Танці утрьох

Розділ 6

11 травня, 8.44

Уранці Кононов виявив, що нема хліба, молоко прокисло, а варення вже давно з’їли. Коли і хто, він не міг згадати. У холодильнику було лише два яйця, з яких він посмажив яєчню і стоїчно з’їв її без нічого, щоправда, запив уже тричі завареним чаєм.

11 травня, 9.40

— Володимире Михайловичу?

Прапорщик Котов здригнувся, побачивши перед собою Кононова, якого не знав в обличчя.

Кононов зайшов у кімнату, де чаювали чергові СІ30, коли закінчилася перша зміна і, відповідно, чергування Котова. Запримітивши в очах прапорщика здивування, Кононов представився.

Обличчя Котова пересмикнув страх — він, напевно, пошкодував, що розповів слідчому про записку Гретинському.

— Не хвилюйтеся, Володимире Михайловичу, намагався заспокоїти його Кононов. — Ви правильно вчинили — і коли відмовилися передати записку, і коли подзвонили мені. Я ціную вашу чесність і прошу вас ще про одну послугу.

Котов полегшено зітхнув.

— Охоче… охоче… — сказав він тихо, майже нерозбірливо.

— Річ у тому, що я б хотів попросити вас допомогти мені скласти фоторобот людини, яка просила передати записку. Обіцяю вам, що про всю цю історію не довідається жодна собака.

Котов усміхнувся.

— Я завжди готовий допомогти розслідуванню справи, — запевнив Кононова Котов.

— Ви зараз вільні? — запитав Кононов таким тоном, що не терпить заперечень.

— Вільний, звичайно, — приречено сказав Котов, защібаючи сумку.

Через якийсь час Кононов і прапорщик Котов пройшли через прохідну Управління.

— Це мій кабінет, — Кононов грав роль привітного господаря.

Пельш, як звичайно, сидів за комп’ютером з розумним виглядом, але з його обличчя Кононов побачив, що подумки той серед своїх віртуальних героїв.

— Це Ігор Пельш, мій напарник. Він допомагатиме нам складати фоторобот, — представив Кононов Пельша, який сприйняв повідомлення, свого напарника без будь-якого ентузіазму.

— Прапорщик Котов, — представився Володимир Михайлович.

— Ви можете починати без мене, я поки зварю каву, — діловито сказав Кононов.

— Сідайте, — роздратовано мовив Пельш, якому завжди діставалася найважча робота.

Котов боязко сів на стілець. Кононов уключив кип’ятильник, а Пельш запустив неймовірно складну і дорогу програму, подаровану Управлінню ситими нью-йоркськими колегами. Спасибі Булавіну.

Машина довго пищала, вінчестер видавав незрозумілі звуки, Пельш лаявся. Пройшло чимало часу, поки він нарешті сказав:

— Готово!

Кононов розлив каву по пластикових склянках і приєднався до Пельша й Котова.

Пельш пропонував на вибір Котову обриси обличчя. Анфас, профіль, півоберт. Котов, переглянувши близько тридцяти варіантів, непевно мовив:

— Здається, цей? Або наступний?

Пельша дратували тугодуми, до числа яких, безсумнівно, він зарахував і прапорщика Котова.

Після перегляду варіантів облич приступили до зачісок. Котов довго вагався між звичайним «їжачком» і дуже коротким.

— Та що ви мені зачіска, зачіска! — плаксиво мовив Котов. — Не було в нього ніякої зачіски, просто стрижене волосся.

Мабуть, слово «зачіска» асоціювалося у Котова з волоссям його дружини або Валерія Леонтьєва. У них, на його думку, безперечно, зачіска, а от у хлопця, що пропонував йому передати записку Гретинському, зачіски не було.

З носами розібралися швидко. Не чекаючи, поки Пельш покаже всі можливі варіанти, Котов вигукнув:

— Ніс у нього, як картопля. Це я добре пам’ятаю. От і знайди мені картоплю!

Пельш покірно почав шукати потрібне зображення.

— Це?

— Схоже, — кивнув головою прапорщик, набундючившись так, ніби він був щонайменше начальником ГРУ, який зайнятий дешифруванням важливого повідомлення резидентури.

Щодо очей, то вони вважаються найскладнішим елементом фоторобота. Кононов сподівався, що на очі їм доведеться витратити хвилин двадцять. Але, на його подив, Котов досить упевнено тицьнув уже на п’ятий запропонований йому зразок. Причому дуже впевнено.

— Оці! Вони! Точно, як у мого начальника з Новосибірська. Я його добре пам’ятаю, — з гордістю відрапортував Котов.

А от з ротом довелося добряче намучитися. Закон збереження спрацював і тут — час, зекономлений на очах, увесь до хвилини, був витрачений на те, щоб Котов визначився з формою рота.

— Здається цей? — досить невпевнено сказав Володимир Михайлович, що зупинив свій вибір на безкровних тонких губах. Такі бувають у кар’єристів, аліментників і дрібних шахраїв.

Коли фоторобот був готовий, Кононов уважно його оглянув. Нікого з подібними рисами обличчя він згадати не міг.

— А особливих прикмет не помітили? — поцікавився Кононов.

— Особливих? — Котов поморщився так, ніби його попросили повідомити результат футбольного матчу «Дніпро» — «Карпати», що відбувся п’ять років тому.

— Ну шрамів, родимок, татуювань?

— А-а! — зрадів Котов. — У нього в лівому вусі стирчало кілечко. Срібне.

— А на зап’ясті було татуювання. Сонце і букви якісь, — винувато сказав Котов.

— А що за букви? — поцікавився Кононов.

— Не пам’ятаю. Напевно, ім’я.

Коли двері за прапорщиком зачинилися, Пельш відкинувся на спинку крісла, витягнув ноги, закурив і вилаявся.

— Де ти такого тугодума відшукав? — запитав він.

— У СІЗО, — Кононов винувато розвів руками.

— Ну, ти хоч упізнав того, кого шукав? — поцікавився Пельш, якому дуже хотілося, щоб його робота не виявилася безрезультатною.

— Ні.

— Ну то якого біса я тут мучився дві години? — Пельшу явно не сподобалася відповідь. Якби Кононов сказав: «А хіба ти не пізнаєш Булавіна», йому було б не так прикро.

Кононов безнадійно втупився у фоторобота. Звичайне обличчя звичайного хлопчика на побігеньках. Зрозуміло, жоден запеклий злочинець ніколи сам не піде на контакт з прапорщиком СІЗО власноручно.

Пельш, відчуваючи безпорадність Кононова, вирішив скористатися ситуацією:

— Володю, ти не заперечуватимеш, якщо я вийду на годинку? Я пообіцяв Оленці підкинути її в одне місце. Якщо раптом начальство завалить, ти прикрий мене. Добре?

Природно, Кононов не міг відмовити йому.

Пельш пішов, а Кононов нерухомо розглядав пейзаж за вікном. Вулиця, ліхтар, аптека. Люди.

Незважаючи на те, що Кононов силоміць гнав від себе спогади про вчорашні одкровення Пельша, прогнати їх йому ніяк не вдавалося. «Ти їх у вікно, а вони в двері», — згадав Кононов улюблену приказку свого батька. Щоправда, той говорив про тараганів, здихатися яких досить важко. «Невже я справді такий непривабливий?»

У двері заглянув молоденький слідчий Золотарьов.

— Володимире, кахи-кахи, — Золотарьов забув по батькові свого колеги і через те дуже збентежився. — Там… зарплату дають.

Ця новина втішила Кононова. Він подякував Золотарьову, загасив цигарку, що догоріла майже до самого фільтра, і піднявся в бухгалтерію.

Сума, що виявилася в руках Кононова, була не настільки мала, як він сподівався, але й не настільки велика, як йому хотілося б. І все-таки цього разу він чомусь одержав більше, ніж завжди. Премія? Які можуть бути премії в наш час? Може, платню підвищили? Але у такому разі Управління знало б про це за три місяці, а сам Кононов за місяць. Та біс із ним, яке це має значення. Головне — у нього є дурні гроші. А що роблять із дурними грошима? Промотують. Скажімо, рядові слідчі з Управління катають дівчат на таксі, пригощають їх шампанським і дарують усілякі дрібнички. Але ж у Кононова немає дівчини.

Слідчий сплюнув від злості і роздратування. Зайшов у свій кабінет і з порога попрямував до телефону. Прийняте ним рішення потрібно було реалізувати негайно: знаючи себе, Кононов розумів, якщо він не зважиться зараз, то потім уже не зважиться ніколи.

Він набрав телефон прохідної будинку моди «Наталі» і запитав робочий номер головного стиліста фірми Юрія — того самого симпатичного молодика, з яким Кононову довелося познайомитися на похороні Марини Рубіної. Подзвонивши за потрібним номером, він після низки довгих гудків почув у трубці голос Юрія.

— Здрастуйте, Юро. Вас турбує Володимир, якщо пам’ятаєте, восьмого травня ми з вами зустрічалися на похороні Рубіної. Річ у тому, що мені терміново потрібна ваша допомога з одного питання, — почав Кононов, люб’язний і ґречний, як ніколи.

— Щось пов’язане з Мариною? Чи з її привидом? — розгублено запитав Юра, що був явно здивований проханням Кононова. Йому не доводилося чути збентежені голоси слідчих, що просять допомоги.

— Та ні, ви будете здивовані, але зараз я виступаю в ролі приватної особи.

— У такому разі, радо допоможу. З будь-якого питання, — відповів Юрій.

— Тоді, якщо можна, я під’їду до вас через кілька годин. Це не пізно?

— Ні, ні, — запротестував Юрій. — У нас сьогодні пробний виступ. Гадаю, ми сидітимемо тут допізна. І можу вас запевнити, я піду звідси останнім.

— Добре. Тоді до зустрічі, — сказав Кононов.

Тепер відступати було нікуди. Імпровізований план зміни власного іміджу доведеться реалізувати. На це, звичайно, треба буде асигнувати кругленьку суму…

Кононов вертів у руках пачку банкнот і думав про те, як було би потішно, якби половина з них виявилася фальшивками. Аваладзе, мабуть, з глузду з’їхав би.

Спочатку Кононов захотів придбати кілька речей: строгий діловий костюм, шикарний вечірній костюм, три стильні сорочки, стільки ж краваток, дві пари туфель, комплект спідньої білизни, пояс, годинник, дипломат, і… транспортний засіб.

«Із транспортним засобом, щоправда, доведеться трохи почекати, а от решту речей можна було б придбати уже сьогодні, якби…» Якби Кононов мав смак і вмів вибирати. Але де? Не на базарі ж?

11 травня, 11.53

У мене був фоторобот, і я із задоволенням викликав на допит Осетинського.

Ляснули двері.

Але замість Осетинського, я побачив на порозі захеканого Пельша.

— Що сталося? — запитав я.

— Учора начальник був не в гуморі, піймав мене в коридорі за ґудзик, що от-от мав відірватися, покрутив його в руках і пообіцяв улаштувати мені перевірку трудової дисципліни. Я згадав і вирішив повернутися. А раптом прийде перевіряти?

— Тоді подивишся на нашого підопічного, — підморгнув я Пельшу.

Пельш фиркнув, мовляв, і не таке бачили.

11 травня, 12.06

Цього разу Михайло мав значно привабливіший вигляд. Тримався розкуто і вільно.

— Отже, Михайле, можу вас привітати, ви повністю звільняєтеся від підозр, оскільки з’явилися свідки, щоправда, трохи незвичні, але все-таки гідні поваги, що бачили, як у вашу машину залазив невідомий. Ви ж у той час були вдома. Гадаю, саме він і є вбивцею, який підкинув вам свій пістолет. Але, на думку наших експертів, у вашій квартирі, крім вас, був ще хтось, а хто — потрібно з’ясувати. Однак для початку я хотів би запитати про що ви говорили з паном Ходошем?

Михайло усміхнувся:

— За законом, як сказав мені Ходош, я можу не відповідати на ваше питання.

Гретинський був невиправний. Я скривився і сказав:

— Але…

— Але оскільки ми налагодили з вами стосунки, я з задоволенням переповім свою розмову з Ходошем. Але спершу ви маєте мені сказати, що з Наталею?

Цього питання я боявся найбільше. Сказати правду — означало б зруйнувати стосунки, про які говорив Гретинський. Збрехати — втратити можливість розпитати в нього, де можна знайти Наталю. Стиснувши зуби, я, якомога безтурботніше, сказав:

— З Наталею усе добре. Учора ввечері я їздив до неї додому і переконався в тому, що їй ніхто не загрожує, її ніхто не переслідує і вона спокійно входить у права спадкоємиці. Та й які можуть бути у неї проблеми, якщо ви сидите тут?

— Вам сподобалося у неї? Якої думки ви про дзеркало в передпокої?

«Хочеш мене перевірити? Перевіряй, будь ласка».

— Зізнаюся, я там не помітив ніякого дзеркала.

— Невже зняла, — здивувався Гретинський.

— Мабуть. Повернімося, однак, до більш нагальних питань. То що ви розповіли Ходошу?

— Нічого. Я сказав, що насправді нічого не підписував, що доказів проти мене недостатньо, і що він може не перейматися моїми проблемами.

— І все?

— І все. А про що мені з ним говорити? Здається, мій головний адвокат — ви.

— Хіба ви не знали Ходоша раніше?

— Заочно знав. Наталя розповідала мені, що в неї є хороший адвокат, на якого у разі потреби можна розраховувати.

— А коли вас заарештували, ви про нього, звичайно, не згадали?

— Спершу мені було не до адвокатів, ну а потім ця записка, ви розумієте…

— Невже Ходош не говорив, що може влаштувати так, що вас випустять під заставу?

