Страта голодом

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

У другій половині лютого вдарили сильні морози. Різко впала температура, розгулялися завірюхи. Вітри з завиванням та свистом обламували промерзле гілля з дерев і здирали покрівлі з деяких хат. Але й таку сувору зиму можна було б витримати, якби не голод. А водночас мерзнути й недоїдати, бувши без харчів і без дров і не маючи надії роздобути одне й друге – це такий жах, якого не сила й уявити.

Наше село виявилося повністю відрізаним від світу. Високі снігові перемети поробили шляхи й стежки непрохідними. Снігу нападало так багато, що часом не можна було дверей надвір прочинити. Щоправда, люди й не збиралися виходити зі своїх домівок: нікуди було ходити. Усе село замели сніги, а його мешканці повільно вмирали з голоду по хатах.

Ми теж сиділи замкнувшись у хаті. Хоч і безуспішно, але ми намагалися тамувати відчуття голоду читанням або переказуванням різних історій. І часто молилися. Мама падала навколішки перед образами, а ми приклякали поряд, повторюючи за нею слова молитви. Тоді ми почували себе якось певніше, вірячи, що Бог почує наші молитви і невдовзі пошле нам якусь поміч. Не раз я чув, як мама зверталася до образів: «О, всемогущий Боже: Ти наслав на нас Свій гнів і Свою кару в час, коли сатана також мучить нас. За що Ти нас караєш так, всемогущий Боже? Змилуйся над нами і поможи нам витримати ці сатанинські муки».

Потім, немов каючись за свої докори Богові, вона проказувала довгу молитву-благання. Мій брат Микола відмовляв свою власну молитву. Він також хотів спізнати причину, за що Господь наслав таку муку на людей, які щиро вірили в Нього. Закінчував він завше тим, що благав Бога, аби Той послав нам трохи хлібця. Ось так ми збували час у молитвах, мріях, надіях і в сподіванні якогось чуда.

А дні й ночі, здебільша з лютими завіями, йшли нескінченною плетеницею. Та одного ранку буря вщухла і надворі залягла тиша. Благеньке проміння сонця пробивалося крізь намерзлі шибки вікон. Ми з Миколою надумалися вийти надвір, але довго ніяк не могли відчинити дверей. Кінець-кінцем, рипаючи дверима туди-сюди і поволі відсовуючи сніговий замет, нам це вдалося, і ми вийшли в чудовий ранок з іскристим снігом, блакитним небом і ясним свіжим повітрям.

Тиша й снігове одноманіття панували в селі. Єдиними ознаками життя були тоненькі цівочки диму, що де-не-де струмили вгору з коминів. Та над багатьма хатами у нас по сусідству ані сліду диму не було. Невже в людей там не топилося? Як же вони могли лишитись живими, дивувалися ми, не опалюючи своїх хат у таку холоднечу?

Щоб самим переконатись, як воно насправді, ми побігли насамперед до Дмитрової хати, що не подавала жодних ознак життя. Дмитро так і не вернувся додому, коли ото його забрали до райцентру. Його молода дружина Соломія залишилася сама з донечкою. Вона ходила на роботу в колгосп, беручи з собою й дитинку. Як дружина репресованого, вона також вважалася «ворогом народу», через що її дитину не взяли до колгоспних ясел. Пізніше Соломію викинули з колгоспу і вона мусила шукати роботу в місті. Але це було неможливо, бо хто б їй дав у колгоспі довідку на право виїзду з села? Вона опинилася в зачарованому смертному колі комуністичної системи, і їй довелося повернутися до свого села.

Коли настала зима, Соломія ходила від хати до хати, ладна працювати тільки за шматок хліба. Вона була надто горда, щоб жебрати. Люди співчували їй і ставали в пригоді, хто чим міг. Та коли голод гостріше почав допікати, селянам уже незмога була їй помагати, і далі вже ніхто більше не бачив, щоб вона ходила по хатах.

Двері Соломіїної хати ми застали незамкненими, але їх так завіяло снігом, що нам важко було ввійти досередини. Та коли ми врешті увійшли, то побачили страхітливе видовище: посеред кімнати зі сволока звисала Соломія. Вона була в національному вбранні з великим хрестиком на грудях. Знати було, що вона, перш ніж учинити самогубство, свідомо готувалась до цього, бо й волосся мала дбайливо повичісане й заплетене у дві коси, що звисали з плечей.

