Танці утрьох

Розділ 1

6 травня, 12.30

У черговій частині було, як завжди, накурено. Лейтенант Симакін, якого товариші по службі знали як чоловіка непитущого, що коли вже й зважувався випити, то робив це безжурно, поетично і безтурботно, усю зміну сидів, виконуючи дихальні вправи. Він міцно стискав зуби і делікатно втягував повітря носом, ніби якийсь житель екзотичного, загадкового і дрімотного Сходу, де всі чоловіки — йоги, а жінки — гейші.

Адже саме таким бачився горезвісний Схід крізь скло кінескопів і заґратованих вікон райвідділу.

Від вчорашнього вечора Симакін ще повністю не відійшов. Звуки і запахи навколишнього світу сприймав досить опосередковано. Навіть прогавив полуденну каву, яку варили в сусідній кімнаті і за правилом «хто встав — той штани вбрав» вона дісталася, як завжди, трьом із шести міліціонерам охорони. А все через джезву місткістю двісті п’ятдесят грамів, яку називали «чверткою» і традиційно ділили на трьох. Удруге каву не варили — заощаджували.

Симакін навіть не почув (а точніше, не усвідомив), як сержант Ринда («Це таке матроське прізвище», — гордо пояснював його власник кожному, хто перепитував; а перепитували всі), видуваючи білясту поземку з глянсувато-чорної поверхні кавоварки, пробасив: «А лейтенантові нашому — дуля; він учора нажлуктився до безтями». Саме тому Симакін і сумнівався в ефективності засобів маскування (до яких, крім йогівських дихальних вправ, належала жуйка «Дірол» і туалетна вода з ефектною назвою, що завжди забувалася).

На телефонні дзвінки він теж реагував із запізненням. Бабуся, яка не могла потрапити до квартири, оскільки загубила ключі, додзвонилась у дільницю тільки з третього разу. Вислухавши її довгі, плутані, незрозумілі пояснення, Симакін у відповідь так само довго і розпливчасто намагався пояснити їй, що такі справи не належать до компетенції («копотенції» — ледве вимовив Симакін) правоохоронних органів, ними займається ЖЕК, але краще попросити якогось спритного хлопчика залізти в квартиру через сусідський балкон. Бабуся не розуміла, про якого Жеку говорить Симакін і якому хлопчикові вона може довірити кішку, що сидить з ранку без молока. «Довели країну до ручки», — резюмувала старенька і поклала слухавку.

Симакін зажурено втупився у величезну карту району, що висіла прямо перед ним. Якби він умів малювати, то зміг би по пам’яті відтворити позначки кожного дерева, гаража чи будинку.

Минула шоста година чергування і за весь цей час не сталося жодного інциденту. «Воно й не дивно, — з сумом констатував лейтенант, — травень, неділя, фірми закриті, народ садить картоплю, малолітні злочинці цілий день дивляться мультики про Тома і Джеррі. У нових районах бухають, якщо є гроші, і весь мордобій почнеться увечері, але мене вже тут не буде і розгрібати це все доведеться Сашкові. Або Володьці — хоч убий, не можу запам’ятати їхні графіки».

— …Товаришу лейтенант, телефо-он! Візьміть слухавку! — Ринда репетував уже другу хвилину, називаючи лейтенанта то паном, то товаришем. П’ятдесят на п’ятдесят, бо колишнє статутне звертання уже застаріло, а нове ще не затвердили.

— Черговий на проводі! — гаркнув Симакін, сердитись і на себе, і на Ринду, і на каву, якої йому не дісталося, але запах якої він учув тільки зараз, через півгодини після того, як помили чашки.

— Міліція? — голосно і впевнено перепитав чоловічий голос.

— Міліція, міліція, назвіть себе, — роздратовано відповів лейтенант у передчутті чергової дурниці.

— Дмитро Силін, адреса…

Лейтенант механічно записав час, ім’я і координати в журнал. Його здивувала майже армійська точність і докладність інформації, яку виклав потерпілий (зазвичай дзвонять потерпілі). Подібними мовними зворотами послуговуються при складанні протоколів, але їх не використовують у живій мові люди, в яких у потязі поцупили штани з гаманцем чи викрали з-під вікон новенький BMW. А голос явно належав нуворишеві, у якого, ймовірно, вкрали BMW.

— Убито мою сусідку по сходовому майданчику Марину Рубіну, — несподівано приголомшив лейтенанта Силін.

— Добре, розберемося, — закліпав повіками Симакін і, миттєво протверезівши, згадав, що за всіма правилами, виклик треба приймати так, щоб затримати абонента (адже вбивці часто дзвонять самі).

— Тут і так усе зрозуміло, — спокійно відповів чоловічий голос. — Я знаю вбивцю.

— Його прізвище, ім’я, — запитав лейтенант.

— Михайло Гретинський, власник п’ятих жигулів, кольору «мокрого асфальту», номер… Убив Марину пострілом з пістолета і втік.

Одразу після цих слів у трубці почулися короткі гудки.

«Гидкішого кольору для жигулів важко знайти», — обурився подумки Симакін.

Довідавшись про надзвичайну подію, чергова частина запрацювала швидко і злагоджено, як автомат Калашникова. Дані передали оперативникам, дорожнім інспекторам і працівникам швидкої допомоги.

Симакін, упевнений в тому, що двічі снаряд в одну й ту саму вибоїну не попадає і що в найближчі десять хвилин дзвінків, принаймні такої важливості, не буде, пішов ставити каву.

— Андрію, так нечесно, — з осудом мовив Бочкарьов, який мав таке ж звання і, отже, мав право називати Симакіна на ім’я.

— Нечесно… Людину вбили, а він кави шкодує, — махнув рукою Симакін.

6 травня, 13.03

Старший слідчий карного розшуку Володимир Кононов, який тільки-но виконав блискучу комбінацію і вже смакував перемогу, бо збирався заматувати білого короля, швидко натис на кнопку годинника, що фіксував час супротивника.

