Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Наближення зими 32-33-го років ми чекали з таким острахом, наче судного дня. І вона прийшла така нищівно люта, як може бути тільки природа. Ця зима була особливо сувора, наче діючи воднозгідь з комуністами проти селян.

У наших краях зима починається з кінцем листопада, коли перестають лити рясні дощі й настають перші приморозки. Замерзають калюжі й твердне багнюка. Важкі сивобілі снігові хмари женуться небом одна за одною.

Цю зміну погоди супроводить крижаний східній вітер, який віє вздовж долини й змушує людей шукати захистку по домівках. Такої пори наші селяни квапляться скінчити працю в полях і відійти на чесно зароблений зимовий перепочинок. Давніше бувало, що після закінчення польових робіт селяни навіть не конче й виходили надвір у негоду. Вони запасалися достатньою кількістю харчів і палива, так що перебути холодні дні й ночі в хаті не становило жодних труднощів.

Але та зима була відмінною від будь-якої з попередніх зим. Хоч у природі повторювався той самий звичайний цикл, з тією хіба відмінністю, що стояла надзвичайна холоднеча, життя селян не пішло своїм звичайним ходом, бо разом із зимою на село насувався і великий голод.

Брак харчів занепокоїв нас ще в листопаді, коли ми тільки докінчували працю на колгоспних полях. Невеличкий аванс, натурою отриманий від колгоспу, досі вже з'їли. Нам сказали, що ми одержимо ще трохи харчів, як тільки закінчаться польові роботи. Однак нічого ми так і не одержали.

А потім довелося сплачувати податки. Податки у вигляді яєць і молока обов’язкові були тільки для тих, хто мав свійську птицю й корів. Але певну квоту м'ясоздачі, приблизно 250 фунтів на рік, вимагали від кожної господи незалежно від того, мала вона худобу чи ні. Селяни, в яких не було худоби, мусили сплачувати цей податок грішми. Отож виходило, що цілорічного заробітку колгоспника в колгоспі не вистачало на покриття його зобов'язань перед державою, а про його фізичне виживання вже нема що й говорити.

Та навіть і маючи якісь гроші, селяни не могли придбати собі харчів. Бо фактично торгівлю продовольчими та промисловими товарами першої потреби держава офіційно заборонила. 6 грудня 1932 року Рада Народніх Комісарів і Центральний Комітет КП(б)У спільно ухвалили таку постанову:

«Зважаючи на особливо ганебний провал хлібозаготівель в окремих районах України, РНК і ЦК ставлять перед облвиконкомами і обкомами, райвиконкомами і райпарткомами завдання зламати саботаж хлібозаготівель, що його організували куркульські і контрреволюційні елементи, знищити опір частини сільських комуністів, які стали фактичними провідниками саботажу, і ліквідувати несумісну з званням члена партії пасивність і примиренство до саботажників, забезпечити швидке наростання темпів, повне і безумовне виконання пляну хлібозаготівель.

РНК і ЦК ухвалюють:

за явний зрив пляну хлібозаготівель і злісний саботаж, що його організували куркульські і контрреволюційні елементи, занести на «чорну дошку» такі села: с. Вербка Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.; с. Гаврилівка Межівського р-ну Дніпропетровської обл.; с. Лютенька Гадяцького р-ну Харківської обл.; с. Кам'яні Потоки Кременчуцького р-ну Харківської обл.; с. Святотроїцьке Троїцького р-ну Одеської обл.; с. Піски Баштанського р-ну Одеської обл.

Щодо цих сіл вжити таких заходів:

1. Негайно припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари.

2. Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і одноосібників.

3. Припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов'язань.

4. Перевірити і очистити органами РСІ (Робітничо-Селянської Інспекції. – Ред.) кооперативні і державні апарати від всіляких чужих і ворожих елементів.

5. Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель».

Ясно було, що ця постанова позбавляла селян не тільки харчових продуктів, вирощуваних у даній місцевості, а й таких споживчих товарів найпершої потреби, як сірники, сіль, гас, риба, цукор, консерви і т.д., про що вже згадувалося. Торгівля харчовими продуктами й промисловими товарами заборонялася по всій Україні, бо ж не було в ній жодного села, яке б виконало плян хлібоздачі.

Наші побоювання обернулися в справжню паніку, коли розійшлася перша тривожна чутка, що колгоспні комори стоять порожні, що з села забрали геть усе зерно, не залишивши нічого для місцевих жителів.

А довга зима тільки ще починалася. Лише за півроку після грудня місяця ми могли були б зібрати городину на своїх городах; і лише за вісім місяців могли б спекти хліб із зерна нового врожаю. Тим часом дехто з нас уже тепер ледве тримався на ногах від недоїдання. Та все ж ми мали надію, що держава таки допоможе нам, хоча час минав і та надія поступово згасала.

А мороз усе натискав, а сніг падав і падав – повільно, але постійно, загрожуючи геть перекрити дорогу від села до районного центру і до інших сусідніх міст. І все так само члени хлібозаготівельної комісії провадили свою роботу, без упину сновигаючи від хати до хати, конфіскуючи все їстівне, що тільки вдавалося їм знайти у своїх намаганнях виконати державні пляни хлібозаготівлі. Вони силоміць забирали в селян навіть найменшу кількість зерна і м'яса.

Нам треба було щось робити. Нікому не хотілося бездіяльно лежати й помирати з голоду. Найперше, до чого вдавалися селяни, був масовий відхід до поблизьких міст, де вони надіялися знайти заробіток і харч. До міст намагалися дістатись усі – молоді й старі, як вони пробували вже раніше, під час голоду минулої весни. Багатьом це не вдавалося, і їхні замерзлі трупи були наче віхами для інших на засніжених шляхах до райцентрів. А ті, кому ставало сили дійти до більших міст, таки не знаходили там райських достатків, хоча, звичайно, нормована видача харчів там дещо ослаблювала тиск голоду. Але харчові пайки в містах були такі мізерні, що городяни не могли помогти охлялим з голоду селянам.

