Страта голодом

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Одного ранку, коли я з'явився, як звичайно, до колгоспної контори, щоб одержати належну роботу на день, мені дали доручення одвезти голову колгоспу до райцентру. Не гаючи часу, я запряг коня до воза і, як тільки голова зібрався, ми вирушили в дорогу.

Мій пасажир, «товариш Маєвський», був із приїжджих. Його нам прислали з району. Здоровань років під сорок, він мав обличчя кругловиде й гладке і завжди чисто виголене. Ми ніколи так і не довідалися, ким він працював до того, як опинився в нашому селі, але кожному видно було, що він далекий від усього сільського. Найкоштовнішим особистим набутком його був наган, що звичайно до половини виступав із кобури у нього на поясі. У кабінеті наган завжди лежав на столі; хазяїн мав звичку брати його немов знічев'я в руки, коли відвідувач у чомусь пробував не погоджуватися з ним.

Тільки-но ми виїхали за село, Маєвський заснув ззаду на возі, так що дорога наша пройшла дуже спокійно.

У районі ми затримались недовго, і в обідню пору вже верталися назад до села.

День був чудовий, яскраво сяяло сонце. Повівав легенький вітерець і співали жайворонки. Минувши один поворот на шляху, я побачив далеко попереду якогось чоловіка. Він повільною ходою прямував у тому ж напрямку, що й ми. Під'їхавши трохи ближче, я впізнав його: це був Василик, мій далекий родич і наш сусід.

Ця несподівана зустріч видалася мені дуже прикрою. Щойно кілька днів тому в наше село приїздила міліція, шукаючи його. А тепер він осьдечки, за яких пару сот кроків від мене. Через дві-три хвилини я порівняюся з ним, і – я це добре знав – він обізветься до мене. Це означало певну смерть, бо ж на моєму возі був найлютіший тип із сільського начальства.

Я натягнув віжки і притримав трохи коня, але це нічим не зарадило, бо Василик шкандибав надто повільно. Раптом я побачив вузький путівець праворуч від головного шляху. Мене ніби щось підштовхнуло, і я завернув коня туди. Я був певний, що Василик невдовзі зверне на стежку через поле лівобіч, адже то була найкоротша дорога до нашої хати.

Та цей путівець був дуже нерівний, і торохтіння та шарпанина майже відразу пробудили мого пасажира. Я вдавав, наче дрімаю. Це збісило Маєвського. Він штурхонув мене в спину чоботом і наказав вернутись на головний шлях.

Я спробував ще раз об'їхати Василика, пустивши коня галопом. Але хоч як швидко ми оминали Василика, Маєвський усе таки помітив його. Він наказав мені зупинити коня і скочив з воза. Василик побачив його, зрозумів небезпеку й чкурнув у пшеницю. Маєвський побіг слідом за ним. Трохи згодом я почув постріл, відтак ще один, тоді скрик і ще третій постріл...

До воза Маєвський підходив, аж сяючи від задоволення.

– Втекти хотів, – сказав він, обтираючи наган. А тоді, ні сіло ні впало, прицілився ним коневі в голову. Цю хвилину обличчя його випромінювало щастя.

– Велику помилку він зробив, – мовив він далі, звертаючись не так до мене, як до себе. – Не знав, що то значить мати діло з червоним партизаном. Що ж, тепер знає...

Ховаючи нагана в кобуру, він хвалькувато додав:

– Сотні контриків пробували втекти від мене і ні один не уник смерти!

А тоді зиркнув у мій бік.

– Так, так, – процідив він крізь зуби. – Так, так, то ти хотів допомогти йому.

І поліз назад на воза, а через хвилину-дві знову, здається, заснув твердим сном.

Василикова доля, як уже бути точним, вирішилася ще тієї лютневої ночі, коли кількасот моїх односельців було заарештовано й вивезено на заслання. Його батько, хоч і бідняк, дістав наличку куркуля і внаслідок цього з усією родиною, включно з Василиком, опинився серед арештантів.

