Таємниця підземної галереї

2. ТРИВОГА

Того вечора, поки Султана і Горе з жахом стежили за розгортанням кривавих подій “Банкету божевільних”, вродливий юнак з чубчиком, який спадав на чоло, швидко простував темними вулицями. Вдень кожен будинок скидався на немічне тіло хворого, наліплені на шибках паперові стрічки видавалися дивовижними візерунками. Тепер вікна і вітрини були затулені зсередини чорним папером і не пропускали на вулицю світла.

Час від часу чулися голосний свист і вигуки:

— Гей, там, нагорі, погасіть світло! Світло!

Юнак зупинивсь, підняв голову і побачив, що з вікна вибивався промінь. Вуличні ліхтарі, замазані чорною фарбою, ледве миготіли, розсіюючи навколо слабке мерехтливе світло,

Юнак блимнув ліхтариком на того, хто кричав і свистів. Це був знайомий босяк у матроському тільнику. На грудях у нього витатуйовано два голубих якорі, навколо яких звивалися сирени.

— Наводиш порядок, Агоп? — засміявся юнак.

— Через них усі можемо загинути, Павле, — відповів, Агоп. І знову гукнув: — Світло! Погасіть там світло!

Та ніхто не зважав на його крик. Тоді Агоп нагнувся, підняв камінь, розмахнувся і кинув. Шибка розбилась, але не впала, — скло трималося на паперових стрічках.

— Погасіть світло! — ще раз крикнув Агоп. У вікні показалася голова переляканої жінки.

— Знаєш, хто це? — запитав бродяга..

— Не маю уявлення, — признався Павло. — А хто?

— Пані резидентша Клонару. Розумієш?.. Куди ти тепер, братіку?

— Вперед, — засміявся Павло.

— Гей, гей, синку, чому я не твоя мама, — проспівав Агоп і, приставивши палець до скроні, віддав честь. — До побачення! — кинув уже через плече.

І загримотів по тротуару дерев’яними сандалями. Павло посміхнувся і пішов далі. Зустріч з Агопом трошки розвеселила його, але як тільки стихло торохтіння його підошов, знову насіли сумні думи, через які він уже два дні не мав спокою.

Розмова з Чунту не дала нічого, хоча було видно, шо колишній кельнер знає більше, ніж сказав. Як на біду, вийшла ота сутичка. Не міг стриматися і захистив дівчину, схожу на татарку, вкрай розізливши корчмаря. Коли той і мав щось сказати, то тепер однаково не розтулить рота.

Засмучений юнак намагався відновити в пам’яті образ брата, про дивне зникнення якого довідався зовсім недавно; але уявляв його тільки таким, яким той був на старій армійській фотографії. Худощавий, чорнявий парубок з вусиками… Він заміняв йому батька, вчив у школі, потім приставив до ремесла. Рідний тато помер у шпиталі в Молдові, зразу ж після першої світової війни. Павлові сповнилося шістнадцять років, коли пропав Грігоре. Він рідко бачив брата. Той мало бував дома, та й повертався завжди пізно, коли Павло вже спав.

Після його смерті — а може, він і не помер, бо свідоцтво їм видали, так і не знайшовши трупа, — мати вийшла заміж за вдівця, який працював разом з Грігоре. Джіка і Костел — Павлові зведені брати. Вітчим виявився порядною людиною, був дуже веселий тверезий, і ставав сумний після чарки. На початку війни загинув десь на Україні…

Павло озирнувся, але не помітив нічого особливого. Повз нього пройшли два німці, голосно розмовляючи і сміючись.

А якщо Грігоре й справді не помер? Юнак згадав один пригодницький роман, що його читав перед війною. В ньому головні герої зустрілися через десять років, обидва навіть не знали, що вони рідні брати… Дурниці! За десять років Грігоре подав би звістку або щось написав би. Помер, а обставини смерті невідомі. Сави Барбосу нема живого, Чунту не хоче нічого говорити. Зостався ще Януліс…

Як усе дивно вийшло! Минуло стільки років, а він вважав, що Грігоре загинув у порту, розчавлений колодою. Та досить було тільки вилізти на горище, вибираючи звідти все, що може загорітися від бомби (це розпорядження властей він довго ігнорував), і знайшовся лист. Скинув на землю різний мотлох, а сам опинився в найтемнішому закутку, там, куди вже давно ніхто не зазирав. Пилюки було на долоню. Нишпорячи в ній, зачепив ногою якусь картонну коробку, ледве прочитав два слова: Мунтяну Грігоре.

