Страта голодом

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

– Тільки ви в нашій любимій країні маєте трактори, ці потужні машини, що працюватимуть для вас... Але вороги нашого народу готують змову проти нашої дорогої партії та народнього уряду! – вигукував далі «комісар». Він підніс обидві руки вгору. І в ту ж мить, ніби на команду, задзвонили церковні дзвони. Вони дзвонили все голосніше й голосніше. Юрба завмерла. Всі перевели погляди на церкву. Ніхто не знав, хто дав знак або наказ, але коли «товариш комісар» підніс руки, показуючи на церкву, – мовляв, це ж вороги народу навмисно забамкали у дзвони, щоб саботувати його промову, – пропаґандисти наче з цепу зірвалися. Вся громада й собі заворушилася. Хтось побіля трактора закричав:

– Геть церкву!

Інший голос підтримав це гасло, і так воно перекочувалося з кінця в кінець майдану:

– Геть церкву! Геть церкву! Геть церкву!

Раптом над майданом зблиснули плякати червоного кольору з білими написами. Написи були такі: «Геть церкву!», «Хай живуть колгоспи!», «Хай живе комуністична партія!»

– Ходім! – заревів чийсь голос.

– Ходім! – підтримав його інший голос. Кричучи «урра!», мов солдати перед боєм врукопаш, юрба активістів прожогом метнулася в напрямі до церкви. Добігши туди, вони почали кидати камінням, пляшками й дрючками, розбиваючи вікна й двері.

До стін церкви враз приставили довгі драбини, і з десяток пропаґандистів хутко подерлося вгору, де церковні бані. Там до хрестів прив'язали довжелезні мотузки. І серед вигуків, сміху й прокльонів ця пропаґандистська братія стала тягти за мотузки, аж поки хрести попадали вниз, проломивши дах. Потім стягли додолу дзвони і розтрощили бані.

Поки це чинилося на даху, інший гурт пропаґандистів орудував у самій церкві. Усередині там теж усе понівечили. Колись така гарна церква, гордість і окраса нашого села впродовж багатьох років, збудована ще за козацьких часів, тепер за кілька хвилин перетворилася на руїну.

Селяни не мали змоги оборонити цієї будівлі, де вони задовольняли свої духовні потреби. Коли активісти майнули в бік церкви, дехто з селян подався додому, але більшість так і стояла мовчки, похиливши голови без шапок, і молилася.

Ми зрозуміли, що ця політична оргія не виникла сама собою, насправді її дбайливо сплянували й послідовно виконували. Трактор був козирною картою в цій акції, а партійний «комісар», безперечно, – командувачем усієї операції. Ми були певні, що голос дзвонів під час промови «комісара» входив до того пляну, бо ж дзвонив один з пропаґандистів. Ми також зрозуміли, що гасла були добре продумані, а плякати розмалювали ще до того, як бригада з'явилася в нашому селі.

Церкву, або радше те, що залишилося від неї, перетворили на сільський клюб. І вже того самого вечора пропаґандисти танцювали на місці, де ще недавно стояв вівтар.

Ніхто не знав, куди подівся наш священик під час нападу на церкву. Це ж діялося в неділю вранці, і він мав би бути в церкві, але там його не було. Пізніше ми довідались, що насправді він був співпрацівником пропаґандистської бригади. Називався він Іван Бондар.

Цей Бондар мав уроджений хист орієнтуватися в ситуаціях і використовувати їх на свою користь. Ще рік тому він служив у церкві дияконом. Високий на зріст і гарний собою, він вирізнявся дужим голосом, умів читати й писати і взагалі вважався людиною освіченою. Багато селян думало, що з нього був би добрий священик. Він, безперечно, і сам сподівався стати згодом священиком, бо запустив довге волосся і бороду, що було ознакою православного духовенства. Аж це коли розпочалась колективізація і власті посилили боротьбу проти церкви, Бондар нагло щез із села.

Різне гадали про те, чого й куди він зник. Деякі побоювалися, чи не забрало його ҐПУ. Інші думали, що він відчув наближення небезпеки й вибрався десь до якогось віддаленого району, покинувши родину в селі. Але незадовго до приходу пропаґандистської бригади він знову виринув у селі все з тим самим своїм довгим волоссям, вдаючи з себе священнослужителя.