Пельш розлючено обхопив чубату голову руками і заглиблено вивчав позиції. Ганебна капітуляція була неминуча. Безпристрасна, як сама механіка, стрілка шахового годинника торкнулася червоного до прапорця.

Кононов, безтурботно посвистуючи, демонстративно дивився по сторонах. Він наперед знав, якими будуть дії супротивника, тому поводився стримано.

У передпокої задзвонив телефон.

Кононов устав і підійшов до апарату, а Пельш залишився на місці пожинати плоди своєї геніальності.

«Кононов… Зрозумів, товаришу полковник… Слухаюся, товаришу полковник… Одну хвилину, візьму ручку…»

Він швидко обминув згорбленого супротивника і підійшов до секретера, узяв папір, ручку і повернувся до телефону.

«Записую… Як? С-и-л-і-н? Лева Гумильова? Та зрозумів… Усе, їду, товаришу…»

Повернувшись і зустрівшись з безневинним поглядом свого супротивника, Кононов цинічно вилаявся.

— Партію доведеться відкласти. Ні до кого, окрім мене, Жеглов не зміг дозвонитися.

— Що вдієш, — з удаваним розчаруванням простогнав Пельш, — робота-а-а. Але стосовно Олени, сподіваюся, договір залишиться дійсним? — скоромовкою запитав він.

— Та звичайно, ну й ловелас же ти. Я ще подзвоню, однак, гадаю, до десятої можеш мене не чекати. Чиста білизна сам знаєш де. Сметанка в холодильнику, — кинув Кононов, уже зав’язуючи шнурівки.

Пельш відповів йому гучним іржанням.

6 травня, 13.30

Михайло вів машину обережно, як партнерку в жагучому аргентинському танго — плавно і віртуозно обминав вибоїни, галантно пригальмовував перед «зебрами», на другу смугу не пхався, хоча набитий автобус з купою нав’ючених фазендейро перед ним давав максимум сорок, ну, може, сорок п’ять. Михайло, звичайно, міг натиснути на газ, міг без особливих проблем їхати по місту зі швидкістю за вісімдесят. Водив він просто чудово, так само добре, як і танцював, як умів подобатися жінкам — але навіщо летіти стрімголов, коли поспішати нема куди? Навіщо мчати, коли необхідно бути гранично зібраним, коли все потрібно як слід обміркувати й зважити. «Може, покурити»?

У пачці телімпалася остання цигарка. Усміхнувшись, він згадав, як Марина долучала його до таїни куріння за кермом, учила почувати себе так само розкуто, як і в ліжку. Йому було двадцять три, їй, мабуть, вісімнадцять. Вік жінки, такої як Марина, — завжди вісімнадцять. «Поводься природно, і все, — говорила вона, — більше не потрібно нічого. Твоя підсвідомість усе знає краще за тебе».

«Що ж знає вона зараз?» — розмірковував Михайло, спостерігаючи за рухом автобуса, що дратував не стільки повільністю, скільки ще позаторішнім брудом бортів.

Михайло, як і Марина, не терпів неохайності, сірості, застарілості.

«Що? Моторошність мовчання? Убивцю чи того, хто гірший за ката? Я полишив минуле нізвідкіля і їду в безвісне нікуди, мені страшно, але цигарка не тремтить у моїх руках, я поводжуся природно?»

Повернувши до себе дзеркальце, Михайло побачив дивну маску. Такі обличчя, мабуть, бувають у мерців, смертників і тих, хто півгодини тому втратив кохану жінку.

«Це скидається на збочення і нагадує поцілунок з дияволом і я, напевно, мав би ридати, битися в конвульсіях або врізатися в перший зустрічний КаМАЗ чи в смердючий зад того автобуса?»

Цигарка обпекла пальці. Підскочивши на каналізаційному люку, жигулі смикнулися вправо. Михайло, який геть-чисто забув про дорогу, зрозумів, що його некваплива їзда — звичайнісінький напад істерії, загнаний усередину, і якщо негайно не подзвонити в міліцію, то він розіб’ється, навіть якщо їхатиме на мінімальній швидкості.

Якийсь час він їхав, роззираючись по сторонах у пошуках телефону. Йому навіть удалося переконати себе в тому, що нікуди не вдасться додзвонитися з телефонних кабін, у яких вибите скло і розтрощені трубки.

Нарешті він зупинився, вийшов з машини і відзначив про себе, що в цьому місці ніколи раніше не був. Розрита бульдозером земля, котушки кабелю, непоказні дванадцятиповерхівки, бляшана коробка тролейбусної зупинки. Поблизу — нікого, і це головне, тому що майбутня розмова зовсім не узгоджувалася з присутністю на зупинці матері з дітлахами або чоловіка з газетою. У драмі нема місця мужикам з газетами.

Михайло зняв трубку, у глибині душі сподіваючись почути глухе мовчання або непролазний частокіл коротких гудків. Але автомат виявився справним.

За спиною заскрипіли гальма, хряснули дверцята, почувся тупіт. Михайло обернувся.

Великий РАФ припаркувався впритул із його Жигулями. Позаду машину блокували такі ж жигулі, на вигляд цивільні, але за кермом сидів чоловік з погонами. Шестеро інших, у незграбних бронежилетах кольору хакі, тримали Михайла під прицілом коротких автоматів. Облич не було видно під плетеними шапками з круглими прорізами для очей.

— На землю! Лягти на землю, руки за голову! — крикнув у мегафон з РАФа якийсь чолов’яга.

— Я… я не вбивця! — застогнав Михайло, звертаючись до найближчого з омонівців.

Оскільки підозрюваний у вбивстві Марини Рубиної Михайло Гретинський виявив при затримці непокору владі, його побили, одягли наручники і непритомного привезли до слідчого ізолятора.

6 травня, 13.30

Справа мені не сподобалася із самого початку.

