Танці утрьох

Розділ 4

9 травня, за межею вічності

Навколо, скільки сягає око, розпростерлася біла сніжна рівнина. Лише зрідка мені траплялися зламані, обмерзлі кущі, навколо яких вітер кружляв яскраво-червоне опале листя. Я провалювався в сніг по кісточки, а іноді — по коліна, і тоді з-під ніг випурхували зграї жайворонків. Я точно знав, що це саме вони, хоча ніколи в житті не бачив такого скупчення цих птахів. Невдовзі сніг скінчився. Замість сніжних кучугур, я побачив піскові дюни, теж холодні та грузькі. Кущів більше не було, лише далеко на обрії маячила сосна, але незабаром верткий чорний смерч знищив і її. Я не боявся смерчів, я знав — їм не зламати мене, як і жінку в синьому, що йшла мені назустріч. Якби шпилясті скелі, що виростали прямо з-під землі, з’являлися не так хаотично, я б помітив її значно раніше. Ось вона вже наблизилася до мене на відстань п’ятисот… трьохсот… двадцяти… кроків. Вітер усе дужчає, шматує її сукню, але вона, непорушна і стійка, спокійною плавною ходою наближається до мене, як корабель, що незважаючи на бурю, пливе, орієнтуючись на маяк.

— Погойдаймося? — запитує вона чарівним, трішечки хрипким голосом і дивиться мені за спину.

Я обертаюся. На двох стовпах, пов’язаних яскравими стрічками, колишеться на ланцюгах крихітне сидіння.

— Навіщо? — дивуюся я.

— Навіщо?! — перепитує вона і лукаво сміється.

Я розумію, що відмовлятися нерозумно та й просто неможливо: тільки вона може захистити мене від смерчів, і тільки я можу вказати їй шлях, і вона знає це.

Ми зручненько вмостилися на тісному сидінні і гойдалися, гойдалися… Аж раптом ланцюги, що спершу не видавали ніяких звуків, тихенько задзвеніли напористо, нагло, зухвало… Я натис на кнопку будильника.

9 травня, 7.53

Я ледве розплющив очі.

Дзвенів не будильник. Надривався мій дверний дзвоник.

Блискавично відкинувши покривало, я зірвався на ноги, здригнувся, наїжачившись від холоду, що сунув на мене з відкритого балкона. Натягнув штани і похапцем підійшов до дверей. Згадавши, що пістолет залишився в кімнаті, я махнув рукою і клацнув замком.

За дверима стояла Наталя. Я спершу навіть не впізнав. Дівчина була одягнена у вузькі чорні джинси, коротку джинсову курточку з двома рядами кнопок і майку з написом «totally f*** up», зміст якого мені трохи пізніше розтлумачив Пельш. Вона була зовсім несхожа на вчорашню жіночну Наталю, що може з легкістю стати жертвою місцевих хуліганів. Чорні окуляри і рокерська косинка. Ансамбль, гідний обкладинки журналу «птюч». Переді мною стола розлютована фурія з серії «Ельвіра, покровителька пітьми». Але найголовніше, чого я ніяк не чекав — за її спиною стояв огрядний джентльмен у сірому костюмі, що коштував, мабуть, щонайменше чотири моїх місячних оклади.

— Доброго ранку, — дуже в’їдливо процідила Наталя.

— Доброго, — прохрипів я.

— Може, ви запросите нас увійти? — запитала вона досить зухвало.

— Авжеж, проходьте, — сказав я, хоча найдоцільніше було запитати «Якого біса?»

— Знайомтеся, товарише Кононов, — Наташа вказала на гладкого джентльмена. — Це пан Вітольд Олександрович Ходош, один зі співзасновників адвокатської контори «Ростопчинський і Ко».

— Дуже приємно, — машинально відповів я, хоча нічого приємного в цьому не було.

Ходош церемонно вклонився. Я одразу збагнув мету їхнього візиту, але мені потрібно було подбати про свій туалет, тому я запропонував їм пройти в кімнату і «розташовуватися зручніше», а сам шмигнув у ванну. Умився, почистив зуби, натягнув свіжу сорочку і лише потому вийшов до своїх відвідувачів у більш-менш презентабельному вигляді.

Наталя і Ходош розташувалися цілком зручно. Дівчина зайняла моє улюблене крісло, а Ходош, закинувши ногу за ногу, сів на диван. На столі лежала купа паперів, стояв крихітний самсунгівський диктофон, поблизу якого, спершись на дужки, покоїлися Наталчині окуляри, прикриті її піратською косинкою.

— Це зайве, — сказав я, указуючи на диктофон.

— Пане Кононов, — люб’язно сказав Ходош. — Я адвокат з десятилітнім стажем, причому, не приховуватиму, мені доводилося вести значно складніші справи. Вам відоме прізвище Буров?

Ситуація мені страшенно не подобалася, але щось стримувало мене від того, щоб вказати гостям на двері. Цим «щось», а точніше «кимось», була Наталя. Саме вона змусила мене опуститися в м’яке лоно дивана і спокійно відповісти:

— Звичайно.

Буров до серпня 1991 року обіймав посаду начальника обласного Управління КДБ.

— Думаю, мені не варто було вам про нього нагадувати, але щоб навести між нами нехай навіть хисткі мости спілкування, — (його манера говорити подобалася мені, але обставини не дозволяли обдарувати його усмішкою), — я розповім вам, що виступав захисником у суді по його справі. Ясна річ, це був закритий суд, про сам факт якого знає лише обмежене коло осіб. Зверніть увагу, пане Кононов, диктофон включений і ведеться запис, — жестом, гідним вправного штабс-капітана, Ходош указав на диктофон. — Так от, на Бурова було заведено справу, вагою два пуди, якій довгий час ніхто не давав ходу, але невдовзі вирішили на його місце поставити кого-небудь молодшого. Зауважу, Бурова обвинувачували в незаконному прослуховуванні телефонних переговорів і найрізноманітніших формах приватного шпигунства.

— Надзвичайно цікаво, — нетерпляче сказав я. — Але диктофон я б рекомендував вам усе-таки виключити, інакше буде зайвим вести подальше спілкування.

Наталя, яка досі не обмовилася жодним словом, зауважила:

— Товаришу Кононов, Вітольд незабаром зробить висновки зі своєї розповіді. Ще хвилина терпіння — і усе стане зрозумілим.

Вітольд кивнув.

— Як адвокат, я мав можливість ознайомитися з усіма досягненнями як вітчизняної, так і закордонної електроніки для підслуховування розмов у найнесподіваніших місцях. Не вдаватимусь у подробиці, скажу лише, що при бажанні ще у вісімдесятому році можна було без усяких мікрофонів з чотирьох кілометрів підслухати те, що говориться при зашторених вікнах у кабінеті першого секретаря обкому. Нині, як відомо, є пристрої набагато досконаліші. Якби ми хотіли записати нашу з вами розмову і потім використати її вам на шкоду, ми б могли це зробити ста п’ятдесятьма двома способами, кожен з яких, утім, був би не цілком законний, тому що ми робили б запис без вашого відома. Я ж, як адвокат, повинен завжди діяти абсолютно законно, щоб мати і моральне, і юридичне право вимагати того ж від представників виконавчої і судової влади. Зрозумійте, пане Кононов, і ви, і я — представники закону, ми діємо спільно; ви викриваєте злочинців, а я захищаю несправедливо викритих. Так от, гадаю, вам відомо, що адвокат має право на ведення протоколу в будь-якій зручній для нього формі, зокрема, з використанням диктофона. Оскільки наша бесіда абсолютно офіційна, диктофон не тільки доречний, але й необхідний.