Одного недільного ранку, коли мала початися служба Божа, перед вівтарем з'явився несподівано не хто інший, як Бондар. Ані хвильки не вагаючись, він назвався нашим законним священиком. І наче для того, аби уникнути будь-яких розпитів чи протестів, відразу заходився правити службу своїм сильним басом. Ніяких пояснень від нього ми так і не дочекались.

Але пізніше того самого дня ми почули, що наш старий священик зник із села. Що трапилося з ним, ми ніколи не дізналися, можна було тільки здогадуватись, що його вночі забрали ґепеушники.

Все це сталося перед тим, як сплюндрували церкву. Старші з церковної громади пробували довідатись, що діється, але безуспішно. Бондар мовчав, і так само мовчали сільські власті. Невдовзі по тому почали щезати дехто з церковної громади та й інші активніші селяни. Далі з уст до уст по селу прокотилася вістка, що під час сповіді новий священик дуже цікавиться політичними поглядами сповідальників. Нам раптом свінуло, що цей новий священик поставлений від ґепеушників, що він їхній помічник і провокатор. Те, що Бондар уцілів при нападі на церкву, виконану пропаґандистською бригадою, ще й посилювало наші підозри. Ми пригадували собі, що його ніхто не міг знайти в той фатальний день. Ми не мали сумніву, що він загодя дістав інструкції і попередження від тих, кому служив.

Коли пропаґандистська бригада покинула село й зруйновану церкву, маска впала з Бондаря. Він уже не криючись спілкувався з партійцями та взагалі властями і дотримувався їхньої політичної лінії. Це пояснювало, чому він не протестував проти плюндрування церкви й не намагався наново її відкрити чи якось інакше обслуговувати духовні потреби парафіян. Він почав бувати всюди там, де були «товариш Цейтлін» та інші партійці й виступав на кожних політичних зборах як один з їхньої команди. Цікаво, що при тім він далі викохував свою пещену бороду й довге волосся. Зовні він і далі виглядав як священик.

За якийсь час ми довідалися, що «товариш Цейтлін» та інші активісти називали його «Святим» – «товаришем Святим». Натомість селяни дали йому інше, своє назвисько: для них він став «товариш Юда», або й просто «Юда».

Бригада залишалась у нашому селі майже цілий тиждень. Увесь цей час нам не дозволяли виходити з села, хіба що для праці на полі. Вечорами ми мусили бути дома, вислуховуючи пропаґандистів.

У п'ятницю бригада вирушила в напрямку до сусіднього села, звідки доносились артилерійські постріли.

Але ми так і не зідхнули з полегкістю. Військо, а опісля пропаґандистська бригада показали нам природу партійної політики. Послання було ясне: партія та уряд вирішили провести примусову колективізацію, і це мало бути зроблено.

Отож пастка замкнулася за нами, і ми усвідомили, що виходу немає. Один за одним запроваджувалися всякі заходи, які втягали селян усе глибше в нову систему.

Коли остання колона пропаґандистської бригади виходила з сільського майдану, ми думали, що хоч на якийсь час матимемо спокій. Ми були втомлені, збентежені й оглухлі від гамору. Нас усіх дуже непокоїла колективізація наших господарств. Адже без власної землі селянин не міг мати ні матеріяльного забезпечення, ні свободи. Так багато незбагненних і страхітливих подій трапилось за ці останні кілька тижнів! Тьмища людей товклися по наших подвір’ях, не питаючи дозволу, їли наші харчі, і наша улюблена церква була зруйнована. Ми були нажахані. Ми відчували, що на нас насувається щось моторошне, а нам нема куди подітись.

Наступної суботи, а це була остання субота в лютому, коли ще й тижня не минуло після відходу пропаґандистської бригади, до нашого села прибуло ще більше сторонніх людей. Це були ґепеушники – невеликий загін служби безпеки – і багато міліціонерів. Всюди стали ходити патрулі, навіть у найвіддаленіших закутках села. А найдужче нас налякало, коли в руїнах церкви поставили важкий кулемет, що його обслуговували троє військових. Кілька кулеметів розмістили також по краях майдану.

Ми побачили, що нас пильно стережуть. На кожній головній дорозі, яка провадила із села, стояв вартовий. Його обов'язком було стежити за кожним, хто виходив з села чи приходив. Ті вартові перевіряли не тільки документи в людей, але й їхні речі. Кожний мусив докладно звітувати, куди саме він іде і в якій потребі.

Жорстокість і беззаконня явно наростали. Ми вже були готові на те, що нас можуть арештувати без підстави або й позбавити майна. Ми звикли до несправедливих податків і до здирств під усілякими приводами. Але ми не сподівались нагляду над нашим повсякденним життям аж до такої міри.