— Говорив.

— А ви?

— Погодився. Хочу тільки переговорити з Наталею, щоб вона усе підготувала для того, щоб ми могли якомога швидше чкурнути звідси.

— Хочете виїхати?

— А чому ні? Розпишемося і виїдемо в Америку.

«Оце так фокус! Він виїде з моєю Наталею в Америку».

— А ви не боїтеся «представників угруповання»?

— Боюся. Дуже боюся. Але ж не можу я до кінця днів своїх сидіти тут, у СІЗО.

— Звичайно ні. Але я думав, ви дочекаєтеся, поки ми спіймаємо справжніх злочинців і ви зможете спокійно вийти звідси.

— Зізнаюся, я не вірю, що ви їх спіймаєте.

«Спасибі, Михайле, за довіру, виявлену нашим органам».

— Щось я вас не розумію. Спершу ви підписували визнання і збиралися сідати у в’язницю, тепер ви хочете, щоб вас відпустили під заставу.

— Не розумієте, і не треба.

— Михайле, ви знову співаєте старої. Так нам нічого не вдасться.

— Річ у тому, — Гретинський умить став серйозним, — визнання я підписав, будучи впевненим у тому, що ви перебуваєте у змові зі злочинцями. На мою думку, знайти будь-які докази і будь-яких свідків дуже легко.

У цьому, на жаль, він мав слушність.

— Тоді, — продовжував Гретинський, — мені здавалося, що я потрапив у безвихідь. У мене була депресія, і погрози моїх недоброзичливців лякали. Але тепер моє світосприймання змінилося. Усе не так уже й погано. Ми заховаємося так, що нас ніхто не знайде.

— Ні, Михайле, так у нас справа не піде. Ви щось замовчуєте.

— Запевняю вас, пане Кононов, усе саме так, як я кажу, — Гретинський приклав руку до грудей. Він був без наручників і міг театрально жестикулювати.

Я потрапив у безвихідь. Що я міг зробити? Дві доби я протримав його в камері. Нині він під опікою адвоката. Я знаю, що вбивця не він. Але мене цікавить Наталя.

— Михайле, як ви гадаєте, — запитав я, відвівши погляд убік, — Наталя не може бути вбивцею? Спадщина…

— Ні. Звичайно, ні. Я б міг навести мільйон аргументів, але обмежуся констатацією: Наталя вбивцею бути не може.

Я теж хотів, щоб було саме так, але почувши запевняння від Осетинського, не міг не враховувати того, що Гретинський і Наталя могли перебувати в змові.

Серед юристів побутує така баєчка. Двоє домовилися вкрасти скло з чужої машини. Один акуратно вийняв скло і поклав поруч з машиною. Інший підійшов і забрав. Скло продали на чорному ринку, гроші поділили. Але найцікавіше в цій історії те, що дії першого кваліфікуються як дрібне хуліганство, а дії другого не можна визначити навіть як адмінпорушення, оскільки скло він просто знайшов. Воно лежало на землі, він підняв і відніс, куди йому заманулося.

Отже, злочинці теж дотримуються «поділу праці». А чи не могли Наталя і Гретинський, двоє молодих і красивих людей, вирішити, що Марина уже натішилася життям сповна і може поділитися нажитим добром з ними? З цією метою Наталя убиває Рубіну і тікає. Гретинський ще якийсь час перебуває у квартирі, а потім теж дає драла; і хтось третій (найвірогідніше тип, що передавав Гретинському записку) дзвонить у чергову частину. Що було далі — відомо. Не зрозуміло тільки одне — навіщо Гретинський одразу погодився підписати зізнання.

— Якщо Наталя, на вашу думку, не може бути вбивцею, то й не треба, — спокійно мовив я.

Гретинський глянув на мене як на останнього тугодума.

— Анумо поясніть мені, Михайле, ось таке… Можливо, моє питання видасться вам надто інтимним, але ви говорили, що кохалися з Мариною перед тим, як поїхали на базар. Однак ніяких слідів сперми ніде не виявлено. Ви могли б як-небудь прокоментувати цей факт?

Гретинський зовсім не збентентежився.

— Річ у тому, — довірливо мовив він, — що ми з Мариною віддаємо перевагу оральним контактам. Принаймні, зранку.

— Тепер ще одне дуже важливе питання; чий труп ви бачили у своїй квартирі шостого травня?

— Як чий? — Гретинський отетеріло глипнув на мене. — Своєї дружини.

— Ви в цьому повністю впевнені?

— На жаль, так.

— Але ж вона лежала обличчям до підлоги, було багато крові, ви, ясна річ, були шоковані і напевне не стали її перевертати і з’ясовувати. Марина це чи хтось інший.

— Ні, звичайно, ні, навіть не поцілував на прощання. А треба було. — В очах Осетинського відбився смуток.

— Але у вас немає незаперечних доказів того, що це дійсно була Марина.

— Виходить, що нема. А в чому річ, дозвольте довідатися?

— Та це я так. Ми, слідчі, знаєте, ставимо іноді такі питання, які нормальній людині можуть видатися дивними.

Гретинський, здається, був задоволений такою відповіддю.

— А тепер скажіть, будь ласка, Михайле, чи не знаєте ви цього чоловіка? — я простягнув Гретинському портрет, складений фотографічним способом.

Той узяв білий з ледь помітним синім відливом аркуш високоякісного фінського паперу і розглядав його надзвичайно довго: крутив на всі боки, морщив чоло, тер скроні.

— Ні, — нарешті видихнув він і прикро розчарував мене. — Цієї людини я не знаю.

— На нема і суду нема, — сказав я, відбираючи в нього фоторобота. — Але маю вам сказати, що це саме він, напевно, і передав вам послання.

— Он воно що… Дайте я ще разок гляну, раптом доведеться зустрітися.

— Ви ж як побачите його випадково на вулиці, не здумайте хапати і кричати «міліція, міліція!» — попередив я.

— Не пацан, — насупився Гретинський. — Знаю, як треба поводитися з бандитами.

— Добре, тоді пригадайте, будь-ласка, чи не було напередодні смерті Марини якихось дивних дзвінків? Відвідувачів? Розмов?

— Таке я б обов’язково запам’ятав і розповів би вам про це. Наше з Мариною життя протікало в певному ритмі, — («ритмі джазу», — подумав я), — і її смерть, точніше, убивство, стало для мене обірваним акордом.

— А серед ваших знайомих чоловіків — друзів і співробітників є хтось, хто носить взуття сорок першого розміру?

Гретинський здивовано гмикнув.

— Може, і є. Але я на такі речі не звертаю уваги.

Гретинський почав мене діставати. Мене бісило те, що він нічого не знає, про що його не спитай. Так чи інакше, відпустити його доведеться. Та це, мабуть, навіть вигідно. У нього, напевно, є якийсь план дій, інакше б він так не просився на волю. Його треба відпустити, але не спускати з нього очей. Гадаю, він виведе мене на Наталю. Знаючи потенційні можливості нашого техвідділу, я прикинув необхідний час і сказав:

— Спасибі за співробітництво, Михайле. У мене нема до вас більше питань…

— Стоп, — раптово подав голос Пельш, про якого я вже забув. — Прошу вибачення, товаришу капітане, для слідства потрібно з’ясувати ще деякі питання. Ви дозволите?

— Авжеж, лейтенанте, — сказав я і відкинувся на спинку стільця, усім своїм виглядом дорікаючи Пельшу за порушення субординації.

— Скажіть, Михайле, вам знайомий цей пристрій? — запитав Пельш, відхилившись убік від екрана, і таким чином зробив натяк на те, що йдеться про комп’ютер.

— Конкретно з цим — ні, — м’яко усміхнувся Гретинський. — Але загалом, звичайно, знайомий. У нас удома був один подібний екземпляр.

— Та у вас просто чудо техніки, — защебетав Пельш. — Пека-шість, я тільки у вас і бачив. Дорогий, мабуть?

— Щось біля двох з половиною, — гордо відповів Михайло.

Я був радий, що зайняті бесідою Гретинський і Пельш не бачать, як витягнулося моє обличчя.

— І ви, ясна річ, з ним на «ти»? — продовжував гнути свою, поки абсолютно незрозумілу мені лінію, Пельш.

— Авжеж, — гідно мовив Гретинський.

— Якщо товариш капітан не заперечуватиме, я попрошу вас сісти поруч зі мною.

— Товариш капітан не заперечує, — махнув рукою я. — Більше того, товариш капітан бажає розпрощатися з Гретинським і відбути в службових справах.

Гретинський повернувся до мене. Я встав, підійшов до нього, потис руку і, не відпускаючи її, пильно дивлячись йому у вічі, мовив:

— Пане Гретинський, Управління в моїй особі висловлює вам своє щире співчуття з приводу того, що відбулося і просить вибачення за неналежну поведінку при затримці. О вісімнадцятій нуль-нуль, після того, як ми залагодимо деякі формальності і ви підпишете розписку про невиїзд аж до остаточного розслідування вбивства, ви залишите Управління і будете вільним. Ваша машина знаходиться на нашій відомчій стоянці. Ціла і добре збережена. Особисті речі, документи і гроші, відібрані у вас при затримці, одержите в комірника СІЗО. Від усієї душі бажаю вам удачі.

Як на мене, моя промова вдалася. Гретинський навіть розчулився. Театрали, вони всі такі. Одягають на себе маску циніків і скептиків, але коли бачать, що з ними розмовляють щиро, пускають сльозу.

— Спасибі, — сказав той. — Спасибі, Володимире Андрійовичу. Удачі й вам. Сподіваюсь, я просто впевнений, що вбивців знайдуть і покарають.

— Покарають, обов’язково покарають, — мовив я і вийшов у коридор.

Пельш за моєю спиною одразу почав розмову з Гретинським. Цікаво, що він хоче вивудити, але у мене є справи набагато важливіші.

11 травня, 12.59

Відділ експертів — наша геєна (як ми жартома його називали) містився в підвалі, а відділ технічних засобів спостереження (молоде і булавінське дітище) знаходився під самим дахом, на переустаткованому горищі, і був нашими небесами в метафоричному і буквальному значенні цього слова. Начальник відділу, майор Шемет, наш наймолодший майор, мій ровесник, користувався заступництвом Булавіна. Коли ми всі чекали на заробітну платню по півтора місяця, Шемет завжди ходив з кишенями, набитими казна-звідки отриманою премією. Форму він так кумедно перешив, що вона більше скидалася на парадний костюм сержанта американської морської піхоти, а над столом у нього замість календаря з цнотливими собачками красувався гігантський постер оголеної Сари Янг. Чоловік він був дивакуватий, але по тому, як швидко просувався по службі, можна було зробити висновок, дуже кмітливий. У професійних тонкощах своєї роботи він розбирався, напевно, набагато краще за Ходоша, який оббрехав у дев’яносто першому році злісного спостерігача за всім і вся Бурова.

— Доброго дня, — привітався я, відчиняючи важкущі металеві двері і проникаючи в тісну кімнатку Шемета.

— Здрастуйте, дядечку, — з іронією в голосі привітав мене майор. — Вітри яких потреб і нужд занесли вас у мою скромну келію? Зброя, дурні витівки, брудне порно?

— І на два пальці тройняшки теж, — підспівав я йому. Шемету не можна було перечити. Перед ним не можна було викаблучуватися, забавлятися. Він був дуже серйозним від народження. Але якби я йому не підспівав, то міг би ще битих півгодини перед ним витанцьовувати.

— Тройняшку зранку допили. Чого тобі, Володю?

— Та… пусте. Відстежити одну машинку потрібно.

— У межах міста?

— Ага.

— Яка марка?

— П’яті жигулі.

— Як довго за ними потрібно стежити?

— Усе залежить від обставин. Може, годину. Може, день.

— Добре.

Шемет деякий час мовчав. Я нервово тупцював на місці: півтора кроку вперед, півтора назад. Робити більшу кількість кроків не дозволяли розміри кімнати. Як йому тільки вдається уникнути клаустрофобії?

Напевно, знайшов собі інші виміри буття, крім трьох геометричних.

— Точність спостереження? — продовжив розпитувати Шемет.

— Максимальна.

— Це як? — усміхнувся Шемет. — Кожну десяту часточку секунди видавати тобі координати центра ваги лівого яйця водія з точністю до двох ангстремів?

Я криво посміхнувся.

— Навіщо ж до двох? Можна до чотирьох.

— Зрозумів. З точністю до кварталу влаштує?

— Ні. Бажано до будинку. Серйозно.

— А ти, бачу, хлопець-зух.

Шемет знову поринув у свої таємничі виміри.

— Гаразд. Санкцію Булавіна маєте?

Це питання потребувало неабиякої делікатності.

— Пане майор, — (так уже склалося само собою, що він називав мене «дядечкою», а я його — паном майором, і зверталися один до одного на «ти»), — замість того, щоб довго й нудно все пояснювати Булавіну, я краще зроблю тобі щось приємне.

— Приємне? Ти сексуальну орієнтацію, часом, не поміняв? На тітоньку перетворився?

Ображатися на Шемета було неможливо. Я мимоволі всміхнувся:

— Я не жартую. Хочеш, наприклад, справити по знайомству стильний костюмчик?

— Костюмчик, кажеш, стильний? — втішно промуркотів майор. — Можеш вважати, що твій язик уже в мене в руках. До цієї розмови ми ще повернемося. А поки почекай хвилинку.

Він вийшов у сусідню малюсіньку клітку, що гордо іменувалася «складом». Невдовзі повернувся, тримаючи в руках якийсь невідомий мені крихітний предмет і «уокі-токі» зовсім нерадянського дизайну.

— Значить, так. Оце, — він показав на предмет, — дуже дорога ізраїльська іграшка, передавач із пневмомагнітною присоскою.

