Танці утрьох

Розділ 2

7 травня, 8.46

Уранці наступного дня Кононов прийшов в Управління за п’ятнадцять хвилин до початку роботи — такого з ним раніше не бувало. Зазвичай він спізнювався. А все через дуже тихий будильник.

Однак сьогодні він не проспав: фантасмагоричні сни не давали спокою всю ніч. Він піднявся вдосвіта і довго курив натщесерце, співставляючи отримані дані про вчорашнє вбивство з побаченим у квартирі Рубіної.

7 травня, 9.12

Справжнє прізвище Жеглова — Булавін. Зріст він мав, дай Боже, — метр сімдесят чотири, а от визначити його вік не міг ніхто. До того ж, зовні він скидався на садівника-аматора. Такий собі добродушний дядечко з червоним носом. Щоправда, коли я ще тільки був піонером, він уже, за його словами, брав участь у затриманні закоренілих злодіїв у законі, а в часи, коли слово «мафія» співвідносилося винятково з загниваючим Заходом, він одержав третю сувору догану за доповідь про зростання в країні організованої злочинності. Кращого слідчого я не зустрічав — і всі розслідування в Управлінні велися під його керівництвом. Він мав гострий, як бритва, аналітичний розум і багатющий досвід. Хоча про його минуле розповідали чимало пліток, досить суперечливих, але я на них ніколи не зважав.

Я почувався кепсько: зовсім не виспався. У коридорах Управління кипіла робота: когось вели на допит, хтось голосно запевняв, що вперше в житті чує про громадянина N, повз мене пробігли два спецназівці, що лаялися з приводу нестачі бензину.

Булавін, побачивши мене, осудливо глянув на мої черевики.

— Кононов, Кононов. Мабуть, учора до другої години ночі правили теревені з підслідним, а сьогодні зранку не встигли навіть взуття почистити. Гарний же у вас вигляд.

— Винуватий, товаришу полковник.

— Гаразд, сідай. Ну що там у тебе по вчорашньому вбивству?

— Поки негусто, товаришу полковник.

— Відставити «товаришу полковник». Позаочі ж звете мене Жегловим, от і кажи «Глібе Георгійовичу».

Щось він сьогодні дуже привітний і товариський якийсь. Не до добра.

— Слухаюсь, Глібе Георгійовичу.

— Чув, піймали вбивцю, — водночас питально і стверджувально провуркотів Булавін, немов би кажучи: «Подейкують, що ти одружуєшся, друже».

— Піймали, Глібе Георгійовичу, піймали. Але не вбивцю, а підозрюваного.

— Але ж пістолет знайшли в нього? У нього, — Булавін почав розмірковувати вголос. — Дані експертизи отримали? Попередні вже є, — він простяг мені аркуш паперу з висновком нашого експерта Аваладзе.

«Кулі, знайдені на місці вбивства, випущені з пістолета системи „Макаров“… За характером деформацій куль і місцями кінцевого призначення їхніх траєкторій можна зробити висновок, що постріли були зроблені з відстані не більшої за 0,7 метра від потилиці убитої… Кулі випущені з пістолета N546221, загорнутого у рушник, свідченням тому є порохова кіптява навколо наявного в ньому отвору…»

Поки я швидко читав очима висновки експерта, Булавін продовжував говорити:

— Отже, як бачиш, знаряддя вбивства в наших руках. Як відомо, для повного висновку, який не соромно показати прокуророві, необхідна наявність: а) жертви злочину; б) обвинуваченого в злочині; в) речових доказів злочину, у нашому випадку — знаряддя вбивства; г) мотивів; ґ) свідків. — (Він має мене за школяра? — Спалахнула в мені образа.) — 3 пунктами а, б і в проблем нема. Щодо пунктів г і ґ, то я хотів би негайно вислухати твої міркування.

Я займався справою Рубіної не більше двадцяти годин. Устиг зробити — з огляду на неділю і загальну безалаберність нашого допоміжного апарата — рівно стільки, скільки міг і ні на йоту більше. А тут Булавін зі своїми питаннями. Я такого ще не пригадую — щоб начальник Управління розмовляв зі слідчим (їх у нас близько двадцяти) про справу, якою той займається менше доби.

— Річ у тому, Глібе Георгійовичу, що Гретинський справляє враження чоловіка, який глибоко поважав і любив свою дружину. Мені важко уявити обставини, за яких він міг би вчинити вбивство. Тим більше, що на пістолеті, як зазначається у висновку, немає відбитків його пальців. Що ж стосується свідків, то їх теж катма.

— Так, — простягнув Булавін, обертаючи в пальцях дорогу сувенірну ручку. — «Справляє враження…», «важко уявити…», «немає відбитків…» З протоколом огляду його машини, ти, звичайно, знайомий. У бардачку знайдено ганчірочку зі слідами імпортного розчинника. Цей же розчинник виявлено на пістолеті. Тобі це про щось говорить?

— Ще б пак.

— Я втішений, що ти не втратив здатність логічно мислити. А щодо мотивів — наказую відставити «враження» і «важко уявити». Через три дні ти покладеш на цей стіл, — він переконливо постукав пальцем по склу, під яким (за однією з легенд Управління) лежали фотографії усіх великих злочинців, пійманих Булавіним, — справу про звинувачення. Можеш іти.

— Слухаюсь, Глібе Георгійовичу, — по можливості браво сказав я, геть збитий з пантелику.

Коли я був уже в дверях, Булавін окликнув мене:

— Кононов!

Я обернувся.

— Черевики обов’язково почисть. Можливо, доведеться спілкуватися з дамою.

Лаючись, дивуючись і клянучи свою роботу на чому світ стоїть, я поплентався до свого кабінету.

7 травня, 9.29

Ніякої дами в моєму кабінеті не було. За комп’ютером сидів Пельш. Він мав вигляд людини, переобтяженої роботою, хоча насправді бив байдики.

Так склалося, що мій кабінет містився майже поруч з обчислювальним центром, і тому Пельша підсадили до мене. Щоб було зрозуміліше, я поясню.

