Таємниця підземної галереї

4. ДИВНІ ВІДВІДИНИ

Чунту нетерпляче ждав, поки Султана піде з дому.

Горе дуже радів, що дівчина погодилась погуляти з ним. Юнак узяв її під руку, і вони попростували до кінотеатру.

Як тільки молодята вийшли, корчмар підступив до двох столів, де ще виділи люди, щоб розрахуватися. Біля одного два старих діди грали в кості, час від часу позираючи на порожні чашки, з яких давно випили ерзацкаву.

— Не прогнівайтесь, — сказав Чунту. — У мене важлива справа… Мушу вже зачинити…

— Так рано? — без найменшої ознаки гніву висловив подив дідусь, якого прохання Чунту рятувало од явного програшу.

— Зараз кінчаємо, — вигукнув другий. — Заждіть трошки, дядьку Чунту. Не горить же у вас!

Корчмар, похитуючи головою, сумно повторив:

— Дуже поспішаю, пане. Прошу вас, невідкладна справа…

За другим столом два безбороді татари грали в гюлбагар[8].

— Один-один! — крикнув по-татарськи хтось із них. — Пане Чунту, дай нам дограти!

Кленучи їх в думках, шинкар змушений був трохи почекати.

І як тільки клієнти закінчили гру, він закрив віконниці, на якусь мить зайшов до своєї кімнати, а тоді вислизнув з дому чорним ходом і подався на вулицю Вітру. Напевне, Чунту ждали дуже спішні справи, бо він майже біг. Дивувало тільки те, що у нього була наклеєна довга чорна борода…

Вулиця Вітру, вимощена рінню, — одна з багатьох вуличок, що плавно спускалися до моря; тротуари знижувалися сходами. І назва цієї вулиці була цілком виправдана. Влітку гарячий, а взимку холодний вітер гув і свистів у димарях, несучи з пляжу хмари піску. Отож вулиця завжди була вкрита шаром піску. Коли дивитися згори, з міста, то внизу, як у біноклі, виднілося море, і не можна було його відрізнити од неба, з яким воно зливалося в сіру чи блакитну безконечність.

На вулиці Вітру Чунту зупинився перед будинком номер 9, одним з найстаріших у Констанці, збудованим ще в турецькому стилі. З фасаду цей непомітний будинок був схожий на голову циклопа. В глухій кам’яній стіні жодного великого отвору. Тільки над вузьким входом самітно блимало одне-єдине віконечко. Двері стояли розчинені навстіж.

Через темнуватий коридор Чунту пройшов у просторий, вимощений плитами двір. І лише тут помітив усю привабливість старого будинку.

Посеред двору плюскотів фонтан, а в басейні, де колись під час ритуалу милися правовірні, вигравали зграйки рибок. Стара черепаха повільно повзла по плитах, щипаючи травицю або милуючись квітами, які росли поміж камінням. Навколо височів будинок, виходячи в двір безліччю вікон. Над вікнами і дверима першого поверху тягся дерев’яний балкон, до якого вело четверо сходів.

Оскільки ще не було пів на восьму, коли всі вікна мають бути затемнені, Чунту міг роздивитися старий турецький будинок пані Стражі, вдови судді, про якого у королівській Румунії ходило безліч чуток. Оберігаючи пам’ять покійного, слід відзначити, що плітки ці стосувалися не його самого, вони ганили Аделаїду Стражу, чарівну дружину пана судді.

Тепер, коли Чунту збирався зустрітися з нею, Аделаїді було близько сімдесяти років, хоч вона запевняла, що їй сповнилося лише п’ятдесят вісім. І справді, ніхто не дав би цій жінці більше. Невисока, худенька, з блакитними очима, які ще й тепер не втратили своєї привабливості, Аделаїда носила дивне вбрання, пошите за власними викройками. Ніхто ніколи не бачив її в чорному. Всі сукні у неї були світлі, з безліччю оборок та оборочок, оздоблені мереживами, разками намиста, блискітками. В цьому одязі Аделаїда здавалася сяючою птицею, яка з казкового царства потрапила в прозаїчне, буденне царство констанцської знаті.

Феєричний світ, з якого прийшла Аделаїда, був цирк. У ньому проминули її дитинство г юність. З цього світу, який вона не могла забути, вирвав її, на нещастя для них обох, суддя Атанасе Стража. Бувши цирковою наїзницею, Аделаїда зазнала слави і успіху. Коли артистка, блискуча, мов срібний метелик, з’являлася на арені верхи на Геркулесі, білому коні, оркестр грав марш, і аплодисменти лунали гучніше, ніж труби у Відні, Парижі й Лондоні, такі ж голосні, як і в Петербурзі, Римі та Берліні. Геркулес мчав риссю, а Аделаїда виробляла різні піруети, сальто мортале, ходила на руках, стрибала з коня і знову опинялась на його широкій спині, виконуючи все, що належить виконувати наїзниці, танцівниці і акробатці, для якої спина білого коня була надійнішим місцем виступу, ніж підлога естради.

