Танці утрьох

Розділ 9

14 травня, 8.12

Я розплющив очі і побачив над собою сніжно-біле низьке небо, розцвічене райдужними колами. Піді мною було щось м’яке, наді мною — загадково тепле. Я ледве дихав — власне, від болю я й прийшов до тями. Нудило, страшенно боліла голова, особливо потилиця. Правий бік я сприймав як величезне стороннє тверде тіло. А торс стискали металеві лещата. Я поворухнув кінчиками пальців рук. Чудово. Вони були цілі. Потім покрутив ступнями. Ноги теж були цілі. «Мислю — значить існую».

Я роззирнувся. З неймовірним зусиллям повернув голову вліво. Праворуч на ліжку спав молодий чоловік. Я бачив його вперше в житті, але мені здавалося, що я його звідкись знаю.

Дивлячись на нього, я зрозумів, що лежу в лікарні. Відчувши безпеку, я знову поринув у сон.

14 травня, 11.00

Голод змусив мене прокинутися. Голова боліла менше, але повернутися на правий бік я не міг. Повагавшись, я відкинув ковдру й оглянув себе. На мені була лікарняна піжама, а під нею — гіпсовий корсет.

Я глянув на свого сусіда. Той сидів на своєму ліжку, звісивши ноги (права була загіпсована), і читав газету. На сторінці, повернутій до мене, я прочитав заголовок «Кримінальна хроніка».

— Ей, сусіде! — ледь чутно мовив я і не впізнав свого голосу. Він був такий тихий і невиразний, що мені самому стало ніяково.

— Доброго ранку, Сергію Володимировичу.

Мабуть, я добряче влип. Думав, що я Кононов Володимир Андрійович, а виявилося — якийсь Сергій Володимирович. Роздвоєння особистості?

— Доброго… — пошепки відповів я.

— Мене теж звуть Сергієм. Отже, ми тезки, — продовжував мій новий знайомий.

Я не перечив йому. Тезка то й тезка. Коли виходиш з безпам’ятства, завжди почуваєш себе Рип ван Вінклем, що проспав у печері сорок сім років і втратив орієнтир. У такій ситуації краще менше говорити і більше слухати.

— А число сьогодні яке, тезко?

«Тезка», що був молодший за мене принаймні років на вісім і не поспішав перейти на «ти» для самоствердження, відповів:

— Чотирнадцяте травня одна тисяча дев’ятсот дев’яносто… сам здогадайся якого року.

— Слава Богу, хоч століття ще двадцяте, — відповів я йому в тон. — А день тижня?

— Поганий. Понеділок.

— А ти бачив, як мене сюди привезли?

— Ха! — оживився Сергій. — О другій годині принесли на ношах. Лікар довго оглядав і все кректав. Де тебе так?

— Якби я пам’ятав.

— Ну-ну, не хочеш — не говори. А от мені ховати нема чого, сам дурень. Грався з пістолетом і от догрався, — Сергій тицьнув рукою на загіпсовану ногу.

Я мало не закричав: «Та це ж мій клієнт із будинку моди. Той, якого я підстрелив біля дверей!»

— Пістолетом!? — здивовано запитав я. — Ти хочеш сказати, що працюєш у міліції молодшим сержантом і днями уперше після армії побачив пушку, захотів погратися і випадково прострелив собі ногу?

— Ти за кого мене маєш? Я мент? Якщо хочеш знати, я приватний охоронець і добре знаюся на зброї!

— Не клей дурня! — я вирішив показати йому, хто тут хазяїн.

Він спідлоба дивився на мене, мабуть, вирішував, чи варто зі мною зв’язуватися.

— Давай по-нормальному, — мовив я миролюбно. — Я теж охоронець і мені теж не пощастило. Про самостріл ти кому-небудь іншому розповіси, а мене не проведеш…

Двері в палату розчинилися.

— Відставити балачки, — на порозі з’явився лікар.

— На що скаржимося? — він підійшов до мене.

Гарне запитаннячко.

— Вам видніше, — сказав я. — Я ж не знаю, що у мене під цією штукою.

Я легенько постукав по гіпсовому корсеті.

— Логічно, — погодився лікар.

Мені здалося, що він говорить занадто відстороненим тоном. Так, ніби ампутував обидві ноги.

— Якщо не знаєте, я розповім. Нічого страшного. Куля не змогла пробити вашу шикарну куртку, ви сильно забили правий бік, у вас тріснуло два ребра, крім того, ви отримали струс мозку, коли падали.

— А куртка ціла? — наївно запитав я. — «Калашников» прошив би її наскрізь.

— У вас стріляли з «Макарова».

— Гаразд. Зміряємо температуру, зробимо енцефалограму, а далі буде видно. Тиждень доведеться тут повалятися.

— Тиждень?!

— А ви як гадали? — строго запитав лікар. — На голові ж у вас не було куртки.

14 травня, 13.27

Сергій пішов на процедури.