До того ж, хочу зауважити: коли з повідомленням про вбивство ви отримуєте вичерпну інформацію про злочинця, то, якщо це тільки не кривава й безглузда сімейна різанина, можете бути впевнені — вас водять за ніс.

Утім, якщо вірити цьому загадковому всезнаючому сусідові, чоловік убив свою дружину, отже, злочин можна кваліфікувати як умисне вбивство. Ревнощі? Гроші? Що ще в цьому світі, крім грошей і ревнощів, може стати причиною смертовбивства? Випадковість.

Я тисячу разів обіцяв собі не думати про справу до прибуття на місце злочину. І, звичайно ж, тисячу разів порушував узяте зобов’язання. Тому, заходячи до під’їзду на диво доглянутого дев’ятиповерхового будинку, побудованого явно за індивідуальним проектом, у мене в голові мимоволі вималювалася повна картина злочину.

Чоловік потерпілої, повернувшись завчасно з відрядження, застав її у ліжку з сусідом. Після огидної сцени (можливо з побиттям) витяг зі столу важезне прес-пап’є (я ще з дитинства ніяк не міг позбутися образу прес-пап’є як найжорстокішого знаряддя убивства; пам’ятаю своє здивування, коли виявилося, що предмет моїх дитячих кримінальних переживань виявився легший за футбольний м’яч), що залишилося в спадщину від прадіда, сучасника Достоєвського, і кинувся на сусіда. Дружина, зі сльозами і криком «Не треба!» стала між ним і коханцем. Удар. Чоловік, вражений скоєним, швидко зник з місця злочину. Сусід, що був причетний до вбивства, але сам участі в ньому не брав, щоб якомога швидше позбутися підозр, подзвонив у міліцію.

Жарти жартами, але мої припущення були не безпідставними.

По-перше, вони не потребували додаткових пояснень і залучення сторонніх діючих осіб, вони розкривали механізм убивства через ревнощі, а подібні карні злочини з часів Отелло трапляються досить часто і, як на мене, траплятимуться, поки існуватиме рід людський.

По-друге, дозволяли швидко перевірити точність наданої інформації про вбивцю. Природно, що коханець знає про чоловіка, як правило, більше, ніж чоловік про коханця.

По-третє, з їх допомогою я намагався якось заглушити, відігнати якомога далі гнітючу глуху тривогу, що почала ятрити душу тільки-но смеркло.

Підійшовши до дев’ятиповерхової сірої махини сталінської епохи і з силою поборовши бажання перехреститися, я ввійшов у під’їзд.

Ліфт у будинку 8 по вулиці Лева Гумильова вмонтували вже після завершення будівництва — конструкція, як це зазвичай трапляється у таких випадках, виявилася невдалою. Вузький, маленький і схожий на поставлену вертикально труну ліфт мені не сподобався, але виходу не було і я натис на кнопку восьмого поверху.

Був травень, пів на другу, яблуневий цвіт сліпив очі, а у ліфті, усупереч сподіванням, терпко пахло чи то фіалками, чи то французькою туалетною водою.

6 травня, 13.38

Кримінальний бойовик із Мелом Гібсоном важко уявити без такої сцени: квартира, купа поліцейських у куртках «Los Angeles Police», фотобліци, жовті стрічки, судмедексперти, комісар поліції (в американців — чомусь у званні лейтенанта) і двоє спеціальних агентів, що уминають піцу над акуратно закривавленим тілом. Якщо спробуєш перераховувати всіх присутніх, обов’язково зіб’єшся на другому десятку. Це Америка очима Голлівуду.

Один-єдиний дільничний, що годину переминається з ноги на ногу перед дверима потерпілої в чеканні всіх інших — це Україна, що постала перед моїми очима, коли я вийшов з ліфта на сьомому поверсі.

Представившись і з’ясувавши, що до мого приходу не сталося нічого особливого й у квартиру охоронець порядку проникнути не намагався — тільки наполегливо дзвонив у двері — я дістав з кишені носову хусточку.

Чиста носова хустка в нашій роботі важить більше ніж пістолети, підслухувальний пристрій і дедуктивний метод.

— Гаразд, сержанте. Подивімося, що там усередині.

Двері, як я і гадав, виявилися незамкненими.

Переступивши поріг, я відразу переконався в правдивості слів Силіна. Кислуватий запах горілого, який неможливо сплутати ні з чим, ударив у ніздрі. У величезному дзеркалі відбилися наші напружені обличчя.

Декор квартири вирізнявся своєю оригінальністю. Усі внутрішні перегородки були ліквідовані, тому як тільки ми переступили поріг завузького передпокою, перед нами постала величезна кімната, безладно заставлена меблями. Люстри не було, однак на стінах висіло безліч бра, а на підлозі в найнесподіваніших місцях стояли торшери. Посеред стіни, що напроти дверей, висіла величезна картина — на синьому тлі виднілися червоні обриси кількох чоловіків і жінок, що танцювали, взявшись за руки.

Не знаю чому, але під час відвідин чужої квартири — і при обшуку, і при візиті до друзів — я завжди намагаюсь спершу оглянути санітарний вузол.

Побувавши у ванній, де ванни як такої не було, а стояла імпортна сліпучо-біла душова кабіна, пральна машина і шафка, яку запросто можна було використати під час презентації фірми «Оріфлейм», заглянувши в туалет, обнишпоривши кухню, ми не виявили нічого, вартого уваги слідчого.

У кімнаті, що скидалася на лабіринт завдяки кольоровим ширмам, розцяцькованим зображеннями драконів і якихось однооких химерних істот, як на полотнах китайських художників, ми оглянули кожен закуток, і я вже навіть подумав, що, можливо, господиня (чи її чоловік) кілька разів пальнула задля розваги холостими і, безжурно залишивши двері незамкненими, пішла в гості до подруги. А чоловік подався на рибалку.

