Страта голодом

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Однією з найдивніших прикмет колгоспного життя було запровадження різноманітних кампаній для розв'язування безлічі проблем. У наступні роки не минало й дня, щоб нас не закликали взяти участь у тій чи іншій кампанії.

Приміром, з наближенням кожнісінької весни оголошувалася посівна кампанія. До неї мусили бути причетними всі поголовно – чоловіки і жінки, молоді і старі, здорові і хворі. А що вона тяглася аж до літа, то безпосередньо за нею починалася наступна кампанія – збиральна. Далі йшла осіння посівна кампанія. Четвертою була зимова кампанія, що являла собою, власне, прелюдію до відкриття чергової весняної посівної кампанії.

Рівнобіжно з цими основними кампаніями колгоспникам нав'язувано участь і в інших кампаніях. Сюди входили кампанія оподаткування і самооподаткування, кампанія добровільної хлібоздачі державі та ще багато інших. І чи то незалежні одна від одної, а чи з'єднані наче вервечка проклять, ці кампанії лежали на нас докучливим тягарем.

А в той же час, коли протягом довгих робочих днів усі ці кампанії морочили колгоспникам голови, обсідали нас ще й інші, менші гризоти, їх окреслювано лагідно «проблемами» і «питаннями». Були серед них такі, як ось «проблема добрив», «питання збільшення опоросів свиноматок», «проблема підвищення надоїв корів», «питання яйценосности курей» і так без кінця. Звичайно, сподіватись якогось збільшення сільськогосподарської продукції від крику й галасу на всі ці теми було щонайменше наївно; зате для нас кожна така кампанія з усіма причетними й непричетними до неї відгалуженнями проблем та питань означала, що наново починається пошукування жертовних козлів для пояснення невдач.

Завдання, ставлені партією і урядом перед колгоспами, вкладалися в чіткі вимоги: усе погане має стати добрим; з нечисленних одиниць має постати велика кількість; чого обмаль – того має зробитись більше; мале має перерости у велике. А що завдань цих було без ліку, то не видно було й кінця-краю людській самопожертві, яка зводилася до вічної праці в поті чола, тривог і принижень.

Начальство вимагало не тільки об'єднання зусиль задля оперативного виконання плянів, а й радісного та бадьорого ставлення до визначених завдань. Найменший прояв байдужости викликав підозру, бо свідчив про опір офіційній політиці, а отже, і про саботаж, як то витлумачувалося партійним керівництвом.

З усіх цих кампаній, питань і проблем мені найвиразніше відклалася в пам'яті кінська кампанія. Вона була найчудернацькіша й найбезглуздіша, а для декого і найтрагічніша.

Внаслідок колективізації докорінно змінився характер власности в тваринництві. Вступаючи до колгоспу, селянин мусив здати на усуспільнену ферму всю свою худобу. Звичайно він намагався віддати до колгоспу тварин якнайменше. Багато селян, лихі на політику колективізації, порізали худобину ще перед тим, як їх примушено вступити до колгоспу. Інші намагалися поміняти або продати скотину. Але всього ж не продаси, і от саме ці недорізані та неспродані рештки й потрапили на колгоспні ферми під нову колективну власність.

Якщо це правда, що смерть ліпша від життя в цілковитих злиднях, то усуспільненим тваринам випала гірша доля, ніж тим порізаним, бо колгоспні ферми перетворилися для них на місце уповільненого скону. Забезпечення худоби було абияке або й зовсім ніяке. Кормів для неї не вистачало, а господарі, від яких її відібрано, збайдужіли до долі усуспільненого поголів'я.

Наслідки були катастрофічні. Коли говорити про коней, то відсутність догляду і пошесть, що виникла в зимові місяці, вигубили сотні їх у нашому селі. В такий спосіб постала поважна проблема перед керівництвом колгоспу, бо сільськогосподарське виробництво, як і раніше, повністю залежало від кінної тяги. Отож із цієї причини й вирішили організувати кінську кампанію в нашому колгоспі.

Поголоска про те, що «товариш Черепін», повернувшись із райпартконференції, має про щось важливе повідомити колгоспників, розійшлася ще напередодні зборів. Конюхи передбачали, що справа торкатиметься коней. Вони про це здогадувалися тому, що «товариш Черепін», приїхавши з конференції, негайно перевірив, як у них з кіньми.

Збори й цього разу відбувалися в колишній церкві. Коли ми з матір'ю надійшли, вони вже почалися і людей усередині було повно-повнісінько. Промовляв, звичайно ж, «товариш Черепін».

Ті самі слова й заклики лилися з його вуст неперервним потоком. Цілою зливою слів він прославляв клясову боротьбу та світову пролетарську революцію. Це був його улюблений коник, на якому він хвацько вигарцьовував, поки авдиторія дожидала початку основного дійства. Пробалакавши отак з годину, «товариш Черепін» нарешті змінив тему й підійшов до суті справи.