Ходош, безумовно, був найдосвідченішою і найхитрішою лисицею. Мені не залишалося нічого іншого, як запитати:

— І навіщо було згадувати Бурова? Ви могли почати з того, чим закінчили.

— Міг. Але тоді б я не мав приводу похвалитися перед вами, — Ходош зовсім несподівано для мене по-змовницьки всміхнувся на усі тридцять два зуби. — Справу Бурова я, до речі, не без втіхи для себе завалив. Два пуди досьє і відповідні директиви, спущені суду зверху, зробили свою справу, і Бурова відправили клеїти картонні шухлядки. Його, і це не дивно, дуже швидко випустили, а півтора року тому він помер на своїй дачі в Горіховому у колі рідних.

— Жаліслива історія, — буркнув я. — Але якщо ваш візит, як запевняєте ви, виключно офіційний, то не могли б ви перейти до суті справи?

Ходош задоволено кивнув.

— Зізнаюся, мій учорашній візит був не зовсім удалим, — мовила Наталя. — Мені було непросто зважитися на такий вчинок, але після того, що я від вас почула, я зрозуміла, що це необхідно зробити. Я думала, усе вирішиться само собою, і я почую від вас, що проти Михайла немає ніяких доказів і його незабаром випустять. Я не сумнівалася в тому, що немає потреби в адвокаті. Але якщо його змусили зізнатися в тому, чого він ніколи не чинив, я вирішила зайнятися цією справою серйозно. Відтепер усі бесіди між вами і Гретинським відбуватимуться в присутності пана Ходоша.

— Я візьму вашу інформацію до уваги, — холодно сказав я. — На наступному допиті Осетинського, якщо такий, звичайно, відбудеться, пан Ходош матиме повне право бути присутнім. Ясна річ, якщо він виконає необхідні формальності. Але я хотів би ще раз підкреслити, що не сумніваюся в тому, що саме Гретинський скоїв злочин і маю намір докласти всіх зусиль, щоб завтра ж здати його кримінальну справу.

— Я ж тобі казала, — кинула Наталя Ходошу.

— Хотів би я знати, що ви йому розповідали!? — запально вигукнув я. Мені справді дуже хотілося це знати.

— Ідучи до вас, я попереджала пана Ходоша, що нам, можливо, доведеться зіштовхнутися з традиційною казенщиною. І не помилилася, — рішуче відповіла Наталя.

— Не звертайте уваги на різкі висловлення моєї супутниці, — дипломатично заступився за Наталю Ходош. — Насправді ми прийшли не за тим, щоб обвинувачувати у чомусь вас, а для того, щоб спільно спробувати встановити істину. Скажіть, будь ласка, на підставі чого ви стверджуєте, що вбивця — Гретинський?

Мушу визнати, Ходош уміє скерувати розмову в потрібне для нього русло. Брехати йому було зайве. Я відповів:

— Ми маємо, по-перше, зізнання Осетинського…

— Даруйте, але я хотів би ознайомитися з його показаннями, — перебив мене Ходош.

— Ви зможете це зробити, як тільки потрапите до мого кабінету. Вони в сейфі, — відрізав я, а потім додав:

— По-друге, в автомобілі Осетинського було знайдено пістолет.

— З відбитками його пальців?

— Без. По-третє, є показання свідків, які стверджують, що Гретинський входив і виходив із квартири приблизно під час убивства.

— Приблизно? Отже, ви не знаєте точного хронометражу?

— Поки ні. По-четверте, побічним доказом слугує той факт, що, опинившись на місці злочину, він не зателефонував одразу до міліції. Якщо він — не вбивця, чому відразу не повідомив нас? Телефон працював.

— Це все?

— Ще мотиви — спадщина.

— Усе? — ще настирливіше перепитав Ходош.

— Усе, — відповів я, відчуваючи, наскільки всі ці аргументи, за винятком першого, є безпідставними.

— І ви стверджуєте, що Гретинський дав показання без будь-якого тиску з вашого боку? — Ходош уп’явся в мене очима. На столі безпристрасно поскрипувала явно не нова касета диктофона.

— Авжеж, він дав показання абсолютно добровільно. Після того, як я сказав йому, що нам відомі мотиви його злочину, і дохідливо розтлумачив переваги добровільного визнання своєї провини.

— Мотиви злочину? — не витримала Наталя. — І які ж вони, хотілося б знати?

— Винятково матеріальні, — відповів я. — Левина частка спадщини Рубіної.

— Це, звичайно, вагомі пояснення. Але чому у такому разі ви не заарештували мене, адже за заповітом я маю отримати теж ласий шматок?

— Як говорив Лаплас, гіпотеза не може слугувати доказом. У мене є показання Осетинського.

— Отакої, — сказав Ходош. — Мені нічого не зрозуміло.

Сказав і замовк. Зазвичай таким тоном говорять протилежне: «Мені все зрозуміло» — і загадково мовчать, чекаючи, що співрозмовник поставить якесь наївне питання. Наталя нервово гризла дужку окулярів.

Нарешті Ходош отелився:

— Для початку мені потрібно негайно побачити свого підзахисного.

— Сьогодні це зробити не вдасться. Свято, — пояснив я.

— Оце так порядки! А я бачте, зовсім запрацювався, — сказав Ходош і знову широко посміхнувся. Якось не природно. Я б сказав, дивакувато.

— У такому разі, пане Кононов, я хотів би вас запитати: а що буде, якщо Осетинського засудять?

— Як що? — я подивився на Ходоша, як на заморського гостя. — Дадуть йому років десять — дванадцять, потім зменшать строк за хорошу поведінку…

— Ні, пане Кононов, ви мене не так зрозуміли. Я запитую: як в’язниця вплине на Осетинського?

— Я зовсім вас не розумію, — чесно зізнався я.

— Та ж за законом, якщо спадкоємця з якої-небудь причини позбавляють прав — а в тому, що Гретинський буде його позбавлений сумніватися не доводиться — його частка спадщини відійде найближчому родичеві вбитої. Чи відомо вам його прізвище?

Перед моїми очима постала виразна картина вчорашнього похорону. Я згадав усіх, кого бачив, але, на жаль, мав визнати, що не знаю відповіді на поставлене ним запитання.

— Мабуть, ні.

— От бачите! — тріумфально ляснув пальцями Ходош, ніби він був у залі суду присяжних і хотів вразити їх своїми манерами. — А найближчий родич Рубіної — її зведений брат, якийсь Сапегін. Таким чином, на класичне запитання карного права «Qui prodest?» («Кому вигідно?») маємо однозначну відповідь: Сапегіну.

— Тобто ви хочете сказати…

— Саме так, пане Кононов, я хочу сказати, якщо Гретинський потрапить до в’язниці, Сапегін стане за конним власником кругленької суми. І взагалі, я хочу наголосити на тому, що давати вам поради, звичайно, не моєї компетенції справа, але мені здається, що ви не достатньо поінформовані — треба перевіряти й інші версії убивства Рубіної.

Він зачепив моє професійне самолюбство. Але показати це — означало програти остаточно.

— Я роблю все, що в моїх силах. Я вдячний вам за допомогу. Ми, безумовно, візьмемо до уваги і вашу пораду.

— А як же Михайло? — запитала Наталя. — Ви так поспішаєте здати справу в прокуратуру, навіть не порозмовляли з власником тиру, про якого я вам учора розповідала. І не хочете взяти до уваги мої показання, на підставі яких, до речі, можна з’ясувати, що на момент убивства Мишка не було в квартирі.