Відтоді минуло з рік часу, коли котрогось дня ми отримали непідписаний лист з північного морського порту Архангельська, в якому повідомлялося, що Василика застрелено при спробі втечі з табору.

Та ось одного червневого вечора, коли ми вже вкладалися спати, почувся стукіт у наші двері й чийсь голос знадвору. Завагавшись на хвильку, я відчинив двері. В хату ввійшов хтось такий, що в ньому ледве можна було впізнати людину. Та в мене чомусь не було сумніву, що то Василик. Тиснучи мені руку, він силувався всміхнутись. Виглядав він украй виснаженим. Одяг на ньому був подертий і брудний, ноги обмотані якимсь ганчір’ям.

– А ми чули, що тебе застрелили! – скрикнула мати, впізнавши Василика. – А що трапилося з твоїми мамою і татом та й з усіма?..

– Та я й справді мертвий, – урвав він, пробуючи ніби жартувати. – Я тільки привид. Чи ви коли бачили привида?

Те, що він нам розповів, направду таки скидалося на вісті з того світу, які хіба лише привид і міг знати. Я переповім усе те точнісінько так, як ми почули від нього.

... Та лютнева ніч була морозяна й заметільна. Валка саней з арештованими селянами виїхала з села під конвоєм міліціонерів та гепеушників, озброєних гвинтівками і кулеметами.

Дорогою до станції сталася низка трагічних подій. Один підліток років шістнадцяти спробував утекти. Він скочив з саней і метнувся в якийсь двір, але кулеметники пришили його вогняною чергою до землі. Хлопця було поранено; його схопили й притягли назад до валки. Не вважаючи на поранення, охоронці прив'язали його мотузками до саней. Рана та виявилася смертельною, і він помер ще до того, як валка доїхала до залізничної станції.

Разом з однією сім'єю на санях їхав рядовий гепеушник. Без огляду на людей круг нього, він почав чіплятися з сороміцькими пропозиціями до молодої дівчини з тієї сім'ї. Коли він уже дуже розпаношився, мати дівчини не витримала й дала йому ляпаса. Конвоїр вихопив наган і пострілом упритул забив матір.

Коли прибули на станцію, до дівчини підійшов старший з ҐПУ, начальник конвою. Голосно, щоб усі довкіл почули, він заявив, що конвоїр застрелив її матір з мотивів самооборони. Мовляв, її мати, «заарештована як ворог народу», напала на охоронця з метою викликати бунт між куркулями, транспортованими на заслання. Отож дія гепеушника була законна, патріотична і навіть героїчна. Дівчину та її двох менших братів забрали тоді з колони і більше вже ніхто їх і не бачив.

Вістка про хлопця й жінку ще не встигла дійти до кінця валки, як уже сталося кілька інших випадків. Декілька чоловіків похилого віку, між ними і мій дядько Гаврило, не витримали труднощів дороги й брутальности з боку охорони й померли на півдорозі до станції. Котресь молоде подружжя водночас покінчило з життям, перетявши собі вени.

А що безперестанку йшов сніг, то деякі сани загрузали в ньому, і тоді зупинялася вся колона. Під гуркіт пострілів і крики міліціонерів та гепеушників, вереск немовлят та жіноче голосіння й плач чоловіки мусили підпрягатися до коней і витягувати сани з заметів.

Не доїжджаючи до станції, валка завернула на путівець, що провадив до товарняка серед поля на запасній колії. Передні кілька вагонів були вже вщерть заповнені арештованими селянами з сусідніх сіл. Біля кожного вагона стояли на варті червоноармійці.

Коли до поїзда підтягнулася вся валка, начальник ҐПУ передав наказ усім залишатись на своїх санях. Охоронці зайняли позиції навколо валки. Не гаючи часу, старший з гепеушників рушив від саней до саней зі списком у руках, вичитуючи з нього прізвища та імена. Відібрані в такий спосіб групи людей відводили зразу під конвоєм до потяга й заганяли одну за одною у вагони.

