Страта голодом

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Головою хлібозаготівельної комісії першої стохатки був Іван Хижняк. Колись він мешкав поруч з нашою хатою. Тепер «товаришеві Хижняку» було десь під сорок років, він був невисокий, опецькуватий і напівписьменний. Обличчя в нього було пооране глибокими зморшками, а густа бруднобілява чуприна, холодні й тьмавозелені очі, напівзаховані під стягненими повіками з колючими віями, надавали йому якогось поросячого вигляду.

Оце така людина очолювала хлібозаготівельну комісію в нашій стохатці. Фізична потворність, здавалося, впливала на його розумові й моральні якості. Він був жорстокий, брутальний і в'їдливий натурою, та й манеру говорити мав відповідну – саркастично-вульгарну або ж обмежену до шабльонних офіційних фраз. Часом він пробував висловлюватися на міський лад – нахапався цього, блукаючи десь по містах, – але й тоді не міг обійтися без найгидкішої лайки.

З початком жовтневої революції «товариш Хижняк» став єдиним на все наше село більшовиком. Як голова комнезаму, він належав до найзавзятіших і найревніших організаторів революційної влади в селі. Він і після революції залишився вірним виконавцем партійних накреслень, що зробило його впливовим сільським начальником, на сумлінні якого була смерть багатьох шанованих наших односельців.

Невдовзі після революції – під час однієї з чергових змін у комуністичній політиці – він на якийсь час зник із села, залишивши за собою цілий клубок заплутаних справ. Невідомо, де він снував і що там робив. На селі вже почали потроху забувати про нього, коли це раптом на початку колективізації він знов об'явився.

Організовуючи хлібозаготівельні комісії у стохатках, «товариш Цейтлін» та його партійні й державні помічники вибирали собі полигачів головно з місцевих перевертнів. Хижняк у хлібозаготівельній комісії – яскравий приклад цього. Щоправда, серед членів комісії були й чесні та роботящі господарі, поважані в селі, але основний кістяк становили особи з садистичними нахилами. Крім «товариша Хижняка», я знав там ще одного члена, Василя Хоменка, що своїм садизмом зажив лихої слави на все село.

Інші члени комісії не були такі жорстокі, як Хижняк і Хоменко, але й вони належали до того гурту баламутів, від яких нікому в селі не було спокою і добра.

З-поміж членів комісії Хижняка особливо виділявся Іван Бондар – отой самий, що по-вуличному знаний був як «товариш Юда». Він знову з’явився у нас на стохатці через кілька днів після зруйнування церкви. Оскільки нашій стохатці припало перше порядкове число, сільському начальству забаглося зробити її взірцем для інших стохаток, отож воно обсаджувало усі посади в ній найдовіренішими людьми. «Товариш Юда» швидко дійшов до якнайкращого порозуміння з «товаришами» Хижняком і Хоменком.

Ця купка партійців та активістів була наділена майже абсолютною повнотою влади на кутку. Їхні здібності оцінювалися кількістю викачаного у селян зерна і числом людей, залиганих у найкоротший термін до колгоспу. Виконуючи ці завдання, вони не гребували ніякими методами, бо з комуністичних приписів тих днів випливало, що «мета виправдовує засоби», а «переможців не судять».

Є таке українське прислів'я – «Не так пани, як підпанки». Оце ж такі й були «товариш Хижняк» та його поплічники, усі – прості хлібороби, але, висунуті на офіційні посади, вони аж повпивалися від влади, перевершуючи один одного в нечуваних доти в селі проявах безоглядности та жорстокости. Деспотизм їхній і пиха, здавалося, не знали меж. Робота комісії велася за ретельно продуманим пляном. «Товариш Хижняк» з одним пропаґандистом і кількома членами комісії засідав у штабі своєї стохатки. Вони викликали сюди тих селян, що виявилися впертими чи підозрілими, й укоськували кожного індивідуально. «Товариші» Хоменко і Юда з рештою активістів стохатки «обробляли» гуртовим чином десятихатки й п'ятихатки, хоч не гребували мати діло і з окремими селянами. Однак серед своїх способів впливу на нас вони не мали нічого ефективнішого за постійні й безнастанні збори. Нам доводилося висиджувати то на одних, то на інших зборах, властиво, кожен день, не минаючи й неділі. А в неділю збори звичайно розпочиналися рано-вранці і тяглися впродовж цілого дня.