Нажахані, ми побігли покликати маму. Ми допомогли їй зняти Соломіїне задубіле тіло зі сволока, тоді поклали його на лаву й накрили домотканим рядном. І тільки коли впоралися з цим усім, помітили мертве тільце її малої донечки. Дитя лежало в дерев'яних ночовках у кутку під образами, чистеньке і вбране у свій найкращий одяг. Маленькі рученята були схрещені на грудях.

А на столі ми побачили таку записку:

Прочитавши записку, ми стояли з хвилину непорушно й розгублено. Мама приклала ріжок хустки до уст, щоб стлумити ридання. Микола дивився на мертві тіла, мов на якусь неймовіру. А я відтворював у своїй уяві їхні передсмертні муки: голодне квиління дитини й останні передсмертні судоми її виснаженого тільця.

А які муки мусила пережити її мати! їй довелося безпорадно слухати, як дитина просить їсти, тоді як вона сама була напівмертва з голоду. Вона, думалось мені, мабуть, сприйняла останній віддих донечки з почуттям великої полегкости. Ще я бачив в уяві, як мати порається біля своєї мертвої дитини: зодягає її в те найкраще й найчистіше, що має, молиться навколішки біля неї і нарешті цілує востаннє перед тим, як накласти на себе руки.

Мама перервала мої думки. Нам треба було сповнити останні бажання нашої покійної сусідки й поховати їхні мертві тіла як належалось. Моя мама завше любила робити все згідно зі звичаєм. Але як ми могли дотриматись о цій порі узвичаєних вимог? Ми ж були надто кволі, щоб викопати в засипаній глибоким снігом і замерзлій землі могилу чи бодай навіть одвезти небіжчиць до цвинтаря.

Зваживши це все, ми вирішили залишити обох у хаті, адже якийсь час холод не дасть загнивати їхнім тілам. Отож ми просто поклали дитинча біля матері на широкій лаві, прикрили їх рядниною і відійшли собі.

Після цього сумного відкриття ми вже не могли бездіяльно сидіти вдома. Навколо нас було багато й інших хат, де не курилося з коминів. Ми були певні, що там також сталися подібні трагедії. Маму особливо непокоїла Борисова сім’я, а також одна вдова, що жила з дочкою-калікою по сусідству з нами. Може, вони ще живі, думала вона, і потребують допомоги.

Не гаючи часу, ми пішли до Борисової хати. Борис так само не повернувся з сільської буцегарні, а був перевезений до райцентру, і ніхто його більш не бачив. Жінка його, Химка, залишилася сама з двома дітьми. Ми частенько до неї заходили, допомагали, як могли. Але останніми часами, коли розгулялися завії, ми до них уже не заглядали.

Наблизившись до Химчиного подвір'я, ми помітили там перед хатою щось чорне, що стирчало з-під снігу. Це була Химка. Її тіло зовсім замерзло і покрилося снігом. Передчуваючи, що і з дітьми її сталося найгірше, ми вбігли в хату; наші побоювання справдилися. На лаві лежав неживий найстарший Химчин син Трохим. Руки мав схрещені на грудях, очі примкнуті, а заціпеніле від морозу тіло було вкрите сіряком. В узголів'ї стояла мисочка з рештками воску від свічки. Ясно було, що Трохим помер передніше за матір. Потім, мабуть, аби врятувати життя другої дитини, Химка вибралася з хати шукати допомоги. Але, знесилена голодом, вона впала за кілька ступнів перед хатою, та так і померла на снігу.

Знайшли ми й меншу її дитину, хлопчика десь восьми років – у ліжку. Він був старанно накритий кількома старими одежинами і дивним дивом ще живий! Лежав собі, геть охлялий від голоду й занадто кволий, щоб поворухнутись. Тіло його задерев'яніло, і, здавалося, що він напівзамерз.

Ми мали негайно щось робити, щоб не дати згаснути останнім проблискам життя в цьому хлопчакові. У нас не було часу на споглядання та емоції. Ми занесли Химчине тіло до хати й поклали поряд з тілом старшого сина, померлого від голоду. І ще ми розуміли, що треба буде забрати меншого хлопця з собою додому, коли хочемо, аби він вижив, бо в його хаті стояла холоднеча й не було ані сліду дров та харчів. Ми обережно поклали його на санчата і перевезли до себе, сподіваючись, що тут він відживиться й оклигає. Мама поклала хлопчака в ліжко і сказала нам, що як Бог дасть, то він вичуняє.

Потім вона послала нас двох із санчатами до вдовиної хати привезти вдову та дочку-каліку до нас, коли ті ще живі. Вони мешкали близенько, і нам не забрало багато часу дістатись до їхньої хати.

