Таємниця підземної галереї

23. ЧАЙКА НАД МОРЕМ

Наче стверджуючи давню ненависть Горе до Януліса, обидва шпигуни зустрічалися не на людях. Роками сходилися таємно в розваленому домі, де нікому не спало б на думку шукати їх.

Будинок той стояв над кручею, а коли берег обвалився, він розламався надвоє, наче картонна іграшка. Тільки три кімнати зосталися на кручі, а всі інші впали в море. Дощі й сніги потрощили дах і вікна. Люди забрали двері. Вистромлюючи віття у віконні отвори, в цій руїні росли деревця, які влітку заростали бур’янами. Діти не насмілювалися там гратися, боячись скотитися разом з стінами на пляж, вкритий камінням.

Януліс і Горе при денному світлі пильно оглянули руїни і пересвідчилися, що рештки фундаменту все-таки міцні. Ходила чутка, нібито стіни от-от упадуть і туди страшно ходити. А після того, як одна дитина посунулась і розбилась об скелі, страх охороняв той дім краще, ніж це міг би зробити вартовий

Того вечора Горе сидів серед облуплених стін і чекав Януліса. Під чорними його вусиками нервово тіпались уста. Перукар нестямно дивився в бік моря. З-за хмар раз у раз визирав місяць, і тоді в його синюватому світлі з’являлись обрив, скелі і пляж. З темряви вихоплювався весь краєвид, але море ховалося за молочним серпанком. Шторм, який кілька днів і ночей бурхав хвилями, раптом вщух. Було тихо і тепло. Горе дивився на молочну завісу, яка тяглась од землі до неба.

Довго не розумів, що воно таке, і враз тихо засміявся, — це ж туман, пелена туману, безкрая і непорушна. Сміх його невеселий. Він усе підготував і прислухався, намагаючись почути шурхіт кроків. І мимоволі затремтів. Самотність вперше здалася йому неприємною в цій руїні на березі. Десь обізвався собака, і його гавкіт громом пролунав у вухах Горе. Потім стало тихо. Все щезло за завісою туману, море мовчало. Ніде ані шелесне. Природа наче завмерла в якомусь чеканні.

Раптом почулися кроки, і Горе зачаївся. Він уже не той хлопчик, що дивився на пана Арістіде як на свого благодійника. З роками вдячність до людини, яка дозволила йому спати і їсти в “Якорі”, минула. І замість неї чимраз дужче розгорялася ненависть до того, через чию примху він зостався калікою. Був певен, що саме через свою знівечену ногу не подобався Султані. Януліс зробив його нещасним на все життя. До лютої ненависті прилучався ще й страх, який лишився в ньому з дитинства, коли одне слово пана Арістіде могло пустити його по світу…

В душі змішалися жах і ненависть до того, кого він чекав. Горе наче заткнули ніс і рот. Він захрипів і безтямно схопився за балку. Місяць заходив у хмари.

— Гей! — шепнув Януліс і виліз з діри.

— Я тут, — хрипло промимрив Горе.

Януліс ступав поволі, хоч і знав тут кожну цеглину, кожну залізяку. Він приходив до цієї руїни у певні дні й години. Але зараз, на відміну од попередніх зустрічей, йому нічого було повідомити Горе. Відтоді, як він не зумів зв’язатися з Анкарою, Ральф уже не радирував йому, і Януліс дуже непокоївся. Спершу думав, що рація зіпсувалась. Та, чуючи в навушниках інші сигнали, що їх передавали незнайомі станції, збагнув: Ральф його слухає, але не відповідає.

