Таємниця підземної галереї

21. АГОП

Лежачи із заплющеними очима в кам’яній домовині якогось багатія з давніх Том, у домовині, яку вчений, закоханий у минуле Добруджі, викопав з могили і покинув біля руїн вежі м’ясників, Агоп міркував, що він робитиме вдень. Було ще рано, і сонце освітлювало хлопця з ніг до голови, зігріваючи тіло. Агоп випростався і вперся руками в кам’яні стіни. “Тут так тісно”,— подумав він і розкрив очі. Та скоро й заплющив їх. Що за чорт? Невже це йому сниться? Поволі відкрив ліве око і підвівся у саркофагу, протираючи очі.

— Доброго ранку, хлопчику!

Розуміючи, що це вже не сон, Агоп мовчки дивився на Аделаїду. В білій сукні з блискітками, в солом’яному капелюшку з широкими полями, вона кліпала блакитними, невинними, як у немовляти, очима.

— Моє шануваннячко, — трохи згодом мовив здивований юнак.

Аделаїда приклала палець до уст, озирнулась навколо, — Агоп зрозумів, що вона має повідомити якусь таємницю.

— Тс-с-с! — зашепотіла жінка. — Якщо ти коли-небудь кохав, то віднеси оцю записку… — І всунула йому в руку аркушик паперу разом з монеткою.

Агопа ніщо вже не могло здивувати. Але, прочитавши адресу, подумав, що ця майже сімдесятилітня пані посилає Павлові любовну записку, і так смішно підняв брови, що Аделаїда почервоніла, наче дівчинка, і швидко закліпала очима.

— Ох, дурненький, — прошепотіла вона. — Як ти міг це подумати?.. Лист від Султани!

“Так би й сказала”, — подумав юнак і встав.

День починався непогано. Не бажаючи сушити собі голову роздумами про те, яку ж роль у цій історії відіграє старенька пані з вулиці Вітру, бродяга сказав:

— Буде зроблено!

— Тільки нікому й слова, хлопчику, — попередила Аделаїда. — В твоїх руках честь жінки! — І подріботіла, час від часу підстрибуючи, як горобець. А тим часом Агоп, вражений фразою, яку він зустрічав у висловлюваннях героїв багатьох відомих йому романів, розгорнув записку і перечитав її.

— Он воно що! — буркнув. Склавши папірець, глянув на монету.

Хлопець поснідав у корчмі і, задоволений, одразу ж приспішив у порт. Але там йому сказали, що Павла вже два дні не було на роботі.

— Навіщо він тобі? — спитав Балабан, підозріло глянувши на бродягу.

— Треба, — коротко відповів Агоп.

— Ану тебе до біса! — обернувся до нього спиною Балабан.

— Ех, ти, — промимрив зневажливо посланець Султани.

Вирішивши, що Павло хворий, він надумав іти до нього додому.

Засунув руки в кишені і, весело посвистуючи, пройшов місто, перемовляючись з продавцями газет, чистильниками та квіткарками. Біля воріт Мунтяну голосно гукнув:

— Гей, ти вдома?

Двері миттю відчинилися, і якийсь худорлявий чоловік з шрамом на правій щоці майже бігцем поспішив до хвіртки.

— Заходь, — гаркнув він і, схопивши хлопця за руку, потяг через двір.

Агоп не опирався. Вступивши в хату, побачив на ліжку Павлову маму, а біля неї — Джіка й Костела. Всі троє злякано глянули на нього.

— Добрий день, — привітався Агоп. На якусь мить завагався, а тоді, посміхаючись, спитав: — Чи не потрібно вам наколоти дров?

— Яких дров? — визвірився на нього чоловік з шрамом. — Чого тобі треба?

Змірявши його з ніг до голови, Агоп протяжно сказав:

— Не сердься, пане… Я шукаю роботи. Дров наколоти, потрусити сажу в димарі…

— Документи! — гаркнув агент.

Та Агопа це не налякало. Він був турецьким підданим, — батьки його, втікаючи од погромів з Анатолії, приїхали до Румунії ще перед першою світовою війною.

— Забирайся геть! — крикнув поліцай. — І більше сюди не приходь, а то поламаю тобі ноги!

“Ти диви, наче отаман Сіле Пішкот…” — меланхолійно подумав Агоп, бо й отаман вантажників так само погрожував йому. Проте хлопець не відповів нічого. Озирнув кімнату і вийшов, засунувши руки в кишені. Хто, хто, а він на відстані впізнає сищиків!.. Та от з Павлом, видно, біда. Мабуть, заарештували.