Удова Шевченчиха та її каліка-дочка Діда також були жертвами комуністичного режиму. Кілька років тому, коли проводилася у нас колективізація, її чоловік був посперечався з представником партії. У них двох дійшло до пересварки, і ось тоді Шевченко розпалився і обізвав партійника «дурним папугою»! Ну і цим сам собі виніс вирок. Його звинуватили в образі гідности комуністичної партії і заслали на п'ять років на північ на «виправні роботи». А десь через рік жінка отримала листа без підпису, в якому повідомлялося, що чоловік її помер на будівництві Біломорсько-Балтійського канала. Тепер його вдова жила сама з донечкою, калікою з народження, яка потребувала постійного догляду. Вдові Шевченковій було вдвічі важче, ніж іншим селянам, спромогатись на харчі та інші життєві потреби для їх двох. Прив'язана до хати щоденною опікою над безпомічною дочкою, вона не могла ходити на роботу. І не могла отримати ніякої офіційної допомоги, бувши жінкою репресованого «ворога народу». Вона зробилася жебрачкою, цілком залежною від ласки своїх односельців. Коли ж голод охопив усе село, доля її була вирішена.

Вдовину хату на пагорку неподалік від нашої хати ми знайшли геть завіяну снігом, а двері також були під сніговим заметом.

Добряче поморочившись, відгрібаючи той сніг від дверей, ми таки відчинили їх, а всередині, як і побоювались, знайшли бідну вдову мертвою в сінях на порозі. Ми занесли її тіло до хати й поклали на лаві коло дверей. Дочка Ліда лежала на іншій лаві, замотана багатьма шматинами, – вона ще жила. Обережно перенісши її на санчата, ми допровадили цей вантаж до нас додому.

Мама все ще поралася біля Химчиного меншого сина. Вона натирала його тіло снігом, а на припічку щось варилося для малого.

Коли ми внесли до хати Ліду, мати заходилася коло неї, а ми перебрали на себе опіку над хлопцем. Подбавши, наскільки це було можливо, щоб їм стало тепло й зручно, ми спробували нагодувати їх кашею і напоїти домашнім чаєм з усякого зілля, що приготувала для них наша мати. Але нам не вдалося домогтись, аби вони з'їли чи випили чогось тепленького. Вони лежали зовсім непорушно і єдиною ознакою того, що життя ще не покинуло їх, було їхнє повільне і спазматичне дихання. Як запала ніч, ми стали свідками передсмертних мук обох. Ліда померла опівночі, а скоро після неї помер і хлопець.

Тепер ми опинились у досить прикрому становищі. Ми мали в хаті двох небіжчиків, які були нам ніякі не родичі. Довго тримати їх у хаті ми не могли, а поховати ці трупи на цвинтарі було дещо ризикованим ділом.

Небезпечним був сам вияв співчуття до селян-голодняків, надто ж до таких, як цей хлопчик і ця дівчинка, котрі в очах властей вважалися «ворогами народу». Для нас спроби врятувати життя цих двох дітлахів були такі ж природні, як старання врятувати своє власне життя, але комуністична партія прирівнювала такі дії до державної зради. Та попри все це, ми вирішили будь-що-будь поховати їх належним чином на цвинтарі.

Наступного ранку ми з Миколою поклали обидва тіла на санки, прикрили їх і рушили з ними через центр села до цвинтаря. Тягнути ці перевантажені санки нам було дуже тяжко, в нас ледве ставало сили для цього, тим паче, коли лежав такий глибокий сніг і лютував мороз. Посуваючись головною вулицею, ми побачили кількох інших мертвяків, у декотрих з них ми розпізнали своїх сусідів. Траплялися між ними й чужосельці, що, певно, заблукали до нас з інших сіл, шукаючи їжі. Той факт, що всі трупи були вже присипані грубою верствою снігу, свідчив про те, що вони вже довгенько пролежали на дорозі.

Ближче до центру села нам трапилися сани, запряжені парою коней: вони чвалували просто на нас. Ми знали, що таку розкіш може дозволити собі лише хтось із партійних чи владних верховодів села. Ми пробиралися вузькою стежкою пробитої дороги, а обабіч височіли кучугури снігу, і нам ніяк було туди звернути. Мало не врізавшись у нас, коні стали дибки і зупинилися. Спочатку ми чули з саней тільки голосну лайку, а потім нам наказали уступитися набік. Коли ми спробували те зробити, наші переобтяжені санки просто загрузли в снігу. Поки ми даремно силкувались витягнути свої санки, то підштовхуючи, то смикаючи їх, ряднина зверху зсунулася вбік і розкрила наш вантаж. Ту ж мить обидва начальники перекинулись увагою на наші санки. Вони вилізли зі свого повоза й підійшли ближче до нас.