— Я цим займуся негайно, але, чесно кажучи, ми не знаємо точного часу вбивства. До речі, мені здається, ми заговорилися, — сказав я і вказав на годинник.

— Мабуть, — погодився Ходош. У відповідь на благальний погляд Наталки, він сказав:

— Ходімо, Наталі. Гадаю, все обійдеться.

Ці слова можна було витлумачити так: «Нам більше нічого тут робити. Хіба з таким ідіотом можна про щось домовитися».

9 травня, 10.49

Кононова так приголомшив несподіваний візит адвоката і Наталі, що він поїхав до базару на таксі. Довелося викласти кругленьку суму. Його здивувало, що передостаннього разу, коли він користувався послугами приватного транспорту, водій узяв значно меншу суму. А останнього — і поготів. Щоб якось прояснити ситуацію, він запитав у таксиста, чи не подорожчав бензин.

— Ні, — чемно відповів той.

— Чому ж так дорого? — невимушено поцікавився слідчий, але таксист, що, як і всі працівники сфери обслуговування, терпіти не міг жлобів, процідив крізь зуби:

— Та свято ж…

— Яке? — дурнувато запитав слідчий.

— Та Дев’яте ж травня, День перемоги, — прокоментував таксист.

— Геть забув, — потер лоба Кононов. — Запрацювався.

Таксист ніяк не міг припаркуватися: площа поблизу базару була заставлена машинами. Коли йому нарешті вдалося зробити цей нескладний на перший погляд маневр, слідчий вручив йому потрібну суму і повільно вийшов з машини.

Покупців на базарі було вдвічі більше, ніж продавців, що трапляється не так уже й часто. Ціни були теж удвічі вищі, ніж зазвичай. «Та свято ж!» — згадав Кононов слова таксиста. Де містився тир, про який розповідала Наталя, Кононов не знав, та й шукати його у святковий день, мабуть, не було сенсу. Хіба задля того, щоб прочитати вивішений на дверях напис «Зачинено».

Утім, завжди є шанс на успіх. Отож Кононов, розпитавши кількох перехожих, досить швидко знайшов фанерний будиночок, оббитий пластиком і розписаний якимось невдахою-художником, що зобразив на його стінах ковбоїв, які націлюють невідомо куди свої вірні кольти, та амазонок, що перезаряджають липові вінчестери. Сам напис «Тир» був прикрашений різнокольоровими лампочками, що, за задумом дизайнера, мало привертати до себе увагу любителів постріляти.

Як і передбачав Кононов, тир був закритий. Але біля його дверей стояла продавщиця чебуреків у білому фартуху. «Гаря-я-ченькі чебуречки, чебуречки з м’яском!» волала вона. Від покупців, що обступили її, не було відбою.

Коли ж їх трохи поменшало, Кононов підійшов до неї і запитав:

— Скажіть, а власника тиру ви випадково не знаєте?

Він усміхався доброзичливо та привітно і простяг руку з грошима:

— Один, будь ласка.

Жінка оглянула Кононова підозрілим поглядом. Чи не з міліції часом? Кононов із усіх сил намагався поводитися, як звичайна цивільна людина, що не має жодного відношення до органів правосуддя.

— А навіщо він вам?

— Та хотів поздоровити, пляшку купив, він же, самі знаєте…

Кононов ішов ва-банк. Ясна річ, слідчий не знав, якого віку власник тиру і чи брав він участь у війні, але інтуїція підказувала йому, що це має бути літня людина, колишній служивий…

— Он воно що, — усміхнулася продавщиця. Кононов зрозумів, що поцілив у яблучко. — Зараз… у мене є його телефон… — вона витягла з кишені записну книжку.

«Це ж треба! — здивувався Кононов, нині навіть торговки мають записні книжки».

— Ось він, наш Іван Денисович, — сказала вона і обдарувала Кононова усмішкою.

Той переписав телефон. Це була рідкісна удача разом з номером йому стало відомо й ім’я та по-батькові власника тиру. Він від усієї душі подякував продавщиці і купив ще один чебурек, бо ті справді виявилися смачними.

— Ви і від мого імені його привітайте, — попросила торговка.

— Неодмінно, — пообіцяв їй Кононов.

Вистоявши неабияку чергу до телефону-автомата, Кононов набрав записаний номер. Йому відповів голос немолодий, але надміру веселий. «Інакше й бути не може на 9 травня», — подумав Кононов.

— Іван Денисович?

— Так, це я, — браво відповів голос.

— Обласне Управління внутрішніх справ вітає вас зі святом Перемоги!

— Спасибі, взаємно.

— З вами розмовляє слідчий Кононов! Я був би дуже вдячний, якби ви погодилися проконсультувати мене в одній дуже важливій справі. Це невідкладно! Як вас знайти?! — закричав Кононов у трубку, у якій раптово почувся свист.

— Завжди готовий допомогти, — відповів Іван Денисович, задоволений, що його персоною цікавляться. — Записуйте адресу!

Кононов із задоволенням відзначив, що до повідомленого місця можна досить легко дійти пішки.

Перевальцем Кононов дістався будинку Івана Денисовича.

Господар, на грудях якого красувалися блискучі ряди нагород, сам відчинив йому двері. Кононов поздоровив Івана Денисовича і вручив йому куплену в найближчому кіоску пляшку коньяку.

Атмосфера в квартирі була святковою. У кімнаті, обставленій у стилі кінця шістдесятих, за накритим столом сиділо не менше п’ятнадцяти осіб. «Однополчани», — так представив їх Іван Денисович слідчому.

Веселощі були в самому розпалі — грала гармонь і гості співали пісні.

Іван Денисович налив Кононову чарку самогону і підняв тост за міліцію. Під схвальні вигуки гості спустошили чарки. Кононов задумався над тим, як би йому, не затримуючись тут надовго, вивідати всю потрібну йому інформацію.

Коли був виголошений тост за танкові війська, він попросив Івана Денисовича приділити йому кілька конфіденційних хвилин. Той погодився, і вони, попросивши вибачення, вийшли на на кухню.

— То що у вас за справа, Володю? — запитав Іван Денисович.

— Я розслідую вбивство. Мені вкрай необхідно перевірити алібі одного чоловіка, що, як мені стало відомо, був відвідувачем вашого тиру шостого травня приблизно між десятою і дванадцятою годинами. Це дуже важливо! — Кононов говорив чітко і ясно, як командир, що дає наказ.

Іванові Денисовичу він явно сподобався, йому було приємно допомогти в справі, де без нього не могли обійтися.

— Кажете шостого травня? До обіду я був закритий… Приходила така строга дама з податкової, перевіряла бухгалтерію. Щоб їй не заважали, я закрився…

— Гм… — Кононов відчув, як його розпирає дух перемоги. Ну тепер буде що сказати цьому пещеному адвокатові. Бідна Наталя, по-моєму, справді впевнена в тому, що Гретинський невинний… — відзначив про себе Кононов. Власне, він не мав наміру «засадити» Осетинського. Просто хотілося реабілітуватися у власних очах після ранкового інциденту.

— Отже, ви стверджуєте, що в тирі весь ранок нікого не було.

— Ні, відвідувачів я не пускав. Щоправда, заходив один хлопчак, син мого найкращого товариша, я йому, звичайно, дозволив постріляти півгодини. Але його можна не брати до уваги.

— А як звати цього хлопчика? — поцікавився Кононов, радше для проформи, аніж задля цікавості.

— Мишко, Михайло Гретинський… — відповів Іван Денисович. — 3 його батьком, Леонтієм Петровичем, ми разом працювали колись у Кишиневі.

З хвилину Кононов мовчав, обмірковуючи почуте.