Хотів піти на вулицю Вітру і сказати, що йому не пощастило передати записки. Потім передумав. Навіщо їх ще турбувати? Може, Павла й не затримали, і він десь ховається…

“Не щастить тобі, дівчино!” — звернувся в думці до Султани. Йому було жаль її, і він пішов навмання, сумно посвистуючи і торохтячи дерев’яними підошвами.

Якби Горе побачив у цей час Агопа, він, певна річ, зрадів би. Його план здійснювався. Коли Аргір повідомив про втечу Павла, Чунту тільки лаявся і проклинав його. А Горе почав шукати якогось виходу. І, перехопивши стурбований погляд Султани, раптом збагнув, що вона може стати найкращою принадою. Він розумів, що Павло вже не прийде ні додому, ні до майстерні, ні до корчми Чунту. А коли дізнається, що Султана перебуває десь в іншому місці, він почне її шукати.

В голові Горе визрів план, йому в руки попадуться обоє, і Павло, і Султана. Він добре знав, що дівчина, потрапивши до Аделаїди в дім, розповість про своє горе, і стара візьметься їй допомагати. Тільки для цього колишній циркачці треба щось набрехати і розчулити її. Основне, щоб обидві думали, ніби він, Горе, нічого не розуміє. Тоді вони якось сповістять Павла. І пташка, яку агенти не знайшли в гнізді, сама залетить у клітку. Горе треба буде тільки повідомити інспектора Джурку, а той уже оточить будинок і спіймає його суперника!..

Та Агоп цього не знав, бо роль його була епізодичною і випадковою. Він дуже здивувався, побачивши Павла на вокзалі, куди навідався до прибуття бухарестського поїзда. Взявся піднести чемодан одному сухорлявому панові, щоб заробити якийсь гріш на вечерю. І раптом помітив попереду Мунтяну з коричневим портфелем під пахвою. Тоді Агоп поклав чемодан на тротуар і глухо простогнав:

— Гей, пане! Я більше не можу…

— Чого ж ти берешся, коли хворий? — вилаяв його пасажир. — Така твоя поміч…

І махнув рукою візникові. Той враз підхопився з козлів, узяв чемодан, допоміг чоловікові сісти і ляснув батогом.

Агоп, наче нічого й не сталося, пішов за юнаком. Щоб Павло його відразу не помітив, хлопець не поспішав і тільки хвилин через п’ятнадцять наздогнав його. Почувши торохтіння дерев’яних підошов, Мунтяну повернув голову і сердито спитав:

— Чого тобі?

Згадав, що так і не зібрався розвідати щось про Аго-па. І от він знову з’являється на його шляху, та ще й у такий небажаний час.

— І навіщо ця крадіжка?.. — спитав Агоп. — Тобі воно потрібне?

Побачивши дома у Павла агента, він вирішив, що Мунтяну поцупив у майстерні якийсь інструмент.

— Ти п’яний, чи що? — розсердився Павло. І вже хотів піти геть. Та хлопець схопив його за руку.

— Прогулюєшся, як панич, з портфелем… А вдома на тебе вже чекають сищики.

Повз аптеку, біля якої вони стояли, проходили байдужі до них люди. З моря доносилось ревіння бурі. Павло втупив очі в Агопа, силкуючись збагнути, чи можна вірити ньому бродязі. Але були вже сутінки.

— Чого тобі? — вже лагідніше спитав він Агопа. — Що ти хочеш? Які сищики?

— А ти не кричи… Мене просили передати тобі записку, — пояснив Агоп. — Зайшов до тебе додому, а назустріч поліцай. Мало не арештував мене!

— Яку записку? — спитав Павло.

Ще нічого не розумів, але відчував, що хлопець каже правду.

Стиснувши портфель, взяв писульку, став біля входу до аптеки і прочитав: “Павлику мій коханий, мене замкнули у пані Аделаїди на вулиці Вітру, 9. Батько хоче, щоб я вийшла заміж за Горе. Врятуй мене!”

— Стара сама й принесла мені записку! — сказав Агоп.

Усе змішалося в Павловій голові: портфель, сищики. Агоп, Горе і Султана. Зціпив зуби, намагаючись розплутати клубок, в якому сплелося стільки ниток. Не розуміючи, що він робить, рушив з місця, обійшов аптеку і, зупинившись у якомусь коридорі, почекав Агопа, який простував слідом за ним.