Я був у палаті сам. У двері хтось постукав. Я підвівся на ліжку і побачив примару величезного чоловіка з пишним імпортним букетом квітів.

— Привіт, Володю, — сказав чоловік дружелюбно, і я упізнав у ньому Гліба Георгійовича Булавіна.

— Здрастуйте, товаришу полковник.

— Відставити «товариш полковник»! Позаочі звете мене Жегловим…

Це я вже чув. Здається, я знову в Булавіна у фаворі.

— Дозволиш посидіти з тобою? — запитав він, дбайливо ставлячи на тумбочку заморський букет.

— Про що йдеться, Глібе Георгійовичу? Сідайте, почувайте себе як удома, — сказав я досить розв’язно, тому що мені було на все начхати.

— Як справи, Володю? Ти ж тепер у нас герой.

— Дякую, Глібе Георгійовичу.

Булавін якийсь час мовчав, дивився у вікно, а потому сказав:

— Бухгалтера твого пришили.

Не можу сказати, що ця новина мене засмутила. Але тепер не було ніякої можливості прикрутити хвоста Сапегіну. Мене це дратувало.

— Як? — запитав я для пристойності, хоча сам усе прекрасно знав.

— Двічі пальнули в голову, а потому ще в груди.

— Хто? — запитав я знову ж для пристойності, хоча не сумнівався в тому, що це вчинила Наталя.

— А це вже ти мені розкажеш, — сердито буркнув Булавін.

— Глібе Георгійовичу…

Я коротенько виклав йому події вчорашнього вечора, розповів усе, крім того, що стріляла Наталя. Виправдався тим, що було дуже темно і після першої ж кулі, що дісталася мені, я знепритомнів. Це була чистісінька правда.

— Гм, Володю… — мовив Булавін. — Недобре усе склалося. Золотарьов займається. І що мені робити з тобою?

Гарне запитання.

— Що ви маєте на увазі?

— Ти ж гуляв по шинках як приватна особа?

Я не міг зрозуміти, куди він хилить.

— І в лікарні ти опинився як приватна особа, Сергію Володимировичу, — Булавін хитро підморгнув. — Сусід у тебе, до речі, цікавий, помітив?

— Нічого хлопець, — погодився я.

— У такому разі лікуйся тут собі як приватна особа. А Золотарьов закінчить справу. О’кей?

— О’кей, — погодився я. А хіба я міг сказати щось інше?

— А ти молодець. І Наталя твоя молодець. Яку куртку пошила! — мовив Булавін, устаючи. — Не знаєш, скільки коштує? Може, усьому Управлінню такі замовити?

— Гарна думка, Глібе Георгійовичу, — знову ж погодився я. Спілкування з Булавіним завжди нагадує гру в одні, причому аж ніяк не в його, ворота.

— Ну добре, Володю, бувай.

— До побачення, Глібе Георгійовичу, — з полегшенням попрощався я.

14 травня, 17.22

Кононов заплющив очі. Кольорові кола, як у калейдоскопі. Йому здавалося, що в його праву скроню убитий сталевий цвях, через те всі звивини втратили звичні місця. Хтось відчинив двері в палату. Здалося? Кононов продовжував лежати нерухомо.

— Сергію Володимировичу, вам квіти принесли, — Кононов упізнав голос медсестри і розплющив важкі, налиті свинцем повіки.

Сестра, вертячи задом, підійшла до його ліжка і поклала на тумбочку загорнутий у целофан букет. Досить-таки оригінальний. Усередині Кононов побачив записку. Піднявся на подушках. Розірвав обгортку, дістав складену вчетверо записку. Прочитав її кінець. «Любляча тебе Наталя». Він ще тричі прочитав підпис, а лише потому — увесь текст.

«Любий, бажаю тобі якнайшвидшого одужання. Сподіваюся, ти охоронятимеш мене під час гастролей в Арабських Еміратах. Сьогодні мені не дозволили побачитися з тобою, але думками я завжди поруч. Любляча тебе Наталя».

Гастролі в Арабських Еміратах… думками з тобою… Не пустили… І ні слова про Смолича. Ні слова про курточку.

— Ти, Сергію Володимировичу, ніби наречена, весь у квітах, — мовив сусід по палаті.

— На, візьми почитай, — Кононов простягнув сусідові прочитане Наталчине послання.

— Це що? — запитав Сергій, беручи складений учетверо аркуш.

— Пас учора одну бабу, співачку, але почалася стрілянина… Це від неї квіти.

Сергій з цікавістю прочитав записку, всміхнувся, склав.

— А вона тебе пацаном не вважає!

— Ясна річ, — підтвердив Кононов, що вже ввійшов у роль охоронця.

— І багато вона тобі платить?

— У тому вся біда, що небагато. В Емірати їде не відпочивати… — обурився Кононов.

Сергій похитав головою на знак того, що все розуміє. Він, як і більшість, жив за правилом «грошей багато не буває».

— Якщо чесно, я хочу втекти від неї, та поки не знаю куди.

