Страта голодом

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Коли ми з «товаришем Маєвським» в'їхали в село, він прокинувся й наказав мені зупинитися біля сільради. Першому ж міліціонерові, якого ми перестріли, він заявив, що я заарештований і звелів посадити мене у в'язницю.

Після вивезення куркулів хату мого дядька Гаврила перетворили на приміщення сільської ради. Оточена охайними надвірними прибудовами й розкішними деревами, вона дуже привабливо виглядала ззовні й була досить простора всередині, щоб умістити в собі все сільське керівництво. А те, що й стояла вона в центрі села, було ще одною причиною, чому начальницький вибір випав саме на неї. Устаткувавшись з усіма вигодами у новій конторі, сільрадівське начальство подбало й про досі не знану в селі інституцію – тюрму. Для неї нашвидку переробили дядькову комору, повикидавши звідти все комірне причандалля і зробивши в стіні отвір замість вікна.

Опинившись у цій буцегарні, я зрозумів, що на мене лягає вина за спробу допомогти «ворогові народу» ухилитися від «радянських законів і волі трудящих». Коли мої очі потроху призвичаїлись до навколишньої темряви, я розпізнав своїх в'язничних товаришів: тут сиділо вже з дванадцятеро односельців. Майже всі вони були мені знайомі, а поміж ними й Дмитро, наш сусід і далекий родич. Він, орючи колгоспну ниву, натрапив лемешем на камінь і надщербив плуга. Дарма що така халепа траплялася частенько, бригадир сказав, що Дмитро це зробив зумисне, аби вповільнити виробничі темпи й зменшити врожай у колгоспі. Дмитро спочатку сприйняв слова бригадирові за жарт. Та коли побачив, що той говорить цілком поважно, не стримався й зацідив бригадира в обличчя. Ну і через це опинився під арештом.

Яких п’ять років тому Дмитро оженився з дівчиною-красунею, а два роки опісля став батьком. Була то найщасливіша хвилина в його житті, казав він мені. А тепер його щастю, а можливо й життю, приходив кінець.

Подібний випадок довів до тюрми й іншого мого сусіда. Він також орав у полі плугом, а кінь спіткнувся й розтягнув сухожилля на нозі. І таке часто траплялося, але «товариш Черепін» був іншої думки. Він заявив, що сухожилля ушкоджене внаслідок недбалости орача, і запроторив мого сусіда в буцегарню, одірвавши чи не навік від хворої жінки й чотирьох дітей.

Застав я тут також батька мого приятеля-одноклясника. Я кликав його дядьком Петром. У селі він більше був знаний на прізвище як Шост. Я не дуже й здивувався, побачивши його тут у тюрмі, бо Шост належав до тих, які й досі відмовлялися записатись до колгоспу.

Шост був бідняк і взагалі в певному розумінні типовий український селянин тих часів. Він мав десь так із шість десятин чорнозему, пару коней, корову, одного чи двох кабанів і кільканадцять курей там, качок та гусей. Жив він у старій хаті, та й господарські його прибудови були не в ліпшому стані. Сама хата мала дві половини: в одній – комора переховувати зерно та інші сільськогосподарські продукти, друга правила за оселю. Вона складалася тільки з двох кімнат. Передня кімната служила водночас вітальнею, кухнею, їдальнею і вмивальнею. Друга була спальнею, в якій спала вся сім'я. Обстанова була проста й невибаглива. Стояла там довга лава вздовж однієї стіни, а в кутку – стіл з кількома саморобними ослонами. На східній стіні висіли образи, а на передній – кілька родинних фотографій.

Тоді рідко в кого з селян можна було побачити в хаті справжнє ліжко, не було його і в Шостів. Родина спала на широкій дерев’яній лаві й на печі. Долівка була глиняна, покрівля – солом'яна, стіни побілені вапном.

Шост ніколи не тримав наймитів, бо в нього на господарстві роботи вистачало тільки для членів сім'ї. У маловрожайні роки йому доводилося ще й підробляти, щоб прогодуватися з родиною цілу зиму. Він їздив до поблизьких міст і працював там на будівництві шляхів або й деінде, ночував разом з іншими сезонниками в бараках, аби заощадити з невеличкої платні грошей і придбати більше харчів для родини.

Навесні Шост завжди повертався до рідного поля. Він вірив у свою земельку, як у Бога. День і ніч він гибів на полі й радів, дивлячись, як достигає врожай на його нивці. Але так чи інак, а хліб у них на столі не переводився.

Бувши порядною людиною, він, як і всі українські селяни, мав розвинуте почуття самоповаги й дуже любив бути незалежним – обидві ці риси передались йому від козацьких предків.

Коли більшовики заходилися колективізувати селянські господарства, Шост показав себе стійкою і непокірною особистістю. Вступати до колгоспу він рішуче відмовився. Протягом кількох поколінь це поле належало Шостам, і він сподівався передати його ще й своєму синові, коли старість уже не дозволить йому самому ходити за плугом. А потім земля ця належатиме його внукові, і так воно й далі триватиме, як од віків заведено.

На цій латці землі Шоста пережили не одну війну і не одне чужовладдя. Вони виростали на цій землі й звідси розходилися в широкий світ, часом уже й не вертаючись назад, але завжди в них жевріла думка, що саме тут їхня рідна домівка. Відмовитись від своєї землі Шостові було однаково, що відмовитись від життя.