Два роки тому Булавіна відрядили до Нью-Йорка, де він півтора місяця «ділився досвідом» (тобто з ним ділилися досвідом, а сам він, за його словами, «чухав потилицю і багатозначно повторював „Good, it’s really good“»). Відвідавши Нью-Йорк, він зробив один, але дуже важливий висновок: комп’ютер — це добре, це дійсно добре. Тому, використавши свої впливові знайомства, Булавін домігся відновлення машинного парку і — навіть! — розширення штатного апарату. Не зміг лише домогтися розширення площі. Тому частина нових комп’ютерів, як і обслуговуючого персоналу, в обчислювальному центрі не помістилася. Так у моєму кабінеті з’явилися лейтенант Пельш і його надзвичайно дорогий «Пентіум». З Пельшом я потоваришував, а «Пентіум» залишився для мене загадкою.

— Ніхто не дзвонив, не заходив? — запитав я в Пельша.

— Та ні. Лише мій начальник.

— Ну, твій майор мене не цікавить. А дами часом не було?

— На жаль, ні.

— Олена про мене вчора нічого лихого не говорила?

— Як тобі сказати… Якщо не брати до уваги епітетів і порівнянь…

— От і добре.

Нічого гарного в цьому, звичайно, я не бачив. Але іноді доводиться змінювати своє амплуа.

Я сів за стіл, розпачливо втупився в папку з написом «Справа N317» і задумався. Учора була неділя, вихідний. В Управлінні чергувала бригада слідчих. Але Булавін чомусь подзвонив мені додому (ще не будучи, теоретично, впевнений у тому, що сигнал, який надійшов від Силіна, не є помилковим). Під більш ніж непереконливим приводом того, що нікого більше не знайшлося, він відправив мене на місце ймовірного злочину. Припустимо, чергова бригада була на іншій справі, що легко перевірити. Припустимо, інші слідчі (п’ятнадцять осіб) роз’їхалися саджати картоплю, ловити рибу, відключили телефони і тому подібне. Припустимо, що я потрапив на цю справу випадково. Якщо це дійсно так, то мені просто не пощастило. Ну а якщо ні? Чому вибір Булавіна впав саме на мене?

— Слухай, Ігоре, розкажи мені про мене, — несподівано для самого себе попросив я Пельша.

— Не зрозумів, — очманіло глипнувши на мене, мовив Пельш.

— Ну розкажи, чим я відрізняюся від інших слідчих Управління.

— Ніс довгий, сорочка старомодна, черевики майже завжди нечищені. Обручки немає.

— Ні, я серйозно.

— Ти запитуєш як службовець? — Пельш розвернувся на стільці і пильно подивився на мене.

— Як друг.

Пельш витримав драматичну паузу.

— Ти нормальний.

— Нормальний?

— Саме так, нормальний мужик, совісний.

— Гм, — почервонів я. — Дякую. А інші?

— А про інших я тобі звітувати не зобов’язаний, — похмуро мовив Пельш і знову втупився в комп’ютер.

У глибині душі я, звичайно, теж так думав, але почути це від Пельша було приємно, тому що моя самооцінка плюс його, дозволяли змалювати більш-менш об’єктивний портрет. Булавін, як людина дуже спостережлива, найвірогідніше, теж такої думки. Але якщо я помиляюся, тоді… Тут усе моє єство збурилося проти булавінського наказу через три дні покласти на його стіл обвинувачення на Осетинського. Однак Булавін, зважаючи на якісь причини, міг бути впевнений у тому, що Гретинський убивця, від мене лише вимагалося швидко знайти потрібні докази.

Аж раптом я згадав одну деталь, зовсім незначну. Я забув про неї, якщо вірити психоаналізу, через величезне накопичення фактів і вражень за минулу божевільну добу. ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК СИЛІНА!

Припустимо, у чергову частину телефонував не Силін, а хтось інший. Як не дивно, це дуже примітивне запитання не спало мені раніше на думку, та й узагалі було не до нього. Тепер настав час розібратися з ним. Той, хто знає і про Рубіну, і про Осетинського, і про вбивство, і, що Силін — їхній сусід, подзвонив і чомусь вирішив назватися Силіним. Хоча його, звичайно, зрозуміти можна, якщо зважити на те, як люди не люблять фігурувати у кримінальних справах, нехай навіть свідками. Однак…

Я встав з-за столу і енергійно заходив по кімнаті. Відчув деякий приплив азарту, взяв телефон і, походжаючи вперед-назад, набрав номер експертного відділу.

— Аваладзе, — гаркнула трубка.

— Кононов турбує. Що там новенького в справі Рубіної?

— Почекай ще хоч годину. Тут не тільки тобі одному припекло. Булавін, тільки-но я прийшов на роботу, звонив, вимагав балістичну експертизу, тепер ти…

— Добре. Рівно через шістдесят хвилин я в тебе.

— Домовилися, — буркнув завжди незадоволений Аваладзе.

Після цього я подзвонив вартовим. Переговорив з начальником зміни і довідався, що лейтенант, який приймав учорашній сигнал, сьогодні теж на робочому місці. Отже, я міг переговорити із ним.

Але потрібно було зробити ще один дзвінок. Найнеприємніший. Трохи повагавшись, я набрав номер будинку моди «Наталі». У трубці почулися довгі гудки, потім протріщав АВН, клацнув комутатор локальної АТС і нарешті милий жіночий голос проворкував:

— Будинок моди «Наталі».

— Доброго ранку, вас турбує карний розшук, — мовив я, підкреслено ввічливо. — Я вимушений повідомити вам, що вчора Марини Сергіївни Рубіної не стало.

— Марини Сергіївни? Не стало?

Я багато разів був змушений говорити людям цю страшну звістку, але мене вразила щирість і непідроблена скорбота в голосі.

— Учора, приблизно о пів на першу її вбили у власній квартирі. Ми приносимо вам свої щирі співчуття. Убивцю, запевняю вас, знайдуть і покарають.