Коли заповнили й замкнули перший вагон, стало ясно, що жінок відокремлюють від чоловіків, а дітей від батьків. З усіх частин валки почулися розгнівані голоси, чоловіки домагалися права їхати всією родиною разом. А один хлопчак кинувся бігма до вагона, де вже були його батьки. Враз понад людськими головами пройшлася кулеметна попереджувальна черга, але хлопчак не спинив бігу. Тоді пролунали один за одним три прицільні постріли й хлопчина впав мертвим.

У ту мить загальне збудження обернулося відвертим вибухом. Люди сипонули врозсип і зчинилася колотнеча. Кілька чоловіків рвонулося від колони в бік кущів поміж залізничною колією і полем. Один з возіїв саней напнув віжки і спробував від'їхати саньми вбік від станції. Вартові почали стрілянину, й ті, які шукали рятунку в кущах, непорушно застигли на снігу. Той, що тікав саньми разом з родиною, також не уник смерти. Кулеметна черга накрила їх усіх: чоловік і жінка загинули на місці, а чоловікова старенька матір і троє дітей були поранені.

Під націленими на них зусібіч цівками приречені на вигнання селяни мусили врешті припинити опір, і порядок та спокій відновилися знову.

Широко роззявлені пащі вагонів-телятників поглинали гурт за гуртом бранців. Коли всіх повантажили, двері вагонів позасували й замкнули, а біля кожного вагона поставили вартових. Забитих полишили лежати на землі.

Василик потрапив ув останній вагон. Йому пощастило, що він був разом з усією сім'єю. Але хлопцеві мукою було дивитись на те, як тяжко доводиться його батькам і сестрі в цих жахливих умовах. У їхній вагон, призначений для перевезення живої худоби, напхали не менш як півсотні чоловік. Ніяких ні полиць, ні лавок там усередині не було. Та й взагалі доводилося тільки сидіти на голій дерев'яній підлозі з дірками: бракувало місця навіть для хворих, щоб покласти їх.

При зачинених дверях у вагонах було зовсім темно. Тільки через шпарини в стінах вагона пробивалися благенькі стяжки денного світла. Панував суцільний шарварок: ті, котрі стояли, шукали собі місця сісти, а по тих, котрі сиділи, топталися стоячі. Зчинилися крики й сварки, жінки плакали за чоловіками, яких загнали до інших вагонів, діти просили їсти, а всі разом тремтіли від холоду.

Брак харчів та відповідної одежі дошкуляв найбільше. Вигнанцям не дозволили брати з собою нічого зі свого майна, крім речей особистого вжитку, що їх вони здужали нести в руках. А оскільки ніхто не підозрював, що їй чи йому доведеться покинути не лише домівку, а й рідне село, мало хто здогадався взяти з собою бодай те найнеобхідніше.

Для задоволення природних потреб слугував металевий бак, поставлений посеред вагона на всіх п'ять десятків чоловік. Біля нього завжди гурмилися люди, чекаючи своєї черги. Добиратися туди доводилось просто через голови тих, що сиділи на підлозі. Через цю прикру обставину ще більше поставало суперечок, а то й бійок.

Спроби привернути увагу начальства до цих нестерпних умов виявилися безуспішними. Отак у голоді й холоді, запхані в смердючі вагони, вигнанці розпочали свою примусову мандрівку до невідомого місця призначення. Потяг рушив десь опівночі. Коли переїхали мостом через Дніпро, усім стало ясно, що їх везуть на північ. Їхав потяг повільно, часто зупиняючись. Бувало, він простоював годинами. На одній із зупинок двері відімкнули й до половини відсунули. Перше, що побачили перед собою арештанти, були два червоноармійці з гвинтівками навпереваги. Ще кількоро рядових стояло напоготові з мішками й відрами. Начальник конвою оголосив, що зараз роздаватимуть по буханцеві хліба на чотирьох осіб та по оселедцеві кожному. Питну воду будуть роздавати з відер. Арештованих перестерегли, що відра – державна власність, і кожен у вагоні повинен пильнувати, аби її не було ушкоджено. І ще належалося вибрати одного «старшого» на вагон, щоб той відповідав за розподіл їжі й води і стежив за порядком та «чистотою» у вагоні, в якому й далі не було ніяких санітарних вигод.

