Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Наприкінці 1932 року, коли ми вже доїли останню городину й хліб, до навколишніх сіл дійшла чутка, що в райцентрі відкрилися спеціяльні крамниці, в яких повно-повнісінько чого хочеш. Подейкували, що там можна придбати навіть закордонні товари. Та ба! Ми також довідалися, що єдиною платою за ці товари була іноземна валюта або ж – у будь-якому вигляді та кількості – золото чи срібло.

З кожним днем до нашого села все більше й більше надходило інформації про ці крамниці. Називалися вони «торґсин», що було скороченням російських слів «торговля с иностранцами». Продавалося в них усе, що треба для життя: харчові продукти, товари щоденного вжитку, одяг, ліки і так далі.

Ми знали, що «торґсини» існували вже довший час, але тільки у великих містах, де живе багато іноземців. А тепер ці крамниці наблизилися й до нас. Та цього разу, хоч і які ми були нездогадні, а все таки зрозуміли, задля чого так зробила радянська влада. Через ці крамниці малося на меті витягти з нас останні залишки золота й срібла, в кого вони були. Режим був дуже ласий на такі родинні коштовності, як хрестики, іконки, жіночі сережки, обручки, годинники і все інше, що могло містити в собі хоч трохи дорогоцінних металів. Підозрюючи, що селяни й досі мали дореволюційні золоті та срібні монети, більшовицькі власті вирішили загребти їх собі. Від покоління до покоління в родинах призбирувалися такі скарби, як срібні чайники, цукернички, горнятка на вершки, сільнички та інші дрібнички зі срібла. Була й мода серед сільських молодиць прикрашати золотою коронкою один з передніх верхніх зубів, навіть без особливої в цьому потреби. І цих коронок захотілося державі.

Голод спромігся на те, чого не подужали досягти всі декрети й погрози. Рештки виробів з дорогоцінних металів, хоч і як мало їх було, витягались і викопувалися з різних таємних схованок. Вони ж бо стали єдиним засобом порятунку від голодної смерти!

Тоді кожен мріяв, щоб мати щось золоте – воно зробилося синонімом самого життя. Тільки уявити собі: за золото можна придбати хліба!.. Навіть ми, прості селяни, могли купити собі хліба, і то скільки завгодно, аби тільки мати те чародійне золото. Клопіт лише в тім, як і де його роздобути. Дехто з нас мав якусь його дещицю, але більшість того золота ніколи й у вічі не бачила.

У міру того як чутка про цю казкову «торґсинівську» крамницю поширилася, до нас стали доходити й моторошні історії про грабунки й убивства. Кожен, хто відкрито носив золоті прикраси або мав золоту коронку на зубі, загравав зі смертю. Убивства за пару сережок, за перстень або за будь-що інше, зроблене з золота чи з чогось схожого на золото, невдовзі стали буденним явищем. Одна дівчина втратила палець разом з перснем, коли грабіжник, не в змозі стягти золотого персня, просто відтяв їй пальця. Бандюги, озброєні обценьками, насильно виривали зуби в тих, хто мав золоті коронки. Ці злочини гнітюче впливали на нас.

Внаслідок золотої лихоманки наш сільський цвинтар був дощенту сплюндрований. Наше село було дуже давнє, початки його сягали шістнадцятого сторіччя. За своїх триста чи й більше років цей цвинтар був місцем поховання людей різних соціяльних прошарків: як звичайних собі селян, так і значних та багатих. За нашим звичаєм, небіжчиків ховали з усіма їхніми особистими речами – такими, як коштовні прикраси, зброя і натільні хрестики. І ось тепер розкопувались могили і з них витягали всі коштовності, які там були. Спочатку ці грабунки могил коїлися тайкома, поночі, а невдовзі вже й відкрито, серед білого дня. Та, властиво, не було й потреби критися з цим жахливим злочином, бо власті не мали нічого проти мародерства на могилах. Оскільки мені відомо, нікого й ніколи не покарали за такий злочин. Цвинтарі, як-не-як, вважалися часткою релігійної традиції, що її комуністи заповзялися знищити. Наш цвинтар, так само як і церква та одноосібні господарі, приречений був на знищення, отож влада дивилася крізь пальці на розграбування могил і мирилася з ним, хоч і не заохочувала до того.