Дивно, але подібні запевнення завжди втішають. Така вже людська натура — око за око, зуб за зуб.

— Я… Я навіть не знаю, що вам сказати… Я вас зрозуміла, — нарешті взяла себе в руки моя співрозмовниця, ймовірно, секретарка.

— Оскільки чоловік убитої зараз перебуває під слідством, а близьких родичів у неї нема, то витрати на похорон, мабуть, доведеться взяти на себе вашій фірмі. Будьте ласкаві, якомога швидше повідомте начальство про те, що сталося.

— Звичайно, — погодилася секретарка, схлипуючи. Спохватившись, вона додала:

— Пробачте, ви сказали, що чоловік Марини Сергіївни, Мишко, перепрошую, Михайло Леонтійович, під слідством?

— На жаль, так. Більше я вам нічого не можу сказати. Слідча таємниця.

— Зрозуміло, — стишивши голос, мовила вона.

— Про всяк випадок запишіть мій телефон.

Я продиктував службовий і домашній телефони.

— Гадаю, нам доведеться зустрітися, тому кажу до побачення. Усього найкращого, — чемно сказав я, розуміючи, що ніякі слова не спроможні утішити мою співбесідницю.

«Ух», — полегшено зітхнув я: з найнеприємнішим було покінчено. Десь хвилину я постояв посеред кабінету, збираючись з думками.

— Ігоре, а міг би ти надрукувати мені одне простеньке оголошення?

— Типу «Холостяк тридцяти п’яти років, Скорпіон, Сосна, Аметист, Тигр, Сатурн, який любить попоїсти і випити, шукає молоду, красиву, розумну, багату наречену з квартирою, машиною, дачею і глухонімою тещею?» — блискавично зімпровізував Пельш.

— Текст я скажу, а ти виведеш на лазерному принтері п’ять екземплярів.

— А чому не п’ятдесят п’ять? Ти хіба не знаєш, який жадібний майор Васильєв?

— А ти передасиш йому привіт від Булавіна, — незворушно мовив я, виводячи на аркуші паперу заголовок «Усім мешканцям буд. 8».

Віддавши Пельшу оголошення, я рушив до чергової частини.

7 травня, 9.51

— Ну, орли, хто вчора приймав повідомлення про вбивство Рубіної? — переступаючи поріг чергової частини запитав Кононов.

Один з міліціонерів з погонами лейтенанта, який замислено споглядав величезну карту міста, що висіла перед ним, неквапливо обернувся і мовив:

— Я.

— Старший слідчий Володимир Кононов, — представився Кононов.

— Симакін. Лейтенант Симакін, — виструнчився черговий, для якого слідчий був великою шишкою.

— Хлопці, хто-небудь, підмініть лейтенанта, поки я з ним переговорю, — звернувся Кононов до двох міліціонерів у сусідній кімнаті, а сам із Симакіним відійшов до вікна.

— Скажіть, лейтенанте, у вас ведеться запис усіх телефонних дзвінків?

Симакін зам’явся.

— Правду кажучи, товаришу слідчий, на магнітофоні, що обслуговує мою консоль, накрився стрічкопротяжник, і він уже три дні у майстерні.

— Весело, — пробурмотав Кононов. — А в журналі хоч є точний запис часу дзвінка?

— Аякже.

Симакін підійшов до столу і перегорнув кілька сторінок журналу.

— Дванадцять п’ятдесят одна.

— Це вже краще. А скажіть, будь ласка, лейтенанте, чи не запримітили ви в голосі того, хто дзвонив чого-небудь незвичайного?

— У тому-то й річ, що ні. Зовсім нічого. Це був нормальний чоловічий голос, не дуже молодий, не дуже старий, спокійний, упевнений. Він говорив так, немов йшлося не про вбивство, а про якийсь дріб’язок.

— Не дуже молодий, не дуже старий… Прямо Чичиков якийсь… — обурився Кононов. — А якоїсь специфічної особливості, дефекту мови не запримітив? Гаркавості, шепелявості, заїкання або якогось слова-паразита, скажімо «е-е-е»?

— Та ні… — почуваючи себе винуватим, протяжно мовив Симакін.

— А ви могли б упізнати цей голос?

— Не впевнений. Телефон дуже спотворює.

Запитувати більше не було про що. Сказавши лейтенантові, щоб той, якщо раптом щось пригадає, зайшов у триста дванадцятий кабінет, Кононов попрямував до експертів.

7 травня, 10.04

— Ми ж домовилися через годину, — обурено сказав Аваладзе замість привітання. — А минуло лише сорок хвилин.

— Та чергові не змогли мене розважити навіть п’ятихвилинною розмовою, — виправдався Кононов. — Мені погуляти?

— Та кількість результатів настільки мала, що… На пістолеті відбитків нема. Усі «пальчики», знайдені в квартирі, належать або Рубіні, або Гретинському.

— Зрозуміло, — розчаровано мовив Кононов. — А на клавіатурі комп’ютера?

— Так само. Відбитки Рубіної і Осетинського.

— Ну а волосся, грудочки землі з взуття у передпокої, врешті-решт сперми на простирадлах, слини в склянках!?

— Лупа на килимах, молекули поту на рушниках, помада на недокурках, — передражнив його Аваладзе. — Та цього добра хоч греблю гати. Але щоб розібратись із усім цим, потрібен час, та й апаратура в нас часів царя Гороха. Результати аналізів не досить точні.

— Ну а коли вони будуть готові?

— Ми намагатимемось усе зробити якомога швидше.

— Булавін наказав, щоб я за три дні завершив розслідування. Поквапся.

7 травня, 10.17

Вийшовши від експертів одночасно і пригніченим, і роздратованим, я пішов давати прочухана Пельшу, який — я точно знав — ще не встиг роздрукувати мені оголошення і тому мав бути покараний. Не дарма ж люди вигадали козла відпущення? Для цього в сержантів є рядові, у генералів — полковники, а в мене — Пельш. Хоча, зізнаюся, усі ці «прочухани» малювала моя розбурхана уява. Насправді ми ніколи не лаялися.