Януліс знав, що це не можна пояснити жартом чи необачністю хазяїв. Занепокоєний, ламав собі голову, думаючи, чим же він не догодив, але не зумів знайти якоїсь провини. За що ж його хазяї порвали зв’язок з агентом, який успішно виконував усі доручення? Справді, проклятий караван не доплив де Одеси… Але хіба ж він винен в тому? Яким дорогоцінним не був би той вантаж і як би не надіялись на нього союзники, вони все одно не могли вимагати, щоб Януліс забезпечив щасливе проходження каравану. Тут щось інше. Так, інше…

Та даремно він хвилювався і щоночі вимагав пояснень. Ральф не відповідав. Януліса охопив страх. Але він злякався б ще більше і, звичайно, зрозумів би, чому мовчить Ральф, якби дізнався про Павлову радіограму. Повідомлення було передане не в час, встановлений для Януліса, і агент з Анкари, знаючи, що рація надійно схована і нею ніхто сторонній не може скористатися, звинуватив свого підлеглого в зв’язках з комуністами. І потоплення каравану — пряме свідчення перехопленої агентом радіограми.

— Де ти там? — спитав Арістіде. — Лізу тут навпомацки, наче в мішку…

— Хочу вам щось показати…

— Чорта лисого побачиш у цій пітьмі, — промимрив Януліс. І все-таки підійшов до обриву.

— Ось дивіться, — процідив Горе. І в ту ж мить ударив свого шефа каменюкою в потилицю, а тоді штовхнув ногою в спину.

Януліс застогнав і хитнувся. Розвів руками, щоб за щось вчепитися, і схопив хлопця за ногу. Падаючи, він потяг за собою й перукаря.

Горе вп’явся нігтями в каміння і марно намагався вивільнити ногу. Януліс стискав її, наче кліщами. Пальці Горе сповзали з каміння.

— Ні, — задихався він, — ось зараз…

На його перекошеному од жаху обличчі сльози змішувалися з потом. Усе тривало кілька секунд. Обидва з криком покотилися на берег і розбились об скелі. Місяць, виглянувши з-за хмар, на мить освітив їхні закривавлені трупи. А тоді знову все поглинув морок.

Майже в той час, коли “дельфін перестав плавати”, Павло глянув на Луку, учня Фаніки, і посміхнувся.

— Ти радієш, правда?

— Аякже! — Лука скривився, наче збираючись грати в квача.

— Заспокойся, — серйозно мовив Балабан.

— Не заспокоюсь, бо мені жаль дядька Фаніку… — зловтішно, з образою в голосі проказав Лука.

— Ну, то інша справа, — погодився Балабан. Та хлопець уже втихомирився, і всі троє замовкли.

Кожен думав про своє. І всі нетерпляче ждали Йоргу.

А той швидко простував освітленими місяцем вулицями, де поруч гітлерівських розвівалися й румунські прапори. З репродукторів лунали бравурні марші. Та він знав: офіціальне торжество закінчиться інакше, ніж це передбачали ті, що бенкетували в префектурі. Повільно йшли вільні від роботи люди.

Озираючись на всі боки, Йоргу проходив вулицю за вулицею.

Вслід за німецькими складами в повітря злетять портові споруди, поїзди й кораблі… Але для цього потрібен інженер. Павло навчить користуватись вибухівкою ще двох — трьох товаришів. Треба зміцнити зв’язок з морською дивізією та дев’ятим полком, щоб одержати від Них зброю, а також з радянськими військовополоненими, які працювали по навколишніх маєтках.

Місяць сховався за хмари, і раптом зовсім стемніло. Перейшов вулицю. І в ту ж мить наступив на кришку каналізаційного люка. Погано закріплена, вона трохи зсунулась, і нога сповзла в отвір, Йоргу дуже вдарився правим коліном і впав.

Сперся на руки і спробував підвестися, ще не відчуваючи болю. Та коли ступив на праву ногу, застогнав і, похитнувшись, схопився руками за дерево. А тоді вперся спиною в стовбур. До нього підійшло двоє перехожих.

— Спасибі, мені вже легше, — подякував. — Покладіть на місце кришку, щоб ніхто більше не впав…

— От мерзотники! — гукнув один перехожий і схилився над люком. — Мало того, що темно. Вони ще й навмисне роблять, щоб люди скручували собі шиї… Ти зможеш дійти сам?

— Так, так, зможу, — запевнив Йоргу. — Трошки відпочину і піду…

Постоявши, спробував ступити крок, але відчув страшний біль. А Балабан і Лука чекають… Зціпив зуби і поволі пішов уперед, тримаючись за дерева, стіни та паркани. А біль дужчав і в колінах аж пекло. Добре, що вже недалеко йти.