Офіційні представники на нашій стохатці, та й на всіх інших, користувалися чітко визначеними методами «обробки» наших голів. Один з них, немудрящий, але дійовий, називався в їхньому жаргоні «топтати стежку». Селянина викликали на стохатку й піддавали звичному допитові: чого не вступив до колгоспу? І хоч би чим той відгетькувався, запитання повторювали знову й знову. При тім офіційники пояснювали йому, що тільки «ворог народу» опирається комуністичній політиці й колективізації, а оскільки «ворогам народу» немає місця в Радянському Союзі, то і в нього нема вибору: або вступить до колгоспу, або він буде зліквідований. Потім тому дядькові підсовували олівця, щоб підписав заяву й позбувся клопоту. Дехто таки й підписував, але більшість відмовлялася, вишукуючи найрізноманітніші причини й приводи.

Отут і вдавалися до методу «топтання стежки». Селянинові вручалося якусь записку до керівника іншої, скажімо, другої, стохатки. А що ніхто не міг відмовитися від виконання офіційного доручення, хоч би яке воно було, чоловік мусив брати те послання і чимчикував через пів села. З'явившись туди, куди був посланий, він переконувався, що там його вже чекають. Починають знов розпитувати, а він наново має пояснювати, чом він досі не член колективного господарства, після чого йому знову пропонують тут таки підписати заяву. Коли він все ще упирається, його посилають на іншу стохатку, а з тієї – ще на іншу і так далі й далі. З останньої стохатки його справляють уже до сільради, де засідає «товариш Цейтлін». І тут по-новій починається те саме довге докучливе розпитування: чому та чому?

А пора ж стояла зимова, і мороз припікав добряче. Усі стежки й дороги в селі замело снігом. Нещасна жертва мусила, бувало, й цілу ніч микатися по всьому селу, залишаючи за собою слід у глибоких снігах; ото звідси й назва – «топтати стежку». Представники влади застосовували цей метод за явно заздалегідь сплянованим розпорядком. Десь із п'ятеро селян нашої стохатки мусили отак «топтати стежку» щоночі, і десь близько сорока чоловік чи й більше з інших стохаток пробивали тропу до штабу нашої. Нічний краєвид нашого села в ті зимові ночі «оздоблювали» вимученими постатями кількох десятків нещасників, що повільно чалапали крізь темряву й снігові замети, трусячись із холоду.

Хіба аж перед ранком потрапляв такий сніготуп до рідної хати, та й то тільки для того, щоб знайти тут нову повістку з викликом на стохатку на другий вечір. Цього наступного вечора нічна програма дещо врізноманітнювалася. По-перше, доводилося вичекати кілька годин, перш ніж потрапити на все те саме допитування. Ну що? Обдумався? Вступаєш тепер до колективу? Дехто відповідав ствердно, але більшість знов-таки затято товкла своє «ні!» Як і передніше, селяни вишукували різні відмовки, однак тепер начальство навіть не вислуховувало їх – воно не мало часу. Чи не може селянин трохи зачекати? Звичайно, може, куди він дінеться, – тільки не тут, не в цьому приміщенні: тут і так повно народу. А он у клуні є місце, вона порожня, ну – майже порожня! Там всього яких п'ятеро чи шестеро душ. Отож так бідолаха раптом опинявся в холодній клуні, а за ним відразу замикалися знадвору двері.

Цей «переконувальний» прийом називався методом «охолодження». Принижені, перемерзлі, виснажені безсонням і думками селяни чекали тут годинами. У холодній темній клуні дехто з них починав усвідомлювати безперспективність їхнього спротиву.

Через кілька годин затриманих починали по черзі приводити з клуні в сільраду і знов підсовували на підпис заяви. Більшість і далі відмовлялася. Тоді, знову по одному – ні в якому разі не гуртом – їх посилали «топтати» ту саму стежку. Так само повторювалось наступного дня, і ще наступного, й далі, аж поки вичерпані фізично й зламані психічно люди не підкорювались офіційній вимозі. А завтра їхні місця в холодній клуні та на засніженій стежці займали нові жертви.