“Султана… потім. Спершу поліцаї. Вибухівка! Хочуть украсти в мене Султану…” Відчув, як сильно він її любить, і злякався. “Недобре так палко кохати… А чому? — І відповів сам собі: — Хіба ж ми не люди? Тільки ми й можемо по-справжньому любити. Вони стежать за ним. Ллє як потрапили на слід? Зуміли щось вирвати у Фаніки?.. Ні, не може бути, щоб Фаніка… Ні! Султана кличе його на поміч. Од кого ж її рятувати?”

Юнак важко дихав, наче після тривалого бігу, стояв похмурий, намагаючись щось збагнути.

Горе, агенти, Султана… і сищики. Так. Горе? Жертва… Зостався кульгавим через Януліса. Павло заплющив очі і глибоко зітхнув, збагнувши все до кінця. Горе… Януліс. Скручу ж я йому шию!

— Що з тобою? — спитав Агоп.

Не бачив його лиця, але чув, як сильно сопе Павло. Мунтяну ще раз глибоко зітхнув і відповів:

— Нічого, Агоп… Ось що… Підеш до неї.

— До Султани?

— Підеш і заспокоїш її. Скажеш, хай не боїться. Павло потурбується про неї. Чуєш?..

— Добре, — погодився Агоп.

— І ще скажи, що я не забув про золоту сережку. Добре?

— Сережку?

— Так, і…

Хотів ще нагадати про свою любов, та не зважився переказувати цього через Агопа.

— І? — перепитав бродяга.

— І нічого. Йди… Стривай!

Агоп ступив два кроки, обернувся і запитливо глянув на нього.

— Пробач мені, — сказав Павло. — Знаєш… я думав… Чортзна-що я думав про тебе!..

Агоп міцно потис йому руку і дружньо порадив:

— Сховай десь оцей портфель!

Був певен, що саме через цю річ і переслідують Павла сищики.

— Та вже сховаю, — посміхнувся Мунтяну і попрощався з Агопом.

Радів, що трапилась нагода заспокоїти Султану. Хоч сам не почував безпеки, однак надіявся, що за день-два нічого не трапиться. Та й сищики вже не страшні. Він піде в підпілля, виїде з Констанци. Візьме з собою й Султану.

З жалем подумав про матір, про Джіка та Костела. Що буде з ними, коли зостануться самі? “Червона допомога” — не бездонний міх… “І все-таки краще не бути ні з ким зв’язаним”, — подумав, петляючи вузькими вуличками, щоб пересвідчитися, що за ним не стежать. Джіка вже підріс, зможе заробити якийсь гріш, продаючи газети або фарбуючи судна, як це робили й інші. Війна ж не вічна, скоро скінчиться.

Перейшовши вулицю Мангалії, Павло попрямував повз магазини. Вітрини кондитерських милували очі тістечками. Наче на базарі, вишикувались в ряд кафе, невеличкі крамнички з різним дріб’язком, перукарні, бляхарні та інші майстерні.

Не побачивши Йоргу, юнак пішов угору вулицею Дакії повз старовинні будинки з квітниками та широкими дворами. І раптом почув:

— Павле!

Йоргу наче виринув з-під землі. Напевне, стояв у якомусь коридорі і звідти озирав вулицю. Незважаючи на погані вісті, одержані від Агопа, Павло відчув полегкість. Пішли поруч. Повітря пахло йодом і сіллю.

— Як ти пробився? На вокзалі така облава…

— А чи знаєш ти, що це на мене полюють?

— Хто тобі сказав?

Павло розповів усе, що почув від Агопа.

— От через це ми й не могли сповістити твоїм.

— Бідолашна мама! — прошепотів Павло.

Уявив, як вона чекала на нього допізна, — колись так ждала Грігоре. Уявив собі обшук і всі знущання. Бачив її саму, а також Джіка й Костела. Ті самі бандюги, які колись убили старшого сина, тепер чигають на молодшого.

— Отже, виходить, це перукар, — заговорив Йоргу. — Я застерігав тебе. Треба ще з’ясувати… Але поки що зрозуміло одне: тобі не можна йти додому.

— Я привіз…

— Що?

— Та вибухівку ж!

Йоргу здивовано свиснув.

— Невже ти не знав, чого мене посилають до Бухареста? — посміхнувся Павло.

— Напевне, секретареві це було відомо…

Йшли повільно, наче прогулювалися на повітрі. Море колихалося в своєму гігантському піщаному ліжку, а небо, вкрите хмарами, здавалося другим морем, темним і неспокійним.