Часто-густо останки небіжчиків після розкопання могил так і валялися просто неба. По всьому цвинтарю видніли розкидані людські черепи та кістки, а могили, що досі правили їм за пристановище, були розмотлошені й лишались від них тільки порожні зяючі ями. Навіть дерев'яні хрести з могил люди позабирали і зужили як дрова.

Та оце пограбування цвинтаря обернулося й у свого роду користь: відкриті могили незабаром прийняли нові тіла – жертв голодної смерти. То був химерно щасливий зворот долі, бо виголоднілим селянам уже було не по силі викопувати свіжі ями своїм померлим родичам чи сусідам. А так їм залишалося тільки дотягти тіла небіжчиків до цвинтаря і опустити їх у порожні розграбовані могили.

Було кілька селян, які тримали в сховках дещо з дорогоцінних металів і тепер могли здійснити свою мрію – виміняти їх на харчі. Серед цих щасливців випало бути й нам. Одного вечора мама поділилася з нами своїм секретом: вона мала два золоті дукачики. Це був подарунок їй від батьків, коли вона ще дівувала, якихось півсторіччя тому, або більш як тридцять років до жовтневої революції. Тоді була мода в молодих дівчат носити дукачі із золотих монет. Мама вже не носила цих своїх найкоштовніших оздоб, але берегла й переховувала їх про запас на чорний день. Навіть ми, її діти, не знали, що вони в неї є. А тепер ми опинилися в найжахливішій скруті. Голод у цей час доходив до свого вершка, і, щоб залишитись живими, нам треба було за всяку ціну роздобути десь харчів. Мати запитала нас – вона завжди так робила у важливих справах – як, на нашу думку, найкраще використати ці дукачі. Ми водносталь погодилися, що один з них треба віднести до найближчого «торґсину» в райцентрі. І вирішили відбути цю подорож якнайшвидше, поки сніги ще не зовсім відгородили наше село від світу. Пізніше, як зима розгуляється на всю силу, вибратися з села буде взагалі неможливо.

Отож одного ранку, в кінці січня 33-го року, ще передсвітом, мати і я вирушили головною вулицею через усе село, щоб вийти врешті на основний шлях, що провадив до самого райцентру.

Була це подорож, якої неможливо забути. Незабаром зійшло сонце в усій своїй блискучій пишноті на неозорому блакитному небі, а білий сніговий покрив аж іскрився від його яскравих променів. Краєвид був тихий і спокійний. Ми не зустріли анічого живого: не було ні пташок, ні котів, ні собак, ані навіть їхніх слідів на снігу, що свідчили б про життя довкола. І не перестріли ані одної живої людини. Мене огорнуло дивне почуття, наче ми справді проходили через якесь мертве царство.

Єдиною ознакою, що люди ще живі, були димки з коминів оддалеки. Проте мало які хати посилали цей сигнал. Більшість із них, похована під глибоким сніговим заметіллям, крила в собі страхітливе видовище мешканців, що в невимовних муках конали з голоду.

Та вже невдовзі, коли ми поволеньки чалапали по снігу до центру села, нам почали траплятися наочні докази голодної смерти. Ми завважили щось таке чорне, подібне здалеку до притрушеного снігом стовбура. Підійшовши ближче, ми побачили, що то був людський труп. Закостенілі руки й ноги мертвяка, які стирчали з-під снігу, надавали йому вигляду якоїсь потвори. Я нахилився і змів рукою сніг з обличчя трупа. Виявилося, що це Улас, наш старенький сусід, якого ми востаннє бачили десь із місяць тому.

За кілька кроків далі нам трапилося ще одне заморожене на камінь тіло. То був труп жінки. Коли я струсив з неї сніг, у мене застигла кров від жаху: небіжчиця під обідраним кожухом закостенілими руками тулила до грудей замерзле тільце немовляти.

Нарешті ми перейшли село і опинились на шляху, що вів до райцентру. А тут відкрилася перед нами інша страхітлива панорама. Правобіч, вподовж усієї дороги лежали трупи тих селян, які, мабуть, пробували дістатись до міста в пошуках роботи й шматка хліба. Знесилені голодом, вони не могли туди дійти і врешті лягали або падали край дороги, щоб уже ніколи й не підвестись. Легенький сніжок милосердно прикрив їхні тіла білим покривалом.