На інших стохатках людей переконувано ще інакшими способами. Розказували про такий випадок, що мав місце у другій стохатці. Там партійні активісти викликали на «соцзмагання» сьому стохатку – хто швидше виконає плян колективізації. Під час зборів, коли селяни все ще затято відмовлялися вступати до колгоспу, голова стохатки загадав затопити груби й відразу закрити в'юшки, а сам вийшов з приміщення, поставивши при дверях озброєну варту. Селяни почали чадіти, дехто з них упав долі, зімлівши, поки хтось не здогадався вибити шибку.

Невідомо, чи той голова врешті переміг у «соцзмаганні». Але того, хто вибив шибку, судили в народньому суді за те, що «втручався в дії посадових осіб» і «заподіяв шкоду соціялістичній власності». Горопасі присудили десять років таборів суворого режиму, і не лишилося ніякого сліду по ньому.

А найгірше нас принижували й мучили оті щовечірні та щонедільні збори. Вони, безперечно, призначалися не тільки для політичного й ідеологічного забивання баків, але й були засобом придушення сильного в селян почуття незалежности. Ці збори мали бути важелями, за допомогою яких партія підштовхувала селян до співпраці з партійними активістами у виконанні плянів колективізації. А офіційна пропаґанда видавала ці заходи за форму «участи мас в соціалістичних перетвореннях».

Саме ці збори й відіграли вирішальну ролю в тому, що селян було загнано до колгоспів. Починалися вони, звичайно, розлогою доповіддю про методи колективізації. Після доповіді передбачалися виступи, а за тим відводився певний час на запитання й відповіді. Далі голова відкривав так звані «дебати». Зрозуміло, що ці «дебати» були нічим іншим, як тими самими короткими виступами начальників та активістів, бо селяни ніякої участи в цьому не брали. А ми не мали ніякого вибору: нам доводилося вислуховувати цю балаканину аж до повного очамріння.

По цьому голова оголошував наступний пункт порядку денного. Це було здебільшого підбиття підсумків «соцзмагання» за попередній тиждень. Кожен повнолітній зобов'язувався до участи в змаганні за прискорення темпу колективізації.

Наше село як цілість змагалося з сусіднім селом. Наша стохатка змагалася з восьмою стохаткою, а водночас із першою стохаткою сусіднього села. Офіційні особи та активісти теж змагалися між собою, а щодо селян, то вважалося, що вони також змагаються один з одним.

На зборах відповідальний за організацію змагань повідомляв присутніх про те, яке місце посіло село у змаганні. Та хоч би як багато людей було охоплено змаганням, начальство ніколи не виявляло задоволення, отож нас знай лише винуватили й ганили і погрожували нам. Його, начальство, задовольнила б хіба що стовідсоткова участь у колективізації.

Далі голова викликав керівника стохатки, аби той звітував, на якому місці його стохатка порівняно з суперницькою та іншими стохатками. Коли наша стохатка опинялася в числі перших, ми мали надію потрапити додому трохи раніше. Але коли стохатка пасла задніх, доводилося набиратись духу на чергову лекцію про значення для нас «соціялістичного змагання».

Так само прискіпливо перевірялися підсумки змагання в десятихатках та п'ятихатках і між ними. Підрозділові-переможцю, себто десятихатці чи п'ятихатці, яка протягом тижня залучила до колгоспу найбільше дворів, урочисто вручали червоний прапор, а її активісти проголошувалися ударниками й одержували офіційні похвали за свою роботу. Переможені в соцзмаганні підрозділи разом зі своїм начальством і активом заносилися на «чорну дошку», що вважалося великою ганьбою. Ті, хто входив до найостанніших за успіхами підрозділів села, могли сподіватись невдовзі побачити свої прізвища на карикатурах з малюнками черепахи або крокодила. Черепаха символізувала повільність, а крокодил – ворожість. Найгірш було опинитись у ролі «крокодилів», їх трактували як ворогів комуністичного режиму або й гірше того – як саботажників. Таких зазвичай переводили до іншого підрозділу у своїй або сусідній стохатці з попередженням, що за наступний зрив соцзмагання вони будуть арештовані або заслані.

Покінчивши зі звітами підрозділів, збори переходили до підсумків ходу індивідуального соціялістичного змагання. В такий спосіб змагалися насамперед активісти й функціонери – хто з них особисто більше колективізує. Кожен мусив підвестись і доповісти про себе за приблизно такою схемою: я, такий-то, глибоко усвідомлюючи переваги колективної системи господарювання, врочисто обіцяю «рідній партії та урядові» до наступних недільних зборів колективізувати стільки то селянських дворів. Далі оратор закликав «товариша такого-то» взяти на себе вищі зобов’язання. Названий ним «товариш» не мав іншого вибору, як прийняти цей виклик на соцзмагання, і так запускалася в дію ланцюгова реакція.