— А ти не пробував щось підшукати?

— Зустрів був Костика з «Євтотура», — Кононов задумливо підвівся на лікті, — ти його часом не знаєш?

— Костика? — на обличчі Сергія засяяла радісна усмішка. — Та хто ж його не знає. Це мій дружбан, ми з ним торік улітку разом на його тачці весь Крим об’їздили.

— Його шеф мені пропонував якийсь вантаж до Румунії відвезти. Обіцяв щедро заплатити. Я вже було погодився. А тут ще тиждень треба кантуватися.

— Не знаю, може, спілкуючись з тобою, він і не виявляв пожадливості, але це такий скнара, такий жлоб. За кожен бакс доводиться горлянку дерти, — ображено мовив Сергій.

«Спрацювало!» — радів подумки Кононов.

— Ти, бачу, теж пролітаєш? — співчутливо мовив він.

— Пролітаю, — сумно зітхнув Сергій. — Гарний з мене супровідний зі стріляною ногою. А до післязавтра я не оклигаю.

— До післязавтра? — перепитав Кононов і, зіщулившись, приклав руку до лоба: — А не до завтра?

— Ти щось плутаєш, певно, добряче головою вдарився. Це дільце точно планувалося на шістнадцяте, а сьогодні тільки чотирнадцяте. Я точно пам’ятаю — шістнадцятого числа в якомусь будинку моди пацани мають вантажитися.

— А я думав, сьогодні п’ятнадцяте, — театрально мовив Кононов.

Він був задоволений собою: йому вдалося з’ясувати точну дату відправлення контрабанди і місце.

14 травня, 18.58

Кононов проспав не більше двох годин — про це свідчили цифри на електронному табло, що стояло на тумбочці. Потрібно було подзвонити. Саме зараз. Вечір підкрався непомітно, як це зазвичай буває в лікарнях. Сильне запаморочення і кольку в правому боці Кононов відчув одразу, як тільки спробував устати з ліжка. Встати було вкрай необхідно, тому про біль довелося тимчасово забути.

Кононов приблизно знав тутешні порядки. Колись йому не раз доводилося відвідувати пораненого товариша, що довгенько вилежувався тут через кульове поранення. Приблизно о сьомій в медсестер і лікарів була перезмінка.

— Ти далеко намилився? — Запитав Сергій у Кононова.

— Піду прогуляюся, — Кононов взув лікарняні капці без задників і зашкутильгав до виходу з палати.

— А якщо лікар запитає, що сказати? — не міг угамуватися Сергій.

— Скажеш, що щойно вийшов.

Кононов обережно відкрив двері і виглянув у коридор. Нікого. За столиком чергової медсестри порожньо. В ординаторській чулися чиїсь голоси. Кононов зашкутильгав до виходу.

Вийшовши з відділення, він опинився на сходовому майданчику, що слугував одночасно і курильнею для лікарів та хворих, і вузлом зв’язку для всіх бажаючих. Тут, як і на кожному поверсі, стояв телефон-автомат. Для конспірації Кононов спустився на поверх нижче.

На щастя, біля телефону не було нікого.

Кононов набрав домашній номер майора Букреєва. Почув неймовірно довгу чергу гудків. Кононов безнадійно ще раз набрав номер. Він чекав біля двох хвилин і його терпіння було винагороджено. Трубку взяв сам Букреєв — гроза організованої злочинності міста.

— Андрій? — Кононов намагався бути якомога привітнішим.

— A-а, хворий? Я щойно зайшов. Ще у коридорі почув, як ти, Володимире Андрійовичу, наполегливо дзвониш. Як твої справи? Здоров’я?

— Так собі, Андрію. Ребра поламані, легені хриплять, струс мозку. Але я дзвоню не для того, щоб поскаржитися. Я змився на хвилину з палати…

— Розумію, — багатозначно мовив майор Букреєв.

— Я маю важливу інформацію. Пам’ятаєш, я цікавився у тебе двома підозрілими фірмами?

— Аякже. Ти питав про «Євротур» і, здається, про будинок моди. Це дрібненька рибка.

Словосполучення «дрібненька рибка» було улюбленим у майора Букреєва. Воно слугувало і лайкою, і визначенням, і вигуком. На думку Букреєва, представники організованої злочинності у переважній більшості були «дрібними рибками» і ніякі факти, ніякі безпрецедентні розкрадання не могли змусити Букреєва хоча б один раз обмовитися і сказати, замість «дрібні», «великі».

— Дрібна, але не зовсім. Шістнадцятого числа з чорного ходу будинку моди мафіозо завантажуватимуть свій фургон виробами китайського антикваріату.

— О котрій?

— Не знаю. Мабуть, зранку. Доведеться вже хлопцям початувати. Інформація абсолютно достовірна. Не прогавте.

— Постараємося. А звідки в тебе такі відомості?

— Нетелефонна розмова.

— Може, я до тебе завтра заскочу?