Неважко було здогадатись, що довелося спізнати тим людям, чиї трупи лежали лівобіч. Найімовірніше, вони верталися з районного центру додому, так нічого й не добившись. Вони тільки даремно пропішкували стільки кілометрів туди, і то лише для того, щоб їм відмовили в роботі й можливості втриматись при житті. Вони поверталися додому голіруч. Смерть наздоганяла їх, коли вони тарганилися додому, примирившись із тим, що хоч помруть у своєму селі.

Розлогі колгоспні лани, що простягалися на багато кілометрів обабіч шляху, виглядали як побойовисько під час великої війни. Вони були всіяні трупами тих селян, що померли з голоду, перекопуючи старі картоплища в надії знайти хоч півкартоплинки, недогляненої чи покинутої під час збирання. Люди вмирали там, де падали від знесилля в нескінченних пошуках харчів. Декотрі замерзлі мертвяки лежали там, певне, вже місяцями. Ніхто не квапився позвозити їх звідти й поховати.

Нам дуже тяжко давалися ті вісім кілометрів відстані від нас до райцентру. Коли ми вийшли з нашого села, з півночі знявся зимний вітер, а на обрії показалися хмари. Важко було, особливо матері, йти проти вітру, але ми таки затялися на своєму і десь після шести годин змагання з вітром та сніговими переметами добулися врешті до околиці райцентру. Тут на нас чекало ще одне страхітливе видовище.

Райцентр тоді ще не мав каналізації, і всі нечистоти збирала спеціяльна санітарна бригада, як звичайно, вночі. Для нечистот, що їх вивозили в бочках кінними підводами, не було викопано спеціяльного звалища. Бочки звичайно випорожнювали, виїхавши за місто, просто обабіч шляху. Виглядало на те, що шлях від нашого села до райцентру особливо припав до вподоби возіям тих бочок, бо значний відтинок дороги з обох боків був покритий грубим шаром відходів. Навіть за нормальних часів отаке видовище було надзвичайно гидким і неприємним уже саме собою, але ми вже до цього звикли. Тепер же, коли ми повільно плелися вдовж цієї загидженої дороги, нам аж кишки вивертало. Серед цього каналізаційного бруду там і сям прослалися замерзлі трупи. Вони лежали поодинці або гуртами, або й цілими купами, наче рештки якогось румовища. Декотрі були притрушені снігом, і тільки їхні руки й ноги стирчали з кучугур, інших затопили недавно вихлюпнуті нечистоти. Не раз траплялися трупи матерів, що все ще пригортали немовлят до грудей під полами домотканих свиток.

Всі ці мерці – то були хлібороби з довколишніх сіл та їхні родини, і всі жертви голодної смерти. Позбавлені всіх засобів до існування, ці хлібороби єдиним виходом для себе бачили втечу до міста, де сподівалися знайти якусь працю, якийсь харч, якусь допомогу. Не вважаючи на заборону покидати свої села, вони юрмами сунули до райцентру, збільшуючи кількість його людности й дозоляючи городянам та керівництву міста. Вони з'являлись на порогах помешкань, благаючи крихот хліба чи бодай картопляного лушпиння, але надаремно. Містяни з їхніми мізерними харчовими пайками не могли дати селянам досить їжі, щоб урятувати їх від голодної смерти. Цих вимушених приплентачів було просто забагато. Вони вистоювали або лежали на хідниках вулиць, на базарах, на залізничних станціях, під парканами, на подвір'ях, у канавах обіч вулиць та шляхів. Вони стали таким буденним явищем, що городяни обминали їх, байдужі і до них, і до їхніх благань. Отже, марно перепробувавши все і потицявшись по всіх кутках, селяни зі своїми родинами врешті стикалися з неминучою голодною смертю. А їхні трупи, наче нанесені повінню дровеняки, довгі дні валялися під ногами, і нікому до них не було діла.

Часто міліціонери зганяли голодняків, мов худобу, у великі череди, випроваджували за місто і полишали там напризволяще. А мертвих і напівживих, уже нездатних ходити, кидали на машини або кінні підводи й вивозили – теж куди-небудь за місто. Там їх скидали в яруги або обабіч доріг, як то робили з нечистотами. Невже ці люди не заслужили бодай сякого-такого похорону на кладовищі, нехай і в братських могилах?