Всередині знайшов примірник бюлетеня Комітету боротьби проти війни, відозву, що повідомляла про створення товариства “Друзі СРСР”, стрічку від безкозирки з жовтими літерами на ній, які він так і не зміг прочитати, складений вчетверо аркуш паперу і пожовклі квитанції.

Хвилюючись, вибрав з коробки усе інше — різний дріб’язок, що нагадував йому про брата. З якимсь побожним чуттям розгорнув папірець і прочитав вицвілі од часу рядки, написані фіолетовим чорнилом. Це був незакінчений лист до дядька в Бухарест, писаний 17 вересня 1934 року, тобто за день до зникнення Грігоре.

“Дядьку Янку!

Не знаю, як там у вас, бо ми оце не можемо звести кінці з кінцями. Сава завтра видаватиме нам в “Якорі” платню, і, видно, я й цього місяця не зможу купити матері хоч хустку. Хай буде, що буде, але на цей раз…”

І більше нічого. Запилене горище здавалося порожньою хатою. Було сумно, як у давній казці.

Спустившись на землю, Павло показав коробку матері. Вона зблідла, тремтячими руками розгорнула стрічку.

“Це з 1905 року, — прошепотіла, — від матроса з броненосця “Потьомкін”… Грігоре одержав її від твого батька…”

Побачивши листа, мама почала плакати. І може тому, що спогади найшли зненацька, що остання думка небіжчика була звернена до неї, мовила пошепки, з заплющеними очима:

“Я не хотіла, щоб ти дізнався, боялася за тебе. Ніколи не знала, коли він прийде і коли піде… Звернула на нещасний випадок. Думала, що так буде краще…”

“Як помер Грігоре?” — спитав Павло.

Став на коліна біля матері, з важкими думами в голові.

“Не знаю, ніхто нічого не знає… Пішов у “Якір”, а я ждала його, ждала… Знову проходить десь до світанку, подумала собі. Один час вважала, що… Та це була даремна підозра. Він любив тебе, Павле… Потім прийшли з поліції і перекинули все в хаті догори дном… Минали дні… Я чекала і не хотіла вірити, що він… День у день, ніч за ніччю… Опісля принесли мені папірця. Повідомили про смерть. Що їм до того? Тільки я його ждала, ждала… Ти не знав, я сама… Через три роки, коли ти захворів, вийшла за Васіле…”

З тим же сумом на серці Павло проминув кілька бічних вуличок, здригнувся і знову оглянувся назад. На першому повороті пішов праворуч, потім знову вернувся туди ж, звідки вийшов. Але не помітив нічого підозрілого і рушив далі, кривуляючи провулками, поки не потрапив на вулицю Кароля, уздовж якої й попростував.

“І ніколи ти не збагнула, куди ходив Грігоре?” — повернувся в думці до розмови з матір’ю.

“Значно пізніше… Васіле теж дещо знав про це… Тоді, перед смертю… боже, як блищали у нього очі! Такі, як і твої, Павле… попелясті… “Ще трохи, — казав мені,— коли це ще зробимо, все зміниться’” Що саме він мав на меті, не знаю”…

Замислений, Павло прийшов у Анадолкіой, квартал бідноти та найубогіших татар. Ніч була темна, хоч ока виколи. Щоб не заблудитися, полічив немощені вулиці, нога поринала в пилюку, як у воду. Поволі завернув у четверту, насвистуючи “На галявині біля виноградника”. А коли почув у відповідь мелодію того ж романса, присвітив ліхтариком.

Йоргу подав йому руку. Навколишню тишу порушував тільки легенький вітерець, що шелестів листям акацій уздовж вулиці. Десь далеко лунав жіночий голос:

“Гюлсен! Гюлсен!” Потім почулося мекання осла. І знову тиша залягла непроникним муром між усім світом і тими двома постатями, що рухалися в темряві.

— Підшукали помешкання? — спитав Йоргу.

— Ми вже давно домовилися з одним перукарем. Він погодився, дати нам свою кімнату…

— А можна йому довіряти?