Після таких коротких настанов військові всунули у вагон мішки з хлібом та оселедцями й кілька відер з водою, і двері знову замкнулися.

Серед зголоднілих людей відразу почалися колотнеча й сперечання. Кожний мав свою власну гадку, як поділити їжу й воду, і міркування ці висловлював уголос. Дужчі відпихали слабших. Сварки й передрачки супроводилися жалібним скиглінням дітей.

Цілою проблемою виявилося вибрати старшого з-поміж групи, бо його обов'язки вже самі собою наближували б цю особу до начальства. Та сяк чи так, але врешті вибрано одного і розпочали поділ харчів.

Над ранок другого дня подорожі поснулих в'язнів розбудив розпачливий жіночий зойк: у жінки помер чоловік. Під час бунту на сільському майдані його поцілила в ногу куля. Своє поранення він приховав перед ґепеушниками, боячись, що його розлучать з жінкою, а потім приб’ють десь у в'язниці ҐПУ. Отож до рани потрапила інфекція й призвела до смерти. На наступній зупинці тіло забрали з вагона. Жінка небіжчика, ридаючи, благала конвоїрів, аби дозволили їй бути присутньою при похороні, але її навіть з вагона не випустили. Ті, що виносили мертвяка, казали, що за ніч повмирало багатенько арештантів, а їхні трупи поскидали купою на плятформі.

Ця перша смерть у вагоні дуже вразила людей. Тепер поменшало плачів і зойків, ущухли лайки й суперечки. Кожен усвідомлював, що наступним покійником може стати він чи вона.

Потяг хоч і повільно, але таки посувався вперед. Ставало дедалі холодніше. Всупереч загальним сподіванням, у Москві на вантажній станції потяг довго не затримався. Після коротенької стоянки почувся довгий гудок, і ешелон рушив далі. Вогні Москви мали змогу побачити крізь щілини тільки ті, що сиділи під стінами.

Наступною зупинкою був Александров. Тут уже стало нестерпно холодно і вигнанці в товарняку страшенно потерпали. На цій станції Василик втратив матір і сестру. У матері, що заснула навсидячки, стався сильний серцевий приступ, і вона так і не прокинулася. Коли забирали її тіло, дочці дозволили вийти з вагона враз із тими, які виносили тіло, а Василикові з батьком того привілею відмовили. До вагона сестра не повернулася разом з носіями; казали, що її затримав начальник конвою.

Коли потяг рушив далі, Василиків батько мовчав. Він не виявив ні жалю, ні хвилювання, і тільки повторював час від часу: «Любі мої дівчатка, любі мої дівчатка...»

Після Александрова потяг ішов уже швидше. Багато міст і сіл він минув не зупиняючись. А сніг падав безнастанно.

З написів з назвами станцій знати було, що потяг рухається в напрямку до міста над Білим морем – Архангельська. Але куди саме везуть – ніхто точно не знав.

Аж на двадцяту ніч подорожі потяг зупинився. Крізь шпарки в стінах не можна було запримітити жодних слідів людського житла, та пожвавлена метушня конвоїрів підказувала, що це не така звичайна собі зупинка.

Коли вранці двері відчинилися, то замість видати кожному денну пайку харчів та води, конвоїри наказали всім виходити з вагона й ставати коло нього рядком. Хто сам не в силі був вийти, того виносили й клали на сніг. Увесь потяг і його живий вантаж конвоїри оточили звичним своїм кільцем. Більшість із них були уродженці Середньої Азії.

Як тільки всіх виладувано, порожній товарняк від'їхав. Для родин виселенців, які залишались у цій безмежній і безлюдній пустелі, зникнення потяга було наче символом, що це вже кінець усього. Василикова перша думка була, що тут буде його могила, що тут їх усіх і постріляють на місці.