Щоб зломити його, сільрадівці й організатори колгоспу не зупинялися ні перед чим. Наймогутнішою зброєю в їхніх руках було оподаткування. Вони обкладали його грошовими й натуральними податками. Коли Шост гадав, ніби вже розрахувався, сплативши все, що вимагалося, на нього накладали нові побори, аби відібрати ще більшу частку того, що давала йому земля.

Нарешті настав такий день, коли в Шоста вже не лишилося ні грошей, ні зерна на сплату податку. Тоді в нього забрали коней, а потім корову, ще потім – і реманент. А Шост – зламаний, але нескорений – все не поступався. Тож одного дня прийшли люди у формі й заарештували його. Шоста оголосили куркулем і, звісно, приліпили йому наличку «ворога народу».

І ось тепер він сидів у тюрмі. Він просив мене, щоб я й далі дружив з його сином Іваном, коли вийду на волю. Він був певний, що мене випустять, бо я ж вважався ще неповнолітнім. На той випадок, якщо якесь горе спіткає його жінку, він переказував прохання до моєї матері заопікуватися Іваном та його донечкою Варкою. Це були останні Шостові слова до мене, які він ще міг вимовити. Потім я вже чув тільки важке його дихання й тихе схлипування.

Надворі стояла вже темінь, коли ми почули брязкіт ключів і голос міліціонера, який викликав на ім'я тих, кому принесли харчі з дому. Аж тепер мені відкрилася ще одна трагічна сторона тюремного побуту.

Коли я сказав про те, що зголоднів, товариші по камері пояснили мені, що ніякої їжі я не дістану, якщо мені з дому не принесуть. Мені також розповіли, що немає ніяких приписів щодо харчування та інших видів обслуговування арештантів. Про харчі й постіль мають подбати самі ув'язнені. Хто мав сім'ю, той міг сподіватися, що йому принесуть щось поїсти, а самітні були полишені на ласку співв'язнів. Але ж тоді була пора голоду на селі. Єдині харчі, що їх ще мали селяни, а отже і в'язні, – це були городина та садовина.

Коли міліціонер видав усі передачі й замкнув двері, а камера знову потонула в темряві, я якось відчув, що не всі арештанти отримали вечерю. Я також не отримав її, та я й не сподівався на це, бо знав, що моя мама ще не довідалася про мій арешт.

На щастя, я недовго побув під арештом. Десь після півночі мене розбудили й наказали забиратися геть з тюрми. А надворі чекала на мене мама. Дорогою додому вона розповіла, що стривожилася, не дочекавшись мене ввечері з роботи, і кинулась шукати. Не так важко було їй дізнатись, де я, важче виявилося розшукати ініціятора мого арешту – «товариша Маєвського». Нарешті вона знайшла його в якоїсь молодої жіночки й почала благати, щоб він звільнив мене. Але той і слухати її не хотів, повторюючи раз у раз, що між неповнолітнім і повнолітнім «ворогом народу» нема ніякої різниці. Але мати не відставала від нього, і врешті він погодився черконути записку міліціонерові з уповноваженням випустити мене. Мамі здалося, що Маєвський це зробив, тільки щоб похизуватись перед коханкою, яке всевладдя він має в селі.

Я розповів мамі про вбивство Василика, і, порадившись гуртом, ми вирішили, що взавтра вдосвіта ми з братом підемо шукати його тіло, аби хоч поховати по-людському.

Намір цей був вельми небезпечний для нас. Адже Василик був син куркуля, а політична атмосфера в ті дні стояла така, що кожен, хто мав будь-які стосунки з людьми цієї категорії, сам вважався куркулем.

Та мама не зважала на небезпеку, що загрожувала нам усім. Василика треба було поховати як належалось, а там – хай буде, що буде.

За вікнами ще й не сіріло, коли мама розбудила нас двох і дала нам останні настанови. А коли ми вже виходили з хати, увіпхнула мені в кишеню якийсь папірець. То, сказала вона, молитва, яку треба прочитати над могилою небіжчика, поховавши його. Вона ще й попередила, щоб я, коли прочитаю, відразу знищив папірця, бо буде біда, як знайдуть у мене цей речовий доказ. Мама поцілувала нас на дорогу, і ми вирушили виконувати свою сумну місію.

Поки ми дійшли до місця, де Василика спіткала смерть, настав чудовий літній світанок. Небосхил на сході спершу зайнявся червоною загравою, а потім з неї викотилося сонце, схоже на величезну вогнисту кулю. Пшеничні лани навкруги завмерли в тиші, самі тільки перепілки видзвонювали ранкову пісню.

Василика ми знайшли, не довго й шукавши. Тіло його лежало недалечко від шляху серед високих стебел пшениці. Земля навколо просякла кров'ю, а різні мухи, мурашва та комашня роїлися над небіжчиком і повзали по тілу. Ми відразу ж заходилися копати могилу. Не легко то було для двох виголоджених підлітків – викопати яму в твердому ґрунті, але ми таки впоралися з цим. Одну стінку ями ми зробили похилою, щоб легше було скотити в неї тіло. На дно натрусили трохи соломи. Тіло загорнули в ряденце, принесене з дому, і схилом обережно стягли в яму. Тоді хутко закидали тіло землею, зрівняли яму і поставили хрестика з двох патичків, які злагодила мама. Я прочитав молитву, яку вона дала, а потім, знищивши папірець, ми побрели додому з важким болем у наших серцях.