— От саме він мені й потрібен! — по паузі вигукнув Кононов, радісно і безтурботно, хоча насправді був дещо розгублений. Старі версії валилися, як картонні будиночки, а нових поки що не було. — До речі, він добре стріляє?

— У всякому разі краще мене. Старість — не радість. Мишко із сорока метрів з розладнаного спортивного пістолета вибиває тридцять на трьох патронах.

— Супер… — зачудовано, але не зовсім щиро мовив Кононов. Такі результати, чесно кажучи, могли б справити на нього враження років п’ять тому, коли Кононов вважав, що слідчий має працювати головою, а не руками. Відтоді багато води спливло.

Ясна річ, Кононов був здивований, довідавшись, що Гретинський досвідчений стрілець. Це могло б слугувати обставиною, яке обтяжує вину, якби не алібі — в момент злочину обвинувачений перебував в іншому місці, а саме — в тирі Івана Денисовича. Одне з правил розшуку — обставини, які пом’якшують вину і ті, що обтяжують, завжди йдуть у парі. Воно завжди спрацьовувало, як і належить правилу.

— То о котрій Михайло заходив до вас?

— Та не пізніше одинадцятої. Дама з податкової саме тільки почала переглядати документи. Він, здається, заходив на базар, а вже потому завітав до мене. Принаймні, Михайло завжди так робить.

— І як довго він пробув у вас?

— Хвилин сорок. Більше йому не цікаво. У мене ж не полігон…

— Скажіть, Володю, невже Мишко щось накоїв? Він якось причетний до цього вбивства? — з неприхованою тривогою в голосі запитав Іван Денисович.

Кононов завагався з відповіддю. Сказати правду — означало зіпсувати свято фронтовикові. Довелося брехати.

— Тут така ситуація… убито його дружину. Ми, звичайно, не підозрюємо Михайла Леонтійовича, але всі версії треба перевірити. А у Мишка, до речі, є алібі. Це я так, для протоколу цікавлюся, — відповів Кононов.

— Значить, Марина… — з гіркотою в голосі мовив власник тиру. — І чого ця смерть забирає молодих. Ніби їй нас, старих, мало… Марина… Мишко так її любив… Я був у них на весіллі! Це, напевне, якась заздрісниця? От сволота!

— Саме це ми й з’ясовуємо, — відповів Кононов.

— У них завжди було чимало заздрісників, про них наклепи зводили, казали ніби Мишко через гроші на Марині одружився… Не вірте їм! А коли похорон був?

— Учора.

Кононов і Іван Денисович повернулися до гостей. Випили по чарці. Посидівши ще чверть години, Кононов попрощався з Іваном Денисовичем і пообіцяв зателефонувати йому, як тільки буде знайдено вбивцю.

— Я з тієї паскуди власноруч шкуру здеру! — пообіцяв Іван Денисович.

«Якщо убивцею все-таки виявиться Гретинський, доведеться відмовитися від даної обіцянки», — розмірковував Кононов, ідучи в Управління.

На травневі свята всі нормальні люди виїжджають на природу — у ліс, до річки. У кого є дача — на дачу. А Кононов вимушений був відвідати Управління.

9 травня, 13.10

На роботі майже нікого не було. На чергуванні залишилися тільки ті, що проштрафилися, новачки і незамінні. Дисципліна, яка завше накульгувала, сьогодні шкутильгала на обидві ноги. Від вартових тхнуло пивом, начальники були напідпитку. Звичайно, більшість працівників Управління не брали участі у війні, але багато хто були синами, онуками, братами і сусідами фронтовиків. Кожна родина пишалася своїми героями і святкувала День перемоги. А Управління певною мірою теж було великою родиною, в якій мали місце свята.

— Вітаю, — гулькнув з-за рогу усміхнений Булавін зі слідами губної помади на щоках.

От кого Кононов не сподівався побачити тут сьогодні, то це його. Невідомо з якої причини Булавін відмовився порибалити, а вирішив провідати товаришів по службі. Слідчому страшенно не хотілося, щоб Булавін розпитував його про справи. Але уникнути цього не міг.

— Ну як там наш бандит? — запитав Булавін, маючи на увазі Осетинського.

— Поки ніяк, не зізнається, — відповів Кононов, відчуваючи докори сумління, і додав: — Але все не так просто, у нього, виявляється, є алібі, та й з доказами туго!

— Та біс із ними… Докази, алібі! — махнув рукою Булавін і зник за дверима ліфта.

Слідчий подумав, що, якби Булавін та й решта начальства завше перебували в такому святковому настрої, працювати було б значно легше.

Кононов знав, що в залі, де звичайно проводилися наради і засідання, зараз накрито стіл із охолоджувальними і «зігрівальними» напоями, але, як не дивно, він не відчував ані найменшого бажання навідатися туди, хоча й був голодний. Замість цього він пішов до свого кабінету з метою посидіти там годинку дві, почитати старі газети і журнали. А найкраще було б відпочити — просто полежати у затишній ніші, де по ідеї мали зберігатися папки зі справами, рекомендаціями і довідками, а насправді стояла акуратно замаскована розкладачка з матрасиком і ковдрою. Хотілося відпочити, сховавшись від усіх. Іти додому в слідчого бажання не було.

Але здійснити свій задум Кононову не вдалося: виявилося, що не тільки йому, але й Пельшу не сиділося вдома Коли Слідчий відімкнув двері, то побачив Пельша. Той сидів на розкладачці, читав пресу і пив чай з термоса. Комп’ютер був включений, на екрані бігали туди-сюди мультиплікаційні крокодильчики.

— Удома не сидиться? — запитав Кононов, відчуваючи розчарування й одночасно радість.

— Не сидиться, — невдоволено буркнув Пельш.

— Щось трапилося? — продовжував розпитування Кононов, якому не так уже й часто доводилося бачити напарника з такою кислою пикою.

— Нічого. Оленка сказала, що не піде за мене.

— Ну і добре. Знайдеш кращу за неї.

Пельш образився. Він не сподівався почути таку відповідь.

— Більш утішного ти нічого сказати не можеш… Залізний Феліксе, — огризнувся Пельш.

Кононова насторожило це прізвисько, що пролунало упродовж доби уже вдруге, ні втретє. «Раз — випадковість, двічі — збіг обставин, тричі — система», любив повторювати його викладач логіки. З логікою Кононов дружив, але прізвисько йому не сподобалося.

— Вибач, Ігоре, — пішов на примирення Кононов. — Я не хотів тебе образити! Оленка гарна дівчина, вона мені подобається, я хвилююся за вас…

— Облиш, мені не потрібні твої вибачення, — роздратовано сказав Пельш, хоча насправді його гнів уже почав спадати.

Запальний і вразливий, він досить швидко відходив і був напрочуд великодушним. І Кононов знав де, тому запитав:

— Ти часом не на машині?

— На машині, — стримано, але вже більш лагідно відповів Пельш, який охоче погодився змінити тему розмови.

У Кононова визрів план, який за інших обставин, можливо, і не сподобався б йому, але даної миті він нічого іншого так не хотів, як здійснити задумане.

— І чого ми тоді тут сидимо як два бовдури? Поїхали на природу!

— Куди? — недовірливо перепитав Пельш, що ніколи не сподівався почути таке від Кононова, якого всі вважали надміру працелюбним і занадто серйозним.

— Розвіємося, повітрям подихаємо… Така погода, — заливався солов’єм Кононов.

Пельш недовірливо глипав очима і боявся щось сказати: чекав підступу.

— А заодно провернемо одне дільце…

— Яке ще дільце?

Кононов зрозумів, що необхідно прояснити ситуацію.