Так, підстрибуючи на здоровій нозі, він добрався до воріт Алді. Піт лився з нього потоками.

“А сходи?” — подумав з острахом. Біля чорного ходу зупинився, передихнув і почав стрибати з сходинки на сходинку. Боявся, щоб його не почула вчителева дружина. Тоді він сів і поповз угору, відштовхуючись лівою ногою і тримаючись руками за поручні. Білий, як стіна, увійшов до кімнати і став біля дверей.

— Що з тобою? — злякано спитав Павло.

Йоргу прокульгав до ліжка і сів.

— Нічого, це мине. Вивихнув ногу…

Балабан схилився і підкотив йому штанину. Коліно вже спухло і почервоніло.

— Ти можеш рухати ним? Чи, може, розбив чашечку!

— Хай йому чорт! — вилаявся Йоргу. — Дай мені холодної води…

Змочив хусточку і приклав до спухлого коліна.

— Котра година?

— Без п’яти хвилин дев’ята…

— Що?.. Тоді ходімо! — вигукнув Йоргу. Спробував встати, але застогнав і безсило опустився на ліжко.

— Ти не можеш, — сказав Балабан. — Що ж нам робити?

Йоргу підвівся ще раз.

— Ми підемо самі, — заговорив Лука, дивлячись на ці його муки.

— Де ж вибухівка? — запитав Балабан. — Павле, покажи мені, що треба робити.

— Нічого у вас не вийде, треба втрьох… — сказав Йоргу.

І всіляко картав себе. Думки плуталися в голові, проте говорив він спокійно. Відкласти операцію? Але ж пропаде така нагода. Та й що робитимуть тоді утечісти, які мають розклеювати листівки.

— Павле, ти підеш з ними!

— Я? — хлопець відчув нестримну радість. Але раптом згадав своє становище. — Добре, але ж…

— Ніякого “але”! У нас нема іншого виходу. Операцію не можна відмінити, та й ніколи вже підшукувати когось іншого. Тоді ми запізнимося і накличемо біду на утечістів, що вийдуть з листівками…

— Гаразд, згоден, — відповів Павло.

Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.

На вулиці було пусто, — люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.

Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.

Балабан передав Павлові портфель і став на варті, а Лука пішов наглядати за вулицею по другий бік. Павло принишк біля огорожі і прислухався. Поклав портфель на землю і ножицями вирізав діру в колючому дроті. Потім поліз на зарослий бур’яном двір і припав до землі. Місяць то виринав з хмар, то знову ховався, і Павло дивився на небо, бажаючи, щоб його зовсім поглинула темрява. Вартовий, який стояв за кілька метрів од нього, повернувся на місці і попростував у другий кінець. Не можна гаяти часу. І Павло поповз, не чекаючи, поки стемніє.

Трави колихалися і шелестіли. З центра міста долинала музика, чувся гомін голосів. Павло, підсуваючи портфель, з напруженням ліз на ліктях. Усе відбувалося так, як він і передбачав. І якби не калатало серце, він ніколи не сказав би, що на нього чигає смерть. Так повз і тієї ночі, коли за цвинтарем перерізав німецькі проводи. З ним був тоді й Фаніка…

Коли доповз до стіни, вийняв один пакунок, підсунув під дерев’яну стіну. Прорвавши паперову обгортку, взяв з портфеля пляшечку, відкрив її, замінив корок і поклав догори дном на оголений динаміт. Знав, що коли рідина з пляшечки роз’їсть корок, станеться вибух.

Хотів обійти будинок, щоб закласти другий згорток з другого боку, та в цю мить почулися кроки вартового. Припавши до землі, вслухався. Солдат зупинився на розі і глянув уздовж стіни.

“Ей, забирайся звідси!” — спонукав його Павло.