З цими словами він із силою жбурнув дорогу іграшку в стіну. «Бум-м», — видала звук цяцька і прилипла до жорсткої фарбованої поверхні.

— Якби ти був дитиною дошкільного віку, я б запропонував тобі її віддерти, а сам би спостерігав за тим, як ти мучишся. Але оскільки ти не дитина, продовжимо демонстрацію.

Шемет відкрив якусь кришечку на чорному блискучому корпусі «уокі-токі», натиснув на кнопку — і іграшка безперешкодно впала на підлогу.

— Якщо поверхня немагнітна, відвалиться вмить. А якщо магнітна — триматиметься міцніше. О котрій почнеться спостереження?

— О вісімнадцятій нуль-нуль.

— Добре. Прикріпиш передавач до днища машини, натиснеш на цю штуковину, — він відкрив нову кришечку і показав мені сховану в глибині зелену кнопку, — і нехай вона їде, куди їй заманеться. Три мої станції, про місце розташування яких вам, дядечку, краще не знати, будуть пеленгувати сигнал і повідомляти мені координати. А я вже змилостивлюся над тобою, зроблю приємне — простежу за рухом машини і визначу по карті міста її місцеперебування та передам тобі по рації, — Шемет демонстративно покрутив у руках «уокі-токі». — Ну а тепер, як кажуть американці, precautions, чи, по-нашому, кілька пересторог. Передавач коштує майже п’ять тисяч, а ця дрібничка — вісімсот. Загубиш — доведеться компенсувати.

Не можу сказати, щоб останні слова мене втішили. Перспектива працювати від чотирьох місяців до двох з половиною років за «спасибі» мені не дуже сподобалася. Але я мав побачити Наталю, чого б мені це не вартувало.

— Усе буде добре, пане майоре.

— Буде-буде, — прищулив очі Шемет. — До речі, я не маю наміру сидіти тут добу. О двадцять четвертій нуль-нуль спостереження автоматично припиниться.

— Пане майоре… — почав я тоном примхливої дитини.

— О двадцять третій тридцять, — відрізав Шемет.

Не чекаючи, поки ми доторгуємося до дванадцятої години, а саме стільки показував його настінний годинник, я вирішив швидко ретируватись.

11 травня, 14.31

Під’їжджаючи до будинку моди, Кононов думав про Сапегіна. Згадував найменші деталі їхньої останньої зустрічі. Відтворив у пам’яті інтер’єр турагенства: пальми, яскраві плакати, брошюрки на журнальному столику з хвалебним гімном на честь «Євротура». «Цікаво, чому Рубіна у своєму щоденнику жодним словом не обмовилася про Сапегіна. Чому?»

Погода була кепською, і Кононов дуже хотів, щоб сьогоднішній вечір закінчився вдало, щоб зустріч з Юрієм мала позитивні наслідки. Але ж потрібно було стежити за Гретинським.

Цього разу Будинок Політпросвіти Кононов упізнав одразу. Відчуття тривоги, з яким учора він залишав його, знову воскресло в ньому, коли майже носом зіштовхнувся з електриком Петром Івановичем, що надзвичайно живописно описав свою зустріч з примарою Марини Рубіної.

Кононов привітався. Коли електрик навів на різкість і упізнав у Кононові Кононова, він підскочив зі свого стільця, радісно сплеснув руками і заявив:

— А покійниця сьогодні знову приходила! Годину тому, — по-лакейськи вклонився він.

— Добре, дякую, — досить спокійно відповів йому Кононов, якому ці примарні прогулянки уже добряче набридли.

— Ми вам телефонували, але був тільки ваш заступник, — крикнув йому в спину електрик.

«Чудово. Пельш, виявляється, мій заступник».

Складалося враження, ніби йшлося не про покійного директора будинку моди, що розгулює коридорами колишнього Будинку Політпросвіти, а про культпохід у цирк. «Ми тобі дзвонили, але тебе не було і, ой, як шкода, — ти втратив єдину можливість побачити ведмедів, що літають під самісіньким куполом на дельтапланах».

Перед тим як піднятися до Юрія, Кононов вирішив виконати обов’язок слідчого і громадянина — відвідати своїх учорашніх знайомих — секретарку Марію й Ольгу Михайлівну.

Кононов розраховував побачити переполоханих жінок, але його пророкування не справдилися. До усього звикаєш у цьому світі, навіть до примар. Щоправда, Ольга Михайлівна була насуплена, але не сумна. Принаймні плакати, як учора, вона не збиралася. Кононову це сподобався, бо він не був певен, що зможе витримати ще одну сцену, подібну до вчорашньої.

— Сьогодні знову Марина тут розгулювала. До мене прибіг Рижов — начальник охорони, дав оцей список і розповів про все…

— А ви самі її не бачили? — поцікавився Кононов.

— Ні, сьогодні Бог милував, — з полегшенням зітхнула Ольга Михайлівна.

— То кому сьогодні пощастило побачити примару Марини Рубіної? — з ледь відчутним сарказмом запитав Кононов.

— Зараз я вам усе докладно розповім, — відповіла Ольга Михайлівна і витягла з верхньої шухляди столу якийсь список. — У мене усе записано, хто, коли бачив…

Очі Кононова округлилися: він навіть не припускав, що бюрократичні паростки сховані у людській підсвідомості. Примари, виявляється, люблять облік і документацію.

— Можна? — Кононов простягнув руку і взяв список.

— Звичайно.

Аркуш був поділений на три колонки. У першій було записано ім’я, прізвище і по батькові того, хто бачив привид Марини, а також його вік, у другій — приблизна година і обставини контакту, у третій значився особистий підпис свідка. Коротко і ясно. У списку було десять імен, серед яких Кононов знав лише одне. Під номером другим у списку значився М. П. Смолич.

М.П. Смолич мав щастя ще раз говорити по телефону з Мариною Рубіною о 13.09.

Крім Смолича, Марину бачили: М. І. Головська (зіштовхнулася з покійною біля кімнати для куріння), Д. Д. Рижов (бачив, як Марина виходила з будинку моди) П. І. Петраков (електрик, був свідком, як вона входила), а також група дівчат, що проводили репетицію в демонстраційній залі (куди заглянула Марина, привіталася і помахала їм рукою).

Списком було досить зручно користуватися. Крім того, наявна інформація, стисла і зручна, не містила вигуків і коментарів. Кононов не міг навіть уявити, скільки часу йому довелося б витратити, щоб скласти подібну таблицю.

— Спасибі вам, Ольго Михайлівно, — щиро усміхнувся Кононов і поклав список собі в кишеню.

Розмовляти з ким-небудь із свідків йому зовсім не хотілося. Кортіло якомога швидше зустрітися з Юрієм.

— А Юра на місці? — запитав Кононов в Ольги Михайлівни.

— Повинен бути. Підійдіть у двісті дванадцяту кімнату. Він там працює, але розпорядку дня не дотримується. Приходить, коли хоче. І йде, коли заманеться.

— А Наталю Воробйову де можна знайти? — ніби між іншим запитав Кононов.

— От чого не знаю, того не знаю. Уже три дні тут не з’являлася. Та це й не дивно. Вона ґонорлива пташка. Високо літає, — Ольга Михайлівна сипала словами, немов горохом.

Але Кононов ловив кожне її слово. У брудних потоках чорної заздрості й осудження він сподівався виловити цінну інформацію, яка допомогла б виявити місцезнаходження Наталі.

— Я їй учора дзвонила. Нема дома. Навіть подружці її телефонувала, є отут у нас одна, Полторушникова, вона зараз у декретній відпустці, але та теж нічого не знає. Зрозуміло, смерть Марини для неї була великим ударом, — з фальшивою скорботою в голосі продовжувала тараторити Ольга Михайлівна, — але хіба можна не з’являтися на роботу в такий відповідальний період? Щоправда, наскільки я пам’ятаю, таке з нею і раніше частенько траплялося. Вона з фанаберіями, необов’язкова.

Кононов увесь час підтакував їй.

— Але якщо вона вам потрібна, я їй скажу, щоб вона вам передзвонила, коли з’явиться?

— Дякую, Ольго Михайлівно, — вичавив із себе Кононов і залишив платинову блондинку у кабінеті. «У неї, напевно, замість язика, жало», — подумав Кононов, ідучи до двісті дванадцятої кімнати.

Юра був зайнятий ескізами, він складав їх стосиками на невеликому тапчані, примостившись у кутку. Строкаті тканини, химерні капелюшки, фотографії з дівчатами в купальниках. Стіни кімнати були завішані такими ж ескізами — силуетами, що нагадують букву А і букву Л. Якби у Кононова був час, він би, напевно, не пошкодував години на те, щоб краще роздивитися усе.

— Можна? — запитав Кононов, заходячи до кабінету.

Юрій відклав ескізи і запропонував гостеві сісти.

Кононов сів на тапчан.

— Чим можу допомогти? — привітно запитав Юра.

Кононов відчув себе селюком, що приїхав у районний центр за «пінжаком».

— Я хотів би поговорити з вами конфіденційно, але моє прохання аж ніяк не стосується розслідування…

Юрій сів по праву руку від Кононова, питально глянув йому у вічі.

— Я вже говорив, що охоче допоможу вам, але, мабуть, доведеться повторити це ще раз.

Кононов зробив видих, набрався хоробрості і мовив:

— Я прийшов до вас, Юро, як до стиліста. Мене дуже непокоїть мій зовнішній вигляд. Я хотів би змінити свій імідж. Але не знаю, з чого почати. Та й особливим смаком похизуватися не можу. Отож прошу допомогти…

Юрій усміхнувся привітно, променисто, щиро.

— Я все зрозумів, — сказав він м’яко і навіть радісно. — Я зроблю все, що зможу.

Кононов був неймовірно втішений, що далі можна обійтися без пояснень. Тямущість Юри приємно порадувала його. Той жваво підбіг до столу, вийняв із шухляди сантиметр, ручку, шпильки і блокнот.

— Будь ласка, Володимире, вийдіть на середину кімнати.

Кононов слухняно виконав його прохання. Засукавши рукави, Юра взявся за роботу. Він зняв з Кононова не менше двадцяти мірок. Більше, ніж знімали з нього за все життя. Усі дані Юра записав у блокнот. Потім він попросив слідчого підійти до вікна і зробив ще ряд записів, стосовно кольору його волосся, шкіри, брів, вій і зубів. Коли з усім цим було закінчено, він сказав Кононову:

— На сьогодні — все. Завтра о другій половині дня деякі речі будуть готові. Раніше наші кравчині не впораються. Не запитуйте поки нічого — незабаром усе побачите самі. До речі, завтра зранку ми з вами навідаємося в одне місце і купимо там кілька предметів декору. Не переживайте. Завтра ви відчуєте себе прекрасним принцом з казки.

— Дякую, — мовив украй збентежений Кононов. — А скільки усе це коштуватиме?

— Завтра про все дізнаєтеся. Гадаю, не більше двохсот.

Кононов був дуже здивований. Він розраховував, що доведеться викласти набагато більшу суму. Щонайменше вдвічі.

— Хіба таке можливо? — Кононов не міг прийти до тями. — Це ж до смішного дешево! Ви, Юро, напевне жартуєте. Я ж знаю, скільки коштують стильні речі.

— У тому-то й річ, що ні. Будинок моди — це особливе місце для тих, хто на короткій нозі з його стилістом. А головний стиліст, до речі, усе життя мріяв підібрати чудовий авторський комплект для пана слідчого. О’кей?

— О’кей, — відповідав отетерілий Кононов.

Юра відкрив невелику підвісну шафку над столом і дістав почату пляшку «Сангрії» — приємного червоного вина, з п’янким запахом ароматів Іспанії й абрикос — дві чарки і банку солоного арахісу.

— Обов’язково потрібно випити за зміну іміджу. Не смійте відмовлятися!

Кононов і не збирався позбавляти себе задоволення випити з цим милим і доброзичливим юнаком. Юра розповів анекдот. Кононов не забарився і зробив відповідний жест. Досить швидко чоловіки перейшли на «ти».

— Юро, а ти бачив сьогодні цю примару? — запитав Кононов, коли мова зайшла про закулісне життя будинку моди «Наталі», який Юра називав «гадючником».

— Кого? — перепитав Юра, мружачи свої злегка посоловілі очі.

— Ну, примару Марини Рубіної, вашого директора.

З хвилину Юра безтямно дивився в стіну, потім ляснув себе долонею по лобі і сказав:

— А, примару? Бачив. Вони тут усі ніби з глузду з’їхали. Бігали, як навіжені. Ольга Михайлівна, Рижов… Та я в їхні ігри не граю. Прийшов сьогодні вранці на роботу, а вони мені заявляють, що бачили покійницю. Я подумав, що вони не сповна розуму. А в обід сам бачив, як ти сказав примару…

— Ну? — запитав Кононов.

— Та треба бути справжнім ідіотом, щоб не впізнати Наталі!

— А ти поділився з ними своїми спостереженнями? — запитав ошелешений Кононов, що ледь зі стільця не впав, почувши від Юри таку чудову новину.

— Ні, звичайно. Нехай побігають. Їм корисно. Тим більше, чого я буду Наталі підставляти? Вона ж навіщось улаштувала спектакль? Напевно, щось задумала. Я Наталі за версту впізнаю, п’ятдесят комплектів зшив для неї, а скільки разів навколо неї із сантиметром бігав.

Юра налив собі вина і залпом спорожнив склянку.

— Отакої… — усе, що зміг вичавити із себе Кононов.

«Мабуть, у мене теж замість голови капустина», — подумав він і випив свою склянку, намагаючись поводитися якомога природніше, щоб не виказати свого здивування.