Цієї самої суботи надвечір село розтривожили посильні, які гасали від хати до хати, скликаючи селян на сходку, що мала відбутися другого дня. Усі господарі дістали наказ з’явитись на сільський майдан. Наказ зобов'язував геть усіх без винятку.

Посеред майдану ще стояло підвищення, на якому тиждень тому витанцьовували пропаґандисти. Це було місце для промовців і взагалі начальства. На помості були виставлені портрети керівників партії та уряду. Під портретами висіли партійні гасла.

Довкола помосту стриміли вартові зі зброєю. З руїн церкви на нас був спрямований кулемет. Майданом походжали озброєні червоноармійці. А в осередді майдану скупчилися селяни – вони мовчали й тільки переступали з ноги на ногу, бо надворі було дуже холодно.

У призначену годину на помості з'явилося начальство. Школярі почали співати «Інтернаціонал». Вчитель, який диригував хором, заохочував і селян пристати до співу, але вони ніяк на це не реагували. Як тільки стихли останні слова гімну, голова сільради ступив наперед – він відкрив збори і представив начальство з районної ради.

На помості стояли три «комісари». Це були «комісар» ҐПУ, «комісар» з районного партійного комітету (цього ми вже бачили, коли він командував пропаґандистською бригадою) і «комісар» МТС (тоді вже поставали перші «машинно-тракторні станції», що мали обслуговувати технікою новостворені колгоспи). Сільські зверхники також були на помості: тисячник «товариш Цейтлін», голова сільради й керівники комнезаму та комсомольської організації ззаду за районним начальством.

Після кількох вступних речень голова сільради надав слово «комісарові» від райпарткому.

«Товариш комісар» почав свою промову з бундючністю, характерною для комуністичного оратора. Він виступив на передню частину трибуни, кахикнув у кулак, відпив води зі шклянки, яку подав йому «товариш Цейтлін», байдуже оглянув зібраних селян і заходився промовляти.

Була то типова орація, яку ми вже звикли чути від партійних достойників. Він зацитував усіх основоположників «наукового комунізму» і згадав усі революції від часів Адама і Єви. Він описав бідолашне життя, яким живуть селяни в зарубіжних країнах, і як нещадно їх визискують «імперіялістичні акули».

Потім змінив голос і заговорив про щасливе життя в Радянському Союзі, про те, який у цьому Союзі створено земний рай.

– Чи ж могло б бути таке зібрання, як ось це, деінде в котрійсь капіталістичній країні? – уболівальницьким тоном запитав він і сам хутко відповів на своє запитання: – Ні! Ні, там немає свободи, і такі селяни, як ви, – тут він показав обіруч на нас, – селяни, як ви, не мають такого привілею. Вони не мають своїх зібрань...

Його гістерична риторика тривала далі й далі. Він по кілька разів повторював те саме. І лише коли згадав усі частини світу і облаяв належним чином тих самих «імперіалістичних акул», аж тоді закінчив свою промову, закликавши селян вступати до колгоспу і перестерігши нас, що між нами багато куркулів.

– Куркулі – наші вороги, – верещав він, – і ми мусимо їх вигубити як клясу! Акулам, – додав він, – немає місця між невинними рибками. – Потім він схарактеризував куркулів як люте знаряддя капіталістів, які готуються до нападу на Радянський Союз.

– Прокляття їм усім! – закричав він наприкінці своєї пропаґандистської балаканки. – Прокляття кожному куркулеві! Прокляття їхнім родинам!

Після того як він вигукав ці гасла, офіційні особи на трибуні, червоноармійці, міліціонери й діти відповіли на його промову довгими та голосними оплесками.

Але селяни тільки переглянулися між собою і не стали плескати руками. Оплески, як знак захоплення і підтримки, були новим звичаєм, що поширився в містах, але ми були селянами й стримувались від такого вияву ентузіязму.

Ця відстороненість селян дещо збентежила начальство, та врятував ситуацію «комісар» ҐПУ. Як тільки стихли оплески, він зайняв місце попереднього промовця. Речення його були короткі й недвозначні.

– Товариші! – почав він, скинувши холодним поглядом на селян. – Товариші, почути таку гарну й переконливу промову нашого дорогого товариша секретаря було великою приємністю. Але прямо жах бере, коли бачиш, що такі високопатріотичні слова нашого улюбленого товариша секретаря ігноруються і бойкотуються ворогами народу.