— До мене, на жаль, нікого не пускають, — збрехав, не змигнувши оком, Кононов. — Може, днів через три… Вибач, я не можу більше говорити.

— Усього найкращого! Постараємось не підвести.

Кононов вірив у Букреєва та у те, що вдасться успішно провернути операцію за спиною Булавіна. Процес над Сапегіним і «Євротуром» міг набути розголосу. Щоправда, ім’я Кононова ніхто при цьому не згадував би. «Ну й нехай», — подумав Кононов і, важко переставляючи ноги, почав підніматися сходами вгору.

14 травня, 20.47

Ми повечеряли: я у ліжку, а Сергій у їдальні. Щоб згаяти час перед сном, почали розповідати анекдоти. Причому, скажу відверто, він знав їх набагато більше за мене, до того ж, умів мистецьки розповідати. Він доводив мене до кольок, я тримався за бік і плакав від реготу. Зненацька на порозі з’явилася медсестра.

— Сергію Володимировичу, вас до телефону, — сказала вона дуже поштиво.

— Невже? І де він? — повторив я кінцівку щойно почутого анекдоту, що викликало в Сергія новий приступ реготу.

Сестра насупилася.

— В ординаторській у начальниці відділення.

— Хто дзвонить? — запитав я, у глибині душі сподіваючись почути Наталчин голос.

— Якийсь чоловік, що назвався вашим другом.

«Значить, Пельш», — подумав я.

14 травня, 21.08

В ординаторській на мене чекав Золотарьов.

— А хто ж мені дзвонив? — запитав я розгублено.

— Я, Володимире Андрійовичу. Ну не могла ж сестра сказати, що в ординаторській вас чекає слідчий з Управління?

— Резонно, — погодився я. — Чим порадуєш, Славику?

— Хотів поспілкуватися з вами, як зі свідком у справі Рубіної-Смолича, — офіційно почав Золотарьов, але, побачивши, як я скривився, змінив тон:

— Якщо чесно, мені потрібна ваша допомога, Володимире Андрійовичу.

— «Я весь вниманье, ой отважний Лелий», — сказав я і спіймав себе на тому, що почав поводитися точнісінько, як Гретинський.

Золотарьов не зрозумів гумору, але для годиться усміхнувся, потому продовжив:

— Почнемо з того, що стріляли у вас і Смолича. Вам пощастило, Смоличу — ні. Його вбили чотирма пострілами.

— Рубіну теж убили чотирма пострілами, — мовив я.

— Слушне зауваження, — сказав Золотарьов. — Але головне — знайшлися свідки, які бачили, що у вас стріляла жінка, дуже схожа на Наталю Воробйову.

— Он як? — я був приємно здивований.

— У Воробйової — абсолютне алібі. Під час убивства вона заправлялася на бензоколонці на Лермонтовській, є кілька свідків. Але, оскільки ви, Володимире Андрійовичу, були в ресторані, то, мабуть, бачили двійника Воробйової.

— Авжеж, — сказав я, згадуючи вчорашню вечірку.

— Воробйова запевняє, що бачила свою «сестру» вперше в житті. Однак обслуговуючий персонал стверджує, що дівчата разом піднялися на естраду і там виробляли казна-що.

— Таке бовкнути могла тільки яка-небуть офіціантка із заздрощів, — роздратовано мовив я. — Танцювали вони бездоганно і напрочуд звабливо… Скажіть, ви давно були в ресторані?

Золотарьов зам’явся.

— Років п’ять тому, — нарешті сказав він.

— Ну то ви, певно, призабули, що ресторани існують для того, щоб люди могли випити, попоїсти і трохи розважитися. Головне, як на мене, щоб ніхто з них не перебрав зайвого і не зчинив бійки.

— Мабуть, правда на вашому боці, — сержант не міг не погодитися зі старшим за званням. — То, на вашу думку, Наталя справді не знає, хто її двійник?

— Я знаю одне — бухгалтер отримав свої кулі не дарма. Та й з огляду на те, що того ж дня підірвали його машину, легко зробити припущення, що вбивство є повторним, більш удалим замахом на його життя. Найманий убивця навмисно влаштував цей маскарад, щоб збити нас зі сліду.

— Я так і думав. До речі, Володимире Андрійовичу, пробачте мою безтактність, але де ви роздобули таку куртку?

— Купив минулої осені на базарі в якогось в’єтнамця, — цю відповідь я підготував заздалегідь.

— Ви знали про кевларову підкладку?

— Звичайно, саме тому я її й купив. Ходити у бронежилеті не дуже зручно.

— Авжеж, — погодився Золотарьов.

Узагалі, я нічого не мав проти Славка. Він хороший хлопець і, як набереться досвіду, буде, мабуть, непоганим слідчим.

— Славо, дозволь я дам тобі дружню пораду…

15 травня, 9.37

Кононов відчував, що сьогоднішній день має принести йому заспокоєння. І не помилився.