Навколо ніщо не свідчило про ознаки життя: ніде ні доріг, ні будівель, тільки покрита снігом рівнина навсібіч на неозорі кілометри. Лише кілька опушених снігом бадилин та кущів порушувало де-не-де одноманітність приполярних обширів. А ген-ген на обрії мріла темна смужечка лісу – ото очевидячки там і було місце призначення бранців.

Начальник конвою попередив, що кожен, хто спробує вийти з колони, буде застрелений на місці. Після переклику колону повели. Хворих, що не здужали йти пішки, залишили під охороною на місці. Нікого з них опісля вже ніхто не бачив. Дітей, які не могли самі долати таке бездоріжжя, несли на руках батьки. Пересуватися крізь ці сніги й дорослим було надзвичайно важко, тож кожен ступав у слід, протоптаний конвоїрами, які провадили до лісу.

Тоді стояла найхолодніша для цих країв пора, і з півночі з несамовитою силою мела хуртовина. Бредучи глибоким снігом, арештанти замочили собі ноги, що швидко почали мерзнути. Багато хто з в'язнів почав відставати, і їх залишали ззаду.

Василиків батько заслаб ще у вагоні під час етапу – мабуть, схопив запалення легень. Василик допомагав йому йти, скільки міг, та хворий і ослаблений старий урешті впав і вже не зміг підвестись. Один чоловік у колоні поміг синові звести батька на ноги, і далі Василик став його нести. Іти з батьком на спині через глибокі сніги було дуже важко, але він не хотів полишити батька на загладу. Начальник конвою помітив їх двох і наказав Василикові покинути батька. Хлопець не послухав наказу: йому не сила було кидати батька в снігу на видиму смерть. Тоді начальник гукнув конвоїрів, і два здоровенні монголи підступили ближче, збили Василика з ніг і вирвали від нього батька. Тільки тоді син помітив, що батько вже неживий. Під гвинтівкою конвоїра він мусив залишити батькове тіло серед снігів.

Після трьох чи й чотирьох годин виснажливого шкутильгання в глибоких заметах колона врешті добралася до місця призначення в глибині лісу.

Довкруги тут панувала тиша: ані не зворухнеться, ані не шелесне ніщо. Земля вкрита сніговою плахтою. З усіх боків стояли високі темні сосни, гілля яких звисало під тягарем снігу та інею. Під ними трохи віддалік видніло кілька малих хижок – єдина ознака людської присутности. То були приміщення, побудовані спеціяльно для охоронців, як пізніше довідались етаповані.

Начальник конвою оголосив засланцям, що тут буде їхня нова домівка. Він пояснив, що як «ворогів народу» їх треба було б знищити, але уряд вирішив дарувати їм життя в надії на те, що вони почнуть жити по-новому. Далі він ще сказав, що засланців поділять на три робочі групи.

Перша група, до якої ввійдуть молоді й здорові, буде працювати в лісі як лісоруби, друга група обгородить селище огорожею з колючого дроту, а остання група будуватиме житло. До цієї, третьої, групи включено всіх жінок та дітей. Начальник запевнив засланців, що потрібні інструменти ось-ось привезуть. Харчів так само не було, і хоч він знав, що люди з етапу не їли нічого цілий день, це його не обходило. Він вважав, що нічого їм не станеться до ранку, коли привезуть харчі. Далі він наказав чоловікам поробити сякий-такий захисток для своїх родин і розкласти вогнища, щоб перебути ніч, яка швидко насувалася.

Підтримувала цих селян на дусі, коли вони готувалися до своєї першої ночівлі в цій приарктичній тайзі, тільки благенька надія на те, що якось пощастить вижити та ще й, може, повернутися колись до своїх домівок.

Всі, хто ще тримався на ногах, розсипалися в лісі. Не маючи ні сокир, ні якого іншого знаряддя, вони тільки завдяки своєму заповзяттю спромоглися поставити тимчасові прихистки-балагани й розпалити багаття ще до того, як зовсім запала ніч.

Василик пристав до однієї знайомої сім'ї, щоб з ними разом зліпити халабуду з соснових гілок, але вона не дуже й захищала їх від північного морозу. Так і просиділи всі люди цілу ніч навколо своїх вогнищ у той час, як лютувала хуртовина й завивав вітер. А сніг раз у раз загрожував, що загасить полум'я.