— Ну, до завтра! — сказав йому Юра, що знову взявся за ескізи. — Завтра з третьої до четвертої.

— Не забуду, — відповів Кононов і міцно потис Юрину пещену руку.

— До речі, як твоє прізвище? — уже на порозі запитав Кононов.

— А я гадав ти, Володю, вже все тут про всіх знаєш, — доброзичливо здивувався Юра. — Прізвище у мене непоказне. Саєнко.

Отже, героєм дня був, безсумнівно, Юрій Саєнко. Завдяки його спостережливості було викрито Наталю. Якби не його феноменальні здібності пізнавати добре загримованих акторів, Кононову довелося б ще довго сушити мізки над розгадкою містичного дива.

Найбільше слідчого тішило те, що Юра не втручався в хід подій. Якби Кононов мав право страчувати, милувати і роздавати ордени та медалі, він би нагородив Саєнка Орденом «За Нерозголошення таємниці» першого ступеня.

Щодо Наталі, у голові Кононова роїлися суперечливі плани.

11 травня, 18.10

Зізнаюся, мені доводилося кілька разів стежити за кимось візуально, двічі сидів у нічних засідках з біноклем нічного бачення, три роки тому таємно робив зйомку в оперативних інтересах (щоправда, потому довго лаявся, споглядаючи невиразні сірі плями), але отак, по-західному, вести спостереження по пеленгу, з точними координатами, що передаються по радіо, — такого не траплялося ніколи. Загалом настрій був непоганий, допікала тільки Пельшівська колимага, яку не завадило б на час стеження перетворити на респектабельний мікроавтобус з антеною космічного зв’язку, нашпиговану зсередини обчислювальними приладами з Х’юстонського центру. Пельш, який, як правило, негативно ставився до моїх жартів, цього разу вдоволено скалив зуби, повертав до мене усміхнену пику і взагалі веселився як міг.

Ми намагалися увесь час триматися за Гретинським на відстані не меншій ніж два квартали. Ми не чули мотора його машини, але бачили її силует (щоправда не ми, а Шемет у себе на карті у вигляді червоної цятки, а по рації він мені передавав: «зупинився… повернув на Великий бульвар… спускається по Гоголівській…»). Зважаючи на напрямок руху, Гретинський поспішав не на квартиру Рубіної. Якийсь час мені здавалося, що він їде до Наталі, але коли Михайло повернув на Санкт-Петербургський проспект і збільшив швидкість, я відмовився робити будь-які припущення і напружено слухав повідомлення Шемета. Завдання моє здавалося простим тільки на перший погляд: слухай та командуй Пельшом. Але чи то Шемет сьогодні був у поганому настрої і говорив багато зайвого (до того ж, допікали до живого перешкоди), чи то повітряний простір, у якому поширювали радіохвилі, був брудним? Не знаю. Але ми з Пельшом не раз проїжджали потрібні повороти, хоча й петляли менше за Осетинського. А він кружляв добряче. Мабуть, підозрював, що ми стежимо. Не дурний.

Я подумки хвалив себе за те, що мені вистачило клепки не вести візуальне спостереження за принципом «тримайся машини кольору „мокрого асфальту“ на відстані не більше десяти метрів». Інакше Гретинський обов’язково запримітив би нас на третьому перехресті і нас чекав би повний провал. Хоча, може статися й таке, що ми зазнаємо фіаско, рухаючись на набагато більшій відстані. Тоді Булавін…

Ураз голос Шемета обірвався на півслові. Не стало чути ні шипіння, ні потріскування. Чудо ворожої техніки зламалося.

Мене охопив відчай, я вкрився холодним потом. Наврочив, ідіот.

— Гальмуй, — крикнув я Пельшу.

— Що, пі-пі захотілося? — запитав він, продовжуючи керувати з такою впевненістю, ніби чув Осетинського шостим чуттям за сорок верст.

— Гальмуй, — повторив я.

Мій тон змусив Пельша без зайвих коментарів зійти на першу смугу і зупинитися точно під знаком «Зупинка заборонена». Хіба ДАІ нам указ?

— Відкрий двері, щоб було видніше, — попросив я трохи дружелюбніше.

Пельш послухався.

— Ігоре, у нас тут невелика проблемка, — сказав я, простягаючи йому трубку, на якій блимала червона лампочка з написом «Battery Low».

— Ага, — сказав він. — Знаєш, хто твій Шемет?

— Здогадуюся.

— Батарейки міняти треба час від часу. Або підзаряджати.

— Що робитимемо? Стоп, мабуть я знаю.

— Невже? — Пельш театрально звів брови.

— Треба подзвонити Шемету по звичайному телефону і дочекатися, коли Гретинський досягне свого кінцевого пункту. Довідатися від Шемета координати і поїхати туди.

— А якщо Гретинський виїде раніше, ніж ми приїдемо?

— У тебе є інша пропозиція? — запитав я, наслідуючи Аваладзе.

— Є два варіанти: потрясти цю штуковину або натиснути на кнопку «EXTREME MODE», що означає «екстремальний режим». Тобі який більше подобається?

— А що значить «екстремальний режим»?

— Не знаю, якби хоч інструкція була. Може, там є ще яка-небудь крихітна батарейка розміром з ґудзичок і нам удасться протриматися годинку чи пів, а може просто трубка працюватиме ще хвилин п’ять. Якщо батареї розраховані на перезарядження, вони остаточно поламаються і вже не підлягатимуть ремонту. А може, взагалі все згорить чи вибухне, не знаю.

— Чудово, — протяжно мовив я. — У такому разі вибираємо перший варіант.

— Трястимемо?

— Еге ж.

— Ну то бери й тряси, — сказав Пельш, повертаючи мені трубку.

От сволота. Так би я хоч мав на кого списати матеріальний збиток на вісімсот баксів, а так доведеться в усьому звинувачувати себе. Я легенько, як ялинкову іграшку, всередині якої бовтаються свинцеві дробинки, потряс трубку. Червона лампочка продовжувала блимати, як око диявола. Я труснув сильніше. Нічого не змінилося.

— Ти не вмієш, — авторитетно сказав Пельш. — Дай-но я.

Я без заперечень погодився.

Пельш узяв нещасну трубку як молоток і з неабиякою силою вдарив нею по коліну. На мить мені здалося, що червона лампочка згасла і засвітилася зелена, але я помилився. Червона таки погасла. А от зелена так і не засвітилася.

— Ну все, Ігоре, — сказав я холоднокровно, як Будда. — Усе. Догралися.

— Гадаєш? — запитав він, критично оглядаючи остаточно зламаний пристрій.

— Авжеж, — мовив я і, ляснувши дверцятами, пішов шукати телефон-автомат.

Як на зло, телефонувати Шеметові довелося хвилин десять. Добре, що він хоч залишився на місці, міг же піти.

— Куди ви ділися, чорти? Утім, це не має значення, слухай: «А графиня йому й каже: графе, будьте ласкаві, потріть…»

Я отетерів. Яка в людини пам’ять! Нас уже півгодини, напевно, немає на зв’язку, а він, здається, увесь цей час тільки сидів і чекав, коли я знову об’явлюся, щоб дослухати його масний анекдот.

— Ха-ха-ха, — дурнувато зареготав я. — Пане майоре, у твоєї цяцьки сіли батарейки, і взагалі вона Богові душу віддала. Гретинський ще катається?

— Катається, — пробубнявів Шемет. — Він якийсь час постояв біля будинку, що майже за містом, сигнал, до речі, пеленгується погано, а тепер знову кудись поїхав.

— Давай адресу, — скомандував я.

— Як я тобі її дам? Його адреса міняється зараз зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину.

Майор хизувався своєю дотепністю.

— Дай, принаймні, адресу того будинку, де він зупинявся.

— Це приватний сектор. Можу дати номери чотирьох будинків.

— Давай чотирьох.

— Пиши: в’їзд Пономаренківський, дев’ять, одинадцять, шість і вісім.

— Пономаренківський? Це де?

— Це в самому кінці вулиці Ваулина, там поворот ліворуч і через два квартали праворуч.

— Усе. Спасибі. Стеж далі.

— Врахуй: я стежитиму до двадцять третьої тридцяти.

— Гаразд.

У машині мене зустрів радісний Пельш.

— Поїхали, — наказав я.

— Та почекай ти «поїхали». Я твій матюгальник полагодив.

— Невже?

— Ану глянь.

Я подивився. Горіла червона лампочка.

— Тільки й того?

— І так добре. До речі, батарейки в неї знаєш які?

— Ну.

— Звичайні пальчикові, числом чотири. Цікаво, правда?

— Де Пономаренківський в’їзд знаєш?

— Ні.

— Пояснюю…

11 травня, 19.28

Приватний сектор! Як багато цікавого в цьому словосполученні для слідчого, бо він знає, що саме тут, у цьому на перший погляд затишному і тихому місці, відбувається більше злочинів, ніж у найнеблагополучніших районах, забудованих багатоповерхівками. Тут ховаються всі, кому не ліньки, тут чаклують відьмаки й екстрасенси, тут за кожним парканом можна випадково виявити підпільний склад, завалений чим завгодно — наркотиками, собачими скальпами, оргтехнікою або гранатометами. Тут зазвичай кубляться наркомани різної орієнтації, знаходяться підпільні публічні будинки, приватні швейні цехи, цехи, що складають «палені» годинники. У приватному секторі виготовляють кока-колу і льодяники. Тут, за тинами, процвітає вітчизняна економіка, але разом з нею квітне пишним цвітом злочинність. Організована, неорганізована, будь-яка. Якщо хтось хоче, щоб йому не перешкоджали робити те, що він надумав, він насамперед має зняти будинок або півбудинку в приватному секторі. Наталя Воробйова, здається, теж поділяла таку думку.

Кононову потрібно було знайти її (у тому, що Гретинський їхав до неї, він не сумнівався) в одному будинку з чотирьох. Перший, під номером вісім скидався на руїни; в будинку номер шість була гучна пиятика; убогість будинку номер одинадцять справляла відразливе враження. Проте будинок з номером дев’ять був гарний усім: у міру доглянутий, обнесений високим частоколом, з величезними воротами, розрахованими, як мені здалося, на найважчий у світі англійський танк «Челленджер».

Кононов вийшов з машини. Попередньо оглядаючи будинок, він розміркував над тим, які вказівки варто дати Пельшу. Найкраще, йому здавалося, що він міг зробити — це відпустити Пельша додому, адже розмова з Наталею могла затягнутися надовго.

— Ну, я напевно піду сам, — сказав Кононов Пельшу через опущене бічне скло. — А ти можеш їхати. Спасибі за допомогу, Ігоре.

— А як же ти виберешся звідси?

— Та якось, — заспокоїв його Кононов.

— Тоді до завтра!

Старенька «копієчка» Пельша загуділа і повільно покотилася вниз.

Кононов підійшов до воріт, подзвонив. Тричі. Два коротких сигнали, один ледь чутний. Це скидалося на умовний сигнал. Імітація пароля здавався йому кращою, ніж її відсутність.

Хвилин десять у будинку не було чутно ніякого руху. «Напевно, розглядає мене через якесь віконце чи щілинку». Він подивився на вікна будинку. Горіло світло, але фіранки заважали Кононову розглянути що-небудь за ними.

«От буде весело, якщо замість Наталі я побачу підпилих кримінальників…», — подумав Кононов.

Нарешті двері розчинилися.

На порозі стояла Наташа. У руках у неї був газовий пістолет однієї із найнадійніших моделей. Вона спрямувала його прямо в обличчя Кононова.

— Наталю, це я… — сказав слідчий.

— Я бачу.

Ще хвилину вона мовчала, розмірковуючи, що робити далі. Нарешті, дуло пістолета опустилося.

— Може, запросите мене ввійти? — запитав Кононов настільки галантно, наскільки міг.

Наталя була одягнена в рожевий махровий халатик. Волосся зібране на потилиці у жмут. Словом, мала досить-таки домашній вигляд.

— Проходьте.

Вона звільнила дорогу, і Кононов пірнув усередину. Пахло цвіллю і смаженою картоплею. Здається, Наталя справді ввійшла в амплуа домогосподарки, готувала вечерю.

— Доброго вечора, — сказав Кононов досить лагідно.

— Доброго, доброго, — якось очманіло мовила Наталя.

Вона зачинила за гостем двері і зробила запрошувальний жест у бік кімнати, де горіло світло.

— Скажіть, вам Михайло порадив сюди прийти? — запитала вона недовірливо.

— Певною мірою так. Але гадаю, він про це не здогадується.

Вилиці Наталі зарухалися досить швидко.

— Ви за ним стежили!!!

Але в її очах не було тієї ненависті, якою вони світилися, коли вона з Ходошем прийшла на квартиру до Кононова того пам’ятного ранку.

— Не те щоб стежив… — зам’явся Кононов. — Мені просто було необхідно побачити вас, Наталю.

Це було правдою. Дійсно, основним рушійним мотивом цієї сьогоднішньої канителі з пеленгаторами було саме бажання побачитися з нею. А вже потому — бажання виконати свій обов’язок слідчого.

— Навіщо, скажіть на милість, вам потрібно було мене бачити?

— Причин забагато. Не знаю навіть, з якої варто почати…

Наталя пожирала його очима.

— Може, ви почастуєте мене чаєм? — Кононову здавалося, що це дозволить якось розрядити атмосферу.

— Навіть не сподівайтеся, — досить нелюб’язно сказала Наталя.

Кононов ніяк не відреагував на цей випад. Він не знав, як потрібно реагувати на такі жести. Як на витівки дівчини, яка пособляє колишньому підозрюваному, чи як на витівки дівчини, яка тобі подобається. Він вагався.