— Ну що, дама так і не з’являлася? — запитав я в Пельша з надією.

— Яка дама? Невже прислухався до моїх порад і познайомився зі Світланою з податкової?

— Дай мені спокій зі своєю Світланою! — огризнувся я. — Не з’являлася, так і скажи.

— Ну і злий же ти Володю, — Пельш удавано набурмосився. — А я для тебе, між іншим, створив справжній витвір мистецтва. Та, бачу, доведеться тебе покарати і використати його не за призначенням.

Пельш простягнув мені аркуш, на якому великими буквами було написано:

«Шановні мешканці буд. 8! Обласне Управління внутрішніх справ вітає вас із Днем Перемоги, бажає успіхів, щастя, здоров’я і просить допомогти у розслідуванні вбивства Марини Рубіної, яка проживала в кв. 45 вашого будинку. Усім, хто бажає посприяти, дзвонити старшому слідчому Кононову за телефоном…» Унизу вказувалася адреса Управління і мій робочий телефон на відривних купонах.

— Який же ти молодець, Ігоре, — я мимоволі посміхнувся. — Я геть забув про День Перемоги.

— Але ж твоя основна клієнтура — спостережливі бабусі. От я і подумав: почитають, розчуляться і бігцем кинуться до телефонів.

— Але чи не переборщив ти, Ігоре, вказавши моє прізвище.

— Розумієш, Володю, держава для людей — щось абсолютно безособове і, відповідно, абсолютно бездушне. Тому вкрай необхідно, щоб вони знали, що розслідуванням займається конкретний хлопець з милим прізвищем, а не якийсь оруеллівський Мінілюб.

Пельш мав слушність. Я подякував йому, дав указівки щодо можливої появи дами (бо знав: Булавін слів на вітер не кидає) і поїхав на Лева Гумильова опитувати свідків.

7 травня, 11.42

Марина Рубіна мала щастя проживати в так званому «відомчому» будинку, побудованому в ті смутні і страшні роки, коли в країні, де всі ловили румунських шпигунів і лікарів-убивць, ширилося зловісне гасло «жить стало лучше, жить стало веселей». Будинок одержав назву «Червоний хімік»: його зводили виключно для керівників однойменного заводу — інженерів, начальників корпусів, бригадирів, словом, будівельників комунізму. Не секрет, що підприємство «Червоний хімік» і в ті роки, і ще довго після смерті Сталіна «хімічило» винятково бойові отруйні речовини і субсидіювалося державою ого-го як. Але нині назву «Червоний хімік» мало хто пам’ятав, хіба що старожили — бабусі і дідусі, які грали у доміно і читали газети поблизу своїх під’їздів.

Зовні будівля мала досить непрезентабельний вигляд: похмурий сірий моноліт, гнітючий і потворний, як і вся епоха сталінізму, що його породила, однак квартири (хоч і комунальні) були великі й просторі, висота ж стель сягала майже чотирьох метрів. Саме завдяки цьому споруду зарахували до престижніших будинків міста. Через це ціни на житлоплощу в «Червоному хіміку» навіть на тлі загальної дорожнечі квартирних метрів видавалися просто-таки фантастичними. Проте мало хто з тих, для кого висота стель не грала істотної ролі, наважувався продати свою «сталінку» і натомість придбати щось менш помпезне, але більш дешеве, щасливо оприбуткувавши доларову різницю. І все ж такі сміливці знаходилися, і їхні квартири займали «нові українці» типу Марини Рубіної. Однак більшість жителів становили люди небагаті, а то і зовсім бідні. Отже, колектив мешканців був досить строкатим і неоднорідним.

Опитування свідків — робота делікатна, клопітка і марудна. Утім, іноді серед випадкових людей може трапитися один-два справжніх свідки.

Методів опитування існує не так уже й багато. Як правило, слідчі користуються двома (їх радять студентам юридичних факультетів). Перший нагадує клубок ниток, що увесь час розмотується: спершу опитуються найближчі сусіди, потім сусіди по під’їзду, потому — сусіди з інших під’їздів, відтак сусіди по вулиці і т. д. Другий метод отримав назву «китайського». Слідчий, починаючи з п’ятого поверху (якщо будинок п’ятиповерховий), опитує всіх без винятку, керуючись лише одним принципом — він рухається зверху вниз і зліва на право. (Чому не навпаки? Для визначеності.)

На думку Конанова, другий метод був занадто обтяжливим і малоефективним, адже доводилося спілкуватися зі сторонніми, зайнятими своїми побутовими проблемами людьми, марно витрачаючи час. Кононов вирішив скористатися першим методом і обмежитися опитуванням найближчих сусідів.

Він дуже сподівався на охоронців правопорядку і найбільш поінформованих осіб — бабусь поблизу під’їзду. Але, підійшовши до будинку Рубіної, враз розчарувався: поблизу не було нікого. Опитування бабусь довелося відкласти на невизначений час.

Кононов зупинився перед ліфтом, оглянув сходи — вони були на подив охайні. Постоявши, він вирішив спуститися у підвал. «Складові приміщення науково-виробничого підприємства „Кіпонор“» — оповіщала облуплена табличка на дверях.

«Певно, будь-хто, озброєний відмичкою, без надмірних зусиль зможе проникнути сюди, і про це не може не знати дирекція „Кіпонора“, — подумав Кононов. — Отже, украсти там нічого: підвальні приміщення будинку Рубіної особливого інтересу не представляють».

Поміркувавши над змістом слова «кіпонор» і не знайшовши відповіді на запитання, щоб воно могло означати, Кононов потягнувся до кнопки виклику ліфта, але опустив руку. Він вирішив, що краще пройтися пішки і скрізь усе роздивитися. А раптом…

Зовні (як за ціною, так і за системою захисту) двері квартир різнилися, як і самі мешканці колишнього «Червоного хіміка». Поверхово оглянувши їх, можна було безпомилково визначити, якого статку родина мешкає за ними. Кононов піднімався сходами, меланхолійно розглядаючи номери квартир.