Те, чого не хочеш бачити, завжди помічаєш наостанку.

Я зупинився посеред кімнати, засунув руки в кишені і втупився у безпросвітну пітьму екрана новенького комп’ютера, що непримітно стояв у кутку. На екрані світився напис «97 % wiped». Через деякий час з’явився новий: «98 % wiped». Я став навшпиньки, потому опустився на п’яти. Машинально поліз за запальничкою. «Де ж тіло? Його нема. Що за чортівня», — хотілося запитати у дільничого.

— Товаришу слідчий!

Голос сержанта моторошно дрижав. Я пішов на оклик.

За однією з найбільших ширм, яку я сприйняв за настінний гобелен, була величезна ніша, де покоїлося чималих розмірів ліжко. На підлозі лежав недбало кинутий целофановий пакет, з якого повисипалися апельсини.

Крові було багато.

Стільки, скільки може витекти через чотири наскрізні кульові поранення в потилицю з красивої, здорової жінки — громадянки Марини Рубіної, віком тридцяти п’яти років.

6 травня, 13.50

Я подзвонив в Управління і підтвердив повідомлення Силіна, відтак, трохи повагавшись, набрав номер свого домашнього телефону. У трубці почулися довгі гудки. Я зробив ще дві спроби. Але марно. Завбачливий Пельш віключив телефон. «Я тут над мертвою жінкою, а він там над живою», — філософськи розмірковував я, походжаючи по квартирі з радіотрубкою, акуратно обмотаною носовичком.

6 травня, 13.56

Якщо площа житла становить шість квадратних метрів гуртожитку, огляд особистих речей людини не займає багато часу. Квартира-кімната Рубіної більше скидалася на престижний меблевий салон, її площа становила вісімдесят метрів. Зважаючи на умеблювання, я зробив висновок: або сама Рубіної, або її чоловік, і це найвірогідніше (адже заробляння по-справжньому великих грошей у нашій країні, незважаючи на мляві виступи емансипе, залишається прерогативою чоловіків) займалися дуже прибутковим бізнесом.

Потрібно було скласти протокол, зняти всі «пальчики» і зробити купу фотознімків, а експерти не квапились.

З обличчя сержанта було видно, що він уперше побачив труп.

Я прийняв соломонове рішення.

— До приїзду експертів нам тут робити нічого, сержанте. Викличте когось з відділення, нехай постоїть на дверях, а ми переговоримо із сусідом.

6 травня, 13.59

Задзвонив дзвінок вхідних дверей.

«Дивно, невже Аня забула ключі? Може, сусіди? Добре, якщо це та неймовірно гарна жінка, що ходить у супроводі чепурного молодика. Аспірин, молоток, чим я ще можу бути корисний?»

Силін зітхнув. У свої неповні сорок він міг сміливо констатувати: крім аспірину і молотка, йому нічим прислужитися такій шикарній жінці.

Платня, яку ніколи вчасно не видають, дочка, якій ти байдужий, дружина, що зневажає тебе.

І все ж… Іноді в лотереї на мільйон безвиграшних квитків припадає один щасливий. Зрештою, лисина теж по-своєму приваблива. Сексуальна. Усі римські папи зовні були непоказними.

Хтось дзвонив довго і наполегливо. Так дзвонять жінки, яким мігрень завдає нестерпного болю. Ще мить — і невідома знепритомніє.

Силін заметушився. На гоління часу не було, та й леза закінчилися. «Піджак, де цей проклятий піджак?»

«Іду!» — крикнув він, квапливо застібаючись.

Двічі клацнув верхній замок. Потім один раз — нижній. Задзеленчав ланцюжок.

За дверима стояли двоє.

— Громадянин Силін?

— Він, п’ятдесят восьмого року народження, — механічно пробурмотав Силін і чомусь почервонів.

— Старший слідчий карного розшуку Володимир Кононов.

6 травня, 14.04

— Отже, ви стверджуєте, що в міліцію не дзвонили?

— Ні, Господь з вами, навіщо?

— Гаразд. Хтось може підтвердити ваші слова?

— Аня.

— Ваша дружина?

— Дочка.

— Вона вдома?

— Ні, гуляє.

— Скоро повернеться?

— Годині об одинадцятій. Вона щось накоїла?

— Громадянине Силін, ваша дочка потрібна нам, щоб підтвердити факт вашої непричетності до телефонного дзвінка в міліцію. Зрозуміло?

— Ясна річ.

— Ви могли б пояснити старшому сержантові, як її розшукати?

— Та вона, мабуть, на стадіоні за сто восьмою школою, яку з нашого вікна видно взимку, коли нема листя на деревах.

— Ви сказали «мабуть». А якщо її там немає? До речі, скільки їй?

— П’ятнадцять…

6 травня, 14.12

Силіну я вірив. Хіба може такий бовдур бути причетним до вбивства?

Свідчення його дочки мене не цікавили. Сержанта я відправив за нею лише для того, щоб поговорити із Силіним наодинці.

— Ви були знайомі зі своєю сусідкою?

— Перепрошую?

Переляк і здивування в очах.

— Будь ласка, не хвилюйтеся.

— Та я не хвилююся. — він спробував посміхнутися. — Я тут двадцять років живу, однак близько нікого не знаю.

— Але ви зустрічалися з сусідкою в під’їзді, у ліфті, на автобусній зупинці?

— На зупинці? Що ви! Вона була не з тих, хто їздить у громадському транспорті.

Я неквапливо сьорбнув чаю і так само неквапливо поставив чашку на блюдце. Я ніби знову відчув запах смерті, швидкої Й легкої, п’ятсот метрів на секунду, одинадцять грамів.

— Ви сказали «була». Гадаєте, з нею щось сталося?

— Але ж ви самі сказали «була». Якби з нею усе було гаразд, ви б такого не говорили.

От і маєш. Не такий він уже і бовдур. Утім, я теж хороший. Зовсім за собою не стежу. Але все-таки дивно, на вигляд він такий незібраний — а тут на тобі.