Наталя, побачивши реакцію Кононова, а точніше — відсутність будь-якої реакції, трохи знітилася.

— Чаю немає. Хочете соку?

— Хочу.

Кононов дійсно відчував спрагу, і тому, коли Наталя принесла початий пакет із соком, він був страшенно радий.

Дівчина налила сік у досить дешеву чашку і знову вп’ялася поглядом у Кононова.

— То про що ж усе-таки ви хотіли зі мною поговорити? У мене мало часу і дуже багато справ…

«Знову хамство, прикрите нальотом увічливості». Кононов зрозумів, що треба йти в наступ.

— Та хоча б про ваші візити в будинок моди в одязі вашої покійної подруги Марини Рубіної.

Наталя прикусила язика. Різкість Кононова збила з неї трохи пихи…

— І це все? — запитала вона.

— Ні. Ще про Сапегіна… — багатозначно сказав Кононов.

Наталя скривилася.

— І не тільки про нього, — продовжував слідчий. — Ще про стан речей у будинку моди, що залишає бажати кращого…

Наташа розлила сік, намагаючись наповнити склянку.

— Але навіть не це найцікавіше, — загадково сказав Кононов. — Якщо Михайло не вбивця, як ми з вами думаємо, то хто ж насправді вбив Рубіну?

— З чого ви взяли, що я зможу відповісти на це питання? — Наталчин голосок, трішечки хриплий, затремтів.

— А я й не казав, що ви можете на нього відповісти однозначно. Я бачу, що у вас є якісь міркування з цього приводу. Але ви чомусь абсолютно не бажаєте зі мною ними поділитися…

Кононов блефував.

— Добре. Я розповім усе, що знаю, — Наталя дістала цигарку, завдовжки, як дві звичайні і глибоко затяглася.

— Отже, з чого почнемо? — дружнім тоном запитав слідчий.

Наталя знизала плечима, на знак того, що їй байдуже.

— Тоді з будинку моди. Згодні?

Наталя знову знизала плечима. Цього разу якось пригнічено.

— Скажіть тільки одне. Навіщо вам знадобився весь цей лиховісний маскарад? Навіщо телефонні дзвінки? Усі ваші колеги тремтять від страху. Репетиції зірвані, Ольга Михайлівна втрачає звички адміністратора і перетворюється на богомільну жінку, що побожно хреститься при кожнім згадуванні імені Марини. Негарно так знущатися з марновірних людей! — корив Наталю Кононов.

Але дівчину непокоїло зовсім інше.

— Скажіть, Володимире, а як ви довідалися, що це була я?

Кононову, звичайно ж, не хотілося привласнювати собі заслуги Юри Саєнка. Але й зізнаватися в тому, що Наталя водила за ніс і його, хотілося ще менше.

— Секрет! — самовдоволено сказав Кононов.

— А ви поділилися з кимось своїми думками?

— Ну що ви… Я не з тих, хто робить результати слідчої роботи надбанням публіки і преси.

Це трохи заспокоїло Наталю.

— Не маю наміру і надалі розповідати про це. Але за однієї умови. Ви маєте мені дещо пояснити.

— Що? — насторожено запитала Наталя.

— Насамперед пообіцяйте, що ви більше не фланіруватимете по будинку моди в одязі Марини Рубіної.

— Обіцяю, — відразу погодилася вона.

— А тепер розкажіть, з якою метою ви влаштували весь цей спектакль. До речі, блискуче зіграний.

Наталя розчавила руками пакет з-під соку і знову закурила.

— Це дуже просто. Я хотіла вивести з рівноваги справжнього вбивцю! — сказала вона. У цей момент дівчина нагадувала скандинавську богиню помсти, що подалася на пошуки клятвопорушників із закривавленим мечем у руках.

Кононов чекав приблизно такої відповіді і був радий, що його сподівання справдилися.

— То виходить, ви впевнені, що справжній убивця якимось чином причетний до роботи будинку моди?

— Не впевнена… Просто думаю, що він цілком може контактувати з його працівниками.

Кононов був утішений зміною мовної інтонації. Наталя нарешті заговорила з ним як з людиною, а не як із залізним Феліксом.

— А чому ви такої думки?

— Буквально за день до вбивства мені подзвонила Марина…

Наталчині очі затуманилися сльозами, але через хвилину вона уже взяла себе в руки і спокійно продовжувала:

— Ми з нею останнім часом бачилися не так часто, ніж зазвичай. Вона була дуже зайнята, та й у мене справ по горло. Я ж змінила місце роботи, збиралася зайнятися шоу-бізнесом…

(Кононов здогадувався, що між Мариною і Наталею відбулося відчуження. Напевно, Наталя дуже розлютилася б, якби довідалася, що Кононов ознайомився з щоденником Марини.)

— Тому, — продовжувала свою розповідь Наталя, — останнім часом ми все частіше спілкувалися по телефону. Вона подзвонила мені, ми побалакали про те, про се. Потім я запитала в неї, як справи на роботі. Запитала задля годиться. Але чергової відповіді, на зразок «усе гаразд», я від неї не почула…

— Що ж вона сказала?

— Вона сказала «спасибі, хріново». Так і сказала. Марина взагалі-то не лихословила, і слів таких я від неї жодного разу в житті не чула… Я запитала: «Що сталося?» Вона помовчала, потому відповіла: «Тобі краще в такому бруді не порпатися». Я звичайно, запитала, про який бруд ідеться. Вона неохоче сказала, що пояснить при зустрічі. Та от тільки зустрітися нам не вдалось.

— Скажіть, Наталю, а чи були в Марини недоброзичливці? Я не маю на увазі пліткарів чи заздрісників. Я говорю про тих, що могли зважитися на вбивство?

— Напевно, були. Звичайно, її стосунки з деякими колегами не можна назвати ідеальними, але я гадки не маю, хто міг так зненавидіти Марину, щоб наважитись убити.

— А з ким вона конфліктувала?

— З Рижовим, начальником охорони, увесь час лаялася. Але усе через якісь дрібниці. Непорозуміння виникали з бухгалтером, але, по-моєму, виключно на діловому ґрунті… З Корабельниковим вона скандалила десь із місяць тому… Хтось комусь недоплатив… Теж дріб’язкова історія.

— А Сапегін? Що ви можете сказати про Сапегіна, крім того, що я вже чув від Ходоша?

Наталя блиснула своїми бездонними карими очима.

— Вітольд надзвичайно велемовний, але я сумніваюсь, щоб він зміг усвідомити всю складність даного питання. Та й Сапегіна він не знав. А той — боягуз і сволота, якої світ не бачив.

У кімнаті запанувала тиша. Кононов згадував свій останній візит до Сапегіна і зіставляв почуте з тим, що сказала Наталя. Вона теж, до речі, замислилась, думала про щось своє і не звертала уваги, що попіл з цигарки падав на підлогу.

— Я розповім вам одну брудну історію, — задумливо сказала Наталя. — Але, може, спершу вип’ємо кави?

— Із задоволенням, — погодився Кононов, якого надзвичайно тішило те, що їх розмова ставала дедалі невимушенішою.

Поки Наталя варила каву, Кононов мовчки милувався її витонченим станом, закутаним у рожевий халатик. Вона скидалася на дівчинку, що порається коло плити.

Потім Наталя поставила в центрі столу джезву з гарячою духмяною кавою і продовжила свою розповідь.

— Сапегін асоціювався і в мене, і в Марини завжди з грошима та шантажем.

— Наскільки мені відомо, він якось був позичив у Марини під відсотки досить велику суму. Щось біля чотирьох тисяч доларів, — сказав Кононов задля того, щоб показати, що теж дещо знає (не даремно ж він відвідав цей снобський чи радше нуворишський «Євротур»!), але, виявляється, зачепив Наталю за живе — та закричала так, немов її вкусила гадюка:

— У Марини?! У борг?! Чотири тисячі?! Що за маячня! Та Марина зроду нікому грошей не давала. А якщо вже й давала, то без відсотків і тільки друзям, до числа яких Сапегін не належав. Хто вам сказав таку дурницю?

— Сам Сапегін… — мовив Кононов таким голосом, яким звичайно говорять «здаюся, здаюся».

— Брехати він майстер, і не таке може вигадати. З Мариною у них були більш-менш нормальні стосунки тоді, коли вона ще не заробляла справжніх грошей. Як тільки її справи пішли вгору — відразу їхні стосунки зіпсувалися. Не з Марининої вини, ясна річ.

— Виходить, Сапегін збрехав мені? — Кононов у цьому зовсім не сумнівався і запитував лише задля того, щоб змусити Наталю говорити далі.

— Ха! — у голосі Наталі звучало торжество людини, яка відкрила іншій очі на спільного знайомого-негідника. — Звичайно, збрехав! Він, по моєму, узагалі правду ніколи не каже — принципово. Ніколи Марина нічого йому не позичала. Я переконана.

— Гм, — Кононов не знав, що сказати. Усе було й так зрозуміло.

Сапегін водив його за ніс. Намолов сім мішків гречаної вовни. Він, певно, думав, що оскільки «справжнього вбивцю», тобто Осетинського, піймали, то слідчому, який навіть у Парижі ніколи не був, можна брехати все, що завгодно. Однак сам факт його безсовісної брехні не знімав з порядку денного одного важливого питання — чому його стосунки зі зведеною сестрою були настільки ворожими.

— Наталю, на початку нашої розмови ви говорили, що Сапегін шантажував Марину. Я не дав вам можливості договорити, перебив. Вибачте, будь ласка, але якщо можете — поясніть про що йдеться.

Усім, кому доводиться розмовляти зі слідчими чи іншими посадовими особами, наділеними правом карати або милувати, дуже подобається, якщо ті (у даному випадку Кононов) уміють визнавати свої помилки та промахи і не бояться зізнатися в цьому. Саме тому Наталя всміхнулась. Усміхнулася! Уперше за сьогоднішній вечір.

— Навіть не знаю, чи може бути щось смішне у шантажі, — бентежно мовила вона, піймавши радісний погляд Кононова. — До того ж у Сапегіна взагалі нема почуття гумору. Він якщо й жартує, то якось дивно. Чудний чоловік, їй-право!

Кононов не міг погодитися з цим. Дивним Сапегіна аж ніяк не можна було назвати. Звичайний собі нувориш, директор процвітаючої фірми, людина з хитруватим виразом обличчя, типовим для людини, що займається темними справами, але при цьому виголошує гасла про справедливість. Кононов як слідчий і фізіогноміст-професіонал з великим стажем нічого дивного в Сапегіні не помітив.

— Як же усе-таки він шантажував Марину?

— Гидко навіть згадувати. Ми з Мариною завжди ходили по суботах у жіночий клуб. Ну ви, певно, догадуєтеся, що це таке. Солярій, сауна, тренажери, масажисти, косметологи… Ми часто бавилися в сауні.

Кононов згадав щоденник Марини. Її поетичний стиль викладу думок, інтимні подробиці їхніх з Наталею «забавлянь».

— Пробачте, але я ніяк не можу второпати, як усе це пов’язати з Сапегіним, — квапив події Кононов.

— Ви ж не дослухали мене до кінця! — обурилася Наталя і, як дівчинка, якій не дали можливості розповісти сон про привидів і динозаврів, закопилила губу.

— Перепрошую, Наталю. Ще раз вибачте!

— Ми балувалися, плавали… Це було… приблизно два роки тому… Сапегін у той час захоплювався фотографією і ще не був бізнесменом. Він мав фотосалон — поганенький, манюсінький, туди зрідка навідувалися клієнти… Далеко від центру міста… Але Сапегін був просто одержимий фотографією. Він має хист, вишуканий смак, це — професіонал.

— Ніколи б не подумав! — щиро здивувався Кононов.

— Не знаю як, але в одну із субот він проник у клуб і зробив масу двозначних фотографій, де були я, Марина й інші дівчата. Звісно, оголені…

У Кононова запаморочилася голова, він уявив собі Наталю в оточенні оголених дівчат. На щастя, це тривало не більше десяти секунд.

— Напевно, підкупив охорону, — висловив припущення Кононов, щоб якось підтримати розмову.

— Було б півбіди, якби він просто фотографував нас і обмежився тим, що розглядав на сон прийдешній наші оголені тіла.

— Що ж учинив він?

— Прислав Марині поштою анонімний лист, з доданими до нього двома фотографіями, що могли б скомпроментувати її, і ультиматум — негайно зробити грошовий переказ на такий-то рахунок, інакше фотографічні знімки будуть негайно розіслані всім друзям і знайомим, а також їх отримає журнал «Жіноча мода».

— Невже це були такі непристойні фотографії?

— Звичайно, ні, але ж ми живемо в суспільстві, в якому грань між пристойним і непристойним досить складно визначити.

Кононов ствердно кивнув головою, щоправда, він ніколи не задумувався над цим питанням. Можливо тому, що жодного разу в житті не був у чоловічому клубі із сауною і масажистками?

— То чим же закінчилася ця вся історія: він відіслав ці злощасні фотографії чи ви все-таки відкупилися?

— Ми й не думали цього робити. По-перше, не було впевненості в тому, що якби ми пожертвували необхідною сумою, шантаж одразу припинився 6. Кому як не вам, слідчому, про це знати. Той, хто виконує вимоги шантажистів, завжди ризикує потрапити в ще більшу кабалу.

— Слушне зауваження. А по-друге?