Селяни глянули один на одного з острахом. «Комісар» ҐПУ, багатозначно помовчавши хвильку, мовив далі:

– Те, що зараз трапилося, це найкращий доказ, що між нами є вороги народу. Товариш секретар говорив від імени нашої любимої комуністичної партії і нашого радянського уряду. Він говорив від імени нашого великого вождя, товариша...

Вибух оплесків не дав йому докінчити. Він замовк. Оплески ставали все гучнішими. Селяни цим разом також заплескали. Вони його дуже добре зрозуміли. Але тільки все знову затихло, «комісар» ҐПУ продовжував:

– Товариші, слова нашого партійного секретаря були словами партії. – Хтось знову заходився плескати, та оратор, не звертаючи на це уваги, провадив своє: – Але, товариші, ви сприйняли ці слова мовчки, тобто – з погляду опозиції.

Він примовк на мить.

– Для мене, як представника ҐПУ, це означає, що між вами є такі, що діють як вороги народу... як куркулі... як той капіталістичний елемент, якому ці слова не до вподоби, і які воліли б швидше задушити товариша секретаря, ніж привітати його радісними оплесками.

Аби перевірити вплив своїх слів на слухачів, він зупинився на кілька хвилин, дивлячись на сільську громаду. Потім, цідячи слова крізь зуби, перестеріг:

– Нам доведеться схопити бика за роги! – сердито кинув ґепеушник. – Я змушений попередити вас, що навіть найменша спроба чинити опір заходам нашої дорогої комуністичної партії і радянського уряду буде безоглядно придушена. Ми розчавимо вас як огидних хробаків!

Цими словами він закінчив свою промову. Майданом розкотився шквал гучних оплесків. Селяни, засоромлено оглядаючись довкола, били ще завзятіше в долоні, а тоді враз усе стихло.

Погляди селян знов були втуплені в поміст. У руїнах церкви перед собою вони бачили кулемет. Довкіл майдану стояли військові, пильно стежачи за людським стовпищем.

Мовчанку перервав голова сільради, викликаючи інших промовців. Змінюючи один одного, промовляли всі урядовці, що були на помості. Навіть декотрі селяни зголосилися до слова, переважно відомі як члени комнезаму й активні підспівувачі комуністичних властей.

Але ми вже нікого не слухали. Ми плескали в долоні за кожним промовцем, хоч думки наші були десь-інде. Начальство виразно дало наздогад, що селяни просто мусять записатися до колгоспу, бо інакше їх зашлють до Сибіру та інших російських країв з суворим підсонням. Про знищення куркулів промовці говорили так, наче то йшлося про якихось сільськогосподарських шкідників чи чумну пошесть на худобу. Вони запевняли нас, що і ми маємо брати участь у винищуванні їх. Нам не говорилося, як саме, але натякали, що хоча б як ми це робитимем, усе буде справедливо.

Хоч я був ще підлітком у той час, багато питань почало нуртувати в мені після усіх тих промов. Хто були ті куркулі? Кого можна було затаврувати ім'ям куркуля? Я запитував сам себе, чи й мій сусід теж куркуль? А як щодо нашої власної родини і наших родичів? Чи ми всі куркулі?

Хтось вигукнув:

– А що це таке – куркуль?

Партійний секретар відповів:

– Куркулі – це визискувачі бідних. Вони лишилися від старого режиму і як такі мусять бути зліквідовані. Також ті, які протидіють політиці партії та уряду, будуть вважатись куркулями. Вони так само будуть зліквідовані.

З цього пояснення випливало, що будь-кому можна було приліпити наличку куркуля.

Коли зимове сонце почало заходити за руїни церкви, «товариш Цейтлін» запропонував, щоб селяни надіслали телеграму «до Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) і до радянського уряду», дякуючи за багате й щасливе життя радянських селян, а особливо за впровадження колективних господарств. А коли голосувалося за це, то тільки одне запитали – так, як і на зборах сотні: «Хто проти?» Звісно ж, ніхто не осмілився мати щось проти, і телеграму схвалили гучними оплесками.

Коли відляпали долонями, голова зборів зачитав неминучу резолюцію. Вона підтверджувала, що селяни були раді вступити до колгоспу і що вони обіцяють партії та урядові завершити колективізацію в селі до Першого травня. І знову ж таки, оскільки ні один голос не пролунав проти резолюції, її було прийнято одностайно, і збори на цьому завершилися.