— Розумієш, Ігоре, у справі Рубіної чимало білих плям, але не це головне. Пам’ятаєш ту дачу в Горіховому, про яку ми недавно читали в заповіті?

Пельш ствердно кивнув головою, він починав розуміти, куди хилить Кононов.

— Наші ще до неї не добралися. Та й не дуже спішать. Немає бензину, водій занедужав. Може, ми самі туди навідаємося? А заодно і на природі побуваємо. Ти як?

— Поїхали! — напрочуд швидко погодився Пельш. — Усе-таки краще, ніж тут киснути. Тільки бензин — твій.

Пельш жваво встав, склав розкладачку і виключив комп’ютер. Коли кабінет знову набув робочого вигляду, Пельш запитав:

— Зачекай, а ключі в тебе є?

— У Осетинського конфіскували цілу зв’язку. Там, напевно, і від дачі знайдеться кілька. А якщо й ні, то що з того?

Заперечити цей сталевий аргумент не було чим. Пельш одягнувся, точніше, застібнув сорочку, і вони нишком хутенько втекли з Управління. Обом не хотілося потрапити комусь на очі і йти на сабантуй.

Стара Пельшева «копієчка» була непоганою машиною. Якщо, звичайно, машину розглядати як засіб пересування, а не як предмет розкоші й шанування. Її можна було досить швидко завести навіть у лютий мороз і їхати на ній за будь-яких метеорологічних умов. Пельш був від неї у захваті і доглядав її, як малу дитину.

— А далеко до Горіхового?

— Кілометрів тридцять, — прикинув на око Кононов, що схилився над картою автодоріг району.

Насправді Горіхове було на цілих п’ятнадцять кілометрів ближче. До нього вела доглянута і на совість заасфальтована дорога. Ця обставина недвозначно натякала на те, що місце, яке збирались відвідати напарники, є досить респектабельним.

— Ого, — свиснув Пельш, коли з-за молодого соснячка вигулькнули дво- і триповерхові будівлі, схожі на замки і палаци кримських ханів.

«Горіхове». Дороговказ з таким написом хлопці побачили у кінці соснового бору. Отже, до місця призначення вони дісталися досить легко.

Пельшу, який пишався своєю обізнаністю, було відомо, що одна з літніх резиденцій імператора Миколи II знаходилася саме в цьому районі, і він поділився цією інформацією з Кононовим. Проїжджаючи старим містком з поручнями, прикрашеними чавунним литвом, Кононов задивився у воду річки.

— Яка там у нас адреса?

І тут Кононов зрозумів, що промахнувся. Якраз адреси він і не запам’ятав.

— Нічого, — утішив його Пельш, — язик до Києва доведе. Тільки розпитуватимеш сам.

Пельш пригальмував біля жінки з бідоном.

Кононов запитав про Марину Рубіну. Молодиця розвела руками — мовляв, не знаю такої.

Наступного разу Кононову пощастило більше — чоловік на велосипеді вказав їм правильний напрямок руху.

Дача Марини Рубиної у порівнянні з іншими здавалася досить скромною. Нічого особливого і зайвого. Однак у всьому відчувався витончений смак їхньої господарки. Доглянуті дерева рідкісної породи, клумби з екзотичними квітами.

— Непогано, — прокоментував Пельш і припаркував автомобіль біля воріт.

Підходячи до хвіртки, Кононов подумав про те, що такий будинок цілком може мати свого сторожа, а це аж ніяк не входило в їхні плани. На ворітцях красувався дзвінок, і слідчий натис на кнопку.

Почекавши хвилин п’ять, непрохані гості прийшли до висновку, що сторож відсутній, через те комусь доведеться лізти через огорожу. Жереб випав Кононову.

— Володю, у тебе хоч посвідчення при собі? — поцікавився Пельш про всяк випадок.

— Аякже, — буркнув Кононов. — Я без нього нікуди не ходжу.

Кононов легко перестрибнув через тин і відімкнув ворота. Пельш сів за кермо і повільно в’їхав у двір.

Стежечка, викладена керамічною вогнетривкою плиткою, привела їх до порогу будинку.

— Ключі є? — запитав Пельш. — Чи діятимемо по-злодійськи?

Кононов витяг з кишені зв’язку, конфісковану в Осетинського, і став по черзі підбирати ключі. Провозившись десь чверть години, він усе-таки знайшов потрібний, точніше два потрібні ключі, і нарешті двері гостинно розчахнулися.

— Розташовуйся, відпочивай, — сказав Кононов, ніби він був тут хазяїном.

— Красно дякую, — підкреслено ввічливо відповів Пельш і потонув у подушках дивана.

Насамперед Кононов перевірив вміст холодильника. Витяг дві банки консервованих сардин, розпочату пачку крекера і пакет томатного соку. Розклав трофеї на столі, розкрив складаним ножем сардини, надрізав пакет із соком і виклав печиво на обгортковий папір.

— Ігоре Анатолійовичу, прошу вас до святкового столу.

Пельш радів, немов школяр, що вперше утік з уроку. Він бігав по кімнатах, розглядав дивні речі, що висіли на стінах: ляльок, маски, гравюри й інший непотріб.

— Хвилиночку!

— Та не мацай нічого руками, може, там які-небудь речові докази, а ти затопчеш їх, як козел розсаду.

— Не вчи, сам знаю, — обурився Пельш, сідаючи до столу.

З великим апетитом хлопці накинулися на їжу. Сардини, щоправда, виявилися якимись прісними, ніби синтетичними, сік несолоним, а крекер страшенно кришився. Створювалося враження, що продукти виявляють спротив, не хочуть бути з’їденими. Наприкінці трапези крихт було більше, аніж на початку самого печива. І все-таки слідча група залишилася задоволена.

— Ну що, — сказав ситий Пельш, по-свинськи витираючи руки об скатертину, — я огляну сад, а ти, якщо хочеш, обдивишся все тут сам.

— Гаразд, — погодився Кононов і пішов оглядати спальню. Тиха затишна кімнатка. Першим ділом Кононов заглянув під матраци. При обшуках фахівці насамперед завжди заглядають сюди, адже схованки найчастіше влаштовують саме тут. На жаль, слідчий не знайшов нічого. Очевидно, спальню Рубіна і Гретинський використовували лише за призначенням.

У кімнаті, яка, мабуть, правила за кабінет, Кононова чекав сюрприз.

— Нічого собі! — мимоволі вигукнув він, хоча Пельш був далеко, гуляв по саду, насвистував і аж ніяк не міг чути свого начальника.

Кононов не сподівався побачити такий погром. Картина справжнього побоїща постала перед його очима. Усе було перевернено догори дном і, мабуть, ніхто навіть не робив найменшої спроби навести тут лад. Кабінет дуже контрастував зі спальнею, вітальнею і кухнею, де панувала чистота і кожна річ лежала на своєму, призначеному тільки їй, місці.

Кононов розумів, що це означало. У кабінеті хтось сторонній намагався знайти те, що господарі, на його думку, тримали саме в кабінеті. Шмон був улаштований аж ніяк не з метою меркантильної наживи. Тоді б викрадення не уникли коштовні речі, що спокійнісінько валялися на підлозі. Мабуть, злодія цікавило щось набагато важливіше.

Хоча, звичайно, погром могли влаштувати самі господарі. Але якось навіть у голові не вкладалося, щоб власники настільки вишуканого помешкання учинили таку наругу над власними меблями. Кононов акуратно пробрався на середину кімнати, намагаючись нічого не зачепити.

Шухляди письмового столу були висунуті, а папери та інше причандалля розкидано по підлозі. Кононов похапцем оглянув їх. Почуття розпачу охопило його: він не мав найменшого уявлення про те, що потрібно шукати.