Такою побачив її одного вечора й суддя. І відтоді він уже не пропускав жодної вистави. Коли Аделаїда після успішних піруетів востаннє об’їжджала на Геркулесі арену, посилаючи глядачам повітряні поцілунки, Атанасе кидав до її ніг величезний букет троянд. Згодом цирк виїхав з міста, Аделаїда ж лишилася. Атанасе Стража забрав її до себе і замкнув у старому турецькому будинку на вулиці Вітру. Наїзниця оббила стіни фотографіями, де вона, рівна, як свічка, стояла на спині Геркулеса, заповнила численні кімнати сувенірами, зібраними з усієї Європи, та подарунками од поклонників з усього світу.

Бідолашний суддя помер, не звикнувши до дивацтв блискотливої птиці, яку він замкнув у старій клітці з віконцем, і Аделаїда змушена була поступово віддати під квартири весь дім, зоставивши собі лише дві кімнатки, з яких одна віконцем виходила на вулицю.

— Чи зможу я вам чимсь допомогти? — несподівано почув корчмар захриплий голос.

Рвучко повернувшись, Чунту побачив високого дідуся з кучмою сріблястого волосся, що спускалося нижче потилиці. Рум’яний і здоровий на лиці, він був одягнений у старомодний чорний костюм з лацканами, облямованими шовком.

— Професор Заня, пенсіонер, — відрекомендувався дідок. І відразу ж ввічливо спитав: — Ви когось шукаєте?

— Так. А ви… ви мешканець цього будинку?

— Стовп! — відповів професор, піднявши палець. — Стовп цього шановного дому. Перший пожилець після смерті бідолашного судді, земля йому пером… Але, пробачте, це, знаю, як вас величати… З ким маю честь вести розмову?

— Іонеску, — промимрив корчмар перше-ліпше прізвище, що спало йому на думку.

— Так. Дуже приємно… Може, ви, пане Іонеску, розшукуєте кого-небудь з пожильців цього Ноєвого ковчега?

Чунту, приголомшений потоком слів, що лився з уст професора, підозріливо глянув на його рум’яне лице.

— Тут живе один мій приятель. Перукар Горе… Він кульгавий. Знаєте?

— Пан Горе? Симпатичний юнак… Та, на жаль, має одну ваду! — зітхнув професор. — Шкода…

Чунту підійшов до старого впритул. Чорна борода і сплющений ніс робили його просто страшним.

— Ваду? Яку ваду? — спитав похапливо.

Професор мовчав, пильно вивчаючи шинкаря.

— Коли скажу, ви не повірите, — хитнув він головою. — Такий порядний юнак…

— Порядний, — підтвердив і Чунту. — А яка ж у нього вада?

— Він не любить метеликів…

— Що, що? — Чунту схилив голову на ліве плече, як це він робив за прилавком.

— Так, метеликів… Ні денних, ні нічних, — скрушно промовив Заня.

— Ви що? Кепкуєте з мене? — розсердився корчмар і відступив крок назад, спідлоба дивлячись на старого.

Професор схопив його за руку.

— Що ж, пане Іонеску… Ви не вірите. І все-таки… Сучасна молодь! Так, так, не любить метеликів… поезію життя, коли це порівняння не видасться вам надто сміливим. Чи знаєте ви, що в мене найцікавіша колекція метеликів на південному сході Європи? — спитав старий, раптом пожвавішавши. — Зауважте, я не сказав найповніша. Ні, найцікавіша, — мовив він скромно. — В Софії професор Петров…

“Метелики кружляють у твоїй голові!” — подумав Чунту. І голосно сказав:

— Колись у вільний час я попрошу, щоб ви показали її мені. А тепер, на жаль, дуже поспішаю.

— Вік, сучасний вік! — зітхнув професор. — Боротьба за існування… Признаюсь, мені теж зараз ніколи. Певна річ, мої справи не такі серйозні, як у вас, але все ж таки… — і пхнув Чунту під ніс сачок, який він досі ховав за спиною.

— А це що таке? — засміявшись, спитав корчмар.

— Сачок. Звичайний сачок, щоб ловити метеликів. Ось послухайте… Вчора ввечері сиджу біля фонтана. Міркую собі про колекцію професора Альберта з Парижа. Чудова це колекція… Та нічого. Через рік моя буде цікавішою. Щодо цього, прошу вас, не турбуйтесь…

— Пане професор, — перебив його Чунту, — вже пізно…

— Авжеж. На чому ж я спинився?.. Ага, сиджу біля фонтана. І раптом чую, пане Іонеску, чую, щось сіло мені на руку… Але що саме — не вгадаєте! Справжній, рідкісний, надзвичайний…

— Будьте здорові, — гукнув Чунту, збагнувши, що тільки втечею можна врятуватись од надокучливого дідугана.