— А по-друге, поступитися — означало б визнати його перемогу над нами. Врешті-решт, нам нема в чому каятися, ми ні перед ким не завинили, нікому не заподіяли зла. Ну попустували трохи в сауні. А по-третє, Марина добре знала свого брата. Боягуза, якого світ не бачив. Сумнівно, щоб він зважився надіслати ці фотографії кому-небудь. Він міряв людей своєю міркою, йому навіть не спало на думку, що можна проігнорувати його погрози… Ми не відреагували на перший лист. Потому — на другий. Коли в поштовій скриньці Марина виявила конверт із третім посланням, вирішила брати бика за роги…

Наталя замовкла, щоб перевести дух. Дістала з пачки останню довгу цигарку, набиту високоякісним пахучим тютюном, і закурила. Слідчий із сумом подумав, що не зможе запропонувати їй нічого пристойного. «Дурень, міг же купити щось більш вишукане, а не цю гидоту», — подумки вилаяв себе Кононов.

— Тендітна Марина Рубіна бере бика за роги… Ви, Наталю, мене просто заінтригували.

— Насправді, Марина була дуже сильною жінкою. Під тендітною зовнішністю приховувався непохитний характер, величезна сила волі, гіпертрофоване почуття свободи… Марина пішла в гості до Сапегіна… Не одна, взяла собі у супутники двох дужих молодиків з охорони. Вилаяла його добряче і пригрозила. Він кинувся їй у ноги, по підлозі повзав, благаючи вибачення. Щоправда, хлопці з охорони попередньо прочитали йому лекцію про те, як слід поводитися з сестрами. Хоч і зведеними… На цьому все й закінчилося. Листи перестали надходити. До того ж, негативи ми в нього відібрали. Спершу він не хотів їх віддавати, але ми у ввічливій формі попросили це зробити, шкода тільки, що Марина не покінчила з ним тоді раз і назавжди.

— Що її стримало?

— Вона була надзвичайно шляхетною. Яку б гидоту не зробила їй людина, знайома чи чужа, Марина завжди давала їй шанс реабілітуватися, виявити себе з кращого боку. Сапегін не справдив її сподівань.

— А як ви, власне, довідалися, що шантажист — Сапегін? — поцікавився Кононов, якому хотілося знати, чи не ховається за однією брудною історією інша, ще більш огидна.

— Дуже просто. Почнемо з того, що ворогів у Марини ніколи не було. Траплялися, звичайно, недруги, але ніхто з них не став би займатися настільки огидною справою. А потім самі фотографії! Фотографії в Марини асоціювалися завжди з братом. Ідеться про роботу високої якості. Надіслані фотографічні картки були просто просякнуті професіоналізмом, у них наявні зачатки режисури. Крім того, виказував себе «авторський почерк». Стиль, сама манера виконання. Я й досі не можу зрозуміти, як міг Сапегін не врахувати таких елементарних речей. Він, певно, вважав Марину простачкою!

— Людям властиво переоцінювати свої розумові здібності і водночас недооцінювати чужі. А як склалися подальші стосунки Марини з Сапегіним?

— Вони просто перестали спілкуватися. Десь приблизно через рік після тієї неприємної історії Сапегін відкрив свою фірму, що займається туристичним бізнесом. Нині вона процвітає, але я впевнена, що заслуг самого Сапегіна в цьому майже нема! Гадаю, що він є усього-на-всього підставною особою, яка нестиме всю відповідальність, якщо щось трапиться. Отож вам може пощастити поспілкуватися з ним у іншому амплуа.

— Невже він такий нездара?

— Та про нього всі такої думки… Мені навіть говорила…

— Хто ж?

— Це несуттєво… Утім, якщо цікаво, я можу сказати, але дайте обіцянку нікому не передавати моїх слів.

— Вважайте, що я вже дав.

— Секретарка нашого головного бухгалтера звідкись знає Сапегіна. Здається, вона раніше працювала якийсь час у «Євротурі», а може, вони були сусідами по дачі. Не пам’ятаю. Однак немає нічого дивного в тому, що всі всіх знають і всі про все знають, я вже звикла до цього.

— Це правда, — підтвердив Кононов, якому не раз доводилося переконуватися в справедливості цих слів.

Кононов згадав про Осетинського. Звичайно, не закінчивши розмови, було дуже нерозумно йти. «Ну навіть якщо він з’явиться — нічого страшного», — заспокоїв себе Кононов, і на душі йому відразу стало легше.

— Якщо ми вже заговорили про головного бухгалтера, то не могли б ви розповісти мені, що це за людина. Чому ви вирішили йому зателефонувати, коли маскарад з перевдяганням був у самому розпалі? Напевно, неспроста ви вирішили приділити йому стільки уваги?

— Гм… — Наталя на деякий час задумалася. Складалося враження, що вона збирається з думками. Підшукує слова. — Смолич — це чоловік, який мені ніколи не подобався.

— Чому?

— Не подобався — і край. Підозрілий тип. Завжди сидів за своїм комп’ютером, завжди допікав Марину розмовами, після яких вона, як правило, виглядала на десять років старшою.

— Про що ж вони говорили?

— Я ніколи не була присутньою, але гадаю, вони розмовляли про справи. Про що ж іще вони могли говорити?

— Отже, у них були виключно ділові стосунки.

— Найпевніше, що так. Про інтим не може бути й мови Про дружбу — теж. Марина ніколи б не стала заводити собі таких нудних і нервозних друзів, як Божевільний Макс. Отже, залишається партнерство на діловій основі…

— Даруйте, як ви його назвали? Божевільний Макс?

— Це ми з Мариною його так позаочі називали.

Пам’ятаєте, був такий не дуже вдалий американський фільм з придурковатим Мелом Гібсоном?

— A-а, із Мелом… Згадав…

Кононов не сказав, що в юнацькі роки Гібсон був його єдиним кумиром.

— Згадав… — повторив Кононов. — А чи не було чого-небудь підозрілого в їхньому партнерстві.

Наталя втупила очі в стелю. Облуплена сіра стеля приватного, зданого в аренду будинку, який не раз був спостерігачем таких поглядів. Усі попередні мешканці частенько свердлили її очима. Мати, що годувала дитину, напевно, не зводила з неї очей, чекаючи свого чоловіка, низькооплачуваного службовця, що залишив квартиру першій дружині; троє військових теж розглядали її жовто-чорні розводи, дожидаючи приходу своїх подруг — дівчат із заводу важкого машинобудування; студенти підносили до неї очі, коли зубрили конспект.

— Я вже казала вам, що їхні стосунки були виключно діловими, — мовила досить владно Наталя.

— Але ж ви, моя люба (Кононов відчував неабияку втіху, називаючи її своєю!), щойно розповідали, як Марина скаржилася вам на неприємності на роботі… Хіба не так?

— Можливо… — непевно відповідала Наталя. — Ви хочете запитати, чи не був причетний до них Смолич?!

— Саме це. Ви дуже здогадливі, Наталю.

— На неприємності Марина скаржилася за день до вбивства, — розмірковувала Наталя. — Сумнівно, щоб її вивів з рівноваги який-небудь підступний учинок когось з її недоброзичливців. Вона ніколи не зважала на такий дріб’язок. Та й траплялося всяке так часто, що вона призвичаїлася, сприймала неприємності, як щось належне. Не стала б вона журитися і через критичну статтю в якому-небудь журналі. Бувало й таке, хоча позитивних відгуків про її колекції у пресі завжди друкувалося в двадцять разів більше. Отже, критика журналістів аж ніяк не могла рознервувати її. Якби протік дах у демонстраційному залі або пацюки згризли п’ятнадцять метрів болонського мережива, вона тим паче не стала б бідкатися мені — просто вжила б потрібних заходів і викинула цю дурницю з голови. Марина була не з тих, хто, обливши соусом сукню, кричить: «Усе пропало»! Отже, сталося справді щось надзвичайне, про що по телефону вона не могла розказати.

— А може, «великі неприємності» для Марини — раптова поява податкової інспекції? Або велика нестача на складі. Або сварка з людьми, що прикривали будинок моди і сприяли процвітанню її бізнесу? А можливо, неприємності були пов’язані не з будинком моди, а, скажімо, з «Блакитним Дунаєм». Це теж треба враховувати. Так чи інакше, все те, що ми можемо трактувати як «великі неприємності» пов’язане з грошима. Причому великими. А великі гроші нерозривно пов’язані з бухгалтерією — легальною чи нелегальною (це не має значення). Бухгалтерія ж невід’ємна від головного бухгалтера. Смолича. Логічно?

— Безперечно, — відразу погодилася Наталя. — До речі, про «Блакитний Дунай». Сама Марина бувала там дуже рідко. Усім заправляв Смолич, він же і курирував бухгалтерію ресторану.

— Он воно що? Значить, без Смолича Марина не змогла б зробити жодної фінансової операції. Так?

— Справді, так. Вона увесь час підписувала якісь папірці, а він заносив потрібні дані у комп’ютер і до цієї інформації Марина практично не мала доступу, — зізналася Наталя.

— Невже усе було саме так?

— Мені згадалося, як колись, десь півроку тому, Марина розповідала, що, чекаючи Смолича, який вийшов на кілька хвилин, у його власному кабінеті, вона спробувала переглянути файл, назва якого здалася їй досить кумедною.

— І як же він називався? — поцікавився Кононов.

— «Попка». Саме так, «Попка». Ви вже вибачте мені цю фамільярність, але з пісні слів не викинеш.

— І яка ж інформація містилася у цьому файлі? — поцікавився Кононов.

— Я теж її про це запитала. Але Марина, як зараз пам’ятаю, почервоніла і сказала, що як тільки спробувала переглянути зміст файла, у кабінет вбіг розлючений Смолич і, вигукуючи непристойні слова, виключив комп’ютер. Уявляєте, Володимире!

— Може, у нього там були які-небудь адреси повій або якась гра порнографічна? — зробив припущення Кононов.

Звичайно, він сам сумнівався у правдивості зроблених ним гіпотез. Хіба нормальний здоровий чоловік обурюватиметься, якщо його начальниця, сучасна жінка, побачить у нього в комп’ютері оголених одалісок. Хоча, звичайно, буває різне.

— А що ви можете сказати про Максима Петровича як про людину?

— Майже нічого. Знаю, що живе на широку ногу один у трикімнатній квартирі. З нашими манекенницями ніколи не заводив шури-мури, хоча неодружений, міг би позалицятися до кого-небудь. Тримає величезного мармурового дога. Він з ним одного разу приходив на якийсь пікнік. Я жодного разу не бачила його без піджака, він, по-моєму, взагалі роздягатися боїться. Завжди на ньому забагато одягу. Оце, мабуть, і все…

— Не так уже й мало…

Кононов крутив у руках запальничку, перебираючи у пам’яті всі питання, які він поставив, міркував про що ще можна запитати. На закінчення він випалив, намагаючись поводитися якомога невимушеніше: Михайло скоро приїде?

Наталя глянула на годинник, що притулився до квіткового горщика з напівзігнилою рослиною.

— Буде через півгодини. Ви хотіли б з ним переговорити?

Кононов втупився в куток, де на табуретці стояв недорогий радіоприймач, і робив вигляд, що обмірковує запитання Наталі. Насправді ж, говорити з Гретинським йому не було про що.

— Ні, не хотів би, — і, відразу ж змінивши тон, за питав: — Наталю, у вас випадково немає батарейок? У моєму сотовому сіли.

Наталя була вражена:

— У вас є сотовий телефон?

— Службовий, спеціальної марки, — безтурботно збрехав Кононов.

— Зараз пошукаю, — знизала плечима Наталя і обвела поглядом кімнату.

Витягла з радіоприймача чотири досить пристойні «пальчики».

— Я вас не розорив? — винувато запитав Кононов, засовуючи батарейки одну за одною в надра нещеретівського шпигунського знаряддя.

— Та що ви! — усміхнулася Наталя. — Така дрібниця…

Хоча Кононов розумів, що не завдав Наталі ніякого збитку, почував себе незручно. Йому хотілося зробити для Наталі щось особливе, приємне, що запам’яталося б на все життя. Він набрався хоробрості і поставив найдурніше запитання з усіх, які ставив упродовж останнього тижня. А вибирати було з чого.

— Наталю, ви любите літаки?

— Люблю, — відразу відповіла вона.

— Тоді, — не даючи їй можливості опам’ятатися і заодно відмовитися, сказав: — Я хотів би запропонувати вам політати.

— Політати? — недовірливо запитала Наталя, її очі округлилися, як у маленької дівчинки, якій уперше запропонували покататися на американських гірках.

— Саме політати. Погоджуйтеся — не пошкодуєте.

Кононов знав, що Наталя авантюристка і зірви-голова. Він не сумнівався, що Наталя Воробйова — справжня валькірія, яка обожнює польоти і любить гойдалки величезних розмірів.

— Згода!

Кононов не помилився — вона таки погодилася.

— Але, прошу вас, пообіцяйте, що нікому не розкажете про нашу домовленість, поки ми не здійснимо політ. Домовилися?

— Авжеж!

Кононов розумів, що більшого від цього вечора уже не отримає, тому попрощався і пірнув у вологу травневу ніч. І тільки коли хвіртка за ним закрилася, згадав, що не сказав Наталі найголовнішого. Коли він її покатає? «Зорієнтуємось, у нас усе попереду», — сказав він сам собі. У нього був напрочуд гарний настрій.

11 травня, 21.09

— Пане майоре?

— Я-а.

— З тебе пляшка. Я тобі батарейки замінив.

— Красно дякую. Мені, до речі, тут сидіти двадцять хвилин залишилося, ти ж пам’ятаєш угоду?

— Пам’ятаю-пам’ятаю. Що нового?

— Твій підопічний навідався у будинок номер вісім на Лева Гумільова, це така здоровенна сталінська конструкція…

Я з цікавістю слухав його. Скільки разів за останні дні я бачив цей будинок наяву і в своїй уяві!

— …пробув там півгодини і зараз, здається, повертається на Пономаренківський в’їзд.