Двері в палату відчинилися, і на порозі постала Наталя. Кононов — неголений, розпатланий, у лікарняній піжамі — подав їй знак рукою, щоб вона не заходила, бо боявся, раптом дівчина назве його Володею. Сергій відірвав очі від бульварної газетки з напівголими дівицями та світськими плітками зі світу зірок і дивився на гостю роззявивши рота.

— Доброго ранку, — привітно сказала Наталя, яка в білому халаті здавалася дуже милою.

— Почекай мене, будь ласка, у коридорі на диванчику, — холодно сказав Кононов.

Дівчина, винувато опустивши очі, слухняно вийшла з палати.

— Це твоя акторочка? — поцікавився Сергій.

— Угу.

— Воно й видно.

Кононов глянув на себе в дзеркало і жахнувся. Синці під очима. Щетина. Нечищені зуби. Нічого не скажеш, красень. Але часу на причепурювання в нього не було і тому він обмежився чищенням зубів і, човгаючи капцями, вийшов з палати.

— Привіт, Наталі.

— Привіт, Володю, — Наталя накинулася на нього з поцілунками. — Як твоє здоров’я?

— Могло бути гірше. Зламано два ребра, струс мозку, пошкоджено легеню, — відрапортував Кононов.

Наташа, насупившись, втупилася в підлогу. Так зазвичай роблять діти, що почувають за собою вину.

— Може, на вулицю вийдемо? — запропонував Кононов, якому страшенно хотілося курити.

Вони сіли на лавочку поблизу фонтанчика.

— Я вимагаю пояснень, — Кононов пильно глянув в очі дівчини.

— Насамперед я хотіла б попросити вибачення. Вибачаєш?

— Спершу мені потрібно вислухати пояснення.

З жінками потрібна строгість — Кононов це знав і відступати не мав наміру. Зрештою, йому набридло бути маріонеткою в руках Наталі. Примара, двійники. З цим потрібно покінчити.

— Навіщо ти в мене стріляла? — почав Кононов.

— Це не я. Слово честі!

— Годі мені морочити голову!

Наталя схлипнула.

— Нам потрібно було поквитатися зі Смоличем.

— Невже?

— Ми мусили були помститися йому за Марину.

Кононов курив, незважаючи на біль у легені.

— Хто був твоїм двійником? — Кононова не цікавили подробиці, лише самі факти.

— Я не можу цього сказати, — мовила вибачливо Наталя.

— Гретинський?

Дівчина ледь кивнула.

— Ну і бог з ним, я вас не закладатиму, — Кононов устав з лавочки.

— Ти вже йдеш?

Він кивнув і поволі пошкандибав до входу в лікарню. Наташа, цокаючи каблуками, задріботіла слідом.

— Володю, будь ласка, не сердься на мене! — туш розтікалася по її щоках.

Кононов мовчав. Наталя поспіхом дістала із сумочки якийсь невеликий згорток і сунула його Кононову в кишеню піжами.

— Дякую за куртку, — сказав Кононов і зник у скляному вестибулі лікарні.

Уже дійшовши до сходів, він сунув руку в кишеню, сподіваючись намацати пакетик з бутербродом, але замість цього витягнув диктофон. Натиснувши на кнопку «PLAY», Кононов почув голос людини, що вже дві доби перебувала в морзі: «Крім цього, я убив Марину Рубіну», а потому власний голос: «Я ціную відвертість». Слідом за цим гримнув джаз.

Спохватившись, Кононов натиснув на кнопку «STOP».

15 травня. 11.20

— Юро?

— Здрастуйте, Володимире, — дещо манірно почав Юра Саєнко. — Як поживаєш? Мені розповіли…

— Усе гаразд.

— Можна зайти провідати?

— До мене поки не пускають. Ти не міг би ще разок зробити мені послугу? Я дзвоню з автомата і тому довго теревенити не можу, ти вже вибач.

— Зрозумів. Чим зможу, тим допоможу! — охоче відповів Юра.

— Юро, ти часом не знаєш, у вас завтра планується відправлення колекцій за кордон?

— Завтра, приблизно о дванадцятій, наші повезуть нову колекцію в Австрію. А ще плануємо відвідати Фінляндію і Емірати. Не думав, що тебе може зацікавити така інформація.

— Спасибі, Юро, сподіваюся, незабаром побачимося.

— Одужуй швидше, — співчутливо мовив Юра.

15 травня, 12.40

Усе стало на свої місця. Наталя і Гретинський розквиталися зі Смоличем. Чекати, поки я піймаю бухгалтера, вони не хотіли та й боялися, що йому вдасться уникнути серйозного покарання. А на їхню думку, він заслуговував тільки смерті. Ну що ж, не мені їх судити.

Я пробачив і Наталю, і Осетинського. Не можу ж я повторно заводити справу проти Осетинського і, побічно, проти Наталі?

15 травня. 14.07

Коли Пельш прийшов провідати Кононова, той лежав, обхопивши голову руками — страшенно боліла голова. Добре, що хоч Сергій, на щастя, був на процедурах і Кононову не довелося нікуди виходити.