Коли ми з мамою добрели нарешті до «торґсину», біля нього зібрався вже чималий тлум голодних людей. А вулиці довкруж були затовплені худими, мов кістяки, чи навпаки – одутлими й опухлими людськими створіннями, що спиралися до стін та телеграфних стовпів або лежали на хідниках і в канавах. Вони терпляче дожидали, а може, якісь милосердні покупці поділяться з ними чимось зі своїх покупок. Були й такі, що гамірно жебрали, з криком і плачем, а інші лише простягали руки, тихо й мовчазно. Там і сям серед стовпища ми нагледіли непорушні тіла мертвих, на яких ніхто не звертав жодної уваги...

Біля входу в «торґсин» нам сказали, що всі покупці повинні спершу піти в контору через вулицю, де зроблять оцінку їхніх коштовностей. Коли ми знайшли ту контору, там нам пояснили, до кого саме слід звертатись. Відповідний службовець, гладкий чолов'яга за ґратчастим віконцем, навіть не глянувши на нас, узяв мамин дукач, швиденько зважив його й недбало кинув у шухлядку. Потім він дав нам анкету. У ній треба було зазначити своє прізвище, адресу і що саме за коштовність ми здаємо. Після цього ми одержали розписку на ту суму, на яку мали право набрати товару: рівно на 18 рублів. Далі ще одну годину нам довелося простояти в черзі перед входом до «торґсину». І ось ми нарешті опинилися всередині.

Ото було видовисько! Я наче потрапив у чарівний сон і просто очам своїм не вірив. Тут було все, чого ми потребували й навіть більше того. Були тут речі, про які ми ніколи в житті не чули й не бачили їх. Лежали тут харчові товари, про які я знав тільки з прочитаних книжок. Усі товари були привабливо розкладені й виставлені в зашклених прилавках. У мене голова почала йти обертом, коли я дививсь на такий розкішний вибір харчів. Таж кілька місяців поспіль я навіть звичайнісінької їжі не бачив! Я вже й смак справжнього хліба забув. А тепер, куди не гляну, всюди повно оцих розкішних їстівних речей.

Мене аж гострим болем шпигонуло від голоднечі, і я ледве зміг встояти на ногах. Дикий голод точив мені шлунок, а в горлі так мене здушило, ніби хто руками стискав і скручував шию. У цих своїх муках я вже от-от був би розплакався вголос, та раптом відчув на плечах у себе мамині руки. Вона зрозуміла мій емоційний стан. Мабуть, і вона почувала себе так само. Коли я глянув на неї, вона усміхнулась і сказала: «Май трохи гордости, сину!» Ці її слова заспокоїли мене і додали сили здолати напад фізичної кволости.

Ми вирішили купувати лише найважливіші й найпотрібніші продукти, тому, коли прийшла наша черга біля прилавку, швидко, без зайвих вагань і смикань вибрали, що нам було потрібно. Ми купили масла, солонини, смальцю, два буханці хліба, цукру і ще кілька різних товарів – рівно на 18 рублів. Більшість із цього всього добра була гарно спакована в бляшанках, коробках чи торбинках. На наш подив виявилося, що на всіх етикетках був напис по-англійському «Виготовлено в СРСР», тобто всі ці товари були призначені для чужоземного ринку.

Закінчивши купівлю, ми, силкуючись не привертати до себе уваги, вийшли з крамниці й подалися у зворотну дорогу. Ми не боялися нападу грабіжників серед білого дня, бо ж були такі самі, як і решта голодних селян, та й виглядали не інакше: худі й виснажені, одягнені в лахміття, з жебрацькими мішками на плечах. Ніхто при здоровому розумі був би не запідозрив, що в тих мішках з-під картоплі ми несемо кілька фунтів солонини та інших поживних речей, які були для нас найкоштовнішими скарбами на світі.

Вже бувши в дорозі додому, ми не годні були втриматися від спокуси, щоб не покуштувати трохи хліба з солониною. Смакувало воно нам так, що й описати годі. Мати радила, щоб я не їв забагато, побоюючись, що мені стане від того погано. Тим часом починало вже смеркати, і страшнувато було вертатись додому тим самим битим шляхом, яким ми дісталися до міста. Отож ми вирішили завернути до станції в надії потрапити на потяг, що зупинявся на полустанку за три кілометри від нашого села. Це нам скоротить дорогу і там ми вже будемо в безпечнішій і залюдненій місцині.