— Як справи, Пінкертоне? — усміхнений Пельш з букетом конвалій перетнув поріг кабінету.

«Мабуть, як тільки виберемося звідси, побіжить миритися з Оленою», — подумав Кононов.

— Який жах! — театрально здійняв брови Пельш, обдивляючись безлад у кабінеті. — Коли це ти встиг усе перевернути?

— Це не я, — Кононов дивився на Пельша з докором.

— А хто?

— Кінь у пальто, зрозумів? — Кононова розпирала злість.

Пельш навшпиньки підійшов до стільця і сів.

— Що робитимемо, товаришу капітане?

— Шукатимемо! — скомандував Кононов. — Нам потрібні речові докази!

— Ясно, — проспівав Пельш і поклав конвалії на стіл.

Жодного папірця, що пролив би світло на причини скоєння вбивства Марини, Кононов не знайшов. Лише застарілі зведення витрат і надходжень матеріальних та грошових ресурсів, потрібних для функціонування будинку моди «Наталі» і його власниці. Листи, які було лінь читати, календарі, кошториси, фотографії показу високої моди, де всі з квітами, сміються і обіймають щасливу Марину.

— Таку кількість папір’яччя ми й до завтра не розгребемо, — стомлено мовив Кононов. — Гадаю, досить!

— Може, пошукаємо схованки.

— Це по твоїй лінії, — відповів Пельш, розглядаючи книги, зняті з книжкової полиці.

Кононов змушений був продовжувати обшук сам. Він залишив кабінет і почав огляд усіх підозрілих, на його думку місць: прощупав шашликовим шампуром усі щілини, попротикав шпалери, потупцював на усіх скрипучих мостинах і познімав дзеркала та картини.

Нічого, зовсім нічого.

— Володю, ану глянь сюди, — на порозі кухні з’явився Пельш. Він тримав у руках шкільний зошит бурякового кольору, що дуже нагадував студентські конспекти, які Кононову не раз доводилося клянчити перед іспитом на ніч під час навчання в інституті.

— Щось цікаве? — роздратовано запитав він: йому не подобалось, що його відволікають.

— Неймовірно, — інтригував Пельш.

— Ну?

— Це щоденник Рубіної. Щоправда, останні записи зроблені давно, але є багато цікавого. Мемуари залізної леді, — коментував Пельш, не відриваючи погляду від сторінок.

— Дай-но сюди, — наказав Кононов.

Пельш покірно віддав зошит. Кононов глянув на дати на звороті обкладинки. Розпочато майже два роки тому, закінчено минулого року назад. Це трохи розчарувало його. Ідеально було б знайти що-небудь більш свіже, наприклад, опис подій останніх днів чи тижнів.

— Вибору немає, доведеться порпатися в минулому, — резюмував Кононов, перегортаючи сторінки, списані дрібним почерком Марини.

«…коли я зрозуміла, що він небайдужий до мене…», «…моє весілля — це справді щось надзвичайне…», «негідник якого ще світ не бачив!!!»

Кононов ніколи не читав чужі щоденники. «Ну що ж, доведеться почитати перед сном», — подумав він — іноді з обов’язку доводиться виконувати набагато неприємнішу роботу.

— Час повертатися, — Кононов вирішив припинити подальші пошуки.

Смеркло та й голод дошкуляв. До того ж улов виявився не таким уже й поганим: щоденник убитої — це неабияка знахідка.

Кононов забрав зі столу залишки крекера і порожні консервні банки — негоже залишати в чужому домі недоїдки взятих без дозволу харчів.

Уже перед виходом він оглянув пильним оком вітальню — а раптом щось найголовніше вони не угледіли?

Аж виявилося, справді, на світло-кавовому паласі, яким була застелена підлога у вітальні, з того боку, що ближче до виходу, залишився відбиток туфлі. Не його, Кононова, і не Пельша. Кононов носив 43-й розмір взуття, а Пельш — десь 44-й, не менший, а цей був приблизно 40-й чи навіть 39-й. Замалий як для чоловіка, хоча туфля, судячи з фасону, належала саме чоловікові. Слідчий запримітив у малюнку підошви, що викарбувався на підлозі, відбитки букв «М» і «О». Неважко було здогадатися, які були наступні літери, — «Monarch». Отже, власник туфлі був, найімовірніше, не з бідних. Кононов вийняв складну лупу і підніс до сліду збільшувальне скло. Так і є — назва фірми-виробника, слідчий угадав правильно. Бруд був не таким уже й засохлим. Можна було з упевненістю сказати, що минуло не більше доби з того моменту, як власник туфель залишив вітальню. Аваладзе, напевне, був би втішений дедуктивними здатностями слідчого і, можливо, задля жарту навіть відмовився б кілька разів зробити експертизу якихось дрібних речей. «Ти, Валодю, і сам усе знаєш», — сказав би він, кривляючись.

Запаливши всі наявні в кімнаті лампочки, Кононов перетнув її кілька разів у пошуках інших слідів. Але цього разу не знайшов нічого. Як і у вітальні, в кабінеті, на кухні. Очевидно, власник туфель завбачливо зняв їх, ставши на килим. Але перед тим випадково оступився. Не було ніякого сумніву в тому, що саме власник туфлі влаштував шмон у кабінеті Марини Рубіної.

— Ти чого застряв! Я вже думав, щось трапилося, — обурився Пельш, бо вже стомився від чекання у машині з включеним двигуном.

— Та наслідив хтось, а ми з тобою не помітили.

— Та це ж усе-таки дача, — розміркував Пельш. — Міг хтось і у взутті зайти…

— Однак не схоже, щоб це був слід когось із господарів.

Нарешті Кононов сів у машину. У нього в кишені лежав шматок килима, він відрізав його тупим кухонним ножем і дбайливо поклав у целофановий пакет. Машина мчала в напрямку міста. При світлі фар будівлі Горіхового ще більше скидалися на загадкові палаци і замки. З вікон багатьох будинків чулася музика, а з подвір’їв і садків доносився запах шашликів.

«От буржуї!» — комічно закопиливши губи, сказав Пельш.

А думки Кононова були далеко. Він уявляв собі Наталю, адвоката, Осетинського, Марину Рубіну, яку тепер завдяки щоденнику, міг пізнати краще, ніж свою колишню дружину за три роки спільного життя. Раптом він скинувся: «З чого це я взяв, що якийсь щоденник, та ще й дворічної давнини, здатний розставити всі крапки над „і“ у цій заплутаній справі. Можна подумати, що там написано, хто, де, як, чим і за що скоїв убивство».

Автомобіль ніби плив по безлюдній трасі, і Кононов відчув, як його хилить на сон. Однак він розумів, якщо дозволить собі задрімати, то не зможе діяти осмислено. І хоча слідчий не мав невідкладних справ, з досвіду знав, що коли ситуація набуває найбільшого напруження, потрібно бути якомога зібранішим. Тому курив цигарку за цигаркою, щулячись від диму, і з усіх сил боровся зі сном.

Зворотний шлях видався йому значно коротшим, аніж дорога з міста до Горіхового. Утім, визнав Кононов, коли їдеш назад, так здається завжди.

Машина під’їхала до будинку Кононова. Пельш пригальмував біля під’їзду.

— Може, зайдеш, чайку вип’ємо? — запитав Кононов.

— Дякую, Володю, але мені треба їхати…

— Але ж сьогодні все-таки свято, у мене в схованці пляшка «Кремлівської», — Кононов запрошував як міг.

— Та перед Оленкою незручно, я сам завинив. Піду перепрошувати.