Нарешті він підійшов до 45 номера. Тут жили Марина Рубіна і Михайло Гретинський. Нині квартира мала пустувати.

«Утім ні, — стрепенувся Кононов, — повинен чергувати який-небудь сержант із місцевого відділення». Для початку Кононов вирішив поговорити з найближчими сусідами, а потім — із Силіними. Двері праворуч від сорок п’ятої квартири були не з бідних. Слідчий запримітив ознаки на совість установленої сигналізації, на дзвонику мерехтіла червона лампочка, призначення якої він не знав.

Кононов подзвонив. Натомість не отримав ніякої відповіді. Він подзвонив ще раз. І все марно. Зробив ще п’ять дзвінків. Потому ще три. І лише після цього змушений був констатувати, що господарі, очевидно, відсутні. «Шкода», — зітхнув слідчий. Довелося напрошуватися в гості до сімейства Силіних.

Три короткі дзвінки. Хтось глянув у вічко.

— Мені потрібен Дмитро Силін. Я слідчий.

Двічі клацнув верхній замок і один раз нижній. «Точнісінько, як минулого разу», — відзначив Кононов.

Двері відкрила повна сорокалітня жінка з бигудями на голові, вбрана в квітчастий засмальцьований халат.

— Його немає: він на дачі, садить картоплю, але ви можете зачекати, він скоро повинен приїхати.

— У такому разі, якщо дозволите, я хотів би переговорити з вами. Не заперечуватимете?

— Ні, — мляво відповіла жінка. — Проходьте.

Кононов удихнув аромат передпокою простої пролетарської квартири.

— Мене звати Володимир. Володимир Кононов, — представився він.

— Дуже приємно, — запобігливо мовила жінка. — А мене Марія. Марія Силіна.

— А по батькові?

— Іванівна, Марія Іванівна, — ображено закопилила губу господарка: їй було б значно приємніше, якби її називали просто Марією.

Кононов пройшов у ту ж кімнату, в якій учора розмовляв з Силіним. Усе було так само, хіба може трохи чистіше.

— Як щодо чаю? — якомога галантніше запитала господарка.

— Не відмовлюся, — у тон їй відповів Кононов.

Дружина Дмитра Силіна справляла враження злобливої дами, невдоволеної життям, яка дратується без будь-якого приводу і працює нормувальницею на заводі або комірницею в якому-небудь ремонтно-будівельному управлінні.

— А хто ви, Маріє Іванівно, за фахом? — поцікавився Кононов.

— Я? — здивовано перепитала Силіна, ніби в кімнаті був ще хтось, до кого Кононов міг звернутися з таким питанням. — Я працюю в двадцять другому ЖЕКу, паспортисткою.

«Он воно що! Серед невдоволених жінок першість, без сумніву, належить саме паспортисткам», — резюмував Кононов.

— У такому разі, Маріє Іванівно, ви маєте добре знати своїх сусідів Марину Рубіну і Михайла Осетинського.

— Ха! — тріумфально вигукнула Силіна.

Стало зрозуміло, що саме цього запитання вона чекала, готувалася до нього заздалегідь і тепер готова була виплеснути всю негативну інформацію, таємно зібрану на своїх сусідів слідчому Кононову.

— Аякже, знаю. Усе-таки не перший рік сусіди! А що вас цікавить?

— Розкажіть чи не запримітили ви чого-небудь дивного, підозрілого у поведінці небіжчиці, — довірчо попросив Кононов.

— Марина Рубіна, царство їй небесне, — почала Силіна, — була жінкою непоганою. Хоча й задирала носа, особливо в останні роки. Але ж я знаю, що вона з Івана в гетьмани. Усього на шість років за мене молодша. А вдягалася, як дівчисько. Щотижня додому до неї приїздили перукар, манікюрниця, кравчиня і масажист, який десять доларів за годину бере. Словом, пестила себе над міру. Порядні жінки так не поводяться. Я нічого не хочу, звичайно, сказати, — Силіна строго глипнула на Кононова. — Вона, напевно, була порядною. Але коли жінка, якій під сорок, так дбає про свою зовнішність, це завжди викликає підозру.

— Звичайно, ви маєте слушність, — заохочував її Кононов, сподіваючись, що серед купи гною йому вдасться відшукати перлину.

— Гадаю, вона ніколи не прала, не прибирала і не варила їсти. Куди там такій паві. Увесь час роз’їзджала на машині. Ходила з таким, знаєте, дамським дипломатиком.

— А з ким спілкувалася?

Силіна задумалася.

— У неї збиралося чимало усякого наброду. А одна дівуля майже жила, увесь час сновигала тут. Вона мала такий дивний вигляд. Носила надміру короткі спідниці і височенні каблучища. Дуже скидалася на повію. Коли ж з’явився Михайло, народу поменшало.

За зарядом негативних емоцій, спрямованих на ні в чому не винних сусідів, ця жінка перевершувала багатьох запеклих кримінальників. Різниця полягала в тому, що ті грабували й убивали, а Силіна перед законом була чистою. Ненависть переповняла її, але зняти руку на когось вона боялася: сковував страх бути покараною.

— Може, ще чайку? Це з бананом, сестра з Китаю привезла — я його бережу для поважних гостей, — солодко мовила Марія Іванівна.

— А що за один її чоловік?

— Звати його Михайло. Загалом він непоганий чоловік, щоправда дивакуватий.

— Чому ви так думаєте?

— Хіба може нормальний мужчина одружитися з жінкою, старшою на десять років? — Силіна, певно, й гадки не мала, що Кононов знає Осетинського, його вік і фах.

— На десять років?! — удавано обурився Кононов, щоб витягнути із Силіної якомога більше інформації.

— Уявіть собі. І що найбільше вражає — вона його здорово обкрутила. Він заглядав їй у рот і ходив на пальчиках перед нею. Ніби хлопчик на побігеньках.

— Але ж він її, мабуть, зраджував? — простодушно випалив Кононов.