Коли ми підходили до станції, товарняк саме проїхав повз нас, прямуючи правобіч. Видно було людей, що скупчились довкола чогось такого на рейках. Підступивши ближче, ми побачили калюжу крови й у ній розчавлене людське місиво. Хтось сказав, що це самогубство: жінка з дитиною на руках кинулася під потяг. Поволі одне за одним люди почали розходитись, а знівечені тіла матері та її дитини так і залишилися там лежати, нікого більше не цікавлячи. Ніхто над ними й сльозинки не зронив, ані не виявив спочуття з приводу такої трагічної смерти – настільки отупіли вже всі.

Ми прийшли на станцію. Там також було повно народу – і всередині, і знадвору. Люди поприходили, як і ми всі, з довколишніх сіл. Тут була остання їхня надія знайти щось поїсти. Може, гадали вони, якийсь співчутливий пасажир кине їм скибку хліба з вікна вагона. Декотрі сподівалися знайти тут якусь роботу. А інші принесли з собою щось найліпше зі своїх речей, аби виміняти їх на харчі чи продати за гроші. Вони терпляче сиділи на цементному пероні, мокрому від снігу, виставивши свій крам: прегарної ручної вишивки українське вбрання з доморобного полотна, а також рясно розшиті доморобні обруси, вишивані рушники, ручно ткані килими. Деякі з тих речей переховувалися десятиліттями або й довше в скринях та як дівочий посаг переходили з покоління в покоління. Але в той час такі коштовності не знаходили покупців. Тоді дуже мало пасажирських потягів проїздило, а місцеву людність нічим не можна було привабити, крім харчів. Усі, крім партійних та державних бонз та спекулянтів на чорному ринку, жили або надголодь, або мерли з голоду.

Більшість із тих людей, що переповнили чекальну залю станції, намагалися придбати квитки на потяги в північному напрямку, до Росії, де голоду не було. Але даремні були їх намагання. Продавати квитки українським селянам до Росії було офіційно заборонено, за незначними винятками для тих, які мали довідку, що їм дозволено відлучитися з колгоспу, і то саме до певного конкретного місця призначення. Та однаково голодняки пробували своє щастя, їм не було вже чого втрачати, та й робити теж було нічого, тим паче тепер, коли поля, ліси й річки навколо замело глибокими снігами. Отож вони гурмами тяглися до станцій, тому що кожний потяг приносив з собою промінчик надії чи бодай яку добру вістку. А над усе було сподівання, незважаючи на заборони, якось таки учепитись до потяга, що прямує на північ. Вони все леліяли надію на неймовірне. І ладні були вирватись у дорогу хоч би й на даху потяга чи під вагоном, на приступках, на гальмових плятформах чи на буферах.

Проте здебільшого ці мрії так і не здійснювалися. Час від часу міліція і гепеушники оточували оці юрби на станції і довкола неї, наладовували їх на ваговози, немов бездомних тварин, і викидали десь за межами міста.

Нам пощастило взяти квитки на потяг, бо ми їхали на південь, а не на північ. І незабаром ми вже були в дорозі додому, хоч жахливі примари голоду так і не полишили нас.

У вагоні, до якого ми сіли, було майже порожньо, оскільки мало хто їхав у південному напрямку, углиб України. Було багато порожніх місць, і невдовзі після того як ми зайняли свої місця, до нашого купе ввійшла жінка з двома малими виснаженими хлопчиками. Вони були в такому стані, що просто жаль брав! Обличчя в дітлахів – шкіра й кості, очі вибалушені, тупі й байдужі. І взагалі виглядали вони зачуханими, бувши вбрані в брудне й дране манаття.

Коли вони всі троє посідали, я побачив, що жінка притискає до грудей немовлятко під полою свитки і що те дитя мертве.

– Дівчинка, – сказала вона спокійно і без будь-якого зворушення. – Учора вмерла. Бідолашне, голодненьке було, все плакало й плакало... а потім нагло змовкло... Ми ночували на морозі. З вокзалу нас вигнали. А холоднеча страшна! Хлопці тулилися під моєю свиткою, мов курчата під квочкою...