При поганій грі залишається єдине — робити веселу міну. Я втупився в нього і кілька секунд пильно вдивлявся у блакить його очей.

— Даремно ви, громадянине Силін, відмовляєтеся. Дуже нерозумно. Ну подзвонили, ну розповіли нам про вбивство, чого лякатися. Розкажіть, як усе було. Слідчі розберуться.

Силін довгий час не відводив погляду. Схоже, він був набагато міцніший, ніж мені здалося на початку знайомства. Але через кілька секунд я зрозумів, що він перебуває у стані шоку. Нарешті сусід вичавив із себе:

— Убивство? Ви сказали — вбивство? Її убили? Хто?

— Саме це треба з’ясувати, — відповів я і полегшено зітхнув.

Або він блискучий актор — а таких мало навіть серед професіоналів — або, як я і думав, персона, що вплуталася в цю справу не по своїй волі. Щоб дати Силіну можливість оговтатися, я встав, набрав у чайник води і поставив його на плиту.

— Може, ви хочете їсти? У холодильнику котлети й борщ, — закудкудактав Силін.

— Не відмовлюся, — охоче погодився я.

Їсти не хотілося. Але ж треба було позбутися машкари офіційності, після того, як я вчинив тиск? Таким, як Силін, головне показати, що слідчі теж люди, які люблять поїсти, а іноді й випити, що у них є свої діти і свої домашні проблеми. Я іноді навіть одягаю обручку, якщо збираюся розчулити співрозмовника.

А поговорити із Силіним було вкрай необхідно.

Він міг знати щось важливе.

6 травня, 14.27

Поївши на диво смачних котлет і трохи розслабившись, я продовжив:

— Дмитре Євгеновичу, ви сказали, що бачили Рубіну зазвичай саму або із чепурним молодиком, найімовірніше її чоловіком. Дуже вас прошу, спробуйте пригадати, чи не з’являлася вона з ким-небудь іще?

— Перепрошую… Як ваше ім’я та по-батькові? Дуже незручно постійно «викати».

— Володимир Андрійович.

— Дуже приємно. Володимире Андрійовичу, я рідко звертаю увагу на сторонніх. Не ховатимусь, скажу відверто: ця жінка мені дуже подобалася — особливо її манера триматися, її постава, спокійний владний погляд і при цьому жодної зверхності, зарозумілості. Але, якби вам краще пояснити, спосіб мого життя не співвідноситься із сусідами і, ясна річ, я нічого не знаю про неї. Лише скажу, що з балкона часто бачив біля під’їзду нашого будинку різні іномарки. Кілька разів на елегантній машині приїзджала дівчина з незвичайним кольором волосся… Такий синювато-чорний… дуже ексцентричний…

— А чому ви вирішили, що Рубіної позбавлена зарозумілості й хамства?

— Два тижні тому, увечері, вона заходила до нас за аспірином.

— Цікаво.

— Вона дуже мило і винувато всміхалася, скаржилася на мігрень і взагалі справила на мене дуже приємне враження.

— Ви з нею ще спілкувалися?

— Ні, якось не доводилося.

Аж тут повернувся сержант. Він привів зухвалого вигляду акселератку — дочку Силіна. Разом з ними ввалилися до кімнати горбоносий літній чоловік у білому халаті і наш експерт Аваладзе.

Привітавшись із усіма, я відправив горбоносого (він виявився лікарем швидкої допомоги) і Аваладзе в квартиру Рубіної і наказав сержантові негайно знайти понятих, потому зиркнувши на Силіна, запитав:

— Дозволите поговорити з вашою дочкою наодинці?

— Будь ласка. Аню, слідчий хоче поставити тобі кілька запитань.

— Не заперечуєш? — запитав я.

— Та хоч мільйон. Ходімо.

Вона провела мене у свою кімнату, в якій почесне місце займали кольорові постери похмурих бороданів з гітарами і Маші Распутіної, а також дешевий тайваньський звуковідтворюючий пристрій, схожий на футуристичне марення Беляєва.

— Ти була вдома з півдванадцятої до півпершої?

— І що з того? — зухвало запитало дівча.

— Ти ще скажи «не клей дурня, начальнику».

Аня всміхнулася.

— Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Я хочу знати чи дзвонив твій батько кому-небудь о пів на першу.

Ні.

— А ти сама де була в цей час? У цій кімнаті?

— А де ж мені ще бути? Горілку з ним на кухні жлуктити, чи що? — імітуючи, напевне, материн голос відповіла питанням на питання Аня.

— Ну, іноді…

— Іноді? — Аня демонстративно набурмосилась. — Та він лампочку не вкрутить, якщо не вип’є.

Ось тобі й на. А на вигляд такий сумирний.

— Отже, ти була у своїй кімнаті і слухала «Металіку» на такій гучності, що шибки дрижали?

— А ви звідки знаєте? — здивовано звела брови Аня.

— Я у твоєму віці з навушників не вилазив. Словом, ти не знаєш дзвонив твій татусь кудись чи ні.

Аня зашарілася. Здавалося, ще трішечки і вона розплачеться.

— Ну, добре, для тюрми (я навмисно наголосив на останньому слові) ти ще замала, тому йди гуляй.

— Угу, — буркнула Аня.

6 травня, 14.52

Я повернувся до квартири Рубіної. Цього разу тут було людно: два лікарі швидкої допомоги, експерти, фотограф, поняті, сержант і двоє його колег з відділення — цілком пристойне товариство. Надавши усім повну свободу у виконанні службових обов’язків, я одразу ж подзвонив додому. Після шістнадцяти довгих гудків я почув стомлений голос Пельша: «Слухаю».

— Ну нарешті, негайно одягайся, вибачся перед Оленою і їдь за адресою: вулиця Лева Гумильова, вісім, квартира сорок п’ять.