— У мене для тебе три новини, — бадьоро мовив Пельш. — Перша ніяка, другая хороша, а третя…

Пельш зробив паузу, щоб заінтригувати Кононова.

— А третя — дуже хороша. З якої почнемо?

— З якої хочеш, — стомлено відповів Кононов.

— Я, як ти й просив, повернув Шеметові його «жучка» і радіотрубку.

Справді, я просив його про це ще в ніч з п’ятниці на суботу, передчуваючи, що мені буде не до цього. Навіть попросив Пельша купити майорові нових батарейок.

— Дякую. Що ще.

— Ми з Аваладзе попрацювали з дискетою, яку з тобою поцупили в будинку моди. Нам вдалося відновити велику частину інформації. Її вистачить на те, щоб запроторити за ґрати щонайменше п’ятеро осіб. Там міститься повна база даних по торгівлі антикваріатом, орієнтовні дати відправлення товару за кордон.

Пельш тріумфував. Він почував себе Шерлоком Холмсом, Пінкертоном, слідчим Мегре й Агатою Крісті одночасно.

— Хочеш я вгадаю дату найближчого відправлення? — перервав Пельша Кононов.

— Ну? — недовірливо мовив Пельш.

— Завтра о дванадцятій годині з будинку моди. Угадав?

— Ну й зануда ти, Володю… Я хотів зробити тобі сюрприз… — Пельш був трохи розчарований.

— А ти, Ігоре, комп’ютерний геній. Найбільший у світі. Нумо розкажи третю новину, — наказав Кононов, виждавши паузу.

— Ти будеш свідком у мене на весіллі через три тижні. Цього разу вже точно.

— Вітаю. Це справді найкраща новина.

16 травня, 9.23

«Товаришу полковник, я клянуся своїми погонами, що в середу розслідування буде завершено», — обіцяв я Булавіну в суботу, абсолютно не замислюючись над сказаним. Я грав ва-банк. Сьогодні середа. Сьогодні, нарешті, буде завершено розслідування.

Сьогодні я втечу з лікарні і доведу справу до кінця.

Голова майже не боліла. У боку ще трохи кололо, але ходив я вже вправно. При мені, щоправда, не було ні документів, ні зброї, ні грошей. Але ж я мав вірного друга.

Рівно за п’ятнадцять хвилин до десятої я вийшов на вулицю покурити.

Рівно за п’ять хвилин до десятої під’їхав Пельш на своїй «копієчці».

— А ти пашиш здоров’ям, — мовив він, прискіпливо оглядаючи мою фізію.

Ми заїхали до мене. Я перевдягнувся. На кухонному столі побачив тацю, накриту серветкою, і записку: «Володю! Рис, печені каштани і чарка перцівки піднімуть тобі настрій. Вибач, саке не знайшла. Цілую. Наталя».

— Дуже символічно, — сказав Пельш, читаючи записку через моє плече. — Раціон самурая перед битвою.

У його словах я не відчув навіть натяку на іронію.

— Прошу до столу, — сказав я і поштиво вклонився.

16 травня, 11.39

Я попросив Пельша пригальмувати за два квартали від будинку моди. У ніч з десятого на одинадцяте на цьому самому місці ми залишали машину.

Найбільше мене цікавив Букреєв і його люди. Звичайно, більшість із них, одягнених у цивільне, замаскувалися у різномастих недорогих машинах, на дахах прилеглих будинків або у підворіттях. Але мали бути і хлопці з автоматами з групи захоплення.

Табельної зброї в мене з Пельшом при собі не було. Але дещо ми мали: чотири однакових, як брати-близнюки, пістолети з глушниками — трофеї, здобуті під час нічного наскоку на будинок моди.

Рівно за п’ять хвилин до дванадцятої підійшов Золотарьов. З ним я домовився ще позавчора — не завадить ані ще один пістолет, ані зайвий свідок. Хоча який з нього свідок — офіційно тепер це його справа.

— Час, — віддав я короткий наказ.

— Може, і мені піти з вами? — запропонував свої послуги Пельш.

— Ні, залишайся в машині. Порахуй до шістдесяти і під’їжджай до будинку моди. А там видно буде.

Я і Золотарьов, пильно вдивляючись у перехожих і зазираючи крадькома у машини, намагалися угледіти людей Букреєва. Зрештою, декого я знав в обличчя, а тих, кого не знав, зміг би, мабуть, упізнати за характерним мисливським блиском в очах. Але нікого підозрілого я так і не побачив. Цікаво, що задумав Букреєв? Може, він спостерігає зараз за мною в бінокль і грубо лається через те, що я сюди припхався?

У прохідному дворі, з якого було добре видно обгороджений невисоким сітчастим парканчиком майданчик за будинком моди, ми з Золотарьовим облюбували лавочку і сіли покурити.

На моєму годиннику було дві хвилини на першу.