— Зрозумів. Велике тобі людське спасибі, пане майоре, можеш іти спати.

— Щасливий ти чоловік, дядечку, якщо тобі більше нічого не треба. А ти добре подумав?

«Добре», — збирався було буркнути я, коли враз згадав, що було б непогано заощадити трохи часу.

— З’єднай мене, будь ласка, з одним телефонним номером.

— А це як?

— Я ж говорю з тобою, користуючись цією трубкою як сотовим телефоном, значить, ти можеш мене до чого-небудь підключити, що-небудь приєднати, де-небудь набрати телефон, який я тобі продиктую, і я поговорю, з ким хочу.

— А ти розумник. Гаразд, почекай хвилину.

«Хвилина» Шемета прирівнювалася до п’яти звичайних. Повз мене кулею пролетів пізній перехожий, що, напевно, бачив у такій глушині людину з радіотрубкою вперше в житті. Було досить холодно. Здавалося, от-от почнеться дощ. Нарешті у трубці щось затріщало і я почув приглушений голос Шемета.

— Диктуй номер.

Я прокричав телефон батьків Олени.

— Алло?

— Олено, привіт, вибач за пізній дзвінок, поклич, будь-ласка, Ігоря?

— Його немає.

— Оленочко, ну допоможи рідній міліції, поклич Ігоря.

— Ох, Володю.

— Ох, Оленко.

— Я тобі не Оленка, — це вже говорив Пельш, що підслуховував із іншого телефону. — Говори, чого треба. Тільки я нікуди не поїду.

— Поїдеш, куди дінешся. Ти коли-небудь нелегально проникав на територію комерційної фірми?

— Ні, — Пельш трохи пожвавішав.

— І я ні. А треба.

— Треба? — з цікавістю запитав Пельш.

— Ага, — відповів самовдоволено я. — І не куди-небудь, а в обитель прекрасних дівиць, примар і підступних лиходіїв — у будинок моди «Наталі».

— Ого. Де тебе підібрати?

— Там, де й кинув. На початку Пономаренківського в’їзду.

— Щось прихопити треба?

— Парасольки і ганчір’я, щоб переодягтися. Решту речей візьмемо в Управлінні.

— А автомат даси?

— Припиняйте балачки, — встряв у розмову Шемет. Мосму невдоволенню не було меж.

— Пане майоре, ви нічого не чули. Це секретна операція, — сказав я дуже серйозно.

— Ах секретна… — люб’язно відповів Шемет.

Саме цієї миті на початку Пономаренківського в’їзду зблиснуло світло фар автомобіля, що рухався в мій бік.

— Усе, кінець зв’язку. Ігоре, з тобою ми домовилися. Виїжджай негайно, — сказав я уже на бігу і пірнув у густі кущі, ховаючись у пітьму.

11 травня, 23.59

Ми з Пельшом екіпірувалися, як справжні зловмисники. Взяли з собою ліхтарики, мотузки, плетені шапочки з прорізами для очей, рукавички, змінне взуття (нічого, між іншим, смішного) і посвідчення співробітників карного розшуку. Крім цього, Пельш прихопив із собою купу дискет, а я — табельну зброю і низку відмичок.

Усю дорогу від Управління до будинку моди ми по-змовницьки мовчали. За два квартали від мети залишили машину і вийшли до будинку Політпросвіти з тилу, з боку старезних прохідних дворів-лабіринтів, де водилися кішки, сновигали п’яні і тхнуло вогкістю І давниною.

Мій план проникнення був простий: піднятися на дах пожежною драбиною; залізти на горище; з горища перебратися на верхній поверх. Спуститися вниз і, здолавши всі перешкоди, проникнути в кабінет головного бухгалтера. Які перешкоди могли трапитися на нашому шляху, зізнаюся, я не знав. Загалом, моя ідея проникнути в будинок моди була справжнім безумством. Якоїсь миті я навіть пошкодував, що не почекав до завтра, коли можна було б під приводом пошуку примар і привидів без будь-якого ризику прочесати будинок моди з даху до підвалів. Але мости були спалено. Рубікон перейдено. Та й Пельш назавжди перестав би мене поважати, якби я раптом вирішив відмовитися від такої захоплюючої пригоди.

Мені на втіху йшов дощ. Було темно і нічого не видно. Настрій одразу погіршився, як тільки почали підніматися пожежною драбиною. Будинок Політпросвіти був високим, коли ми нарешті дісталися до даху, я подумав, що падати з такої висоти досить небезпечно. Тієї ж миті моя нога посковзнулася на одному з круглих металевих щаблів, а слідом за нею і друга. Я завис на руках, боляче вдарився грудьми об металеве пруття.

Пельш, що ліз слідом за мною, допоміг мені рукою поставити мої ватяні ноги на щабель, і я якось доповз до даху. Намацав двері, що вели на горище. Вони були незамкнені. Нам пощастило. Ми забралися усередину і там нарешті я зміг сісти й відсапатися.

— Ти як? — співчутливо прошептав мені Пельш прямо у вухо.

— Ніяк. Відпочинемо хвилин п’ять, — відповів я теж пошепки.

— Згода.

Посиділи. Перевзулися. Дуже хотілося курити. Спершу я думав, що цього не варто робити в цілях безпеки, але невдовзі зрозумів, що для підняття морального духу треба закурити. Пачка цигарок в моїй нагрудній кишені була геть зім’ята. Я хотів її викинути, але вчасно схаменувся. Не варто слідити, навіть якщо в тебе є посвідчення слідчого, ми ж не підлітки, що залізли в чужу квартиру, знайшли в комоді четвертак, випили пляшку коньяку, взяту з холодильника, обблювали увесь туалет, залишили на кухні купу недокурків і загубили видані вранці їм в РАГСі паспорти посеред передпокою, коли виходили з будинку.

Отже, недокурки довелося забрати із собою.

Посвітивши ліхтариками, ми оглянули стіни горища, що ще зберігало пам’ять про славні дні політпросвіти. Транспаранти, обшиті червоним кумачем. Щити наочної агітації. Бюсти і погруддя братів-близнюків Маркса-Єнгельса. Нічого цікавого, підозрілого чи небезпечного. Дивно, що такі важкі речі затягли на горище, а не винесли в двір. Напевно, тодішній завгосп був прихильником старого режиму, сподівався на його відновлення, тому ретельно зберігав святині.

На жаль, він був загороджений знову ж таки щитами та різним агітаційним мотлохом. Оглянувши ретельно горище, ми виявили двері, що вели в шахту вантажного ліфта.

— Покатаємося? — запитав Пельш.

— Можна, але пошукаймо спершу вихід на сходи.

На жаль, він був загороджений знову ж таки щитами та різним агітаційним мотлохом.

— Доведеться скористатися ліфтом, — мовив я.

Ми оглянули ліфт. Замість кнопки виклику був отвір для ключа. Самі ж двері виготовлені з листового заліза, причім вони не діставали до стелі, а були трішечки вищі за мій зріст, через те прикривали троси лише частково.

Освітивши обличчя один одному ліхтариками знизу, як це прийнято в професійних спецагентів, ми влаштували маленьку військову раду. У плетених, з прорізами для очей шапках ми скидалися на вбивць-психопатів, добре, хоч нас ніхто не бачив. Першим заговорив я.

— Звичайно, ми можемо піти звідси геть. А можемо велкам ту хелл, — я тицьнув пальцем, на залізні двері шахти ліфта.

— Треба казати «ту хевен», теж мені Вільям Блейк, — прошипів Пельш. — Іти звідси я не маю наміру, на вулиці дощ, а мотузки в нас є.

— То що, ліземо?

— Ліземо.

Альпіністська підготовка в нас обох була не найкраща, але загалом ми були спортивними хлопцями. Я колись в юнацькі роки підкоряв скелі Довбуша, а Пельш навіть побував на Ельбрусі.

Обв’язавшись мотузками, ми поволі, не поспішаючи, вибралися на двері ліфта. Його змащені солідолом троси мали своєрідний запах, унизу виднілася непроглядна пітьма. Приблизно через п’ять метрів по вертикалі ми натрапили на двері в шахту ліфта нижнього поверху. Слава богу, не автоматичну розсувну, а старомодну, із засувкою. Відкрили без особливих зусиль і щасливі ступили на «обіцяну землю»…

Перед нами був коридор, застелений килимовим покриттям. Якщо я правильно зорієнтувався, ми перебували на четвертому поверсі. А нам потрібен був другий — там містилися кабінети адміністрації.

Ми обережно, крадькома, навшпиньки попрямували до сходів.

У будинку моди панував комунізм: усі двері були відчинені, але на те, щоб перевірити начиння всіх кімнат, не було часу.

Кабінет бухгалтера був прямо біля ліфта.

Він єдиний з усіх мав поганенький замок. З допомогою відмичок, без надмірних зусиль ми легко проникли всередину. Пельш одразу ж опустив жалюзі, запнув вікно шторами (були і штори), я замкнув двері. Підійшов до столу, щоб перевірити його вміст. Пельш уже натис на звабливу кнопку комп’ютера.

Звичайно, ордера на обшук ми не мали і дії наші були зовсім протизаконні. Таким чином, ми поводилися, як звичайні карні злочинці. Усвідомлення цього факту приємно лоскотало нерви і змушувало діяти швидко, злагоджено, вправно.

У столі в Смолича, як і належить бухгалтерові, зберігалися відомості, платіжні доручення, накладні, звіти, степлери, ручки, олівці, маркери, коректор «Тірр-Ех» і, як не дивно, десятки два порожніх сірникових коробок. Усі з різними етикетками, більшість — нестандартні. Їх я не став розглядати, а одразу взявся за папери.

Серед маси рахунків, назв комерційних і державних підприємств, кошторисів на тканини і фурнітуру кілька разів трапився логотип «Євротура» з жінкою на бику. Їх я відклав убік.

За спиною почувся голосний шепіт Пельша:

— Володю, підійди.

Я підійшов.

— Дивися, як цікаво, — сказав він і кивнув головою у бік екрана.

Там була таблиця, заповнена приблизно так:

«Ікона Богоматері, XVII ст. N 4326»; «Статуетка китайська, XV ст., N 01216…».

Таблиця складалася з дев’яноста восьми пунктів. Загальна сума становила 254000 американських доларів.

— А наш бухгалтер, мабуть, антиквар, — по-змовницьки мовив Пельш. Я не бачив його обличчя, схованого в темряві і прикритого шапочкою, але відчув, що він підморгнув мені.

— Тс-ссс, — сказав я, бо в коридорі почулись чиїсь кроки.

Через мить вентилятор комп’ютера стиха завив, екран згас і запанувала абсолютна, непроникна тиша. Здасться, спрацювала сигналізація й охорона знеструмила весь будинок чи, принаймні, поверх. А навіщо охороні гасити світло, якщо за логікою його навпаки потрібно було б увімкнути, адже так набагато легше ловити злочинців. Якась дивна охорона. Для неї головне — вирубити комп’ютери. Адже тепер базу даних з антикваріату на дискету не перепишеш. От гади!

Усе це я зметикував за дві секунди. Шепнув Пельшу «лягай на підлогу», а сам витяг пістолет, стрибнув до дверей і став за одвірком. Слава Богу, Пельш послухався мого наказу і заліг за столом.

Кроки за дверима ставали усе виразнішими, і я раптом усвідомив, що мені абсолютно байдуже, хто там — охоронці, мафіозні вбивці (що практично одне й те саме) чи «наша рідна міліція». Я усвідомив, що вже кілька днів веду приватне розслідування, що я не просто державний служака, що моя доля невіддільна від долі Наталі і сам я прагну помститися вбивцям Марини. Я шкодував, що не взяв із собою жодного бойового патрона і мій «Макаров» — лише дитяча хлопавка. Колісниця долі прискорювала свій рух.

Хлопці за дверима абсолютно не збиралися жартувати. Без будь-яких попереджень на зразок «виходь, руки за голову» чи «відкрийте, міліція» пролунали кілька пострілів із пістолета з глушником. З дверей біля замка полетіли друзки. Двері відразу ж розчахнулися від неймовірно сильного удару ногою, й у кабінет зі швидкістю кур’єрського потяга ввалилася чиясь надзвичайно велика туша, освітлена ззаду трьома ліхтариками. Рідна міліція так не поводиться. Я вже було зібрався зітхнути з полегшенням, але не мав навіть вільної секунди, тому що моє коліно вже впнулося молодчикові в пах, а кулак розплющив йому носа. Допоки він не оговтався, я повернув його до себе спиною, здушив йому горло зігнутою рукою, приставив пістолет до його скроні і голосно наказав: «Кинь пістолет на підлогу, падло!» Хіба я міг говорити інакше? Тієї миті я був не слідчим Кононовим, а якимось найманцем, що виконує доручення свого боса.

Можливо, троє друзяк, що ввалилися в кімнату слідом за молодиком, який потрапив до моїх лабет, і застрелили б мене, якби були впевнені, що їхні кулі зможуть ефективно пробити такого товстого хлопчика, яким виявився мій імпровізований живий щит, а можливо, вони справді дорожили його життям. Не знаю. Ніхто з них гадки не мав, що мої патрони холості? Хоча я й сам, зізнаюся, вирішив тієї миті, що краще не думати про це, а діяти так, ніби вони бойові.

Горлорізів було троє. Усі в точнісінько таких самих, натягнутих до підборіддя плетених шапочках, як і ми. Вони світили ліхтариками мені в обличчя. Якби я міг відсторонено, збоку оцінити ситуацію, що склалася, то зауважив би, що і ми, і наші противники виявили високу майстерність у вмінні маскуватись.

— Кинь пістолет, кому кажу?!! — крикнув удруге я своєму заручникові, що стікав кров’ю.