Павло на якусь мить замислився. Тоді заговорив, наче сам до себе:

— Це сирота, у нього було важке дитинство. Мати покинула його на сходах у церкві. Ріс по чужих людях… У тринадцять років зламав собі ногу, звісно, через примху одного багатія. Так і зостався кульгавим.

— Напевне, якийсь люмпєн-пролетар, — трохи невдоволено мовив Йоргу. — А як той будинок?

— Там багато квартирантів, завжди людно…

— Гаразд, тільки прстеж за ним…

Простували поволі, і акації шуміли так, як, шумить море, коли на ньому поєний штиль У ті дні море стояло синє-синє… Але життя не було спокійним. Важкі хмари нависли над головами людей у травні 1943 року.

Другого дня Павло, ступаючи через залізничні рейки, разом з іншими робітниками мовчки прямував до портових майстерень. Фашистські прапори з викрученим хрестам розвівались на військових суднах усіх країн, окупованих Гітлером. Крім німецьких, в порту стояли кораблі з Франції і Бельгії, з Греції і Голландії, торговельні судна, секвестровані в усіх портах, в яких побували німці, і лише де-не-де, наче недобачений гітлерівськими вартовими, самітно майорів румунський прапор.

Як і кожного ранку, погляд Павла спинився на похмурому силуеті вантажного, судна, що стояло осторонь, наче відокремлене від решти кораблів, — його, назва “Кармен” виразно біліла на чорному тлі. Шість років тому це судно, незважаючи на свій мирний вигляд, було відважним борцем і невтомно переправляло сотні.тонн боєприпасів для республіканської Іспанії. Затримане в Констанці, воно почало перевозити маслини та бринзу б бочках; потім прийшли німці і почепили на ньому свій прапор. Тепер їхні ковані чоботи гримотіли по. палубі, на якій недавно ходили борці за правду. Там, де колись лунало: “Хай живе воля!”, чулися вигуки: “Хайль Гітлер!”

Павло подивився в інший бік. Біля транспортних суден, піднятих на дерев’яних стояках, зібрався натовп, там були і діти, й моряки. Кілька чоловік, очищаючи дно кораблів од водоростей, змивали їх водою із шланга, інші взялися зішкрябувати черепашки, а решта людей збирались фарбувати готові судна. Робітників, мобілізованих у місті, було небагато, тому військові моряки і старші хлопчаки теж найнялися ремонтувати кораблі, щоб заробити якийсь гріш.

— На жаль, вони закінчать вчасно, — подумав Павло і глянув на німецькі зенітки, поставлені на даху. А тоді зайшов до майстерні.

Тільки-но розпочали роботу, як до цеху вступив німецький капітан у супроводі румунського лейтенанта і майстра Олару.

— Увага! — вигукнув лейтенант.

Робітники підняли голови, глянули на випнуті капітанові груди. Німець ще молодий. Міцно затиснувши губи, він холодно поблискував моноклем.

— An-fan-gen! — наказав капітан, ритмічними ривками розтуляючи губи, які були немов гумові. Кожен склад лунав наче постріл.

— Починай, — шепнув лейтенант.

Олару відкашлявся, а тоді взявся читати повідомлення, що транспортні судна, яким вони оце роблять загальний огляд, призначені для військового каравану. Ремонт треба закінчити вчасно. Строк — один день.

Слова майстра глухо падали в мертву тишу темного цеху. Люди біля верстатів похмуро мовчали.

— Не забувайте, маршал[5] зобов’язує вас виявити румунську гордість! — гукнув лейтенант, коли Олару скінчив. Він намагався перейняти уривисту вимову німецького капітана, але румунські слова не вкладалися в прусський ритм. — Тепер ви маєте нагоду показати свою відданість батьківщині, трону і вождеві! — Зігнувшись удвоє, віддав честь капітану, який викинув уперед руку і різко гаркнув:

— Хайль Гітлер!

Коли офіцери вийшли, щоб виголосити наказ в інших цехах, Олару почухав собі потилицю.

— Тільки один день? — крикнув Балабан, довгов’язий робітник. Кадик у нього забігав так швидко, наче він проковтнув якусь кістку.

Його підтримало багато голосів, невдоволених важкою працею та карцерами. Але ремствували півголосом: боялися кари.

