Страта голодом

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Одного лютневого ранку 1930 року ми почули гарматні вибухи. А невдовзі в повітрі загримотіли постріли з усіх видів вогнепальної зброї. Звуки ці доносилися з навколишніх полів.

Десь ополудні село наше зайняли регулярні військові частини. Найперше промчав учвал загін кінноти; потім стало чути, як на сільському майдані духова оркестра заграла марш, і в село вступило військо.

Коли роти почали вмаршовувати одна за одною, собаки зчинили виття, а людей у селі пойняла тривога. Скоро нам стало ясно, що ми мусимо приймати цих непроханих гостей. Не питаючи дозволу, озброєні до зубів червоноармійці стали заходити в наші хати.

Вони були озброєні також аґітаційними матеріялами і партійними та урядовими інструкціями щодо того, як провадити кампанію колективізації. Тільки-но розташувавшись, вони заходилися розпропаговувати нас, хоча нічого нового ми від них не почули, бо ж інструкції були ті самі, що й у цивільних пропаґандистів. Найголовніша відмінність була хіба та, що військові поводились більш причепливо.

Наступного дня, так наче для підсилення пропаґанди, вони продовжили стрілянину. Але цим разом діяли трохи інакше.

У полі наставили гармати жерлами на наше село. Всі в селі ще спали, коли почулися гулкі гарматні постріли. Гарматні набої свистюче пролітали над селом і вибухали ген по той бік у річці. Далі почали стріляти й галасувати і в самому селі, а вулицями знову стала чвалувати кіннота. Остерігаючись виходити з хат, ми безсило приглядалися до того видовища.

Ввечері зброю заступили агітаційні летючки, і селяни мусили читати те все й вислуховувати. І так було щодня: вдень стрілянина у нас над головами, а проти ночі – агітаційні читання.

Це військове ігрище тривало десь із тиждень. А потому армія у супроводі духової музики й гарматних вибухів вирушила в напрямку сусіднього села.

Та ледве вщухла гуркотнява пострілів, як ми вже опинилися під прицілом іншого бомбардування, цим разом так званої пропаґандистської бригади. Зімкненими колонами, мов ті солдати, в село вступило кілька сот чоловік із сусідніх міст. Ця людська громада складалася зі звичайних собі промислових робітників, студентів, службовців та інших, що їх забрали з роботи, проінструктували щодо їхнього завдання і включили в пропаґандистську бригаду.

Коли прихід війська мав на меті показати силу влади, то в цієї бригади була мета суто політична. Їй належало показати ідейну єдність села і міста. Це було одним із заходів радянського режиму, спрямованим на те, аби затерти відмінність між міським і сільським населенням. Однак головне їхнє завдання полягало в тому, аби показати селянам, що політика колективізації і насильного забирання зерна підтримується всім населенням індустріяльних районів. У такий спосіб селян хотіли переконати, що їхній опір проти колективізації буде подоланий одностайною волею всієї країни.

Пропаґандисти, як і перше червоноармійці, розквартирувалися по хатах селян, не питаючи в тих згоди.

Дещо з того, що робила ця пропаґандистська бригада, нагадувало річний ярмарок, базар, а то й цирк. Бригада розгорнула свою діяльність відразу ж, як уступила в наше село – в суботу пополудні. Вирізняв її насамперед жахливий безупинний гамір.

Увечері стали показувати агітаційні фільми в будинку школи, а також і надворі. Нашвидку зліпили сяке-таке підвищення, і там закружляв гурт танцюристів, а поруч запустили каруселю, яку привезла із собою бригада.

Та попри всі ці приваби селяни не дуже й поривалися назустріч бригадникам. Більшість людей сиділа вдома. Звичайно, діти та молоді хлопці й дівчата, що були членами комсомолу й комнезаму, повиходили на майдан, але ж не вони становили ту кадру, на яку розраховували райпартком та райвиконком, їх цікавили передусім дорослі селяни – ті, кого вони мали колективізувати. Активісти, однак, хоч і були розчаровані, не ослаблювали своїх зусиль. Бо хоч би як там реагували селяни, а вони мусили й далі хилити на своє. Отож через пару годин після появи на майдані пропаґандисти вже почали стукати в двері наших хат. Хоча декотрі навіть не вважали за потрібне постукати, а просто заходили в хату, не питаючись. Озброєні всілякими пропаґандивними матеріялами, вони вдиралися в наші хати й товкли нам, що одноосібні господарства – це зло і що дорога до раю веде через колективізацію господарств. Селяни слухали цю нову агітаційну атаку, але зашоргані цитати, заклики й пояснення не годні були їх переконати. Взагалі покищо нічим не вдавалося пройняти селян.

Пропаґандисти також дістали наказ скликати селян на майдан уранці в неділю. На ці сходини мав прийти бодай хоч хтось один від кожної родини. Не мігши ніяк уникнути цього наказу, багато селян покірно зібралися на майдані. Я теж подався туди – либонь, радше з цікавости, ніж з якої іншої причини.

Коли я прийшов, там уже стояло чимало людей. Селяни – чоловіки, жінки й діти – не приховували своєї тривоги. Вони були збуджені, втомлені й похмурі. Балакучі городяни й пропаґандисти намагалися змішатися з селянами. Прикидаючись простодушними й усміхаючись, вони підходили до нас і навіть силкувалися жартувати. Але ми не відповідали їм, і наша відстороненість тільки збільшувала їхню ворожість до нас.

Атмосфера на майдані ставала дедалі напруженіша. Несподівано ми почули важке двигтіння якоїсь машини. Аж це нараз двигтіння стихло і змінилося рівномірним подзвякуванням, а за хвильку ми побачили й джерело того звуку.

– Трактор! – вигукнув хтось. – Дивись оно. Трактор суне!

Кожен обернувся в той бік, де була крамниця, і там ми побачили його перший раз. Він поволі посувався з-поза сільської крамниці в нашому напрямку. Трактор – то було щось нечуване в нашому селі, хоч ми впізнали його з малюнків, бачених раніше. Своїм виглядом трактор вражав, і активісти знали про це.

Машина рухалась уперед. Спереду на ній тріпотів великий червоний прапор. Водій трактора, обіруч тримаючи кермо, дивився просто перед себе. Водномить він став героєм для парубків та дівчат, що прикипіли до нього поглядами.

Коли трактор доїхав до вочевидь призначеного йому місця, він став і заглох. І тут таки наче невідь відки з'явилося сільське й районне начальство, поставало круг нього, а один з райкому партії – ми його зразу прозвали «комісаром» – виліз на трактора. Поміж селян залягла тиша, коли він почав говорити.

Те, що цей «комісар» сказав, було знову тільки повторенням уже давно знаного. Він заявив, що уряди капіталістичних країн не дбають за бідних селян, що селян по цілому світі в капіталістичних країнах жорстоко визискують, що вони в тих країнах користуються примітивними знаряддями праці. І що тільки в Радянському Союзі дбають за селян: тут вони щасливі, тут вони запровадили соціялістичний спосіб виробництва (він сказав так, начебто це вже було доконаною справою) і тут їм постачають найкращі сільськогосподарські машини.

– Гляньте ось сюди, – сказав він, тицяючи обома руками на трактор. – Де ще, крім Радянського Союзу, такі бідні селяни, як ви, мають свої власні трактори? Ніде! Тільки ви маєте таку продуктивну техніку!

Я стояв близько біля трактора і, як уже набридло слухати промову, почав оглядати його, наскільки це лише було можливо з мого місця. На вихлопній трубі трактора я побачив марку машини – «International», написану латинськими літерами.