Їх було двоє і обидва нам незнайомі. Вони були тепло зодягнені й виглядали сито та статечно, як за давніх часів. Один з них, той, що був у шубі, виступив наперед і вимогливо запитав, що ми веземо в санках.

– Ви ж бачите, що веземо! – відповів я, показуючи на трупи. Другий незнайомець зацікавлено придивлявся до нас.

– Хто це такі і від чого вони померли? – провадив далі допит чоловік у шубі.

Питання було зайве і навіть кумедне. Я так собі наче байдуже відповів, що то трупи наших сусідів. А потім, замість пояснювати йому причину їхньої смерти, показав йому, що онде на шляху видно повно мерців, а ще багато більше їх, померлих і умирущих, по хатах. Він вочевидь був дуже невдоволений моєю відповіддю, бо враз сердито запитав мене, що ми за одні, і підступив до нас майже впритул.

– Ти що, хочеш сказати мені, що всі мешканці села вимерли чи ось-ось вимруть? – провадив він, підносячи голос. Потім, знов вивергаючи на нас лайку й образи, витяг з кишені бльокнота і записав наше прізвище.

Другий незнайомець мовчки спостерігав цю сцену. Коли чоловік у шубі сховав бльокнот, обидва повернулись до саней і швидко від'їхали. А ми ще добре попомучилися, поки витягли свої санки з замету.

Зідхнули ми з полегшенням, лише коли врешті дісталися до цвинтаря, бо ж дуже змерзли й геть знесиліли. Тут ми опинилися поміж десятків трупів. Вони лежали врозкидь обабіч дороги. Деякі були складені купами – можливо, родичі або сусіди. Інших же порозкидали де не попаде, навмання.

На цвинтарі панувала мертва тиша. Ніде ні живої душі не було. Ніхто не клопотався тим, щоб поховати тлінні останки цих нещасників.

Увесь ритуал похорону «по-людськи» в ті трагічні дні полягав у тому, щоб просто поскидати мертвих у одну з братських могил або в могили, розкопані грабіжниками – шукачами коштовностей. У тій землі, промерзлій на камінь і покритій глибоким снігом, навіть дужим гробокопам страшенно важко було б викопувати ями. А для звичайного селянина, ослаблого від голоду, це була й зовсім неможлива робота. Отож ми тільки спустили тіла наших неживих ровесників у одну з розкопаних могил, напівзасипану снігом, а зверху притрусили на них ще його трохи. А потім хутчій подалися додому.

Дорогою ми перестріли чоловіка, який жив неподалік від нас і йшов у тому самому напрямку. Нам було приємно в його товаристві. Він сказав, що ходив до сільради заявити начальству, що в нього по сусідству дуже багато людей померло з голоду і що скрізь по хатах і надворі повно непохованих трупів. Його дуже вразило, що працівникам сільради було байдуже до цих слів і що вони навіть вірити йому не хотіли. Ба ще й більше того: голова сільради запротестував проти слів «з голоду» і звинуватив цього чоловіка у перекрученні фактів. У голови було своє власне пояснення причин. Він визнав, що дехто вмирає, але це тільки окремі нероби й ледарі, котрі не любили й не хотіли працювати в колгоспі, абож «вороги народу», яких і так треба вигубити. Наш супутник зрозумів, що він там нічого не доможеться. Дарма було начальству щось пояснювати й наводити якісь докази, отож він залишив сільраду, вкрай розчарований.

А ми в свою чергу розповіли йому, що таке саме діється і на нашому кутку і що оце ми вертаємося з цвинтаря, де поховали двох бідолашних сусідських дітлахів. Розказали й про зустріч з двома незнайомцями по дорозі на цвинтар. Наш супутник повів нам, що то за одні. Той, що в шубі, був наш новий голова сільради. Його призначив на цю посаду райвиконком, він нещодавно тільки прибув до села. А другий – це кореспондент зі столиці, якого прислали сюди написати статтю про поступ колективізації і хід виконання пляну хлібозаготівель. Аж тепер нам свінуло, чого чоловік у шубі, наш новий голова сільради, так збентежився й розізлився, коли ми згадали про тіла померлих з голоду: то ж він силкувався затаїти від свого приятеля-газетяра страшне голодоморне лихо, що звалилося на наших селян.

Від того дня ми вже сиділи вдома, дедалі більше слабнучи з кожним днем. Ми з жахом спостерігали, як поволі тануть рештки наших потайних харчових припасів, коли холодна зима надворі була ще в повному розпалі.