Та німець наче й не думав іти. Стояв нерухомо і байдуже колупався в носі. Лице зовсім молоде, довгий гострий ніс. Пакунок з вибухівкою лежав за метр од Павла. Ще є десять хвилин… Рідина поволі роз’їдала корок, і в ту мить, коли хоч крапля впаде на динаміт…

У Павла не було годинника. Кожна мить здавалася вічністю, час наче спинився. Один, два, три, чотири, п’ять… Невже через того дурня?. Шість… сім… Забирайся, паскудо, геть! Ні, закам’янів і ні з місця. Вісім. Дев’ять… Ба ні, одинадцять Збився з рахунку. Одинадцять… дванадцять… дарма рахую. Хтозна-скільки часу вже минуло, а мені треба підкласти ще й другий згорток! Почну з двадцяти… Двадцять один… Двадцять два Раптом у нього перед очима постало втомлене лице Раду. Двадцять три, двадцять чотири… “Як ти пробрався? Вони ж оточили все місто”, — сказала Санда. “Мовчи, дай сюди портфель і йди!” Двадцять сім, двадцять вісім… Тепер в уяві постав резервіст, який пропустив його на вокзалі. Двадцять дев’ять, тридцять, тридцять один… Жодної хвилини? Заплутався, вже втратив рахунок. Рідина роз’їдала корок. В кишені у нього документи на ім’я Чірешару Настасе. Його чекала Султана. А вартовий стояв, як статуя… Та йди ж дурню, звідси!

Йому здалося, що він вигукнув ці останні слова і німець, напевне, почув його. Зціпивши до болю зуби, вп’явся нігтями у вологу од роси землю.

Вартовий думав про своє, на обличчі його блукав якийсь дурнуватий вираз. Стояв і облизував нижню губі’. Потім повернувся на місці і повільно пішов. Скоро й зник за рогом.

У Павла сильно закалатало серце. В скронях забилась кров. Поповз у високому бур’яні до того місця, де мав закласти другу міну. Через кілька секунд підсунув її під стіну. Місяць саме сховався за хмари. Він підхопився і, трохи пригнувшись, поспішив до огорожі.

Як тільки вибіг на вулицю, Балабан двічі гукнув совою. Йому відповів Лука. І розійшлися в різних напрямках, намагаючись якнайшвидше одійти від бараків. Радості Павла не було меж. В першій кондитерській, що стрілась йому на путі, випив одним духом дві склянки води з сиропом. І скоро почув вибух, угледів червону заграву.

Люди стрімголов вибігали з кондитерської. Заметушились і ті, що проходжались на вулицях. Усі перелякано кричали. Саме тоді пролунав другий вибух, — заграва стала ще більшою.

— Ой матінко, бо-о-о-мби! — несамовито заверещала якась жінка.

Люди кинулись тікати, сердито вигукуючи переляканими голосами:

— До сховища! Де бомбосховище?

— У міському парку!

— Стривайте. Не було ж ніякої тривоги! — гукнув Павло І натовп завагався в нерішучості.

На мить стало тихо.

— Він каже правду, — обізвався якийсь чоловік. — Не бійтесь… — Бігав туди й сюди, як навіжений, і без упину репетував: — Не бійтесь! Ой, боже, не бійтесь!..

— Здається, горять німецькі склади! — сколихнув тишу Павло.

Та одразу проштовхався поміж переляканих людей і пішов геть, докоряючи собі за нестриманість. Йому вслід линули інші голоси, — запевняли, що не горять німецькі склади. А хтось шепнув слово “диверсія”, і воно блискавично понеслося по місту з кінця в кінець. Забовкали дзвони в протестантській церкві, за ними обізвалися і в інших церквах, і місто гуло людськими голосами й биттям металу, наче хотіло розбудити синє море з його величного спокою.

Після недавнього напруження Павло почував себе спокійно, ніщо не турбувало його. Знав, що люди знайдуть у своїх дворах листівки, розкидані утечістами Боротьба почалась, і в цій боротьбі він влучив у ціль. Йому хотілося співати. Обернувся, ще раз глянув на багряне небо, яке віщувало, що от-от настане світлий день, потім наддав ходи.