— Аякже, аякже! — переможно глипнула Силіна. — Ну подумайте самі, хіба може молодий красень не зраджувати старій, хоча й випещеній, дружині. Це ж не природно.

На секунду Силіна змовкла, щоб дати Кононову можливість усвідомити зміст останнього твердження. Потому знову зацокотіла:

— Я його не один раз бачила у товаристві тієї самої дівулі на каблучищах, про яку щойно розповідала. Вони так мило щебетали! Гадаю, що молодята під носом у Марини, царство їй небесне, шури-мури крутили. Та й узагалі, в нього на роботі самі дівчата — адже він працює в будинку моди «Наталі». А там таких вертихвісток хоч греблю гати. Хіба можна втриматися від спокуси в таких умовах?

— Що правда, то правда, — по-філософськи зауважив Кононов. — Але чи впевнені ви у тому, що він справді зраджував, а не просто залицявся?

— Безсумнівно, — авторитетно заявила Силіна.

— А Рубіна йому, як ви гадаєте, була вірна?

— А от щодо Марини, не знаю. Вона жінка дивна, усе тільки про роботу й думала. Робота для неї була важливіша за чоловіка. Та й вік. Хоча хто їх знає, цих багатих? Але особисто я жодного разу ні з ким її не бачила.

— А чи не примітили ви, Маріє Іванівно, — Кононов перейшов до списку офіційних запитань, — останнім часом чого-небудь дивного в їхніх стосунках — може приходив хто-небудь підозрілий?

Силіна задумалася. Кононов розумів її стан. Ясна річ, нічого такого вона не зауважила, але намагалася згадати що-небудь таке, що могло б підтвердити її спостережливість і «знання життя».

— Хіба те, що дівуля на каблучищах як у воду канула. Принаймні, раніше я її ледь не щодня бачила. У неї, по-моєму, навіть ключі від їхньої квартири були, а в останні два тижні ніби крізь землю провалилася. Може, виїхала? До того ж, раніше у них ледве не щотижня були гості. До під’їзду через іномарки не доберешся. Музика до першої години ночі грала. Я думала, що і на травневі свята вони влаштують дебош. Але ж ні! Не було ніяких гостей.

«Що ж, — подумав Кононов, — у відсутності спостережливості їй не дорікнеш».

— А чи добре ви пам’ятаєте вчорашній день?

— Аякже, — Силіна одразу зметикувала, куди хилить Кононов.

— Ви були вдома з дванадцятої до першої?

— Ні, але вже о пів на третю я прийшла.

— Що робив ваш чоловік у цей час?

Силіна насторожилася.

— Працював. Як завжди о цій порі.

— Де? — поцікавився Кононов, намагаючись поводитись якомога невимушеніше, щоб не викликати зайвої підозри.

— Удома, він збирає телефони з автоматичним визначником номера на замовлення для фірми, що ними торгує, — затарахкотіла Силіна. — Якщо хочете, можете оглянути його кімнату.

— З цікавістю, — Кононов встав і попрямував туди, куди вказувала господиня.

Невелика кімната правила за майстерню. На столах, укритих ворсистою тканиною, ніби на вітрині, лежали радіодеталі, плати, мікросхеми і паяльники.

— А хто ще був удома? — запитав Кононов.

— Моя дочка. Ви, здається, з нею вже говорили…

— Знаєте… Ці телефони напрочуд розумні, — Силіна взяла на себе роль гіда і пояснювала призначення апаратів. — Вони можуть самі визначати, з якого номера вам дзвонять, можуть, як будильник, щогодини дзеленчати, вигравати різні мелодії. Але найголовніше — завдяки їм я вже не скандалю з працівниками АТС: вони перестали надсилати нам квитанції за розмови, яких не було після того, як Дмитро підключив апарат, що веде облік кількості і тривалості розмов.

— А чи можу я глянути на ваш лічильник дзвінків?

— Звичайно, якщо вам цікаво…

Кононов у супроводі господарки повернувся в кімнату, де відбувалося чаювання. Він подумки дорікнув собі за неспостережливість — минулого разу він лише побіжно оглянув телефон, а даремно.

Чудо техніки, що виконує мільйон найрізноманітніших функцій, причаїлося в кутку тумбочки, застеленої серветкою з вишитими на ній котиками, — очевидно, витвором самої господарки. Скромних навичок Кононова, якому нечасто доводилося мати справу з подібними пристроями, усе-таки вистачило на те, щоб розібратися з автоматичним визначником номерів.

Але це далося йому не легко. Довелося кілька разів перечитати інструкцію (її дала послужлива господиня), щоб знайти потрібні коди. Сама ж Силіна стояла в Кононова за спиною і усім своїм виглядом показувала, що не вірить в успіх.

— Може, дочекаєтеся Дмитра? — запропонувала вона.

Але дана пропозиція суперечила планам Кононова.

Він уже шкодував, що не взяв із собою Пельша — той би за дві секунди розібрався в кодах… Нарешті, удача посміхнулася Кононову, і на зеленому табло висвітилися слова: «ЛІЧИЛЬНИК ДЗВІНКІВ». Доклавши чималих зусиль, Кононов добрався до дати 6 травня.

— Кому ваш чоловік з такою наполегливістю дзвонив цього дня?

— Це мій робочий, — відповіла Силіна, схилившись над телефоном.

Перегляд списку номерів не дав бажаних результатів: серед них не було потрібного. Складалося враження, що Силін справді не дзвонив у чергову частину.

Утім, він міг скористатися телефоном-автоматом на вулиці, що на розі будинку Рубіної. Але Аня стверджувала, що батько не виходив з квартири. Чому ж тоді Силін не розповів про свій чарівний телефон ще вчора, коли Кононов цікавився дзвінками вперше? Можливо, показання лічильника можна сфальсифікувати і Силін навмисно зволікав із зізнанням про наявність автомата?

Чим більше Кононов думав про це, тим менше вірив у те, що потайний алкоголік Силін, простий збирач телефонних апаратів, причетний до вбивства і перебуває у змові з Гретинським, естетом і манекенщиком.