— Що це за жарти, Володю? Весна, неділя, серце сповнене любові і млості, а я маю вдягатись і пхатися казна-куди. Знаєш наше трудове законодавство…

Мені було не до того.

— А квартира, в якій ти зараз перебуваєш, чия? Отже, повторюю адресу…

Я повернувся в кімнату. Помічник Аваладзе шукав і знімав відбитки пальців. Справа ця виявилася досить марудною, оскільки посуду, у тому числі немитого, на кухні було забагато.

Фотограф клацав швидко, професійно, жодної секунди не вагався, вибираючи ракурс. Я бачив його вперше, тому пошепки поцікавився в Аваладзе, що це за новак.

— Та це мій племінник! Гадаєш, зараз в Управлінні є хоч один фотограф? Черговий на іншому виклику, а де решта, відомо тільки Богові.

Я сів за стіл, щоб скласти акт огляду місця події. Один за одним лягали на папір безсторонні рядки. За довгі роки роботи я настільки звик до марудної писанини, що міг працювати автоматично. Однак механічний процес не заважав мені розглядати те, що справді було варте уваги в цій квартирі.

На робочому столі у рамках стояли три фотографії. Одна чорно-біла, із зображенням дівчинки восьми років. Інші дві — кольорові. На одній з них пара: чоловік і жінка, одягнені в купальні костюми, на тлі Парфумерна.

На іншій — трохи молодша (чи сильно змінена макіяжем?) все та ж особа жіночої статі в екстравагантному платті, що якнайкраще підкреслювало красу його власниці. Я відклав ручку і втупився в оксамитне тло, на якому в яскравому світлі юпітерів сяяли очі Рубіної (щоправда, я не був певен, що це саме вона).

Крім фотографій, мою увагу привернула чимала кількість іноземних каталогів. Три полиці були повністю заставлені книгами з маркетингу і менеджменту.

Але найбільше мені сподобалась картина з постатями людей, що весело танцюють. Вона задавала настрій усій квартирі, без неї усе було б не так. Дописуючи другу сторінку акту, я відчув, що мешканці квартири жили у своєму, відмінному від повсякденного, ритмі. Ритмі джазу.

6 травня, 15.45

Пельш, як не дивно, приїхав досить швидко.

Він одразу ввійшов у курс справи і сів за комп’ютер. Зосереджено покладав кілька хвилин на клавіатурі, потім обернувся до мене й скептично запитав:

— Ти машину чіпав?

— Ні. Ти ж знаєш, я з комп’ютером на ви.

— А хтось інший?

— Спробував би хто-небудь.

— А коли ти ввійшов у квартиру, машина працювала?

— Здається, — невпевнено відповів я. — Внизу екрана блимав напис англійською. Начебто «Вікіпедія» і поруч світилися цифри.

— Кажеш «Вікіпедія»! Ти навіть не знаєш, як читається слово «wiped» і що воно означає? Ти стояв біля машини як бовдур, замість того, щоб її виключити?!

— Не знаю, Ігоре. Але ти мені зараз поясниш, причому, зауваж, у більш коректній формі, і не подаватимеш поганий приклад порушення субординації нашим колегам.

За спиною в мене почувся мішок.

— Пояснюю. Хтось — як ти сам розумієш, убивця — перед своїм відходом запустив програму, що має назву «мішок» і в перекладі з англійської означає «стирати» або «витирати». Вона поволі, але стовідсотково знищує всю інформацію з жорсткого диска. Цифри, що світилися на екрані, показували загальну кількість знищеної інформації. До речі, яке число ти побачив, коли зайшов?

— Дев’яносто сім.

— У такому разі тебе нема в чому звинувачувати. Хоча ті три відсотки могли містити найціннішу інформацію.

— Уважатимемо, що її там не було. І взагалі краще тримати язик за зубами: технічні подробиці нікого не цікавлять.

— Ти маєш на увазі начальство?

— Саме його, — сказав я досить владно.

— Як накажете, товаришу капітан, — пролепетав Пельш, виключаючи комп’ютер.

Зауважу, що факт знищення інформації слугував доказом того, що вбивство було скоєної не через ревнощі, адже потрібно бути занадто холоднокровним, щоб, засукавши дружину з коханцем, запустити перед утечею програму «Вікіпедія».

Подзвонили з Управління і повідомили, що оперативники затримали Осетинського, чоловіка Рубіної. Я був утішений, адже пошуки могли тривати кілька тижнів і виявитися безрезультатними.

— Чудово, — мовив Пельш, розглядаючи картину.

— Подобається?

— Це «Танець» Сарматія.

— Оригінал? — наївно запитав я.

— Оригінал в Ермітажі. А це дуже гарна копія. Дорога, напевно.

— Напевно.

Ми провозилися на квартирі в Рубіної до темряви.

Папери, які я знайшов у робочому столі Марини, свідчили, що їй належали будинок моди «Наталі» і ресторан «Голубий Дунай». Останній заклад мене зацікавив, оскільки мав у місті добру репутацію, і до того ж, у ньому ніколи не було жодних ексцесів: ресторанна служба безпеки працювала бездоганно. Ясна річ, ціни кусалися, але респектабельних бізнесменів вони влаштовували. «Голубий Дунай» асоціювався у жителів міста з престижем, успіхом, достатком. Я був упевнений, що його контролює мафія, члени якої з певних міркувань оголосили заклад нейтральною територією. Таким чином, або Рубіна була підставною особою, або представником мафії, або… Або я чогось у цьому житті не розумів.

На превеликий жаль, як ми не старалися, знайти її бізнес-папку, блокнот чи телефонну книжку не змогли. Фахівець з техніки Пельш, провозитись з телефоном «Пансіонат», що мав пам’ять на двадцять номерів, навіть вилаявся: вона була чиста, за його словами, як діва з монастиря Сена-Десні.

6 травня, 19.13

— Сідайте, громадянине Гретинський.