Нагадавши нам усім, що Радянський Союз має випередити капіталістичні країни всього світу, особливо Сполучені Штати Америки, він підкреслив, що коні – це надія майбутнього. Чого раптом «коні» заступили «трактори», на які були покладалися такі великі надії в численних недавніх промовах, – це вирішували в найвищих партійних інстанціях. Таких зиґзаґів колгоспникам не пояснювалося.

– Коней, товариші, коней і побільше коней! – вигукнув «товариш Черепін». – Нашій дорогій вітчизні потрібні коні, наша любима комуністична партія вимагає від нас коней! – Він зупинився на мить. Потім, утупившись очима в присутніх, повільно, але виразно процідив крізь стиснуті зуби: – Нам потрібно більше і то кращих коней, товариші! Таке наше гасло під теперішній момент.

Однак це нове гасло було втиснуто в зашоргану гамівну сорочку партійного торохтійства. А ще ж пару тижнів тому «товариш Черепін» пророкував добробут теперішньому й прийдешньому поколінням, якщо члени колгоспу «збільшать плодючість свиноматок».

А іншим разом, говорячи про «продуктивність корів», він підкреслював, що, коли колгоспники розв'яжуть «молочну проблему», – її їм таки треба розв'язати, інакше й бути не може! – тоді Радянський Союз стане країною, де «ріки течуть молоком і медом».

Під час попередніх зборів селянам вдавалося незворушно висиджувати, зобразивши на обличчях зосереджені вирази, і лише після закінчення зборів слухачі вибухали хто сміхом, а хто й критикою.

Безглуздя «кінської промови» нічим не різнилося від безглуздя інших промов. Що коні чогось варті були в хліборобстві – це знали скрізь і всі. Але жоден з колгоспників (що перед ними «товариш Черепін» промовляв) не мав свого коня. Усіх же коней було усуспільнено. А тепер «товариш Черепін» запально пропонував, щоб колгоспники якось узяли та й збільшили йому кінське поголів'я. Принаймні так ми зрозуміли його.

– Нам потрібно розв'язати кінську проблему! – повторював знов і знов «товариш Черепін». –А, говорячи діялектично, щоб мати коней, то треба спершу мати лошат. Наше майбутнє, товариші, залежить від коней, бо верхи на конях нам буде легше й швидше досягти своєї мети.

Це вже було щось таке, що треба було розчовпати та почудуватись. Звичайно, ніхто з нас не тямив, що означало слово «діялектично». Отже, це місце промови лишилося для нас незрозумілим, в усякому разі для мене. Зате друга частина цього твердження була ясна. Ми всі вміли їздити верхи на конях. Я навіть уявляв собі, як то «товариш Черепін» верхи на коні здоганяє свою «мету». Але що він хотів нам цим сказати?

Перемовчавши хвильку – мабуть, для того, аби ми краще збагнули важливість його повідомлення, «товариш Черепін» мовив далі притишеним голосом:

– Але, товариші, навіть ця ділянка нашого суспільного життя не вільна від руїнницької діяльностсти наших клясових ворогів. І цей, найважливіший чинник нашого існування, заражений контрреволюційною діяльністю капіталістичних елементів.

Наш страх нараз перемінився в співчуття, коли в такий оце спосіб увагу було звернено на конюхів. Бо це ж явно їх обвинувачувалося і засуджувалось.

Голос «товариша Черепіна» загримів знову, а присутні насторожились, ховаючись один в одного за спинами.

– Що в нашому колгоспі діють вороги народу, то це – встановлений факт. Скільки лошат у наших стайнях? Ви навіть не знаєте! А скільки має народитись у найближчому часі? Чи хтось із вас може мені сказати? – Він змовк на секунду. – Ні, ніхто не може!

Люди сиділи мовчки. У цю мить кожний намагався нічим не виявляти свого почуття. Надмірний вияв емоцій – хай там з якої причини – щедро «винагороджувався» в минулому. Тож тепер, віч-на-віч з «товаришем Черепіном», що кидав селянам звинувачення у «низькій продуктивності колгоспних кобил», вони аж принишкли.

– П'ятнадцять! – вигукнув він. – Усього тільки п'ятнадцять лошат в усій нашій колгоспній фермі!

І тут через необізнаність «товариша Черепіна» з сільським господарством та його термінологією дійшло до ситуації, яка для селян була анекдотичною, але для тих, хто потерпав від неї, стала, на жаль, трагічною. Говорячи про кобилу колгоспних стайнях, він запитався, скільки з них «вагітні», вживши саме це слово. Старший конюх, до котрого звертався «товариш Черепін», пирснув сміхом, коли почув слово «вагітні» стосовно кобил. Це було щось небачене. Адже людей привчили слухати партійних вельмож з такою ж увагою, яку колись виявляли до священнослужителів.

Почувши сміх старшого конюха, «товариш Черепін» глянув на нього, а тоді на решту присутніх. Потім багатозначно відсьорбнув води зі шклянки. Старший конюх розгубився: його веселощі враз розвіялися від похмурого погляду партійного секретаря. До нього почала доходити вся серйозність ситуації, але було вже запізно.