Коли в моїх пальцях уже почав диміти фільтр, на майданчик в’їхала довгоочікувана мазда, на дверцятах якої красувався напис «Євротур».

— Вони, — прошепотів я.

Золотарьов мовчки кивнув.

Спершу з кабіни «Мазди» вискочили двоє. В одному з них я упізнав Сапегіна. А потім ще троє. Серед них був Костик з сережкою у вусі.

16 травня, 14.12

Минуло дві години. Цигарки закінчувалися. З будинку моди мафіозо виносили невеликі шухляди і складали їх в машину. Я не побачив Букреєва. У мене знову розболілася голова. Пельш, напевно, добряче лаяв мене. Загалом, усе відбувалося зовсім не так, як я прогнозував.

— Що робитимемо, В’ячеславе Петровичу? — я, здається, уперше в житті назвав Золотарьова по батькові.

— Почекаємо, поки повністю завантажаться.

Як тільки гангстери спакувалися, я знову звернувся до Золотарьова:

— В’ячеславе Петровичу, — сказав я, згвинчуючи під плащем глушник одного з пістолетів. — Я не знаю, що там думає собі Букреєв, але нам пора діяти. Приготуй зброю. Коли мазда рушить з місця, ми вибіжимо зі сховку. Ти забіжиш ззаду, я — спереду. Головне, щоб ніхто не вийшов з машини.

«Мазда» вже повільно розверталася, коли я підбіг на відстань десяти кроків до неї і направив дула пістолетів на водія і Сапегіна..

— Стій, міліція! — крикнув я з усіх сил і тричі вистрілив у повітря з пістолета, з якого зняв глушник.

Мазда, на мій подив, слухняно зупинилася.

Я пішов прямо на неї, не опускаючи пістолетів. За три кроки перед кабіною я зупинився.

— Руки за голову, вийти з машини! — наказав я.

Двері кабіни по обидва боки відчинилися. Однак ніхто не вийшов.

Я почув, як брязнули задні стулки вантажного відсіку. Одночасно до мене долинув зривистий крик Золотарьова:

— Нікому не рухатися, кинути зброю!

Охоронці одразу дістали «пушки», і тепер Золотарьов був один проти трьох.

Я миттєво підбіг до відкритих дверей кабіни з боку Сапегіна. Мені в груди цілилася чорна зіниця пістолета Сапегіна. Магнум — гроза лос-анджелеської міліції. Я ж навів дула своїх револьверів на Сапегіна.

— Кидай, Борисе, зброю, — спокійно наказав я.

Обличчя Сапегіна, перекошене від злості, скидалося на маску. У вищерених зубах диміла тонка цигарка. Темні окуляри надавали йому ще більш жорстокого виразу.

— Спершу кидай ти, лягавий, — мовив він і на знак незгоди похитав головою. — Однак стріляти побоїшся.

Не задумуючись, я вистрілив йому в обличчя з обох пістолетів і упав на лівий, здоровий бік. У правому закололо так, що потемніло в очах, дихання забило, а у вухах задзвеніло від гуркоту розрядженого магнума.

Я знайшов у собі сили швидко піднятися і відразу ж кинувся на допомогу Золотарьову, який, у свою чергу, почувши стрілянину, вирішив підсобити мені. Ми зіштовхнулися з ним за чотири кроки від того місця, де куля магнума вибила в асфальті крихітний місячний кратер.

— Ти живий?

Золотарьов з переляку перейшов на «ти».

— Як бачиш! — буркнув я.

Троє мафіозо вискочили з машини і кинулися навтьоки. «Ідіоти, таким зазвичай дають по два роки умовно».

Зненацька з’явився Пельш на своїй машині з блимавкою. Де він тільки її поцупив?

— Володю, я вже стомився чекати! — крикнув він. — Кажи, що треба робити!?

— Славо, виклич негайно міліцію, хоч кого-небудь, треба зловити цих гангстерів.

16 травня, 14.44

Я оглядав шухляди, які вантажили люди Сапегіна.

У стіну фургона хтось постукав.

— До тебе можна, Володю?

Я обернувся — і побачив Булавіна власною персоною.

— Доброго дня, Глібе Георгійовичу.

Булавін заліз у фургон і заглянув у середину контейнера.

— Краса, — сказав він, беручи до рук тендітну статуетку.

— Глібе Георгійовичу, — стомлено мовив я, — поясніть мені, що відбувається.

— Нічого особливого. Оперативна група під керівництвом майора Букреєва при сприянні молодшого слідчого Золотарьова двадцять хвилин тому затримала злочинців, що займаються нелегальною торгівлею антикваріатом. Тебе тут немає і ніколи не було. Оскільки ти завалив справу Рубіної, я пропоную тобі на вибір: або звільнитися з Управління…

— Звільнитися?! — не витримав я. — А ось це бачили?

Я потряс перед його носом касетою з копією запису розмови в ресторані.