Ми не знали, що на це відказати і тільки мовчки співчутливо дивились на неї.

Вона поклала мертве дитя собі на коліна й заходилась розмотувати замизкані ганчірки, в які воно було повите. Тоді, немов пригадавши, що дитина нежива, сповила її знову, притисла до себе і обережно притулилася щокою до її холодного й задубілого личка. А далі почала плакати й примовляти до дитини:

– Ой, прости мені... – хлипала вона; сльози котилися по її обличчю й капали на дитину. – Це ж не моя вина. Боже мій, я ж силкувалася, я зробила все, що могла... Вони назвали мене ворогом народу... Звідусюди нас виганяли.

І тут почала обціловувати ніжно свою дитинку, її очі, чоло, щічки.

– Не журись, моє дитятко, ти не довго будеш сама: скоро ми прийдемо до тебе, скоро ти будеш знову зі своєю мамою і братчиками...

Моя мама не могла далі слухати її голосіння, але, боячись, щоб і самій не розплакатись перед нею, вона встала й пішла до виходу, кивнувши й мені йти за нею. Щойно в тамбурі мама дала волю своїм почуттям. Плачучи, вона попросила мене врізати три скибочки хліба й дати цій жінці та її дітлахам. Ми повернулися в купе, і я дав їм по скибочці. Словами годі й описати, яке враження зробив на цих виголоджених людей самий вигляд хліба.

З'ївши половинку своєї скибки, а другу сховавши для хлопчиків, жінка трохи заспокоїлася і змогла розповісти нам свою сумну історію докладніше. Це була оповідь, дуже типова для інших українських родин того часу, але незрозуміла для тих, хто сам не зазнав таких страждань і трагедії.

Виявляється, рік тому чоловіка цієї жінки оголосили куркулем та «ворогом народу» і заслали кудись на північ. Відтоді ніякої вістки від нього не було. Він так і не бачив своєї донечки, що народилася після того, як його вислали, а тепер оце лежала мертва в матері на руках. Мати тяжко працювала в колгоспі, але одержала тільки кілька фунтів зерна та дещицю городини – таку мізерію, що вони це все спожили ще до настання зими. Наголодувавшись і намерзшись, втративши надію дістати у себе в селі харчі й дрова, вона, оскільки мала ще трохи грошей, спробувала перебратися з дітьми до Росії, бо чула, що там неголодно.

Наперекір усяким труднощам, вона врешті дісталася до станції і два дні намагалась узяти квиток до того міста в Росії, куди вже виїхали декотрі з її сусідів. Вони навіть писали до неї, що там ніякого голоду немає, підтверджуючи правдивість чуток. Та квитка їй таки не вдалося купити, бо в неї не було необхідної довідки від колгоспу. А тепер, коли її донечка померла, вона вирішила поїхати в інше місто неподалік від їхнього села. Там, вона чула, є якийсь притулок для дітей, тож, може, поталанить прилаштувати в ньому хлопчаків. А що з нею буде опісля – це їй було байдуже. Головне, аби врятувати своїх двох хлопців від голодної смерти.

Я вийшов у коридор вагона і стояв там якийсь час, дивлячись у вікно. Потяг ритмічно вистукував по рейках. Повз нас проносилися засніжені поля, дерева й телеграфні стовпи. Та й тут цей спокійний краєвид був порушений: де не глянь понад залізничними коліями – гурти голодняків, що стояли, сиділи або лежали. Вони здалеку приволіклися до цих залізничних колій, сподіваючись чуда у вигляді шматочка хліба, що хтось кине їм з вікна вагона. Мені не чутно було їхніх голосів, але я бачив їхні простягнені руки. Деякі стояли з дітьми на руках. Вони підносили їх вище, аби пасажири могли бачити ці схудлі тільця, і немов благаючи: «Хоч крихту хліба! Не для мене, для дитяти!»

І я раптом сягнув по свого мішка і вихопив з нього наш початий буханець хліба. Ген попереду я помітив жінку з двома малюками. Для них мусить статися чудо! – подумав я. І я відчинив вікно, а коли потяг наблизився до них, кинув хлібину в той бік, де вони стояли. Що сталося далі, я не бачив, бо сльози заслали мій зір.