– Ти смієшся! – ошкірився на нього «товариш Черепін». – Тобі це смішно. Мої слова – це для тебе смішки. Слова партії та уряду для тебе смішки! – Його голос наростав гнівом. В очах у нього пашів огонь.

Конюх побілів на обличчі і, аби якось урятувати себе, силувався щось промовити. Піднісши руки вгору, він пробурмотів:

– Я... Я тільки хотів сказати, що...

– Я все ще представник партії та уряду тут! – заверещав розлючений Черепін.

Зрозумівши, що йдеться, може, за те, жити йому чи не жити, конюх ледве встиг видушити з себе два-три слова вибачення, як «товариш Черепін» своїм криком знов його заглушив.

– Та мені смішно стало, бо ж кобил не називають «вагітними», тільки жінок... А кобила – жеребна!

Конюх так і не скінчив того, що хотів сказати. Він, мабуть, просто не міг знайти належного слова. Отож він знову став вибачатись за свою «дитячу поведінку», запевняючи, що то вийшло у нього незумисно, і просив пробачити йому, що перебив таку високоідейну й патріотичну промову.

Дотягши до кінця своє прохання, він наполохано повів очима круг себе, благаючи хоч якої-небудь підтримки. Але очі всіх були прикуті до «товариша Черепіна», а звинувачений безжально був полишений сам на себе. Колгоспники сиділи мовчки, чекаючи, що Черепін казатиме далі.

– Як бачите, товариші, – нарешті порушив тишу цей достойник, – інцидент, що тільки-но трапився, це чудовий приклад того, що товариш Сталін... – Промову урвали гучні й тривалі оплески. – ... товариш Сталін... – І знов хтось заплескав у долоні, але «товариш Черепін» не звернув уже на це уваги і провадив: – ...що товариш Сталін називає вилазками клясового ворога.

Тут він значливо зупинився, самовдоволено дивлячись на слухачів. Тоді знову перевів погляд на старшого конюха.

– То скажи нам, будь ласка, чому ж це у нас немає... а якщо і є там... то чому так мало... тих, як там ти їх називаєш... кобил? Чому, га? Можеш ти це пояснити? Ні, не можеш! Тут нема чого й пояснювати. І так усе ясно.

Розгублений конюх зірвався на ноги, намірившись сказати ще щось, тоді передумав, знову сів і підняв руку. Але ніхто того наче й не завважив. «Товариш Черепін» вів далі:

– Бо хіба можуть замкнуті в конюшні й міцно прив'язані до ясел кобили зробитися ото такими, як воно там називається у вас? – Він швидко проскочив повз останні слова й провадив: – Ні, ні, тисячу разів ні! Ніколи! !! І клясовим ворогам це відомо. Вони це знають дуже добре. Ось чому вони відділили кобил від коней, ось чому вони їх міцно прив'язують до ясел! Цим і пояснюється низька продуктивність наших кобил, і через це так мало лошат у нашому колгоспі! Ось через що наш колгосп ніколи не матиме достатньо кінського поголів'я, поки існуватимуть такі умови й поки ці вороги народу орудуватимуть у наших конюшнях.

«Товариш Черепін» завершив промову з виразом самовдоволення, що так вправно впорався зі своїм завданням. Він ще раз ковтнув трошки води і сів. Як і раніше, у залі панувала цілковита тиша.

Та збори тривали ще кілька годин. Лише далеко за північ, коли мало не всі партійці виголосили кожен своє слово з осудом і обуренням поведінкою старшого конюха, – аж тоді збори закінчились. Нарешті до трибуни підійшов комсомольський ватажок для зачитання резолюції. Наскільки я пригадую собі, звучала вона десь так:

«Заслухавши доповідь секретаря партійної організації товариша Черепіна і взявши до уваги інструкцію районного партійного комітету про запровадження кінської кампанії у всерайонному масштабі, ми, члени сільгоспартілі імени Леніна, постановили негайно включитися до вищезгаданої кампанії. Запроваджуючи кінську кампанію, ми урочисто запевняємо нашу партію, усіх трудящих, і нашого дорогого й мудрого...»

Останнє речення потонуло у зливі гучних оплесків. Але коли тиша знову запанувала, він повторив: « ...ми зобов’язуємося добитися стопроцентної вагітности серед наших кобил».

Оплески зірвалися цілим шквалом. Резолюцію було прийнято одноголосно.

Наступного дня всіх конюхів познімали з їхніх посад і перевели на польові роботи. А старшого конюха забрали в район, і він зник безслідно.

У житті коней зайшли радикальні зміни. Щоб дати, за словами «товариша Черепіна», «кобилам можливість завагітніти», їх перестали прив'язувати у стайні. Таким був недвозначний наказ партійного секретаря.

Та, не зважаючи на всі нововведення в колгоспі у перебігу кінської кампанії, кінські проблеми так і не вдалося розв'язати, принаймні на той час. Сільські дотепники мізкували, що коняче питання залишилось у ганебному стані тому, що партійні й урядові вказівки і далі ігнорували одну важливу обставину. У партії – виглядало на те – не знайшлося нікого, обізнаного з істотною ролею жеребця у всій цій проблемі збільшення кінського поголів'я.