— Хто думає тут ледарювати, хай викине це з голови! — гукнув Фраціла, почервонівши, і гримнув кулаком по верстату. Наші воюють на фронті, кладуть голови за цей край!

В цеху настала напружена тиша. Ніхто не хотів сваритися з Фрацілою, таємним агентом сигуранци[6]. Носатий, з широкими вилицями, з головою, яка поступово звужувалася догори, наче її хтось сплющив у скронях, він був просто потворний.

— Це правда, — докинув зненацька Павло.

— Чули? — радісно вигукнув Фраціла. — Так, так! Він не чекав, щоб саме Павло підтримав його.

Мунтяну більше мовчав, а Фраціла дуже боявся тиші, а також темряви і людей.

— Наші гинуть на фронті, це правда, — мовив Павло. — Ми вже маємо вбитими понад п’ятсот тисяч..

Робітники щойно вимовлену цифру сприйняли насторожено, бо офіціальні повідомлення ніколи не називали справжніх втрат.

— Брешеш! — заревів Фраціла, зразу ж відмовившись од небажаної допомоги. — Тільки ворог так може…

Та Павло перебив його.

— Будь обережнішим, — сказав він суворо. — Ти називаєш ворогом вождя нашої держави.

Фраціла витріщив очі від подиву.

— Ти збожеволів? — гаркнув він сердито.

— Це ж пан маршал пише в італійській газеті “Стампа”, — пояснив Павло, — що Румунія мобілізувала мільйон солдатів і вже втратила половину. Ти розумієш по-італійськи?

— Я? Ні…

Фраціла розгублено озирався навколо. Балабан уважно слухав, Олару чухав потилицю, а інші мовчки дивились один на одного. І всі ненавиділи агента.

— Жаль, я б тобі дав почитати, — мовив Павло. — Ця газета продається в усіх кіосках…

— Ми румуни чи ні? — враз вигукнув Фраціла, вхопившись за це слово, як потопаючий за соломинку. — Ми, ми, — крикнув, б’ючи кулаками себе в груди, — “розп’яті богом між ворогами”, як казав наш пан маршал… Ми румуни! Своєю пожертвою підтримуємо народ, браття! Помремо, чорти б нас забрали, але в наших молодих серцях…

— Хай тебе чорт візьме! — пробурчав Балабан. — То кажеш, що маршал — ворог народу, а то хочеш, щоб ми вмирали…

Напруження розвіялось. Робітники посміхалися собі у вуса, а розгніваний Фраціла махнув руками і вискочив у браму.

— Вже побіг до лейтенанта, — мовив хтось. І одразу всі розійшлися на місця, приглушено обмірковуючи розпорядження.

Балабан підступив до Павла.

— Піди до Фаніки. Хай дає тривогу! — шепнув йому хлопець.

Той ще трошки попорався біля верстата, а тоді поспішив до брами.

— Ти куди? — спитав його Олару.

— Туди, куди й король ходить пішки, — відповів довгов’язий.

Павло провів його очима і мимоволі посміхнувся, бо дуже підходило його товаришеві по цеху прізвище Балабан. Ніхто не зумів би так смішно розмахувати руками та викидати ноги, як оцей хлопчина, на диво сильний для свого незавидного тіла.

В котельному цеху стояв оглушливий гуркіт. Балабан заглянув у величезний котел і, побачивши товстого Фаніку, шепнув йому:

— Тривога!

— Добре, заходили й до нас, — стиха відповів Фаніка. І, наче нічого й не сталося, вистукував у стінки котла.

Та через якийсь час вийшов, кинув своєму учневі:

— Побіжи, Луко, до механіків. Скажи дядькові Шербану — тривога!

Хлопчак посміхнувся, наче йшлося про якусь витівку. Він був невисокий на зріст і такий худий, що тільки великі очі здавалися живими на блідому, передчасно змарнілому лиці. Шморгнувши носом, хлопець поволі попрямував у глибину цеху.

— Та швидше, ледащо, не чуєш? — гукнув йому вслід Фаніка.

Лука помчав, як стріла, відчинив браму і вибіг надвір.

— Вже посварився з жінкою наш дядько Фаніка, — мовив хтось з робітників.

— Це правда, Фаніка?