Незабаром ми прибули на наш полустанок. Та перш ніж вирушити в дорогу додому, я хотів пошукати для мами якогось ціпка: вона гадала, що їй з ним легше буде йти. Наглядаючи чогось підхожого, я забрів за пристанційні склади. Те, на що я там натрапив, і досі стоїть у мене перед очима. Нині, коли відтоді збігло вже півста років, я все ще відчуваю той жах, який охопив мене, коли я увіч зіткнувся з цим моторошним видовищем. Прямо переді мною просто неба лежали складені буртою замерзлі людські тіла, наче купа дровеняк. Деякі трупи були зовсім голі, другі – напівзодягнені, ще інші – одягнені, але босі. Замерзлі руки й ноги стирчали з-під снігу, мов якесь химерно поскручуване галуззя дерев. Я стояв там приголомшений, нездатний ворухнутися з переляку і жаху. Добру часину я пильно вдивлявся в ті людські трупи з простягнутими замороженими руками, що наче й досі просили хліба та милосердя. Потім, прихопивши якогось ціпка, побіг назад до матері, тремтячи цілим тілом, і лише в її присутності сяк-так втихомирився.

Поки ми кінець-кінцем дійшли до нашого дому, вже поночіло; але на цьому наша купівельна пригода не закінчилася.

Мати ще в дорозі додому здавалася чомусь заклопотаною і стривоженою. Коли я запитав, що її турбує, вона довірилась мені, її непокоїла та анкета, яку ми мусили заповнити, коли виміняли дукача в «торґсині», і тоді я теж зрозумів, яка небезпека нам загрожує.

Селянство ігнорувало розпорядження про здачу всяких монет та іноземної валюти, і це спричинило численні арешти й тортури в катівнях ҐПУ. Ми не порушили того розпорядження, бо дукачі не підпадали під категорію дорогоцінностей. Але ми допустились помилки, записавши дукач як «монету» в бланку офіційної оцінки. Цей «дрібний» недогляд міг тепер обернутись «серйозним злочином» супроти держави.

Наші побоювання невдовзі справдилися. Небагато й часу збігло після нашої купівельної виправи, як одного дня з полудня до нас завітала чимала група сільського начальства. Вона складалася зі знайомих нам членів хлібозаготівельної комісії нашої стохатки, яких цим разом супроводили озброєний міліціонер та голова сільради. Міліціонер був не наш сільський, а, очевидно, спеціяльно присланий до села районними властями. Ця особа і присутність стількох інших офіційних осіб підказували нам, що ситуація серйозна.

Коли вся група ввійшла в хату, голова сільради виступив наперед. Він заглянув у документ, що його тримав у руці, і прочитав звідти вголос прізвище моєї матері для з'ясування особи, хоч знав мою маму дуже добре. Далі він оголосив, що, «за вірогідними даними», ми маємо золото, яке давно вже повинні були здати до державної скарбниці. Він повідомив нас, що міліціонера прислано з наказом приставити це наше золото до райцентру. Ще він додав, що як ми доброхіть здамо йому золото, то вся справа буде закрита й піде в забуття. А наша відмова спричинить арешт голови сім’ї як «ворога народу».

їхня вимога видати наше неіснуюче золото видалася нам смішною, а думка про те, що моя матір може стати «ворогом народу» була й зовсім безглуздою. Та й матері надто часто доводилося бувати в таких тарапатах, щоб тепер вона могла розгубитись. Вона категорично заперечила, що в нас коли-будь були золоті монети, які треба здавати державі. Вона, як на те пішло, не могла б і сказати, як та золота монета виглядає! У «торґсині» ми купили харчі за золотий дукач, а не за золоту монету. А обмін дукача на харчові продукти в державній крамниці ні в якому разі не може вважатись незаконним, наполягала вона.

Та хоч би там як, а голова сільради наказав провести пильний трус у нашій хаті. Вони обнишпорили в нас усі кутки й закапелки, повитягали ввесь одяг, зазирнули під кожну покришку з кожного горнятка. Передивилися скрізь, позаглядали у все, але не знайшли нічого. Воно, правда, і знаходити не було чого, крім другого дукача, надійно захованого в нашому колишньому свинарнику.

Отож урешті комісія пішла з порожніми руками, і після цього, хоч як це дивно, а нам дали спокій.