Трохи інакше виглядало соцзмагання серед селян. Протягом тижня перед недільними зборами активісти силкувалися «підготувати» до цього заходу кількох селян. І ось у неділю на зборах такі «настренчені» селяни покірно підводилися і висловлювали затовчені фрази про те, які вони щасливі, що вступають до дружньої колгоспної сім'ї; потім виступальник закликав «товариша такого то» (називалося прізвище селянина) наслідувати його приклад.

На наступних недільних зборах викликані й ті, що їх викликали на змагання, звітували кожен про свої успіхи. Активісти доповідали, скількох нових членів вони залучили до колгоспу від часу останніх зборів. Щасливців хвалили, невдах гостро критикували – їх попереджали, зобов'язували поліпшити роботу до наступної неділі, погрожуючи «організаційними висновками».

За ними звітувала решта селян. Хто викликав когось на змагання, той уже мав спокій. Зате викликаному треба було або прийняти виклик на соцзмагання, або відмовитись. Якщо він відмовлявся, казав «ні», то чому? Якщо «так», то чому він і досі не ввійшов до списку передових радянських громадян, себто – чому не вступив до колгоспу? Це була дуже делікатна ситуація для кожного чесного селянина, котрий не міг дозволити собі розкоші відмовитись без пояснення причин або просто послати все начальство під три чорти, чого йому, безсумнівно, найбільше хотілося. З другого боку, він не міг знайти поважної причини, коли відмовлявся. Пробурмотіти: «Я ще не готовий!» – оце й усе, на що здатен був здобутися селянин. Але ця відповідь лише наражала його на нові залякування і принуки.

Закінчивши з підсумками змагань, збори переходили до такого пункту порядку денного, як персональні звіти. Кожен мешканець нашої стохатки мусив виступити перед зібраними і відповісти на питання, чому він ще й досі не вступив до колгоспу, і пояснити, коли він має намір нарешті зробити цей крок.

Такі збори затягувалися щоразу до глупої ночі, а в неділю тривали з ранку до вечора. Голодні й залякані, селяни сумирно вислуховували все й покірно відповідали по тисячі разів на ті самі запитання, але затято стояли на своєму. Ніщо не могло їх здолати. У всякому разі, так вони гадали.

Однак партійні активісти також не збиралися здаватись. Вони провадили війну і знали, що коли одна тактика не діє, треба вдаватись до іншої. Саме так вони й вчинили.

Наприкінці лютого й на початку березня 1930 року партійні верховоди проаналізували ситуацію, перегрупували свої сили, змінили тактику і завдали нищівного удару.

Однієї неділі ми довідалися, що все начальство по стохатках, десятихатках, п'ятихатках та інших підрозділах у цілому селі – крім Хижняка, Хоменка й «товариша Юди» – змінилося. Декого з них, чиї підрозділи відставали у проведенні колективізації, розіслали по сусідніх селах, а до нас тим часом прибули деякі активісти з інших сіл та містечок. У незнайомому оточенні ці сільські висуванці ставали ще агресивнішими.

Десь о цій самій порі партійні стратеги запровадили на селі нову тактику, яку ми образно назвали «пси гризуться між собою». Тепер ті господарі, що раніше вважалися за куркулів і переслідувалися в той чи інший спосіб, однак ще втрималися на селі, раптом увійшли в ласку партійного начальства і стали масово залучатись до активної партійно-державної роботи. Нова тактика навіть перевершила сподівання її ініціяторів. Селянам сказали, що вони заслуговують на розстріл, але партія дає їм останній шанс довести свою корисність. Їхнє завдання полягає в тому, щоб допомогти партії та урядові колективізувати селян. Ну і звичайно, якщо вони будуть гідні того, то їх самих також приймуть до колгоспу. І ці так звані куркулі зробилися найзапеклішими активістами, тому що їхнє бажання показати себе «гідними» спонукувало їх стати безжалісними виконавцями партійних накреслень.

Більше того: самі з діда-прадіда селяни, вони чудово зналися на селянській психології, тож і виявляли більше сприту й винахідливости щодо методів та способів, як примусити своїх односельців скоритися партійній політиці та її вимогам.