Але зупинився здивований, — попереду все тануло в похмурому тумані, який оповив будинки, дерева й вулицю. Ступивши трохи вперед, відчув цю теплу пару і пішов поволі, простягнувши руки. Нічого не бачив. Туман заходив йому в рот, пробирався в легені. Сорочка прилипла до тіла, а по обличчю стікала вода, наче вій щойно викупався.

Зупинився в нерішучості. Вдалині чулися голоси перехожих. І раптом подумав, що жоден сищик не впізнає його в цих молочних хвилях, які заслали все навкруги, і що тепер він зовсім легко зможе вибратися з міста. Знав, де на нього чекатиме селянин, що дасть йому на якийсь час притулок. На другий день Балабан має привести туди й Султану.

Хтось наштовхнувся на Павла. Обличчя його юнак не розглядів, — такий густий був туман. Боліли очі. А ліворуч піде якраз вулиця Вітру…

“Потерпи до завтра”, — попросив у думці Султану.

І уявив собі біля неї Горе.

“Врятуй мене!”

Голос дівчини болісно відбився в його вухах. І враз юнак зважився. Доторкнувся руками скла якоїсь вітрини і почав ступати уздовж стін, поки не збагнув, що вже потрапив на вулицю Вітру. Тоді перейшов на другий бік і навпомацки ступив уперед, поки не налапав паркан.

Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.

— Це ти, Аргір? — почувся голос. — Я не бачу навіть свого носа…

— Умгу, — мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно. Чого стоїть цей чоловік на вулиці? Він ніби чекає на когось у мороці туману.

— Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? — почулося ще з пітьми.

Отже, агентів тут чимало.

— Так… — промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.

— Що це там сталося?

— Пожежа в німецьких складах.

Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:

— Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!

Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.

Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?

Хотів уже йти, але туман став такий густий, що йому нічого було боятися. Нахилився, підняв камінець і кинув туди, де мало бути віконце. Камінець, напевне, вдарився в мур, бо хлопець нічого не почув. Другим він теж не влучив, а третім вдарив-таки в шибку, бо одразу відчинилось вікно і стурбований жіночий голос прошепотів:

— Хто там?

Це не Султана!

— На галявині біля виноградинка… — заспівав тихенько, приклавши долоні рупором до рота.

Кілька разів він наспівував цей романс Султані, і дівчина має впізнати його. На якусь мить запала така тиша, що почулося бовкання дзвонів з протестантської церкви.

— Ти? — раптом почувся над головою гарячий дівочий шепіт.

Павло тихо засміявся і затремтів. Йому хотілося гучно гукнути, щоб розбудити від глибокого сну темряву, будинки і море.

— Прив’яжи там простирало і спускайся до мене, — шепнув.

До нього долинув гомін голосів. Агенти чекали в дворі. Хлопець радів, що їм уже не везе. Горять німецькі склади, балаган Антонеску підхитують листівки, запекла боротьба посилюється. І Павла їм теж не спіймати.

— Я вже тут, — шепнула Султана.

Підняв руки, щоб підтримати її, і намацав ноги. Простирало було коротке.

— Відпускайся, — мовив Павло. І в ту ж мить дівчина опинилась в його обіймах.

Похитнувся, але не випустив її, обняв так міцно, що дівчина аж застогнала.

— Кохайтеся собі, любі діти, — почувся згори шепіт Аделаїди.

Жінка аж плакала від хвилювання. Старій здалося, що це її викрав якийсь Пеппо, Джіакомо чи Беберт, який повернувся, незважаючи на літа. Вже не чула слів Султани, і після того, як закохані зникли в тумані, що оповив місто, довго сиділа біля вікна.

А молодята йшли далі, і в міру того, як вони віддалялися, туман розвіювався, їхні молоді тіла наче розривали його пелену, і вже ніщо не могло їх зупинити… Море, яке досі мовчало, заслане молочною кисеєю, прокинулось і загуло. Воно обізвалося гордою піснею хвиль, з піни яких піднялась у небо і, літаючи над водою, вернулась до берега чиста і жвава чайка.