«Круто з ним обійшлися наші оперативники, занадто круто. У них останнім часом нерви здають. Але їх можна зрозуміти. Зупинили якось вони машину, щоб оглянути, а звідти — черга з пістолета-автомата зі. Одного застрелили наповал, інший вижив, незважаючи на чотири поранення, але ходити не може. І вже ніколи не зможе».

Байдуже блимнувши на мене підбитим оком, Гретинський неохоче сів.

— Ваше ім’я, по батькові, прізвище, дата народження.

— Гретинський Михайло Леонтійович, дев’ятнадцятого червня тисяча дев’ятсот сімдесят першого року.

Гретинський говорив хриплим, але виразним голосом, позбавленим будь-якої інтонації.

— Постійне місце проживання?

— Вулиця Лева Гумильова, будинок вісім, квартира сорок п’ять.

— Національність?

— Українець.

— Місце роботи?

— Будинок моди «Наталі».

Усе це я знав і без нього. Він знав, що я все це знаю. Офіційні допити завжди починаються з позбавлених значення формальностей. Навіщо? Цього Гретинський не знав. А я знав.

— Військовозобов’язаний?

— Лейтенант запасу.

— Сімейний стан?

Дуже цікаво. Я мовчав, дивлячись на опущену голову Осетинського. Нарешті він звів на мене очі, у яких застигли сльози.

— Я її не вбивав.

Це вже крок уперед. Принаймні, він визнає, що йому відомо про факт її вбивства (між іншим, обвинувачення йому не пред’явили, отже, він міг і не знати про те, що Рубіну застрелили).

— Ви її, Михайло Леонтійовичу, не вбивали. Ви просто взяли пістолет, загорнули у рушник, вистрілили чотири рази Рубіні у потилицю, вийшли з квартири, сіли в машину, поклали пістолет і рушник на сидіння і поїхали. А от навіщо ви проробили все це, вам треба буде пояснити. Припускаю, у вас були дуже вагомі причини, до яких слідство зобов’язане поставитися з розумінням.

Гретинський похитав головою і гірко посміхнувся.

— Пістолет, рушник… Господи… Про що ви говорите? Які причини… Скажіть, ви кохали коли-небудь?

— Михайле Леонтійовичу, гадаю, буде краще, якщо я ставитиму питання, а ви даватимете вичерпні відповіді, інакше ми марно втиратимемо час.

Гретинський знизав плечима і процідив:

— «Я весь виманити ой обважній Лелій».

Я не зустрічав обвинувачених (як і слідчих), які б почували себе комфортно на допиті. Усі підслідні бояться: винні — викриттів, невинні — бути обвинуваченими в злочинах, яких вони не скоїли. І немає людей, які б не соромилися свого страху і не намагалися сховати його під якою-небудь маскою. Саме цими масками і різняться підслідні. Є п’ять основних: Блатний, Дурень, Розумник, Ангел та Жартівник. Гретинський був жартівником. Якщо спілкування з опергрупою не пішло йому на користь, то, мабуть, нема сенсу кричати на нього благим матом — він повністю замкнеться і може узагалі відмовитися від розмови.

Я гмикнув і відповів у тон:

— Михайле Леонтійовичу, «гряд нам скоре стрекотить восковий маврові, меч по рукояти окровавить, разбить щиты на щепки и сквитаться за град Петра святого с их вождями»! Я дослівно процитував?

Просто й ефектно.

— Слово в слово.

— От і добре. Тепер ми обоє знаємо, що були в одній театральній студії, щоправда, я полишив її за два роки до того, як ви в ній з’явилися. Я став слідчим. Вам поталанило більше — ви стали манекенником і модельєром. Але трапилося нещастя: вашу дружину вбили, а знаряддя вбивства знайшли у вашій машині. Вам не хочеться сідати до в’язниці, і я можу зрозуміти вас. Але зараз для мене існує тільки один убивця — ви, і тільки від вас залежить, визнають вас винним чи ні. Я розумію, що вам важко, але прошу бути гранично зібраним і серйозним.

Гретинський кивнув.

— Змалюйте мені весь день шостого травня до того моменту, поки вас не затримала опергруппа.

— Я прокинувся трохи раніше за Марину, десь о пів на дев’яту ранку. Посмажив на сніданок яєчню з помідорами — шість яєць і чотири помідори, — зварив каву, тоненько нарізав двісті п’ятдесят грамів справжнього голландського сиру, відкоркував мартіні… Налив у келихи. Ми поснідали в ліжку, потому кохалися, — він з викликом глипнув на мене, — а опісля я поїхав на ринок за продуктами: ввечері ми з Мариною хотіли влаштувати маленьку вечірку.

— Хто може підтвердити ваш від’їзд? Сусіди, наприклад Силін, вас бачили?

— Не знаю я ніякого Силіна. Але мене бачив весь «бабусин комітет» на лавочці перед нашим під’їздом. Можливо, хтось з балкона, — Гретинський обурено знизав плечима. — У нас усі все бачать і, звичайно, знають про вас значно більше, ніж ви самі.

— Що ви купили?

— Усе придбане знайшли в багажнику моєї машини ваші орли. Гадаю, повний перелік купленого є у вашому письмовому столі.

— Можливо, однак…

Гретинський звів очі до стелі і монотонно виголосив:

— Одна рибина (налим) свіжа, вагою десь з кілограм, м’ясо (свинина) вирізка — півтора кілограма, зелень — три пучки, мед — три кілограми, помідори — два кілограми, апельсини — два кілограми. Оце, здається, й усе, — Гретинський усміхнувся мило й люб’язно. Думаю, жінкам він подобався.

— Ще пляшка соняшникової олії і дві банки консервованих ананасів, — додав я, звіряючи сказане з описом, що, звичайно ж, лежав на столі. — Скільки часу ви провели на ринку?

— Години півтори, не менше. Я дуже перебірливий і, зізнаюся, люблю поторгуватися.

