподібно — не пізнїйше XI в., зайняло місто й иньші сусїднї з старим городом горби: Михайлівську гору, де кн. Сьвятополк поставив славний „золотоверхий” монастир св. Михаіла і де звичайно уміщують ще старий монастир св. Димитрия, збудований Ізяславом-Дмитром Ярославичом на честь свого патрона в третій чверти XI в., з церквою св. Петра, збудованою при нїй його сином Ярополком-Петром, а також і Щековицю, де звістна нам одна церква в XII в., як я вже казав. На т. зв. Киселївцї або Флоровській горі знайшли ся також ріжні останки тогочасного побуту й слїди якоїсь камяної будови. Нарештї здаєть ся, жидівська дїльниця — „Жидове” була на горі за Жидівською брамою, хоч не виключена можливість, що вони жили в самім містї, коло Жидівських воріт ²⁸).

В сусїдстві Жидівських воріт, на Кудрявцї, уміщують передмістє „Копиревъ конець” (його місце — одно з найбільш, заказаних питань київської топоґрафії). Сей „конець” притикав другим кінцем до Подолу, мабуть лучив ся долиною між Киселївкою й Щекавикою, й тут були ворота на Поділ, „врата подольськия в Копыре†концЂ” ²⁹). На сїм передмістю поставив Сьвятослав Ярославич патрональний монастир св. Симеона, а в XII в. збудовали тут церкву св. Івана ³⁰).

Поділ мусїв бути головною частиною міста що до числа людности, але супроти аристократичної „Гори” він, видко, мав характер буржуазійного міста, і то буржуазії середньої й дрібної. З горою його лучила возова дорога, напрям котрої не зовсїм легко вказати. Звичайно думають, що се т. зв. Боричів узвоз і що йшов він між Михайлівською горою та старим городом. Друга дорога йшла через Копирев конець. Від півночи боронили Поділє укріплення з палїсадом („столпиє от горы оли и до ДнЂпра”). Дїйсно, в документах XVI-XVII в. звістний вал, що був десь за Щекавицею ³¹). Але слїди залюднення йдуть тут, як ми вже бачили, далеко за Щекавицю на згірю, до теп. Йорданської церкви, і не богато що меньше над Почайною. Але урочище Дорогожичі, з монастирем св. Кирила, поставленим Всеволодом Ольговичем і славним в історії руської штуки своїми фресками, що по части заховали ся досї, лежало вже за містом.

Як я сказав, Поділє мусїло бути середньо-міщанською частиною Київа: з часїв княжого Київа не маємо тут анї археольоґічних находок, що сьвідчили б про пробуваннє тут людей богатих, розкішних, анї якихось визначних будинків. З теперішнїх тільки Успенська церква збудована за княжих часів: її уважають за церкву Богородицї Пирогощої, збудовану Мстиславом Великим і славну з ікони Богородицї Пирогощої, привезеної з Царгорода разом з иньшою іконою — вишгородською ³²). Иньші церкви, звістні на Поділю, або були деревляні, або зникли без слїду. З них особливо інтересна найстарша київська церква — св. Ілиї, звістна ще з середини X в. ³³): вона стояла „над ручьемъ, конЂцъ Пасынче бесЂды и Козаре”. Правдоподібно сей „ручай” — то Почайна, і церква стояла коло самої київської пристани, що й зрозуміло, коли пригадаємо, що як раз серед купецтва християнство мусїло найскорше взяти свій початок. Знаємо ми й иньшу купецьку церкву на Подолї, се новгородська церква св. Михаіла ³⁴), — церква новгородської купецької кольонїї. Вона стояла десь коло „Торговища” — головного київського ринку, що був на Подолї і служив заразом місцем народнїх віч ³⁵). Иньший раз згадуєть ся віче коло Турової божницї — себ то церкви, поставленої якимсь Туром, очевидно теж на Подолї ³⁶). Як бачимо, для головної частини Київа, що своєю площею переважала всї иньші части, разом взявши, знаємо про Поділ не богато.

Згірє над теп. Хрещатиком, так званих в тих часах Клов — не знати чи був якось сильнїйше залюднений. Тут був монастир Влахернської Богородицї, поставлений в другій половинї XI в. Стефаном, давнїйшим печерським ігуменом (тому звав ся він Стефановим — Стефанечь) ³⁷). За те надднїпрянське згірє — т. зв. Угорське повне ріжних памятних і важних урочищ. Як я вже згадував, воно показує слїди житя з перед-княжих часів. В IX в. уже мусїла тут бути княжа резиденція, судячи з лєґенди про убийство Аскольда і Дира „під Угорським”, в сусїдстві котрого лежала Аскольдова могила. В близшім сусїдстві Угорського бачимо від часів Володимира княжий двір званий „подъ Угорськимъ” або „на БерестовЂмъ”, від імени „сельця Берестового, що тут стояло ³⁸); сей двір мусїв бути резиденцією Аскольда. На його місце вказує монастир „св. Спаса на Берестовім”, що істнує й досї, перебудований, з незначними останками давнїх мурів ³⁹). Крім нього була ще тут за Ярослава церква св. Апостола, де був священиком славний Іларіон, пізнїйший митрополит ⁴⁰).