— Ну, мені вже час, — мовив Кононов і попрямував до дверей.

— Було дуже приємно поспілкуватися, — з посмішкою, що претендує на привітність, сказала господарка.

Уже в передпокої, коли Кононов узувався, то запримітив, що Марія Іванівна, яка стояла поруч і підпирала масивним тілом одвірок, встигла непомітно зняти бігуді і вкласти волосся.

Після того, як двері за Кононовим зачинилися, йому здалося, що він заново народився — настільки приємно було залишити житло родини Силіних.

7 травня, 13.08

Вийшовши з будинку, Кононов одразу глянув на вікна квартири Рубіної: його цікавило, чи міг зловмисник проникнути у квартиру з даху? Необачно було б залишити поза увагою будь-який, навіть найменш вірогідний, елемент скоєння злочину.

Слідчий відразу впізнав вікна Рубіної — вони вирізнялися дубовими рамами і оригінальною формою. Навіть з тролейбусної зупинки можна було запримітити, що в квартирі живуть люди, які мають смак і можливості реалізації найхимерніших забаганок.

Будинок, збудований у стилі, який архітектори жартома охрестили «сталінським ампіром», був позбавлений будь-яких оздоб: ніяких тобі балкончиків, ринв і інших витребеньок, які допомогли б проникнути убивці, віртуозному скелелазу, в квартиру на восьмому поверсі, Кононов не помітив.

Отже, версію про проникнення через вікно можна було без вагань відкинути.

Біля під’їзду, на щастя, на лавочці сиділа жіночка пенсійного віку, поблизу якої метушився карликовий пінчер.

— Тузику, Тузику! Фу! — сварилася вона на собаку, набагато гладшого, ніж належить бути карликовим пінчерам. Кононов зрозумів, що трапилася слушна нагода переговорити з представником горезвісного «бабусиного комітету».

Він представився й досить дохідливо пояснив, що його цікавить і чому.

По щасливому збігу обставин, бабуся, яку звали Мотроною Григорівною, весь ранок 6 травня провела на лавочці в товаристві свого вірного Тузика.

— У мене таке горе, ще позавчора зламався телевізор, я навіть фільм не додивилася. А онучата на дачі… От я і сиділа майже з ранку. Пізніше, десь о дванадцятій годині, підійшла Степанида Олексіївна із сорокової квартири, — пояснювала Мотрона Григорівна. — Я вас ще вчора запримітила.

По її інтонації Кононов зрозумів, що вона прихильно ставиться до нього і як до скромно одягненого молодика, і як до представника органів правосуддя. І готова викласти усю відому їй інформацію.

— Марина привітна була жінка, щиросердна. Допомагала завжди і грошима, і продуктами. У лікарню мене чотири рази возила на своєму автомобілі. І коли дід мій помер, теж допомагала.

Кононов співчутливо похитав головою.

— А Михайла Осетинського ви знали? — поцікавився він.

— Мишко дуже гарний хлопчик… — бабуся була готова розплакатися.

— Та годі вам, — утішав її Кононов, — з ним же нічого не сталося.

Мотрона Григорівна втерла ніс краєм фартуха і, трохи заспокоївшись, мовила:

— Сльозами горю не поможеш.

Витримавши паузу, Кононов продовжив розпитування.

— Скажіть, Мотроно Григорівно, чи бачили ви, як Михайло Леонтійович виходив учора з будинку? І о котрій годині приблизно це було?

— Як же, бачила. Ми разом вийшли з під’їзду, десь о пів на десяту ранку, він був у доброму настрої, в руках тримав сумку.

— А повернувся коли?

— Десь біля дванадцятої, я саме зібралася йти додому. У мене діабет, мені потрібно часто їсти. Я перекусила і знову вийшла на вулицю. А там уже стояли карета швидкої допомоги і міліцейська машина.

Мотрона Григорівна знову зашморгала носом.

— А чи не заходив хто-небудь сторонній у під’їзд, коли ви сиділи на лавочці?

Мотрона Григорівна задумалася, але так і не змогла згадати нічого суттєвого.

— А коли повертався Михайло Гретинський, він що-небудь ніс у руках чи в сумці?

— Не пам’ятаю…

— А настрій у нього був, як і раніше гарний?

Це питання видалося Мотроні Григорівні дуже дивним. Мабуть, на її думку, слідчий мав цікавитися куди більш серйознішими речами.

— Настрій? Не знаю.

— А що ви можете сказати про Дмитра Силіна? — запитав Кононов задля проформи.

Мотрона Григорівна махнула рукою:

— П’яничка, який ніколи не вітається. Хоча нічого поганого сказати про нього не можу.

Кононов сердечно подякував Мотроні Григорівні за допомогу, розкланявся і попрямував до під’їзду.

«Це та стерва, що купила собі чоловіка-пацана?» — поцікавилася ліфтерка, коли Кононов звернувся до неї з питанням про небіжчицю. Він ледве витримав десять хвилин розмови з розгніваною на весь білий світ жінкою.

Потому обійшов сусідів. Більшості з них не було вдома, деякі взагалі не знали ні Марини, ні її чоловіка, дехто плутав покійну з сусідкою по поверху, одна досить жвава домогосподарка була щиро переконана, що Михайло — син Рубіної. Дві дівчинки-близнючки молодшого шкільного віку у процесі розмови Кононова з їхньою симпатичною матір’ю розповіли, як тітка Марина пригощала їх учора бананами.

Більше нічого істотного Кононову не вдалося довідатися того дня.

7 травня, 17.54

Кононов подзвонив у двері Марини Рубіної. Довгий час не було чути ніякого руху. Потому двері зненацька розчахнулися, легко і швидко. В живіт Кононова вперся крихітний ствол автомата АКМСУ.

— Р-руки!

— Розслабтеся, старшино, — переборов секундний переляк Кононов. — Я слідчий обласного Управління.

— Руки за голову!