— Як знаєш. Може, іншим разом.

— Обіцяю, — усміхнувся Пельш.

Кононов зачинив дверцята машини, і Пельш чкурнув щодуху.

«От зірвиголова», — із заздрістю подумав Кононов, дивлячись йому вслід.

9 травня. 19.44

Лавочка біля під’їзду та й увесь двір пустували. Мабуть, місцева молодь після інциденту з Наталею побоювалася потикати сюди носа.

Кононов мимоволі згадав учорашній вечір. «Усе так гарно починалося», — подумав він, зі смутком згадуючи, як уперше побачив Наталю Воробйову в оточенні неповнолітніх хуліганів. Потому пригадав і шикарне «Вольво», і сльози, і кривляння, і нахабне, пещене обличчя адвоката, і терпкий запах французьких духів.

Він не вивітрився ще й досі. Кононову здавалося, що всі речі в його квартирі просякли ними наскрізь.

«Треба буде запитати, якими парфумами користається Наталя», — подумав Кононов і усвідомив, що його цікавить не назва духів, а сама дівчина. Він уключив телевізор, покладав канали. Святковий концерт, новини, пустий фільм про сицилійську мафію, фільм про війну, ще один фільм про війну і ще один концерт.

Кононов вирішив дивитися новини, бо такі фільми стомлювали його. А він останнім часом і так мало відпочивав.

Від утоми Кононову навіть їсти перехотілося. Він повештався по кухні, поставив на плиту чайник і влігся на диван — традиційно слідчий проводив вечори саме так. Якщо, звичайно, не було чергувань.

Задзвонив телефон. Кононову не дуже хотілося брати до рук слухавку після вчорашніх дурнуватих розиграшів, але він пересилив себе.

— Товарише Кононов? — схвильовано запитав немолодий голос на протилежному кінці дроту.

— Це я. З ким маю честь говорити? — Кононов вирішив піти в наступ, щоб якомога швидше скінчити розмову.

— Прапорщик Котов. Володимире Михайловичу, я дзвонив вам цілий день, але…

— Мене не було. Що у вас? Розповідайте.

— Та я навіть не знаю, з чого почати… — бентежився Котов.

— З найважливішого, — відповів Кононов трохи роздратовано.

— Ну… — м’явся Котов, — взагалі, я чергував учора, стеріг Осетинського, а коли чергування закінчилося, пішов додому.

— Що з Гретинським? — Кононов налаштувався почути найгірше. Що його підслідний повісився або ще щось утнув.

— Усе гаразд. Читає. Я, власне, з іншого приводу телефоную.

— Я вас слухаю…

— Так от, коли я вчора вранці йшов на чергування, до мене підійшов чоловік у цивільному і попросив передати Гретинському записку. Пропонував великі гроші — майже мою піврічну заробітну платню.

— А ви?

— Відмовився. Я було подумав, що це перевірка якась, знаєте, як за старих часів… При Андропові… Мене двічі намагалися спіймати…

— То ви не передали?

— Ні. Як можна… Я знаю, чим такі справи закінчуються. Ти викликаєш своїх, а виявляється, що це їхні ж каверзи.

— А навіщо ви все це мені розповідаєте? — Кононову вкрай хотілося прискорити розумовий процес, що відбувається в голові прапорщика.

— Я розповів про все дружині. А вона розсміялася, каже, які перевірки в наш час? Я подумав і вирішив, що той, хто до мене підходив, пропонував справжні гроші.

— Цікаво, продовжуйте.

— Мені здається, що він міг не тільки до мене підходити, але і до когось з наших хлопців. Може, хтось і погодився передати записку.

— Дякую за цінну інформацію, Володимире Михайловичу. Скажіть, а хто ще має доступ до камери Осетинського?

— Старшина Сергєєв. Та й хто-небудь з наших міг би…

— Спасибі. Ви завтра чергуєте? — про всяк випадок поцікавився Кононов.

— Аякже.

— Тоді завтра я до вас підійду, розберемося, — запевнив прапорщика Кононов. — Спасибі, ви мені дуже допомогли.

— Завжди до ваших послуг, — відповів задоволений Котів. — На добраніч.

9 травня, 20.29

Кононов простояв біля телефону хвилин п’ять, обмірковуючи несподівані новини, отримані від совісного Котова. Звичайно ж, і в цьому Кононов був повністю згоден із дружиною прапорщика, ні про яку перевірку не могло йтися — не ті часи. Це раніше високе начальство мало і гроші, і час на те, щоб перевіряти своїх співробітників на чесність і дотримання закону. У даному випадку місце мав звичайний підкуп: за гроші потрібно було передати записку Гретинському.

Кононов навіть не сумнівався, що таких, як Котов, одиниці і що, відчуваючи скруту у грошах, відмовитися від кругленької суми за дріб’язкову послугу зможе не кожний. Відтак можна було зробити припущення, що хтось, не побоявшись перевірок (про які молодь, скажімо, не має навіть уявлення), таки погодився передати записку.

Кононов був певен, що записка вже у Осетинського. Тепер слідчий розумів, чому так дивно поводився підозрюваний на останньому допиті. Не робив ніяких спроб виправдатися, хоча мав чимало козирів. Він словом не обмовився ні про тир, ні про те, що був у Наталі, ні про Івана Денисовича, що могло б полегшити його долю.

Справді, адвокат мав слушність. Тільки ідіот, що надивився мексиканських серіалів і дурнуватих детективів, може всерйоз підозрювати Осетинського — виправдань на його користь куди більше аніж звинувачень. А доказів, якщо бути щирим, узагалі немає. Єдине, чим міг дорікнути прокурор підозрюваному — це те, що той не заявив в органи правопорядку, причому не в ролі свідка події, а в ролі людини, яка виявила у власній квартирі труп. Та й сама ця обставина була вмотивована — Осетинського схопили через годину після того, як він, мов очманілий, вискочив з будинку. І взяли його, і Кононов пам’ятав це, у телефонній будці зі зламаною трубкою. До речі, усі телефони-автомати, на які вказав Гретинський, щоб підтвердити свої слова про те, що наполегливо намагався подзвонити в міліцію, виявилися справді зламаними, крім одного, його за день до перевірки полагодили мешканці будинку за свої кошти.

Отже, на якій підставі Осетинського тримають у в’язниці і мордують, як звичайного душогуба, Кононов тепер не міг збагнути. Він розумів, якщо за справу візьметься адвокат-професіонал, то гучного скандалу не уникнути. Булавін та інші начальники, які щодня твердять «саджай Осетинського, саджай Осетинського!» відразу ж сховаються в кущі і киватимуть на Кононова, мовляв він несумлінний, злобливий працівник, вирішив запроторити безневинного за ґрати, щоб піднятися службовими сходами на щабель вище. І що тоді відповідатиме Кононов? Що підозрюваний сам зізнався в убивстві? Припустимо, він так і скаже. Тоді адвокат закричить: «Слідчий Кононов так тиснув на обвинуваченого, що безневинний чоловік зізнався у скоєнні злочину, якого не чинив. Оце так м’ясник!» І нікому не прийде в голову запитати у вартових Осетинського, чи не передавали вони йому записок, які могли б вплинути на поведінку Осетинського і змусити його взяти на себе провину. Кононов дякував долі за те, що серед вартових трапляються такі чесні і безцінні прапорщики, як Володимир Михайлович Котов.

Але що ж було в тій злощасній записці, в існуванні якої Кононов уже не сумнівався. Хто її писав і з якою метою передавав? Ясна річ, якби вона містила абстрактні розмірковування, скажімо, на сімейні теми або щось подібне, не було б потреби вступити в змову з охоронцем. Отже, записку могли використовувати з метою погрози.