— Кинь, — сказав один із трьох.

Важкий предмет тупо вдарився об килимове покриття.

— І ви всі теж! Швидко! Опустіть ліхтарі!

Я здушив горло своєму заручникові так, що він захрипів, ковтаючи слину, але не зміг видати жодного звуку.

Усі троє змушені були кинути пістолети на підлогу.

— Жоро, вилазь через стіл, базару нема! — звернувся я до Пельша.

Може видатися смішним, але традиційна фраза «базару нема» мас магічну дію. Я використовував її для того, щоб мої противники могли трохи розслабитися.

— Що там у тебе? — загугнявів Пельш, жуючи свою плетену шапочку. Чи то з переляку, чи то для конспірації.

— Нормально все і братва нормальна! Ходи-но сюди.

За своєю спиною я почув кроки і важкий подих Пельша.

— Посвіти на підлогу і підніми пістолет.

— Братане, може… — звернувся до мене один із бандитів, що був, мабуть, за старшого.

— Спо-окійно! — обірвав його я. — Не сци, ще поживеш. Візьми пістолет, Жоро.

«Жора» взяв.

— Тепер усім відійти до стіни! Живо! Руки за голову!

Відійшли. До протилежної стіни коридору. Руки заклали за голови.

— Три кроки вліво!

Відійшли на три кроки вліво. Слухняні.

— Приєднуйся до них, швидко! — я штовхнув свого заручника туди, де стояло троє його братанів. Не потрібні мені заручники. У нас два пістолети, а в них — жодного.

Пельш підібрав усі пістолети з підлоги. Тієї миті він нагадував де Ніро у фільмі «Таксист». Усі дула були оснащені високоякісними глушниками. Два пістолети Пельш засунув за пояс, а інші два націлив на наших душогубів. «Цікаво, чи зможе він у разі необхідності вистрілити?» — подумав я і звернувся до нього з проханням:

— Жоро, дай-но мені один пістолет.

Відчувши у своїх руках справжню смертоносну зброю, я одразу пожвавішав.

— Скільки вас усього?

Відповіді не було.

Я двічі вистрілив бойовими в стіну за кілька сантиметрів від найближчого абрека.

— Ще четверо.

— Де?

Кілька секунд панувало мовчання, і я з прикрістю подумав, що якщо щоразу розв’язуватиму їм язики пальбою в стіну, то мені не вистачить патронів, щоб скінчити розмову. Однак, на щастя, хлопці виявилися тямущими і мені не довелося ще раз застосовувати зброю:

— Двоє внизу і двоє на даху, — відповів той самий абрек.

— Усім лягти на підлогу. Якщо хтось устане раніше, ніж через десять хвилин — уб’ю, — переконливо попередив я, не переймаючись тим, що здійснити сказане практично неможливо.

Ми з Пельшом, тримаючи під прицілом своїх супротивників, задкуючи, відступили до сходів. Залишати будівлю через дах і влаштувати без потреби перестрілку з охороною мені не хотілося.

— Вийдемо як білі люди — через вестибуль, — шепнув я Пельшу.

— Ти з глузду з’їхав?

— Однаково інакше не вдасться. Якщо треба буде — стріляй. Це наказ.

— Зрозумів, — Пельш був на подив небагатослівний.

Ми зупинилися біля сходів і прислухалися. Я посвітив ліхтариком у коридор, туди, де стояли наші недруги. Вони поводилися на подив досить сумирно. «Назвати їх боягузами у мене не повертався язик. Радше розумні, аніж легкодухі», — подумав я.

— Гаси ліхтарик, — наказав я Пельшу. — Дійдемо до нижнього прольоту, якщо внизу, під сходами, нікого не буде, спустимося у вестибуль. Ну а там зорієнтуємося. Зрозумів?

— Зрозумів.

Ми спустилися без проблем. Я обережно виглянув у вестибуль і побачив двох охоронців з ліхтариками. Один з них стояв біля скляних дверей і зиркав на вулицю, інший нервово ходив узад-вперед і блимав на всі боки ліхтариком. До нього було метрів п’ять-сім.

— Де ці чортяки лазять? — голосно позіхнув той з охоронців, що стояв біля дверей.

— А я знаю, — відгукнувся його напарник. — Може, уже когось розфасовують по пакетах.

Як тільки він замовк, я кинувся на нього й оглушив ударом пістолетної рукоятки по голові, а Пельш побіг до дверей, він спрямував на охоронця два пістолети і крикнув тому: «Лягай, суко, інакше вб’ю». На жаль, вартовий не послухав поради Пельша і вистрілив. Вистрілив і я.

Ну я, звичайно, не Гретинський. Тридцять із тридцяти вибиваю рідко. А от дев’яносто сім-дев’яносто вісім зі ста можу. Якось само собою виходить. А чим ще займатися розлученому капітанові Кононову? Як розважатися? Поправлятись у стрільбі.

Охоронець упав, скрутився і заскавучав від дикого болю в роздробленій щиколотці.

— Здаюся, хлопці!

Молодець. Розумний. Боягузом його теж не назвеш.

— Здаєшся, тоді кидай пістолет! — крикнув йому Пельш, голос якого я ледве впізнав. Живий, слава Богу.

Охоронець жбурнув нам пістолет. Теж, звичайно, із глушником. Не приватна охорона, а прямо якась регулярна армія.

Ми підібрали зброю, переступили через поваленого ворога і вибігли на вулицю. Зауважу, що діяли ми не тільки блискавично, але й благородно: не удостоїли свого ворога жодним стусаном у живіт або ребра.

12 травня, 02.14

— Слухай, а ти крутий, виявляється, — серйозно сказав Пельш, коли ми, від’їхавши від будинку моди щонайменше кілометра півтора, зупинилися покурити й обговорити ситуацію, що склалася.

— А ти думав, — байдуже мовив я, хоча гордість розпирала мене. — Я, чесно кажучи, у такій халепі ще ніколи не був.

— Невже у тебе раніше не стріляли?

— Траплялося, але, як правило, через яку-небудь дурницю.

— А тут таке, що забудеш, як маму рідну звати.

— Розумію. У тебе ж сьогодні стріляли.

— Хіба? А я думав у тебе, — скромно відповів Пельш.

— Та хіба не байдуже? Якби їм пощастило трохи більше, а нам — трохи менше, пришили б обох.

— Зате тепер ми їх засадимо, — мрійливо мовив Пельш. — По десять років кожному, без права листування.

— Куди це ми їх засадимо? Нікуди ти їх не засадиш. І знаєш чому?

— Ні? — ображено запитав Пельш.

— Тому що вони поводилися адекватно своєму службовому становищу і нашій з тобою поведінці. Служба в них така, розумієш?

— Володю, яка служба? Вони ж у нас першими стріляли, — Пельш не на жарт розсердився.

— А хто першим у будинок моди поліз?

— Ми, — тужно мовив Пельш.

— Отож-то й воно, Ігоре, — відповів я повчально. — І вагомих оперативних причин для проникнення в нас не було. Будь-яка бульварна газетка за три сотні погодиться надрукувати статтю «Міліціонери — розбійники». Тому з нашого боку ні позову, ні службової доповіді Булавіну, ні взагалі будь-якого витоку інформації не повинно бути. І не буде. О-кей?

— Гм, о-кей, — неохоче погодився Пельш.

— А ти молодець, — простягнув я йому руку. — Чудовий напарник.

— Ти теж нічого, — сказав він, потискуючи мою долоню. — До речі, в мене є для тебе одне службове повідомлення. Дозволиш? — змовницьки запитав Пельш.

— Викладай, що там у тебе.

— Розумієш, поки ти там нишпорив у столі бухгалтера і гортав порнографічні журнальчики…

— Ніяких журнальчиків там не було, — запально перебив його я.

— А на комп’ютері… Та це не важливо. Словом, я вставив дискетку в комп’ютер і дещо скачав.

— Ти хочеш сказати, що встиг переписати… — моє обличчя мимовільно витягнулося, і я широко усміхнувся.

— Усе, варте уваги, і, зрозуміло, базу даних з антикваріату.

— Покажи-но, — з викликом мовив я, так ніби Пельш стверджував, що вміє підтягуватися на одному пальці, а я сумнівався в його вправності.

Пельш поліз у ліву кишеню штанів, довго нишпорив у ній.

— Загубив?

— Не зовсім, — збентежено промимрив Пельш.

— Тоді поясни, що сталося, — сказав я, відчуваючи, що сталося щось неприємне.

— Глянь-но сюди. Коментарі потрібні? — Пельш витяг з кишені дискету, хоча правильніше буде сказати те, що залишилося від неї — зовсім пошкоджений металевий сердечник.

Про те, щоб зчитати інформацію, можна було забути.

— Кишеня пошкоджена?

— Прострелена наскрізь. У двох місцях.

— Подякуй долі, що куля відскочила рикошетом, міг би лишитися без стегна.

— Спасибі, спасибі, спасибі, — розлютовано затарахкотів Пельш, киваючи головою, як китайський болванчик. — Було б краще, якби шматок м’яса вирвало, не так уже й страшно, а так уся робота коту під хвіст. Тепер на бухгалтера не натиснеш.

— Якби тебе поранило, ми, мабуть, не вибралися б з будинку моди живими. Крім того, дискета не доказ. Як ти довів би, що списав її саме з комп’ютера бухгалтера, а не взяв у себе в Управлінні.

— Як це не доказ? Чи знаєш ти, комп’ютерний нечемо, що база даних бухгалтера реєструвала дату і час будь-якої операції копіювання інформації на сторонню дискету? І єдина, підкреслюю, єдина дата, яка там стояла, це п’яте число п’ятого місяця цього року?

— П’ятого місяця? — перепитав я, згадуючи, що п’ятим місяцем є травень.

— П’ятого травня, напередодні вбивства Рубіної, рівно тиждень тому, бо вже субота, друга година ночі, бовдуре неотесаний.

Я трохи образився і, щоб якось насолити Пельшу, сказав:

— Це нічого не означає.

— А які тобі докази потрібні? Сьогоднішня розмова з Гретинським, про яку ти вже встиг забути, хіба не є доказом? Але ж він у дружній і невимушеній обстановці, за ThunderhawK’oM, якого ти, до речі, зовсім незаслужено зневажаєш…

— О Боже! Гретинський також маніяк?

— З чого ти взяв?

— Він теж, як оглашенний, прикипає до екрана комп’ютера і літає по джунглях… А я гадав, що він нормальний хлопець і гарний залицяльник.

— А він і є нормальний хлопець, на відміну від тебе.

Наша розмова поступово перетворювалася на гризню.

— Гаразд. Він — нормальний хлопець, а я — зануда, але ти можеш пояснити, що тобі вдалося вивідати в нього?

— Я ж намагаюся тобі розтлумачити, а ти постійно перебиваєш.

— Вибач.

— Річ у тому, що Гретинський в очі не бачив ніякої утиліти мішок і взагалі нічого не знає про неї, що якраз підтверджує його непричетність до вбивства. Як я про це довідався, краще не запитуй, тому що однаково нічого не зрозумієш, але інформація достовірна.

— Дуже добре, але вона не така вже й важлива, — невдоволено буркнув я.

— Справді, головне, що Михайло бачив, як ввечері в суботу Марина дістала із сумочки якусь дискету і щось переписала з неї на жорсткий диск. Зазвичай, усе, що Рубіна приносила, вона якось коментувала: мовляв це нова іграшка або цікава колекція жіночого одягу. А того разу — і словом не обмовилася. Переписала, поклала диск назад у сумочку — і нічичирк.

— Чому ж Гретинський мені про це нічого не розповів?

— Тому що у твоїх лабетах людина, по-моєму, згадує про комп’ютери й усе, з ними зв’язане, в останню чергу.

— А у твоїх ніжних обіймах, вона почувається затишно і комфортно.

— Авжеж. Але версія утиліти мішок на машині бухгалтера точнісінько така сама, як і на комп’ютері Рубіної.

— Хай йому грець, — буркнув я. — Окремо всі ці деталі нічого не варті, але якщо їх звести докупи, вони можуть вивести на слід убивці. Ти, Ігоре, часу даремно не згаяв. Молодець.

— Я такий, — гордо розвів руками Пельш, ніби фокусник, який щойно вивергнув зі своєї пащі цілу в’язку бубликів.

— Але зауваж: ми не маємо ніяких доказів. Ставлю один проти ста, що завтра вранці, а може, вже і сьогодні вночі, якщо у них добре налагоджена система, Смолич знищить єдиний побічний доказ своєї нелегітимності базу даних. А копію якщо й зробить, то будь певен, заховає так, що шукай вітра в полі. Ситуація складається парадоксальна: очевидно, Смолич причетний до вбивства Рубіної, а оскільки з ним зв’язаний Сапегін, то найвірогідніше, і в нього руки забруднені, але доказів ми не маємо. Жодних.

— Ох, дядечку, який же ти зануда. А знаєш ти, що, скажімо, в Лос-Анджелесі або в Чикаго, а може навіть у Нью-Йорку — я точно не пам’ятаю — є спеціальний поліцейський надсекретний ескадрон смерті. Коли поліція упевнена, що така-то особа є небезпечним злочинцем, убивцею чи ґвалтівником, але при цьому вона може вийти сухою з води, посилають людей з ескадрону. Дві хвилини стрілянини — і справу закінчено. Або взагалі обходяться одним пострілом.

— Ти пропонуєш переймати прогресивний досвід?

— Розширюю твій світогляд. Їдьмо, а то я вже засинаю.

Лише коли я вийшов з машини і піднявся у свою квартиру, то зрозумів, наскільки легко обвів мене навколо пальця Пельш. Звідки він може знати про існування ескадронів, якщо вони надсекретні?