Роботу так само важко було знайти, як і їжу. З чоловіків – хто був молодший і дужчий – то декотрі ще знаходили собі працю на цукрових заводах, на будівництві шляхів чи як лісоруби. Інші наймалися носити воду з колонок. Але старші чоловіки, як і жінки та діти, що відчайдушно рвалися до міст, сподіваючись заробити собі бодай хліба на щодень, мали менше щастя.

Коли відхід селян до міст набрав розмаху, уряд грянув на селян новим розпорядженням, яке забороняло колгоспникові без спеціяльного посвідчення з'являтися в будь-якому місті. Вільний виїзд з України також був суворо заборонений.

Саме в цю пору – наприкінці грудня 1932 року – уряд запровадив єдину пашпортну систему по всьому Радянському Союзу з метою перешкодити селянам, які вмирали з голоду, покидати свої села й розходитись по містах. Це означало, що всі радянські громадяни віком від шістнадцяти років, які проживали постійно в містах, мали зареєструватись у міліції, щоб отримати пашпорти.

Людині без пашпорта не дозволялося ані жити в даному місті, ані працювати й діставати харчові пайки. Усі, крім селян, мусили мати пашпорти. Селянин, не зареєструвавшись у міліції, не міг залишатися в місті довше, ніж двадцять чотири години. Таким чином селяни, позбавлені пашпортів, не могли працювати в місті і, що куди важливіше, не могли одержувати продовольчих пайків.

Пашпортизація формально була спрямована проти куркулів, як то проголошувала радянська пропаґанда: «Пашпортизація – смертельний удар по куркульні!» Це вбивче гасло воскресило давніше питання: «А хто ж куркуль? » Адже на той час уже все селянство було колективізоване. При кінці 1932 року в нашому селі не залишилося жодного одноосібника. Чи ж могли члени колгоспу бути куркулями? Нам було важко збагнути таку логіку. Та, коли вже на те пішло, таке хибне розумування однак не мало ніякого значення для нас.

Тепер нам усім ставало ясно, чому в селі не залишили ніяких харчових припасів; чому вже немає ніякої надії їх роздобути; чому наше сподівання, що держава таки допоможе нам уникнути голодної смерти, було наївним і марним; чому хлібозаготівельна комісія все ще нишпорить за «прихованим» зерном; і чому уряд так суворо забороняє нам поза селом шукати засобів, щоб вижити. Нарешті нам прояснилося, що це була змова проти нас, що хтось хоче стерти нас з лиця землі не тільки як хліборобів, але як націю – як українців.

Коли ми усвідомили це, то на зміну нашій первісній розгубленості прийшов справжній панічний жах. Та все-таки наш інстинктовий потяг до життя був дужчий за будь-які заборони. Він наказував тим, хто ще мав фізичну силу, що вони мусять зробити все, щоб урятувати себе і своїх рідних.

Тривали й далі відчайдушні спроби знайти можливості якось прилаштуватись у сусідніх містах. Чимало таких, що були кремезніші, пробиралися за межі України, до віддалених районів Радянського Союзу, головно в Росії, де, як ми чули, харчів було доволі. Інші мандрували на південь, бо чутки свідчили, що на вугільних шахтах і заводах Донбасу можна знайти роботу з постійною платнею й продовольчими пайками.

Та однак мало хто з цих одчайдушних подорожніх до країв достатку добирався туди. Дороги до великих міст для них були закриті. Міліція і ҐПУ перевіряли документи і місце призначення кожного пасажира в потягах. Ці мужні чоловіки й жінки, що силкувалися якомога вижити, досягали зовсім протилежного. Ми можемо тільки здогадуватись, що ставалося з ними після їхнього арешту: або смерть, або концентраційний табір. Якщо їм і щастило оминути смертний вироку «народніх» судах, діставши натомість сумнівну полегкість у вигляді примусової праці в таборах, то вони ніколи й не починали відбувати цієї своєї кари. Голод, холод і взагалі неможливі умови існування косили їх дорогою до таборів, на залізничних станціях, у відкритих товарних вагонах, якими їх розвозили на північ і на схід і в яких вони замерзали на смерть.

А ті, кому якось таланило прохопитись крізь рогатки, розставлені міліцією і ҐПУ на дорогах, часто ставали жертвами кримінальних злочинців, що тероризували залізниці й базари. Щасливці, яким удавалося після таких страшних випробувань повернутися до своїх сіл, а так само й ті, які залишались у селі, поступово занепадали на дусі і втрачали віру в те, що виживуть у цій скруті. Ослаблі від недоїдання, перемерзлі через холоднечу в хатах, вони просто вже не мали життєвої снаги. Селяни все глибше й глибше впадали в цілковиту покірність долі, байдужість і розпач. Дехто приходив до переконання, що голод був справедливою карою Божою за їхню віру в комунізм і підтримку більшовиків у часи революції.

Був такий поголос, що дехто з поворотців мав щастя десь роздобутися на дещицю харчів – переважно борошна, але мало хто з них зміг доправити той скарб додому. Ті харчі, здобуті з неймовірними труднощами, або конфіскували державні органи, або відбирали бандити.

Усе це переконувало нас, що ми програли свою битву за життя. Наші спроби вирватися з лабетів обставин чи якось розжитись на харчі були найчастіше невдалі. Нас позбавили харчів і залишили в'язнями в нашому ж таки селі, прирікши на повільне, сповнене нелюдських мук, умирання з голоду.