— Та буває, друже…

Чоловічок спокійно вистукував у своєму котлі. Іншим разом він сказав би щось дошкульне тому, хто любив посміятися з нього, згадуючи Марію. Та зараз вдав, ніби нічого не чує- Одружившись місяць тому, Фаніка, чоловік не першої молодості, взяв собі дружину років на двадцять молодшу за себе. Вони ніжно любилися, і це розчарувало жартунів, які провіщали, що він не проживе з Марією й тижня.

— Розлютився не на жарт, — зауважив молодий котельник, повернувшись до цеху, і лукаво підморгнув.

Фаніка перезирнувся з своїм учнем і застиг на мить з піднятим догори молотом, наче прислухаючись.

— Що?.. Гудок, браття. Гуде гудок! — раптом вигукнув басистим голосом, який заглушив навіть гуркіт машин.

— Тривога! Тривога! — тонко заверещав Лука з другого кінця цеху.

Радянські літаки напередодні бомбили вокзал, знищили там ешелон з боєприпасами. Вибухи чулися аж у порту. Люди вже знали, що, на відміну од американців, російські льотчики бомблять не місто, а тільки військові об’єкти. Порт же був найважливішим об’єктом Констанци.

В ті дні всі були так наполохані, що інженер і майстер, почувши гудок, покинули щойно одержане креслення і першими майнули в браму. Сповнені жаху робітники, полишивши інструмент, побігли за ними. Вже траплялося не раз, що інженери і офіцери за першим сигналом тривоги ховалися, не повідомивши про небезпеку робітників, які через оглушливий гуркіт у майстерні нічого не чули. Лише вибухи бомб нагадували їм про тривогу. І тепер нікому не хотілося знову переживати того страхіття.

З майстерень, канцелярії, складів та амбарів люди сунули бурхливою повінню. Всюди лунали крики, які ще посилювали паніку. Разом з робітниками і техніками бігли солдати та офіцери; вони люто лаялись, намагаючись якнайскоріше добратися до викопаних у високих кручах сховищ. Німецькі інженери натискували на клаксони, не в змозі пробитися крізь людський натовп на автомобілях та мотоциклах. На дахах поралися біля гармат зенітники, хоч ніхто їм не сповіщав про тривогу. Телефонні дроти досить часто виявлялися перерізаними, і зенітники ніколи не могли бути певні, що їм вчасно повідомлять про наліт. Іноді про це дізнавалися вже тоді, коли літаки кружляли вгорі, скидаючи бомби.

Поки на подвір’ї вирувала паніка, поки люди бігли до сховищ, в електричному цеху, крім Павла, зібралися Балабан, Фаніка, Лука, Шербан та інші, по два чоловіки від кожного цеху. Всі вони сіли під верстатом.

— Мова йде про караван, — заговорив Мунтяну.

— Німці посилають в Одесу зброю, боєприпаси та спорядження, — повідомив Фаніка, який завжди дізнавався про все першим.

— Минуло ж три місяці після битви у Сталінграді. Ми повинні діяти активніше, — мовив Павло. — Коли караван допливе в Одесу, війна затягнеться…

На якусь мить замовкли. Знадвору долинали тривожні голоси втікаючих, а в цеху стояла тиша. На даху загупали чобітьми німці.

— Не минуло й місяця після зустрічі Антонеску з Гітлером, — нагадав механік Шербан.

— Пообіцяв йому нове гарматне м’ясо, — похмуро сказав Павло, його попелясті очі блищали ненавистю. — Треба затримувати, скільки зможемо, відправку цього каравану!

— Так! — погодився й Фаніка.

— Всі частини, яких не можна замінити готовими, а треба виточувати або відливати, повикидати в море! — радив далі Павло. — Там, де легко впоратися за день, розтягуйте на тиждень. Тільки німецьких інженерів та шпигів Фраціли стережіться.

— Зрозуміло, — нетерпляче мовив Балабан. — Поки ми самі, давайте зіпсуємо, що зможемо.

Потиснули один одному руки. Поодинці вилазили з-під верстата і зникали в брамі.

— Фаніка, — шепнув Павло, — подбай про “Кармен”. Аж серце крається, коли подумаю про це судно…

— Все буде гаразд, — засміявся Фаніка.

Настала тиша. Всі розійшлися. Знадвору не було чути жодного голосу, тільки німці час від часу гупали по даху своїми чобітьми.