— Ти мене не дослухав. Я пропоную або звільнитися з Управління, для цього тобі потрібне буде прийняти від Золотарьова справу Смолича і благополучно завалити її… Ми ж знаємо, хто стріляв у нього й у тебе тієї ночі… Або одержати погони майора, але тоді, вже вибач, прийдеться тобі декого засудити й посадити. Адже навіть Золотарьову може вистачити розуму знайти двійника Воробйової. Ти розумієш мене, Володю?

— Авжеж, Глібе Георгійовичу. Я беру справу Смолича.

— Молодець. До речі, глянь, що ти зробив із Сапегіним і його водієм.

Я не без гордості витяг і поклав перед Булавіним усі свої пістолети — навіщо таїтися?

— От цей, Глібе Георгійовичу, — я вказав на пістолет із знятим глушником, — був заряджений холостими. А цей, — я тицьнув пальцем у другий, — бойовими, але мені його, слава Богу, використати не довелося.

— А цей? — зацікавлено буркнув Булавін.

— Теж холостими, але в глушнику був один кустарний газовий заряд. Його й отримали Сапегін з водієм.

— То виходить, вони живі. Буде кому сісти на лаву підсудних, — з відтінком жалю, як мені здалося, буркнув Булавін.

Я не міг більше приховувати своїх підозр і, прямо глянувши йому в очі, запитав:

— Товаришу полковник, у вас із Сапегіним спільні інтереси?

Булавін помовчав, потому, дивлячись мені в очі, сказав:

— Володю, скажу тобі щиро. Ти розумний і нікому не переповідатимеш моїх слів. Із Сапегіним наше відомство перебувало у досить тісних ділових контактах. Буровська школа — хороша школа. Сапегін іноді здавав нам своїх конкурентів у сфері тіньової економіки, натомість ми забезпечували йому захист. Декого при цьому саджали, згадай хоча б історію з фальшивими швейцарськими франками, а Сапегін грів руки. Ще десять днів тому співробітництво з ним нас улаштовувало. А після вбивства Рубіної він почав вимагати, щоб у скоєнні злочину було обвинувачено Осетинського, сам же обіцяв здати відділу Букреєва одну велику акулу. Як бачиш, перебрав через край. Ось чому я призначив тобі вести розслідування, бо був абсолютно впевнений у тому, що ти не засадиш невинну людину за ґрати. Але Сапегін чи то припустився помилки, чи то навмисно обдурив нас. Велика акула безслідно зникла. А ти, Володю, зробивши наскок на будинок моди, переполошив усе гніздо. Зізнаюся, я не чекав такої спритності від тебе. Сапегін справді злякався і запропонував мені такий обмін: він самотужки прибирає вбивцю Рубіної, а я передаю справу Золотарьову, щоб ти ненароком не добрався до лігвища бандюг.

— А чому ж і досі не з’явився Букреєв?

— Я був упевнений у тому, що ти прибудеш на місце подій вчасно. До того ж, Букреєв спізнився лише на кілька хвилин.

Ми вийшли з фургона. На невеликій відстані від мазди стояли чотири дешевих цивільних легковики і РАФ. Звичайно, хлопці знали, що я приїду першим і не поспішали світитися. Навіщо? А раптом Сапегін передумає відправляти сьогодні колекцію китайських антикварних речей? Тоді мої дії можна буде кваліфікувати як самоправність, мене вигнати з органів або запроторити за ґрати і спокійно продовжувати користуватися послугами сексота Сапегіна.

16 травня, 16.01

Похитуючись, Кононов ішов бульваром, декорованим клумбами в чавунних вазах, і розглядав вітрини й вивіски. Перехожі сторонилися його — похмурого і надміру схвильованого. Проходячи повз кав’ярню з вивіскою на арабській, Кононов відчув нездоланне бажання відпочити.

Машини мчали, немов маленькі торнадо. Зупинятися на бульварі було заборонено. «Я б обов’язково зупинився тут, — подумав Кононов. — Можливо, такого погожого дня дорожня міліція не запримітила б мене». Ніби в унісон його думкам біля уподобаної ним кав’ярні пригальмував шикарний синій автомобіль, знехтувавши попереджувальні знаки.

— Комісаре? — Кононов почув позад себе жіночий голос, але не обернувся: був упевнений, що звертаються не до нього. Він уже смикнув на себе металеву ручку дверей кав’ярні, як його гукнули вдруге.

— Комісаре, ви часом не знаєте, як проїхати до будинку моди «Наталі»?

Кононов обернувся. За кермом машини-порушниці сиділа панна в чорних окулярах і капелюсі.

— Привіт, Наталі! — розгублено мовив Кононов. — Може, зайдемо, вип’ємо кави?

У відповідь Наталя розсміялася. Голосно, дзвінко і щиро. Вона кивнула головою у бік кафе. Кононов обернувся. «Закрито на ремонт», — вказував напис на скляних дверях.

Дівчина жестом руки запросила Кононова до машини. Усміхнувшись, він пірнув у авто, і вони помчали назустріч весні.