І, не вагаючись, поспішив до перших сходів, майже бігцем вибрався на балкон.

— Пане Іонеску, — почувся знизу професорів голос. — Я чекаю його й цього вечора…

“Подавись ти ним!” — у думці побажав Чунту. І голосно гукнув:

— Мадам Аделаїда!

— Ну, що там таке? — спитала хазяйка, відчинивши двері.

Стоячи на порозі, вона трималась однією рукою за клямку, а другою — за одвірок, і наче вітала натовп людей.

— У вас живе Горе, мій приятель, — чомусь дуже голосно проказав Чунту. — Де його кімната?

Фаянсові очі старої пані здивовано глянули на того, хто насмілився так кричати у неї на балконі. Але чорна борода корчмаря зробила свій вплив.

— Не знаю, чи дома він, — відповіла пані Аделаїда, посміхаючись так, як посміхалася колись на спині Геркулеса, приборкуючи тисячоголового звіра навколо арени. Потім перегнулася через балюстраду і спитала співучим, на диво молодим голосом: — Пане професоре, не знаєте, пан Горе дома?

Чунту проклинав ту хвилину, коли він ступив ногою в цей дім божевільних.

— Не знаю, мадам Аделаїда, — відповів Заня знизу. — Піти подивитись?

— Не треба! — гукнув Чунту. — Ради бога, пані, покажіть мені його кімнату, — попросив він благально. — Коли його немає, я почекаю.

Було темно, тільки на сукні Аделаїди від найменшого поруху невеличкого тіла мінилися блискітки.

— Де ж ви почекаєте? — спитала колишня циркачка. — Пан Горе замикає двері. А чому — не знаю… У пана професора цінні колекції, і то він ніколи не замикає кімнати. Я теж не замикаю. А мої сувеніри — єдине багатство, яке ще зосталося… Чи, може, ви думаєте, що мої сувеніри — це метелики, блискучі й мертві, як і ті, з професорової колекції?

Голос Аделаїди тремтів. Чунту зітхнув, боячись втратити терпіння. Те, заради чого він прийшов сюди, треба було робити без свідків. А ці деоє вже зчинили таку метушню. Аделаїда чекала, скрушно дивлячись на нього.

— Де ж його двері? — лагідно спитав шинкар.

— Останні ліворуч, — відповіла неохоче, безтямно подавши руку, наче вже прощалася з світом. — Метелики, так, метелики, блискучі й мертві! — прошепотіла сумовито і, повільно відступивши назад, нечутно причинила двері.

“Слава богу”, — подумав Чунту, поспішаючи на те крило, де містилася кімната Горе.

Дошки вгиналися під його ногами і наче стогнали. Від фонтана віяло п’янкою прохолодою. Дійшовши в кінець коридора, корчмар визирнув у двір. Професор приніс звідкись гойдалку і вже колихався на ній, повернувшись лицем до фонтана.

Як і сказала Аделаїда, двері були замкнені. Але Чунту не розгубився — він мав відмичку.

В кімнаті стояла темрява. Корчмар одразу збагнув, що Горе затулив вікно, щоб не морочитися з цим потім, коли повернеться з гулянки. Отже, можна спокійно засвітити…

Чунту обвів поглядом кімнату. Хоч вона не дуже велика, але кожна річ стояла тут на своєму місці. Видно, Горе любить порядок. Залізне ліжко було вкрите килимом, на стіні висіла фотографія усміхненої Аделаїди, зроблена п’ятдесят років тому.

Шинкар хутко понишпорив під матрацом. Потім відчинив шафу, побачив дбайливо випрасувані сорочки, кальсони, хусточки та шкарпетки. Подивувався з багатства туалету перукаря. Зазирнув під аркуші білого паперу, якими були застелені полички. Щось пошукав під вицвілим килимом і в кахельній грубці. Тоді підійшов до столу, мить постояв і попрямував до полички на стіні, де висіла мандоліна, перебрав кілька книжок. Старі романи. Чунту уважно погортав їх. Між ними трапилася книжечка, на обкладинці якої був намальований пірат. Шинкар розгорнув її і аж засміявся.

Напевне, знайшов те, що йому було потрібно, бо одразу погасив світло, вийшов у коридор, замкнув відмичкою двері і поспішив до виходу.

— Ви вже йдете, пане Іонеску? — спитав професор, як тільки Чунту спустився вниз.

Надворі вже зовсім стемніло. Та Заня все сподівався, що той метелик знову прилетить, і терпляче ждав.

— Не можу більше чекати. Мій приятель, мабуть, десь затримався…

— Значить, його немає дома! Коли прийде, я скажу, що ви були, — мовив добродушний професор.

— Щире вам спасибі. Він дуже зрадіє, — відказав Чунту. І боячись, що дідок знову розпочне розмову, хутко пішов геть.