Нарешті настав ранок і буря вщухла. Начальник конвою наказав усім засланцям зібратись в осередді табору. Кожен мусив зайняти місце в строю для переклику, включно з дітьми та хворими. За ніч чимало людей померло: хто від холоду, а хто від виснаження й недоситу. Тіла померлих наказано було перенести на галяву посеред табору й покласти перед строєм, оскільки їх теж треба було перелічити й звірити за списком.

Після переклику один з конвоїрів зачитав різним бригадам, яке робоче завдання на них покладається. Потім видали всім харчові пайки, бо вночі якраз прибув транспорт з харчами та знаряддям до праці.

Василика призначили в бригаду лісорубів і того ж ранку послали на роботу в ліс.

Він був сповнений рішучости таки втекти, щоб знайти й поховати батькове тіло, певний чомусь, що воно все ще лежить там на полі, де він його востаннє бачив. Крім того, Василик тішив себе надією в дорозі додому розшукати свою сестру, яку забрали в Александрові. Та кілька його спроб вирватися з неволі завершилися невдачею: охорона була занадто пильна й досвідчена, щоб дати змогу «ворогові народу» так легко втекти, і за кожну спробу Василика суворо карали, хоч жодні покарання не могли відстрашити хлопця від його наміру, а лише зміцнювали в ньому рішучість.

Більш як два роки минуло, поки нарешті Василикові пощастило таки з утечею.

У травні 32-го року, коли він все ще працював як лісоруб, а його бригада вантажила дерево в залізничні вагони, він познайомився з одним залізничником, також українцем, раніше засланим у ці місця. Цей новий приятель дав Василикові одяг і пару чобіт. Аж отак, перевбравшись у більш-менш звичайну одежу, спромігся він ошукати конвоїрів.

Переховуючись у паротязі, як кочегар, дістався він до Архангельську, хоч це було якраз у протилежному напрямку від мети його мандрівки. Звідси він прислав нам у село того непідписаного листа, надіючись збити зі сліду органи розшуку. Відтак почав добиратись, переважно вантажними потягами, ближче до України.

В Александрові він зупинився ненадовго, аби розшукати сестру й могилу матері, але марно. Гробокопи на цвинтарі не могли пригадати собі, чи закопували жінку, яка б з опису була подібна до його матері. Не зміг він знайти і батькової могили, та й про сестру нічого не дізнався. Врешті він зрозумів, що даремні його розшуки за ріднею.

Новий знайомий, адресу якого дав йому той залізничник, нарадив Василикові податись до Москви. Він казав, що у такому великому місті куди легше буде оминути міліцію. Тож Василик вирішив спробувати щастя там, хоч без спеціяльного дозволу в Москву не пускали нікого. Він прибув туди попутним товарняком, до якого вскочив на ходу.

Але Москва не надавалася для Василика. Він погано говорив по-російському, та й зовні надто був схожий на українського селянина, на яких тоді скрізь полювали, як на зайців. Крім того, там йому неможливо було знайти працю. Скрізь, куди він звертався по роботу, питали документів. Щоб його знову не зловили й не кинули за грати, він вирішив повертатися на свою батьківщину, в Україну.

Мавши вже досвід, як користуватися залізницею без усяких квитків, Василик до Києва дістався без особливих пригод. Тут він знов заходився пробувати, чи не вдасться десь зачепитись за роботу, але так само без успіху. Кожен пізнавав у ньому селюка, а селянам заборонялося залишати село без спеціяльного дозволу.

Кінець-кінцем він поклав собі вернутись до рідного села. Так він прибився до нас. У нашій хаті Василик пожив кілька тижнів, та йому ж хотілося працювати і взагалі бажано було довго не затримуватись в одному місці, отож він вирішив перебратися до міста. Після ще однієї безуспішної спроби знайти роботу в місті він вертався знову в село, та тільки для того, щоб знайти собі смерть від руки Маєвського.