— Ви зможете в разі потреби упізнати торговців або місця, де купували продукти?

— Безперечно.

— Добре. Продовжуйте.

— Після ринку я відразу поїхав додому.

— Нікуди не заїжджали?

— Ні. Машину відігнав у посадку, що за сто метрів від нашого будинку, і поставив поміж чотирма деревами. Я навмисно вибрав таке місце, куди неймовірно важко поставити машину і відкіля, відповідно, дуже важко виїхати. Колись я посперечався з одним знайомим…

— Його прізвище, ім’я.

— Боря, Борис Пепперштейн. Він уже більше року в Америці. Посперечалися — як зараз пам’ятаю — на ящик коньяку, що він зможе виїхати з посадки без будь-яких проблем, навіть не пом’явши боки.

Гретинський, інтригуючи, зробив паузу.

— Ну і? — запитав я, ніби мене цікавив результат їхньої суперечки.

— Ясна річ, — самовдоволено відповів Гретинський, — коньяк дістався мені.

Я усміхнувся. Допитувати Осетинського було набагато приємніше, ніж звичайного підслідного. Він добре тримався і справляв враження людини розсудливої і незакомплексованої. Піймавши себе на цій думці, я подумав, що Жеглов за такі розмірковування вигнав би мене з Управління, не вагаючись.

— То кажете поставили машину, а потому?

— Пішов додому. Прихопив із собою пакет з апельсинами, решту продуктів збирався забрати з Мариною. Ввійшов у під’їзд, викликав ліфт, доїхав до своєї квартири… — Гретинський на секунду задумався. — Двері виявилися незамкненими — щільно причиненими, але не замкненими — я відразу відчув, що сталося щось лихе, ввійшов у квартиру і побачив…

— Силіна? — зненацька для самого себе випалив я.

— Кого? — щиро здивувався Гретинський.

— Вашого сусіда.

— Ви знову за своє. Нікого там не було. Лише Марина.

— Опишіть конкретно, що ви побачили.

— Мені важко це зробити… Ви, сподіваюся, мене розумієте…

— Авжеж. Але ставити подібні запитання — невід’ємна частина моєї роботи і мого службового обов’язку.

— Ну що ж…

Гретинський напружився, кісточки щільно стиснутих пальців побіліли.

— Марина… Вона була вбрана у не зовсім звичний одяг… Принаймні удома вона так не вдягалася… У строгу сіру спідницю, блузку й жакет… На ній були туфлі, хоча зазвичай по хаті вона ходить босоніж — у нас, ви ж бачили, скрізь килими і циновки, ну в крайньому разі взувала тапочки… Вона лежала на ліжку обличчям униз… Потилиця була страшенно понівечена… Закривавлена… Не знаю, скільки часу я простояв над нею…

— Досить, — підкреслено строго наказав я, оскільки боявся, щоб у Осетинського не стався напад істерії. — Чому ви відразу не подзвонили нам?

— Ви змогли б її воскресити? — хрипло запитав Гретинський, не піднімаючи голови.

Залізна аргументація.

— Не юродствуйте, Гретинський. Той факт, що ви не повідомили у міліцію, є одним із найсерйозніших побічних доказів проти вас, тому прошу дати відповідь на поставлене питання.

— Вибачте, я погарячкував. Я лише хотів сказати, що тієї миті був уражений побаченим. Ясна річ, ми з Мариною були заможними людьми і спроба пограбування чи убивства становила для нас реальну загрозу. Я злякався. Убивця міг бути поруч, і як тільки я усвідомив, що можу стати другою його жертвою, відразу ж поспішив залишити квартиру. Не довіряючи ліфту, я швидко збіг сходами вниз, вийшов бігцем на вулицю і, з усіх сил намагаючись не бігти, попрямував до машини. Я їхав навмання, прагнучи заспокоїтися й обміркувати свої подальші дії. Невдовзі дійшов до висновку, що варто подзвонити в міліцію, але коли я нарешті відшукав справний телефон-автомат, мене схопили ваші костоправи.

— Отже, з одного боку, ви стверджуєте, що перебували в стані сильного нервового потрясіння, а з іншого, — що змогли виїхати на машині з посадки, обминувши дерева, і потім роз’їжджати по місту?

— Зміг. До речі, уперше я пом’яв ліве крило. Можете перевірити.

— Перевіримо. Ви вмієте стріляти?

— Як і всі, хто вчився в школі й інституті. Тричі стріляв з «Калашникова», двічі — з «Макарова».

— І все?

— І все, — упевнено відповів Гретинський.

— Ви курите?

— Курю.

— Тоді пригощайтеся, — я простягнув йому пачку. — Зберіться з думками і ще раз, із усіма подробицями, опишіть усі події дня, про які ви щойно мені розповіли.

6 травня, 23.13

Я вийшов з Управління. У кишені, замість цигарок, намацав тільки дрібку тютюнового пилу.

Оце так дільце підсунув мені пан-товариш-начальник-полковник Жеглов (Булавін Гліб Георгійович). Телефонний дзвінок, труп, убивця і ще тепле знаряддя вбивства. Тільки як усе це зістикувати. Гретинський не схожий на холоднокровного вбивцю. Силін не схожий ні на спостережливого донощика, ні на палкого коханця. Усяке, звичайно, трапляється, але поведінка більшості людей умотивована їхньою вдачею.

Я усвідомив, що потрібно вирішити непросту дилему: або купити цигарок і добиратися міським транспортом, або взяти таксі і відмовитися від сигарет. Помізкувавши, я купив цигарки і зупинив таксі. Діставши червону книжечку, я сунув її під ніс водієві і сказав:

— Слідчий Кононов, при виконанні. Дорогою можете брати пасажирів.

Таксист полегшено зітхнув.

Так завжди: по завершенні розслідування п’ють шампанське, а на початку зловживають службовим становищем. Що вдієш?