«Ясно, — зробив висновок Кононов, який після дзвінка Котова бачив усе в зовсім іншому світлі, — комусь на руку посадити Осетинського і зробити це якнайшвидше. Нічого не скажеш, не дуже приємно бути слухняним виконавцем чужої волі».

Якщо прийняти дані розмірковування, — підсумував Кононов, — то варто визнати, що Булавін найвірогідніше перебуває в змові з людьми, яким вигідно запроторити Осетинського за ґрати, інакше навіщо він так запопадливо ллє воду на їхній млин. Звичайно, Кононову не хотілося підозрювати Булавіна, свого безпосереднього начальника та й узагалі добропорядного й обов’язкового чоловіка, у змові з людьми, що не вирізняються ні порядністю, ні легальністю, але він був професіоналом, тому не міг не брати до уваги небажаний для нього варіант.

Зрозуміло, Осетинського хочуть посадити. Для цього невідомий, який представився Силіним, подзвонив у чергову частину. Що дзвонив не Силін, Кононов не сумнівався. Він злився на себе, що не здогадався про це раніше. Його невидимим супротивникам вдалося замести сліди, скерувати розслідування у хибному напрямку і заодно відняти в Кононова чимало дорогоцінного часу, який з успіхом можна було б використати на пошуки справжнього вбивці.

Але ким були ті люди, що затіяли весь цей маскарад задля однієї мети — спантеличити Осетинського й виправдати справжнього убивцю? Звичайно, ними могли бути тільки ті, кому відоме ім’я душогуба, що намагається уникнути відповідальності і тішиться своєю безкарністю. А можливо, — і цю версію не можна відхилити, — хтось зводив особисті рахунки з Гретинським і йому було начхати на убивство. Але в такому разі, як цей «хтось» міг довідатися про вбивство Рубіної з такою вражаючою оперативністю, яка навіть і не снилася хлопцям з Управління? Випадковість? Ні, у таке Кононову не вірилося.

Можливо, прихованими ворогами Осетинського рухала вигода. Але який зиск можна було мати з Михайла, який жив у Рубіної на пташиних правах і не мав за душею нічого, крім стареньких жигулів, нехай навіть і кольору «мокрого асфальту»? Стоп! Думки Кононова повернулися зовсім в інший бік — він згадав про заповіт. Вийняв його з папки, що лежала в дипломаті з учорашнього вечора, і ще раз уважно перечитав. Гретинському заповідано чимало — цього з лишком вистачило б Кононову, щоб залишити марудну і невдячну роботу, зайнятися яким-небудь бізнесом і насолоджуватися життям. Щоправда, Кононов ніколи про таке навіть не мріяв.

«Цікаво, а кому все це дістанеться, якщо Осетинського запроторять до в’язниці?»

Кононов одразу згадав Ходоша і його припущення, що все перейде до рук Сапегіна, найближчого родича Рубіної, її зведеного брата.

Слідчий вийняв з папки особисту справу Рубіної, що, незважаючи на казенну мову, містила цікаву інформацію.

Батьків у Марини Рубіної не було — тобто вони були, але не дожили до дня вбивства єдиної дочки. Дітей Марина мати не могла чи не хотіла, але, так чи інакше, про прямих спадкоємців не йшлося. Тітки? Ні. Сестри і брати? Рідних сестер чи братів у Рубіної не було — але, як виявилося, був один зведений брат по батьку, якийсь Борис Сапегін.

Фігурою Сапегіна Кононов зацікавився. Адже саме йому, а не кому-небудь іншому, дістанеться левина частка спадщини Рубіної, якщо Осетинського визнають винним. Насправді Сапегін був Рубіним, але, одружившись, він узяв прізвище своєї дружини. Мабуть, стосунки між Рубіною і її зведеним братом були не найкращими, оскільки в тексті заповіту його ім’я навіть не фігурувало.

Отже, Кононову необхідно розшукати Сапегіна. А це було завдання не з легких. Він міг, наприклад, жити в Магадані, змінити прізвище вдруге, не прописуватися в купленій квартирі, не стояти на обліку у військкоматі… Звичайно, раніше шукати кого-небудь, знаючи лише ім’я по батькові і рік народження було набагато простіше — пошукова машина працювала злагоджено і без збоїв. Нині ж, щоб придбати фальшиві документи, не потрібно докладати зусиль, та й саме слово «прописка» має значення лише для людей старої закваски.

Якщо зробити припущення, що Сапегін був якось причетний до вбивства Рубіної, потрібно було визначити й те, що він мав бути добре обізнаним зі способом життя Марини і зі змістом заповіту, а для цього потрібно було ввійти в контакт з нотаріусом.

9 травня, 21.02

Думаючи про те, як за найкоротший термін довідатися про Сапегіна якнайбільше, Кононов не чув телефонного дзвінка. Коли ж його вуха нарешті вловили трелі рідного телефону, він підійшов до апарату і зняв трубку.

— Алло?

На протилежному кінці дроту панувало мовчання. Кононов натиснув на важіль. Йому згадалися учорашні фокуси, і він вирішив дещо підняти собі настрій і викрити жартівників. Зробити це було нескладно.

Телефон задзвонив удруге, Кононов був певен, що зараз почує голос учорашнього віщуна про «повсталих мерців».

— Слухаю?

— «І повстануть мертві, і ходитимуть вони серед живих», — продекларував той самий заупокійний голос, що і вчора.

Будь-кого такі дзвінки могли б нажахати. Але Кононов був не з лякливих. Він знав, що страховисько завжди намагається натягти маску невинності. Так само як і немічний любить удавати з себе героя.

Кононов дав висловитися невідомому, а коли той замовк, акуратно повісив трубку і набрав номер чергової телефонної мережі міста, в обов’язки якої входило повідомляти телефонний номер, адресу і прізвище абонента, що зробив дзвінок, яким зацікавились органи.

— Третя, — відповів стомлений жіночий голос.

— Капітан Кононов. Мені хвилину тому дзвонили. Мене цікавить, з якого номера було зроблено дзвінок.

— Зателефонуйте через п’ять хвилин.

Усі зазначені п’ять хвилин Кононов по-хлоп’ячому тішився перемогою. Звичайно, невідомий міг дзвонити з телефону-автомата, у такому разі чергова повідомила б обліковий номер і адресу, де він розташований. Щоб зловити жартівника, довелося б трохи помучитись. Нарешті довгі п’ять хвилин минули.

— Це знову капітан Кононов.

— На жаль, визначити номер не вдалося.

— Це ж чому? — здивувався Кононов, що вперше зіштовхнувся з подібною проблемою.

— Розумієте, — перепрошувала чергова, — є такі імпортні телефони, що в момент з’єднання абонента з АТС можуть викликати перешкоди, через те не можна навіть приблизно встановити номер.

— Дивовижно, — Кононов чув про таке вперше в житті. — Вибачте, а скільки коштує такий телефон і якої він марки?

— Ну, марки бувають різні, наприклад, «Пансіонат люкс 132». А щодо ціни… — дівчина зам’ялася, — десь біля трьохсот доларів.

— Дякую, — Кононов поклав трубку і відчув розчарування.

Він розумів, що розіграш з «повсталими мерцями» якось стосується справи Рубіної.

«Хоча, — міркував Кононов, — це може бути чиста випадковість. Багато дітей, почуваючи безкарність, розважаються як можуть. Але ж двічі снаряд в одну вибоїну не потрапляє, отже, це де випадковість. Чому ж тоді дзвонять саме мені?»