Скривившись так, ніби його почастували склянкою риб’ячого жиру, Кононов заклав руки за голову і сказав:

— Понишпорте у мене в нагрудній кишені. Там посвідчення.

З- за спини грізного старшини визирнув учорашній сержант.

— Послухай, Саничу, але ж це справді слідчий.

— Хай йому грець… — вилаявся старшина. — Ви капітан Кононов?

— Власною персоною, а ви віслюк. Якби я мав пістолет і бажання, то випустив би у вас три магазини. Ваш автомат на запобіжнику.

Старшина недовірливо подивився на перемикач вогню, що знаходився у положенні «стрілянина чергами».

— Я вас не розумію, товаришу капітане.

— Це жарт, — скептично мовив Кононов, не впевнений у тому, що дотеп вийшов вдалим. — Але якщо ви повірили мені, то вже давно не торкалися перемикача видів вогню. Отже, автомат стоїть на бойовому взводі щонайменше зранку. А це вже непорядок.

— Винуватий, товаришу капітане.

— Гаразд, дозволь ввійти. Я стомився і хочу їсти.

7 травня, 18.19

— Ну і якого біса ви тут нудитеся? — запитав я в трьох міліціонерів, що пригостили мене принесеною з собою вареною ковбасою, солоними огірками і домашніми варениками. Я був вражений до глибини душі. Ніякого мародерства. До трьохкамерного холодильника Рубіної вони навіть не доторкнулися.

Старшина набрався сміливості:

— Виконуємо наказ свого безпосереднього начальника майора Альошина, сидимо в засідці.

— А що він за один, цей майор Альошин?

— Начальник нашого відділення.

Зрозуміло. Майор Альошин вирішив вислужитися і наказав своїм підлеглим чекати убивцю, якщо той надумає повернутися за забутою пачкою «Кемела» і загубленою на місці злочину накладною бородою.

— А на дзвінки ви відповідаєте?

— Ні в якому разі. Хоча дзвонили досить часто.

— Це теж наказ Альошина?

— Його.

— Ну а сам він до телефону підходить?

Старшина завагався.

— Підходить, але зараз його, напевно, немає.

— А де ж він?

— Як вам пояснити… Вже пізно.

— Ну й начальник у вас. А самі ви тут не бешкетували? — Запитав я для проформи.

— Як можна, товаришу капітане? Ходимо навшпиньках, нічого не торкаємося. Їжу і ту свою взяли.

— Це я бачу. Скільки ще сидітимете тут?

— Поки майор наказ не скасує.

— Домашній телефон його знаєте?

— Я знаю, — випалив сержант.

Старшина подивився на нього вкрай осудливо. Даремно. Сержант, як і всі люди, хотів додому.

Я пішов у передпокій і повернувся звідти з трубкою.

— Диктуй.

Додзвонитися вдалося з першого разу.

— Слухаю, — почувся голос у трубці.

— Старший слідчий Кононов з обласного. Вам привіт від Булавіна Гліба Георгійовича.

— Невже? — насторожився голос.

— Засідку зняти, людей відправити по домівках. Залишити для нагляду… — Я питально подивився на старшину. «Ликов», — сказав той неохоче. — …Ликова. Вранці зміните його і надалі мінятимете людей кожні вісім годин.

— Зрозумів, — приречено пробубнявів Альошин.

— До побачення, — сказав я на прощання.

— Ну, орли, можете розходитися по домівках. А вам, старшино, боюся, доведеться тут заночувати. Відповідатимете на дзвінки, якщо хтось дзвонитиме і чергуватимете біля дверей. Родичів чи знайомих Рубіної впускатимете по пред’явленню паспорта.

— Слухаюсь, товаришу капітане. — Виструнчився старшина, потому дещо повагавшись, він запитав:

— А не могли б ви зробити одну послугу?

— Яку?

— Подзвонити моїй вередливій дружині, бо вона нізащо не повірить, що я в засідці сиджу.

Виконавши прохання старшини, я в супроводі сержантів вийшов на вулицю. Хлопці подякували мені і ми розпрощалися.

7 травня, 20.07

Ще раз побіжно оглянувши вікна квартири Рубіної, Кононов неквапливо попрямував до тролейбусної зупинки. В голові роїлися уривки фраз, висловлені сусідами Рубіної, яких він вимушений був опитати.

— Тузику! Тузику! До мене! — донісся здалеку голос Мотрони Григорівни, але Кононов і не думав обертатися: йому потрібно було повернутися в Управління, щоб продовжити допит Осетинського. Однак він відчув, що засне, як тільки переступить поріг свого кабінету. Тому вирішив трохи спочити.

7 травня, 22.00

Коли Кононов причвалав до свого барлогу, годинник у передпокої показував десяту вечора. Він роздягнувся, почистив зуби і завалився на диван. Дуже хотілося спати, але він навіщось увімкнув телевізор і втупився в екран.

Раптово задзвонив телефон.

Кононов неохоче встав. Найменше йому хотілося, щоб це був хто-небудь з Управління.

Він зняв трубку, але відповіді на своє «алло» не почув.

«Напевно, хтось помилився номером», — заспокоївся Кононов і знову вмостився на дивані. Однак не встиг він накритися пледом, як знову задзвонив телефон.

— Слухаю вас, — твердо і спокійно мовив Кононов.

Але відповіді не було. «От ідіоти!» — вилаявся він і знову попрямував до дивана. Коли телефон задзвонив утретє, Кононов відчув деяке роздратування.

— І повстануть мертві, і ходитимуть вони поміж живих, — зловісно мовив сердитий загробний голос на іншому кінці дроту.

Кононов кинув трубку. У тому, що якісь недоумки розважалися після чергової порції випивки, він майже не сумнівався. Майже.

Він ліг на диван. Тієї миті слідчий шкодував, що у нього немає такого чудового апарата, як у Силіна. Було б досить легко з’ясувати номер телефону, з якого зроблено дзвінок.

Кононов дав собі обіцянку купити в Силіна чудо-пристрій, як тільки у нього з’являться зайві гроші, виключив світло, телевізор і заснув.